Книжковий жовтень: письменник без голови і голова без письменника

Державу характеризує не тільки література, але й ставлення до літератури та до митців у цій державі. Нещодавно президент Білорусі говорив про виховну і навіть просвітницьку роль художнього слова, навіть міркував про написання п’єс на держзамовлення, а також цитував найбільшого радянського цензора і зачинателя соцреалізму Максима Горького. Нічого не нагадує? Власне, ідеологічна основа тез Лукашенка запозичена зі статті Леніна 1905 року «Партійна організація і партійна література», і всі ми знаємо, що з цього вийшло в Радянському Союзі. Ще один приклад. Відомо, що у Великобританії періодично обирають придворного поета, який має оспівувати життя королівської родини, як весілля, так і смерть, тобто поет трактується як трубадур, міннезінґер, а попросту – блазень, що розважає поважних персон, пишучи на замовлення. І ще спадає на думку зовсім свіжа новина. На вихідних стали відомі результати виборів в Ісландії, президентом якої став 70-річний поет. Тож, до якихось з поетів доля повертається обличчям. Але і це засвідчує, що література в різних країнах світу набуває химерного, часто соціально-політичного забарвлення. Українська література – не виняток.

 

Втрата місяця

Ця втрата може й очікувана, бо скандальна історія з книгарнею «Сяйво» розпочалася ще в лютому 2010 року, але втрата важка та показова. Чому? Історія книгарні «Сяйво» означає, що тепер будь-яку книгарню, що існувала десятки років у центрі Києва, можуть захопити якщо не рейдери, то державні мужі. А чи існує якась різниця? Навіщо платити більше? – спадають на думку рекламні лозунги. Схема знищення книгарні проста – витурити звідти працівників, заварити вікна, трохи судової тяганини і книгарня передається в розпорядження «Київського міського центру розвитку рибного господарства», який відтепер буде називатися «Міський магазин». Тож, книгарня перетворилася не на кав’ярню чи друкарню, а на Головрибу, якщо пригадуєте «Собаче серце» Булгакова.

 

Плагіат місяця

В американській пресі обговорюють скандал із плагіатом всеукраїнського масштабу. The Washington Post смакує історію про плагіат у книзі «Opportunity Ukraine» («Україна – країна можливостей»), видану в австрійському видавництві, автором якої є Віктор Янукович. Із статті «Хто написав книгу? Український президент звинувачений у плагіаті в новій публікації» стає зрозумілим, що в західній пресі склався непривабливий образ Президента України. Цей образ пов’язаний з грубощами та поганим вихованням, також газета нагадує, що Янукович славиться «орфографічними помилками, плутає геноцид з генофондом, та не розрізняє балканські країни Косово і Чорногорію». У публікації описана історія викриття плагіату «Opportunity Ukraine», обговорювана цієї осені. Спершу це було звинувачення на сторінках видання «Українська правда», де подавалися цитати з книги та зі статей-першоджерел із аналізом. Пізніше перекладач книги англійською на сторінках газети «День» зізнався, що це він хотів спростити книгу, тому посилання на першоджерела просто «зняв». Далі з’явилася інформація про сторінки книги, що без змін скопійовані з чийогось реферату, доступного в Інтернеті. І ще – інформація про австрійську спілку авторів IG Autorinnen Autoren, яка заявила, що «не надаватиме своєї презентаційної платформи книзі В.Януковича ні при її презентації у Франкфурті, ні на книжковому ярмарку у Відні, ні на Ляйпцигському книжковому ярмарку наступного року, ні у своєму каталозі книжкових новинок». Спілка схарактеризувала цю практику видавництва як нетипову, оскільки книгу не продають в електронних магазинах, окрім того виникли проблеми з плагіатом у книзі, і насамкінець «Австрія може у такий спосіб потрапити у недвозначний зв’язок з політикою В. Януковича». Власне, після такої реклами від українського президента багатьом може стати просто соромно називатися українцями, бо старі комплекси повертаються з новою силою, що дуже й дуже прикро.

 

Пристрасті за Нобелем

Цього місяця оголосили лауреата Нобелівської премії з літератури, яка приносить володарю не тільки нові тиражі, перевидання творів, але й приємний грошовий еквівалент, який становить близько 1 мільйона євро (якщо точно, то 10 мільйонів шведських крон). Цьогоріч премію отримав шведський поет Тумас Транстрьомер, який після інсульту не розмовляє, а тільки пише. Зрозуміло, що оголошення переможців Нобелівки – подія значна і приносить багато дискусій. От і цього року такі обговорення не забарилися, і прозвучала навіть дещо дивна пропозиція висунути на Нобеля Бориса Олійника. Це запропонував професор Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка Павло Рудяков. Але перш за все поглянемо на творчість українського претендента трохи збоку, наприклад, текст «Європі» (власне на місці журі Нобелівки я би спершу читала тексти з такими назвами, як ця, бо текст ніби адресований членам комітету):

Ми тут жили ще до часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
На себе ліпше збоку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш: твій посміх нам не допече,
Бо ми тоді вже побілили Хату,
Як ти іще не вийшла із печер.

Звідки це твердження, що Європа називає нас хутором? І кого це нас? Українців? Проблема в тому, що в тексті сталася підміна Росії Європою, бо це для Росії наша країна завжди була Малоросією, селом, хутором, бо це росіяни українців називали (називають?) молодшими братами. Ці всі національні комплекси і соціально-політичні кліше, які прошу вас сприймати без зайвих емоцій, переносяться з україно-російських відносин на відносини України та Європи. Але спробуйте цей текст переказати, уникаючи рим – залишаться самі претензії до Європи, як ми вже визначили, безпідставні. Тому претендувати на Нобелівську премію автору цього вірша було би не політкоректно. А політкоректністю Нобелівський комітет славиться.

Дуже добре ситуацію з українським Нобелем прокоментував Юрій Винничук, назвавши проблеми, що унеможливлюють отримання премії котримсь з наших літераторів. Це передусім відсутність достатньої кількості перекладів іноземними мовами, класичний стиль українських поетів, а також невелика продуктивність і жанрове одноманіття. За формальними ознаками, більше шансів отримати премію в представників молодшого покоління, але премію цю дають тільки старшим та досвідченим. Наприклад, цьогорічний лавреат Транстрьомер має 80 років. Однак треба пам’ятати ще й таке: для того, щоб врешті-решт отримати Нобелівську премію, треба навчитися висувати своїх письменників на цю премію. Як мінімум.

 

Розчарування місяця

У жовтні Міжнародний кінофестиваль «Молодість» розпочався з доброї новини – журі очолила Оксана Забужко. Це засвідчує важливу роль письменника в загальнокультурному контексті. Але під час того ж кінофестивалю польський режисер Єжи Гофман сказав, що не буде знімати фільм за романом Василя Шкляра «Чорний ворон», бо книжка йому не сподобалася. Пишуть, що сам Віктор Ющенко запропонував поляку зняти фільм за цим скандальним українським твором і надіслав режисеру до Варшави книжку. Цікавим видається коментар з цього приводу самого Шкляра: «Якщо йому книжка не подобається, то чому він її прочитав по-складах українською мовою до кінця?.. У «Чорному вороні» є речі, які могли Гофмана не влаштовувати. Можливо, це лінія про чекістів і євреїв. Ні я, ні Ющенко не мали великих сподівань на поляка, бо режисер уже у віці». Що за Шклярем означає «уже у віці»? Гофманові цього року виповнилося 79 років, проте нагадаю, що сам Шкляр теж далеко не хлопчик і має вже 60. Обидва вже досвідчені, обидва самобутні як митці. Тому й «Варшавська битва 1920» (цей фільм відкрив кінофестиваль 22 жовтня) Шкляреві не сподобалася. Зрештою, письменник має права на суб’єктивну оцінку. «Слава Богу, що Гофман не взявся за «Чорного ворона», – говорить Шкляр, – Незручно було б відмовлятися від такого майстра. Але звести фільм нанівець, не хотілося б… У нього російське військо – це брудна, брутальна і тупа орда. У цьому я з ним солідарний», – заявив Шкляр. Інакше кажучи, в ідеологічному плані Шкляр і Гофман все-таки мають багато спільного, а отже ставити крапку в цій історії було б зарано.

 

Тенденція місяця

У жовтні спостерігалася добра тенденція до заснування нових літературних премій. Можливо, це й занадто голосно сказано, але дві премії за один місяць – це зовсім не мало. По-перше, незалежна премія «Великий їжак» сумою в 1 тис. євро, що буде присуджуватися найкращому автору, який пише для дітей. Премію вручать вже наступного року в травні під час Міжнародного симпозіуму «Література. Діти. Час». А по-друге, на світ з’явилася приватна премія METATHORA, якою нагороджуватимуть за найкращі переклади поезії та есеїв українською мовою, здійснені з усіх європейських мов (окрім російської). Ім’я першого переможця, який і отримає гонорар у 600 доларів, ми дізнаємося в серпні наступного року.
Отже, бачимо, що дитяча література та перекладацтво отримали шанс вийти з тіні оригінальної та дорослої літератури. Окрім названих премій, цього місяця оголосили конкурс для дітей на оповідання про диких тварин від видавництва «Богдан» та дружини охорони природи «Зелене Майбутнє» і журналу «Вигадуй, Думай, Грай». Переможці отримають книгу – теж непогано.

 

Шевченко місяця

Кобзар, без сумніву, – наше все. Це наша ікона і наша гордість, але передусім це пам’ятник, що стоїть чи не на кожній центральній площі чи вулиці українського міста, і навіть села. Ну, майже, як Ленін, або колись – Сталін. Без нього ріки перестають бігти, але коли він кидає тінь на церкву московського патріархату, у Шевченка-пам’ятника раптом зникає голова. Так сталося в Дніпропетровську, де нібито задля реконструкції втяли голову 50-тонному пам’ятнику Кобзареві. Офіційно пам’ятник визнано аварійним: за висновками фахівців, він відхилився від своєї осі на 6 градусів, поіржавів і вкрився тріщинами, тому міг у будь-який момент впасти на грішні людські голови. На відновлення монумента, за експертними оцінками, потрібно 2,5 мільйона гривень. Але чи знайдуться ці гроші, це вже інше питання. Отже чавунний Кобзар на гранітному постаменті на острові посеред Дніпра, що стоїть там понад півстоліття, може зникнути зовсім.

Ще один пам’ятник Тарасові Григоровичу викрали в місті Стаханові Луганської області, де, як повідомляє Управління внутрішньої політики Луганської облдержадміністрації, від пам’ятника залишився тільки постамент. Припускають, що Шевченка самовільно демонтували з метою здачі арматури на металобрухт. Кажуть, влада міста має вирішити питання про створення нового пам’ятника Кобзареві, але навіть якщо пам’ятник буде зведено, то неприємний осад від ситуації залишається. Бо це не просто викрадення бетонного стовпа, адже Шевченко означає для нашої культури трохи більше за стовп. Згадаємо, як взялися за «Тризуб», який понівечив пам’ятник Сталіну – і до камери хлопців забрали, і тероризм шиють, і до суду тягнуть. Або ж історію з пам’ятником іншому кривавому злодію – Леніну, коли йому розбили голову молотком. Отже, наше СБУ (КГБ) захищає тільки тиранів і кровопивць?

Проте це ще не все, що відбувалося з Шевченком цього місяця. Маю на увазі оголошення Першого Всеукраїнського конкурсу двійників Тараса Шевченка, організований порталом «Друг читача» та виставкою «Книжковий світ-2011». У світлі подій з пам’ятниками, це вже читається як моральна компенсація Шевченкові за завдану шкоду. Замість бетонних скульптур – живі люди. Конкурс матиме розв’язку вже в листопаді. І про листопад ми поговоримо вже через місяць.

 

Любов Якимчук