«Український книжковий ринок – справа ентузіастів, а не бізнесменів»,

2 – такого висновку дійшли в результаті дискусії, присвяченої перспективам українського книжкового ринку

У рамках Форуму видавців Клуб «Українського Тижня» провів дискусію у свіжовідчиненій книгарні «Є». Дискусійна розмова про те, яким би мав стати український книжковий ринок, щоб не бути й далі витісненим на периферію російським, плавно перемістилася в інші площини. Окрім заходів, які видавці й держава повинні вживати для стимулювання книговидання, зачіпали також питання перекладу, розповсюдження книжок та індивідуальних літературних смаків середньостатистичного українця.

Зважаючи на склад учасників, яких було запрошено до дискусійного столу, розмова обіцяла бути цікавою і жвавою: президент Форуму видавців Олександра Коваль, шеф-редактор часопису «Український тиждень» Юрій Макаров, директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків, директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький, президент Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Олександр Афонін, головний редактор Інтернет-видання Zaxid.net Світлана Жаб’юк, письменник і координатор «Клубу УТ» Анатолій Дністровий, а також арт-директор мережі книгарень «Є» Анастасія Левкова. Однак насправді вийшло радше зібрання однодумців, аніж традиційна дискусія. Бо як-не-як, а кожен із присутніх визнав: літератури українською мовою мало, а наш ринок заполонено російськомовною книгою. Як зазначив Олександр Красовицький, Україна — це місце, куди добре продаються російські видання бестселерів, масова література або уцінені книги, які в Росії вже не купують. Інші учасники, скрушно похитавши головами, мусили визнати це. Якщо говорити мовою цифр, то український ринок щороку приймає 200 тисяч російських книг, у той час як своїх випускає всього 25 тисяч назв. Тож про яку конкуренцію може йтися, зазначив пан Красовицький, якщо російськими книгами буквально завалені полиці українських книгарень.
Проте у ході розмови було знайдено рятівну нитку Аріадни: український читач готовий читати рідною, «солов’їною». Бракує тільки пропозиції. От, скажімо, роман Орхана Памука «Музей невинності» українською мовою («Фоліо») побачив світ раніше за російськомовну версію цього твору, а відтак і продається значно ліпше, ніж ще одна україномовна книга цього ж автора «Мене називають червоний». І причина тому — російське видання «Червоного», конкурент, який перехоплює українських читачів. Олександра Коваль до прикладу навела ще й історію з російськомовними виданнями Юстейна Ґордера, почесного гостя цьогорічного Форуму, якого у львівських переходах (які є активними замінниками книжкових крамниць) охочіше купують російською, мовляв, ці переклади «більш розпіарені».
Загалом, болюча тема перекладів, якісних і не дуже, й перекладачів, так само якісних і так само не дуже, не лишилася без уваги. Олександр Красовицький наголосив, що дуже важливим є переклад українських авторів іншими мовами: така популяризація веде до розширення українського книжкового ринку. На іншій шальці терезів — погані переклади, які зараз стали поширеним явищем ув Україні. Хоча й від них є дещиця користі: вони стимулюють згодом перевидавати книжки — вже в хорошому варіанті.
У свою чергу, Світала Жаб’юк зачепила тему перекладів з погляду відсутності перекладачів. Живий приклад — каталонські поети, які цього року приїхали на Форум видавців. Їхніх книг українською просто не існує. Проте представляти їх читачеві якось треба. Ось після цього і з’являються «наїзди»: мовляв, ув Україні піарять російську книжку. Постає вибір: популяризувати хорошу літературу російською або ж просто закрити її від вух-очей українських читачів? Поки що це непосильна дилема для українських перекладачів.
Упродовж дискусії наголосили також на тому, що український переклад потерпає від надмірної повільності. Адже щоб перекласти всі книжки, приміром, однієї серії чи автора, варто взяти для цього одного перекладача. А опісля — на старт, і той, хто першим прийде до фінішу, отримає свій головний приз — читача.
Щодо квотування, яке, здавалося б, є найбільш реальним способом захистити українську книжку від атак російської, думки учасників не надто відрізнялися. Бо хоча російські видання — це значна конкуренція, однак що читати тоді, коли аналогічних українських просто не існує? Із цього приводу Олександра Коваль висловилася так: «Варто читати все, що написано рідними й різними мовами». Адже аналогів величезної кількості книг різних тематичних груп (а передусім — наукової літератури) українською мовою просто не існує. Під час дискусії також зачепили дражливу тему езотеричних видань та книжок про секс, яких немає в українських перекладах чи просто українською. Сказати би, попит перевищує пропозицію. Однак Юрій Макаров це сформулював у дещо комічнішому плані: мовляв, українськомовні люди не займаються сексом. Що ж, і таке нам, виявляється, потрібно.
Окрім усього іншого, не забули поговорити про наболіле — кількість книгарень ув Україні, яких, за офіційною статистикою, — понад тисячу, а насправді — менше п’ятисот. Згадали й бібліотеки, яких наразі є 17 тисяч в Україні, і забезпечення яких новою літературою знаходиться практично на нульовій позначці.
Зрештою, закінчилося все на мінорі: як зазначила Олександра Коваль, видавці мають розуміти, що читач не купиться на те, що подобається насамперед видавцеві, а відтак слід надати йому можливість вибору, якого наразі в українців немає. Відчувалося, що в кожного з учасників дискусії (насправді розмова крутилася здебільшого навколо сумної констатації фактів українського книжкового ринку) залишилися невисказані слова й недоговорені деталі. Що ж, будемо сподіватися, що наступного разу такі бесіди не будуть обмежені вузькими часовими рамками, а ще ліпше — сподіватимемося, що їх узагалі не буде, якщо наше книговидання колись-таки вилізе з периферії, на яку його закинула держава.

Лілія Хомишинець

  • Читач

    Жлобуватий Красовицький краще б виплачував авторам "Фоліо" зароблені ними відсотки, а не плакався в жилетку. Лицемірство просто вражає.

  • Цікавий

    А кому не виплачує? Хто постраждав?