Сучасна українська драматургія: terra incognita українського літпроцесу

«Коли десять років тому я готував для польського видавництва „Зелена сова“ першу за багато років антологію сучасної польської драматургії „Покоління порно“, ніхто не вірив, що польська драматургія має якесь реальне майбутнє. Тодішній театр жив інсценізаціями класики і прем’єрами п’єс західних „бруталістів“. Пригадую, що замість доброзичливих відгуків, ми вмістили на обкладинці думки польських режисерв і критиків, які твердили, що у Польщі цікавої драматургії нема й вірогідно ніколи не буде. Це водночас було провокацією і підтвердженням сумного факту: квітуча у ХХ сторіччі польська драматургія після 1989 року зникла з афіш, витіснена закордонною продукцією», — так пише критик Роман Павловський у передмові до антології сучасної польської драматургії «Сповідь після зламу».

Натомість антологія мала безпрецедентний успіх, принаймні один раз новину про неї написало хіба не кожне видання Польщі та навіть польська версія Playboy (останнє сталось скоріш через назву, сміється упорядник, але факту це не відміняє).

Сьогодні польська драматургія — одна з провідних у сучасній драматургії загалом. Польський театр — місце впровадження нових форм, нових одкровень, нових наративів і сенсів. Польські драматурги — митці з обличчям, вони пишуть для сцени, не ховаються за кулісами, їхні п’єси не лише читаються і ставляться, вони друкуються і перекладаються.

Українська культура багато в чому наслідує або перегукує польську, багато у чому ми йдемо одними, паралельними шляхами і тому, надихнувшись виданнями сучасної польської драми, «Друг читача» спробував замалювати сучасний стан видання української драми в Україні. Навіщо це робити, як це робити, хто це робить, а хто — ні? І чому? Це ми запитали в українських видівців, драматургів і режисерів. Адже є сучасний український театр і є нова українська драма, і очевидно, що драматургія — це величезний пласт і літературного процесу також — то де ж це на книжковому ринку?

Barlig

Олесь Барліг: “Драматургія шукатиме вихід палітурки під „манівцями“”

Олесь Барліг, драматург:

«Українська сучасна драматургія знаходиться в галузі нішевої некомерційної літератури, а в мурахах ненасиченого книжкового ринку (як от в нашій країні) такі тексти просто приречені знаходитися поза друкарським верстатом. Кожен окремий виняток за останні роки можна перерахувати на пальцях однієї руки: збірка „Драма.UA“, випущена в межах однойменного фестивалю, засвідчила на папері твори переможців конкурсу лише одного року (з чотирьох!). „Баба Пріся“ Павло Ар’є (власне, було б дивно не видати яскравий виняток з правила, коли сучасний театр боїться як чорт ладану сучасної драматургії, адже Ар’є зараз ставлять на трьох великих театральних майданчиках України, в одній з вистав грає уславлена Ірма Вітовська, а сам драматург, до того ж, — переможець медійного конкурсу „Коронація слова“). „Майдан. До і після“ (антологія п’єс, поява якої цілком прогнозована і очікувана в умовах останніх націєтворчих подій). Себто, за кожним таким винятком стоїть „обґрунтована пояснювальна записка“ від видавця, чому ми маємо можливість прочитати ці книги. Й сумніваюся, що найближчими роками ситуація зміниться. Драматургія шукатиме вихід палітурки під „манівцями“: через грантові та волонтерські проекти, або нечуваний героїчний альтруїзм вітчизняних видавців. Можна, звісно, тішити себе думкою, що якщо ми будемо трясти інформаційний простір, як дерево, на якому вже давно постигли груші творів, що прагнуть читацької уваги, то щось зміниться. Та сумніваюся, що здатне щось змінити навіть постійне проговорювання того, що драматургія найактивніше з усіх форм художнього висловлювання досліджує зараз найширший зріз соціальних проблем, конфліктів, національних історичних травм, допомагає нам відрефлексувати їх, усвідомити і можливо навіть провокує нас на більш активну реакцію, ніж просто емоційне та інтелектуальне переживання».

Semkiv

Ростислав Семків: “Одиниці читачів сядуть за книжку з драмами, якщо лише це не класика”

Ростислав Семків, директор видавництва «Смолоскип»:

«Друк збірок драматичних текстів завжди йде вслід активній театральній діяльності, а не навпаки. Одиниці читачів сядуть за книжку з драмами, якщо лише це не класика. Навіть поетичні книги найчастіше купують вслід читанням та перформенсам — в улюбленого поета можна попросити автограф, почитати й інші його поезії. Драму почнуть видавати, коли з’являться драматурги з аудиторією, що після постановки їх п’єс, хотітиме почитати ще й інші. Поки такими драматичними авторами залишаються Леся Українка, Микола Куліш чи, скажімо, Том Стоппард, п’єси якого нещодавно з’явилися, читатимуть і видаватимуть їх. Словом, прагматика видання драматургії залежить від розвитку театрів і, відповідно, появи талановитих режисерів та драматургів».

Але ж сучасна драма — це всесвітніє явище, існують визнані в усьому світі драматурги, чиї п’єси ставляться і мається за честь видати їх чи перекласти? Чому ж на українському видавничому ринку й переклади драматургії — поодиноке явище?

Gumennyi

Ден Гуменний: “Чітка система стипендій молодим митцям, прозорий конкурс грантів та працююча система „автор-театр“ не врятує український театр „тут-і-зараз“, але хоча б запустить механізм трансформації”

Ден Гуменний, шеф-драматург PostPlayТеатру, Київ:

«У питанні перекладів п’єс ключовою проблемою мені здається не стільки їх якість та кількість, скількі відсутність чіткого механізму потрапляння їх на сцену театрів. Випадки, коли переклади робляться на замовлення самих театрів — мізерні, а працювати в стіл можуть дозволити собі лише одиничні пассіонарії перекладацької справи. Не є новиною той факт, що часто переклади на українську робляться не з мови оригіналу, а з перекладу на російську. Як трансформувати цю ситуацію? З однієї сторони, можна, як і попередні 25 років незалежності сподіватися на міжнародні фонди та приватні ініціативи, які підтримують переклад, друк, постановку різноманітних зарубіжних творів. А можна, в решті решт, вимагати у мінкульта та інших підвладних йому інституцій напрацювання чітких механізмів співпраці авторів (перекладачів) та театрів. Чітка система стипендій молодим митцям, прозорий конкурс грантів та працююча система „автор-театр“ не врятує український театр „тут-і-зараз“, але хоча б запустить механізм трансформації, який принесе свої плоди через кілька років».

Зінаїда Бакуменко, видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля»:

«Причина одна — не продається, як виправити — не знаю. Створювати і підтримувати малі видавництва, які займуть цю нішу».

Коли ми говоримо про нішеву літературу, то маємо розуміти, що почасти майже все, що є сьогодні успішним і таким, що продається, колись починало з займання маленької, непопулярної ніши на ринку й таким чином призвичаювало суспільство до факту свого існування. Збірки поезії й досі не є товаром, що гарно продається, але ми бачимо силу силенну новинок цієї «ніши». Бо сьогодні — це радше питання іміджеве, питання піарницьке, аніж маркетингове, тому що саме поезія створює грунт для вдалих промо-акцій, для гучних презентаційних турів, хвилі участі в різноманітних фестивалях, не завжди суто книжкових навіть, бо поезія — це, розумієте ж, те, що дозволяє поєднати літературу з будь-яким іншим видом мистецтва.

Сучасна драма — це дуже схожа ніша. І вона все ж таки потроху наповнюється.

Василь Карп'юк: "В нашому видавничому процесі біла пляма на білій плямі"

Василь Карп’юк: “В нашому видавничому процесі біла пляма на білій плямі”

Василь Карп’юк, літературна агенція «Дискурсус»:

«Якраз у нашому видавництві є окрема перекладна серія, де більшість книг — драматургія. Том Стоппард, Моріс Панич, зараз готуємо до видання дві найвідоміші п’єси Беккета. Також ми видали чи не найвідомішого сучасного українського драматурга Павла Ар’є. А загалом небагато драматургії видається через те, що в нашому видавничому процесі біла пляма на білій плямі. Стільки всього треба видати, що не знаєш, за що братися. Але є великий мінус — відсутність організованого ринку збуту книжкової продукції. Тому, за таких умов, інтенсивно розвиватися й заповнювати вільні ніші видавництвам непросто. Через те, наразі, основна концентрація українських видавців на популярній літературі — світова класика, нон-фікшн, розмальовки… Зрештою, полиці українських читачів доволі бідні, тому спочатку вони заповнюються актуальною літературою, а вже згодом перейдуть на стадію колекціонування. Тому що драматургія перш за все має бути інсценізована, а книжковий варіант — справді для шанувальників».

Anetta

Анетта Антоненко: “Я вмію рахувати ризикові проекти”

Анетта Антоненко, засновниця «Видавництва Анетти Антоненко»:

«Я не вважаю видання сучасної драматургії ризиком, бо давно збиралась почати серію видань саме п’єс. В нашу серію «Театральна» в серію входять лише світові імена і відомі драматурги з різних країн. За плечима у мене 19 років директорства видавництвом «Кальварія» і хто-хто, а я вмію рахувати ризикові проекти. Я скоріш за все назвала б цей проект експериментальним. І поштовхом було плідне спілкування з Еріком-Еммануелем Шміттом. Адже як письменник Ерік-Еммануель Шмітт став відомим у 1991 році після публікації першої драматургічної роботи «Ніч у Вавілоні». Я просто хочу навчити українського читача знайомитись з модерною класикою не тільки через художню прозу (хоча в цьому напрямі я багато працюю), а й «підчепити на наркотичне читання» драматургії. Адже багато хто читав Шмітта, і знає, і чув, і бачив його п’єси в українських театрах і відгуки захоплені від вистав. Чому б тоді не прочитати п’єсу? На такий експеримент потрібен час. Й тому я включаю зараз тільки відомі імена в серію — щоб читачу було легше орієнтуватись, щоб він повірив, що це якісно перекладено і читається із захопленням. Крім того в мене є певне коло вже сформованих читачів (я, звісно, знаю не всіх…), які довіряють моєму смаку і знають, що я не схиблю і пораджу їм тільки цікаве. Я стараюсь максимально зменшити ризики на видання таких книжок (і на вартість книжки, звісно, теж), звертаючись з театральними проектами до міжнародних фондів. Але тут теж є своя специфіка — проект має бути перфектно підготовлений, бо інакше нема сенсу навіть братись за нього. Саме тому для серії розроблений впізнаваний дизайн. Наступним кроком буде тісна співпраця з театрами, аби саме вони визначили, які саме переклади їм потрібні. Це зменшить фінансове навантаження на театри при підготовці вистав. Адже переклад вже буде виданий книжкою. Тут двостороння взаємодія — з одної сторони я включаю в серію те, що мені здається необхідним для театральної постановки, а з іншої — прислухаюсь до побажань театралів. Коли серія «стане на ноги» і буде видано 4-5 книжок я спробую обговорити з театрами можливість продавати книжки «Колекції театральної» в театрах. Але це поки в планах. На вересень планується видання в серії Славомира Мрожека «Емігранти. Пішки. Портрет». Драма лежить на межі літературного процесу і я вважаю видання драматургії такою самою книжкою, як і всі інші. Адже в багатьох закордонних відомих видавництвах існують подібні серії. Просто треба навчитись поєднувати книжку з театром, як ми навчились поєднувати книжку з кіно. Я не бачу різницю в аудиторії читачів, просто треба трошки часу. Звісно, вона не може бути такою масовою, як аудиторія художньої прози, але до цього треба прагнути».

Успіх нової драматургії неможливий без потужного новаторського театру, який відроджується, історично, на зламі епох (іноді умовних). Сьогодні автор повертається до театру після того, як звідси витиснула його політична ситуація і змусила писати «в стіл». Сьогодні автор знову стає повноправним членом театрального ансамблю, а його тексти постають тут і тепер. Тому вони і є для нас близькими й гарячими. Тому ми їх втримати. Тому ми маємо їх зафіксувати. Тому сьогодні ми маємо слухати і чути сучасних українських драматургів.

Kosodij

Анастасія Косодій: “Драматурги виживуть і без видавництв, … та з ними було б легше”

Анастасія Косодій, драматургиня, засновниця театру сучасної драми «Запорізька нова драма»:

«Проблема української драми в тому, що вона майже не знана загалом — широким і професійним (нє далєє, ніж місяць тому завліт одного з великих українських театрів (в приватній, звісно, бесіді, і питання це було взагалі не найцікавішою подією вечора, однак) питала мене, хто там нормальний з наших драматургів — більшість названих імен виявились цілковитою terra incognita), і великої трагедії в цьому, звісно, немає — час і гранти роблять своє, українську драму сьогодні ставлять набагато більше, ніж *вставте зручний для вас часовий проміжок* років тому, але, але, але… Драматурги виживуть і без видавництв, театр виживе без видавництв (це, втім, ясно), та з ними було б легше».

Вікторія Петрова