АВАНГАРДИЗМ XX століття і Шевченко

Журнал “Сучасність” завжди був осередком вільної української думки і не боявся складних тем. Сьогодні ми пропонуємо познайомитися з цікавим поглядом на Тараса Шевченка як на попередника сюрреалізму, дадаїзму та футуризму. Стаття Дмитра Горбачова вийшла у 8-му числі журналу за 2009 рік.

.

І. Шевченко як предтеча футуризму

У 1910-х pp. українські й російські футуристи, закликаючи „скинути з паротягу сучасності” Пушкіна, Толстого, Достоєвського, окремо виділяли Шевченка (й частково Козьму Пруткова за його парадоксальність). Дійсно, у Шевченковій поезії існує настільки потужний струмінь авангердизму, що здійснивши „футуррозкопини”, новатори змушені були пошанувати їхнього творця, незважаючи на певне відмежування від “Кобзаря”, „закаляного дьогтем провінційності” (Михайль Семенко) та нав’язуваного стереотипу українства: „Усім набридли Тарас Шевченко і гопашник Кропивницький” (Василіск Гнідов).

Знаменитий нині журнал українських панфутуристів “Нова генерація” завів на своїх шпальтах спецрубрику „Реабілітація Т.Г.Шевченка”. Едвард Стріха (Михайль Семенко): “Чи не він сказав би: – Здорово, хвалю, Михайль Васильовичу за Ваш “Кобзар” (НГ 7-28). Або: “Сьогоднішні футуристи / перед брамою в залізний / соціалізм / схиляють в пошані / голови / перед першим українським футуристом / Галло, Тарасе Григоровичу!” (там само).

Вислів “Схиляють в пошані голови” стосується як попередньої, так і наступної фрази (т. зв. принцип коліщатка), прийом, що його у недекларованій формі знаходимо і в Шевченка: мороз розум будить (футурист написав би … морозум). Тичина: вітер вітер ві / терзає дуба. Шевченко: Та засійся, чорна ниво / Волею ясною, (во – “коліщатко”).

Великий прихильник Шевченка, його сучасник і благодійник, україно-російський поет Олексій Толстой (Розумовський), він же Козьма Прутков, у вірші про Україну ужив “коліщатко”: “Гдє вєтєрок степной ковиль колишет” (“степним” є і вєтєрок і ковиль).

Футуристам, тодішнім глобалістам, імпонувала європейська освіченість Шевченка: “Він європеєць з ніг до голови” (Гео Шкурупій, НГ 5-28), котрий українську й російську культуру та історію поціновував за європейськими критеріями і, на відміну від Тютчева, міряв “аршином общим”. Так, спільний знаменник: «Трубадури – кобзарі» (“Єретик”); «Густинський монастир – справжнє Сен-Жерменське абатство» («Близнецы»); різанина на річці Альті асоціюється в нього з Варфоломіївською ніччю на Сені; Сеньку Разіна називає бароном (аналогія навдивовижу точна). Кроволивну злість людську трактує як прикрий “архетип” людства: “Так було і в Трої. Так і буде” (“Гайдамаки”).

“Я сам” по-шевченківськи

Відомі два варіанти автобіографії поета. Один написаний з незрівнянною його іронічною інтонацією, витворений асоціативно, мінімалістично й алогічно, в дусі авангардистської естетики XX ст., й нагадує есе Семенка “Сам” чи автобіографію Маяковського “Я сам”. Другий варіант сприймається як академічний, логічний і моралістичний; він, виправлений серйозною рукою “позитивіста” Куліша, тяжіє до загальноприйнятої схеми автобіографії генія. Першу редакцію написано артистом, естетом. Другу – з позиції “громадянської скорботи”. У першій переважає мистецька діонісійська гра, гумор і лицедійство, котрими знімається психологічна напруга. У другій – моралізаторство, “аполлонізм”, який вантажить психіку читача риторичною патетикою та тягарем відповідальності поета за долю нації, наприклад: “История моей жизни составляет часть истории моего народа”. Хоча поетичне, за Шевченком, з’являється тоді, “когда дыхание свободы возвращает моим чувствам чистоту первых лет детства, проведённых под убогою батьковскою стрихою”. Цю ж ідею висував авангардист О.Богомазов: “Знайти втрачену єдність з космосом вдавалося раніше стародавнім художникам лише тому, що їхня психіка була примітивнішою, менш вимогливою, ніж наша” (О.Богомазов. Живопис та елементи. – К, 1996, с. 3).

Так само в руслі наївно-мудрої дитячої гри, писав свою біографію Маяковський: “Экзамен. Священник спросил: Что такое «око»? Я ответил: «Три фунта» (так по-грузински). Мне объяснили, что это глаз по древнему, церковнославянскому. Из-за этого чуть не провалился. Поэтому возненавидел сразу – всё древнее, всё церковное и всё славянское. Отсюда – мой футуризм, мой атеизм и мой интернационализм”. (Маяковський В. Я сам.)

По-футуристичному розкута іронія у Шевченковій автобіографії, котра зовсім не була “хорошим тоном” у 19 сторіччі: “В один из многих дней и ночей, когда спартанец-учитель был мертвецки пьян, школяр-попыхач без зазрения совести обнажил задняя своего наставника и благодетеля, всыпал ему великую дозу берёзовой каши. Помстившись до отвалу, в ту же ночь бежал в Лысянку, где и нашёл себе учителя живописи отца диакона, тоже спартанца”. Такі епатажно-відверті самовикриття сприяли тому, що футуристи цілковито відкидали образ “плаксивого стариганя”, нав’язаного Шевченкові просвітянством та народництвом.

Древня спромога психіки рятуватися серед несприятливих обставин діяла в Шевченкові та у футуристах однаково активно. Депресія, за якою ховається смертний жах, смертна туга, смерть заживо, магічно долається штучним тонізатором – мажорно-мінорним мистецтвом, “діонісійською” артистичною поведінкою. У “Журналі” за 12 квітня 1858: «С выставки пошли мы, т.е. я, Семён Гулак-Артемовский и М. Лазаревский, к графине Настасье Ивановне. За обедом в честь моего невольного долготерпения сказали либеральные слова Старов, Щербина и сама графиня. Я не чаял себе такой великой чести. Семён заметил, что за столом все были бледны, тощи и зелены, кроме несчастного изгнанника, т.е. меня. Забавный контраст».

Перегуки Шевченка і Маяковського проілюструю таким прикладом: «Тільки я, мов окаянний, / І день і ніч плачу / На розпуттях велелюдних, / І ніхто не бачить» (Шевченко).    – За всех расплачу`сь и за всех распла`чусь. – Вижу: в тебе на кресте из смеха / Распят замученный крик. – Иду один рыдать, что перекрёстками распяты городовые. (Маяковський). І там і там на розпуттях (перехрестях) – хресна мука.

Метод і манера. Суголосся

Футуристам поет імпонував понад усе своєю фонетичною активністю, сказати б, голосоведінням. “Вірші Тараса Григоровича, як у древніх, подібні до пісень. Отож і читати їх треба натхненно”, казав футурист Татлін, “цей конструктивіст з бандурою” (Бегічева Г. Зустріч з минулим // Вітчизна. № 2. -1968). Поети 19 ст. писали не для промовляння, а до читання очима. Слухове сприйняття не передбачалося. Наприклад, цитування Пушкіна вголос, як зазначав футурист з Херсона Кручених, перетворюється не раз на безглуздя: “Со сна садится в ванну со льдом” звучить “сосна, сольдо”. Маяковський у дитинстві читав Лєрмонтова “спеціально до татових іменин” і виходило неоковирне “сопле менных гор”.

Шевченкова поезія майже не знає небажаних звучань (винятком є хіба що “лину я лину” (ялину). Він, як і футуристи, закорінений в архаїчному шарі свідомості: через український фольклор сягає епохи замовлянь, молитов, звукової магії. Епохи космічного відчуття перегуків усього з усім, звукових перевтілень і перетікань. Впливовою силою фольклору є алітерація і дисонанс. Понятійний ряд там не завжди ясний і важливий. Це зрозуміли футуристи і зробили фонетичне начало самодостатнім, “заумним” (позарозумовим, на рівні підсвідомості). Абстрактний вірш Кручених “Дир бул щил убещур” демонструє звукову напругу, яка відсилає до епічного богатирства. “Харошіє букви “ер, ша, ща” любили і Маяковський, і Шевченко. “Бряжчать шаблі о шеломи, / Тріщать списи гартовані” («З передсвіта до вечора»); “Земля тряслася, трепетала од реву львичища” («Подражаніє Ієзекіїлю»). Андрій Чужий перетворив банальне гасло “Маркс сказав єднайся, переплітайся…” на фонетичне багатство, на партитуру вигуків, темпів, ритмів, зупинок, прискорень, інтонацій, розтяжок: Маг / х (невідомість) / сказ / казав / ававававав / є (іn рlеnо) / дна / айайайайай / сссс / я / пер / ер / реп / плі! / пліт / літ / літа / іта / тата тата / айайайай / сссс / я. Шевченко, без сумніву, не є таким радикальним. Але він любить звукову гру, тонко відчуває її, врешті, що найголовніше: самодостатність звукоряду у нього від кобзарських співанок.

Характерні прийоми, спільні з прийомами футуристів

Перше. Музичний ряд, або фонетична драматургія суголось і дисонансів. «Ой, гоп, чики-чики / Та червоні черевики» («Сліпий»). «І по хаті ти-ни-ни, /І по сінях ти-ни-ни, / Ти-ни-ни, ти-ни-ни, / Вари, жінко, лини. – Якби таки, або так, або сяк, / Якби таки запорозький козак, / Якби таки молодий, молодий, / Якби таки походив, походив»
(«Гайдамаки»).

Ці рядки – аналог “заумі”, переддень абстракціонізму. Фонетика переважає і нейтралізує семантику. Головне тут – нестримний танець згуків, звукова хореографія. “Отак чини як я чиню, Люби дочку аби-чию”, ячить поет. Що більше звукових зчеплень і сполучень, то напруженіша вимова: “Ужу пані самапані” («У жупані сама пані»). “І гич не до речі” («Сотник») – прочитав у Шевченка поет Василіск Гнідов і переклав їхнє гарчання (“гечеерче”) на заумний вірш з українським акцентом: «Коли за гич будин цікавче / Тарас Шерченко будяче скавче» (див.: Сріблянський М. Етюд про футуризм. // Українська хата. – № 6. -1914. – С. 457). Високо цінуючи Шевченка, Сріблянський (Шаповал) його визнавав як єдиного авангардиста: “У нас є лише один футурист – Шевченко” (там само).

Жоден з поетів 19 ст., окрім Шевченка, не міг би схвалити інтонаційний вірш україно-російського конструктивіста І.Сельвинського (як, утім, не схвалювали й “безглузде варнякання” деяких барокових поетів). Наприклад, “Циганська рапсодія” Сельвинського звучить в танцювальному ритмі: «Гей-та гоп-та гуандаала / Задымило дундаала / Прэнде-андэ дэнти-воля / Тнды? – рунда дундаала».

Друге. Передня рима. Таке поняття ввів Д.Бурлюк і широко передніми римами користувався. Це був безпосередній Шевченків вплив. Бурлюк свідчить: “Тараса Шевченка українською мовою читав нам звичайно батько. Читання “Петруся” завжди закінчувалось слізьми. Але тогочасні видання були сповнені крапок – лютий слід розгулу мерзенної цензури царської. Хотілося знати, що там було. Та уява безсила була підказати”. (Бурлюк Д. Зі спогадів футуриста. З рукопису «3а 40 літ. 1890-1930». ГПБ, Спб, ОР, ф-552 № 1).

У Шевченка є багато заготівок до майбутнього авангарду, але передня рима то вже цілком сформоване явище, він уживав її сотні разів: «У червоних черевиках / Як панна, як пава» («Сова»). – «Дожидає сина мати / До досвіта вечерять» («Сова»). «- Жар жар, жаль, жаль» («Гайдамаки»). «- Засіяли карі очі, / Зорі серед ночі» («Дівичії ночі»). «- Звіром заревли» («Єретик»; дисонантна передня рима). «- Розтрощить трон, порве порфіру, / Розтрощить… / Роздавить…» («Бували війни…»). «- Всепоглощающая владычица водочка» (Журнал 14 июля; алітерація). «Серце б’ється любо І люде як люде» («На вічну пам’ять Котляревському»).

Він був віртуоз передньої рими включно зі звуковими неточностями, які лишень збагачують фактуру вірша: “Побрались, поєднались, Помолоділи, підросли” («Кума моя і я»). Серія буквальних рим “по” закінчується зсувом “пі”. Подібний звуковий перестриб (щоправда, у кінцевому складі) уживає конструктивіст Майк Йогансен: “Куркулі Щовб, Довб, Стовб, Ковб: йоб його”. Або в Ільфа і Петрова: “Малкин, Палкин, Чалкин і Залкинд“. Іноді передня рима у Шевченка трансформується в каламбур.

Третє. Каламбур. «Намисто – на місто» («В казематі»);  «На світ на сміх породила» («Думи мої»). Незрідка усі слова рядка починаються з одного складу: «- просто, прочно и просторно» («Прогулка»). У слові “просторно” активно звучить внутрішній паліндром-хід навспак (ро-ор). Цей хід викликає в пам’яті експресіонізм Бажана:  “Крок кривий як корч”. Інші приклади: “А той тихий та тверезий” («Сон»); «Язви язик мій за хулу»; «И в шитом шёлковом жупане /И в серой свите люди злы» – тут ж походить від ш, а з- від с («Слепая»). Ось рядки – суцільний передзвін: «І день не день, і йде не йде» («Кавказ»). Тут звук – квінтесенція руху, бо всюди звучить “іде”.

У 20 столітті авангардисти знайшли каламбурне внутрішнє римування: «Милиция, улицы, лица / Мелькали в свету фонаря» (Пастернак). «Усом в мусорную кучу» (Багрицький). «Біжать з села всі улиці, / Щось виє при лиці: / Держи ціль» (Тичина).

Очевидно, без Шевченка, популярного серед поетів початку століття, тут не обійшлося. Багрицький, відомо, написав «Думу про Опанаса» як парафраз «Гайдамаків», Пастернак адекватно, себто фонологічно переклав «Марію», чим дуже пишався, (бо переклади Шевченка часто недосконалі через неврахування перекладачами його звукоряду). Про Тичину годі й говорити: “Людність промовляє трьома розтрубами фанфар: Шевченко, – Уїтмен – Верхарн”. Усіх стимулювали звукові експерименти Шевченка: «Сірі гуси в ірій, в ірій» (Марина). «Хохот – охота» («Слепая»). «У жупані сама пані» («Гайдамаки»). «Чи бити чи пити» («Гайдамаки»). «Не новий лановий» («Якби тобі довелося»). «В очі – дівочу» («Марія»). «Нашими ушима» («Псалми, 43»). «Без пригоди мов негода» («Огні горять»). «Святіє тії матері» («Марія»). «Дістали, встали» («Катерина»). «Вельможний – неможний» («Гайдамаки»). «Нехай злидні живуть три дні» («Гайдамаки»). «Безобразное разнообразие» («Прогулка») – фонетичний безлад навкіл слова «образ».

Звуком «н» можна передати нудьгу – «Монотонно-длинная дорога» (це Шевченко). А ось Бурлюк: «На фоне картины старинной / Струнный играет квартет / Мелодии тянутся чинно / Эх сюда бы наган да кастет!». Вірш Бурлюка присвячений екстримному подоланню нудьги. Щось подібне і в Шевченка: «Або серцем жити, або світ запалити» (аби не нудьгувати).

Зустрічається розвинута звукова драматургія – практично на рівні концептуалізму – у вірші “На Великдень на соломі”. У мові всіх благополучних діточок з подарунками до “свят” бринить заспокійливий звук “с-ш” (стьожка, стрічка, смушева, шкапова, свитка). У сирітки мова позбавлена цього звуку, як позбавлена дарунку й сама дитина: “А я в попа обідала”. Звукоряд підсилює контраст, більше того, робить підказку, що ситуація психологічно аномальна.

Четверте. Внутрішні паліндроми (хід навспак). Цей прийом зворотньої рими, знак неупорядкованості світу, періодично з’являвся у поезії під час “гри в хаос” (бароко і футуризм). “Пан возний позов дав” (Котляревський). «Рёв на зов как воз грохочет» (Д.Бурлюк). Тарас Шевченко – одинокий «бароковий футурист» свого часу: «Незабаром зібралася рада» («Саул»). «Кров ворожу» («Заповіт»). «Волю і любов» («Відьма»). «В юдоли радость воли провозгласил» («Тризна»).

Ось дисонансний паліндром: «В ярмі раю благаю» («Сон»). «Шкуру, а не душу» («Кавказ»). «А не даси, то донеси» (паліндром-інверсія). «Дальше слава» («Доля»). «Кроткого пророка» (М.Вовчку). «Слово нове» («Осії, ово» – теж паліндром). «О доленько, понад водою».

У Переспівах зі “Слова о полку Ігоревім” наведено складний перехресний паліндром, якому позаздрив би сам Хлєбников – чемпіон “перевертнів”: «3 передсвіта до вечора /А з вечора до досвіта». / Або: – «отак то ти, кате» («Коло гаю»).

П’яте. Дисонанси – прикмета звукового поля 20 ст. – поезії та музики, прикмета експресіонізму. Звукові перепади і контрасти – домінантна риса Т.Шевченка: «Вечеряти в очереті» («Причинна»); «Вишня – вийшла» («Катерина»).

Трапляється у нього рідкісний у світовій поезії контраст поміж написаним і промовленим: «ніякого – однаково» (при читанні напрошується: ніяково – однаково). «Запанував – Понятовський» («Гайдамаки»). «Парка – пряха / Поможе калюжу» («Ликері»). «По мудрій раді розійшлися» (рі-ра-ро); «Чи не на ораному сіють» (не-на-но) («Невольник»).

За аналогію до того “нотного стану” править Семенків вірш: “Михайль Семенко поголив бороду Леонардо да Вінчі”. «- Де слава ваша? На словах» («Лічу в неволі»).

Часом із співзвуч та протизвучань виникає ефект подвійного, запасного звукового фону: «рукав омочу в ріці (рукав в руці) / дощ вночі» (внощі) («В казематі»).

Перегук “може – ножі” (Чигрин) або “Хитається очерет – До досвіта вечерять” своєю звуковою невідповідністю створює конфліктну ситуацію. Подібно до Тичини: «На небі засвітали / зарі – / зарі / Кого там ще убили / зарі – / зали».

Принагідне згадаю, що й “зорову драбинку” (злам, зсув) зустрічаємо не лише у Тичини і Маяковського, але й кілька разів у Шевченка: «А на тім… Журбою» («Гайдамаки»).

Каламбурні рими не раз творять іронічну інтонацію: «Я не знаю – / Не позна ю» («Царі»). Маяковський: «лень нам / Троцкий с Лениным».

Уся Шевченкова поезія – то звукова драматургія. Вибухові “р” і “щ” зникають, коли потрапляєш у стан благодаті: «Уже потроху і минають / Дні беззаконія і зла / А львичища того не знають, / Ростуть собі, як та лоза». «Подражаніє Ієзекіїлю»).

Шосте. Редукція звуку. З архаїчної прапам’яті, з часів тотального психологічного хаосу і первісного жахіття дійшло до нас калічення слова, перетворення його з поняття на безформну звукову масу, на мову одчайдушних вигуків. Цим, окрім поетів-авангардистів, займаються й досі діти у своїх прислів’ях і приспівках: “Ене, бене раба” (тут латину вщент делатинізовано). Пригадаємо, що уманську різанину 18 сторіччя Тичина відтворив способом первісної “десемантизації”: «А в Умані / а ву-у-у…».

Шевченків звуковий супровід петербурзького безладу, спричиненого “просвіщенною” бюрократичною державою, аналогічний: «Ура, ура, ура! а, а, а…».

Михайль Семенко в одній зі своїх космічних поем перетворив космос на хаос при зіткненні машини часу з землею: «Земля / емля / мля / ля / я». У Шевченка: «Отой то й то» («Відьма»). “Отой” обтинається з обох боків.

Шевченкове “Кати – а ти” («Неофіти») – переддень авангардної “заумі”. Рима-луна, яка сягає першопочатків звукового простору, лунає в “Неофітах”: «О холодний камінь / Розбивають серце наше / І співають амінь». У Семенка аналогічне: «біля Володимира – димаря».

Загадковий за змістом вірш “І Архімед і Галілей”, що мало підлягає логічному поясненню, є напрочуд ясний в інтонаційному ключі, у фонетичному пафосі. Збурений звуковий потік дисонансів у перших погрозливо-ядучих рядках (“черево чернече”, «буде бите», «незачатиє царята») заспокоюється перед картиною ідилічного майбуття, позбувається контрастів і протизвучань: «А буде син і буде мати /І будуть люде на землі».

.

II. Мінімалізм

Це – самообмежена однокоренева система вислову. Наприклад, “Закляття сміхом” україно-російського авангардиста Хлєбникова: «О засмєйтесь смєхачі / Что смєянствуют смєяльно / Смєх усмєйних смєячей».

Приклад сучасного мінімалізму: «Буде золотом у золоті / Сонце в осінніх березах /І день від цього золотішим буде» (В.Голобородько).

Поетика 19 ст. цуралася бідного словника. За порадою Флобера однокореневі слова мали з’явитися лише через 20 сторінок тексту. Але стародавні гімни, псалми, молитви повторюють ключове – магічне слово якнайчастіше. Улюбленою лектурою нашого поета була Біблія, псалми він знав напам’ять з дитинства, коли відробляв дякові читанням Псалтиря над небіжчиками. Увесь “Кобзар” із “Заповітом” включно – суцільна молитва, заклинання чорних, антилюдяних, антиукраїнських сил і прикликання Господа. Нескінченні повтори – тим Шевченко одрізняється од поетів свого часу і резонує з пізнішими поетами словесної магії: «Слово Богобоязливе, / Дівоче серце боязливе» («Чигрине, Чигрине»). «Недосвіт перед світом» («Барвінок цвів»). «На полі вольнім вольно пас» («Саул»). «Хвала і похвала тобі, Маріє» («Марія»).

У «Мар’яні-черниці» кобзар, на інструменті якого залишилось три струни, похваляється своїм мінімалізмом: “І на одній колись грав А зараз тілько три осталось”. «Шукать доброго добра, / Братерства братнього» («І мертвим…»). «Німець скаже: Ви слав’яне! / “Слав’яне, слав’яне…” («І мертвим…»). «Ледаче ледащо» («Холодний Яр»).

Ось аналогія до Семенкового “столики білі, білі / столики білі”: «Знову забіліла / Зима біла» («Сліпий»). У Шевченка: «В байраках біліли / Сніги білі» («Москалева криниця»).

Тургенєв був вражений, почувши від Шевченка “Садок вишневий”. Витончений смак європейського інтелектуала поцінував оригінальність вірша. Космічну райську картину макро- і мікросвіту зіткано, як мереживо, як орнамент з лунких повторів: “вишневий – над вишнями”, “плугатарі з плугами”, “йдуть – співають ідучи дівчата”, “матері вечерять – вечеря коло хати – вечірня зіронька – дочка вечерять”. І цей нескінченний “вечір” – не мовне убозтво, а концепт у бароковому значенні того слова. Шевченко – кончетист, за термінологією бароко, і конструктивіст, за термінологією XX ст. Україно-російські конструктивісти Е.Багрицький, К.Зелинський, І.Сельвинський, О.Чичерін компонували вірші навколо головної осі – ключового слова.

.

60_2(18)III. Шевченко як попередник сюрреалізму

Він вважав абсурд шляхом до здорового глузду. “Нісенітниця, – казав український футурист Ігор Терентьєв, – єдина підойма краси, кочерга творчості”.

Європейська інтелігенція з часів просвітництва (18 ст.) шанувала щонайбільше “розум, логіку, правила”. Щоправда, у 19-му ст. Достоєвський скаже: “У логіці – вся нудьга”. Тарас Шевченко – один з його небагатьох сучасників, хто трактував “чисту логіку”, не підживлену щирим почуттям, як інтелектуальний ідіотизм, представники якого «сонце навіть гудять: не відтіля, каже, сходить, та не так і світить. Отак, каже, було б треба. Що маєш робити?»

Світ, а передовсім психічний, є конфліктним і багатозначним. Для свого описання потребує він несумісних категорій: інстинктивне – розумне, ідилічне -патологічне, райське – пекельне. У собі самому Шевченко бачив і темні глибини і сяючі вершини; часом йому хочеться “весь світ обійняти”, а нерідко прагнеться “знову святеє поганить”. Полум’я людської уяви вимагає підживлення, і за пальне правлять химерні фантазії.

Мистецтвознавець з Франції В.Маркаде зауважила Шевченків малюнок, зроблений у сюрреалістичному дусі: дивний інтер’єр із годинником без стрілок, котрий тримається в повітрі наче невагомий, і живе жіноче тіло, що виявляється статуеткою; щось подібне зустрічаємо у сюрреаліста Магріта. (V.Marcad Art d`Ukraine. Lausanne. 1990).

Сюрреалістичні нісенітниці й парадокси Шевченка, як правило, мають фольклорне походження: «Щоб люди не крали/ Води з річки – та щоб нишком / Піску не орали» («Великий льох»); «Аж лихо сміється» («Тарасова ніч»); «Чи не на ораному сіють, А просто жнуть І немолоченеє віють» («Невольник»); «На перелозі я посію мої сльози» («Чигрине, Чигирине»); «Тече вода і на гору Багатому в хату» («Сова»).

Як і сюрреалісти, Шевченко то милується злом, то жахається його: «І день і ніч ґвалт, гармати, / Земля стогне, гнеться. / Сумно, страшно, а згадаєш – / Серце усміхнеться».

Серце поетове живе глибинними алогічними переживаннями і породжує ту подиву гідну непослідовність, ту несподіваність, неочікуваність, що ними аж рясніє “Кобзар”: «Та й жаль стало, Що лихо минуло. Молодеє лихо, Якби ти вернулось». «Жаль подруги моей – чёрной тоски». Єдиному своєму рятівникові – Богу – він може кинуте зухвале: “А до того я не знаю Бога”.

Сюрреалістичні, парадоксальні образи, в яких миттєвий стрибок від Ероса до Танатоса: “Чи то з іншим полюбитись, Чи то утопитись”; побажання маленькій Мар’яні – “зів’янь тихо, поки твоє серце не розбите” (далекий пращур розпачливого Маяковського “Я люблю смотреть, как умирают дети”. Але й відгомін архаїчного: “Найкраще людині, що на світ не народилась” – Еклезіяст). І чорний гумор поради “Щирим серцем соблудити”, і визначення п’янкого кохання – “молодий той грішний рай”.

Людський садизм – наслідок первісної пандемії страху – нейтралізується в його поезіях з допомогою парадоксу. Так, у колисковій абсолютно несподівано замість очікуваних пестливих слів з’являються прокльони : “Не клени тата, я твоя мати, мене прокляту, мене клени”.

Підсвідомість у європейській культурі було розворушено саме сюрреалістами. Шевченко також розумів її значення для поетичної, себто алогічної, творчості: «Чи вчорашнє задавнене / Знов заворушилось, / Чи ще тільки заклюнулось / І рай запалило» («Наймичка»). Сновидне моторошне видиво: «Із шкур наших / Собі багряницю / Пошив жилами твердими» (“Сон”) – могло б бути підтекстівкою до полотна С.Далі “Сон”.

Скіфською жорстокістю віє од вірша “У тієї Катерини”: наречений і закоханий вбили Катерину за обман і “в степу побратались”.

Больові відчуття людської плоті у сюрреалістів є приводом для естетичної гри в садизм, згадаймо іронічний «садизм» Хармса. У Шевченка така сама гра: “сигару воткнуть в лицо” (Журнал). Порівняймо у Пастернака про запальничку: “Зонд вонзил в лица вспыхнувший бензин’‘.

Як і майбутні абсурдисти, Шевченко свідомо стикає непоєднуване: “две случайные вещи – сей журнал и медный чайник” («Журнал»). Або ж монтує разом фізичну реальність з нематеріально ірреальним: “Три душі, три ворони, три лірники” – за допомогою спільного чисельника “три”. Серце, травмоване дисгармонією буття, поет лікує отрутою (“серце ядом гою”), а замість плакати – “вию совою” («Три літа»).

Нестримно фонтанує й еротична уява. Бодлерові ввижалася велетка із пагорбами колін, із стегон крутосхилами. Шевченкові марилися “перса – гори, перса – хвилі  серед моря”. Маяковському, нащадкові Бодлера і Шевченка, – “вулканы – бёдра под льдами платий, колосья грудей для жатвы спелы”. На Шевченковому малюнку «Русалки» пишнотілі перестиглі жінки ширяють у повітрі, порушуючи закони гравітації. Такі собі сюрреалістичні антисильфіди в балетних позиціях.

Нестримна гра творчих сил, неприборкані почуття, постійне експериментування зі звуком, римою, ритмікою покликані подолати гнітюче почуття безнадійності, яке доволі часто опановувало Шевченка. Задля цього він ладен «серцем жити і людей любити, а коли ні, то проклинать і світ запалити». Так говорить у ньому поет. Але філософ Шевченко ту проблему розв’язує інакше: «Ужасна безнадёжность, так ужасна, что одна только христианская философия может бороться с нею». У поточному (соціальному) житті потрібні самообмеження, жертовність, самодисципліна, інакше людина звіріє, адже, за Шевченком, «так немного нужно, чтобы сделать человека похожим на скота» («Прогулка…»).

Діалог поета з філософом викликає у творчості Шевченка, а надто після заслання, приголомшливі емоційні контрасти. У поемі «Неофіти» патологічно агресивній жорстокості власть імущих (наче спостереженій у майбутньому ГУЛАГу) протиставлено християнське всепрощення: «Молітесь, братіє! Молітесь / За ката лютого. Його / В своїх молитвах пом’яніте. / І без огня, і без ножа / Стратеги Божії воспрянуть, / І тьми і тисячі поганих / Перед святими побіжать».

Побожність і войовничість, сумирність і нескореність, сталь і ніжність. У тих парадоксах, у тій «мозаїці неузгодженостей» (вислів Д.Бурлюка), закладено пульсацію життя, енергію хвилювання. Це доторк до чутливих струн, захованих у темних глибинах підсвідомості.

На межі граничної експресії перебувають персонажі малюнка «Розп’яття» (1850). Тіло Ісусове – зі сліпучого світла, ним опромінений Благочестивий розбійник. Тим часом тіло іншого розбійника, корченого, конвульсійного – то згусток безжальної пітьми. Марія – нематеріальне темно-світле уособлення жалоби. То не тіла, належні землі, не прах, а духовна матерія, породжена Всесвітом, в якім добро і зло перекривають одне одного, подібно до того, як на малюнку поета, наче в герці, схрестилися темна і світла поперечини двох розп’ять. Темрява намагається затьмарити самого Бога, насувається на його обличчя, поцвяховані ноги. Хто кого? Відповіді не дано. Шевченко заворожений напругою двобою, що викликає у глядача емоційне завзяття. У глядачевій свідомості моралізаторство відступає, передчуття бурі забиває подих. «Алхімія болю» (вислів Бодлера) перетворює темну пекельну матерію на естетичну вартість, не менш виразну, ніж осяйне світло раю.

Бодлер якось проголосив «Гімн краси»: «Це байдуже, хто ти / Чи бог чи сатана, / Щоб лиш тягар життя / Зробила легшим, / А всесвіт менш гидким». Шевченко висловився ще парадоксальніше: «Чи не дурю себе я знову / Своїм химерним вольним словом? / Дурю. Бо лучче одурить / Себе таки себе самого, / Ніж з ворогом по правді жить / І всує нарікать на Бога». Подібно до того, як Бодлер створив модель художньої поведінки, що користувалася попитом у 20 сторіччі, так і Шевченко у багатьох випадках провістив майбутні мистецькі знахідки.

.

taras_shevchenkoIV. Переддень дадаїзму і колажності

У потоці свідомості нема чіткого вододілу між зовнішнім і внутрішнім, минулим, майбутнім і теперішнім. Шевченко часто порушував єдність місця і дії, застосовував колаж. Введення до поетичних текстів газетних оголошень, обмовок, мовних огріхів або авторських коментарів – річ майже неможлива для часів Шевченка. Епізодичний виняток – газетне оголошення у жартівливому вірші Козьми Пруткова: «Жемчуг в нитках и вещах покупает ювелир Фаберже».

Лише за доби дадаїзму (дитячої непослідовності), за доби “колажного” Дос-Пассоса, композитора Мосолова (з його “Газетними оголошеннями”, покладеними на музику) і “поп-артичного” Семенка стали “нормальними” чужорідні вкраплення. У Шевченка їх досить багато: «Ото указ надрукуєм: / “По милості Божій / І ви наші, і все наше / І гоже й негоже”» («Великий льох»); або цитата з наукового трактату в поемі “Холодний яр”: “Гайдамаки не воины, разбойники, воры, / пятно в нашей истории” / Брешеш, людоморе!»; або витяг зі службового формуляру: “И благосклонны пребывали / Всегда к ефрейторам своим» («Юродивий»). У “Єретику” зацитовано папську буллу. У вірші “Ой люде, люде небораки” – офіційний зворот: “Женуть последний долг отдать”.

Такі колажні, монтажні прийоми виявилися зорієнтованими на далеку перспективу. М.Семенко, приміром, закінчує свого “Вагоновода” текстом з офіційної інструкції: “Але у нас не виникне розмови / Про колись омріяний шлюб,/ Бо вагоноводові в трамваї / Розмовляти забороняється строго”.

Семенків вірш “Неделя” повністю запозичено з настінного календаря: «Понедельник / Вторник / Среда / Четверг / Пятница / Суббота / Воскресенье. / Перевод с украинского». За поетикою 19 ст. такий вірш – нісенітниця. Але з позиції дадаїзму, поп-арту, естетики “готових речей” цей текст – один з найпоширеніших у світі. Семенко казав, що це унікальний вірш у світовій поезії, адже лише йому є відповідники на всіх мовах. Той текст в англійському календарі Семенко сприймав як черговий переклад його “Недели”. У руслі Семенкової інновації Шевченкове: “Вночі, і вдень, і ввечері, і рано” («Муза»).

У монтаж (колаж, склейку) різнопланових елементів входить авторський коментар. Так званий “принцип Брехта”, коли автор, як і актор, не до кінця перевтілюється в образ, а залишає місце для самого себе як особистості. Сміливими для свого часу виглядали авторські “витикання” Пушкіна в “Євгені Онєгіні”. Для Шевченка така поведінка є характерною: “Ганна роздяглася. Рибалонька / кучерявий мліє… І я колись, та цур йому. / Сором, не згадаю” («Утоплена»). “Далекий шлях у Московщину. / Знаю його. Знаю. / Аж на серці похолоне, / Як його згадаю” («Катерина»); “Як там вона його [царя] / Гріла, я не знаю” («Царі»).

Дитина у поемі “Мар’яна-черниця” – “достеменний син Катрусі” з іншої поеми. Серед різанини “Гайдамаків” автор зупиняє своє хвилювання і дає слово гіркому коментареві: “За що люди гинуть? / Болить серце, як згадаєш, / Старих слав’ян діти”.

З цього прийому широко користатимуться авангардистами: “Автор у найпатетичніших місцях, розірвавши картонні груди людських фігур, просував крізь них свою патлату голову. Щоб читач, бува, не подумав, що фігури ті живі”. (Майк Йогансен, «Подорож ученого доктора Леонардо…»).

Авангардисти хизувалися авторським свавіллям, довільним перекомпонуванням фрагментів. Семенко в одній зі своїх поем початок подав наприкінці, а кінець виніс на початок. Така собі гра в хаос з допомогою інверсії (перекидання). За попередника йому був не лише бароковий кончетист Іван Величковський, поет мазепинської доби, але й Шевченко: у “Гайдамаках”, як відомо, “по мові йде передмова”. У Пушкіна теж мішанина: “Я классицизму отдал честь. Хоть поздно, а вступленье есть”.

Вживання мимовільних обмовок, мовних огріхів почалося в літературі лише після психопатологічних відкриттів Зигмунда Фройда. Помилку трактував він як вікно у потаємні глибини психіки. Шевченко використовує обмовки в якості авторського коментаря: “Ідеш шукать його в Сибір, / Чи теє, в Скіфію”, – пише він про бузувірські події стародавнього Риму, і тим римує антихристиянську сутність двох імперій.

Малограмотна мова для авангардиста є артефактом. Жаргон і суржик виразніші за “правільния проізношенія”, чуємо у “Мині Мазайлі” М.Куліша. «”Це паперовий млин”, – каже Леонардо своїй майбутній коханці Альчесті. – Який млин, це бамажна хвабрика», – каже міфічна баба у Майка Йогансена.

“В ім’я свободи особистого випадку ми заперечуємо правопис” (з маніфесту футуристів “Садок судей II”). Тарас Шевченко просить записати свою репліку малописьменному слузі і залишає цей неграмотний запис без правок: “Додвенадцети чесов вел Себя хорошо… человеком окуратном нонечопорном … унас пути соопщенели вроссии болше нежели гнусны … поговоривши апутей сообщеньи… и поехал гдотору градвингу”. (Журнал, 4 жовтня 1857). Прийом колажності неодноразово використовується в Журналі.

Компактслова, компактобрази

На їхнє утворення усі авангардисти не шкодували зусиль. Наведу Семенкові “рухобіг” , “сонцевесняна путь”. Тут Шевченко – безсумнівний чемпіон 19 ст. (включно з “мовотворцем” Гоголем). Докази: «слово тихо-сумне»; «о школа, как бы тебя скореє перешколить»; «хмільно багровий»; «путеплавать»; «дружбо метр»; «напоздравлялся» (у Бурлюка: «обответил»); «ногоделье»; «хребетносилі»; «московщеня»; «злоначинающий»; «доброзиждущих»; «худосильний»; «руколомная» (музична п’єса) тощо.

Мешканець багатонаціональної імперії, Шевченко оперував широким спектром мов. Володів, як знаємо, крім російської (за спостереженням Тургенева, бездоганно і без акценту), французькою, польською, церковнослов’янською. Уживав слова і вирази чеченські, казахські (власне каракалпацькі), киргизькі, латинські, грецькі, іврит, ідиш, німецькі, англійські, сербські, індуські, офіційно-канцелярські, кримінальні, суржикові.

Експериментував з україно-російською двомовністю: писав тексти, які однаково б читалося українською і російською мовами (збирався так написати цілу поему, обігруючи літеру «ять», яку українці читали як «і»,  а росіяни як «є»): «ТЋкла рћчка в чистом полЋ Орлы воду пили. – Росла дочка у матћри, / Козаки любили. / BcЋ любили, всЋ ходили, / И всЋ сватать стали. / И одного между ими / Козака не стало» («Слепая»). «- А у пана два жупана, / А третяя свита, / За то пана утром рано / В дубровЋ убито».

З двомовності витискав каламбурні ефекти: «В Переп’яті у ямі [укр.] / Копали там хуями [рос.]».

Шевченкове мислення було архетипним. Сьогоднішні переживання і події для нього відлунювали віковічністю. Сам поет це усвідомлював: “Он как пламенный поэт облекал свои светлые фантазии в формы непорочной вечной истины и потому-то его идеалы кажутся близкими, родными” (Журнал).

Як Довженко у дитинстві «розумів мову качки», так і Шевченко у зрілому віці знав, що “птицы молятся Богу об отпущении грехов несчастного самоубийцы» («Журнал»).

У вірші «Мені тринадцятий минало» пастушок живе у раю, потім раптово потрапляє у пекло («Запекло, почервоніло і рай запалило»), а рятує його дівчинка  – так у стародавніх міфах на допомогу героєві приходить богиня-рятівниця. Внаслідок усіх тих перетворень, конкретних і тут же космогонічних, «темница сердца озарилась».

Як художник, він передчував ташизм (плямизм): «Ловко начерченная пером, слегка попятнанная сепией». І, бувало, малював шкіци на межі абстрактного мистецтва – заплутаними лініями й енергійними плямами, серед яких сюжет майже не проглядався.

Є в його повістях передчування кубізму: “В реке под нависшими лопухами купался кубический мальчик». Або: «кубическая женщина»; порівняймо з Семенком: «Тоді скинулись ми зношені: Я – квадрат, вона ромб».

Відчував відносність часу, дискретність простору, наче жив за доби Ейнштейна і Пікассо: «думи … спинять ніч; часи літами, віками глухо потечуть», – писав він, опинившись на засланні в азіатській глушині, у зоні тюремного позачасся. А намір Шевченка «собі самому написать» нагадав вченому Г.Грабовичу модерністичні автоінтерв’ю теперішніх концептуалістів. Мені той замір нагадує лист Хлєбникова, адресований власній тіні.

.

Taras ShevchenkoV. Ірраціоналізм. Зухвальство “знову святеє поганить”

Схильність до бурлеску і непоштивість поведінки – обманний прийом давньої магії у намірі ошукати “злі сили світової речовини”. Приміром, сміятися і танцювати на похороні – те саме, що довести Матінці-смерті її неспроможність завдати лиха на цьому клаптику Землі. Радість, щоб не зурочити, маскується під горе: “Дам лиха закаблукам, Закаблукам лиха дам. Дістанеться й передам”. Нам краще жити, коли говоримо, що нам кепсько живеться. Страшне можна перетворити на смішне: “А як прийде, браття, Костомаха, а як прийде, браття, із косов, Я їй скажу: “Будь здорова, свахо, випий, кумцю люба, ізо мнов”.

Архаїсти-новатори, як називали футуристів, віднайшли у Шевченкові медіатора од давнини до сучасності. Грізних бюрократів – носіїв смертельної небезпеки для підданих – перетворювали на бездушно-кумедних ляльок і Маяковський (“Головначпупс”) і Шевченко (безпорадний ведмедик-цар, цариця-небога у поемі “Сон”). Ось весело-пародійна клоунада, гідна дяків пиворізів (вагантів)  у шевченковому вірші “Гімн чернечий”: «Люльки з кадил закуряти, / Явленими піч топити, / А кропилом будем, брате, / Нову хату вимітати».

Шевченко, тонкий цінитель європейського мистецтва, вдає з себе простака, який не знає офіційного культурного коду Мідного вершника: “А на коні сидить охляп / У свиті – не свиті. / І без шапки – / Якимсь листом / Голова повита”. Він пише іронічний плач-голосіння: «Умре муж велій в власниці/ Не плачте, сироти, вдовиці/ І Хомяков … о юпкоборцеві восплач» (до речі, слово “велій” є компактобраз: “лій” – приналежність церковного обряду).

Грою у “чистосердечне зізнання” виглядають пустотливі запевнення у крадіжках чужого майна в автобіографії, і в передмові до “Москалевої криниці II” (мовляв, автор “зробив поему з краденого” у самого себе, тобто з першого варіанту «Москалевої криниці»), і в блюзнірській подяці субскрибентам “Гайдамаків”, гроші яких автор пропив. Як тут не згадати пізніші подібні зізнання Катаєва і Мандельштама: гроші, узяті від дружини Лєніна на створення антикуркульської агітки, автори пропили у найближчій кнайпі за упокій душі “несостоявшегося” куркуля Пахома (Катаев В. “Алмазный мой венец).

“Ляпасом громадському смакові” виглядає Шевченкова передмова до “Кобзаря” 1847 . У ній пропонується – задля творчої напруги – задерикувата “гра в кінізм”, до речі, не вперше і не востаннє у світовій літературі. Так ренесанс “скидав” моралізаторську готику, романтики – пуристичний класицизм, Тарас Шевченко – Квітку і Сковороду, Бурлюк – Пушкіна і Толстого.

Блискуча пародія церковнослов’янського письма є у “Журналі”: “Тарас имк вооружися духом смирения и удаливыйся во мрак думы своея – ретив бо есть за человечество — во един вечер был причастен уже крещению, вкусив по первому крещению водою (в зловонии же и омерзении непотребного человечества – водкою сугубо прозываемое) пропитан бе зело. Не возмогивый – по тлению и не мощи телесне – достичи сего крайнего предела идеже ангелы уподобляется — Тарас зашёл таки далеко уподобясь – тому богоприятному состоянию иже на языце порока и лжи тлетворной – мухою зовётся. И бе свиреп в сем положении – выступая с постели своей бос и в едином рубище – яко Моисей преображенный…» (11 вересня, 1857).

Отже, мистецтво для Шевченка це санація від психічних перевантажень. Таке розуміння мистецтва успадкували від нього футуристи. – “Кого з українських поетів Ви цінуєте?” запитали у Маяковського. – “Кобзаря українського народу”, була відповідь. У 1921 році, обговорюючи спробу Хлєбникова створити новий пролетарський гімн, Маяковський заговорив про “Заповіт”. Учасник цієї розмови А.Лейтес згадував: “Маяковський казав про те, що ті, хто не знає Шевченка в оригіналі, недооцінюють його як майстра слова”.

Шевченків романтизм світової міри, помережаний зблисками майбутнього футуризму, містить у собі запас міцності на віки (навіки).

.

Дмитро Горбачов

.

Журнал “Сучасність” виходить за підтримки Голови Громадського руху “За Україну!” В’ячеслава Кириленка

www.zaua.org

  • Цікавий

    Я, звісно, не мастак у теорії віршування, але, здається, автор перебирає у анатомуванні – поет пише, як відчуває, навряд чи Тарас Григорович знав, що воно "передня рима". Просто український вірш ближче до народного, а російськи – до офіційного. Саме тому в Росії існує "паралельний" блатний вірш, а в україні не існує. У нас, до речі, багато в чому завдяки тому самому Шевченку стати "народним" поетом – вище досягнення, а в Росії – це шансон та лісоповал.