ЧОТИРИ КИТИ УКРЛІТ

Цьогорічний літературний процес очолило кілька осіб, яких відтепер не зможе обминути жоден літературознавець ба навіть звичайний читач.

Найгучнішою літературною подією року став, безперечно, роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого». І це підтверджують зокрема слова «в’язня совісті» Юлії Тимошенко, яка недавно заявила, що людина рівня Костенко має не підтримати, а очолити опозицію на виборах. Не секрет, що Ліну Василівну любить народ, а довгоочікуваний прозовий дебют шкільнопрограмної поетеси став дійсно народним. У продажу навіть помітили піратські копії роману, які видавець назвав «вульгарною підробкою». Роман продавався в книгарнях, супермаркетах і навіть у метро, за автографом до авторки вистроювалися багатометрові черги читачів різного віку і статусу. Тож не дивно, що книга посіла першу позицію у «народному» рейтингу кращих українських книжок 2011 року на Facebook під назвою «Читають всі». З іншого боку, як і годиться видатній події, вона викликала прискіпливу увагу з боку критиків. Найпершими роман розкритикували у львівській літературній кав’ярні «Кабінет», що призвело до бурхливого викиду емоцій з боку самої Ліни Василівни та її дочки Оксани Пахльовської, ба навіть зупинки всеукраїнського туру письменниці, явища унікального за своєю успішністю. Читачі поділилися на два табори – тих, хто проти Кучерявого і К^о, бо вважає критику Костенко неприпустимою, і тих, хто резонно зауважує, що усі книжки не тільки можна, але й треба критикувати. Подібних пристрастей давно не бачила українська література.

А головним героєм року минулого можна визнати Василя Шкляра. Цей талановитий автор має талант не тільки до письма, але й до створення новин про себе. Шкляр влучно коментує кожен свій крок, дає змогу ЗМІ поширити кожну свою думку. Він створив прецедент, відмовившись від Шевченківської премії, – вчинок досі не бачений. Відмовитися від великих грошей? Від пошани і слави? Але Шкляр знав, що робить. Адже причиною відмови став ненависний українцям міністр Табачник, а тому наші люди швидко «скинулися» авторові «Чорного ворона» на Народну Шевченківську премію розміром у 255 тисяч гривень. Крім того, книжка стала буквально розлітатися з полиць, швидко перестрибнувши рекордний для України поріг у 100 тисяч примірників, легко обігнавши і Джоан Ролінґ, і Стівена Кінга.

До речі, Василь Шкляр започаткував унікальну для нашої країни традицію відмов від премій. Його приклад зокрема наслідувало видавництво «Зелений пес», відмовившись від нагороди «Книжка року – 2011», щоправда Табачник тут вже був ні до чого, зате було присутнє екзотичне, як на наш час словосполучення «з етичних міркувань», адже видавці були причетні до організації виставки «Медвін: Книжка року», а значить нагородження могло здатися непрозорим. Слідом вже Анна Герман зняла свою книжку «Червона Атлантида» із конкурсу «Книги року ВВС – 2011» через образу на члена журі Ірину Славінську, щоправда тут вже була відмова від номінування, а не від нагороди. Можливо, вірус відмов літає не тільки в Україні – наприклад, кілька англомовних письменників попросили виключити себе з довгого списку премії Т. С. Еліота через нового спонсора премії, що не відповідає їхнім політичним та етичним поглядам. Отже, письменники починають придивлятися, з чиїх рук отримують премію, хто приймає рішення, чи чесним є голосування. З’являються альтернативні рейтинги та премії, як згадана вже Народна Шевченківська, все частіше лунають слова про недовіру до експертів. Інакше кажучи, замість звичної вже підкилимної боротьби за нагороди ми спостерігаємо боротьбу за репутацію – а це не може не тішити.

Ньюсмейкером року серед письменників сміливо можна визнати Марію  Матіос, книжку якої «Вирвані сторінки з автобіографії» на початку року комуністи намагалися вилучити з продажу на підставі того, що в них пам’ятник загиблим солдатам порівнюється з фалосом. Бойовий запал, який викликала у авторки ця комуністична атака, вилився навіть у військовий демарш – Марія Матіос знялася у формі солдата НАТО на броні справжнісінького БМП, кидаючи таким чином виклик депутатам, які намагаються заборонити в Україні носіння камуфляжу. А ще був таємничий візит письменниці до Президента, який викликав багато здогадок та інсинуацій – втім, жодної правдивої. Одним словом, Марія Матіос не давала нудьгувати журналістам та читачам, в результаті чого на Львівському Форумі не встигала давати автографи – видавцям навіть довелося зняти для неї окремий стенд.

Ну і нарешті некоронованою королевою української літератури минулого року можна сміливо назвати Люко Дашвар (в миру – Ірину Чернову). Наклади її книжок сягнули небувалих для незалежної України висот, а сама письменниця отримала від видавця «Клуба сімейного дозвілля» звання навіть не золотої, а «платинової авторки». Ірина Чернова не створює піар-приводів, не стає героїнею скандалів, а просто пише книжки, які люблять її читачі. Щоправда це має і негативну сторону – уся високочола критика дружно називає романи Люко Дашвар «попсою» і відмовляється сприймати серйозно. Втім, це не впливає на продажі і на працьовитість письменниці.

ЛІТПОЛІТИКУМ

Книжка все глибше проникає у життя сильних світу цього. Політики вже навіть пишуть листи з тюрми із списками прочитаної (рекомендованої) літератури, як, наприклад, Юрій Луценко та Юлія Тимошенко. А представники влади «випадково» проговорюються про книжки, які нібито зараз читають, як це робили Микола Азаров, Дмитро Табачник та Анна Герман.

Крім того, у 2011-му році в українській літературі двічі відзначився чинний Президент. Віктор Янукович випустив книжку англійською мовою «Opportunity Ukraine» («Україна – країна можливостей») у віденському видавництві «Мандельбаум Ферляг», а уважні журналісти одразу впіймали його на тому, що текст видання «позичено» у різних авторів, зокрема частину на сайті рефератів. Вийшло незручно, бо у Європі якось не заведено компілювати свої книжки з чужих. Провину взяв на себе перекладач – і стало ще більш незручно, бо виявилося, що автор, позначений на обкладинці, самої книжки не читав. Що подумали про Україну австрійські видавці та письменники – лишається тільки здогадуватися. Другого удару по літературі Гарант завдав, нагородивши свого улюбленого поета Бориса Білаша званням «Герой України» «за видатний особистий внесок у збагачення національної культурно-мистецької спадщини, багаторічну плідну творчу діяльність». І все б нічого, якби журналісти не довідалися про те, що Білаш та Янукович довгий час були сусідами по під’їзду, і саме там, а не у царині мистецтва, варто шукати причини високої нагороди.

Радник Президента України Анна Герман вирішила не відставати від шефа і вибухнула книжкою «Червона Атлантида», ба навіть її чоловік видав повість про велосипед. Критики досить обережно, але загалом несхвально оцінили її книжку «Червона Атлантида», проте Дмитро Табачник та Борис Олійник відверто захоплювалися цим текстом. Перший навіть згадав про новинку від Герман паралельно з романом Умберто Еко «Маятник Фуко». Наговорив компліментів вельможній авторці і сам Василь Шкляр, що одразу дало привід для версій, одна з яких – таким чином пан Василь віддячив пані Анні за невеличкий інформаційний витік, який дозволив йому відмовитися від Шевченківської раніше, ніж стало відомо про те, що його не включили до Указу Президента про присвоєння премії.

Прем’єр Азаров своє реноме літературознавця підвищив до небес, замінивши Президента Януковича на церемонії вручення Шевченківської премії. І це – зауважимо – перший в історії випадок, коли Гарант проігнорував цю подію. Офіційна версія відсутності Президента – травма ноги – не викликала довіри через те, що його того ж дня помітили на футболі. Залишилося тільки гадати, що ж стало справжньою причиною, чи не конфлікт навколо «Чорного ворона»?

КОНТЕКСТ

За статистичними даними Книжкової палати України імені Івана Федорова порівняно з аналогічним періодом 2010 року, 2011 року випущено книжкової продукції (враховуючи брошури, автореферати) більше на 143 друковані одиниці, у той час коли загальні наклади зменшились на 2073,3 тис. примірників. Тобто книжок видали трохи більше, але меншими накладами. Щодо мови видань, то україномовної продукції 2011-го було випущено на 450 видань більше, ніж 2010-го. Російською мовою в українських видавництвах 2011 року було випущено на 553 назви, ніж 2010. Іншими словами, у 2011-му порівняно з 2010-м кількість друкованих одиниць українською мовою зросла, а кількість російськомовних видань зменшилась.

ІНТЕРНЕТ

Знаковим у 2011-му став підйом активності літературних порталів, серед яких «ЛітАкцент», «Буквоїд», «Читомо», а також наш скромний «Друг читача». Активізувався також портал підкастів «Кабінет», що вже другий рік не просто пропонує переглянути зустрічі з письменниками у львівській кав’ярні, але й проводить обговорення критиків «Поза очі», і ще виводить на люди всіма забутих перекладачів. Іншими словами, в Інтернет-просторі сформувалося стійке середовище і для письменників, і для читачів, і для аматорів «високої» літератури, і для тих, хто шукає розваг. Facebook і решта соцмереж зіграли в цьому не останню роль. Там можна було спостерігати не тільки битви в коментарях, але й «народні» книжкові рейтинги.

РЕВОЛЮЦІЇ

Безперечно, революційною подією року став конкурс двійників Тараса Шевченка – безпрецедентний випадок, на який відгукнулися, певно, усі можливі медіа. Двійників Кобзаря шукали обласні газети, про них розповідали ФМ-станції і навіть (що в принципі неможливо) телеканал Інтер! Завдяки конкурсу на виставку «Медвін: Книжковий світ» прийшло більше людей, що (зізнаємося) і було складовою задуму. А головне – організатори зуміли втриматися на межі і уникли закидів з боку представників традиційної культури.

Інша революція, яка відбулася минулого року – це революція в НСПУ за сюжетом Помаранчевої, із перевиборами, фальсифікаціями тощо. Але перед тим Спілка повісила на двері замок на знак протесту проти влади, яка не поспішала платити те, що велить Бюджет. Але так чи інакше, Володимир Яворівський після запеклої боротьби за свій третій (не зовсім законний) термін поступився місцем Віктору Баранову, з яким прийшла нова молода команда з новими планами, здійснення яких ми від щирого серця бажаємо.

Інша революція – вже зі знаком мінус – відбулася з книгарнею «Сяйво», яку спочатку захопили рейдери, а потім, після громадської атаки і судової перемоги над бандитами, влада оголосила, що всі вільні – і господарі, і нападники, бо відтепер приміщення буде належати державній книгарні, колишньому рибному господарству. Таке собі повторення «Собачого серця» Булгакова – Главриба-Абирвалг.

НАЩАДКИ

В умовах фінансової кризи увага видавців перемістилася у дитячий сектор. Адже коли на собі люди готові заощаджувати, то на дітей шкодувати не будуть – а надто на те, щоб вони були розумними. І результати не забарилися – продажі дитячої літератури зростають, і навіть конкурс «Книга року ВВС – 2012» вперше віддав перевагу дитячій книжці перед дорослими. Переможцем стали «Сині води» Рутківського. Інша премія, абсолютна нова, народилася у Львові – це «Великий їжак» із призом у 1000 євро. Народилося також нове видавництво дитячої літератури «Прудкий равлик». Дитячі читання, фестивалі, як то «Азбукове Королівство Магів і Янголів», Міжнародний симпозіум «Література. Діти. Час» чи Львівський міжнародний дитячий фестиваль – міняють одне одного протягом року.

ВИСТАВКИ

Перефразовуючи відомого диктатора, можна сказати, що виставок стало більше і вони стали веселішими. З’явилися цікаві дебютанти – як то «Книжковий Арсенал» чи груднева виставка-шоу «Від Андрія до Миколая» у Львові. Цікавою тенденцією є також те, що журналісти переважно хвалять нові виставки хвалять, коли старі критикують. Новизна користується попитом, плани цінуються більше за досягнення, і це надихає. Зокрема дісталося «Форуму видавців» із Літфестом за… перенасиченість заходами. А всьому виставковому процесу вже починають дорікати за… перенасиченість подіями. Виставки, особливо навесні та восени, наступають одна одній на п’яти і видавці не встигають реагувати на їхнє різноманіття через брак можливостей та людей.

ЖЕРТВИ

Чергової атаки з боку «української» влади була зазнала українська література – тепер у вигляді шкільної програми. Замість романів про голодомор («Маруся» У.Самчука, «Жовтий князь» В. Барки) з нового 2012 року в курс української літератури обіцяють ввести російськомовних письменників, і, певно, розраховують піднести нам сюрприз у вигляді Героя України Білаша, бо імена письменників поки не оприлюднюються.

НАШІ ЗА КОРДОНОМ І ЗАКОРДОН У НАС

З перекладною літературою поступ є, але значного прориву немає, тож англомовний читач може потішитися хіба «Польовими дослідженнями з українського сексу» (Fieldwork in Ukrainian Sex) Оксани Забужко за зниженою ціною. Першість у перекладах традиційно має Андрій Курков і навряд чи з ним хтось зможе позмагатися у цьому столітті. Проте з’явилося більше закордонних авторів-гостей, яких привозять в Україну переважно відповідні національні інституції: Польський інститут, Британська рада, Гете-інститут, посольства. У кооперації з ними часто працюють книгарня «Є», портал «ЛітАкцент». А сама книгарня «Є» вже традиційно залишається найпопулярнішим місцем літературних зустрічей.

ВІД ЛІТЕРИ ДО БАЙТА І НАЗАД

Цього року помер творець електронної книги – Майкл Харт, а в Україні вийшли перші дитячі електронні книжки. Іноді електронна книга передує паперовій, а потім забирається з вільного доступу (так було з «Нарисами бурси» Антона Санченка, які довго «висіли» на сайті Автура), часом книга продається одночасно на двох носіях – електронному і паперовому («Щоденник моєї секретарки» Братів Капранових), а буває, що електронна книга сприймається як єдиний, а головне – дешевий спосіб оприлюднити свій твір («Сім воріт» Олени Захарченко) і видання паперової версії за таких умов навіть не розглядається.

Цікавою тенденцією стає поява книг, які підіймають тему Помаранчевої революції. Серед них повість Володимира Яворівського «Найдовша ніч президента», текст Євгена Положія «Одісея», щойно згаданий роман Братів Капранових «Щоденник моєї секретарки» ну і, звісно «Записки…» Ліни Костенко. Якість художньої літератури зростає, а історична тематика в українській літературі набирає своїх обертів і обов’язково «гахне» ще не одним гарним романом.

«Ми живемо в неспокійний час. Люди стали багато їсти і мало читати. Продавці папірусів ледь зводять кінці з кінцями», – пише Григорій Горін у трагікомедії «Забути Герострата» і це дуже нагадує сьогоднішню ситуацію. «Есхіла ніхто не бере. Аристофан іде задешево. Та що Аристофан? Гомером завалені склади, великим Гомером! Хто ж буде купувати твори такого графомана, як ти?». Тому і письменники більше стали працювати над власним творчим розвитком. Нам, звичайно, далеко до європейської культурної політики: Європейська комісія за проектом фінансування мистецтва в країнах-членах ЄС на 2014-2020 роки виділила 1,8 мільярда євро. І «культурний сектор» у нас не розглядають як економічно важливий, як це є в Європейській Унії, проте навіть наша економічна криза стала каталізатором креативності.

Насичений був рік, що й казати. Але це і добре. Адже найгірша книжка – це занудна книжка. А занудство нам найближчим часом не загрожує.

Любов Якимчук

Cвіт дедалі стає більш цинічним і це, на жаль, стосується зокрема й літературного середовища. Частішають напади на письменників із літературно-релігійних та літературно-політичних мотивів. Умберто Еко не хоче більше писати романів нібито через вік – за пару місяців йому стукне 80. Тим часом в Україні «заворушилася» стара письменницька організація, яка всіма давно вже була похована. І спільне між цими фактами – не тільки причетність до літератури, а причетність до часу, який, як відомо не лише хороший доктор, але й поганий косметолог. Із часом стає видно, хто чого вартий насправді.

Вибори місяця

Цього місяця на повторних виборах врешті обрали нового голову Національної спілки письменників України. Попри те, що перед виборами якісь депутати дзвонили делегатам письменницького з’їзду із вказівками голосувати за старого кадра (відповідно до заяв Володимира Лиса), головою цієї організації усе ж таки став не Яворівський. Віктор Баранов, лавреат премій ім. Євгена Плужника, Михайла Коцюбинського та Григорія Сковороди («Сад божественних пісень»), головний редактор літературного журналу «Київ» став компромісною фігурою, яка влаштувала більшість.

Письменник почав з того, що подякував усім та заявив про переформатування Спілки «…на якійсь сучасний і мобільний осередок творчого життя», для чого треба «вийти в інформаційний простір України, створити потужний веб-портал, літературну агенцію, повернути в спілку молоді сили, які понесуть далі те, що починали їхні попередники». Нагадаю, що попередники свого часу починали зі статті Леніна «Партійна організація і партійна література», із розробок великого цензора Горького та вказівок великого диктатора Сталіна, якихось попередників розстріляли, якісь попередники зрадили своїх колег, вкоротивши наклепами їм життя. Тож не дивно, що сьогодні в Спілці проблема молодих стоїть досить гостро. За словами 61-річного Баранова, середній вік членів Спілки – 70 років, і молодих літераторів у лавах організації й справді не так уже й багато, проте кількох уже навіть ввели в склад правління. Власне навертанням молодих сил в лоно Спілки зайнявся Сергій Пантюк, що звучить, я би сказала, навіть обнадійливо. Але хто з молодих літераторів при здоровому глузді захоче вступати до Спілки, яка дискредитувала себе не тільки за радянських, але й за незалежних часів, зокрема майновими скандалами? Окрім того, поряд існує альтернативна Асоціація Українських Письменників (АУП), крім того існують приклади успішних письменників без «сумнівного» членства, а саме: Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Сергій Жадан. Вони не випадково туди не хочуть. Хоча, звичайно ж, існують такі успішні спілчани, як Шкляр або ж Лис, але це радше винятки – вони стали такими завдяки особистим якостям, а не за допомоги Спілки. Та й кожен школяр знає, що зі спілки добровільно вийшла Ліна Костенко, досить успішна авторка, судячи навіть з тиражів. До речі, їй пообіцяли це членство запропонувати знову. Так чи інакше, шансів у Спілки більшає хіба що на графоманів, яких вона здатна привабити примарним письменницьким стажем, можливо, ще – базами відпочинку, якщо найближчим часом вони в неї ще залишаться.

Стосовно іншого пункту в промові пана Баранова щодо інформаційного простору та потужного веб-порталу, то хочу зазначити, що на офіційній Інтернет-сторінці НСПУ і досі великими літерами написано, що голова Спілки – Яворівський, і його усміхнений портрет, як підтвердження, доданий нижче. Думаю, що за більше ніж десять днів від дня виборів (а вони відбулися 19 листопада) можна було цю застарілу інформацію замінити, тим більше, якщо є задеклароване розуміння важливості Інтернет-засобів в українському культурному житті.

Сенсація місяця

Українська культура схильна до ідолотворення. Пам’ятники в нас куються на кожному кроці, якщо не як частина архітектури, що несе певну ідеалізовану інформацію про оспівану в такий спосіб особу, то як частина літературного дискурсу, який всіляко узаконюється різними документами, зокрема й шкільною програмою. Тому для пересічного українця дуже болісно звучать усі заяви щодо живого пам’ятника Ліни Костенко. Цього разу в новинах повідомили про те, що будинок по вулиці Олеся Гончара, 52, де на 5 поверсі мешкає відома українська поетеса, у поганому стані, а під вікнами самої Ліні Костенко щороку риють ями для перевірки якихось труб, і ще там само курять марихуану сусідські підлітки. І звичайно ж, цю «сенсаційну» новину одразу розтиражували ЗМІ, які дбають про свій рейтинг. Але не думаю, що такі новини сприймає з оптимізмом сама поетеса.

Фальшивка місяця

Велика кількість заяв, судів, публічних акцій, плакатів, новин – і все це ніби пішло в порожнечу. Принаймні я не знайшла книгарні «Сяйво» на Червоноармійській (Великій Васильківській) у будинку під номером 6, проте знайшла там само іншу книгарню із назвою «Сяйво книги», яка на перший погляд мало відрізняється від попередньої. Хіба тільки приміщення пахне недавнім ремонтом, на поличках поменшало книжок та біля дверей стоять два охоронці. Дуже дивне це справляє враження: київська книгарня охороняється як, повірте, далеко не кожен столичний ювелірний магазин. Книжки на величезній площі книгарні красиво розставлені по одній вздовж полиць і це переважно продукція державних видавництв. Хоча на поличці із сучасною літературою, де стоїть Шкляр та Яворівський, я знайшла нову книгу Юрія Андруховича «Лексикон інтимних міст» за звичайною своєю ціною 111 гривень, видану фестивалем Meridian Chernowitz, та книгу Антона Санченка «Нариси бурси», опубліковану видавництвом «Темпора». Але тамтешнє меню сучукрліту ніяк не назвеш різноманітним і збалансованим.

Але разом з тим книгарня справляє гарне враження, привітний консультант пропонує свою допомогу, працівники розмовляють українською, а охоронці мовчать. Ніби, усе, як і має бути, усе гаразд. Якщо не знати передісторії. І ще колектив колишнього «Сяйва» через усі ці нечесні «ігри» шкода. Але кажуть, що знову буде суд.

Напад місяця

Це якась неймовірна історія: невідомі люди о 7 ранку проникли до приміщення через отвір у підлозі. Коли таке читаєш, то чомусь одразу спрацьовує асоціація з тарганами, бо хто ж іще може проникнути крізь підлогу? Виявляється, може. У такий спосіб було здійснено напад на приміщення видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» та приміщення муніципальної хорової капели ім. Ревуцького. Потім невідомі забарикадувалися в приміщенні та почали його руйнувати. Перед тим з кімнати капели винесли всі речі, зокрема дорогий рояль. Фірма, що знаходиться під видавництвом та капелою, пояснювала свої дії аварійним станом приміщення, яке вона ніби-то заходилася ремонтувати. Не знаю, як вам, а мені б, наприклад, здалося підозрілим, коли би мій сусіда знизу прорубав у моїй підлозі отвір та закрився в моїй кухні, а перед тим ще винес звідти холодильник, а потім сказав би, що робить мені ремонт. Це все дуже дивно і, на жаль, стає повсякденним явищем, тож навіть Президент України прокоментував цю ситуацію, назвавши її «кричущим випадком».

Щаслива дата місяця – 11.11.11

Українська читаюча публіка врешті дочекалася від Андруховича нової книги. Щоправда, це знову не роман, і навіть не «замість роману», як «Таємниця», а збірка есеїв під назвою «Лексикон інтимних міст». Поява книги в продажу супроводжувалася інформаційним майже містичним галасом довкола одиничок, навіть гра на Фейсбуку була проведена із розіграшем 11-ти примірників. Тож тепер і ледачому відомо, що в новій книзі Андруховича 111 текстів про таку ж кількість міст. Презентована книжка в той день, коли багато пар пішло до шлюбу і Достоєвському виповнилося 190 років – 11.11.11. Продається книга також за 111 гривень. Ціле мереживо щасливих одиничок. А що криється за ними? У нумерології ця цифра має свою семантику, що пов’язана як з оригінальністю, творчим мисленням, силою волі, а також із егоїзмом, бажанням похизуватися, імпульсивністю і навіть авторитаризмом. Це дає привід до прочитання лексикону крізь символіку цього числа, от тільки хто наважиться зробити цей аналіз? Наразі чекаємо притомних рецензій на цей грубий том подорожніх есеїстичних нотаток і якихось продовжень від автора. Адже, кажуть, Андрухович пообіцяв народному депутату Олегу Ляшку написати і про Чернігів, якому не знайшлося місця у цьому виданні. Треба було й собі просити – про Луганськ…:)

«Книжковий світ» місяця

Відбувся потужний осінній книжковий ярмарок «Медвін: Книжковий світ-2011», який цього разу порадував не тільки купою книжок, літературною кухнею, літературно-музичними перформансами, але й Всеукраїнським конкурсом двійників Тараса Шевченка. Попри те, що конкурс проводиться вперше, це не відбилося на якості дійства, і людей, схожих на Кобзаря, відгукнулося досить багато. Звичайно ж, переміг один, але через рік усе може змінитися – бо люди змінюються і зростом, і вагою, і рисами обличчя. Тож, усі охочі мають рік, щоб, скажімо, відростити вуса. Подібний конкурс, але двійників Хемінгуея, існує в Америці. Але стосунки українців з Тарасом зовсім інакші, ніж в американців з Ернестом, тож це спосіб зробити наш пам’ятник ближчим до читача, а читача – до пам’ятника. Залишилося для гендерної рівності влаштувати конкурс двійників Лесі Українки. Але не будемо випереджувати події, лізти поперед батька туди, де нам так не хочеться бути. Час розставить на свої місця усі цифри, усі міста, пам’ятники і будинки.

Любов Якимчук

Державу характеризує не тільки література, але й ставлення до літератури та до митців у цій державі. Нещодавно президент Білорусі говорив про виховну і навіть просвітницьку роль художнього слова, навіть міркував про написання п’єс на держзамовлення, а також цитував найбільшого радянського цензора і зачинателя соцреалізму Максима Горького. Нічого не нагадує? Власне, ідеологічна основа тез Лукашенка запозичена зі статті Леніна 1905 року «Партійна організація і партійна література», і всі ми знаємо, що з цього вийшло в Радянському Союзі. Ще один приклад. Відомо, що у Великобританії періодично обирають придворного поета, який має оспівувати життя королівської родини, як весілля, так і смерть, тобто поет трактується як трубадур, міннезінґер, а попросту – блазень, що розважає поважних персон, пишучи на замовлення. І ще спадає на думку зовсім свіжа новина. На вихідних стали відомі результати виборів в Ісландії, президентом якої став 70-річний поет. Тож, до якихось з поетів доля повертається обличчям. Але і це засвідчує, що література в різних країнах світу набуває химерного, часто соціально-політичного забарвлення. Українська література – не виняток.

Втрата місяця

Ця втрата може й очікувана, бо скандальна історія з книгарнею «Сяйво» розпочалася ще в лютому 2010 року, але втрата важка та показова. Чому? Історія книгарні «Сяйво» означає, що тепер будь-яку книгарню, що існувала десятки років у центрі Києва, можуть захопити якщо не рейдери, то державні мужі. А чи існує якась різниця? Навіщо платити більше? – спадають на думку рекламні лозунги. Схема знищення книгарні проста – витурити звідти працівників, заварити вікна, трохи судової тяганини і книгарня передається в розпорядження «Київського міського центру розвитку рибного господарства», який відтепер буде називатися «Міський магазин». Тож, книгарня перетворилася не на кав’ярню чи друкарню, а на Головрибу, якщо пригадуєте «Собаче серце» Булгакова.

Плагіат місяця

В американській пресі обговорюють скандал із плагіатом всеукраїнського масштабу. The Washington Post смакує історію про плагіат у книзі «Opportunity Ukraine» («Україна – країна можливостей»), видану в австрійському видавництві, автором якої є Віктор Янукович. Із статті «Хто написав книгу? Український президент звинувачений у плагіаті в новій публікації» стає зрозумілим, що в західній пресі склався непривабливий образ Президента України. Цей образ пов’язаний з грубощами та поганим вихованням, також газета нагадує, що Янукович славиться «орфографічними помилками, плутає геноцид з генофондом, та не розрізняє балканські країни Косово і Чорногорію». У публікації описана історія викриття плагіату «Opportunity Ukraine», обговорювана цієї осені. Спершу це було звинувачення на сторінках видання «Українська правда», де подавалися цитати з книги та зі статей-першоджерел із аналізом. Пізніше перекладач книги англійською на сторінках газети «День» зізнався, що це він хотів спростити книгу, тому посилання на першоджерела просто «зняв». Далі з’явилася інформація про сторінки книги, що без змін скопійовані з чийогось реферату, доступного в Інтернеті. І ще – інформація про австрійську спілку авторів IG Autorinnen Autoren, яка заявила, що «не надаватиме своєї презентаційної платформи книзі В.Януковича ні при її презентації у Франкфурті, ні на книжковому ярмарку у Відні, ні на Ляйпцигському книжковому ярмарку наступного року, ні у своєму каталозі книжкових новинок». Спілка схарактеризувала цю практику видавництва як нетипову, оскільки книгу не продають в електронних магазинах, окрім того виникли проблеми з плагіатом у книзі, і насамкінець «Австрія може у такий спосіб потрапити у недвозначний зв’язок з політикою В. Януковича». Власне, після такої реклами від українського президента багатьом може стати просто соромно називатися українцями, бо старі комплекси повертаються з новою силою, що дуже й дуже прикро.

Пристрасті за Нобелем

Цього місяця оголосили лауреата Нобелівської премії з літератури, яка приносить володарю не тільки нові тиражі, перевидання творів, але й приємний грошовий еквівалент, який становить близько 1 мільйона євро (якщо точно, то 10 мільйонів шведських крон). Цьогоріч премію отримав шведський поет Тумас Транстрьомер, який після інсульту не розмовляє, а тільки пише. Зрозуміло, що оголошення переможців Нобелівки – подія значна і приносить багато дискусій. От і цього року такі обговорення не забарилися, і прозвучала навіть дещо дивна пропозиція висунути на Нобеля Бориса Олійника. Це запропонував професор Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка Павло Рудяков. Але перш за все поглянемо на творчість українського претендента трохи збоку, наприклад, текст «Європі» (власне на місці журі Нобелівки я би спершу читала тексти з такими назвами, як ця, бо текст ніби адресований членам комітету):

Ми тут жили ще до часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
На себе ліпше збоку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш: твій посміх нам не допече,
Бо ми тоді вже побілили Хату,
Як ти іще не вийшла із печер.

Звідки це твердження, що Європа називає нас хутором? І кого це нас? Українців? Проблема в тому, що в тексті сталася підміна Росії Європою, бо це для Росії наша країна завжди була Малоросією, селом, хутором, бо це росіяни українців називали (називають?) молодшими братами. Ці всі національні комплекси і соціально-політичні кліше, які прошу вас сприймати без зайвих емоцій, переносяться з україно-російських відносин на відносини України та Європи. Але спробуйте цей текст переказати, уникаючи рим – залишаться самі претензії до Європи, як ми вже визначили, безпідставні. Тому претендувати на Нобелівську премію автору цього вірша було би не політкоректно. А політкоректністю Нобелівський комітет славиться.

Дуже добре ситуацію з українським Нобелем прокоментував Юрій Винничук, назвавши проблеми, що унеможливлюють отримання премії котримсь з наших літераторів. Це передусім відсутність достатньої кількості перекладів іноземними мовами, класичний стиль українських поетів, а також невелика продуктивність і жанрове одноманіття. За формальними ознаками, більше шансів отримати премію в представників молодшого покоління, але премію цю дають тільки старшим та досвідченим. Наприклад, цьогорічний лавреат Транстрьомер має 80 років. Однак треба пам’ятати ще й таке: для того, щоб врешті-решт отримати Нобелівську премію, треба навчитися висувати своїх письменників на цю премію. Як мінімум.

Розчарування місяця

У жовтні Міжнародний кінофестиваль «Молодість» розпочався з доброї новини – журі очолила Оксана Забужко. Це засвідчує важливу роль письменника в загальнокультурному контексті. Але під час того ж кінофестивалю польський режисер Єжи Гофман сказав, що не буде знімати фільм за романом Василя Шкляра «Чорний ворон», бо книжка йому не сподобалася. Пишуть, що сам Віктор Ющенко запропонував поляку зняти фільм за цим скандальним українським твором і надіслав режисеру до Варшави книжку. Цікавим видається коментар з цього приводу самого Шкляра: «Якщо йому книжка не подобається, то чому він її прочитав по-складах українською мовою до кінця?.. У «Чорному вороні» є речі, які могли Гофмана не влаштовувати. Можливо, це лінія про чекістів і євреїв. Ні я, ні Ющенко не мали великих сподівань на поляка, бо режисер уже у віці». Що за Шклярем означає «уже у віці»? Гофманові цього року виповнилося 79 років, проте нагадаю, що сам Шкляр теж далеко не хлопчик і має вже 60. Обидва вже досвідчені, обидва самобутні як митці. Тому й «Варшавська битва 1920» (цей фільм відкрив кінофестиваль 22 жовтня) Шкляреві не сподобалася. Зрештою, письменник має права на суб’єктивну оцінку. «Слава Богу, що Гофман не взявся за «Чорного ворона», – говорить Шкляр, – Незручно було б відмовлятися від такого майстра. Але звести фільм нанівець, не хотілося б… У нього російське військо – це брудна, брутальна і тупа орда. У цьому я з ним солідарний», – заявив Шкляр. Інакше кажучи, в ідеологічному плані Шкляр і Гофман все-таки мають багато спільного, а отже ставити крапку в цій історії було б зарано.

Тенденція місяця

У жовтні спостерігалася добра тенденція до заснування нових літературних премій. Можливо, це й занадто голосно сказано, але дві премії за один місяць – це зовсім не мало. По-перше, незалежна премія «Великий їжак» сумою в 1 тис. євро, що буде присуджуватися найкращому автору, який пише для дітей. Премію вручать вже наступного року в травні під час Міжнародного симпозіуму «Література. Діти. Час». А по-друге, на світ з’явилася приватна премія METATHORA, якою нагороджуватимуть за найкращі переклади поезії та есеїв українською мовою, здійснені з усіх європейських мов (окрім російської). Ім’я першого переможця, який і отримає гонорар у 600 доларів, ми дізнаємося в серпні наступного року.
Отже, бачимо, що дитяча література та перекладацтво отримали шанс вийти з тіні оригінальної та дорослої літератури. Окрім названих премій, цього місяця оголосили конкурс для дітей на оповідання про диких тварин від видавництва «Богдан» та дружини охорони природи «Зелене Майбутнє» і журналу «Вигадуй, Думай, Грай». Переможці отримають книгу – теж непогано.

Шевченко місяця

Кобзар, без сумніву, – наше все. Це наша ікона і наша гордість, але передусім це пам’ятник, що стоїть чи не на кожній центральній площі чи вулиці українського міста, і навіть села. Ну, майже, як Ленін, або колись – Сталін. Без нього ріки перестають бігти, але коли він кидає тінь на церкву московського патріархату, у Шевченка-пам’ятника раптом зникає голова. Так сталося в Дніпропетровську, де нібито задля реконструкції втяли голову 50-тонному пам’ятнику Кобзареві. Офіційно пам’ятник визнано аварійним: за висновками фахівців, він відхилився від своєї осі на 6 градусів, поіржавів і вкрився тріщинами, тому міг у будь-який момент впасти на грішні людські голови. На відновлення монумента, за експертними оцінками, потрібно 2,5 мільйона гривень. Але чи знайдуться ці гроші, це вже інше питання. Отже чавунний Кобзар на гранітному постаменті на острові посеред Дніпра, що стоїть там понад півстоліття, може зникнути зовсім.

Ще один пам’ятник Тарасові Григоровичу викрали в місті Стаханові Луганської області, де, як повідомляє Управління внутрішньої політики Луганської облдержадміністрації, від пам’ятника залишився тільки постамент. Припускають, що Шевченка самовільно демонтували з метою здачі арматури на металобрухт. Кажуть, влада міста має вирішити питання про створення нового пам’ятника Кобзареві, але навіть якщо пам’ятник буде зведено, то неприємний осад від ситуації залишається. Бо це не просто викрадення бетонного стовпа, адже Шевченко означає для нашої культури трохи більше за стовп. Згадаємо, як взялися за «Тризуб», який понівечив пам’ятник Сталіну – і до камери хлопців забрали, і тероризм шиють, і до суду тягнуть. Або ж історію з пам’ятником іншому кривавому злодію – Леніну, коли йому розбили голову молотком. Отже, наше СБУ (КГБ) захищає тільки тиранів і кровопивць?

Проте це ще не все, що відбувалося з Шевченком цього місяця. Маю на увазі оголошення Першого Всеукраїнського конкурсу двійників Тараса Шевченка, організований порталом «Друг читача» та виставкою «Книжковий світ-2011». У світлі подій з пам’ятниками, це вже читається як моральна компенсація Шевченкові за завдану шкоду. Замість бетонних скульптур – живі люди. Конкурс матиме розв’язку вже в листопаді. І про листопад ми поговоримо вже через місяць.

Любов Якимчук

Зрозуміло, що музика і поезія навіть після того, як стали належати до різних видів мистецтв і підпорядкуватися різним музам, не втратили зв’язок одна з одною. І цей зв’язок знову став очевидним зараз, коли поети почали вдаватися до музики. Музичні перформанси хоч і не годують поетів і музикантів (хіба тільки поять мінеральною водою і «гріють» квитками за проїзд), зате розширюють коло їхніх шанувальників. А можливо, буває і якось інакше…

Важливість літературно-музичних виступів для популярності письменника відзначає редакторка німецького видавництва «Suhrkamp», відповідальна за східноєвропейські літератури, Катаріна Раабе. В одному з інтерв’ю вона стверджує, що українські автори, з якими вона працює, вміють себе «розкрутити», а це впливає на прибутки видавництва, а значить і самих письменників: «Приміром, Жадан, – говорить Катаріна Раабе, – нещодавно виступав у Німеччині з гуртом «Собаки в космосі». Це було грандіозно. І дуже душевно. Також Андрухович приїздив сюди з гуртом. Тобто така комбінація лірики та музики, здатності самим презентувати свої тексти, «смачно» подавати їх зі сцени – це те, що я дуже ціную в цих авторів. Це відчутно сприяє їхній популярності в Німеччині». Тож, виглядає, що українські письменники за відсутності літературних агентів навчилися успішно виконувати їхню функцію. «Троянди й виноград, красиве і корисне», – як пише класик. Але зараз більше про красиве.

Юрій Андрухович: «Андрухоїд» VS «Карбідо»

На українських незалежних теренах, здається, вперше і на високому рівні поєднав літературу з музикою Патріарх «БУ-БА-БУ», що задокументовано 2004 року львівською студією «Мелос» у вигляді компакт-диску «Andruxoїd». Ця робота стала першим підсумком усіх тих музично-поетичних виступів Юрія Андруховича та імпровізуючого (читай – джазового) польського музиканта Міколая Тшаски, що відбувалися починаючи з 2000-го року. Андрухович бавився зі звуками та словами, а музиканти з гармонією. В альбомі звучить 12 композицій на вірші зі збірки «Пісні для мертвого півня», 5 композицій з поетичного циклу «Індія», а також бонус – легендарний «Козак Ямайка».

Візуалізований трек «Стас Перфецький повертається в Україну» із диску «Андрухоїд»; режисер – Світлана Олешко, актор – Місько Барбара (гурт «Мертвий півень»)

Диск записано за сприяння Польського інституту із трьома польськими музикантами: згаданим Міколаєм Тшаскою (саксофон, бас-кларнет), бас-гітаристом Войцехом Мазолевським і перкусіоністом Мацьо Моретті. Важливим у цій польсько-українській роботі є те, що усі музиканти заанґажовані у сфері джазу, фрі-джазу, тобто імпровізованої музики, тому сполучення уже написаної поезії, але яка читається тут і тепер, із імпровізованою музикою, яка твориться тут і тепер (хоч певні заготовки є в усіх) виникає взаємодія, комунікація. Власне це корелює із первісною міфо-ритуальною функцією такої музико-поезії.

Під літературно-музичними імпровізаціями (музико-поезією), варто з’ясувати, я маю на увазі не співання поетичних текстів виконавцями, а власне читання їх у момент звучання музики, за якого із двох явищ повстає одне ціле. Музико-поезія – це ніби створені один для одного два явища, які мають спільні ознаки: існують у часі та мають ритм. Виконавцями-декламаторами можуть бути самі поети, але не завжди. Легше було би створити цей термін англійською мовою, це було би щось на кшталт music poetry, українською це називають різними словами: музично-поетичний перформанс, музика і поезія, літературно-музичний проект тощо. Але від того суть явища не змінюється. Тобто, твори гурту «Мертвий півень» на вірші Юрія Андруховича не є музико-поезією, а є піснями. Музико-поезія таки ближча до поезії (зокрема, з позиції слухачів, які прийшли послухати передусім тексти).

Більш відомим широкому загалу є інший проект Юрія Андруховича спільно з польським гуртом «Karbido», із яким він створив цілу трилогію виступів і компакт-дисків «Самогон. Цинамон. Абсент». За словами учасників проекту проект визначається як «поєднання досконалої стриманості традиційного радіоспектаклю з енергетикою пост-року». Із цим проектом вони виступали на українському телебаченні, яке, як відомо, культурою зазвичай не цікавиться. До речі, це звучало у політичному (хотілося сказати-написати «поетичному») шоу Савіка Шустера, звідки навіть залишилися трохи «причесані», але загалом характерні для проекту відеозаписи.

Юрій Андрухович та гурт «Karbido» виступають на «Шустер Live», композиція «Постріл», квітень 2011

Сергій Жадан та «Собаки в космосі»

Власне, літературно-музичний проект Сергія Жадана виник на базі харківської російськомовної ска-групи «Собаки в космосі» (послухати можна тут) та соціальнозаанґажованої поезії самого поета. Перший альбом Сергія Жадана із «Собаками» мав назву «Спортивний клуб армії», та вийшов у Харкові у 2008-му році. Останніми роками проект багато гастролює, виступаючи перед публікою України, Росії, Польщі, Німеччини та Австрії. Цей літературно-музичний перформанс поєднує в собі літературну декламацію з танцювальними мотивами, громадянську лірику з музикою ска, реггі та панком. Тематика номерів напряму залежить від лірики Жадана, тому це переважно безробіття, расизм, легалізація, кордони, армія, легкі наркотики та проститутки. Але на відміну від проекту Андруховича із польськими джазменами, тут уже не йдеться про імпровізацію.

Жадан і «Собаки в космосі», «Дебілів до армії не беруть». Фестиваль «День Незалежності з Махном-2008»

Усі ці речитативи Жадана, які часом скидаються на реп, виглядають і є підготовленими, беззмінними від виступу до виступу, але дуже драйвовими. Тобто ідеться про підхід естрадно-популярного музичного шоу-бізнесу, тому і споживачі такого продукту – це широка аудиторія. А коли ти приходиш на концерт Жадана, то після концерту, можливо, захочеться і почитати щось таке гостро-соціальне, тому і читацької публіки більшає, росте фан-клуб.

Галина Крук, а також «Пісні країни OS» та «Співіснування»

Поетка Галина Крук у літературно-музичних імпровізаціях не новачок. Ще 2008-го звучав на музичному фестивалі «Флюгери Львова» літературно-музичний проект «Пісні країни OS». Точніше Галя читала, а письменник Юрій Іздрик, згадавши один зі своїх численних талантів, акомпанував на клавішах, і це було дуже симпатично.

Поезія Галини Крук. Львів. 2008. Клавіші – Іздрик. Відео-Куб.

Перші проби мають свій розвиток і для Галини Крук і для Юрка Іздрика. Так, на Форумі видавців–2011 Галина Крук була помічена із мультимедійним проектом «Співіснування» (разом, окремо і через дефіс), що зібрав до купи поезію Галі, візуалізацію Олексія Хорошка, а також вокал Ольги Коломієць та музичні імпровізації Романа Бардуна. Поезію Галини Крук, зізнаюся чесно, я можу слухати годинами, так само вдалим видався відеоряд Олексія Хорошка, тому можна навіть змовчати про технічні проблеми в розпал дійства, але музика та вокал явно всім (і учасникам, і глядачам-слухачам) заважали. По-перше, вважається поганим тоном пускати підкладкою під текст, у даному випадку вірш Галі Крук, ще один текст, навіть якщо то буде якась давня французька пісенька. У той час, коли поетка читала вірші про сильну жінку, про жіночі долі, але це була по-чоловічому писана лірика, поки ретельно артикулювала звукову метафорику своїх текстів, недоречний вокальний супровід відволікав. По-друге, музика клавішника не збирала докупи, а радше розвалювала проект, і кожна людина з музичною освітою чи бодай із музичним смаком скаже, що це не були імпровізації, а просто дібрані композиції, які існували собі окремо від Крук і Хорошка. (Із Бардуном, пам’ятається, недавно експериментував Андрій Любка, чому свідок подкаст, записаний у легендарній літературній кав’ярні «Кабінет».) І по-третє, усі троє учасників звукового боку проекту часто не слухали один одного, вони не «співіснували», я би сказала. Тож, проект вийшов досить розбалансований, а заявлена у ЗМІ головна ідея проекту – «шляхом синтезу вийти за рамки окремих видів мистецтва у чисте поле нового сенсу і відкрити свою «терру інкоґніта» – на жаль, залишилася тільки ідеєю.

Люба Якимчук в дуеті з Марком Токарем

Якщо продовжувати хронологічну послідовність в музико-поетичному і літературно-музичному мистецтві, то наступним буде саме цей дует. Як це учасники декларують у своїх інтерв’ю, Марк Токар, контрабасист зі Львова, «давно шукав поета, щоб зробити власний літературно-музичний проект», ходив на львівські поетичні вечори, шукав аванґардової стилістики, аж поки відомий львівський культреґер Юрій Кучерявий не познайомив його з поеткою Любою Якимчук. Так музично-поетичний проект під трохи задовгою назвою «Жінка, дим і небезпечні предмети» вдалося втілити 2009 року в затишній атмосфері львівського театру імені Леся Курбаса під час Форуму видавців. На цьогорічному Форумі дует звучав під назвою «Дзеркала», також існує його «луганський» варіант із назвою «Донбас і контрабас».

«Мама…», дует Любові Якимчук (поезія) та Марка Токара (контрабас), Львів, 2009

Варто згадати, що Марк Токар як фрі-джазовий музикант, належить до того ж середовища, що й музиканти, які грали з Андруховичем. Зокрема, Токар грає в масштабному (10 музикантів) проекті з Миколаєм Тшаскою під назвою «Resonance Ensemble». Тому не дивно, що і в дуеті Токар-Якимчук одним із основних принципів роботи з музичним і поетичним матеріалом є імпровізація. Це не читання текстів під акомпанемент контрабасу, а це діалог музики та текстів, комунікація двох свідомостей: музичної та поетичної. Імпровізація, звичайно, є ризикованим явищем, але, хто не ризикує, той не створює літературно-музичних проектів.

Але як не крути, поети в порівнянні з професійними співаками, вокально завжди будуть більш обмежені. Наприклад, Жадан часом зривається на зайвий крик, Іздрик та Семенчук читають надто монотонно. Хоча з іншого боку, харизма письменника може згладити будь-які огріхи. Так чи інак, Токар і Якимчук доклали зусиль до ще одного проекту «Забавки Афродіти» (також звучав під назвою «Київські ремінісценції»), у якому поетка поступилася вокалістці своїм місцем на сцені. Ідеться про переважно неримовані тексти, у яких людина має складні стосунки з новим містом, де неприйняття переростає у депресивні стани, і цей конфлікт розв’язується у несподіваний спосіб, як дитинство розв’язується дорослістю. Музично – це поєднання імпровізації учасників із авторською музикою Марка Токаря. Окрім речитативу, вокалу та звуків, що видобуває із власного голосу Олеся Здоровецька, у квартеті звучить рояль, сопрано-саксофон і контрабас, а також дитячі брязкальця та інші іграшки.

«Аліса», Київ, 2011. Марк Токар – контрабас, автор музики, Олеся Здоровецька – вокал, декламація, Ілля Єресько – рояль, Нік Рот (Nick Roth) – сопрано-саксофон. На текст Любові Якимчук

Як стало відомо під час форуму, цей українсько-ірландський квартет зробив запис проекту і наступного року має вийти компакт-диск.

Юрко Іздрик та Григорій Семенчук у проекті «DrumТиАтр»

Мистецький альбом «Underwood» про життя Іздрика та авторства самого Іздрика (Клуб Сімейного Дозвілля, 2011) поміж інших містить розділ «drumтиатр inside», що стосується його спільного із Семенчуком проекту із доволі неоднозначною назвою «DrumТиАтр». Інакше кажучи, цей проект письменник виділяє для себе в окремий творчий етап.

«Оксана Степанівна Забужко», виконує «DrumТиАтр», 2011

«DrumТиАтр» виглядає літературно-музичним психоделічним балаганом: Семенчук бавиться з електронними звуками за ноутбуком, Іздрик бере в руки то електрогітару, то мандоліну, при цьому вони читають, а тим часом барабанщик і басист у них за спинами тримають ритм, збираючи усі ці звуки докупи. Так це виглядало цьогоріч на київському виступі даного проекту із багатьма змінними складовими, зокрема учасниками. Постійні учасники – тільки його засновники та творці-письменники Юрко Іздрик та Грицько Семенчук. Проект часом виглядає перевантаженим ефектами, але так чи інакше зі своїм монотонним звучанням текстів є медитативним, відчуття, як після слухання тувинського горлового співу, до речі, ритуального у своєму первісному значенні. Якщо говорити про сучасні паралелі, то «DrumТиАтр» порівнюють із російським «абстрактним хіп-хопом», проте тексти в українських письменників значно кращі, ніж у російських музикантів (що логічно), а до того ж – іронічні, а часом і мінімалістичні.

Анета Камінська та Electrolyryka

Цьогорічний Літфест Форуму видавців пропонував не один музично-поетичний проект. Зокрема, дуже цікавий проект представила польська поетка та перекладачка української поезії Анета Камінська. Вона вже давно стала «своєю» в українському літературному середовищі, тож не дивно, що й Анета також долучилася до експериментів на межі мистецтв.

На Форумі Анета Камінська представила проект «Electrolyryka», де під музику техно звучав її поетичний цикл «Останні вірші Назара Гончара написані через Анету Камінську». Це був виступ на пошану пам’яті загиблого 2009 року відомого українського поета Назара Гончара. Було моторошно, коли поміж повторюваних рядків поезії, різних звуків і ритмів було чути голос самого Назара Гончара, записаний на диктофон менше ніж за рік до його смерті. До речі, ді-джей проекту Павел Ушинський раніше студіював літературознавство, аж поки раптово вирішив змінити спеціалізацію та зайнявся музикою, тому він природно почувався на цьому музичному літературному вечері.

Як захід, пов’язаний із текстами і музиками, був заявлений на цьогорічному Форумі видавців проект «Всі поруч: Іван Малкович», тож я подалася до театру Курбаса послухати, але залишилася розчарована. Це був концерт на пошану Малковича, збірна солянка, і нічого більше. Тому, не завжди варто довіряти афішам, рекламі, і навіть новинам, бо справжня музико-поезія не має до них жодного стосунку. Літературно-музичні імпровізації сягають давнього ритуалу, що існував задовго до того, як з’явились ЗМІ та PR-технології, тому у правдивому своєму вияві дають відчуття, що міф коїться тут і тепер. І декому вдається у своїх проектах розказати про те, чим почався і закінчився світ. Очевидно, жінкою, травою, коханням, злочинцями, алкоголем, усвідомленням власного «я»… І це тільки початок того довгого списку спільних образів усіх цих музичних поетів і поетичних музикантів.

Марія Ворон

Цьогорічний Львівський Форум подарував нам багатий матеріал для роздумів. І передусім на дуже важливу тему: як продати книжку в умовах кризи, коли читач двома руками тримається за гаманець і не поспішає його розкривати, навіть побачивши дуже звабливу пропозицію? Чому одні видавці поїхали зі Львова задоволені і навіть з більшою виручкою ніж торік, у той час коли інші сумно констатували зменшення попиту?

.

Книжкові виставки – вдячне місце для досліджень, бо тут за кілька годин проходить більше людей, ніж у звичайній книгарні за тиждень. Тут-таки можна оцінити ефективність рекламної політики того чи іншого видавництва, впізнаваність продукції тощо. Отже, я спробував скористатися такою можливістю для того, щоб зрозуміти, як у теперішніх складних умовах все-таки дійти до читача, чи навіть примусити його самого прийти до тебе.

І міркування свої почну одразу з узагальнення – невідомі книжки сьогодні не купують. Звісно, це звучить надто категорично, але при узагальненні нам не обійтися без таких от перебільшень. Одиничні винятки не роблять погоди. У матеріалі «Форум вимагає жертв» авторка зауважила, що «задоволеними залишилися лише видавці зіркових авторів». І з нею можна погодитися. Читач сьогодні не любить ризикувати – тому купує те, що йому знайоме.

А як зробити книжку знайомою читачеві? Звісно, за допомогою інформаційних та рекламних засобів. Як вони працювали на Форумі, давайте подивимося.

Поліграфія – плакати, флаєри та ін.

Цьогорічний Львів, певно, встановив антирекорд ХХІ століття за кількістю супутньої поліграфічної продукції. Якщо раніше вільний від реклами шмат стіни годі було знайти, а на більш-менш прохідних місцях плакати висіли у три-чотири шари, то цього року учасники Форуму з подивом побачили, якого кольору насправді тиньк у Палаці мистецтв. Вільних «вікон» було досить. З одного боку, це підвищило увагу читачів до змісту рекламних повідомлень – їх читали досить уважно. З іншого – свідчило про кризу платоспроможності рекламодавців. Адже кожен плакат – це гроші на дизайн, гроші на поліграфію і т.д. А ефективність – сумнівна. Виняток складають тільки плакати, що рекламують конкретні заходи, де кількість відвідувачів врешті-решт прямо свідчить про влучення у цільову аудиторію. Але тут знов-таки постає питання бюджету – наскільки успішним має бути захід, щоб вистачило грошей на плакати?

Те саме стосується флаєрів. Якщо торік тобі сували їх на кожному кроці, то зараз – тільки на вулиці Коперніка, за парканом. Там рекламувалися банки, страхові, магазини техніки – тобто ті, хто не має відношення до книжки, проте може викинути досить грошей на рекламу. І справді, витрати на один флаєр складають близько тисячі гривень (з урахуванням дизайну, друку та роздачі), а результат здебільшого викидають до смітника і відповідно складно говорити про його ефективність.

Презентації. Автограф-сесії

«Розмовний жанр» у книжковій рекламі взагалі вимагає окремого дослідження. Але те, що вдалося помітити мені – навіть досить відомі автори іноді відверто нудьгували на автограф-сесіях. Звісно, Ірена Карпа, Василь Шкляр чи Люко Дашвар не мали вільної секунди, але це – швидше виняток, ніж правило. Марія Матіос, яку «Піраміда» нагородила окремим стендом, взагалі працювала, немов шахтар у забої, в чотири руки підписували книжки і Брати Капранови біля свого «Запорожця», та це не робило погоди на Форумі. Значно частіше можна було побачити авторів, що не підписали жодної книжки впродовж години. У чому причина? Перш за все, у відсутності вправних модераторів, які можуть схопити за руку свіжого читача і гарно відрекомендувати йому письменника. У другу чергу, в тому, що автори, особливо недосвідчені, часто нітяться розповідати про свої книжки, вважаючи недоречною саморекламу. У третю – в тому, що видавці полінувалися заздалегідь підготувати львів’ян до події. Автор має звучати в ефірах, давати інтерв’ю газетам, виступати по телевізору – тоді побачивши його вживу публіка зацікавиться.

Ну а презентації на Форумі підтвердили мою давню підозру – цей жанр вимагає докорінної реформи. На сцені – автор, в залі – рідні й близькі, таку картину можна побачити і на Форумі, і в книгарнях. Презентація в порожнечу. Презентація для власного задоволення. Значно жвавіше виглядали виступи поетів та письменників у кнайпах, у сучасних музичних форматах, подвійних читаннях тощо – а проте, там здебільшого не було книжок і глядачі не могли висловити свої емоції в інший спосіб, ніж просто аплодувати.

Преса, радіо і телебачення

Не знаю, як у вас, а у мене склалося враження, що сьогодні наголос у просуванні книжки переходить з рекламної площини в інформаційну. Тобто задачею видавця стає не переконання читачів у тому, що його книжка чи автор є найкращими, а інформування про те, що з’явився цікавий автор або ж цікава книжка. Бо цікава і найкраща – це не одне й те саме. Цікаве мені може бути нецікавим вам і навпаки. Отже, об’єктивна інформація про книжку сьогодні важливіша за нав’язливе повторювання. І тут на перший план виходять засоби масової інформації – ще раз наголошую на слові «інформація». Звісно, можна нарікати на те, що наші газети приділяють мало уваги літературі, і це буде правдою. Але навіть невеликі можливості варто використовувати з максимальною користю. Я неодноразово бачив в руках у львів’ян газету «Високий замок», за якою вони звірялися із прилавком у пошуку книжок, про які там написано. І тут, звісно, доводиться жалкувати, що «Друг Читача» припинив виходити у паперовому вигляді. Адже спецвипуск, що був-таки надрукований спеціально до Форуму, користувався великим попитом, його весь час намагалися купити, при тому, що газета була безкоштовною. Крім того, у купах паперового сміття, яке збиралося на підлозі протягом дня, я не бачив «Друга Читача», що свідчить про одне – його беруть, щоб прочитати. Відповідно і ефективність – поспілкувавшись з видавцями, про книжки яких ішлося у газеті, я отримав багато позитивних емоцій, що не може не тішити. Приємно, коли ресурс, до якого ти пишеш, цінують.

Значно складніше проаналізувати підсумки письменницьких виступів по радіо та в телевізорі. Звісно, треба віддати належне львівським журналістам, які залюбки запрошували на ефіри митців. Часто це межувало з подвигом, особливо якщо йдеться про ФМ-станції, де зазвичай превалює стьоб та музика. Однак яскравий виступ по телевізору ніколи не шкодив автору, а фрази типу «я про вас читав» чи «я бачив вас по телевізору», які лунали на адресу письменників, мені довелося чути неодноразово.

Отже, які висновки можна зробити з викладеного вище? Не буду, звісно, нікому нав’язувати свою думку, але сьогодні процес виведення книжки на ринок виглядає приблизно так:

По-перше, об’єктивна інформація про книжку, тему, автора, сформульована у незанудний спосіб і доведена до читача за допомогою засобів масової інформації.

По-друге, нагадування про книжку та автора у місці продажу – плакати, оголошення по форумному радіо, тощо.

По-третє, активна робота самого автора з читачами як під час автограф-сесії, так і в ефірах. Бути автором – справа непроста, хто сумнівається, запитайте в Андрія Куркова.

P. S. На жаль, з поля мого зору випав такий цікавий спосіб просування книжок, як участь у конкурсі. Може, хтось має інформацію, як вплинула на продаж перемога на «Книжці Форуму»?

Олекса Вертипорох

Головною подією вересня був і, слава Богу, лишається Форум видавців у Львові. Але про нього вже стільки написано і показано, в тому числі і на нашому сайті, що не будемо зловживати. Отже, як виглядав минулий місяць без Львівських подій, які, безперечно, лишаються поза конкурсом. А тим часом багато новин надходило з Росії. Зокрема Путін там бореться за збереження статусу «читаючої нації», а сам тим часом ображає популярних письменниць. ФСБ розбирається із видавцями книжки про свою історію, а Московський патріархат – з «педофілами» Набоковим і Маркесом. А що ж у нас? Українські політики регулярно озираються на Росію та намагаються її копіювати, проте не приходять на книжкові форуми, як Путін, а лише відміняють «зимовий час» і вносять біографію Януковича до підручника з історії. Тим часом в Америці борються із забороненими книжками, читаючи їх, а у Чехії видають Біблію з ілюстраціями Сальвадора Далі. До речі, в Україні теж виходять новинки. Отже про них і не тільки.

Електронна книга місяця

Здається, що написати книжку оповідань, не так уже і складно, особливо коли зібралося докупи одразу 24 письменники і письменниці. Але виявляється, що не зовсім так, бо на створення книжки «Як вони провели літо» компанія «БукЛенд» відвела лише 24 години. Власне, тому не всі тексти вийшли однаково якісними та цікавими. Поети Анна Малігон та Лесь Белей не змогли втриматися, щоб не вставити у свій текст готовий вже вірш. А поетеси Катерина Бабкіна та Ірина Шувалова взагалі вирішили обмежитися тільки поезією, тож із їхньої легкої руки книжка починається і закінчується віршами, що можна навіть розцінити, як домашню заготовку. Ті ж, хто вдався до прози, використовував переважно випробувані раніше теми, наприклад, Олег Коцарев написав оповідання «Маленьке життя» на шкільну тематику, а Антон Санченко не втримався і створив оповідання про випускників мореходного училища під назвою «Як ми провели епоху радіо».

Але зрештою, книжка, як експеримент на задану тему, вийшла досить цікава, та інакше і не могло бути, коли до писання, окрім уже згаданих, долучилися такі письменники, як Лариса Денисенко, Анатолій Дністровий, Олена Захарченко, Максим Кідрук, Андрій Кокотюха, Галина Ткачук… – і це ще не повний перелік. Декому з письменників пощастило на доброго ілюстратора, зокрема Тарасові Малковичу. Іншими словами, багато вдалих матеріалів, от тільки про редактора і коректора «швидкоспеченої» книжки організатори не подбали, тож у книжці часом трапляються помилки, а ще відсутні зміст і нумерація сторінок, які, мені здається, навіть для електронної версії не є зайвими. Зрештою, ви маєте можливість завантажити те, що вийшло, безкоштовно за адресою store.obreey.com та розсудити самостійно.

Креатив місяця – книгарня-друкарня-кав’ярня

Тільки-но від книгарні «Сяйво» відступили рейдери, як київська влада вирішила, що колектив книгарні не гідний далі продавати книжки на Великій Васильківській і оголосила про плани відкрити в приміщенні новий заклад, назва якого поки що лишається таємницею. Достеменно відомо лише те, що це буде книгарня-друкарня-кав’ярня. Таке от «триголове» означення. Мотивація даної перверзії звучить так: «поки друкарня виконуватиме замовлення, замовники можуть випити кави». І гроші на це будуть виділені з міського бюджету. Кажуть, місто витратить майже 2 млн грн вже цього року лише для закупівлі друкарського обладнання. От тільки колектив «Сяйва» не вірить цим обіцянкам, бо чи так, чи так залишається на узбіччі процесу, тому і обурюється прес-секретар колишньої книгарні Юлія Валова: «Що буде з «Сяйвом» за один-два роки? Робитимемо ставки: брендовий бутік, ресторан або нічний клуб…». Але наразі – знову суд.

Письменник-революціонер місяця

Сергій Жадан – більше, ніж поет, і більше, ніж письменник. Він – ще і невтомний революціонер. Саме Жадан закликав студентів на акцію протесту, що й справді відбулася в Києві 22-23 вересня під час з’їзду європейських міністрів освіти. «Міністри, котрі з’їжджаються в Україну, – написано в зверненні Жадана до студентів, – навряд чи стануть розповідати про успіхи студентських рухів у своїх країнах… Вони не приїхали захищати твої права та відстоювати твої інтереси, оскільки в них усіх спільний бізнес. І в цьому плані твій міністр може скласти їм добру компанію. Їм не потрібні студенти, котрі захищаються, їм потрібні студенти, котрі платять». Студентка Києво-Могилянської Академії Дар’я Степаненко, певно, теж так вважає, тому й вирішила захищати вітчизняну освіту квітами. Дівчина в клубі Кабміну вдарила міністра Дмитра Табачника по обличчю, що журналісти одразу ж охрестили «ляпасом квітами». Сам Табачник цього не визнає, і говорить, що студентка просто хотіла подарувати йому букет.

Рецензент місяця

Письменниця Марія Матіос є прихильницею творчості Сергія Жадана. 23 вересня вона побувала на прем’єрі вистави Юрія Одинокого «Гімн демократичної молоді» за мотивами творів Сергія Жадана, що відбувалася там само, де і київські вистави Матіос – у театрі імені Івана Франка. Тож, письменниця виголосила цілу рецензію п’єси: «Зал сміється, а мені хочеться плакати. Тому що, попри всю свою позірну епатажність, Жадан дуже ніжна й вразлива людина. Зал реагує прекрасно. Очевидно, він зчитує себе на сцені. Добре, що багато молоді. Це – розкодування їхнього бачення життя. Це сміх крізь сльози. Впізнаємо 1990-і роки. Вистава має свій аромат. Чую пронизаність хлопчачою беззахисністю. Від Жадана більш, ніж від будь-кого з молодих, чекаю панорамної речі, осмислення сучасного. А з жінок – від Тані Малярчук», – додала Марія Матіос. Що ж, спостерігаємо позитивну тенденцію – українські письменники не конкурують, не заздрять, а хвалять одне одного. А тим часом, можемо робити ставки, хто ж переможе в конкурсі «Українська книжка року». Наказом Президента України членом журі затверджена Марія Матіос, окрім неї, там іще 14 експертів, зокрема, Анна Герман, яка полюбляє читати античних філософів, а не замішану на бітництві творчість Жадана.

«Найглибші» вірші місяця

«У Парижі перед рухомими сходами / на станції метро Алюзія / Я побачив написане великими / буквами білою фарбою слово Любов», – пригадуються рядки з вірша Юрка Покальчука. Бо це слово тепер пишуть у київському метро: польські вірші, які вже побували в підземці Парижа та Мадрида. Програма «Вірші в метро» проходить у рамках головування Польщі в ЄС та втілюється Польським інститутом. Тексти поетів ХХ і ХХІ століття в українських перекладах з’явились на станціях «Поштова площа», «Театральна», а також в одному з поїздів «зеленої» Сирецько-Печерської лінії. Інші вірші можна побачити на стінах стадіону «Динамо» та на алеї між Університетом імені Тараса Шевченка і Ботанічним садом. І це, певно, найприємніше, найпозитивніше, що можна прочитати на стінах київського метрополітену та київських парканах.

Подія місяця

Форум видавців безумовно залишається найбільшою подією року, а не просто місяця. Хоча, окрім львівської події міжнародного масштабу, у вересні відбувся гарно організований фестиваль MERIDIAN CZERNOWITZ, а в Харкові традиційно співпав у часі із Форумом конвент фантастики «Зоряний міст». А проте Форум із Літфестом і фестивалем перекладів «TRANSLIT» (цьогорічна новинка) цим заходам перевершити, мабуть, не вдалося.

Трохи фактів на підтвердження розмаху львівського книжкового нового року. За статистикою організаторів, на Форум приїхало понад 200 письменників та 600 видавців із 26 країн світу. Головним гостем був названий норвежець Ерленд Лу, а ґран-прі Форуму видавців отримала книжка Віти Стусак «Українські мистці Парижа. 1900-1939 рр.». Від міста Львова відзнаку «Золотий Герб Львова» отримав популярний польський письменник Марек Краєвський, у творах якого є топос Львова, а також поетка, головний редактор «Видавництва Старого Лева» Мар’яна Савка. Про позитиви і недоліки вже було писано, і постфорумна тема, безперечно, звучатиме у наших публікаціях і далі.

Фотомодель місяця

І знову Матіос. Щойно Верховна Рада ухвалила проект закону із довгою назвою «Про внесення змін до деяких законів щодо носіння форменого одягу, використання знаків розрізнення та символіки», яким пропонує штрафувати «цивільних» громадян за стиль мілітарі, відома письменниця Марія Матіос виявила свій протест. На своїй сторінці на Facebook розмістила серію світлин, на яких вона у формі НАТО та ще й на броні справжнього БМП. Політтехнолог Олег Медведєв назвав фото «зухвалими», а сама письменниця заявила: «За ці «речові докази» депутат Цибенко знов потягне мене до Генпрокуратури?! Форма, до речі, справжня: НАТО. А може, Цибенко на цей раз перелякається БМП? Ой, леле… Падаю пляцком: шпигунство? Тероризм? Підготовка державного перевороту? Це вам не чернігівські грибники з кошиками». Але нічого такого не сталося, зате ми можемо милуватися фотографіями мужньої української письменниці.

Обіцянка місяця

Тепер долею відомого роману Василя Шкляра «Чорний ворон» опікується сам Віктор Ющенко. Цю інформацію, як і решту новин відносно майбутньої екранізації, повідомив сам письменник. І замість Єжи Гофмана, якому, як раніше заявляв Шкляр, дуже сподобався роман, екранізація роману може тепер стати роботою режисера Мела Гібсона, на якого має «вийти» колишній Президент України. Обіцянка-цяцянка, а там подивимось. Залишається побажати успіхів.

Любов Якимчук

ОРГАНІЗАТОРИ

Ще в літніх новинах про цьогорічний Форум видавців звучала тривожна нотка – недостатнє фінансування! Тоді президент Львівського форуму Олександра Коваль розповіла, що фінансування з бюджету Львова скоротилося у 4,06 раза. Це, певно, пов’язане з підготовкою до Євро-2012, куди зараз направляються не тільки бюджетні кошти, але й інші ресурси, зокрема деякі вищі навчальні заклади мають закінчити навчальний рік раніше, щоб звільнити гуртожитки. Проте міськрада таки виділила 80 тисяч гривень на книжки. Тож організаторам довелося економити на готелях і заробляти на вхідних квитках на виставку-ярмарок. За офіційною статистикою, було продано близько 32 тисяч вхідних квитків до Палацу мистецтв та подвір’я палацу Потоцьких. Цьогорічний вхідний квиток коштував у 2,5 рази дорожче, ніж 2010 року, тобто – 5 гривень замість 2 (щоправда, були пільгові квитки за 3 гривні). Але навіть якщо помножити 30 тисяч (замість 32 тисяч) на 5 гривень, маємо 150 тисяч, і ця сума, як бачите, не покриває ті «недоотримані» 245 тисяч (порівняно з минулим роком, коли з бюджету Львова виділялися 325 тисяч гривень). Ще треба врахувати вартість місць для видавничих яток, але фінансове становище Форуму це навряд чи врятує. Куратор Літфесту, Григорій Семенчук у коментарі для «УП» пояснив усі цифри: «Цього року 70 тисяч дала Львівська рада (на сайті Форуму йшлося про 80 тисяч), 200 тисяч дала обласна рада, 120 тисяч дав Фонд Ахметова. Це лише половина необхідної суми. Другу половину ми покрили за рахунок прибутків ярмарку».

Отже і міськраду зрозуміти можна – вона має «залатати» до чемпіонату Європи з футболу ті перекопані дороги, що цьогоріч перешкоджали учасникам та глядачам Форуму пересуватися містом до місць проведення літературних подій. І організаторів пожаліти треба – адже невеличкому колективу Форуму видавців треба якось дожити до наступного «форумного року». Звичайно, що провести таку масштабну подію міжнародного рівня за такі порівняно невеликі гроші навряд чи взялися б у якійсь забезпеченій європейській країні. Тому проблема фінансування – це наріжний камінь, що псує вже сам фундамент вавилонської вежі Форуму видавців.

ВИДАВЦІ

Через те, що квиток подорожчав, відвідувачів у приміщенні Палацу мистецтв було значно менше, ніж минулого року. Здається, що на третій виставковий поверх вони майже не доходили, а значить і не купували книжки, тож видавці, що розташувалися найвище, отримали найнижчі виторги, хіба за невеличким винятком. Але це не єдине випробування, що випало на їхню долю, важку передовсім через кризу. Усі хором заявляють, що від 2008 року продажі впали, а цьогоріч це стало особливо помітним, тож через ту саму кризу і новинок привезли дуже мало.

А деякі гранди книжкового ринку взагалі проігнорували найбільшу книжкову подію року, це передусім стосується київских «Граней-Т» та «Факту». Зрештою переважна частина видавців скаржилися, що цьогоріч вторгували значно менше, ніж це було навіть минулого року, а задоволеними залишилися лише видавці зіркових авторів. Так, великі черги шикувалися за автографом до Ірени Карпи, бо її книжку чекали декілька років, традиційно добре купували Жадана та Люко Дашвар, цьогорічні герої всіх новин Шкляр і Костенко теж користувалися попитом. Люди юрмилися навколо зеленого «Запорожця» Братів Капранових. Але найбільш винахідливою виявилася літературна аґенція «Піраміда», яка зареєструвалась на форумі під псевдонімом «Марія Матіос», що було відображено навіть у програмі Форуму, а на стенді назву «Піраміда» дописали вже збоку зіркової авторки маленькими літерами. Це виглядало дивно, а проте виявилося дієвим – покупці йшли косяками.

ПИСЬМЕННИКИ

Автори під час Форуму масово нарікали, що мають багато збігів і часто не встигають навіть на власні акції, і це говорили не тільки «розкручені» письменники, але й зовсім молоді, що є поганим сигналом для організаторів. Літфест затьмарив Форум видавців, окрім того, додався ще один потужний захід – перекладацький фестиваль «TRANSLIT». Почалися навіть дискусії (спершу у Львові, а потім у мережі) з приводу того, чи варто розвести в часі Форум та Літфест, щоб останній зробити комфортнішим. Але навряд чи це доцільно, адже від такого розведення, гадаю, постраждає в першу чергу сам ярмарок, на який приїдуть хіба читачі з Рясного, Рясного-2, Брюховичів та ін. Тоді ж і Літфест стане чимось на кшталт «MERIDIAN CHERNOWITZ», добрим фестивалем, але таким, що має сильного буковинського двійника.

Хаос, зафіксований у друкованій програмі Форуму видавців та Літфесту (програма на сайті більше відповідала дійсності), позначився і на головному гості – норвезькому письменнику Ерленді Лу, який уже в Києві розкритикував організаторів: «Коли я був у Львові на Форумі, всі люди були просто фантастичні. Але я зрозумів, що там було три конкуруючі організатори. Коли виникли певні проблеми, один дзвонив іншому. Інший дзвонив ще одному. Останній дзвонив знову першому. І нічого не відбувалось. Вони дзвонили знов і знов один одному, але проблему ніхто не вирішував». Неприємно таке чути від хедлайнера Літфесту. Тому треба дійсно щось вирішувати: чи зменшувати кількість заходів до керованого числа, чи зменшувати кількість фестів в один час. Ясно одне – мистецтво вимагає жертв!

ЧИТАЧІ

Зрозуміло, що користуватися програмою, яка часом не відповідає дійсності, справа невдячна, тому читачі (вони ж – глядачі, слухачі, відвідувачі), бувало, приходили на заходи, які не відбувалися, а, бувало, що захід відбувався в іншому місці. Проте люди (і треба за це віддати їм належне) наполегливо шукали мети, не впадаючи в паніку. Іншу складність – ціни на квитки – подолати змогли не всі. Зокрема не рідкісною була картина, коли, побачивши напис «5 гривень» люди розверталися та йшли собі додому. І не через те, що не мали цих самих гривень – швидше від обурення, бо навіть на тлі загальної інфляції зростання у два з половиною рази – це занадто. Втім, приємно зауважити, що попри всі негаразди традиційну для Львова постать – людина з руками, повними книжок у пакунках, пакуночках і «на розсип» – цього року можна було побачити, як серед форумних яток, так і на вулиці Коперника.

Отже, цьогорічний книжковий новий рік відбувся, в каледарі можна ставити галочку. І надзвичайних подій не було, і Президент не приїхав, однак хотілося б, аби хаос (постмодерно-карнавальний, чи вавилонсько-стовпотворний), що існує на всіх рівнях сучасного життя і в головах людей «з верхів і низів», організатори «Форуму видавців» змогли до наступного року трохи вгамувати. Адже нікому не хочеться, щоб Вавилонська вежа, новорічна ялинка чи просто палац Потоцьких разом із Палацом мистецтв впали просто на голови учасникам. Адже голови нам іще потрібні для читання та писання.

Любов Якимчук

Цього літа було більше можливостей для читання, ніж минулого: кажуть, на одному з пляжів Одеси навіть відкрили безкоштовну бібліотеку. А наступного року вже можна буде перепливати з романом у руках (ногах) озеро або купатися з книжкою в морі, бо в продажу з’являться водонепроникні книжки. А поки що літо-2011 добігло кінця, книга ліниво повертається на круги своя, тобто на полички книгарень та до рук читачів. А там тим часом уже розмістилася інша література, писана політиками, які віднедавна виявили великий інтерес не тільки до письменницької праці, але і до читання художньої літератури. Тож, розберемося з усім по черзі і в логічній послідовності.

Сюрпризи літа

Кілька політиків вирішили не відставати від своїх колег по портфелю, таких, як Анна Герман, Дмитро Табачник, Володимир Литвин, та заявили, що випускають по власній книзі. Так, Микола Азаров у співавторстві з Міністром фінансів України Федором Ярошенком та радником Міністра фінансів України Сергієм Бушуєвим написав книгу із довгою назвою – «Інноваційні механізми управління програмами розвитку». Видавці вже встигли назвати книгу «економічним бестселером». Але найбільше всіх здивував Віктор Янукович, який написав твір під назвою «Україна – країна можливостей». Віденське видавництво «Мандельбаум Ферляг» збирається опублікувати книгу українського Президента в перекладі англійською мовою. Янукович окреслив тему нової книги так: «Я прагнув чесно і неупереджено викласти свою позицію як Президента України, громадянина, патріота з найгостріших і животрепетних проблем – про шляхи розвитку та вибір України, про її місце у світі та її відповідальності за цей світ, про те, як поліпшити життя людей і побороти найбільше зло на сьогодні – корупцію, як об’єднати Україну на шляху до вирішення найболючіших проблем держави і суспільства». Автор запевняє, що найближчим часом твір має вийти німецькою, українською та російською, тож залишається чекати.

Найвпливовіші письменники літа

Напередодні 20-ї річниці незалежності України журнал «Кореспондент» оприлюднив рейтинг «Топ-100 найвпливовіших українців». Серед них помічено цілих три письменника – при тому, що у минулі роки експерти обходилися одним-двома представниками літературного цеху. Так, Ліна Костенко отримала титул «літературної героїні» за роман «Записки українського самашедшого» і посіла місце в рейтингу під номером 70. Оксана Забужко завоювала 89-те місце за громадську позицію і за роман «Музей покинутих секретів», який, на думку журналу «Кореспондент», став «головною культурною подією минулого року». Андрію Куркову за популярність та велику кількість перекладів його творів іноземними мовами було видане 94 місце в рейтингу впливовості.

Проте, якщо уважніше придивитися до рейтингу, можна помітити, що людей, не чужих літературній праці, там значно більше. Бо, по-перше, очолив список президент Віктор Янукович, який є автором принаймні 21-ї книжки. По-друге, у списку присутня Анна Герман, яка теж давненько пописує та видає художню літературу і заявляє, що не бачить себе без письма. По-третє, по-четверте, і по-п’яте у списку присутній Микола Азаров, Дмитро Табачник та Володимир Литвин. Тож, на місці експертів «Кореспондента» я би дещо скоректувала ремарки біля імен у рейтингу.

Придворний поет літа

На цьому події, припасовані до 20-річчя Незалежності, не вичерпалися. До свята традиційно визначаються нові герої України. Тож, Віктор Янукович нагородив свого улюбленого поета, Бориса Білаша, почесним знанням «Героя України» за поетичні заслуги. Борис Білаш, як ви, певно, уже знаєте, пише російськомовні вірші, які оспівують Януковича та всі його життєві звершення, а також нелегку шахтарську і депутатську долю. Його поетичні тексти часом сягають романтичного пафосу 18 століття, а часом використовують поетику футуризму:

А не стану вдруг нардепом,

Зубы стисну, боль снесу,

Кулачищами свирепо

В глаз вдавлю назад слезу.

Тільки в мережі Інтернет можна знайти до десятка «перлів» цього поета на честь Януковича. Щоб було зрозуміло, нагадаю: згідно з указом № 00834, звання Борису Білашу, екс-депутату та екс-сусіду Віктора Федоровича, присвоїли «за видатний особистий внесок у збагачення національної культурно-мистецької спадщини, багаторічну плідну творчу діяльність» (нагадаю, що Шевченківську премію дають тільки за україномовні твори). Тож, тепер Президент України має свого придворного поета. Логічним продовженням може бути видання Білашу книжки за державні кошти. Не найгірше, думаю, на що можна використовувати бюджет, адже лексика у цього автора пристойна, тож і цензурний орган буде спати спокійно.

Критик літа

Коли українська літературна критика влітку відпочиває або ж дрімає десь у тіні вишневого садку, то на допомогу приходить голова Міністерства освіти і науки, молоді та спорту Дмитро Табачник. Табачник прочитав твори радника Президента України Ганни Герман, а саме: «Піраміди невидимі» і «Червона Атлантида». І розказав про свої враження від прочитаних текстів таке: «Можу сказати, що мені були дуже цікаві ці обидва твори. Оскільки це, звичайно, абсолютно новий пласт сприйняття життя». Табачник зазначив, що деякі персонажі «Червоної Атлантиди» є впізнаваними: «Можу сказати як киянин, який весь час «крутився» в журналістських колах, що деякі персонажі дуже прозорі до впізнавання. Це дуже цікаво. Тому що в одній із трьох жінок-персонажів є така пані Неля, дуже впізнавана відома жінка-драматург, – сказав міністр. Якщо б у Табачника був радник-літературознавець, то він би підказав, що є такий термін, як прототип літературного героя. Тож, прочитати – не означає вміти проаналізувати твір. Думаю, у такий самий «компетентний» спосіб зникають твори зі шкільної програми з української літератури.

Тенденція літа – політики вчаться читати

Політики ніби домовилися хором озвучити власний список літератури на літо. Принаймні так виглядали постійні повідомлення в новинах про те, хто з них і що читає. Так, радник президента і, за сумісництвом, українська письменниця Ганна Герман зізналася, що найбільше любить читати античних філософів. «Це мої настільні книги. Це книги, які я перечитую», – підкреслила пані Герман. Саме тому у неї на робочому столі завжди лежать книги Марка Аврелія та Сенеки. «Це те, що мене ставить на ноги в періоди найбільш напружених психологічних переживань», – додала вона й зізналася, що читає постійно, якщо, звичайно, не губить окулярів.

Дмитро Табачник теж висловився з приводу читання: «Я паралельно читаю завжди 4-5 книг. Наприклад, «Червону Атлантиду» Ганни Герман я читав з книгою Умберто Еко «Маятник Фуко», – сказав журналістам Табачник.

А от прем’єр-міністр Микола Азаров любить читати класичну літературу, проте сучасної категорично не любить. «Дуже люблю класику, можу в будь-який момент взяти з полки Гоголя, якщо є час, і відкриваю на будь-якій сторінці й починаю читати, мені все подобається. Читав багато разів Гоголя, особливо «Мертві душі». Так само люблю читати Чехова, теж з будь-якої сторінки. А от зараз читаю Шолохова «Тихий Дон», – зазначив Азаров усередині серпня. Щодо сучасної літератури Азаров зазначив: «На превеликий жаль, сучасні письменники не можуть порадувати читача такими поетичними текстами. Важко змусити себе почати читати, як правило, перша ж сторінка відбиває бажання читати далі. Може, я занадто причепливий. Але змінювати смаки вже не буду», – сказав він.

Колишня прем’єр-міністр Юлія Тимошенко у перервах між засіданнями суду та іншими подіями нелегкого життя в СІЗО віддає перевагу не лише телевізору та комп’ютеру, а й читанню. Її «ґратований» список літератури досить великий і різноманітний: роман Василя Шкляра «Чорний Ворон», «Війна кінця світу» Маріо Варгаса Льоси, «1Q84» Харукі Муракамі, «Повний назад» і «Історія краси» Умберто Еко, «Непрості» Тараса Прохаська, а також твори Антона Чехова, Кримінально-процесуальний кодекс і Конституція України.

Нагадаю, що започаткував традицію повідомлень списків читаної літератури із СІЗО екс-міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко, який у листах із-за ґрат писав свої відгуки про прочитані романи, серед яких «Чорний Ворон» Василя Шкляра, «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко.

Певно, політики зробили висновки: 1) якщо ти опозиція, говори про сучасну літературу, щоб хоч якісь новини із твоїм іменем з’являлися в ЗМІ;  2) якщо ти влада і не маєш, що сказати, згадуй класику, бо сучасні письменники нічого доброго про владу не пишуть.

А може, мені здається, і просто у нас стало модним читати.

Тож, огляд літа виглядає дещо «політичним», принаймні липень-серпень (про червень ми вже писали раніше). Будемо сподіватися, що читання пішло політикам на користь і вони згадають про свою улюблену книжку, коли голосуватимуть за якийсь черговий законопроект щодо оподаткування книговидавництва.

Любов Якимчук

Несподіванка місяця – голова Шевченківського комітету

пішов у відставку

Український поет, завзятий комуніст Борис Олійник пішов із посади голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Спочатку він написав про таке своє бажання у статті «Первородний гріх?». А згодом оприлюднив заяву. Причиною такого неординарного вчинку за словами письменника, є «застарілі погляди», що базуються «на елементарних совісті і порядності». Окрім того, голова Шевченківського комітету розказав те, про що кожен із нас здогадувався – у його кабінеті з’являлися прохачі та номінанти із таємничими пакунками в руках, які натякали на те, що не проти отримати премію. Одразу після заяви Олійника в пресі з’явилися версії про те, хто ж стане новим його наступником. На думку експертів, на посаду голови Шевченківського комітету претендують дві кандидатури: письменник Іван Драч та хореограф Вадим Писарєв. За версією Володимира Яворівського, найкращою кандидатурою на цю високу посаду є Марія Матіос, а з опозиційного табору навряд когось призначать, «скажімо того ж М. Слабошпицького чи В. Шкляра», – упевнений Яворівський.

Проте не для всіх письменників ця висока премія є такою бажаною. Оксана Забужко вважає цю нагороду анахронізмом, а Василь Шкляр пропонує премію видавати за кращі здобутки тільки по мірі їхньої з’яви, а не щороку. Однак ліквідувати чи радикально реформувати премію, яка цього року відсвяткувала 50-річчя, наважаться дуже нескоро. Бо Шевченківська премія – це вже структура ментальна, така собі складова пострадянської людини.

о

Тенденція місяця – повідомити ЗМІ свої творчі плани

З середини червня багато письменників заявили, що пишуть чи тільки-но дописали нову книжку. Оксана Забужко похвалилася збіркою есеїв «З мапи книг і людей», і ще однією – для німецького видавництва (назва поки не повідомляється). Брати Капранови написали «Щоденник моєї секретарки» про таємниці української еліти. Галина Вдовиченко – про раптове кохання, а Максим Кідрук про любов до піраній, а точніше «Любов і піраньї» – про подорож, спровоковану сваркою зі своєю дівчиною. Як бачимо, українські письменники вчаться у західних, що не може не тішити. Згадаємо, що недавно було анонсовано книгу Кустуріци про Достоєвського «Мій дорогий Федір», інтерактивний сайт Джоан Роулінг про Поттера, і те, що репер 50 Cent продовжує свою літературну кар’єру, пишучи вже третю книгу, цього разу для дітей-хуліганів. Тож, якщо ти поважний письменник, то на початку літа мусиш відзвітувати про зроблену роботу на літературній ниві. І це не жарти – Львівський Форум найкраще місце для представлення новинки, і він наближається до нас кожного дня.

о

Переклад місяця – книга Уладзіміра Някляєва

Трійка українських поважних письменників – Тарас Федюк, Василь Герасим’юк та Павло Вольвач – переклали книгу поезій одіозного білоруського поета Уладзіміра Някляєва. Про що Вольвач одразу ж повідомив ЗМІ. Колишній кандидат у білоруські президенти добряче натерпівся від репресивних структур своєї країни, тож його ґратована поезія може бути особливо цікавою українському читачеві.

Як відомо, популярності Някляєву додала участь у білоруських президентських виборах 2010-го року, після чого його заарештували. Зараз Някляєв засуджений до 2 років ув’язнення з відтермінуванням на 2 роки. «Дуже хочемо провести цікаву, незашорену презентацію, – говорить один з перекладачів, Павло Вольвач, маючи на увазі презентацію на Форумі видавців. Тому запросили Някляєва, проте, чи дозволять йому приїхати – невідомо. Не можу з ним зв’язатися поки. За рішенням суду йому заборонено відповідати на телефонні дзвінки, підходити до комп’ютера. Написала його дружина». У цьому місці нерви наші мають напружитися, адже залишається тільки молитися за білоруського дисидента.

Скандал місяця: чи існувало видавництво «Грані-Т»?

У червні у ЗМІ поширилася інформація про те, що інвестор розчарувався у видавничому бізнесі та вирішив закрити видавництво «Грані-Т». Люди, що від імені керівника підприємства вимикали комп’ютери в редакції, буцімто пояснили це рішення тим, що Володимир Пузіков розчарувався в інвестиційній привабливості видавничого бізнесу та буде вкладати гроші в інші галузі. Пізніше на сайті видавництва було оприлюднено інформацію про те, що «Грані-Т» не закриваються, а тільки йдуть на «літні канікули». Такі події виглядають щонайменше дивними, адже книжки «Граней-Т» добре продавалися, а протягом останнього року в них з’явилася велика кількість нових проектів, у тому числі благодійних.

21 червня мало відбутися судове засідання, яке повинно було встановити, чи юридично існує одне з найбільших київських видавництв – ТОВ «Грані-Т». Про це повідомила жертва одного з найрезонансніших звільнень минулого року, колишня шеф-редакторка «Грані-Т» – Діана Клочко. Але про результати цього засідання, як і про те, чи воно відбулося, досі не повідомлялося. Тому доведеться чекати розв’язки найближчим часом.

Ювіляр місяця – Василь Шкляр

Лауреату першої народної Шевченківської премії виповнилося 60 років. Вік – поважний, тож до такої дати Василь Шкляр вирушив у творчий тур Україною. На ювілейному творчому вечері письменника в Києві було близько двох сотень гостей (до слова, по регіонах – у рази більше). Серед них зокрема й голова експертної комісії з питань захисту моралі Василь Костецький. Тепер «моральний лідер України» (цим званням нагородив Шкляра фаховий «мораліст» Костецький) вирушає в тур Америкою, Австралією та Канадою, щоб зібрати гроші на екранізацію роману «Чорний ворон». Тож півмільйона гривень на рахунку письменника мають шанси зрости до мільйона, а то й більше, і згодом перетворяться у повнометражний фільм, який режисеруватиме сам Єжи Гофман.

Премія місяця – «Коронація слова»

2 червня було нагороджено переможців літературного конкурсу «Коронація слова». Нових текстів було прочитано членами журі немало, а сам преміальний фонд становив 120 000 грн. Щедра літературна премія «Коронація слова» спокушає засісти за клавіатуру не одну особу, навіть ту, яка письменником ще не була. Писання – це дуже корисна і, я би сказала (повторила), терапевтична річ, але не треба забувати і про читання (про всяк випадок).

Фестиваль місяця – «Країна мрій»

Кажуть, якщо Олег Скрипка зібрався проводити «Країну мрій» – це до дощу. Цього разу прикмета теж виправдалась. Падало на наші грішні голови безперестанку, але це не скасувало гарного настрою і цікавості до подій. Про «Країну мрій» не скажеш кількома реченнями, тож ви маєте нагоду читати серію матеріалів порталу «Друг читача».

Хочеться побажати, щоб усі ті літературні юшки та інші літературні страви перетворилися в окрему книгу, за якою ми будемо готувати по-літературному прямо в себе на кухні.

Любов Якимчук

Іменинник місяця – Іван Малкович

10 травня директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» поет Іван Малкович відсвяткував 50-річчя. Із цією поважною датою його привітали колишній президент Віктор Ющенко та теперішній – Віктор Янукович за посередництва свого радника Ганни Герман. Екс-прем’єр Юлія Тимошенко надіслала ювіляру великий букет червоних троянд. А найближчі друзі прийшли до парку Мамаєва Слобода, де відбувалося святкування. На моїй пам’яті, це перший день народження українського видавця, святкування якого висвітлено в ЗМІ як світську подію. Тож і ми приєднуємося та бажаємо пану Івану, щоб усе, що йому побажали, здійснилося.

Піар місяця – Василь Шкляр

Василь Шкляр, автор роману «Чорний ворон», не втомлюється давати коментарі про можливість екранізації свого роману. Цього місяця він повідомив, що нарешті інтрига з режисером розв’язалася. Сам Єжи Гофман, відомий польський режисер, дав свою згоду на зйомки художнього фільму за романом «Чорний Ворон», перед тим прочитавши текст малознайомою Гофману мовою оригіналу. Принаймні так твердить Шкляр. Тож, тепер залишилося тільки знайти кошти на екранізацію українського бестселеру.

Дивацтво місяця – «самозакопування» у Донецьку

Житель Донецька Валерій Лавриненко вирішив пізнати досвід Миколи Гоголя, закапавши себе в труні. Існують припущення, що Гоголь був дійсно похований живим. У закопаній труні емпіричний дослідник літературної історії пробув 70 хвилин, і за цей час відчув, що таке справжнє пекло. «Мікрофон порвався, телефон відразу ж перестав ловити. Шланг був для страховки, але він забився глиною. Під землею різко підвищується температура – просто пекло, – розповів експериментатор, – Я вже бачив світло, відчувалося повітря, і раптом знесилів. Почалося кисневе голодування. Зрозумів, що можу знепритомніти, й тому перервав експеримент», – пояснив він. Тож любов до літератури – це, звісно, гарна риса, але передусім любити треба себе.

Критик місяця – той самий Котик

Цього разу дуже просто: книжковий портал «Буквоїд» оголосив переможця у номінації «Найкраща рецензія», яким став літературознавець зі Льова Ігор Котик за рецензію «Хрест» і спокута Ірванця». Ігор Котик відомий широкому загалу після скандального обговорення роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшаго» з Юрком Кучерявим та Віктором Небораком. У травні переможець на додачу до всеукраїнської слови отримав матеріальний приз – букрідер Pocketbook, а значить віднині зможе обговорювати в львівській літературній кав’ярні «Кабінет» вже електронні книжки.

Відмова місяця

Певно, хтось дуже не хоче бачити літераторів у шахтарській столиці. Може тому, що на україномовні культурні акції там приходить багато людей, що зумовлено культурним голодом регіону? Адже лише зовсім недавно (років п’ять тому) українські письменнки почали активно їздити до Луганщини та Донеччини із презентаціями. І от хтось «ізгори» зрозумів це та перекрив кисень, щоб мешканці вільно дихали власним культурним повітрям, а ще краще – шахтним газом метаном. Зовсім недавно були відмови в наданні приміщення Жадану, а тепер Ірен Роздобудько не вдалося виступити на рідній землі. Донецький національний університет відмовив Ірен Роздобудько у зустрічі зі студентами-філологами, мотивуючи це відсутністю лекцій. У той час як відмова Жаданові була мотивована навпаки – наявністю лекцій та модулів. Це виглядає щонайменше підозріло. У той час, коли уряд Аргентини збирається заснувати пенсію для письменників, на Сході України письменників бачити не хочуть. Цікаво, що вигадають можновладці для шевченківської лауреатки Марії Матіос, яка найближчим часом має намір поїхати на український схід, якщо, як жартує пані Марія, у тамтешніх театрах не почнуть зненацька «ремонт робити».

Тенденція місяця – книжкові та літературні фестивалі

Травень ніби не осінній місяць, але врожай дав великий, принаймні врожай літературних фестивалів та книжкових ярмарків. Тож затискайте пальці, будемо рахувати: столичні фестивалі «Київська барикада», «Київські лаври», фестиваль анархічної культури «Чорний Першотравень» у Харкові, фестиваль дитячих та юнацьких театральних колективів «Галицька Мельпомена – 2011» (Львів),  а також книжкові та видавничі виставки-фестивалі, серед яких «Штурмові загони Гуттенберга»,  «Книжковий Арсенал» (обидва у Києві) та книжковий фестиваль «Джура-фест» у Тернополі. Я нарахувала щонайменше сім.

«Київська барикада» та «Київські лаври»  цього року отримали скандальний розголос.

Зокрема Павло Коробчук назвав його «проросійською пропагандою». Таку реакцію викликала велика кількість заходів російськомовної поезії в рамках фесту, натомість українських акцій було всього чотири. Стаття Коробчука «Мій погляд на фестиваль «Київські лаври» поширилася інтернетом розголос: її скопіювали сайти та блогери. Організатор фестивалю, головний редактор журналу «Шо» Олександр Кабанов сказав, що частина заходів «злетіла» в останній момент, окрім того українські заходи не було кому робити.

Цьогорічна, вже четверта «Барикада» в Києві вперше носила ім’я Юрка Покальчука, хоч, як згадується, ще у минулі роки на фестивалі було вшановано пам’ять цього відомого письменника, перекладача і журналіста. Навіть диск із його віршами до фестивалю видали, – друзі Юрка, поети, письменники та музиканти прочитали його вірші у своїй інтерпретації. Усе би було добре, якби не ДАІ. Співробітники Державтоінспекції за десять метрів від місця, де мав відбуватися концерт (Софійська площа), зупинили машину з технічним устаткуванням, необхідним для його проведення, вимагаючи додаткові документи. Але і наступного дня вже з новими паперами відбулося те саме. Просто якесь déjà vu! Врешті-решт сцену таки було встановлено і захід відбувся, проте неприємний осад залишився.

Книгарня місяця – книгарня non grata

Книгарня «Сяйво», що бореться за власне існування, нарешті почала перемагати. 17 травня Господарський суд Києва своїм рішенням визнав незаконним продаж приміщення по вул. Червоноармійській, 6. Книгарня, окрилена перемогою, вирішила поділитися успіхом з читачами під час першого міжнародного книжкового ярмарку «Книжковий Арсенал», але отримала несподівану відмову. Організатори вирішили «не псувати імідж події». Тож багатостраждальне «Сяйво» стало небажаною гостею ярмарку, і виникають резонні підозри, що насправді собака заритий глибше, ніж нам це розказують.

Подія місяця – 150-річчя перепоховання Шевченка

На честь ювілею відбулася всеукраїнська проща «До Тараса». Під час урочистих заходів у Каневі Оксана Забужко прочитала відкриту лекцію «Мій Шевченко. Конспект книги, яка ніколи не буде написана», а Президент України закликав жити за заповітами Шевченка. Що мав на увазі Президент, чи читав він власне «Заповіт», а чи має на увазі щось інше – побачимо згодом. Усі ми пам’ятаємо його ставлення до поезї, Анну Ахмєтову, Гулака Артьомовського тощо. А Шевченко, до речі, прізвище розповсюджене – можливо, Віктор Федорович мав на увазі футболіста, бо Євро 2012 не за горами?

Любов Якимчук