Та й сумнозвісні листопадові події 2007 року, коли Київська мiська державна адмiнiстрацiя здійснила спробу у найкращих гоп-стопівських традиціях викинути «Знання» на вулицю з ласого приміщення (все-таки Хрещатик!), закінчилася щасливо – громадськість стала пліч-о-пліч і книгарню відстояла. Про цю сторінку історії «Знання» особливо багато інформації в інтернеті, тому детально на ній не зупинятимемося. Потім було ще дві «тихі» спроби вижити книгарню: спочатку у серпні 2008 року Київрада намагалася дозволити приватизацію приміщення, яке займала книгарня «Знання», а потім узимку 2009 року книгарні просто вимкнули опалення, причому за комунальні борги… її сусідів – головних управлінь КМДА, розташованих у цій же будівлі (Головне управління з питань взаємодії зі ЗМІ та зв’язків з громадськістю, Головне управління внутрішньої політики та Управління зовнішньоекономічних зв’язків та міжнародного співробітництва). Цей номер теж не пройшов – громадськість знову вдарила в дзвони, цього разу головним героєм став голова Постійної комісії Київради з питань культури і туризму Олександр Бригинець.
Після цього настав інформаційний нічичирк. Остання вісточка від книгарні «Знання», яку вдалося виловити в інтернеті – заява директора Світлани Вархолової, датована 2010 роком: «Можу запевнити вас, що ми не зачинимося. Ми боролися і перемогли. Нарешті вдалося відшукати інвестора, який не сприймає нас, як черговий бутик».
Здавалось б, оптимістичний фінал. Тим більше що координати «Знання» даються на багатьох сайтах – у розділі «Де придбати». Але ці сліди активної книготоргової діяльності вже дещо прохололи: один із чотирьох телефонів мовчить у будь-яку пору доби, два не обслуговуються, а останній відповідає роздратованим голосом: «Ні, ми цим не займаємося! Людина, яка займалася, померла – шо ви від мене хочете?»
Але ж не могла отак просто зникнути ціла книгарня! Проте виявилося, що фокусник дуже уміло відвернув нашу увагу…

Спочатку з’ясувалося, що ті, хто майже п’ять років тому відстояв книгарню «Знання», за цей час втратили з нею зв’язок і самі лише з преси дізнаються про те, що з нею відбувається. Хоча ЗМІ якось теж забули про «Знання»… Остання новина, пов’язана зі «Знанням», яку можна виловити, просіявши інтернет, – фраза громадського захисника Костянтина Клімашенка: «Знання» закрито на довічний переоблік у січні 2012 року». Ким закрито, чому закрито – поки що таємниця за сімома печатками.

 .

23 квітня, у Всесвітній день книги, під час автопробігу під гаслом «Ударимо автопробігом по безкнижжю та нехлюйству!» заплановане покладання вінка до приміщення книгарні «Знання» не відбулося, оскільки напередодні організаторам зателефонував начебто представник книгарні і запевнив, що під час автопробігу вийде людина, уповноважена все пояснити. Щоправда, номер, залишений цим представником для зворотного зв’язку, виявився квартирним, і такої людини за ним не знали.
Далі – більше. Назустріч автопробігу з надр «Знання» справді вийшла людина з ключами, яка на прямі питання відповідала ухильно, не назвавши ні свого прізвища, ні прізвища нового власника. Нічого конкретного вона не сказала взагалі – довелося шукати інші джерела інформації…
З іншими джерелами було не густо. Президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін у відповідь на наше запитання сказав, що не зможе точно розповісти, що ж саме сталося з книгарнею «Знання», тому що очолювана ним організація курує подібні питання лише тоді, коли до неї звертаються. Пан Афонін порадив звернутися до «Афіна-букс» – мовляв, саме там губляться сліди історії книгарні «Знання»… Утім, телефони «Афіна-букс» теж уже змінили власника. Цей слід обірвався.
Нам вдалося домогтися коментаря від того ж таки Костянтина Клімашенка – адже раз він казав про довічний переоблік, значить, знає більше… І пан Клімашенко розповів: «Років п’ять тому ходили чутки, що у працівників викупали частки – тоді це було товариство з обмеженою відповідальністю, яке мало право на оренду цього приміщення. Декілька разів їх також закривали, намагаючись забрати приміщення, але у них був дуже залізобетонний договір оренди, яка не могла бути перервана ні в який спосіб: там було зазначено, що цей договір дійсний до початку реконструкції вулиці Хрещатик. Але тепер вулиця Хрещатик є пам’яткою архітектури, і законом її реконструкція не передбачена – може бути тільки реставрація…
Я знаю тільки, що тоді книгарня «Знання» виграла всі три інстанції – до вищого господарського суду – з приводу договору оренди і потім судилися з приводу приватизації, бо коли Київрада, очолювана ще Черновецьким, поставила на голосування надати трудовому колективу книгарні «Знання» право на приватизацію, «за» проголосувало лише 7 «кличковців» (ще попередньої каденції). Всі інші – блок Черновецького – казали, що якщо надати право приватизації трудовому колективу, то Київ втратить книгарню. Але Київ усе одно втратив книгарню… Що саме сталося, я наразі не знаю – бачу лише чорну плівку й табличку «Переоблік». Кажуть, що книгарні там уже не буде. Але, напевне, нема людини, яка на 100 % знає, що відбувається з цією книгарнею! А якщо і є, то вона вам нічого не скаже…»

 .

Дещицю світла на долю книгарні «Знання» пролив Оленкандр Бригинець. Він нарешті одержав відповідь на свій запит і поділився з нами інформацією: «Як мені повідомили в управлінні власності – профільному управлінні, яке займається муніципальним майном – книгарню «Знання» продано. І головне – що в документі, який засвідчує продаж, нема пункту про збереження цільового призначення. Тобто власники можуть зробити з цим приміщенням усе, що завгодно – хоч казино відкрити, хоч стрип-бар, хоч ресторан… Таким чином можна сказати, що остання книгарня на Хрещатику втрачена для Києва.
Коли ми пропонували віддати магазин «Сяйво» колективу за умови відсутності зміни цільового призначення, влада нас не почула – вона сказала: ні, тут буде муніципальний магазин! А коли постало питання «Знання», вони продали його і навіть не зазначили, що не можна змінювати цільове призначення. Влада не виходить з інтересів культури, а виключно зі своїх бізнес-інтересів!»

У вас уже руки опустилися? А рано! Головний координатор громадянської кампанії «Форум порятунку Києва» Віталій Черняховський сповнений рішучості. Він заявляє: «На мій погляд, ми маємо справу з іще одним випадком незаконної приватизації комунальної власності. За наявною інформацією, приміщення приватизоване і перебуває у власності фізичної особи. Але прізвище цієї особи не озвучується – особа, мабуть, не проста. Але ми, «Форум порятунку Києва», звернемося до прокуратури міста Києва з вимогою опротестувати цю приватизацію – у ході відповіді прокуратури з’ясується і так званий новий власник, і його наміри. Поки що вони декларують, що збираються відновити там книгарню.
Книгарня дуже вперто боролася проти захоплення. Її намагався приватизувати Володимир Петрович Дейнега, депутат Київради від ПР, голова постійної комісії Київради з питань власності… І врешті-решт він чи хтось інший зробили це тихо, не ставлячи нікого до відома, і ретельно охороняючи таємницю нового госопдаря.
Звичайно, закони, які обмежують право громадянина на інформацію, – це закони, прийняті в інтересах крадіїв, корупціонерів! У старі часи домашні телефони громадян були у телефонному довіднику – це не було таємницею. А тепер виходить, що влада має про тебе інформацію, а ти про владу нічого не знаєш. Ти не можеш дізнатися, хто засновник того ТОВ, ЗАТу або ПАТу. І знов таке локальне питання нас підводить до серйозних проблем.
Перше: приватизація була протизаконною, і такі будівлі або через суд, або окремим законом слід повернути у власність громади. Нехай знають ті, хто цим займається, що це не навічно!
І друге: закон про захист персональних даних захищає інтереси олігархату. Тому це теж має змінитися».
Хочеться вірити, що громадськість підтримає «Форум порятунку Києва». Все-таки столиця у нас досі – попри всі намагання влади! – читаюча й освічена. Тим більше що зникнення книгарні «Знання» ми вже помітили. І прізвище фокусника от-от довідаємося…

Атанайя Та 

Із початком весни проросло багато книжкового зерна, посіяного на зиму. Але не залишають наш  літературний процес і всілякі «шкідники», які підгризають репутацію укрлітератури. Наш новий весняний світ ризикує перетворитися на світ старий, можливо і близький тим, хто пам’ятає недавній тоталітарний режим, але такий далекий від смаків молодого покоління читачів. Власне,  про «Новий світ» та захмарні авторські гонорари, про малочисельні українські журнали, знищену книгарню «Знання», крій і шиття шкільної програми, а також про книжкову моду нового сезону поговоримо тут.

.

Найбільший гонорар за всю історію українського книгодрукування – 2 млн доларів

Маю підозру, що не тільки українського, бо навіть автор світових бестселерів Стівен Кінг отримує лише 500 тисяч доларів авансу за свої книжки, а от український письменник Віктор Янукович – 16, 4 млн гривень, тобто 2 мільйони баксів. Саме стільки, згідно з офіційною декларацією президента, заплатила донецька друкарня (навіть не видавництво!) «Новий світ» за передані їй майнові права на видання його книг. «Друкарня «Новий світ» відома тим, що замовляла друк в Австрії скандальної книги Януковича «Opportunity Ukraine», яка виявилася плагіатом та була вилучена з продажу. Ні Ліна Костенко, ні Василь Шкляр не мріють про подібні заробітки від продажів власних, доволі популярних і до того ж оригінальних в авторському сенсі книжок.

Цікаво, що голова Держагентства з питань науки, інновацій та інформатизації Володимир Семиноженко щодо декларації про доходи президента сказав, що з Віктором Януковичем він з цього приводу не розмовляв, але думає, що «мова йде про аванс за видання в майбутньому мемуарів глави держави». А далі Семиноженко додав кілька деталей, які відомі йому незрозуміло звідки (адже з нашим «платиновим» автором він не розмовляв). От вчитайтеся: «Думаю, мабуть, Віктор Янукович погодився дати розлоге інтерв’ю після 2020 року і розповісти про свою драматичну життєву долю, роботу на посаді прем’єр-міністра, про те, як він пережив помаранчеву революцію, як перебував в опозиції в 2005 і 2008-2009 роках і, в підсумку, зміг виграти президентські вибори і провести реформи», – вважає голова названого Держагентства.

Українські письменники і письменниці, обурені такою грубою цифрою (не через заздрість, але й не без того:) перекоментували ситуацію вже вздовж і впоперек.

За словами Оксани Забужко, «цим кроком влада продемонструвала, якими чорними сумами вона оперує на українському книговидавничому бізнесі. Це пояснює, чому Табачник не кліпнувши говорив про собівартість підручника – 600 гривень, що в принципі нереально». Взяли до рук калькулятори видавці і письменника Дмитро і Віталій Капранови та з’ясували: щоб окупити ці витрати за найкращих умов, друкарні «Новий світ» необхідно продати 820 тисяч примірників заявлених книг президента. Тим часом книжок Януковича немає не тільки в кожній українській родині, а й в українських книгарнях, що тільки підтверджує наші сумні підозри.

Кульмінацією «обговорення» президентського гонорару став автопробіг у Всесвітній день книги та перформенс із шістнадцятьма лимонами для Януковича. П’ятий рік поспіль літератори відзначали цей день, проїжджаючи в екіпажах автомобілів з прапорами вулицями Києва. До речі, «Друг Читача» у цей день відзначив премією зовсім не президента: «Дебют року» отримав Антон Кушнір з книжкою «Urban Strike». Оплески!

 .

Всесвіт і журнали

В Україні не так багато журналів, спеціалізованих на літературі, тож кожен з них – на особливому рахунку в читача. Про іноземну літературу найпершим інформує «Всесвіт», новинки української літератури можна почерпнути з «Сучасності», «Кур’єру Кривбасу», «Дніпра» і трохи з журналу «ШО» (переважно поезію). Як бачите, лічимо на пальцях однієї руки. Тож, коли події стосуються літературних журналів, то вони завжди є вагомими.

Буквально минулого місяця далося чути про трійко цих журналів. А починалося з добрих новин. Спершу літературно-художній журнал «Дніпро» (1927 року народження) було занесено до Книги рекордів України у зв’язку зі встановленням нового рекорду. Часопис визнано у категорії «Видавництво» – найдавнішим літературно-художнім журналом сучасних україномовних авторів. Потім порадував нас новиною Тарас Федюк, головний редактор часопису «Сучасність», повідомивши, що після 1,5-річної перерви, пов’язаної зі зміною влади в країні, відновлено вихід цього журналу (до речі, не вперше «Сучасність» мала перерву у виданні).

Але не довго тішилися поціновувачі художніх друкованих новинок. Наприкінці місяця, перед травневими святами, стався рейдерський напад на редакцію журналу «Всесвіт», що розташована неподалік Маріїнського парку на вулиці Грушевського. У результаті рейдерської атаки 83-річний шеф-редактор журналу опинився в лікарні. Рейдери вимагали негайно звільнити приміщення, яке офіційно належить ТОВ «Видавничий дім «Всесвіт». Як це буває традиційно, вони погрожували розправою. Тож, треба оговтуватися від свят та долучатися до захисту «Всесвіту», щоб із приміщенням цього поважного часопису не сталося те саме, що з останньою книгарнею на Хрещатику. Нагадаю, що приміщення на вул. Хрещатик, 44, де знаходилась книгарня «Знання», продано приватному власнику і книгарні там більше не буде. «Книгарня не працює і у багатьох з нас була ілюзія, що це або ремонт, або переоблік. А насправді відбувся справжній злочин – продаж», – коментує депутат О. Бригинець.  І сталося це швидко та без галасу.

 .

Крій і шиття шкільної програми

Міносвіти із Табачником захопилися і ніяк не припиняють кроїти шкільну программу. Тепер вони розробили нову програму іноземної літератури для учнів 5- 9-х класів. Це «розробляння» полягає у виключенні зі списку літератури «Фауста» Ґете, «Божественної комедії» Данте, «Мауглі» Кіплінга та «Маленького принца» Екзюпері. Натомість пропонується до вивчення «Гаррі Поттер» Джоан Роулінг і «Алхімік» Паоло Коельйо. Тепер у 8 класі дітям пропонується вивчати Біблію й Коран, а крім цього замість 7-го класу – «Ромео й Джульєтту» Шекспіра.

Найбільше в усьому цьому крої та шитті мене дивують дві речі: за що виключають таку красиву і зовсім не складну для дитячого читання філософську казку, як «Маленький принц» та що хорошого можна почерпнути з такого чтива для домогосподарок, як «Алхімік»? Чи зрозуміють учні бурлеск і травестію в «Енеїді» Котляревського, якщо вони не знатимуть претексту цього твору, яким є «Божественна комедія»? Словом, питань багато, «а в атвєт тішина».

 .

Книжкова мода

У квітні разом із теплом прийшов сезон книжкових виставок в Україні. Це і 7 Київський весняний книжковий ярмарок «МЕДВІН», що порадував не тільки новим Народним кастингом еротичних поетів, але й Facebook розвіртуалізацією. Культурно-видавничий фестиваль «Штурмові загони Гутенберга» вразили відвідувачів справжніми днями книжкової моди Kyiv Publish Fashion Days – це і виставка обкладинок, закладок до книг, ілюстрацій, розмальованих олівців, арт-буків, і – моделі на подіумі.

Так, наприклад, до обкладинок Ірина Жичук пошила три авторські сукні, що об’єднувались спільною концепцією – котами, які на одній сукні «душили» модель, на іншій – «лежали» під потягом, а на третій – просто спали на подушці. Погодьтеся, що це досить оригінальна ілюстрація «Отелло» Шекспіра, «Анни Кареніної» Льва Толстого та «Маленького принца» Сент-Екзюпері. На Міжнародному дитячому книжковому фестивалі усім запам’яталися «слони», на яких полювали діти, щоб у підсумку їх обміняти на призи. Протягом трьох днів маленькі відвідувачі провірили свою майстерність в малюванні, скульптурі, боді-арті, скрапбукінгу, кулінарії, миловарінні та ще 60 видах майстер-класів, купили книжки, пограли в 100 різних настільних ігор і навіть зробили пластиліновий мультфільм. Як бачимо, сезон книжкових виставок розпочався вдало та незабаром обіцяє цікаве продовження.

.

Насичений літературний процес не змушує нас нудьгувати, але читаємо ми від того не більше. Принаймні книжок. Так, цього місяця стало відомо, що Україна – європейський аутсайдер за кількістю людей, які читають книги. За оцінками дослідницької компанії GfK Ukraine, для 73% населення країни читання не є сферою інтересу, а кожен четвертий українець не відкриває книг взагалі. Тож моду на читання треба плекати, а не пороти по швах. Безглуздо відмовлятися від додаткового життя, що дозволяє прожити книга, від того прекрасного нового світу, як у Хакслі, а також в Данте, Ґете, Кіплінга, Екзюпері… Ну, вам краще знати, у кого ще.

Любов Якимчук

Місяць березень, він же віршень, на який припадає і День письменника, і Всесвітній день поезії минув не марно, але і не без втрат. Найперше, що пригадується, це згорілі 35 тисяч книжок в бібліотеці на Одещині. Але не буду від початку вас налаштовувати на журливий лад. Цього місяця було все, кажучи словами Шевченка; «І мертвим, і живим, і ненародженим» книжкам ця стаття присвячується.

 .

Березнева Шевченкіана

Місяць березень розпочався «нашим усім» – Шевченком, як і годиться. Хитра травма ноги, яка минулого року не дозволилиа Януковичу вручати Шевченківську премію, а натомість відправила його на футбол, минула. Тому Президент власноруч вітав лауреатів і ніхто ні від чого не відмовився. Дитячий письменник Володимир Рутківський пообіцяв започаткувати власну дитячу премію на відсотки від Шевченківської, яку він, певно, вже поклав на депозит, а поет Петро Мідянка вирішив добудувати хату та відвідати святі місця. Президент настільки надихнувся урочистостями, що скоро з його вуст пролунала голосна заява про те, що він буде домагатися, щоб 2014 рік став всесвітнім роком Тараса Шевченка. Скажу лишень, що ми уважно будемо спостерігати, що зробить Янукович, щоб підтвердити слово ділом.

Тим часом пролунали заяви про висунення на наступну Шевченківську премію книгу Олеся Бузини «Воскресіння Малоросії», яку дехто порівнює з «Чорним вороном» Василя Шкляра, у тому сенсі, що ці книжки мають певну заідеологізовану художню картину. Зокрема, книжка «малороса»-Бузини, як його дружно назвала преса, – «урбаністична, що стоїть на позиції триєдиного народу, своєрідна імперська, дивиться на світ з точки зору цивілізаційного підходу». Це я зацитувала доктора політичних наук, професора Києво-Могилянської академії Валентина Якушика. З огляду на минулорічні події, фантазія з висуванням на найвищу національну нагороду книжки Бузини може перетворитися на чергове реаліті-шоу.

Громадськість святкувала шевченківські урочистості, як завжди, по-своєму. У Києві біля пам’ятника Кобзареві зібралися двійники та тезки Тараса, які читали вірші, та новоспечені члени НСПУ, яким вручали членські квитки (щоб було що показати, якщо раптом до хати завітає міліція із запитаннями про тунеядство). У Львові містом курсував «шалений музично-поетичний трамвай», і пасажири всього за гривню могли не тільки доїхати, куди треба, але й перейнятися музичним і поетичним прекрасним. Ірена Карпа зі своїм рок-гуртом «Qarpa» розпочала тур Україною із перевдягання в Шевченка: накладні вуса та хутряна шапка. Словом, святкували, як кажуть галичани, елегантсько. До ювілею навіть «Кобзаря» видали румунською, на що пішов, між іншим, 31 рік життя перекладача.

У той час, коли порядні люди святкували, робітники, що виконували ремонтні роботи в музеї Шевченка в Каневі, зробили халепу. Непередбачені проектом матеріали та неналежно виконані роботи призвели до пошкоджень приміщень. Що насправді сталося, ніхто людською мовою нее пояснив. Але йдеться про гідроізоляційні роботи, а для музею, який має бути сухим, це дуже важливо. Тож, нам з вами, друзі, чесним платникам податків, було завдано матеріальних збитків у розмірі 1 млн 964 тис. гривень, адже грошики були державні, тобто наші. Тож, прокуратура порушила кримінальну справу.

Але на цьому прикрощі не закінчилися. Раптом з’ясувалося, що єдиний в Україні пам’ятник Симоненку – копія черкаського пам’ятника Шевченку. Симоненко з Кіровоградщини виявився двійником свого старшого колеги по перу. Раніше такий підхід з ухилом на «штампування», зараз би сказали – ксерокопіювання, застосовували до пам’ятників Леніну та загиблим воїнам, але такі скульптори і тепер не перевелися. Хоча автор обох пам’ятників Владислав Димйон і заперечує цю схожість. А проте можна довіряти кваліфікації скульптора, а можна – власним очам. Кому що ближче.

Дитяча література «росте»

Останнім часом не припиняє радувати дитяча література, до якої пробудилася увага з боку журі різноманітних премій та журналістів. Кажуть, що вона набагато легше переживає видавничу кризу, і навіть потроху завойовує закордонні простори. Минулого року «Віршів повна рукавичка» Василя Голобородька, а цьогоріч «Казка про Старого Лева» Мар’яни Савки потрапили до каталогу кращих дитячих видань світу «White Ravens» («Білі ворони»). Також цього місяця почала інтенсивну роботу українська Літературна премія «Великий Їжак» та вже оголосила короткий список із 9-ти книжок. Переможець премії отримає десять тисяч гривень та поїде в 2013-му на виставку до Лейпцигу. І це ще не все – організатори мають у планах організувати дитячу версію літпремії – «Малий Їжак». Для дітей, які пройдуть відбір на «Малого Їжака», хочуть заснувати літню літературну школу. На проект потрібно не менше 300 тисяч гривень, тож організатори будуть раді спонсорській підтримці.

Десант українських письменників в Парижі та Лейпцигу

Цього місяця десант українських письменників висадився в Парижі та Лейпцигу. Марія Матіос, яка побувала і на Паризькому книжковому салоні, і на Лейпцизькому книжковому ярмарку схарактеризувала, їх так: «Якщо у Лейпцигу було «українське весілля» літературне, то в Парижі це було дуже прискіпливе приглядання, сказати б, «заручини» поки що». Тим не менш, під час Салону, на якому українська література була презентована вперше, у Паризькій книгарні «Глоб» відкрили відділ української літератури.

Загалом, на Паризькому салоні відбулась презентація сучасної української літератури за участі 7 українських письменників: Лариси Денисенко, Євгенії Кононенко, Антона Кушніра, Ірисі Ликович, Євгена Положія, Марії Матіос та Тимофія Гавриліва.

Тим часом у Лейпцигу українські письменники були не вперше і мали шалений успіх. Це пояснюється тим, що німці в піар-компанії грамотно використали іншу подію «Євро-2012», зокрема до виставки вийшла книга, яку впорядкував Сергій Жадан, із назвою «Українські письменники про футбол». Дирекція ярмарку виділила для українських видавців безкоштовний стенд площею10 кв. м, на якому розташували 9 видавництв: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», «Видавництво Старого Лева», «Фоліо», «Грані-Т», «Картографія», «Клуб сімейного дозвілля», «Книги ХХІ», «Родовід», «Теза». На книжковій події європейського масштабу побували Тимофій Гаврилів, Євгенія Кононенко, Євгена Положій, Сергій Жадан і гурт «Собаки в космосі», Наталка Сняданко, книжкові журналісти Ірина Славінська і Сергій Руденко, координатор Львівського літературного фестивалю поет Григорій Семенчук. Також приїхав Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Андрій Курков та поетеса Єлєна Заславська, перекладачі Юрко Прохасько і Катерина Міщенко. Відбулася презентація літературного фестивалю «Меридіан Чернівці». Тобто українці були представлені, як виглядає, у досить вигідному світлі.

. 

Мертвонароджений проект підтримки української книги

Держава відмовилася підтримувати «Програму розвитку української книги на 2012-2017 рр.». Міністерство фінансів відповіло керівнику Асоціації книговидавців і книгорозповсюджувачів Олександру Афоніну, що зараз немає необхідності в такій програмі, що вона передчасна, і що нам взагалі потрібно економити гроші. А також зауважило, що програма підтримки та популяризації української книги не відповідає президентській програмі «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава на 2010-2014 рр.». Тож, поки українські письменники коштом приватних українських фондів і конкурсів роблять прорив на європейський книжковий ринок, держава вважає популяризацію української книжки тут, в Україні, де 86% ринку належать російським виавцям. Мін’юст вважає, що популяризація української книжки не відповідає президентській програмі. А хто там нам недавно обіцяв пустити бібліобуси Закарпаттям? Чи не Азаров? Невже вони відповідають президентській програмі? Але напевно програмі відповідає знаменитий підручник для першокласників від Табачника за 647 гривень.

 .

«Жива бібліотека» замість напівпорожньої

Поки українські бібліотеки пасуть задніх і не мають чого запропонувати прискіпливому читачеві, Фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA створив «живу бібліотеку». Тож, кілька днів поспіль охочі могли взяти «почитати» людину, щоправда не довше, ніж на 45 хвилин. Бібліотека пропонувала до читання біженця, феміністку, мусульманина і мусульманку, гея, рома, колишнього в’язня, міліціонера… Тобто пропонували поспілкуватися із представниками маргінальних соціальних груп. Читачі з «книжками» поводилися чемно, сторінок не виривали – не грубили. Єдине, що одна «книжка» втікла: кримський татарин, прочитавши весь каталог, відмовився презентувати власну ідентичність разом із гомосексуалами. Але і в традиційних бібліотеках книжки теж часом зникають. Головне, щоб не безслідно. Щоб бодай щось залишилося у наших головах.

Любов Якимчук

Коли влада набирає нездорової форми, інтелігенція усіма можливими способами висловлює протест проти неї. Я не тільки про українських літераторів, хоча і про них теж. Так, виступи митців проти влади не вщухають у Росії, і ці протести мають не тільки вуличний характер, вони відбуваються на мистецькій території. Наприклад, письменниця Маша Ґессен відмовилася від інсценізації свого роману московським «Театром націй» через те, що його художній керівник знімається в агітаційному ролику для Путіна. В Україні ж із початком року також побільшало протестів проти влади. І якщо минулого року владна верхівка удавала, що цього немає, то цього року почала огризатися. Як ви здогадуєтеся, рік розпочався жвавенько, із батога і пряника.

Скандал №1. Юрія Винничука звинуватили в порнографії та спробі повалити чинну владу

Усе було як в старі радянські часи. Товариш Бондаренко прийшов на Ніч Еротичної Поезії на книжковій виставці та зібрав компромат на Юрія Винничука. Ну, правду сказати, на заході із такою назвою компромат можна зібрати було на будь-кого з учасників, але  юні дівчата з еротичними, чи навіть порнографічними віршами – це зовсім не те, що треба нашому товаришеві. А потрібен йому був саме розголос. Юрко Винничук – акула сучасного літературного процесу і до того ж успішний містифікатор – це те, що треба. Володимир Бондаренко пішов до комуніста, відомого своєю боротьбою із порнографією (одна порноакторка із Півдня України, кажуть, досі від нього переховується). І народний депутат Леонід Грач, який офіційно в опозиції до влади (бо комуніст) перейнявся віршованим поваленням влади і поширенням порнопоезії. Чесно кажучи, на місці народного опозиційного депутата, я не стала би переживати через повалення тієї влади, до якої я в опозиції, але Грач вирішив інакше. Він звернувся до Генпрокуратури. Генпрокуратура відповіла комуністові: «Перевірку наведених у зверненні доводів доручено прокурору Львівської області та Національній експертній комісії України з питань захисту суспільної моралі, які повідомлять Вас про її результати».
Ця вся історія розділила людей на два табори – ті, хто «за» Винничука, і ті, хто проти. Наприклад, до депутатського звернення була додана думка лауреата Шевченківської премії, письменника Романа Іваничука: «Мені, досвідченому в житті, жінках і сексі чоловіку, гидко читати… відверто брудні порнографічні екзерсиси Винничука…Начитавшись такого, і жінки не захочеш. Автор, може, психічно, хворий…». З іншого боку, Винничука підтримав український ПЕН-клуб, а також екс-міністр культури, режисер Василь Вовкун: «Якщо реагувати на мистецтво так, як це роблять в Україні, то варто було б спочатку засудити весь модернізм і всі напрямки мистецтва ХХ століття, – обурюється Вовкун. – Я не можу сказати, що сприймаю всіх художників та авторів, але це справа смаку. У 30-х роках був епатажний письменник-футурист Михайль Семенко, який закликав спалювати Шевченків «Кобзар». Його акт був футуристичним перформенсом. Італійський футуризм підтримував війни як чистилище. Теж крамола». О! Згадка про 30-ті – невипадкова, бо коли політикум почитає полювання на відьом, то страждає в першу чергу інтеліґенція. Ви пам’ятаєте, чим це закінчилося для Семенка та решти хлопців у 37-му році.
Продовжимо список команди підтримки. Ще один колишній міністр – Юрій Луценко – повісив вірш Винничука «Убий підараса», який і став основним приводом цих розборок, у себе в камері: «Передай Винничуку мій респект, – пише Луценко в листі Олесеві Донію. –  Я якось пропустив його вірша. Дякуючи рекламній кампанії, – прочитав. Тепер текст висить у моїй камері поверх «правил поведінки в Лук’янівському СІЗО».
Інакше кажучи, славнозвісний вірш і сам Винничук стали таким собі водорозділом між двома таборами. А ця технологія поділу людей, дозволю собі вам нагадати, досить стара. Згадайте хоч би поділ українців за мовною ознакою, поділ на Схід і Захід. Вибирають дражливу тему і з нею працюють. Але з порнографією це вдалося погано – принаймні я не чула, щоб на Сході України почали говорити про те, що всі львів’яни пишуть порнографію. Зате цей хід спрацював як вдала піар-кампанія для Винничука та книжки «НЕП», яка містить його творчість, а вірш «Убий підараса» тільки на порталі «Друг Читача» прочитали понад 60 тисяч людей.
Закінчилося тим, що до Винничука додому прийшли міліціонери і зажадали письмових пояснень із приводу його вірша, письменник і пояснив усе письмово – це література, наявність порнографії в літературі довести важко. А хто в прокуратурі розуміється на літературі? Правильно. Минулого року вже осоромилися з нападками на Матіос. Не допомогла і горезвісна Комісія із захисту суспільної моралі: «Оскільки залучені до Вашого листа віршовані тексти, в одному з яких згадується Юрій Винничук, не є друкованою продукцію, а як зазначається у листі, виголошені громадянином Винничуком Ю.П. у його виступі на вечорі «Ніч Еротичної Поезії» в рамках книжкової ярмарки «Медвін», проведення експертного дослідження та надання висновку з порушеного у зверненні питання, а також правомірності дій Винничука Ю.П. як особи, що виголосила згадані тексти, є поза межами Національної комісії», – вказано в офіційній відповіді комісії. Тобто, там або не знають, що цей вірш опубліковано в Інтернеті, або просто не хочуть займатися цією справою. Тому, може, все це і не закінчилося: Бондаренко обіцяє продовжити писання доносів, ой, перепрошую – звернень.

. 

Скандал №2 – кандидатуру Бориса Олійника подано на Нобелівську премію

У минулорічному огляді жовтня я писала, що в Бориса Олійника немає шансів на Нобеля та проаналізувала один з його віршів. Тоді тільки почалися розмови про можливість подання його кандидатури та таку поважну нагороду. І от у січні це сталося, та одразу з’явилося купу думок про те, кого ж варто висувати на Нобелівку.
Але все по черзі. Сусідня Білорусь подала до Швеції кандидатуру Володимира Некляєва – поета, що потерпає від режиму Лукашенка, сидить у в’язниці тільки через те, що балатувався в Президенти. А що в нас? На Нобелівську премію подаємо людину, яка не те, що лояльна до влади, а навіть ностальгує за Радянським Союзом. Ось кілька фактів на підтвердження. По-перше, Борис Олійник в дружніх стосунках з радником Президента України Ганною Герман і навіть високо оцінив її книжку «Червона Атлантида», а по-друге… Тут найкраще прокоментував наш герой Юрій Винничук: «Борис Олійник досі тримається старих радянських поглядів, сумує за Радянським Союзом і вважає Горбачова Іудою. 2010 року в Росії вийшла книжка «Іуда.Анатомія зради». Її писали троє авторів — Олійник, Павлов і Рижков. У цій книжці вони паплюжать Горбачова за те, що він розвалив Радянський Союз. У Європі Горбачова шанують, вважають авторитетною людиною, досі запрошують читати лекції і виступати на конференціях. Людина, яка написала таку книжку, ніколи в житті не отримає Нобелівської премії». Хочеться додати, що ця книжка зокрема направлена проти Нобелівського лауреата, яким є Горбачов (1990, Нобелівська премія миру), і приєднатися до висновку Винничука.
Є, щоправда, й інші думки, зокрема про те, що Олійник, як людина високоморальна, заслуговує на високу відзнаку. Приклади високопієтетних похвал можете почитати на сайті Бориса Олійника, який завівся у нього з нагоди такої пильної уваги до його персони. І ще одне домашнє завдання – візьміть навмання будь-який вірш Олійника і запишіть його так, щоб зникла рима. Що залишиться? У тому то й справа, що нічого.
Коли щось критикуєш, то потрібно мати альтернативу. Українські письменники стали шукати серед своєї братії того, хто би міг стати гідним номінантом на Нобеля. Багато хто називав ім’я Ліни Костенко (яку вже подавали років десять тому), Валерія Шевчука і Василя Герасим’юка. Але найчастіше, як на моє враження, зринало ім’я Василя Голобородька і тільки Оксана Забужко обґрунтувала цю пропозицію: «Якби подали, скажімо, Василя Голобородька, я б сказала – «браво». Але його зараз в Україні ніхто не знає, крім жменьки «просунутих» шанувальників поезії, бо в нас знають переважно тих, кого радянська влада офіційно визнала і ввела в підручники. А Василь Голобородько, у 1970-ті звідусюди вигнаний за «неблагонадійність» і 20 років недрукований, здається, як жив у робітничому гуртожитку в Луганську, так і досі там живе», – міркує Забужко (ні – заперечу я – уже не в гуртожитку – у квартирі).  «Перша його англомовна збірка, – продовжує Забужко, – вийшла ще в 1991 році й мала успіх. Відтоді його запрошують на всі світові поетичні фестивалі, він включений у більшість навчальних поетичних антологій світу, має на своєму рахунку чимало міжнародних премій. Остання, якщо не помиляюся, – в Італії на книжковому ярмарку за дитячу книжку «Віршів повна рукавичка» (2011 – прим.ред.). Тобто в нього, на відміну від Бориса Олійника, є цілком гідне «нобелівське резюме». Якби номінували його, шанси теж були б не дуже великі, але принаймні якісь були б – а головне, Україна не виглядала б таким третьосвітнім чудовиськом».
Тож, залишається сподіватися, що наступного року буде ще одне подання з новим прізвищем. Нагадаю, що вносити пропозиції в галузі літератури мають не тільки ті організації, що отримали запрошення від Нобелівського комітету. На сайті Нобелівської премії зазначено, що це можуть бути:
1. Члени Шведської академії та інших академій, інститутів і товариств, які схожі на неї структурою та цілями;
2. Професори літератури та лінгвістики в університетах та коледжах;
3. Попередні лауреати Нобелівської премії в галузі літератури;
4. Президенти об’єднань авторів, які є представниками літературного виробництва у своїх країнах.
Власне, у мене надія на професорів літератури – хто, як не вони могли би просувати авторів, творчість яких досліджують, та й свої дослідження заразом.

. 

Скандал №3. Леся Воронина відмовилася від премії, яку їй передумали давати

Тільки-но з’явилася інформація про те, що письменниця Леся Воронина і художниця Катерина Штанко отримали президентську премію «Українська книжка року» за книгу «Сни Ганса Християна», як вони від премії відмовилися. Причина проста – не можна приймати державну премію, коли в країні вража влада. «Ми вирішили, що прийняти цю премію не можемо, – говорить Воронина, – бо не поділяємо політику влади, зокрема й у гуманітарній сфері. Також не збираємося миритися з тією вакханалією, яку вони затіяли зі ЗМІ, музеями, вишами та школами. Видавництво від перемоги не відмовилося. Але мою думку поважає, тому це ніяк не вплине на наші стосунки. «Грані-Т» подали мою книжку на конкурс три роки тому. Я про це нічого не знала. Очевидно, конкурс з того часу заморозили. Абсурд ситуації у тому, що премію «Книжка року» присуджували виданням, які з’явилися за три роки. Моя книжка вийшла 2009-го». До речі, премія складає не мало не багато – 100 тисяч гривень (половину авторам, половину видавництву). Пам’ятаєте п’єсу Карпенка-Карого «Сто тисяч» про махінації з грошима? Щось подібне відбулося і тут.

Раптом Ганна Герман (відчуваєте, що це просто-таки ключова фігура наших оглядів?) заявила: «Щоби відмовитись від премії, треба насамперед її мати, треба щоб Президент її присудив. Президент не присуджував  жодної премії в галузі літератури поки що цього року», – прокоментувала Радник Президента України Ганна Герман. Коментар стосується не тільки «Української книжки року», але й натякає на Шевченківську премію, яку теж затверджує президент. Герман сказала, що ідуть дебати щодо конкурсу і підбиття підсумків ще не було. «Тим, хто відмовляється від неіснуючої премії, то я з цього приводу можу лише посміхнутися та побажати їм добрих успіхів у творчості», – додала Г.Герман.
Звідки з’явилося перше повідомлення про переможців зараз годі й з’ясовувати, та і особливо не треба: і так ясно, що нас «взули». А хто до цього причетний? Рекомендую уважно ознайомитися зі списком членів журі на сайті Rada.gov.ua.

.

Скандал №4. Юрію Андруховичу «виписали» «Золоту бульку»

Експерти «ЛітАкценту року – 2011» оголосили результати книжкового рейтингу. Переможцем у номінації «Художня література» став Юрій Щербак, а не Тарас Антипович, який номінувався на ряд премій 2011 року і жодної не отримав: усе якось вибирають старших авторів. Але найбільше прогриміла антипремія «Золота булька», яку призначили Юрію Андруховичу. Треба сказати, що читачі по соцмережах обурилися, а Юрій Андрухович, ясна справа, на вручення не прийшов. Професор Володимир Панченко попередньо готував нас усіх до «важкого удару», пояснюючи, чому «Лексикон інтимних міст» – книга невдала. «…Йому завадили три речі. По-перше, він загнав себе в рамки: 111 міст на всі букви абетки. Зрозуміло, що в нього нема достатньо історій, аби розповісти про стільки міст. Вдалі есеї про Варшаву, Львів, Вроцлав – міста, з якими у нього був роман, але, на жаль, таких міст небагато. По-друге, ця книжка продовжує традицію самозакоханості й егоцентризму його останнього роману «Таємниця». Він більше розповідає про себе в містах, а не про міста. А про себе він й так все розповів у попередньому романі. По-третє, Юрій Андрухович трохи загрався, вже забув, що йому за 50. Коли йому нема чого розповісти, як в оповіді про Берн, він починає епатувати. У «Рекреаціях» 20 років тому він дивував читачів полуничкою. Але в такому віці полуничка прокисла – чим далі, тим гірше». Що ж, фанатам Патріарха залишилося або ридати, або випускати жовч на вручителів «Золотої бульки». Хочу підкреслити слово «золота» – не в кожного письменника є шанс отримати навіть цю антинагороду. Тож, сильно переживати з цього приводу не варто, хіба трохи задуматися.

.

Скандал № 5. Шевченківська премія – чому не для FEMEN?

Лауреатами премії в галузі літератури оголошено поета Петра Мідянку за збірку 2010 року «Луйтра в небо» та Володимира Рутківського за історичну трилогію для дітей «Джури» 2007-2010 рр. Від премії ніхто не відмовлявся, а Рутківський навіть пообіцяв покласти гроші, а це 260 тисяч гривень, на депозит, а на отримані відсотки заснувати премію за твори для дітей. Проте скандал нагрянув з іншого боку, тобто скандальчик. Активістка громадської організації FEMEN Олександра Шевченко заявила: «FEMEN популяризує Кобзаря краще, ніж Міністерство культури України. Враховуючи кількість моїх фото з витатуйованим під цицьками уривком з «Якби ви знали, паничі» Тараса Григоровича, вважаю доречним вимагати від комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка врахувати цей факт під час розподілу премій 2012 року. Свіже підтвердження цьому – перемога у номінації Excellence (Досконалість) на старійшому американському прес-фото конкурсі ROY International».

Як бачите, кожен по-різному сприймає найвищу українську премію. Для когось – це справа всього життя, а для когось – напівоголена фотосесія.

. 

Поповнення в рядах НСПУ

Днями у Національну спілку письменників України було прийнято відразу 47 (!) письменників, і це попри те, що НСПУ багато хто називає застарілою та неадекватною часові організацією. Можливо, письменників приваблюють членські можливості і документи, щоб було що показати міліції у якомусь крайньому випадку, але я не можу навіть собі пояснити, що там робитиме Юрко Позаяк чи Володимир Єшкілєв? І чому Дмитра Дроздовського подають у загальному списку, а не в списку молодих авторів, тоді коли він молодший за Вано Крюгера, якого зарахували до молодняка. Тож, не тільки список виглядає дещо недбало, але й нові члени дивують. Невже комісія, що приймала Вано Крюгера, настільки прогресивна, щоб узяти до своїх лав такого «чорнушного» поета і некрокомуніста, як він сам себе називає. Словом, усе це виглядає трохи підозріло, тому, думаю, на нас чекають сюрпризи.

. 

Митці проти 23 лютого, або «Викинь совок зі своєї голови»

Від премій відмовляються все якось літератори, а от проти радянських свят протестують різношерсні митці. 23 лютого Facebook, ну, просто гудів критикою так званого «Дня Защітніка Отчізни», і можна собі уявити, що буде 8 березня. Щодо «чоловічого» або «мілітарного» свята було оприлюднене відеозвернення, у якому закликають відмовитися від радянських свят та нагадують, що день збройних сил – 6 грудня. Письменників на відео представляють Юрій Винничук та Артем Полежака.
Залишилось додати, що з початком року вже встигло вийти кілька непересічних романів – «Львівська гастроль Джимі Хендрікса» Андрія Куркова і до того ж одразу російською та українською мовами та «Голова Якова» Любка Дереша, який 5 років поспіль мовчав. Тож, у вас є шанс випередити критиків та прочитати ці тексти раніше за них і скласти свою неупереджену думку. І може, ці книги колись доїдуть до карпатських сіл, куди мають пустити так звані бібліобуси, бібліотеки на колесах, якщо, звичайно прем’єр-міністр Азаров не передумає. Тож, чуже читайте і свого писати не забувайте.

Любов Якимчук

Рейтинг найуспішніших письменників за версією журналу «Фокус»  наробив багато галасу. До видання мали претензії видавці – за те, що користувалися тільки даними «Фоліо». Подив висловлювали письменники – через те, що не врахували продажів великих гравців ринку, таких, як мережа «Книгарня Є». А читачі не могли стримати подиву, побачивши біля імені «Ліна Костенко» скромний наклад 5 тисяч.

А наш ресурс одразу звернув увагу на топ продажів інших, далеких від «Фокусу» видань і одразу знайшов сенсацію.

Отже, ви й досі вважаєте найбільшим накладом України книжки Шкляра, Костенко чи Дашвар?

Тоді ви глибоко помиляєтеся.

Редакція «ДЧ»

Ви вірите в дива? Наприклад, що рак уміє свистіти? Або що у четвер піде дощик? Або що можна не вкласти у «розкрутку» книжки ані копійки – і книжка стане лідером продажів?

Давайте по пунктах. По-перше, раки справді свистять – але лише за виняткових обставин, а саме коли їх кидають в окріп. Треба лише як слід прислухатися. По-друге, аналіз багаторічної підшивки метеозведеннь показує, що у Лондоні чомусь саме по четвергах випадає набагато більше опадів, ніж у будь-який інший день тижня. А по-третє…

А «по-третє» взагалі є таким великим дивом, що одним рядком тут не відбудешся.

Наразі наклад української книжки у 15000 примірників є недосяжною мрією для більшості авторів та видавців. Заради нього треба дуже постаратися: автор має бути відомим, назва комерційна, тоді ще треба провести масштабну акцію з привертання читацької уваги до свого продукту, бажано зі скандалом… При цьому сумарний наклад книжки з абсолютно некомерційною кілометровою назвою «Многії літа. Благії літа. Заповіді 104-річного Андрія Ворона – як жити довго в щасті і радості» Мирослава Дочинця уже перевалив за… (видихніть)… ДВІСТІ ТИСЯЧ примірників! Як таке можливо?!

Виявилося, що дослідити цей феномен не так і просто. Літературознавці тут безсилі – адже жанр зазначеної книги визначити дуже важко, це не література у класичному розумінні. Ні художня, ні довідкова, ні якась інша… (Можливо, після тривалого аналізу найближчою за жанром виявиться «Велесова книга», але нехай це припущення висловить той, хто не боїться бути забитим камінцями.)

Ми звернулися за поясненнями до книгарні «Є», де зазначена книжка уже багато місяців поспіль є лідером продажу. Директор київської крамниці Катерина Федоренко розповіла, що їй справді нічого невідомо про будь-яку інформаційну підтримку книги «Многії літа…». Адже зазвичай активність читачів/покупців залежить від якихось піар-акцій, а тут… Проте нещодавно під час груднево-січневих свят один покупець придбав десять примірників «Многії літа…»! Решта були скромнішими – купували по п’ять… Зрозуміло, що на подарунки, але такий ажіотаж і не снився іншим українським видавцям. Чи, може, комусь таки снився?..

Катерина Федоренко каже, що сама подарувала цю книгу своїй матері. Єдиним секретом успіху «Многії літа…» вона вважає простоту цієї книги, глибину думки і потрібність людям. Адже ця книга адресована всім! Тим більше у нашому суспільстві великий попит на таку книгу…

Людина, котра обіймає посаду директора книгарні «Є», за визначенням є реалістом – адже вона відповідає за велику справу і має справу з грошима. І коли ця людина просто висловлює свій захват від книги, яку продає – це багато вартує! Утім, погортавши «Многії літа…», мимоволі погоджуєшся з Катериною Федоренко. Майже фізично сприймається світло, що струмує з її сторінок, і в роті з’являється смак джерельної води. Що за диво?

Звичайно, ми звернулися до самого Мирослава Дочинця – тим більше що він є і автором, і видавцем цієї книги. Пан Мирослав підтвердив, що ніякого секрету тут немає!

Мирослав Дочинець видав «Многії літа…», уже бувши автором дванадцяти книг. Звичайно, і видавничий досвід, і письменницька майстерність (окрім таланту, який людині задається в базових налаштуваннях) зіграли свою роль. Але головна запорука успіху – це постать 104-річного Андрія Ворона, який уміє правильно жити і легко ділиться своєю мудрістю. Його знання дуже прості, зрозумілі – і водночас несподівані. «Многії літа…» не можна прочитати запоєм – це книга, яку хочеться перечитувати, і щоразу бачиш у ній щось нове… Адже це досконала духовна практика, яка, з одного боку, загальнолюдська, а з іншого – є в ній щось таке… щемно-українське…

Інше, вже сюжетне, художнє осмислення життя Андрія Ворона лягло в основу останньої наразі книги Мирослава Дочинця «Вічник». Цей роман висунуто на здобуття Шевченківської премії. У топі продажів книгарні «Є» «Вічник» стоїть на другому місці, поступаючись лише «Многіїї літа…». Отже, можна просто написати достойну книжку – і далі вона сама знайде свого читача? Чи все-таки є якісь додаткові прийоми, котрі допомагають цій достойній книжці?

Арт-менеджер книгарні «Є» у Вінниці Олександр Вешелені: Безперечно, книжки Мирослава Дочинця цікаві і багато в чому неординарні. Однак, як працівник книгарні, я передусім зацікавився стратегією «просування» його книжок. Книжка «Многії літа…» з початку свого успіху мала кілька цікавих атрибутів. Зокрема, на обкладинці було чітко написано, про що ця книжка – але це нині вже не новинка. Тим цікавіше, що до цього додавалася інтригуюча фраза «Книга, яка передається з рук у руки». Далі – більше! Роман «Вічник», написаний на основі життя старожила Андрія Ворона, спершу мав коричневу обкладинку із зображенням свічки. Тоді ця книжка не входила в ТОП-20 нашої мережі. Однак щойно на обкладинці було продубльовано фото Андрія Ворона (аналогічно до «Многії літа…»), книжка одразу увійшла у десятку найбільш продаваних. А нещодавно, після розпродажу усього тиражу, вийшло уже «25-е видання» українського бестселера, причому тепер усі книжки Мирослава Дочинця, видані у його видавництві «Карпатська вежа», оформлено в єдину серію «Яблуко слова», з відповідною нумерацією (вийшло вже 7 книжок автора). Таким чином, самі лише «Многії літа…» зробили автора і видавця одним із найзатребуваніших на книжковому ринку України. Що, безперечно, є великим позитивом, адже вітчизняний автор здобуває надзвичайно широку читацьку аудиторію – від бабусь до бізнесменів.

Мирослав Дочинець, автор та видавець: Близько 200 тисяч «Многих літ…» продано за три роки. Це не рахуючи піратських накладів на Львівщині і під Києвом. Про засилля ксерокопій і електронні роздруківки мовчу.

Книжка успішно продається в Києві на Петрівці, в «Сяйві», в столичній мережі «Сварог», в книгарнях Житомира, Чернігова, Одеси, Дніпропетровська, Донецька, Вінниці, Харкова, в Криму, а на Західній Україні – майже в кожному райцентрі і в деяких селах. Чимало беруть церковні лавки, монастирі, товариства натуропатів, просто волонтери. Є з десяток активних пенсіонерів, що продають її тисячами примірників в електричках, на фестивалях та інших здвигах людей. Звичайно, маючи з цього добрий заробіток – щонайменше долар з примірника. Добра третина книжок розходиться Укрпоштою на приватні замовлення. Видавництво відправляє їх щодня в усі кінці. І нарешті – українська діаспора, що доправляє книжки для своїх в Італію, Іспанію, Чехію, Англію, США, Росію, Молдову, Білорусь. Щомісяця декілька коробок забирає посольство Росії в Україні.
Для просування готової книжки я не зробив жодного поруху. Але я все зробив до того – написав її. Я знав, що вона матиме успіх, але не сподівався, що такий. Людям на часі потрібне духовне скріплення, опора в чесному, правдивому, тихому слові. Вони кажуть, що знаходять це в «Многих літах…» і «Вічнику». Отже, ніяких рекламувань і промо-акцій з мого боку не було. Я навіть не знаю, що це таке. Не я, а книжки ведуть мене до людей. А самі ходять своїми стежками, переходять з рук у руки.

Щодо «Вічника», то протягом року реалізовано 23 тисячі примірників, в тому числі у російському перекладі. Книжка з’явилася на початку 2011-го. Всього вийшло 9 видань.

Атанайя Та 

ЧОТИРИ КИТИ УКРЛІТ

Цьогорічний літературний процес очолило кілька осіб, яких відтепер не зможе обминути жоден літературознавець ба навіть звичайний читач.

Найгучнішою літературною подією року став, безперечно, роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого». І це підтверджують зокрема слова «в’язня совісті» Юлії Тимошенко, яка недавно заявила, що людина рівня Костенко має не підтримати, а очолити опозицію на виборах. Не секрет, що Ліну Василівну любить народ, а довгоочікуваний прозовий дебют шкільнопрограмної поетеси став дійсно народним. У продажу навіть помітили піратські копії роману, які видавець назвав «вульгарною підробкою». Роман продавався в книгарнях, супермаркетах і навіть у метро, за автографом до авторки вистроювалися багатометрові черги читачів різного віку і статусу. Тож не дивно, що книга посіла першу позицію у «народному» рейтингу кращих українських книжок 2011 року на Facebook під назвою «Читають всі». З іншого боку, як і годиться видатній події, вона викликала прискіпливу увагу з боку критиків. Найпершими роман розкритикували у львівській літературній кав’ярні «Кабінет», що призвело до бурхливого викиду емоцій з боку самої Ліни Василівни та її дочки Оксани Пахльовської, ба навіть зупинки всеукраїнського туру письменниці, явища унікального за своєю успішністю. Читачі поділилися на два табори – тих, хто проти Кучерявого і К^о, бо вважає критику Костенко неприпустимою, і тих, хто резонно зауважує, що усі книжки не тільки можна, але й треба критикувати. Подібних пристрастей давно не бачила українська література.

А головним героєм року минулого можна визнати Василя Шкляра. Цей талановитий автор має талант не тільки до письма, але й до створення новин про себе. Шкляр влучно коментує кожен свій крок, дає змогу ЗМІ поширити кожну свою думку. Він створив прецедент, відмовившись від Шевченківської премії, – вчинок досі не бачений. Відмовитися від великих грошей? Від пошани і слави? Але Шкляр знав, що робить. Адже причиною відмови став ненависний українцям міністр Табачник, а тому наші люди швидко «скинулися» авторові «Чорного ворона» на Народну Шевченківську премію розміром у 255 тисяч гривень. Крім того, книжка стала буквально розлітатися з полиць, швидко перестрибнувши рекордний для України поріг у 100 тисяч примірників, легко обігнавши і Джоан Ролінґ, і Стівена Кінга.

До речі, Василь Шкляр започаткував унікальну для нашої країни традицію відмов від премій. Його приклад зокрема наслідувало видавництво «Зелений пес», відмовившись від нагороди «Книжка року – 2011», щоправда Табачник тут вже був ні до чого, зате було присутнє екзотичне, як на наш час словосполучення «з етичних міркувань», адже видавці були причетні до організації виставки «Медвін: Книжка року», а значить нагородження могло здатися непрозорим. Слідом вже Анна Герман зняла свою книжку «Червона Атлантида» із конкурсу «Книги року ВВС – 2011» через образу на члена журі Ірину Славінську, щоправда тут вже була відмова від номінування, а не від нагороди. Можливо, вірус відмов літає не тільки в Україні – наприклад, кілька англомовних письменників попросили виключити себе з довгого списку премії Т. С. Еліота через нового спонсора премії, що не відповідає їхнім політичним та етичним поглядам. Отже, письменники починають придивлятися, з чиїх рук отримують премію, хто приймає рішення, чи чесним є голосування. З’являються альтернативні рейтинги та премії, як згадана вже Народна Шевченківська, все частіше лунають слова про недовіру до експертів. Інакше кажучи, замість звичної вже підкилимної боротьби за нагороди ми спостерігаємо боротьбу за репутацію – а це не може не тішити.

Ньюсмейкером року серед письменників сміливо можна визнати Марію  Матіос, книжку якої «Вирвані сторінки з автобіографії» на початку року комуністи намагалися вилучити з продажу на підставі того, що в них пам’ятник загиблим солдатам порівнюється з фалосом. Бойовий запал, який викликала у авторки ця комуністична атака, вилився навіть у військовий демарш – Марія Матіос знялася у формі солдата НАТО на броні справжнісінького БМП, кидаючи таким чином виклик депутатам, які намагаються заборонити в Україні носіння камуфляжу. А ще був таємничий візит письменниці до Президента, який викликав багато здогадок та інсинуацій – втім, жодної правдивої. Одним словом, Марія Матіос не давала нудьгувати журналістам та читачам, в результаті чого на Львівському Форумі не встигала давати автографи – видавцям навіть довелося зняти для неї окремий стенд.

Ну і нарешті некоронованою королевою української літератури минулого року можна сміливо назвати Люко Дашвар (в миру – Ірину Чернову). Наклади її книжок сягнули небувалих для незалежної України висот, а сама письменниця отримала від видавця «Клуба сімейного дозвілля» звання навіть не золотої, а «платинової авторки». Ірина Чернова не створює піар-приводів, не стає героїнею скандалів, а просто пише книжки, які люблять її читачі. Щоправда це має і негативну сторону – уся високочола критика дружно називає романи Люко Дашвар «попсою» і відмовляється сприймати серйозно. Втім, це не впливає на продажі і на працьовитість письменниці.

ЛІТПОЛІТИКУМ

Книжка все глибше проникає у життя сильних світу цього. Політики вже навіть пишуть листи з тюрми із списками прочитаної (рекомендованої) літератури, як, наприклад, Юрій Луценко та Юлія Тимошенко. А представники влади «випадково» проговорюються про книжки, які нібито зараз читають, як це робили Микола Азаров, Дмитро Табачник та Анна Герман.

Крім того, у 2011-му році в українській літературі двічі відзначився чинний Президент. Віктор Янукович випустив книжку англійською мовою «Opportunity Ukraine» («Україна – країна можливостей») у віденському видавництві «Мандельбаум Ферляг», а уважні журналісти одразу впіймали його на тому, що текст видання «позичено» у різних авторів, зокрема частину на сайті рефератів. Вийшло незручно, бо у Європі якось не заведено компілювати свої книжки з чужих. Провину взяв на себе перекладач – і стало ще більш незручно, бо виявилося, що автор, позначений на обкладинці, самої книжки не читав. Що подумали про Україну австрійські видавці та письменники – лишається тільки здогадуватися. Другого удару по літературі Гарант завдав, нагородивши свого улюбленого поета Бориса Білаша званням «Герой України» «за видатний особистий внесок у збагачення національної культурно-мистецької спадщини, багаторічну плідну творчу діяльність». І все б нічого, якби журналісти не довідалися про те, що Білаш та Янукович довгий час були сусідами по під’їзду, і саме там, а не у царині мистецтва, варто шукати причини високої нагороди.

Радник Президента України Анна Герман вирішила не відставати від шефа і вибухнула книжкою «Червона Атлантида», ба навіть її чоловік видав повість про велосипед. Критики досить обережно, але загалом несхвально оцінили її книжку «Червона Атлантида», проте Дмитро Табачник та Борис Олійник відверто захоплювалися цим текстом. Перший навіть згадав про новинку від Герман паралельно з романом Умберто Еко «Маятник Фуко». Наговорив компліментів вельможній авторці і сам Василь Шкляр, що одразу дало привід для версій, одна з яких – таким чином пан Василь віддячив пані Анні за невеличкий інформаційний витік, який дозволив йому відмовитися від Шевченківської раніше, ніж стало відомо про те, що його не включили до Указу Президента про присвоєння премії.

Прем’єр Азаров своє реноме літературознавця підвищив до небес, замінивши Президента Януковича на церемонії вручення Шевченківської премії. І це – зауважимо – перший в історії випадок, коли Гарант проігнорував цю подію. Офіційна версія відсутності Президента – травма ноги – не викликала довіри через те, що його того ж дня помітили на футболі. Залишилося тільки гадати, що ж стало справжньою причиною, чи не конфлікт навколо «Чорного ворона»?

КОНТЕКСТ

За статистичними даними Книжкової палати України імені Івана Федорова порівняно з аналогічним періодом 2010 року, 2011 року випущено книжкової продукції (враховуючи брошури, автореферати) більше на 143 друковані одиниці, у той час коли загальні наклади зменшились на 2073,3 тис. примірників. Тобто книжок видали трохи більше, але меншими накладами. Щодо мови видань, то україномовної продукції 2011-го було випущено на 450 видань більше, ніж 2010-го. Російською мовою в українських видавництвах 2011 року було випущено на 553 назви, ніж 2010. Іншими словами, у 2011-му порівняно з 2010-м кількість друкованих одиниць українською мовою зросла, а кількість російськомовних видань зменшилась.

ІНТЕРНЕТ

Знаковим у 2011-му став підйом активності літературних порталів, серед яких «ЛітАкцент», «Буквоїд», «Читомо», а також наш скромний «Друг читача». Активізувався також портал підкастів «Кабінет», що вже другий рік не просто пропонує переглянути зустрічі з письменниками у львівській кав’ярні, але й проводить обговорення критиків «Поза очі», і ще виводить на люди всіма забутих перекладачів. Іншими словами, в Інтернет-просторі сформувалося стійке середовище і для письменників, і для читачів, і для аматорів «високої» літератури, і для тих, хто шукає розваг. Facebook і решта соцмереж зіграли в цьому не останню роль. Там можна було спостерігати не тільки битви в коментарях, але й «народні» книжкові рейтинги.

РЕВОЛЮЦІЇ

Безперечно, революційною подією року став конкурс двійників Тараса Шевченка – безпрецедентний випадок, на який відгукнулися, певно, усі можливі медіа. Двійників Кобзаря шукали обласні газети, про них розповідали ФМ-станції і навіть (що в принципі неможливо) телеканал Інтер! Завдяки конкурсу на виставку «Медвін: Книжковий світ» прийшло більше людей, що (зізнаємося) і було складовою задуму. А головне – організатори зуміли втриматися на межі і уникли закидів з боку представників традиційної культури.

Інша революція, яка відбулася минулого року – це революція в НСПУ за сюжетом Помаранчевої, із перевиборами, фальсифікаціями тощо. Але перед тим Спілка повісила на двері замок на знак протесту проти влади, яка не поспішала платити те, що велить Бюджет. Але так чи інакше, Володимир Яворівський після запеклої боротьби за свій третій (не зовсім законний) термін поступився місцем Віктору Баранову, з яким прийшла нова молода команда з новими планами, здійснення яких ми від щирого серця бажаємо.

Інша революція – вже зі знаком мінус – відбулася з книгарнею «Сяйво», яку спочатку захопили рейдери, а потім, після громадської атаки і судової перемоги над бандитами, влада оголосила, що всі вільні – і господарі, і нападники, бо відтепер приміщення буде належати державній книгарні, колишньому рибному господарству. Таке собі повторення «Собачого серця» Булгакова – Главриба-Абирвалг.

НАЩАДКИ

В умовах фінансової кризи увага видавців перемістилася у дитячий сектор. Адже коли на собі люди готові заощаджувати, то на дітей шкодувати не будуть – а надто на те, щоб вони були розумними. І результати не забарилися – продажі дитячої літератури зростають, і навіть конкурс «Книга року ВВС – 2012» вперше віддав перевагу дитячій книжці перед дорослими. Переможцем стали «Сині води» Рутківського. Інша премія, абсолютна нова, народилася у Львові – це «Великий їжак» із призом у 1000 євро. Народилося також нове видавництво дитячої літератури «Прудкий равлик». Дитячі читання, фестивалі, як то «Азбукове Королівство Магів і Янголів», Міжнародний симпозіум «Література. Діти. Час» чи Львівський міжнародний дитячий фестиваль – міняють одне одного протягом року.

ВИСТАВКИ

Перефразовуючи відомого диктатора, можна сказати, що виставок стало більше і вони стали веселішими. З’явилися цікаві дебютанти – як то «Книжковий Арсенал» чи груднева виставка-шоу «Від Андрія до Миколая» у Львові. Цікавою тенденцією є також те, що журналісти переважно хвалять нові виставки хвалять, коли старі критикують. Новизна користується попитом, плани цінуються більше за досягнення, і це надихає. Зокрема дісталося «Форуму видавців» із Літфестом за… перенасиченість заходами. А всьому виставковому процесу вже починають дорікати за… перенасиченість подіями. Виставки, особливо навесні та восени, наступають одна одній на п’яти і видавці не встигають реагувати на їхнє різноманіття через брак можливостей та людей.

ЖЕРТВИ

Чергової атаки з боку «української» влади була зазнала українська література – тепер у вигляді шкільної програми. Замість романів про голодомор («Маруся» У.Самчука, «Жовтий князь» В. Барки) з нового 2012 року в курс української літератури обіцяють ввести російськомовних письменників, і, певно, розраховують піднести нам сюрприз у вигляді Героя України Білаша, бо імена письменників поки не оприлюднюються.

НАШІ ЗА КОРДОНОМ І ЗАКОРДОН У НАС

З перекладною літературою поступ є, але значного прориву немає, тож англомовний читач може потішитися хіба «Польовими дослідженнями з українського сексу» (Fieldwork in Ukrainian Sex) Оксани Забужко за зниженою ціною. Першість у перекладах традиційно має Андрій Курков і навряд чи з ним хтось зможе позмагатися у цьому столітті. Проте з’явилося більше закордонних авторів-гостей, яких привозять в Україну переважно відповідні національні інституції: Польський інститут, Британська рада, Гете-інститут, посольства. У кооперації з ними часто працюють книгарня «Є», портал «ЛітАкцент». А сама книгарня «Є» вже традиційно залишається найпопулярнішим місцем літературних зустрічей.

ВІД ЛІТЕРИ ДО БАЙТА І НАЗАД

Цього року помер творець електронної книги – Майкл Харт, а в Україні вийшли перші дитячі електронні книжки. Іноді електронна книга передує паперовій, а потім забирається з вільного доступу (так було з «Нарисами бурси» Антона Санченка, які довго «висіли» на сайті Автура), часом книга продається одночасно на двох носіях – електронному і паперовому («Щоденник моєї секретарки» Братів Капранових), а буває, що електронна книга сприймається як єдиний, а головне – дешевий спосіб оприлюднити свій твір («Сім воріт» Олени Захарченко) і видання паперової версії за таких умов навіть не розглядається.

Цікавою тенденцією стає поява книг, які підіймають тему Помаранчевої революції. Серед них повість Володимира Яворівського «Найдовша ніч президента», текст Євгена Положія «Одісея», щойно згаданий роман Братів Капранових «Щоденник моєї секретарки» ну і, звісно «Записки…» Ліни Костенко. Якість художньої літератури зростає, а історична тематика в українській літературі набирає своїх обертів і обов’язково «гахне» ще не одним гарним романом.

«Ми живемо в неспокійний час. Люди стали багато їсти і мало читати. Продавці папірусів ледь зводять кінці з кінцями», – пише Григорій Горін у трагікомедії «Забути Герострата» і це дуже нагадує сьогоднішню ситуацію. «Есхіла ніхто не бере. Аристофан іде задешево. Та що Аристофан? Гомером завалені склади, великим Гомером! Хто ж буде купувати твори такого графомана, як ти?». Тому і письменники більше стали працювати над власним творчим розвитком. Нам, звичайно, далеко до європейської культурної політики: Європейська комісія за проектом фінансування мистецтва в країнах-членах ЄС на 2014-2020 роки виділила 1,8 мільярда євро. І «культурний сектор» у нас не розглядають як економічно важливий, як це є в Європейській Унії, проте навіть наша економічна криза стала каталізатором креативності.

Насичений був рік, що й казати. Але це і добре. Адже найгірша книжка – це занудна книжка. А занудство нам найближчим часом не загрожує.

Любов Якимчук

Cвіт дедалі стає більш цинічним і це, на жаль, стосується зокрема й літературного середовища. Частішають напади на письменників із літературно-релігійних та літературно-політичних мотивів. Умберто Еко не хоче більше писати романів нібито через вік – за пару місяців йому стукне 80. Тим часом в Україні «заворушилася» стара письменницька організація, яка всіма давно вже була похована. І спільне між цими фактами – не тільки причетність до літератури, а причетність до часу, який, як відомо не лише хороший доктор, але й поганий косметолог. Із часом стає видно, хто чого вартий насправді.

Вибори місяця

Цього місяця на повторних виборах врешті обрали нового голову Національної спілки письменників України. Попри те, що перед виборами якісь депутати дзвонили делегатам письменницького з’їзду із вказівками голосувати за старого кадра (відповідно до заяв Володимира Лиса), головою цієї організації усе ж таки став не Яворівський. Віктор Баранов, лавреат премій ім. Євгена Плужника, Михайла Коцюбинського та Григорія Сковороди («Сад божественних пісень»), головний редактор літературного журналу «Київ» став компромісною фігурою, яка влаштувала більшість.

Письменник почав з того, що подякував усім та заявив про переформатування Спілки «…на якійсь сучасний і мобільний осередок творчого життя», для чого треба «вийти в інформаційний простір України, створити потужний веб-портал, літературну агенцію, повернути в спілку молоді сили, які понесуть далі те, що починали їхні попередники». Нагадаю, що попередники свого часу починали зі статті Леніна «Партійна організація і партійна література», із розробок великого цензора Горького та вказівок великого диктатора Сталіна, якихось попередників розстріляли, якісь попередники зрадили своїх колег, вкоротивши наклепами їм життя. Тож не дивно, що сьогодні в Спілці проблема молодих стоїть досить гостро. За словами 61-річного Баранова, середній вік членів Спілки – 70 років, і молодих літераторів у лавах організації й справді не так уже й багато, проте кількох уже навіть ввели в склад правління. Власне навертанням молодих сил в лоно Спілки зайнявся Сергій Пантюк, що звучить, я би сказала, навіть обнадійливо. Але хто з молодих літераторів при здоровому глузді захоче вступати до Спілки, яка дискредитувала себе не тільки за радянських, але й за незалежних часів, зокрема майновими скандалами? Окрім того, поряд існує альтернативна Асоціація Українських Письменників (АУП), крім того існують приклади успішних письменників без «сумнівного» членства, а саме: Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Сергій Жадан. Вони не випадково туди не хочуть. Хоча, звичайно ж, існують такі успішні спілчани, як Шкляр або ж Лис, але це радше винятки – вони стали такими завдяки особистим якостям, а не за допомоги Спілки. Та й кожен школяр знає, що зі спілки добровільно вийшла Ліна Костенко, досить успішна авторка, судячи навіть з тиражів. До речі, їй пообіцяли це членство запропонувати знову. Так чи інакше, шансів у Спілки більшає хіба що на графоманів, яких вона здатна привабити примарним письменницьким стажем, можливо, ще – базами відпочинку, якщо найближчим часом вони в неї ще залишаться.

Стосовно іншого пункту в промові пана Баранова щодо інформаційного простору та потужного веб-порталу, то хочу зазначити, що на офіційній Інтернет-сторінці НСПУ і досі великими літерами написано, що голова Спілки – Яворівський, і його усміхнений портрет, як підтвердження, доданий нижче. Думаю, що за більше ніж десять днів від дня виборів (а вони відбулися 19 листопада) можна було цю застарілу інформацію замінити, тим більше, якщо є задеклароване розуміння важливості Інтернет-засобів в українському культурному житті.

Сенсація місяця

Українська культура схильна до ідолотворення. Пам’ятники в нас куються на кожному кроці, якщо не як частина архітектури, що несе певну ідеалізовану інформацію про оспівану в такий спосіб особу, то як частина літературного дискурсу, який всіляко узаконюється різними документами, зокрема й шкільною програмою. Тому для пересічного українця дуже болісно звучать усі заяви щодо живого пам’ятника Ліни Костенко. Цього разу в новинах повідомили про те, що будинок по вулиці Олеся Гончара, 52, де на 5 поверсі мешкає відома українська поетеса, у поганому стані, а під вікнами самої Ліні Костенко щороку риють ями для перевірки якихось труб, і ще там само курять марихуану сусідські підлітки. І звичайно ж, цю «сенсаційну» новину одразу розтиражували ЗМІ, які дбають про свій рейтинг. Але не думаю, що такі новини сприймає з оптимізмом сама поетеса.

Фальшивка місяця

Велика кількість заяв, судів, публічних акцій, плакатів, новин – і все це ніби пішло в порожнечу. Принаймні я не знайшла книгарні «Сяйво» на Червоноармійській (Великій Васильківській) у будинку під номером 6, проте знайшла там само іншу книгарню із назвою «Сяйво книги», яка на перший погляд мало відрізняється від попередньої. Хіба тільки приміщення пахне недавнім ремонтом, на поличках поменшало книжок та біля дверей стоять два охоронці. Дуже дивне це справляє враження: київська книгарня охороняється як, повірте, далеко не кожен столичний ювелірний магазин. Книжки на величезній площі книгарні красиво розставлені по одній вздовж полиць і це переважно продукція державних видавництв. Хоча на поличці із сучасною літературою, де стоїть Шкляр та Яворівський, я знайшла нову книгу Юрія Андруховича «Лексикон інтимних міст» за звичайною своєю ціною 111 гривень, видану фестивалем Meridian Chernowitz, та книгу Антона Санченка «Нариси бурси», опубліковану видавництвом «Темпора». Але тамтешнє меню сучукрліту ніяк не назвеш різноманітним і збалансованим.

Але разом з тим книгарня справляє гарне враження, привітний консультант пропонує свою допомогу, працівники розмовляють українською, а охоронці мовчать. Ніби, усе, як і має бути, усе гаразд. Якщо не знати передісторії. І ще колектив колишнього «Сяйва» через усі ці нечесні «ігри» шкода. Але кажуть, що знову буде суд.

Напад місяця

Це якась неймовірна історія: невідомі люди о 7 ранку проникли до приміщення через отвір у підлозі. Коли таке читаєш, то чомусь одразу спрацьовує асоціація з тарганами, бо хто ж іще може проникнути крізь підлогу? Виявляється, може. У такий спосіб було здійснено напад на приміщення видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» та приміщення муніципальної хорової капели ім. Ревуцького. Потім невідомі забарикадувалися в приміщенні та почали його руйнувати. Перед тим з кімнати капели винесли всі речі, зокрема дорогий рояль. Фірма, що знаходиться під видавництвом та капелою, пояснювала свої дії аварійним станом приміщення, яке вона ніби-то заходилася ремонтувати. Не знаю, як вам, а мені б, наприклад, здалося підозрілим, коли би мій сусіда знизу прорубав у моїй підлозі отвір та закрився в моїй кухні, а перед тим ще винес звідти холодильник, а потім сказав би, що робить мені ремонт. Це все дуже дивно і, на жаль, стає повсякденним явищем, тож навіть Президент України прокоментував цю ситуацію, назвавши її «кричущим випадком».

Щаслива дата місяця – 11.11.11

Українська читаюча публіка врешті дочекалася від Андруховича нової книги. Щоправда, це знову не роман, і навіть не «замість роману», як «Таємниця», а збірка есеїв під назвою «Лексикон інтимних міст». Поява книги в продажу супроводжувалася інформаційним майже містичним галасом довкола одиничок, навіть гра на Фейсбуку була проведена із розіграшем 11-ти примірників. Тож тепер і ледачому відомо, що в новій книзі Андруховича 111 текстів про таку ж кількість міст. Презентована книжка в той день, коли багато пар пішло до шлюбу і Достоєвському виповнилося 190 років – 11.11.11. Продається книга також за 111 гривень. Ціле мереживо щасливих одиничок. А що криється за ними? У нумерології ця цифра має свою семантику, що пов’язана як з оригінальністю, творчим мисленням, силою волі, а також із егоїзмом, бажанням похизуватися, імпульсивністю і навіть авторитаризмом. Це дає привід до прочитання лексикону крізь символіку цього числа, от тільки хто наважиться зробити цей аналіз? Наразі чекаємо притомних рецензій на цей грубий том подорожніх есеїстичних нотаток і якихось продовжень від автора. Адже, кажуть, Андрухович пообіцяв народному депутату Олегу Ляшку написати і про Чернігів, якому не знайшлося місця у цьому виданні. Треба було й собі просити – про Луганськ…:)

«Книжковий світ» місяця

Відбувся потужний осінній книжковий ярмарок «Медвін: Книжковий світ-2011», який цього разу порадував не тільки купою книжок, літературною кухнею, літературно-музичними перформансами, але й Всеукраїнським конкурсом двійників Тараса Шевченка. Попри те, що конкурс проводиться вперше, це не відбилося на якості дійства, і людей, схожих на Кобзаря, відгукнулося досить багато. Звичайно ж, переміг один, але через рік усе може змінитися – бо люди змінюються і зростом, і вагою, і рисами обличчя. Тож, усі охочі мають рік, щоб, скажімо, відростити вуса. Подібний конкурс, але двійників Хемінгуея, існує в Америці. Але стосунки українців з Тарасом зовсім інакші, ніж в американців з Ернестом, тож це спосіб зробити наш пам’ятник ближчим до читача, а читача – до пам’ятника. Залишилося для гендерної рівності влаштувати конкурс двійників Лесі Українки. Але не будемо випереджувати події, лізти поперед батька туди, де нам так не хочеться бути. Час розставить на свої місця усі цифри, усі міста, пам’ятники і будинки.

Любов Якимчук

Державу характеризує не тільки література, але й ставлення до літератури та до митців у цій державі. Нещодавно президент Білорусі говорив про виховну і навіть просвітницьку роль художнього слова, навіть міркував про написання п’єс на держзамовлення, а також цитував найбільшого радянського цензора і зачинателя соцреалізму Максима Горького. Нічого не нагадує? Власне, ідеологічна основа тез Лукашенка запозичена зі статті Леніна 1905 року «Партійна організація і партійна література», і всі ми знаємо, що з цього вийшло в Радянському Союзі. Ще один приклад. Відомо, що у Великобританії періодично обирають придворного поета, який має оспівувати життя королівської родини, як весілля, так і смерть, тобто поет трактується як трубадур, міннезінґер, а попросту – блазень, що розважає поважних персон, пишучи на замовлення. І ще спадає на думку зовсім свіжа новина. На вихідних стали відомі результати виборів в Ісландії, президентом якої став 70-річний поет. Тож, до якихось з поетів доля повертається обличчям. Але і це засвідчує, що література в різних країнах світу набуває химерного, часто соціально-політичного забарвлення. Українська література – не виняток.

Втрата місяця

Ця втрата може й очікувана, бо скандальна історія з книгарнею «Сяйво» розпочалася ще в лютому 2010 року, але втрата важка та показова. Чому? Історія книгарні «Сяйво» означає, що тепер будь-яку книгарню, що існувала десятки років у центрі Києва, можуть захопити якщо не рейдери, то державні мужі. А чи існує якась різниця? Навіщо платити більше? – спадають на думку рекламні лозунги. Схема знищення книгарні проста – витурити звідти працівників, заварити вікна, трохи судової тяганини і книгарня передається в розпорядження «Київського міського центру розвитку рибного господарства», який відтепер буде називатися «Міський магазин». Тож, книгарня перетворилася не на кав’ярню чи друкарню, а на Головрибу, якщо пригадуєте «Собаче серце» Булгакова.

Плагіат місяця

В американській пресі обговорюють скандал із плагіатом всеукраїнського масштабу. The Washington Post смакує історію про плагіат у книзі «Opportunity Ukraine» («Україна – країна можливостей»), видану в австрійському видавництві, автором якої є Віктор Янукович. Із статті «Хто написав книгу? Український президент звинувачений у плагіаті в новій публікації» стає зрозумілим, що в західній пресі склався непривабливий образ Президента України. Цей образ пов’язаний з грубощами та поганим вихованням, також газета нагадує, що Янукович славиться «орфографічними помилками, плутає геноцид з генофондом, та не розрізняє балканські країни Косово і Чорногорію». У публікації описана історія викриття плагіату «Opportunity Ukraine», обговорювана цієї осені. Спершу це було звинувачення на сторінках видання «Українська правда», де подавалися цитати з книги та зі статей-першоджерел із аналізом. Пізніше перекладач книги англійською на сторінках газети «День» зізнався, що це він хотів спростити книгу, тому посилання на першоджерела просто «зняв». Далі з’явилася інформація про сторінки книги, що без змін скопійовані з чийогось реферату, доступного в Інтернеті. І ще – інформація про австрійську спілку авторів IG Autorinnen Autoren, яка заявила, що «не надаватиме своєї презентаційної платформи книзі В.Януковича ні при її презентації у Франкфурті, ні на книжковому ярмарку у Відні, ні на Ляйпцигському книжковому ярмарку наступного року, ні у своєму каталозі книжкових новинок». Спілка схарактеризувала цю практику видавництва як нетипову, оскільки книгу не продають в електронних магазинах, окрім того виникли проблеми з плагіатом у книзі, і насамкінець «Австрія може у такий спосіб потрапити у недвозначний зв’язок з політикою В. Януковича». Власне, після такої реклами від українського президента багатьом може стати просто соромно називатися українцями, бо старі комплекси повертаються з новою силою, що дуже й дуже прикро.

Пристрасті за Нобелем

Цього місяця оголосили лауреата Нобелівської премії з літератури, яка приносить володарю не тільки нові тиражі, перевидання творів, але й приємний грошовий еквівалент, який становить близько 1 мільйона євро (якщо точно, то 10 мільйонів шведських крон). Цьогоріч премію отримав шведський поет Тумас Транстрьомер, який після інсульту не розмовляє, а тільки пише. Зрозуміло, що оголошення переможців Нобелівки – подія значна і приносить багато дискусій. От і цього року такі обговорення не забарилися, і прозвучала навіть дещо дивна пропозиція висунути на Нобеля Бориса Олійника. Це запропонував професор Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка Павло Рудяков. Але перш за все поглянемо на творчість українського претендента трохи збоку, наприклад, текст «Європі» (власне на місці журі Нобелівки я би спершу читала тексти з такими назвами, як ця, бо текст ніби адресований членам комітету):

Ми тут жили ще до часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
На себе ліпше збоку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш: твій посміх нам не допече,
Бо ми тоді вже побілили Хату,
Як ти іще не вийшла із печер.

Звідки це твердження, що Європа називає нас хутором? І кого це нас? Українців? Проблема в тому, що в тексті сталася підміна Росії Європою, бо це для Росії наша країна завжди була Малоросією, селом, хутором, бо це росіяни українців називали (називають?) молодшими братами. Ці всі національні комплекси і соціально-політичні кліше, які прошу вас сприймати без зайвих емоцій, переносяться з україно-російських відносин на відносини України та Європи. Але спробуйте цей текст переказати, уникаючи рим – залишаться самі претензії до Європи, як ми вже визначили, безпідставні. Тому претендувати на Нобелівську премію автору цього вірша було би не політкоректно. А політкоректністю Нобелівський комітет славиться.

Дуже добре ситуацію з українським Нобелем прокоментував Юрій Винничук, назвавши проблеми, що унеможливлюють отримання премії котримсь з наших літераторів. Це передусім відсутність достатньої кількості перекладів іноземними мовами, класичний стиль українських поетів, а також невелика продуктивність і жанрове одноманіття. За формальними ознаками, більше шансів отримати премію в представників молодшого покоління, але премію цю дають тільки старшим та досвідченим. Наприклад, цьогорічний лавреат Транстрьомер має 80 років. Однак треба пам’ятати ще й таке: для того, щоб врешті-решт отримати Нобелівську премію, треба навчитися висувати своїх письменників на цю премію. Як мінімум.

Розчарування місяця

У жовтні Міжнародний кінофестиваль «Молодість» розпочався з доброї новини – журі очолила Оксана Забужко. Це засвідчує важливу роль письменника в загальнокультурному контексті. Але під час того ж кінофестивалю польський режисер Єжи Гофман сказав, що не буде знімати фільм за романом Василя Шкляра «Чорний ворон», бо книжка йому не сподобалася. Пишуть, що сам Віктор Ющенко запропонував поляку зняти фільм за цим скандальним українським твором і надіслав режисеру до Варшави книжку. Цікавим видається коментар з цього приводу самого Шкляра: «Якщо йому книжка не подобається, то чому він її прочитав по-складах українською мовою до кінця?.. У «Чорному вороні» є речі, які могли Гофмана не влаштовувати. Можливо, це лінія про чекістів і євреїв. Ні я, ні Ющенко не мали великих сподівань на поляка, бо режисер уже у віці». Що за Шклярем означає «уже у віці»? Гофманові цього року виповнилося 79 років, проте нагадаю, що сам Шкляр теж далеко не хлопчик і має вже 60. Обидва вже досвідчені, обидва самобутні як митці. Тому й «Варшавська битва 1920» (цей фільм відкрив кінофестиваль 22 жовтня) Шкляреві не сподобалася. Зрештою, письменник має права на суб’єктивну оцінку. «Слава Богу, що Гофман не взявся за «Чорного ворона», – говорить Шкляр, – Незручно було б відмовлятися від такого майстра. Але звести фільм нанівець, не хотілося б… У нього російське військо – це брудна, брутальна і тупа орда. У цьому я з ним солідарний», – заявив Шкляр. Інакше кажучи, в ідеологічному плані Шкляр і Гофман все-таки мають багато спільного, а отже ставити крапку в цій історії було б зарано.

Тенденція місяця

У жовтні спостерігалася добра тенденція до заснування нових літературних премій. Можливо, це й занадто голосно сказано, але дві премії за один місяць – це зовсім не мало. По-перше, незалежна премія «Великий їжак» сумою в 1 тис. євро, що буде присуджуватися найкращому автору, який пише для дітей. Премію вручать вже наступного року в травні під час Міжнародного симпозіуму «Література. Діти. Час». А по-друге, на світ з’явилася приватна премія METATHORA, якою нагороджуватимуть за найкращі переклади поезії та есеїв українською мовою, здійснені з усіх європейських мов (окрім російської). Ім’я першого переможця, який і отримає гонорар у 600 доларів, ми дізнаємося в серпні наступного року.
Отже, бачимо, що дитяча література та перекладацтво отримали шанс вийти з тіні оригінальної та дорослої літератури. Окрім названих премій, цього місяця оголосили конкурс для дітей на оповідання про диких тварин від видавництва «Богдан» та дружини охорони природи «Зелене Майбутнє» і журналу «Вигадуй, Думай, Грай». Переможці отримають книгу – теж непогано.

Шевченко місяця

Кобзар, без сумніву, – наше все. Це наша ікона і наша гордість, але передусім це пам’ятник, що стоїть чи не на кожній центральній площі чи вулиці українського міста, і навіть села. Ну, майже, як Ленін, або колись – Сталін. Без нього ріки перестають бігти, але коли він кидає тінь на церкву московського патріархату, у Шевченка-пам’ятника раптом зникає голова. Так сталося в Дніпропетровську, де нібито задля реконструкції втяли голову 50-тонному пам’ятнику Кобзареві. Офіційно пам’ятник визнано аварійним: за висновками фахівців, він відхилився від своєї осі на 6 градусів, поіржавів і вкрився тріщинами, тому міг у будь-який момент впасти на грішні людські голови. На відновлення монумента, за експертними оцінками, потрібно 2,5 мільйона гривень. Але чи знайдуться ці гроші, це вже інше питання. Отже чавунний Кобзар на гранітному постаменті на острові посеред Дніпра, що стоїть там понад півстоліття, може зникнути зовсім.

Ще один пам’ятник Тарасові Григоровичу викрали в місті Стаханові Луганської області, де, як повідомляє Управління внутрішньої політики Луганської облдержадміністрації, від пам’ятника залишився тільки постамент. Припускають, що Шевченка самовільно демонтували з метою здачі арматури на металобрухт. Кажуть, влада міста має вирішити питання про створення нового пам’ятника Кобзареві, але навіть якщо пам’ятник буде зведено, то неприємний осад від ситуації залишається. Бо це не просто викрадення бетонного стовпа, адже Шевченко означає для нашої культури трохи більше за стовп. Згадаємо, як взялися за «Тризуб», який понівечив пам’ятник Сталіну – і до камери хлопців забрали, і тероризм шиють, і до суду тягнуть. Або ж історію з пам’ятником іншому кривавому злодію – Леніну, коли йому розбили голову молотком. Отже, наше СБУ (КГБ) захищає тільки тиранів і кровопивць?

Проте це ще не все, що відбувалося з Шевченком цього місяця. Маю на увазі оголошення Першого Всеукраїнського конкурсу двійників Тараса Шевченка, організований порталом «Друг читача» та виставкою «Книжковий світ-2011». У світлі подій з пам’ятниками, це вже читається як моральна компенсація Шевченкові за завдану шкоду. Замість бетонних скульптур – живі люди. Конкурс матиме розв’язку вже в листопаді. І про листопад ми поговоримо вже через місяць.

Любов Якимчук

Зрозуміло, що музика і поезія навіть після того, як стали належати до різних видів мистецтв і підпорядкуватися різним музам, не втратили зв’язок одна з одною. І цей зв’язок знову став очевидним зараз, коли поети почали вдаватися до музики. Музичні перформанси хоч і не годують поетів і музикантів (хіба тільки поять мінеральною водою і «гріють» квитками за проїзд), зате розширюють коло їхніх шанувальників. А можливо, буває і якось інакше…

Важливість літературно-музичних виступів для популярності письменника відзначає редакторка німецького видавництва «Suhrkamp», відповідальна за східноєвропейські літератури, Катаріна Раабе. В одному з інтерв’ю вона стверджує, що українські автори, з якими вона працює, вміють себе «розкрутити», а це впливає на прибутки видавництва, а значить і самих письменників: «Приміром, Жадан, – говорить Катаріна Раабе, – нещодавно виступав у Німеччині з гуртом «Собаки в космосі». Це було грандіозно. І дуже душевно. Також Андрухович приїздив сюди з гуртом. Тобто така комбінація лірики та музики, здатності самим презентувати свої тексти, «смачно» подавати їх зі сцени – це те, що я дуже ціную в цих авторів. Це відчутно сприяє їхній популярності в Німеччині». Тож, виглядає, що українські письменники за відсутності літературних агентів навчилися успішно виконувати їхню функцію. «Троянди й виноград, красиве і корисне», – як пише класик. Але зараз більше про красиве.

Юрій Андрухович: «Андрухоїд» VS «Карбідо»

На українських незалежних теренах, здається, вперше і на високому рівні поєднав літературу з музикою Патріарх «БУ-БА-БУ», що задокументовано 2004 року львівською студією «Мелос» у вигляді компакт-диску «Andruxoїd». Ця робота стала першим підсумком усіх тих музично-поетичних виступів Юрія Андруховича та імпровізуючого (читай – джазового) польського музиканта Міколая Тшаски, що відбувалися починаючи з 2000-го року. Андрухович бавився зі звуками та словами, а музиканти з гармонією. В альбомі звучить 12 композицій на вірші зі збірки «Пісні для мертвого півня», 5 композицій з поетичного циклу «Індія», а також бонус – легендарний «Козак Ямайка».

Візуалізований трек «Стас Перфецький повертається в Україну» із диску «Андрухоїд»; режисер – Світлана Олешко, актор – Місько Барбара (гурт «Мертвий півень»)

Диск записано за сприяння Польського інституту із трьома польськими музикантами: згаданим Міколаєм Тшаскою (саксофон, бас-кларнет), бас-гітаристом Войцехом Мазолевським і перкусіоністом Мацьо Моретті. Важливим у цій польсько-українській роботі є те, що усі музиканти заанґажовані у сфері джазу, фрі-джазу, тобто імпровізованої музики, тому сполучення уже написаної поезії, але яка читається тут і тепер, із імпровізованою музикою, яка твориться тут і тепер (хоч певні заготовки є в усіх) виникає взаємодія, комунікація. Власне це корелює із первісною міфо-ритуальною функцією такої музико-поезії.

Під літературно-музичними імпровізаціями (музико-поезією), варто з’ясувати, я маю на увазі не співання поетичних текстів виконавцями, а власне читання їх у момент звучання музики, за якого із двох явищ повстає одне ціле. Музико-поезія – це ніби створені один для одного два явища, які мають спільні ознаки: існують у часі та мають ритм. Виконавцями-декламаторами можуть бути самі поети, але не завжди. Легше було би створити цей термін англійською мовою, це було би щось на кшталт music poetry, українською це називають різними словами: музично-поетичний перформанс, музика і поезія, літературно-музичний проект тощо. Але від того суть явища не змінюється. Тобто, твори гурту «Мертвий півень» на вірші Юрія Андруховича не є музико-поезією, а є піснями. Музико-поезія таки ближча до поезії (зокрема, з позиції слухачів, які прийшли послухати передусім тексти).

Більш відомим широкому загалу є інший проект Юрія Андруховича спільно з польським гуртом «Karbido», із яким він створив цілу трилогію виступів і компакт-дисків «Самогон. Цинамон. Абсент». За словами учасників проекту проект визначається як «поєднання досконалої стриманості традиційного радіоспектаклю з енергетикою пост-року». Із цим проектом вони виступали на українському телебаченні, яке, як відомо, культурою зазвичай не цікавиться. До речі, це звучало у політичному (хотілося сказати-написати «поетичному») шоу Савіка Шустера, звідки навіть залишилися трохи «причесані», але загалом характерні для проекту відеозаписи.

Юрій Андрухович та гурт «Karbido» виступають на «Шустер Live», композиція «Постріл», квітень 2011

Сергій Жадан та «Собаки в космосі»

Власне, літературно-музичний проект Сергія Жадана виник на базі харківської російськомовної ска-групи «Собаки в космосі» (послухати можна тут) та соціальнозаанґажованої поезії самого поета. Перший альбом Сергія Жадана із «Собаками» мав назву «Спортивний клуб армії», та вийшов у Харкові у 2008-му році. Останніми роками проект багато гастролює, виступаючи перед публікою України, Росії, Польщі, Німеччини та Австрії. Цей літературно-музичний перформанс поєднує в собі літературну декламацію з танцювальними мотивами, громадянську лірику з музикою ска, реггі та панком. Тематика номерів напряму залежить від лірики Жадана, тому це переважно безробіття, расизм, легалізація, кордони, армія, легкі наркотики та проститутки. Але на відміну від проекту Андруховича із польськими джазменами, тут уже не йдеться про імпровізацію.

Жадан і «Собаки в космосі», «Дебілів до армії не беруть». Фестиваль «День Незалежності з Махном-2008»

Усі ці речитативи Жадана, які часом скидаються на реп, виглядають і є підготовленими, беззмінними від виступу до виступу, але дуже драйвовими. Тобто ідеться про підхід естрадно-популярного музичного шоу-бізнесу, тому і споживачі такого продукту – це широка аудиторія. А коли ти приходиш на концерт Жадана, то після концерту, можливо, захочеться і почитати щось таке гостро-соціальне, тому і читацької публіки більшає, росте фан-клуб.

Галина Крук, а також «Пісні країни OS» та «Співіснування»

Поетка Галина Крук у літературно-музичних імпровізаціях не новачок. Ще 2008-го звучав на музичному фестивалі «Флюгери Львова» літературно-музичний проект «Пісні країни OS». Точніше Галя читала, а письменник Юрій Іздрик, згадавши один зі своїх численних талантів, акомпанував на клавішах, і це було дуже симпатично.

Поезія Галини Крук. Львів. 2008. Клавіші – Іздрик. Відео-Куб.

Перші проби мають свій розвиток і для Галини Крук і для Юрка Іздрика. Так, на Форумі видавців–2011 Галина Крук була помічена із мультимедійним проектом «Співіснування» (разом, окремо і через дефіс), що зібрав до купи поезію Галі, візуалізацію Олексія Хорошка, а також вокал Ольги Коломієць та музичні імпровізації Романа Бардуна. Поезію Галини Крук, зізнаюся чесно, я можу слухати годинами, так само вдалим видався відеоряд Олексія Хорошка, тому можна навіть змовчати про технічні проблеми в розпал дійства, але музика та вокал явно всім (і учасникам, і глядачам-слухачам) заважали. По-перше, вважається поганим тоном пускати підкладкою під текст, у даному випадку вірш Галі Крук, ще один текст, навіть якщо то буде якась давня французька пісенька. У той час, коли поетка читала вірші про сильну жінку, про жіночі долі, але це була по-чоловічому писана лірика, поки ретельно артикулювала звукову метафорику своїх текстів, недоречний вокальний супровід відволікав. По-друге, музика клавішника не збирала докупи, а радше розвалювала проект, і кожна людина з музичною освітою чи бодай із музичним смаком скаже, що це не були імпровізації, а просто дібрані композиції, які існували собі окремо від Крук і Хорошка. (Із Бардуном, пам’ятається, недавно експериментував Андрій Любка, чому свідок подкаст, записаний у легендарній літературній кав’ярні «Кабінет».) І по-третє, усі троє учасників звукового боку проекту часто не слухали один одного, вони не «співіснували», я би сказала. Тож, проект вийшов досить розбалансований, а заявлена у ЗМІ головна ідея проекту – «шляхом синтезу вийти за рамки окремих видів мистецтва у чисте поле нового сенсу і відкрити свою «терру інкоґніта» – на жаль, залишилася тільки ідеєю.

Люба Якимчук в дуеті з Марком Токарем

Якщо продовжувати хронологічну послідовність в музико-поетичному і літературно-музичному мистецтві, то наступним буде саме цей дует. Як це учасники декларують у своїх інтерв’ю, Марк Токар, контрабасист зі Львова, «давно шукав поета, щоб зробити власний літературно-музичний проект», ходив на львівські поетичні вечори, шукав аванґардової стилістики, аж поки відомий львівський культреґер Юрій Кучерявий не познайомив його з поеткою Любою Якимчук. Так музично-поетичний проект під трохи задовгою назвою «Жінка, дим і небезпечні предмети» вдалося втілити 2009 року в затишній атмосфері львівського театру імені Леся Курбаса під час Форуму видавців. На цьогорічному Форумі дует звучав під назвою «Дзеркала», також існує його «луганський» варіант із назвою «Донбас і контрабас».

«Мама…», дует Любові Якимчук (поезія) та Марка Токара (контрабас), Львів, 2009

Варто згадати, що Марк Токар як фрі-джазовий музикант, належить до того ж середовища, що й музиканти, які грали з Андруховичем. Зокрема, Токар грає в масштабному (10 музикантів) проекті з Миколаєм Тшаскою під назвою «Resonance Ensemble». Тому не дивно, що і в дуеті Токар-Якимчук одним із основних принципів роботи з музичним і поетичним матеріалом є імпровізація. Це не читання текстів під акомпанемент контрабасу, а це діалог музики та текстів, комунікація двох свідомостей: музичної та поетичної. Імпровізація, звичайно, є ризикованим явищем, але, хто не ризикує, той не створює літературно-музичних проектів.

Але як не крути, поети в порівнянні з професійними співаками, вокально завжди будуть більш обмежені. Наприклад, Жадан часом зривається на зайвий крик, Іздрик та Семенчук читають надто монотонно. Хоча з іншого боку, харизма письменника може згладити будь-які огріхи. Так чи інак, Токар і Якимчук доклали зусиль до ще одного проекту «Забавки Афродіти» (також звучав під назвою «Київські ремінісценції»), у якому поетка поступилася вокалістці своїм місцем на сцені. Ідеться про переважно неримовані тексти, у яких людина має складні стосунки з новим містом, де неприйняття переростає у депресивні стани, і цей конфлікт розв’язується у несподіваний спосіб, як дитинство розв’язується дорослістю. Музично – це поєднання імпровізації учасників із авторською музикою Марка Токаря. Окрім речитативу, вокалу та звуків, що видобуває із власного голосу Олеся Здоровецька, у квартеті звучить рояль, сопрано-саксофон і контрабас, а також дитячі брязкальця та інші іграшки.

«Аліса», Київ, 2011. Марк Токар – контрабас, автор музики, Олеся Здоровецька – вокал, декламація, Ілля Єресько – рояль, Нік Рот (Nick Roth) – сопрано-саксофон. На текст Любові Якимчук

Як стало відомо під час форуму, цей українсько-ірландський квартет зробив запис проекту і наступного року має вийти компакт-диск.

Юрко Іздрик та Григорій Семенчук у проекті «DrumТиАтр»

Мистецький альбом «Underwood» про життя Іздрика та авторства самого Іздрика (Клуб Сімейного Дозвілля, 2011) поміж інших містить розділ «drumтиатр inside», що стосується його спільного із Семенчуком проекту із доволі неоднозначною назвою «DrumТиАтр». Інакше кажучи, цей проект письменник виділяє для себе в окремий творчий етап.

«Оксана Степанівна Забужко», виконує «DrumТиАтр», 2011

«DrumТиАтр» виглядає літературно-музичним психоделічним балаганом: Семенчук бавиться з електронними звуками за ноутбуком, Іздрик бере в руки то електрогітару, то мандоліну, при цьому вони читають, а тим часом барабанщик і басист у них за спинами тримають ритм, збираючи усі ці звуки докупи. Так це виглядало цьогоріч на київському виступі даного проекту із багатьма змінними складовими, зокрема учасниками. Постійні учасники – тільки його засновники та творці-письменники Юрко Іздрик та Грицько Семенчук. Проект часом виглядає перевантаженим ефектами, але так чи інакше зі своїм монотонним звучанням текстів є медитативним, відчуття, як після слухання тувинського горлового співу, до речі, ритуального у своєму первісному значенні. Якщо говорити про сучасні паралелі, то «DrumТиАтр» порівнюють із російським «абстрактним хіп-хопом», проте тексти в українських письменників значно кращі, ніж у російських музикантів (що логічно), а до того ж – іронічні, а часом і мінімалістичні.

Анета Камінська та Electrolyryka

Цьогорічний Літфест Форуму видавців пропонував не один музично-поетичний проект. Зокрема, дуже цікавий проект представила польська поетка та перекладачка української поезії Анета Камінська. Вона вже давно стала «своєю» в українському літературному середовищі, тож не дивно, що й Анета також долучилася до експериментів на межі мистецтв.

На Форумі Анета Камінська представила проект «Electrolyryka», де під музику техно звучав її поетичний цикл «Останні вірші Назара Гончара написані через Анету Камінську». Це був виступ на пошану пам’яті загиблого 2009 року відомого українського поета Назара Гончара. Було моторошно, коли поміж повторюваних рядків поезії, різних звуків і ритмів було чути голос самого Назара Гончара, записаний на диктофон менше ніж за рік до його смерті. До речі, ді-джей проекту Павел Ушинський раніше студіював літературознавство, аж поки раптово вирішив змінити спеціалізацію та зайнявся музикою, тому він природно почувався на цьому музичному літературному вечері.

Як захід, пов’язаний із текстами і музиками, був заявлений на цьогорічному Форумі видавців проект «Всі поруч: Іван Малкович», тож я подалася до театру Курбаса послухати, але залишилася розчарована. Це був концерт на пошану Малковича, збірна солянка, і нічого більше. Тому, не завжди варто довіряти афішам, рекламі, і навіть новинам, бо справжня музико-поезія не має до них жодного стосунку. Літературно-музичні імпровізації сягають давнього ритуалу, що існував задовго до того, як з’явились ЗМІ та PR-технології, тому у правдивому своєму вияві дають відчуття, що міф коїться тут і тепер. І декому вдається у своїх проектах розказати про те, чим почався і закінчився світ. Очевидно, жінкою, травою, коханням, злочинцями, алкоголем, усвідомленням власного «я»… І це тільки початок того довгого списку спільних образів усіх цих музичних поетів і поетичних музикантів.

Марія Ворон

Цьогорічний Львівський Форум подарував нам багатий матеріал для роздумів. І передусім на дуже важливу тему: як продати книжку в умовах кризи, коли читач двома руками тримається за гаманець і не поспішає його розкривати, навіть побачивши дуже звабливу пропозицію? Чому одні видавці поїхали зі Львова задоволені і навіть з більшою виручкою ніж торік, у той час коли інші сумно констатували зменшення попиту?

.

Книжкові виставки – вдячне місце для досліджень, бо тут за кілька годин проходить більше людей, ніж у звичайній книгарні за тиждень. Тут-таки можна оцінити ефективність рекламної політики того чи іншого видавництва, впізнаваність продукції тощо. Отже, я спробував скористатися такою можливістю для того, щоб зрозуміти, як у теперішніх складних умовах все-таки дійти до читача, чи навіть примусити його самого прийти до тебе.

І міркування свої почну одразу з узагальнення – невідомі книжки сьогодні не купують. Звісно, це звучить надто категорично, але при узагальненні нам не обійтися без таких от перебільшень. Одиничні винятки не роблять погоди. У матеріалі «Форум вимагає жертв» авторка зауважила, що «задоволеними залишилися лише видавці зіркових авторів». І з нею можна погодитися. Читач сьогодні не любить ризикувати – тому купує те, що йому знайоме.

А як зробити книжку знайомою читачеві? Звісно, за допомогою інформаційних та рекламних засобів. Як вони працювали на Форумі, давайте подивимося.

Поліграфія – плакати, флаєри та ін.

Цьогорічний Львів, певно, встановив антирекорд ХХІ століття за кількістю супутньої поліграфічної продукції. Якщо раніше вільний від реклами шмат стіни годі було знайти, а на більш-менш прохідних місцях плакати висіли у три-чотири шари, то цього року учасники Форуму з подивом побачили, якого кольору насправді тиньк у Палаці мистецтв. Вільних «вікон» було досить. З одного боку, це підвищило увагу читачів до змісту рекламних повідомлень – їх читали досить уважно. З іншого – свідчило про кризу платоспроможності рекламодавців. Адже кожен плакат – це гроші на дизайн, гроші на поліграфію і т.д. А ефективність – сумнівна. Виняток складають тільки плакати, що рекламують конкретні заходи, де кількість відвідувачів врешті-решт прямо свідчить про влучення у цільову аудиторію. Але тут знов-таки постає питання бюджету – наскільки успішним має бути захід, щоб вистачило грошей на плакати?

Те саме стосується флаєрів. Якщо торік тобі сували їх на кожному кроці, то зараз – тільки на вулиці Коперніка, за парканом. Там рекламувалися банки, страхові, магазини техніки – тобто ті, хто не має відношення до книжки, проте може викинути досить грошей на рекламу. І справді, витрати на один флаєр складають близько тисячі гривень (з урахуванням дизайну, друку та роздачі), а результат здебільшого викидають до смітника і відповідно складно говорити про його ефективність.

Презентації. Автограф-сесії

«Розмовний жанр» у книжковій рекламі взагалі вимагає окремого дослідження. Але те, що вдалося помітити мені – навіть досить відомі автори іноді відверто нудьгували на автограф-сесіях. Звісно, Ірена Карпа, Василь Шкляр чи Люко Дашвар не мали вільної секунди, але це – швидше виняток, ніж правило. Марія Матіос, яку «Піраміда» нагородила окремим стендом, взагалі працювала, немов шахтар у забої, в чотири руки підписували книжки і Брати Капранови біля свого «Запорожця», та це не робило погоди на Форумі. Значно частіше можна було побачити авторів, що не підписали жодної книжки впродовж години. У чому причина? Перш за все, у відсутності вправних модераторів, які можуть схопити за руку свіжого читача і гарно відрекомендувати йому письменника. У другу чергу, в тому, що автори, особливо недосвідчені, часто нітяться розповідати про свої книжки, вважаючи недоречною саморекламу. У третю – в тому, що видавці полінувалися заздалегідь підготувати львів’ян до події. Автор має звучати в ефірах, давати інтерв’ю газетам, виступати по телевізору – тоді побачивши його вживу публіка зацікавиться.

Ну а презентації на Форумі підтвердили мою давню підозру – цей жанр вимагає докорінної реформи. На сцені – автор, в залі – рідні й близькі, таку картину можна побачити і на Форумі, і в книгарнях. Презентація в порожнечу. Презентація для власного задоволення. Значно жвавіше виглядали виступи поетів та письменників у кнайпах, у сучасних музичних форматах, подвійних читаннях тощо – а проте, там здебільшого не було книжок і глядачі не могли висловити свої емоції в інший спосіб, ніж просто аплодувати.

Преса, радіо і телебачення

Не знаю, як у вас, а у мене склалося враження, що сьогодні наголос у просуванні книжки переходить з рекламної площини в інформаційну. Тобто задачею видавця стає не переконання читачів у тому, що його книжка чи автор є найкращими, а інформування про те, що з’явився цікавий автор або ж цікава книжка. Бо цікава і найкраща – це не одне й те саме. Цікаве мені може бути нецікавим вам і навпаки. Отже, об’єктивна інформація про книжку сьогодні важливіша за нав’язливе повторювання. І тут на перший план виходять засоби масової інформації – ще раз наголошую на слові «інформація». Звісно, можна нарікати на те, що наші газети приділяють мало уваги літературі, і це буде правдою. Але навіть невеликі можливості варто використовувати з максимальною користю. Я неодноразово бачив в руках у львів’ян газету «Високий замок», за якою вони звірялися із прилавком у пошуку книжок, про які там написано. І тут, звісно, доводиться жалкувати, що «Друг Читача» припинив виходити у паперовому вигляді. Адже спецвипуск, що був-таки надрукований спеціально до Форуму, користувався великим попитом, його весь час намагалися купити, при тому, що газета була безкоштовною. Крім того, у купах паперового сміття, яке збиралося на підлозі протягом дня, я не бачив «Друга Читача», що свідчить про одне – його беруть, щоб прочитати. Відповідно і ефективність – поспілкувавшись з видавцями, про книжки яких ішлося у газеті, я отримав багато позитивних емоцій, що не може не тішити. Приємно, коли ресурс, до якого ти пишеш, цінують.

Значно складніше проаналізувати підсумки письменницьких виступів по радіо та в телевізорі. Звісно, треба віддати належне львівським журналістам, які залюбки запрошували на ефіри митців. Часто це межувало з подвигом, особливо якщо йдеться про ФМ-станції, де зазвичай превалює стьоб та музика. Однак яскравий виступ по телевізору ніколи не шкодив автору, а фрази типу «я про вас читав» чи «я бачив вас по телевізору», які лунали на адресу письменників, мені довелося чути неодноразово.

Отже, які висновки можна зробити з викладеного вище? Не буду, звісно, нікому нав’язувати свою думку, але сьогодні процес виведення книжки на ринок виглядає приблизно так:

По-перше, об’єктивна інформація про книжку, тему, автора, сформульована у незанудний спосіб і доведена до читача за допомогою засобів масової інформації.

По-друге, нагадування про книжку та автора у місці продажу – плакати, оголошення по форумному радіо, тощо.

По-третє, активна робота самого автора з читачами як під час автограф-сесії, так і в ефірах. Бути автором – справа непроста, хто сумнівається, запитайте в Андрія Куркова.

P. S. На жаль, з поля мого зору випав такий цікавий спосіб просування книжок, як участь у конкурсі. Може, хтось має інформацію, як вплинула на продаж перемога на «Книжці Форуму»?

Олекса Вертипорох