Антон Кушнір – письменник скромний, він не піариться, а пише. Тому познайомитися з ним не так і просто! Проте можливо. Особливо якщо врахувати, що 23 квітня, у Всесвітній день книги, Антон Кушнір отримав премію

Тому поговорити нам дуже навіть було про що.

– Антоне, почнімо з того, що пишуть у нас тисячі, а видаються одиниці. Як вам вдалося прорватись у коло обраних?

– Все дуже просто! Адже «Urban Strike» торік отримав диплом на «Коронації слова». У книжці вказано, що текст написано у 2008 році – я ще тоді подавав його на конкурс молодіжного міського роману видавництва «Фоліо». «Urban Strike» увійшов у шорт-ліст, але «Фоліо» конкурс прикрило – переможця так і не призначили. Роман «висів», я намагався пропонувати його різним видавництвам, а потім надіслав на «Коронацію слова», не особливо сподіваючись – «Коронація» все ж таки популярне чтиво, а у мене нішевий роман, більше цікавий молоді, особливо екстремальній її частині… Але після того, як мені зателефонували і сказали, що «Urban Strike» відзначений на «Коронації», зі мною сконтактувалося видавництво «Нора-друк», їм роман сподобався, і вони захотіли його видати… Роман побачив світ завдяки конкурсу – хоча я не пропонував його цьому видавництву і без «Коронації слова», але не знаю, що б вийшло без цього диплому…

– Ви вважаєте, що «Коронація слова» – єдиний шлях для молодого автора?

– Є тисячі доріг, є тисячі шляхів…  «Коронація слова» – один із небагатьох конкурсів, де приймають рукописи, а не книжки. Є ще конкурс «Смолоскипа» та «Гранослов», який невідомо, чи ще живий – якийсь у нього дивний статус… Я більше конкурсів і не знаю – можливо, ви підкажете.

Гадаю, «Коронація» – це найкраще. З одного боку, це комфортно видавцям, бо функцію такого попереднього відбору, «решета» бере на себе компетентне журі – видавці, критики, журналісти тощо. Крім того, конкурс надає певну промоційну підтримку. Треба ж не лише видати книжку, а й продати її потім… Це дуже суттєво!

Цей конкурс зручний і для авторів. Мені, наприклад, не зовсім комфортно ходити, оббивати пороги видавництв, пропонувати їм СЕБЕ-СЕБЕ-СЕБЕ… Це нормальний шлях. Але мені було складно ходити і з упевненістю пропонувати свій текст. А так легше – ти вже не просто дебютант, а людина з певною відзнакою, яку вже хтось оцінив.

– Гаразд, а як саме ви перетворилися на людину з певною відзнакою? Як і з чого ви почали писати?

– Я в українську літературу спочатку прийшов як читач. Дев’ятикласником побачив у книгарні – це була «Наукова думка», яка і досі існує, на щастя – книжку Андруховича «Московіада» та «Рекреації», це була зелена книжка, нині бібліографічний раритет. Я її купив, вона мені дуже сподобалася, і так я відкрив українську літературу. Тоді можна було читати майже все, що видається… Такий період був – заходиш до книгарні і бачиш: якщо і не всі назви українських книжок тобі знайомі, то принаймні прізвища всіх авторів ти знаєш!

Багато читав – потім захотілося спробувати і собі. Пригадую ґенезу своїх текстів – вони лежать у шухляді, я їх, звичайно, нікому не покажу, бо це такі школярські речі… Я починав з поезії, потім було трошки драматичних речей, потім – мала проза…

Мені дуже пощастило – більшість моїх добрих друзів зацікавлені літературою, ми навіть за тодішньою модою (правда, вона вже минала) заснували літгурт «Шабаш». Це дало добру базу/школу…

Потім я дозрів до того, що хочу взятися за велику прозу – роман. Виник задум, і я його втілював досить довго – три роки. Роман писався з різною швидкістю і редагувався багато разів. Останні кілька місяців я багато дописував, щоб устигнути на конкурс від «Фоліо».

– Підходячи ближче до самого роману – ви міський житель? Та ще й україномовний?

– Я киянин у другому поколінні, народився у Києві й обожнюю це місто. Своє життя поза містом мені складно уявити, і роман вийшов міським не тому, що я поставив собі за мету написати саме міський роман, а тому, що мені це було найближче.

На українську мову я перейшов, ще навчаючись у старших класах гуманітарного ліцею. Тоді я хотів стати українським філологом, тому видавалося цілком логічним, що щоденна мовна практика також має бути українською… Філологом я не став, але й досі моя мова комфорту та спілкування з близькими – українська.

– Багато років і українська мова, і українська література вважалися сільськими…

– Ну, було б дуже голосно сказати, що ось я прийшов, аби здолати цей стереотип (сміється). Українська література має досить добру міську традицію, починаючи ще з доби бароко – адже творити барокову літературу для села було б нонсенсом. А якщо ближче до наших часів, у 20-30 роки ХХ ст. в українській літературі можна спостерігати розквіт міської прози, авантюрної прози… У 1932 р. вийшов віршований роман «Змова в Києві» Євгена Плужника – можна сказати, гостросюжетний, бо там такі авантюрні події… Це суто міський роман! А «Місто» Валеріяна Підмогильного – це ж чудовий міський роман, на нього досі триває мода! А «Майстер корабля» Юрія Яновського – це інше місто, Одеса, але як же гарно змальовано суто міське життя, міський дух! Це міська проза, і твердження, що в українській літературі нема міської традиції – це стереотип, який досі поширюється.

Щодо мови – річ не в тім, пристосована вона змалювання міських реалій чи не пристосована. Ідеться про те, що міста у нас справді значною мірою російськомовні. Місто – це люди і територія. А у нас у багатьох галузях, прошарках і царинах немає загальноприйнятої традиції спілкування українською мовою. Це певне ускладнення, бо коли пишеш, треба думати не лише про сюжет, а й трохи при цьому тримати в голові, що персонажі мають розмовляти органічно, як у житті, щоб не виходило ні завищення, ні заниження стилю.

Наприклад, якщо почнеш писати про програмістів, багато людей тобі скажуть, що українською у нас програмісти не спілкуються… Проте у мене є знайомі україномовні програмісти – це не така фантастика, як здається. До речі, якраз про них я зараз пишу свій другий роман.

– Ви борець?

– Я навіть не боксер! Жартую… Розумієте, «Urban Strike» можна читати по-різному. Можна сказати, що це історія людей, які борються за свої права. А можна – що історія людей, які шастають по підземних річках, закинутих будівлях тощо і так розважаються. Я б не хотів, щоб це був текст суто ідеологічний, соціальний… такий собі повстанський маніфест… Радше це заклик подумати, подивитися якось трішки інакше на ситуацію, в якій ми живемо. Не можу сказати, що я великий соціальний активіст або борець, але я мав досвід участі у деяких протестних штуках – перформансах. Один з них є у тексті – він побіжно завуальований.

Останній наразі протестний перформанс, у якому я взяв участь, – ініціатива Братів Капранових… Книгарня «Знання» – це дійсно символ Києва, гадаю, що не лише для киян, а й узагалі. Ще навчаючись у старшій школі, я проходив повз цю книгарню і знав, що сюди варто заходити, навіть коли грошей особливо нема, бо тут завжди є цікаві книжки. А зараз вона нібито і не закрилась, і не працює… Так само була книгарня «Мистецтво» – з цікавим асортиментом. Не прояснилася ситуація і з книгарнею письменників – «Сяйво». Тому є багато у місті соціальних проблем, які потребують певного вчинку, певного до них ставлення. Це не обов’язково має бути протест – не конче відразу хапатися за вила. Можливо, автопробіг може бути одним із таких методів… Хоча може виявитись і неефективним – книгарня стала цікавим медіаприводом, а далі знову відійде в тінь, і це не буде відстежуватися, бо ні для медіа, ні для громадського життя – будьмо чесні! – не є такою важливою подією. ЗМІ потрібно, щоб було або щось скандальне, або красива картинка.

– Себто ви просто письменник із громадянською позицією?

– Є моя громадянська позиція, а є я як письменник, не треба це ототожнювати.

– Якщо це не таємниця, що ви робите тоді, коли не пишете?

– Я навчався в інституті журналістики в університеті Шевченка. Але потім від журналістики перебіг в інтернет, устиг попрацювавши на багатьох сайтах – від кореспондента до дизайнера та головного редактора. Зараз на відомому порталі «Mail.ru Україна» працюю редактором, однак це вже не медійна робота, а просто інтернет-трафік такий.

– Ця робота вас чимось збагачує?

– Насамперед тим, що я відстежую новини по багатьох країнах пострадянського простору. Ця робота залишає час для того, щоб писати. Крім того, мені не треба постійно тримати у голові, що у мене є щось незроблене, мені не можуть телефонувати 24 години на добу і вимагати якихось активних дій. А з іншого боку – це цікавий досвід. Навряд чи я просто так сидів би і читав пресу Киргизстану, Молдови, Естонії, Азербайджану… Цікаво порівнювати подачу новин, медійні дискурси різних країн – вони дуже різняться! Це дуже допомагає зрозуміти атмосферу… Не знаю, чи це стане колись романом, але просто людський досвід цікавий. Коли поруч стоїть новина – в Естонії у якомусь там селищі хтось упав з велосипеда (у них новини регіонального рівня часто потрапляють у стрічку), а з іншого боку стоїть новина Казахстану про те, що жінки такого-то району вітають Нурсултана Абишевича Назарбаєва (це заголовок)… Чудова країна Молдова, яка нагадує Україну 90-х, – єдине, що у більшості політиків там нема прес-секретарів, і вони заявляють на камери те, що дійсно думають. Це наївний рівень політичного життя, коли все, що є насподі, є очевидним для всіх.

– Живете відразу у кількох паралельних реальностях!

– Так, причому можна порівнювати з українською і бачити, що у нас ситуація далеко не найгірша не тільки за контентом новин, а й по тому, про що пишуть і як воно подається. Все ж таки українська журналістика порівняно з іншими пострадянськьмими більш ніж конкурентоспроможна і якісна.

Чекатимемо на новий роман!

Спілкувалася Атанайя Та

Ця людина створила справжню сенсацію на українському книжковому ринку. Непоказна на перший погляд книжечка з «неринковою» назвою «Многії літа. Благії літа», видана у Закарпатті зовсім не провідним видавництвом без будь-якої рекламної підтримки і мережі дистрибуції з легкістю «побила» рекордсменів та грандів галузі – Ліну Костенко, Валися Шкляра та Люко Дашвар. Адже про 200-тисячний наклад вони можуть тільки мріяти. 

Мирослав Дочинець належить до тих людей, яких язик не повернеться назвати автором бестселера чи модним письменником. Дочинець радше чарівник, який словами вміє творити дива. Випитати у нього технологію не вдасться, хоча він спокійно про неї розповідає. Напевне, все-таки кожен має власним розумом доходити до того простого, що знає Мирослав Дочинець…

– Книга «Многії літа. Благії літа. Заповіді 104-річного Андрія Ворона – як жити довго в щасті і радості» настільки жива, що виникає запитання: чи було її написано від руки, чи все-таки з використанням новітніх технологій – набрано на клавіатурі?
– Пишу я зазвичай спочатку рукою, аби відчувати «вагу» слова, чин праці. Бо писання – це робота, серйозна робота. Як казав Іван Величковський: «Мнит бытии легко писания дело – три перста пишут, а все болит тело». В лівому кутку аркуша кладу хрестик. Цей звичай я перейняв від великого закарпатського маляра Йосипа Бокшая, який так приступав до нового полотна. Допомагає. Далі чернетку перебираю на комп’ютері, дотягуючи при цьому текст. Мушу бачити цілу сторінку, бо для мене важливий і графічний візерунок прози, не тільки змістовий. Щоб сторінка «дихала», щоб між рядками було достатньо повітря і світла. Там любить скупчуватися енергія. Можливо, це відгонить якоюсь магією, але це так. У всякому разі для мене. «Писання – це служіння, це схима», – казав великий магістр слова Гоголь. Я його розумію… «Многії літа» збиралися, як бісерні візерунки, з безлічі розрізнених окрушин. Збиралися водно, підганялися під тональність. Головне там – довірливість тону, ритміка стилю в суголоссі з диханням, з рухом крові. Це вже ніби фізіологія, але ж дух поєднаний з нею нероздільно. Через те багато хто каже, що, читаючи цю книжку, відчуває заспокоєння, піднесення настрою, відпочиває душею. А те, що ви кажете книжка «жива», – це тому, що в ній мінімум літератури, а тим більше літературщини. Жива вода не має смаку, свіже повітря не пахне. В справжній літературі мало літератури. Читач дуже добре бачить «білі нитки» шитва тексту. Майстерність у тому, щоб уникати майстерності.

– На Вашу думку, Андрій Ворон може бути лише Вашим земляком? Адже його система поглядів досить універсальна – як мінімум всеукраїнська…

– Він «світовий чоловік», але дуже європейський, як і Сковорода. Недарма книжку масово замовляють католицькі й греко-католицькі монастирі. Православні дещо стриманіші, хоча в заповітах Ворона ніде немає конфесійних акцентів, ні навіть національних, мовних. Він вище цього. Це стрижень європейського демократизму й плюралізму, філософія гуманного егоїзму. Але мудро вбрана в живу народну етику. Тому українцям здається, що це кровно їхнє. Ворон – любомудр карпатсько-європейської закваски. А універсальність цієї системи (хоча сам він ніякої системи не вигадував, її зверстав я) в утилітарності філософії на щодень. І фактично – для кожного.

– Як мінімум два ваших твори – «Многії літа. Благії літа» та «Вічник» – стали надзвичайно відомими без жодної піар-акції. Чи вважаєте Ви, що письменник мусить докладатися до популяризації своєї творчості, чи тут мають спрацьовувати якісь інші механізми?
– Якщо він хоче працювати в літературі професійно й продаватися, то безперечно треба про це дбати. Бо професіонал, я вважаю, це той, якого читають і купують. Книжка – продукт, і її треба робити якісною і затребуваною. Я над цим багато розмірковував, поки підійшов до своїх головних книг. Я зрозумів, що на книжному ринку потрібен «паровоз», який потягне твою творчість на полиці книгарень. У мене з’явилися аж два таких паровози – книжка «Многії літа» і факт видання роману «Лис у винограднику» в солідному київському видавництві «Ярославів вал». Так я «перевалився» через Карпати, відкрився потенційному українському читачеві, бо на Закарпатті, на жаль, книжок не читають. Сипонули щоденні замовлення. До кожної книжки, що відправлялася в люди, додавався скромний буклетик з анотаціями про інші мої книжки. І вони рушили, почався процес перевидань, співпраця з книгарнями, гуртовиками й дрібними реалізаторами… Мені ще батько в дитинстві казав: той, хто пише, повинен знати – для чого він пише і для кого. Я б ще додав: і знати, чого не слід писати. Бо писати можна про будь-що і будь-як. Але навіщо?! Знаєте, як познайомився Ільф із Петровим? Надрукував у газеті оголошення: «Могу давати уроки музыки, но не хочу». Та якби наші письмаки послуговувалися цим принципом, книжок в Україні виходило б удесятеро менше. Я пишу для себе, щоб піднятися над собою, над сірятиною буденності, бодай на вершок наблизитися до недосяжного. Я шукаю скріплення духу в слові. Виявляється, це потрібно й іншим.

– Ви несхвально відгукуєтесь про переклади своїх текстів – принаймні «Вічника» – на інші мови, кажете, що вивітрилося те, що було між рядками… На Вашу думку, це наслідок невдалого вибору перекладача чи взагалі сама ідея перекладу таких книг порочна?
– Перекладати треба, «щоб це було доступне слов’янському світові». Таким був мотив ініціаторів перекладу моїх двох книжок. Я не впирався. Так, зміст вдалося донести. Та ба, тільки зміст… Зате книжки пішли гуляти Росією, Білоруссю, Молдовою, Прибалтикою. Та й зі сходу Вкраїни багато замовлень. Їм здається, що вони росіяни. Кажуть: «дєдушка Ворон моя настольная кніжіца». Я добре розумію дискомфорт перекладачів. Коли Микола Рябий починав цю роботу, питав мене, яку стилістику-поетику брати за основу – астаф’євську, солоухінську чи распутінську. «Ви забули ще про вологодську школу Бєлова», – сміявся я. Де євреї і де сало, – сказали б на це в Одесі. Де Вологда і де Карпати… Але перекладати треба, так ми відкриваємося світові.

– Ваш батько відсидів шість років ГУЛАГу за націоналізм. Отже, це слово – «націоналізм» – було Вам відомо з дитинства. Як Ви його розумієте тепер? Чи має український письменник бути українським націоналістом?

– Ніяким «істом» письменник не має бути. Ідеї, ідеології створюють люди, а людину створює Бог. То що первинніше, що цінніше й цікавіше для письменника? Як я можу бути націоналістом, якщо мені замовляють книжки російські емігранти з Лондона? До то ж я виріс на російській класиці, і пишучи, дуже часто заглядаю в російсько-український словник. Як і кожен український письменник мого покоління. Але це добре, так ми відкриваємо для себе незрівнянно більше багатство своєї мови. Націоналізм – це прояв не сили, а радше агресія від безсилля. Це покута нації, а ми чомусь фетишуємо цей бренд. Мені важко уявити націоналістом американця, англійця чи навіть ірландця. Треба нарешті зрозуміти, що найбільше шкоди українцям принесли… українці. Ми самі лягали під чужинців, пристосовувалися до них. І тепер також. А «націоналізм» мого батька полягав у тому, що він відкрив мені дивовижну силу нашої бесіди, навчив власними руками будувати свій дім на своїй землі, вирощувати свій сад, до щему в серці любити свою ріку, свій ліс, свої гори. Це мій пуп землі, центр Всесвіту, осердя Вічності. То з ким і за що мені боротися, коли я це мав і маю? Згадаймо П’єра Безухова: «Хто може забрати мою безсмертну душу?!». Якщо я й націоналіст, то тільки в тому, що мої книжки українською мовою доходять до Владивостока. Там зараз багато наших будує путінський «Лас-Вегас».

– У чому Ви вбачаєте головне завдання літератури, зокрема української? Письменники – «інженери людських душ» чи ні?

– Література походить від волхвування. А отже, її завдання полягає в тому, щоб підтримувати в людині дух доброчесності, підводити до головного сенсу життя, котрий, як відомо, – в наближенні до Бога. Письменницьке слово повинно бути бодай світлою тінню Слова предковічного. Добра книжка – це вчитель, лікар, сповідальник. Мабуть-таки, письменник інженер людської душі, і в першу чергу своєї. Особисто я пишу історії душі, часова історія мене цікавить мало.

– Ви не лише письменник, а й журналіст (навіть якщо колишній). Досить поширена комбінація для сучасних українських літераторів – як гадаєте, журналістська діяльність шліфує техніку і сприяє виникненню нових творчих задумів чи просто забирає час, який можна було би вкласти в літературу?

– Це різні, протилежні речі. Антагоністи. Бо журналістика описує, а література зображує. Журналістика примітивно запитує: що, де, коли? А література: як і чому? Зате журналістика дуже добра школа для прозаїка. Перша кляса, як сказав би Павло Вольвач. Мене в комсомольських газетах учили писати будь про що, будь-коли, будь-як і будь-скільки. Це суто технічні, дисциплінарні чесноти. Зате й тепер я можу писати на коліні, на підвіконні, в автобусі й під час вечірніх пробіжок. І навіть у сні. Саме в газеті зародилися зерна мого стилю – чіткість, ясність, подоба легкості, картинність і ефект присутності. Але та ж газета й дотепер тримає мене кістлявою рукою спокуси спрощеного письма. Не простого, а спрощеного, примітивного. Я видираю це як бур’ян. Кожен рядок прози – це нещадна боротьба зі штампом. Газета – безнастанний біг у нескінченному тунелі. Проза – прогулянка садом, який ти сам насадив і принадив птиць співучих. Журналістика, надто столична, великообласна, розбещує серце й висушує мозок. Самотня ж каторга над аркушем прози виховує смиренність, витончує душу, відкриває власні замулені глибини, про які ти й не здогадувався. І тонкий світ відкривається тобі й починає диктувати. Мабуть, справді, тому, хто творить, допомагає Творець. Журналіст має авдиторію, передплатників. Письменник має Читача… Можливо, дивно, що ці речі промовляю я, той, хто колись без газети не міг прожити й години, хто газеті завдячує кар’єрою та ім’ям. Та нині шурхіт шпальт для мене – мертвотний звук. Так само як хиже око телевізора (хоча добрі фільми добрих режисерів дивлюся щодня). Газети, телевізія, Інтернет, мобільні телефони – це жахливі хронофаги. А час – єдина монета, що належить нам.

– Ви вважаєте головною бідою українського книговидання зруйновану мережу книгорозповсюдження. Але якщо відродити те, що було, вже неможливо, то яким чином можна вирішити цю проблему?

– Ніде в світі немає мережі книгорозповсюдження. Є книжковий ринок, тобто базар. Дайте добрий товар – і його відірвуть з руками. Товару доброго мало. Хоча в укрсучліті він досить якісний останнім часом. Але втратився якісний покупець. Найбільш читаючий у світі народ має інші заняття – Інтернет, бізнес, автомобілі, розваги, подорожі чи добування хліба насущного, коли книгу шукати ніколи і нізащо. Потрібна не мережа розповсюдження, а інформування. Коли будь-яке провінційне видавництво починає готувати книжку, анотація повинна потрапити у всеукраїнський Книжковий портал, дійти до кожної книгарні, бібліотеки, зацікавленого закладу чи фонду. Щоб вони замовляли при потребі книжку наперед. Тоді й наклад буде пристойний, і зацікавленість видавництва, і автор у виграші. Замість великих бюджетних сум, що йдуть на видання сумнівних сувенірних видань, треба гроші давати бібліотекам на закупівлю книжок, в тому числі місцевої автури. А от що треба відродити, то це інституцію письменницьких виступів. Причому платних. Письменник нині, либонь, остання надія Бога на землі. А між ним і читачем штучно постала прірва. Надто в провінції. Гадаю, що будь-яка районна чи обласна держадміністрації легко могли б запровадити низку стипендій для пишучих письменників, які цього вкрай потребують, як це чинять румуни, чехи, прибалти. А про періодичне видання їх книжок взагалі мовчу.

– Ваші твори відзначаються дивовижною читабельністю. Чи вважаєте Ви її неодмінною чеснотою справжньої літератури? Чи може бути твір талановитий і водночас нечитабельний?
– А ви дочитували до кінця Пруста, Джойсового «Улісса» чи «Залізний театр» Отара Чіладзе? Часто перечитуєте наших Євгена Пашковського чи Вячеслава Медведя? Особисто я ні, хоча вважаю їх високоталановитими прозаїками. І поважаю ще й за те, що можуть дозволити собі бути нечитабельними для загалу. Була, є і бути повинна література елітарна. Як флагшток, як обеліск на маківці гори. Хоча більше прикладів, де присутній і високий художній стандарт, і читабельність книжок – Гемінгвей, Ремарк, Бйоль, Маркес, Фаулз, Еко, Кундера, Зюскінд, Памук… Чи наші Яновський, Багряний, Загребельний, Іваничук, Федорів, Хорунжий, Мушкетик, Шкляр, Матіос. Я вважаю, що книжка, крім усього, повинна приносити задоволення від читання. Проза – передусім захоплива оповідь, цікава історія. Читача привертають, приворожують хто чим, «дурять», як рибу, різними приманками. Іван Андрусяк зізнається, що перші розділи роману «Вургун» навмисно написав складною лексикою і фонетикою, щоб «відсікти випадкового читача». Я цього не розумію, волію,щоб випадковий мій читач став постійним. Багато є охочих прочитати всю «мою бібліотечку». Мало хто знав добротного письменника Маріо П’юзо, поки він не написав «Хрещеного батька» на вимогу видавця, котрий замучився продавати його мізерні наклади. І от з’явився роман, який прочитав весь світ. Бо він був про мафію. А П’юзо тихенько підсміювався з них: ні, це книга про вічні чесноти, про святість родинного вогнища, про відданість, про чисте кохання. Просто він мусив усе це запакувати в привабливу кримінальну обгортку. О, як я шаную його за це!

– Письменники по-різному ставляться до самої ідеї літературних премій – а Ви прихильник їхньої потрібності?

– У нас не стільки оцінка, як форма меценатства, інтрига творчого процесу, часто «междусобойчик». Так само як українська критика – здебільшого писання відгуків один про одного. Найкраща премія для письменника від Бога – спромога написати добру книгу, яка матиме читачів. Але премії потрібні, бо пишучий народ хворобливо марнославний. Я б запропонував присуджувати кожному письменнику бодай по одній солідній грошовій премії щороку. Хоча краще нехай це називалося по-іншому – пристойний гонорар.

– Хочеться закінчити на якійсь особливо оптимістичній ноті. Що Ви порадите письменникам-початківцям?
 – Тут немає ради, як кажуть наші сусіди-галичани. Вчитися писати важко, наслідувати – безглуздо, надихають на творчість різні речі. Але порадити неофітам щось треба, бо свого часу я й сам спазматично шукав і чекав тих порад. Перш ніж почати створювати книжки – книги повинні створити тебе. Спочатку треба начитатися до дзвону у вухах. І забути це, писати своє, віднайшовши свій ритм, свій рисунок письма. Це головне. І важливо бути вільним у письмі, тоді легше дихається. Творчість – це звільнення, вивільнення. І треба знати, що ти від себе чекаєш. Тоді воно рано чи пізно прийде й само тебе вкладе за стіл, почне тихо диктувати. Але в кожного це по-різному… Я щойно завершив новий роман «Криничар», дуже важливий для мене, і лячно думаю про те, що і як писати мені далі. Достеменно не знаю, про що буде наступна книга, зате знаю, як вона називатиметься і чим пахнутимуть її сторінки. А це, повірте, немало.

Розпитувала Атанайя Та

Нещодавно українському читачеві було презентовано книгу Джошуа Слокама «Навколо світу вітрильником наодинці». Трудилося над нею аж дев’ять перекладачів на чолі із письменником-мариністом Антоном Санченком, який згуртував цю команду і працював над більшістю розділів

– Вийшов перший український переклад Слокама. З чим і вітаю! Скажіть, будь-ласка, Антоне, чи вірили Ви в комерційний успіх книжки, коли вона створювалася і чи вірите в такий успіх зараз, коли вона вийшла в світ.

– Ну чому вірити чи не вірити? Щось для цього потрібно робити. Коли робили – я знав, що буду цим займатися і на півдорозі це все не покину. Думаю, що й розпродасться книжка непогано. Тут, насправді, найважча місія – розповсюдження в книжкових мережах. Це головна проблема, але якось її видавці навчились вирішувати. Це все не так швидко відбувається, та гадаю, за рік вона розійдеться. Збитковою точно не буде.

– А якою бачите долю наступних книжок Слокама? Ви казали, що в майбутньому збираєтесь їх перекласти та чи залежить це від продажів першої книги?

– Так, звичайно, якщо її розкуплять, значить людям це потрібно і можна продовжувати. Якщо ні – навіщо займатися справою, яка, крім тебе самого, не цікава нікому. Можна ж знайти таку справу, що цікава тобі й суспільству. Єдиний показник, на даний момент – це наскільки гарно продається книжка.

– А є у Вас ще ідеї, пов’язані з Джошуа Слокамом? Можливо, якісь мультимедійні проекти, кіно, мультфільм?

– Ідей багато, але ж кажу, що якщо спрацює книжка – значить людям це цікаво. Нас, для прикладу, запрошували трейлер знімати на яхті. Задуми є. Хочеться також аудіокнигу записати, зібрати всіх тих перекладачів, щоб кожен читав перекладені ним розділи. Це було б добре, але зараз воно не на часі, зараз на часі розпродати те, що надруковано.

– Якщо трохи відійти від Слокама і наблизитися до Вас. Всі питають, як Ви прийшли до моря. А як Ви від нього відійшли? Що стало причиною закінчення морської кар’єри?

– Закінчилася професія. Людина моєї кваліфікації (а я – радист) стала на судні непотрібною. Тоді я вирішив, що вже досить. Треба було перевчатися на когось і я подумав, чому, власне, на моряка переучуватись, а не на когось іншого. Мої однокурсники перевчилися на штурманів і продовжують ходити в море, а я став філологом. От і все.

– Тобто відразу від моря Ви прийшли до літератури?

– Звичайно. Так.

– Від Вас доводиться чути чи читати про романтичну сторону плавання. А чи нема в моряків якогось негативу, пов’язаного з професією? Людина, все ж таки, більшість часу проводить в морі, далеко від рідних і близьких…

– Ну тобі звідси так здається, що це щось погане і це важко. Так, часом важко, але не з тієї причини, з якої прийнято думати. Важко знаходитися в замкнутому колективі довгий час. Півроку, рік… Хоча від цього можна відпочити. Негативу багато, але моряки ним не діляться. Якось між собою це все обговорюється. І навіть якщо стороння людина почує ці обговорення, то нічого не зрозуміє.

– Отже, правдивою є стереотипна думка, що моряки завжди тримають себе веселими, запальними і ніколи не падають духом.

– Ну а навіщо духом падати? Звичайно, всі люди мають різні темпераменти. Моряки – це ті, хто вміє жити у колективі. Не дратувати собою оточення – це головне вміння моряка. Дуже важливо притиратися до будь-якої людини, щоб якомога менше було конфліктів. Недаремно усі ці менеджери, які вчать працювати в команді, іноді персонал фірми катають на яхтах, щоб вони навчилися щось там справді разом виконувати. Team-building це називається. А в моряків цей Team-building був завжди. Власне, це від них і пішло. Team – це ж команда судна. Якого б ти темпераменту не був, веселий чи невеселий, ти просто не маєш конфліктувати з іншими. Будь-яку твою рису характеру тобі пробачать, окрім цього. А веселий норов – то вже бонус тобі від колективу. Бонуси люблять всі.

– А як вирішуються конфлікти, якщо вони врешті стаються? Що тоді? Я думаю, минули уже часи коли винних «ставили до щогли».

– Б’ються, ну не знаю… По-різному буває. Залежить від конкретних обставин і від того, які це люди. Доходить іноді і до бійок, але завтра знову друзі J. Про це особливо ніхто з моряків не розповідає, то чому це я маю розповідати?

– Нехай так. Як відомо, Ви чітко себе позиціонуєте в літературі як мариніст. В одному з інтерв’ю ви так і сказали. А чи бачите себе в якомусь іншому жанрі? Чи пробували писати про інше?

– Ну так, я – мариніст. Хоча в мене є твори не пов’язані з морем, та, чомусь, вони нікому не цікаві. Чи цікаві, але меншою мірою. Мариністом довго бути не можна. Колись всі ці історії закінчаться і треба буде щось висмоктувати з пальця. А навіщо?

– Тоді можна зробити висновок, що більшість іншої літератури теж з пальця висмоктано.

– Ну чому? Ні. Ось Дністровий, наприклад – філософ. Тобто в нього філософські якісь теми не висмоктані з пальця. Він над цим думав. Треба писати те, про що знаєш.

– То завжди має бути база?

– Звичайно. Це ж не повинна бути книжка з життя північнокорейських працівників, якщо ти жодного разу не був у Північній Кореї. Вийде просто профанація і це буде смішно. На щастя, мій досвід не обмежується тільки роками ходіння в море.

– А як вважаєте, Антоне, наскільки безпосередній, не вичитаний, життєвий досвід впливає на те, яким сильним може бути автор в літературі? Чи добрим письменником може стати людина, що мало виходила зі своєї домівки, зате дуже начитана, інтелектуал, грубо кажучи?

– Ні, не начитана. Досвід почуттів повинен бути в людини. Лермонтова застрелили, коли йому було двадцять сім років. Ну який там уже великий досвід? Навіть з висоти мого віку більшість речей, про які я писав у двадцять сім років, зараз мені здаються трошки смішними. Але почуття, відчуття були більш безпосередніми. Для усілякого віку є про що писати, просто бути щирим треба і все. Зараз я читаю сучасну молодь із певним захватом від того, настільки вона на нас не схожа. Не треба мати великий досвід, просто він має бути іншим, не таким як у всіх. Тоді це цікаво.

                                                                  Спілкувався Богдан Ославський

Те, що письменниця Міла Іванцова – педагог, перекладач і журналіст, ми, читачі, добре знали. Нам навіть відомо було, що вона колекціонує старовинні чавунні праски та власноручні фотографії зовнішніх кутів дивоглядних будинків, малює на склі, валяє з вовни усіляких барвистих черепашок та котиків, а ще вирощує найрізноманітніші види цвітучої рослинності на улюбленій дачі. Та чи знали ми, що, приміром, у дитинстві вона займалася художньою гімнастикою, а студенткою проводила для французів екскурсії Києвом? Що має дипломи «демонстратора вузькоплівкового кіно», «викладача крою та шиття», ба навіть «медсестри»! Особистість Міли Іванцової – багатогранна, невтомна, нестаріюча. Бо «цікавість до різних проявів життя і прагнення чомусь учитися – ознака молодості, – каже письменниця. – Такі якості властиві хіба «молодому організмові».

– Пані Міло, до того, як вийшов у світ перший україномовний роман, Вас називали Людмилою, ба навіть Петрівною, адже тривалий час викладали студентам французьку. Чия ідея скоротити таке «миле людям» ім’я, і як довго до нього звикали?
– Насправді, коли я викладала, то студенти називали мене Мадам і це було буденне звертання, як от пані. А Петрівною мене кличуть хіба паркувальники та сусіди по дачі. Ім’я Міла, хоч і є похідним від Людмила, виникло спонтанно, коли мій перший видавець вирішив, що «Людмила» звучить надто ординарно. Та я звикла до Міли дуже швидко, гадаю, це ім’я щасливе, чи то обране у слушний день.
– А ще це ім’я часто звучить поряд з іменем популярної письменниці Ірен Роздобудько: Ви називаєте її «літературною хрещеною мамою», вона пише передмови до Ваших романів… Що це – дружба, покровительство, взаємовиручка? Чи в сучасній літературі поміж жінок-письменниць немає місця суперництву?
– Сподіваюся, Ірен не заперечить, якщо назву наші стосунки щирою жіночою дружбою. Бо якими ще можуть бути стосунки з такою світлою, доброзичливою та небайдужою людиною? Йдеться не лише про літературу. З Ірен можу поділитися радістю, горем, «дівчачими секретами» і вдячна їй за взаємну відкритість. Щодо жіночого суперництва, то не можу говорити про всю літературу, але у мене таких відчуттів не виникало. Я щиро радію успіхам колег, хвилююся, коли у них щось негаразд, і бачу подібне ставлення до себе. Коли увійшла до письменницького кола, такі чудові стосунки вже існували й видалися мені органічними. Вважаю, конкуренція може бути лише з самим собою: не опустити власної планки, прагнути досконалості у тому, чим наділений… А як може конкурувати слива з аґрусом чи груша з персиком: вони ж різні?!

Міла Іванцова, Ігор Жук та Ірен Роздобудько (фото: sumno.com)

.
– Скажіть, а кому Ви довіряєте свої рукописи і до чиїх думок прислухаєтеся насамперед?
– Маю коло знайомих (не літераторів, а простих людей), які люб’язно погоджуються читати мої рукописи. Іноді це відбувається навіть тоді, коли написано всього половину твору. Адже пишу не для себе, щоб виговоритися, а хочу щось сказати читачеві. І мене цікавить, як сприйматимуть це різні люди. Зазвичай свідомо обираю різних читачів: літню жінку, юну дівчину, чоловіка з життєвим досвідом, молодого хлопця. І їхні чесні враження (бо ж даю не затим, щоб хвалили!) складають таке собі стереозображення сприйняття мого тексту, моїх героїв. Передусім мене цікавить, чи зачіпає твір і чи вірить читач моїм героям?
– Але чи не означає це, що ці люди стають Вашими співавторами?
– Звісно, кожен читач щось зауважить, помітить те, чого не помітила я. Але, уважно всіх вислухавши, не обіцяю швидко все повиправляти. Вношу зміни лише тоді, коли згодна, коли мене переконали. Хоча зазвичай це стосується деталей, нюансів у характерах героїв… Наразі найпершим читачем моїх творів є донька Галина, у неї добра «чуйка» на тексти, характери, тому довіряю їй, інколи ми дискутуємо, і я не ображаюся, коли їй вдається мене переконати.
– Уявімо, що Ви – не автор своїх романів, а їх звичайний читач. Що подобається Вам у творчості Міли Іванцової, а до чого маєте претензії?
– Автори рідко читають уже видані книжки. Я їх подекуди гортаю, «ворожу» на новинці: загадую номер сторінки та рядок, який читаю, і думаю, чого обіцяє? А уявити, що ти не автор свого роману, неможливо! Ти ж його виносив, народив, тому годі абстрагуватися. «Претензії» я уважно вислуховую від читачів, аналізую їх. Але свідома того, що всім ніколи не догодиш – аудиторія надто різноманітна, тому навряд чи варто ламати себе, як особистість, щоб усім подобатися. Просто варто бути чесним із собою і чесно робити свою справу.
– Чи можуть читачі чекати від Міли Іванцової детективів, дитячої прози або книжку поезії, бо відомо, що вірші Ви теж пишете?
– Можуть. Нині мені не відомо, що напишу за кілька місяців, за рік. А поезій у мене вже зібралося на грубу книжку, та вона – російською. І той поетичний період, коли навіть не уявляла, що писатиму романи, залишився позаду. Тому – все можливо. Tempora mutantur et nos mutamus in illis! (Часи міняються, і ми міняємося з ними).
– Над чим працюєте наразі, і про написання якої книжки мрієте? Є вершина, до якої прагнете у літературній творчості?
– Нещодавно дописала роман, то місяць відновлювала сили. Щоправда, тим часом написала два оповідання, багато читала. Збираюся перекласти новий роман російською та інший, французький, – українською. Не знаю, що понад усе хотіла б написати, інколи ідеї книжок виникають несподівано, хоча це не означає, що роман народиться вмить, його мусиш вистраждати. А мрію я, аби мої книжки перекладали іншими мовами, щоб були цікаві не лише в межах України, і щоб за їх сюжетами знімали фільми.
– Пані Міло, дозволю собі дещо сміливе запитання: чи правда, що оті Ваші письменницькі крила знялися у польоті лише після дечого надважливого у Вашому особистому житті? Себто чи стали б Ви тією, що нині переді мною, якби не сімейні перипетії?
– Відповім афоризмами, що їх віднайшла в інтернеті і відчула співзвучність із собою. «Я не для того дав тобі крила, щоб ти носив їх на плечах, а щоб вони піднесли тебе до неба!» І «Сильна людина – не та, у якої все добре. А та, у якої все добре попри все!» На жаль, у нинішньому житті тендітній жінці часто доводиться вчитися бути сильною. І, на жаль, нерідко «вчителями» виступають чоловіки. А, може, то доля така? Як співала Едіт Піаф – «Je ne regrette rien!» (Я ні про що не шкодую).
– Ви – одна з небагатьох українських письменниць, що народилася і виросла у Києві. Про столицю зазвичай і в книжках пишете. Ніколи не хотілося покинути малу батьківщину? Які маєте стосунки з цим прекрасним містом, що радо приймає в обійми хіба найсильніших та найзавзятіших?
– У мене не було досвіду «прийняття» Києвом, він для мене був «завжди» і кращого міста немає! Київ – вічний! Нас не було, а він був, нас не стане, а Київ залишиться. Я його люблю і жалію, як живу істоту. Тож інколи навертаються сльози, коли бачу, як його паплюжать варвари (бідні чи багаті, байдуже). В усіх моїх романах є Київ, а чому маю писати про якесь місто N? Хіба моє не варте описів нехай і буденного життя? Брати Капранови у своєму романі «Щоденник моєї секретарки» написали: «Спочатку ти підкорюєш Київ. А потім не встигаєш помітити, як сам стаєш Києвом». Між іншим, рівно 30 років тому місто святкувало своє 1500-річчя, тоді, студенткою, я проводила екскурсії для французів. А цьогоріч, боюся, про 1530-й день народження столиці ніхто й не згадає, бо ж футбол…
Покинути «малу батьківщину» не хотілося ніколи, хоча нерідко запитують, чому б мені не чкурнути, приміром, до Франції? На це відповідаю, що маю вельми довгий корінь, який ніколи й нікуди мене не відпустить, і що не хочу доживати в гостях. Для мене Київ не мала, а Велика батьківщина.
– А якими барвами розфарбували б картину свого дитинства? Що на ній зобразили б?
– Певно – різними відтінками зеленого та блакитного. Бо в дитинстві був щорічний піонерський табір у Пущі-Водиці, багаття, концерти, озера, сонце, лісові ягоди, гриби, поїздки з батьками на Чорне море, а ще спорт (художня гімнастика та легка атлетика), гуртки – квітникарства, малювання, гри на фортепіано, взимку щовечірні катання на ковзанці стадіону «Спартак» із друзями… У мене було хороше дитинство, люблю про нього згадувати. Але дуже гірко почувалася, коли побачила на місці мого піонерського табору руїни та запустіння, наче у фільмі про Чорнобиль. Наші діти матимуть геть інші спогади про дитинство…

На улюбленій дачі

.

– Чи правда, що десь у скриньці лежить чимало Ваших дипломів, серед яких і – медсестри? Може, й людське життя траплялося рятувати?
– Дипломів у мене направду чимало, навіть «демонстратора вузькоплівкового кіно» та «викладача крою і шиття»! Ще маю диплом про закінчення курсів дизайну інтер’єрів. А в інститутський диплом «із відзнакою», як згодом з’ясувала, не внесено, яку саме іноземну мову можу викладати! Медичний диплом – то після обов’язкового трирічного навчання на військовій кафедрі з походами до моргу та практикою у лікарнях. На випадок війни. Тому й медсестра з мене така ж – на випадок війни, що її нікому не бажаю. Вмію хіба ставити банки-гірчичники, роздавати пігулки та добрі поради. Одне слово, вселяти дух.
– Пані Міло, Вашій енергетиці, драйву, активності й позитиву може позаздрити навіть молодь! Що саме так омолоджує Ваше життя і душу? Маєте рецепти, як не піддатися депресії, а вміти, попри все, радіти життю?
– Та я просто на людях не плачу і не скаржуся на життя. Я ж не залізна леді і не дівчинка, якій мама надто міцно заплела косичку. Неможливо завжди посміхатися, у житті всяке буває. Але рани «зализую» переважно на самоті або в оточенні найближчих людей. Що порадити? Хіба що усвідомлення, що життя не дає чернеток: як проживеш – те твоє. І що воно – не вічне… Переконана: коли ти посміхаєшся життю, то й воно неодмінно посміхнеться тобі навзаєм. І зустрінуться співзвучні тобі люди. Тож не кривіть життю злі, невдоволені пички, бо таке і прийде! Щиро ваша – Міла Іванцова.

Спілкувалася Жанна Куява

До Дня святого Валентина ставляться по-різному: піддаються святковій метушні, купують подарунки, влаштовують романтичні вечері і ще раз (або ж єдиний раз у році) говорять такі бажані серцю слова; або ж не сприймають, ігнорують це «свято», вважаючи його «імпортним», нав’язаним нам пожадливими маркетологами, штучним. Яким би не було ваше ставлення до 14 лютого чи так званого Дня закоханих, ця дата дала нам можливість дізнатись про письменників те, про що не так часто пишуть таблоїди та запитують в інтерв’ю – про їхні історії кохання.

ІРЕН РОЗДОБУДЬКО: «Все вийшло саме так, як я про те пишу чи не у кожній своїй книзі – одразу, без сумнівів і з першого погляду!
Але, можливо, все почалося набагато раніше, коли роки за три до знайомства, я час від часу слухала по радіо пісні Ігоря Жука і вони мені дуже подобалися. За дивним збігом обставин ми багато років працювали неподалік одне від одного і ходили обідати до однієї їдальні! Потім робили на радіо – на різних поверхах! Крім того, у нас була купа спільних друзів. Але ми ніколи не зустрічалися! Такий час настав набагато пізніше – 23 липня 2008 року. Тоді моя знайома запропонувала зайти в гості до свого товариша «ненадовго у важливих справах». Я, щоб підтримати її, згодилась зайти… Цим товаришем виявився Ігор Жук. І я від нього вже й не вийшла».

АНДРІЙ КУРКОВ:  «Це було кохання з першого погляду. Принаймні з мого боку. Бо перед тим як погодитись вийти за мене заміж, моя майбутня дружина двічі мені відмовляла. Втретє моя пропозиція була вже не в усному, а в письмовому вигляді – надіслав його на весільній листівці. Мабуть, отримавши листівку Елізабет подумала, що я одружуюся і запрошую її на весілля. Це зіграло свою роль. Вона справді справила на мене незабутнє враження. Я люблю рудих, люблю веснянкуватих, люблю людей із почуттям гумору. Ми вже 24 роки разом».

. 

АНТОН САНЧЕНКО: «Одружений я прожив уже довше, ніж холостий, тому прохання пригадати, як казав Маяковський «Про ето», заскочило мене зненацька. Ну справді, хто після срібного весілля вже згадує, як познайомились, та коли саме зрозуміли, що закохалися. Щось таке, безумовно, було, але слова Довлатова «це більше, ніж кохання, це – доля» вже видаються актуальнішими за Сосюрине «Так ніхто не кохав». Довлатов показовий ще тим, що в його оповіданнях ви знайдете 5 абсолютно різних історій його знайомства з власною дружиною. Мабуть, йому так сподобалося з нею знайомитися, що він хотів повернути це відчуття знову і знову. В мене не менше історій знайомства з моєю дружиною, бо кожного разу, повернувшись з тривалого рейсу, я зустрічав іншу жінку. Жінки це вміють. Нова зачіска там, намисто якесь, сукня якась несподівана, якась невідома інтонація в їхньому вічному «ги-ги-ги». Що неочікувано, кожного разу в цю нову жінку знову закохуєшся. А коли зрозумів вперше? Мабуть, одразу, як нас познайомили вперше. Знаєте, як буває в ситуації вибору отієї самої половинки? Ось ця розумна, а ця гарна, а ця і розумна, і гарна, а ось ця – твоя. І розумієш це з першого погляду, з першого дотику, з першого слова. І все інше вже ніц не варте. Згадав. Було це на Троїцькій площі, де весь Київ тоді катався на скейтбордах і крутив кубики Рубіка. Моя дружина тоді наїхала на мене скейтом і вибила з рук кубик Рубіка. Дякую Мішелю Платіні за повернення цієї площі перед стадіоном у власність киян. Може ще комусь стане в нагоді. А кубик Рубіка я так досі і не навчився складати, еге ж».

ІРЕНА КАРПА: «З моїм теперішнім чоловіком я познайомилась тоді, коли і гадки не мала заводити родину – тим паче, якраз була заміжня:). І хоч ми починали стосунки як друзі (він був товстий і добрий, а я була худа і на риболовлю їздила), все-таки це було з першого погляду. Бо в очах у нього було щось таке, що натякало: це може бути на все життя. І потім він був таким благородним, так красиво і самовіддано робив моє життя казковим, що серце таки схилило мозок у бік радикальних рішень.

У нас все було comme il faut: романтична історія в розкішному помешканні у Парижі, пропозиція руки і серця біля церкви Сан-Мадлен, де проходять всі найвишуканіші весілля. Ну і завагітніли ми як книжкові герої – по-правильному, у весільній подорожі, у горах Верхнього Мустангу. Від великого кохання красиві діти виходять. Найголовніше, що я справді готова прожити з цим чоловіком до старості, бо він мене не дратує, розуміє і дуже-дуже добре виглядає – зайнявся собою внаслідок шаленого кохання до жінки, значно від нього молодшої (мене:), і ще ми поділяємо наш головний життєвий інтерес – альпінізм».

СЕРГІЙ ПАНТЮК: «Познайомився із своєю майбутньою дружиною, коли їй було 2 чи 3 рочки, а я вже був дорослим хлопцем. Якось на неї мало не наступив:). Вона приїжджала до своїх родичів у Кам’янець-Подільський, її водили кататись на роликах на стадіон, де я займався спортом. Але це з’ясувалось значно пізніше. У 16-17 років я не міг подумати, що дитина, яка вдаряється тобі носом в коліно, колись може стати твоєї дружиною. Побачивши Тетянку вже дорослою (мене попросили допомогти їй з роботою), зрозумів, що саме ця дівчина снилась мені до того часу. Не міг повірити, що так буває. До того ж, я був уже поважним дядьком, а вона не так давно після школи. Видно, все сталось так, як було запрограмовано:)».

  Незалежно від вашого ставлення до сьогоднішнього дня в календарі, ми бажаємо вам ніжності, тепла, романтики і КОХАННЯ!

Щиро ваш

Друг Читача

… – Андрію, як же хочеться зазирнути у твою душу бодай на дещицю глибше, ніж розкриваєшся журналістам! – Мовила я перед початком інтерв’ю з популярним і чи не найпліднішим сучасним письменником, автором та упорядником близько тридцяти «дорослих» та «дитячих» книжок Андрієм Кокотюхою. – Справа, можливо, й безуспішна, проте я однаково спробую, – додала. На що почула: 

– Жанно, нічого не вийде, бо, як сказали днями, я – емоційно-інший. Адже віднайти в мені душу, яка співає, чи на щось бурхливо реагує… Можливо, там, усередині, мозоль, бо давно живу? – розсміявся, чим іще більше заохотив достукатися до його найтонших душевних струн. Чи вийшло у мене?..

«ЩО БІЛЬШЕ АСФАЛЬТУ, ТО ЛЕГШЕ ПОЧУВАЮСЯ»

– Надворі зима, мороз, холод… Погодні умови, чи то пак картини завіконня впливають на твій творчий процес?

– Дуже впливають. Коли спека, працювати не можу. Навіть надвір намагаюся не виходити, бо варто побути під сонцем у «плюс двадцять п’ять», усе, не можу нормально думати, мислити, навіть їсти. Тому, коли сніг, та ще й мороз… Це моя улюблена пора! І хоч цьому ніхто не вірить, та я направду не реагую на холод, не мерзну… Коли бачу за вікном урбаністичний пейзаж, то мені від цього легше. Бо хоч і народився у Ніжині, нібито невеликому місті, та я урбаніст, називаю себе дитям асфальту. Що більше асфальту, то мені легше…

– Що і яким чином може вибити з письменницької колії Андрія Кокотюху, який за день старається писати по сорок тисяч знаків художнього твору! Себто, за яких обставин тобі пишеться найкраще?

– Засмітився унітаз, чи перестала запалюватися конфорка на плиті, чи не можу знайти ножиці, які лежали отут… Коли щось не на своїх місцях і якісь механізми вийшли з ладу, – це для мене форс-мажорні обставини. Побут мусить бути налаштований так, як звик. Дощ за вікном, сніг, аварія, корка, перенесення домовленостей, – це можна скорегувати і воно мене з колії не вибиває. Та коли відкриваю кран, а вода звідти не тече, або хочу подзвонити, а телефон не працює, чи зазираю у вікно, а воно брудне, – це дискомфортні ситуації. Я можу не спати, але нормально працювати. Але якщо виспався, заходжу на кухню, а хтось із домашніх не помив після себе чашку, – мій настрій зіпсовано на цілий день. Тоді годину-дві мушу затратити, щоб налаштуватися на роботу.

«МИ СЕБЕ БОЇМОСЯ. МИ СОБОЮ НЕ ЦІКАВИМОСЯ»

– Наразі ти працюєш у співочому проекті «Голос країни-2», що неабияк дивує. Що цікавого запропонували тобі у такій неписьменницькій, на перший погляд, програмі?

– Погодився на цю роботу передусім тому, що, як казав Том Сойєр, не кожному хлопчику запропонують фарбувати паркани. Я ще не працював на подібних проектах і навіть не уявляв, як можна написати сценарій для реаліті-шоу, що, нібито, не передбачено. І коли чесно зізнався, мовляв, у книжках, кіно й телебаченні творю іншу драматургію, з іншими сюжетами, то мені відповіли: «Отже відкриєш для себе щось нове». Очевидно це мене зачепило. До того ж, у цьому шоу драматичні ходи відеоматеріалу необхідно вибудувати так, аби люди, де треба, вдихнули, а, де треба, видихнули. Бо насправді українці прогнозовані. Оскільки цей проект належить до масової культури, у якій я розуміюся, то нічого не втрачаю, працюючи у ньому. З моїм внутрішнім світом ця робота не вступає у конфлікт. Тут я належу до сценарно-редакторської групи і, порівняно з минулорічним, цей сезон «Голосу країни» більше розповість про учасників, їх історії, долі.

– Після роботи на каналі ICTV, де писав сценарії для документального фільму «Кримінальні історії», ти видав книгу «Повзе змія», після участі у «Паралельному світі» на СТБ, – гостросюжетну детективну історію «Аномальна зона»… Що може виникнути після роботи у такому проекті як «Голос країни»?

– Гадаю, те що роблю тут, не цікаве українському читачеві. За кордоном про такий собі зворотній бік телебачення написано і пишеться багато. Але для себе нічого нового не відкриваю бодай тому, що торік прочитав роман Бена Елтона «Номер один» про те, як знімали «Х-фактор» у Британії. А ще у нього є роман «Смерть за склом» про залаштунки реаліті-шоу. Я не певен, що цільовій аудиторії українських книжок це цікаво, бо в нас не сформувалися поняття «герой» та «антигерой». От чому 1989 року ми зрозуміли, що гурт «Брати Гадюкіни» це круто, лише після того, як їх показали у програмі Алли Пугачової? Або чому ми маємо слухати «Океан Ельзи» тільки тому, що їхні пісні були саунд-треками до фільму «Брат-2»? Мені дуже хочеться урешті побачити український касовий фільм з саунд-треками українських груп. Я зациклений на тому, що робиться всередині Україні. Чи не тому і створив українську версію російської книги «Намедни» – «Україна: Нова епоха». Але українці однаково більше купують російську версію Леоніда Парфьонова, ніж книгу про себе. Ми себе боїмося, ми собою не цікавимося. І саме тому ми так ставимося до української книги, у тому числі – про наше телебачення.

– Над якою книгою працюєш наразі?

– Назви роману не викажу, а щодо жанру, то це гостросюжетна драма на історичній основі.

– Один із найсвіжіших твоїх містичних детективів «Пророчиця» брав участь у конкурсі «Книга року Бі-Бі-Сі-2011». Хотілося перемогти?

– Хотілося бодай тому, що там передбачена грошова винагорода. (Сміється. Ж.К) Але розумів, що цього не станеться, бо то детектив, головні герої якого керуються логікою. Український читач із логікою «не дружить», він живе емоціями. Тому й маємо таку країну…

«НЕКРАСИВИХ ЖІНОК УНИКАЮ»

– Андрію, з твоїх слів, ти одружився пізно. Цікаво, за якими критеріями обирав дружину? Тобто, чим наділена Ірина, що має щастя, чи нещастя, бути дружиною такого популярного і публічного чоловіка?

– Очевидно їй не пощастило, бо її чоловік не романтик, не лірик, не читає віршів, постійно зайнятий… А щоб жінка могла мати зі мною якісь стосунки, чи то особисті, чи ділові, вона мусить бути красивою. То мій недолік, і не знаю, чи варто його на п’ятому десятку виправляти, – некрасивих жінок я намагаюся уникати.

По-друге, жінка мусить визнавати, що останнє слово буде лише за мужчиною. Але при цьому він сам мусить бути на своєму місці. Для мене мужчина – це не накачані біцепси і не наявність джипу. Це стан душі і життєві настанови. Справжній мужчина відповідає за слова, вчинки, забезпечує комфорт, не чекає, що йому принесуть чай у ліжко, він взагалі не лежить на дивані у присутності жінки. Хіба організовує все довкола. А ще ця жінка має потребувати певної допомоги, щоб не була «чоловіком у спідниці». Я завжди хотів мати близькі стосунки з жінкою, яку врятую, коли вона тонутиме. Така собі казкова матриця, коли принцеса сидить у вежі, яку охороняє дракон, а ти, справжній лицар, прийшов, урятував і отримав красуню у якості призу. Але надалі мусиш доводити, що ти цього призу вартий…

– А чи має бути господарником цей мужчина?

– Так, я сам ходжу по магазинах, наводжу лад у кімнатах, керую домом в хорошому розумінні цього слова… У мене всі шахові фігури на місці і по можливості знають свої функції. Іноді навіть може видаватися, що я домашній диктатор.

– О, то, певно, й батько ти строгий?!

– Радше ліберально-демократичний. Наразі я не вельми хороший батько, бо замість того, щоб проводити час удома з восьмирічним сином Данилом, ночую на роботі. Втім добре, що бодай розумію це. Загалом мені цікаво з малим, бо він багато читає: не встигаю купувати книжки. Цьогоріч ми удвох відпочивали у Болгарії, їздили до Кам’янець-Подільського… А непорозуміння виникають хіба через синів знак Зодіаку: він Лев! А Леви народжені переможцями, царями. У мене в хаті два Леви, які вважають, що все знають…

– Чи є у твоїй родині традиції, яких свято дотримуєтеся?

– Крім Різдва і Пасхи, це неформальні свята, які я вигадую сам. Приміром, шість років, як переїхали на нову квартиру. Тоді зазвичай купуємо суші, бо Данило дуже їх любить, і шампанське «Артемівське»… І навіть ті дні, коли я вдома, теж можемо віднести до родинних свят та повечіркувати.

– Наостанку продовж фразу: жити чудово, бо…

– …ти почуваєшся вільним, а не таким, яким тебе проголосили.

Спілкувалася Жанна Куява

На її рахунку вже 23 (!) книжки, 5 екранізованих сценаріїв (три з них за мотивами власних творів). Вона захоплюється створенням мультиків, малює, вишиває бісером, грає на гітарі, плаває з аквалангом. Що ще ви не знали про Ірен Роздобудько?

1. Головна риса Вашого характеру?

Імпульсивність.

2. Ваш головний недолік?

Імпульсивність.

3. Які якості Ви найбільше цінуєте у чоловіках?

Порядність, розум, доброту.

4. Які якості Ви найбільше цінуєте у жінках?

Вміння ніколи нічого з себе не вдавати, бути собою.

5. Що Ви найбільше цінуєте у друзях?

Вміння розділити… радість.

6. Ваша улюблена справа?

Їсти тараньку.

7. Ваша мрія про щастя?

Рівновага між зовнішнім і внутрішнім світом.

8. Що Ви вважаєте найбільшим нещастям?

Хворобу рідних людей.

9. Ваш улюблений колір?

Всі відтінки синього.

10. Ваша улюблена квітка?

Не люблю зірваних квітів! Але в разі чого – троянда.

11. Ваша улюблена пташка?

Міський горобчик.

12. Улюблені імена?

Яна, Ігор, Етела, Марта.

13. Ваші улюблені письменники-прозаїки?

Ірен Роздобудько.

14. Ваші улюблені поети?

Ліна Костенко.

15. Улюблений літературний герой?

Всі три товариші з «Трьох товаришів» Ремарка.

16. Улюблені літературні героїні?

Патрісія Хольман («Три товариші»)

17. Ваш улюблені герої/героїні в реальному житті?

Евіта Перон, Фріда Кало, Жанна д‘Арк, Марія Кюрі, Блез Паскаль, Нікола Тесла, Моцарт, Катерина Білокур, Василь Стус, Іван Дзюба, Ліна Костенко.

18. Ваші улюблені композитори?

Ігор Жук, Легран, Моцарт, Альбіноні, Малер, Святослав Вакарчук, Дмитро Шуров…

19. Улюблені художники?

Матіс, Гоген, Клімт, Моне, Мане, Врубель, Гніздовський, Марчук, Катерина Штанько, Катерина Білокур,  Микола Грог…

20. Де б  Вам хотілося жити?

Всередині спілого кавуна!

21. Якою б Ви хотіли бути?

На три кілограми худішою.

22. Що вплинуло на Ваш світогляд?

Книжки.

23. Що Ви ненавидите більше всього?

Зрадництво і «флюгерізм».

24. До яких пороків Ви найбільш поблажливі?

Тілесно-розважальних.

25. Історичні персонажі, яких Ви зневажаєте?

Сталін.

26. Який момент воєнної історії Ви цінуєте найбільше?

Нюрнберзький процес.

27. Реформа, яку Ви найбільше цінуєте?

Перебудова.

28. Якою б здатністю Ви хотіли володіти?

Зцілювати людей.

29. Ваш душевний стан у даний момент?

Щастя.

30. Ваше життєве кредо?

Не плач, не бійся, не проси!

Пора навколо Різдва та Нового і Старого Нового Року – улюблений час підбивати літературні, книжкові підсумки року різноманітними рейтингами та преміями. Більшість із них уже визначились із переможцями. А «Друг Читача» вирішив звернутися до, так би мовити, «фахових», але не заангажованих у жодних журі чи експертних радах читачів – музикантів, студентів, держслужбовців, фотографів, критиків… Ми поставили їм два прості й дещо наївні питання, які проте, здається, показали настрої й читацькі преференції цих людей вельми виразно. Яка прочитана торік книжка особисто для вас стала «книжкою 2011 року»? І яку вам хотілось отримати «під ялинку»?

Наталя Бутирська, музикант, викладачка:

Найбільше враження своєю стилістикою на мене з прочитаного цього року, мабуть, справила книжка Адольфо Касареса «Винахід Мореля». Надзвичайно приємна книга! А в сенсі моральному, внутрішньому – поза сумнівами, «Чорний ворон» Василя Шкляра. Цей роман справді «проймає», і то настільки, що мені негайно захотілося поїхати в ті краї – Холодний Яр і навколо, – про котрі йдеться в книжці. Влітку я це з превеликим задоволенням зробила. У подарунок я би не відмовилась отримати «Парцифаль», бо зараз захопилася середньовічною лицарською тематикою, а цей твір ніяк не дістану.

Сашко Ушкалов, письменник:

Це в жодному разі не династійна самореклама, але для мене впродовж кількох наступних років головною книгою лишатиметься повна академічна збірка творів Сковороди, упорядкована моїм батьком, доктором філології Леонідом Ушкаловим. Я на власні очі бачив, як ця книга створювалася впродовж багатьох років, тож як ніхто знаю, скільки в неї було вкладено праці. А подарунки – не люблю отримувати подарунків, навіть якщо це книги.

Катерина Міщук, філолог:

Якби складала особистий книжковий рейтинг, серед знакових українських книжок неодмінно опинився роман Антиповича «Хронос». Перш за все тому, що сучасній українській літературі бракує науково-фантастичних текстів, а фантастику в нас традиційно сприймають лише як щось фентезійно-казкове або гоголівсько-містичне. Поряд із антиутопійними візіями Антиповича цьогоріч в українському кінопрокаті з’явився фантастичний трилер «Час» голлівудського виробництва, який візуалізував ту саму проблематику плинності часу, його коштовність та хронічне прагнення його контролювати. Очевидно, проблеми та зумовлена ними тематика зараз на часі.

Під ялинкою я хотіла б знайти роман Джуліана Барнса «The Sense of an Ending». Колись читала його антиутопію «Англія, Англія» – роман, у якому органічно співіснували іронія, сатира, пародія, пастиш та суто «кероллівська» парадоксальність. Цікаво, що запропонує читачеві текст, що отримав цьогорічну букерівську премію. Кажуть, він теж про час і проминальність.

Ігор Колтунов, журналіст:

Книжкою року я б обрав уже давно написану книгу Івана Багряного «Людина біжить над прірвою» про фантастичну волю до життя, принципи та незламність. Більшість моїх знайомих про неї навіть не чули, але вона заслуговує не тільки, аби її прочитати, але і того, щоб екранізувати її в Голівуді. Це фантастична та цікава пригода людини, написана нашим геніальним, але не достатньо шанованим на батьківщині співвітчизником.

А «Ворошиловград» Сергія Жадана змусив по іншому подивитись на тему родини та ставлення до неї, дав зрозуміти, що рано чи пізно варто примиритися зі всіма, кого не любив, не розумів чи не поважав, тому на родинне свято Різдво ця книга нікому не завадить. «Таємниці письменницьких шухляд» також не можуть лишити байдужим, адже там про нашу літературу, історію та атмосферу, в якій доводилось жити українським радянським письменникам, про «культ особистості».

Віка Юрченко, фотограф:

Книжка року для мене – «Елегантна їжачиха» Мюріель Барбері, мабуть, тому що, по-перше, справді цікавий сюжет, чекаєш, що буде далі, а ще дуже крута ідея про те, що багато хто з людей насправді зовсім не ті, ким здаються на перший погляд. Багато такого собі потоку свідомості з роздумами, близькими мені, плюс добрий переклад. А найкращим подарунком для мене була би «Історія костюму», правда, це така величезна дорогуща книженція…

Соломія Онуфрів, викладачка журналістики:

Після зустрічі з письменником Юрієм Щербаком я вирішила прочитати його «Час смертохристів» – і не помилилася: дуже сильна і прогностична книга, всім її раджу. А у подарунок я би хотіла отримати «Тіні з’являються на світанку» Степана Процюка.

Катерина Гладка, журналістка:

Книга року – мабуть-таки, Андрухович і його 111 міст, бо я знала давно про ідею і чекала, коли вже нарешті вона буде реалізована. А оскільки я мандрівниця і люблю творчість Юрка, то це стало подвійним задоволенням. Хотіла б, аби хтось мені подарував «Доповідну апостолові Петру» Юрія Іллєнка.

Павло Коробчук, поет:

Моя особиста книга року – «Хронос» Антиповича. Цей хлопчина написав рівний, інтригуючий роман, чудовою мовою. Важливо те, що ажіотаж навколо книги виник не заздалегідь, безвідносно до імені автора, а поступово, що свідчить про текст як перший чинник до прочитання. Це імпонує.

У подарунок хотілося б щось від «Абабигаламаги» – подарунки мають бути красивими і корисними, а яка ж від них користь, якщо вони не красиві? Або хай це будуть «Баламутники» Романа Скиби.

Олена Колесник, студентка:

З українських – мабуть, «Осінь за щокою» Василя Слапчука, а з зарубіжних – «Імперія ангелів» Бернара Вербера. Ці книжки навчають, змушують думати і міняють світогляд. Взагалі, я зараз віддаю перевагу або світоглядним книжкам, або поезії. Тому в подарунок дуже хотіла б отримати книжку віршів Ліни Костенко.

Анатолій Дністровий, письменник, есеїст:

Особистий вибір 2011 року: Володимир Єрмоленко. Оповідач і філософ. Вальтер Беньямін та його час. – Київ: Критика, 2011. А щодо подарунку: було б не зле, якби мені хтось із громадськості подарував п’ятдесятитомник Івана Франка (включно з новими додрукованими томами) – дуже треба, і це було би для роботи, а не для інтер’єру.

Маріанна Кіяновська, поетка:

Чесно кажучи, насправді це дуже складне питання. Цього року мені рівновелико сподобалися (чи просто здалися дуже важливими) десь із двадцять чи й більше книжок – і всі вони дуже різні. Серед них і «Господні комарики» Жежери, і «Хронос» Антиповича, і «БотакЄ» Прохаська, і «Ран» Іри Шувалової, і «Динозавр» Коробчука, і нові збірки Карп’юка і Мусаковської, і видана «Духом і літерою» добірка есе Мілоша «Велике князівство літератури», і «Веди свій плуг понад кістками мертвих» Токарчук… Та навіть і це – далеко не всі ці цікаві й улюблені мої книги 2011 року (бо, зокрема, я не називаю своїх улюблених цьогорічних книг іншими мовами). Однак жодна із них – як би це сказати – не є для мене знаковою. А справді знакова для мене книга – це «Вибране листування…» Оксани Забужко та Юрія Шевельова (Київ, «Факт», 2010). Щоправда, на палітурці стоїть 2010, але у книгарні вона потрапила власне на початку 2011 року. Це не просто хороша книжка. Це книжка – людино- і націєтворча. Хороших книжок – не так уже й мало. Я з насолодою читала і навіть уже й перечитувала Рутківського, я неймовірно люблю те, що пише Санченко, Богдана Матіяш, мене зачаровують іскрометні есе Бойченка, я дуже високо оцінюю «Час смертохристів» Щербака, – але за масштабом висловленого жодна із цьогорічних книг не може зрівнятися з «Вибраним листуванням».

Олександр Гладких, керівник підрозділу Школи вищого корпусу державної служби:

Для мене справжня книжка року – довідник «Репресовані діячі УАПЦ» від «Смолоскипа». Перечитував її вже кілька разів, і щоразу знаходив у ній щось нове, цікаве. Там є історичні дані, біографії репресованих українських священиків, і хоч усі вони мали однакову статтю, в цих коротких біографічних рядках ти бачиш їхні різні, індивідуальні долі, кожного з 86 людей. На мене така справжня, особиста історія справляє більше враження, ніж будь-яка вигадка чи фантастика. У подарунок я хотів би отримати книжку Степана Семенюка «…І гинули першими». Мені розповідали, що це цікаві спогади ветерана УПА.

Розпитував Олег Коцарев

Фото: zaxid.net

…Я дочитувала «Бору» на пароплаві, що плив по Дніпру і раптом зловила себе на думці, що цей текст подібний до того, що я відчуваю в затишній каюті посеред ріки: заспокоєність, тихе погойдування на незбурених штормом хвилях, врівноваженість між внутрішнім і зовнішнім, комфортність…
Подумала тоді: а, дійсно – романи, які пропонує читачеві Галина Вдовиченко – затишні і комфортні, як старовинний замок на пагорбі, в якому немає жахіть, як лісова галявина, віддалена від галасливого мегаполісу, як острів, на якому відбувається НОРМАЛЬНЕ життя – без істерик і надривів, без зухвалості будь-якою ціною «завоювати читача», без ненормативних ситуацій, дратівливих і нереальних сюжетів. Просто – життя. Причому, дійсно нормальне, людське, з усіма його впізнаваними деталями. А «екзотичність» ситуацій, як чи то присутність в оповіді вовчої спільноти, чи то дивний подарунок невідомого благодійника – лише тло, на якому розгортаються стосунки наших сучасників.
Причому, як хочеться, (даруйте – втретє!) особливо підкреслити: нормальні стосунки. Тобто ті, від яких, на жаль, відвикли і в літературі, і в кіно, і, що прикріше, в реальному житті…
Подумала: писати так і про таке – це завжди ризик. Чи почують тебе в загальному галасі?
Виявилось протилежне: чим більше довкола галасу – тим пильніше починаєш прислухатися до того, хто говорить спокійно, розважливо, зв’язно – немов несе хвилями ріки…

– Галю, я була здивована, коли дізналась, що ти родом з… Заполяр’я! Як ти вважаєш чи має вплив місце народження людини на її долю, характер?

– Так, я народилась за Полярним колом, на Кольському півострові. Не пам’ятаю того містечка на самому кордоні з Норвегією, але – що найдивніше – не пам’ятаю північного сяйва, хоча його мала б запам’ятати у свої півтора роки, бо згодом ми повернулись в Україну. І це залишається одним з моїх бажань – знову, як вперше, побачити північне сяйво. Отаке поєднання факту з власного життя та відсутності пам’яті про нього…І лише якісь певні паралелі нагадують мені про місце народження – казкову Лапландію: особливе від самого дитинства ставлення до казки «Снігова королева», любов до скандинавської літератури, деякі риси «нордичного характеру»…

– Будь ласка, продовжи фразу: «Коли я вперше зіштовхнулась з дорослим світом, я…»
– …зробила не так, як цей світ вимагав! Після школи, не вступивши у медичний інститут, я опинилась на роботі у фізико-механічному інституті. Я у їхні звіти вписувала математичні формули своїм тоді ще каліграфічним почерком. І одного разу поважний дорослий дядько, здається парторг чи профорг, дав мені завдання: зробити хронометраж робочого дня його колеги. «Як це?» – не зрозуміла я. Той пояснив: записати, коли той колега вийшов з відділу на перекур, коли повернувся, скільки часу розмовляв в коридорі «не по дєлу»… Мені фарба кинулась в обличчя. «Я не робитиму цього», – сказала я йому. «Та що ти з себе удаєш?! – закричав парторг, – Це ж звичайне завдання, яке може виконати будь-хто, але я вирішив доручити це тобі». І все ж таки він, певно, – я це бачила по його очах – не очікував такої реакції, я ж була тоді слухняна така, ввічлива. І вмить це усе кудись поділося… «Я не робитиму цього», –  повторила я, і зібралась писати заяву на звільнення. Але ніхто мене звільняти не збирався, той «начальник» просто залишив мене у спокої. Мабуть, знайшов когось іншого для цього спецзавдання. І це був один з перших уроків дорослого життя: ніхто не переконає нас зробити підлість, крім нас самих.

–  Ти хотіла бути лікарем?

– Це була мрія мого батька. І я після школи послухалась його – подала документи на вступ до Івано-Франківського медінституту. Аж смішно це згадувати. З тих предметів, в яких не була впевнена, отримала завдяки посидючості та везінню дві «п’ятірки» та одну «четвірку», а твір, який самовпевнено вважала найлегшим іспитом, виявився для мене «найслабшою ланкою». Коли побачила оцінку «три» –  не повірила, і подала на апеляцію, відтак переконавшись, що отримана оцінка виявилась цілком заслуженою. Я не добрала лише одного балу до прохідного. На останньому іспиті. На творі! І в цьому була іронія долі. Я ж була впевнена, що мої шкільні твори, записники та ведення таємних щоденників – це усе ніяк з майбутньою професією не пов’язане, це просто частина мене. Треба було послухатись себе, адже інтуїція мені підказувала: твоє місце не там, куди ти пнешся. А оскільки я цього не зрозуміла, то й отримала жорсткий урок. За який, до речі, була згодом вдячна долі. Наступного року я вступила на філологічний факультет Львівського університету, туди, де хотіла вчитись для себе, а не для батьків.

–  Яке місце в твоєму житті посідає інтуїція?

–  Часом саме інтуїція дає помітну підказку, треба лише ту підказку помітити.
Жінки зазвичай мають сильно розвинену інтуїцію. Саме вона висмикує з майбутнього деякі знання, які без неї не могли б потрапити у теперішній час. Кілька років тому я садила деревця біля нашого багатоповерхового будинку. До під’їзду підійшла моя донька, тоді ще підліток. У неї було багато друзів, але хлопчину, який йшов тоді із нею, я бачила вперше. Він запропонував мені допомогу і ходив додому кілька разів по воду, виносив повні відра – ті дерева ми посадили разом. Я глянула на нього в один момент і подумала: це мій майбутній зять. Так воно і сталося через кілька років. Про подібні випадки може розповісти чи не кожна жінка.

–  Чи легко тебе: а) здивувати, б) розсмішити, в) змусити плакати? Що має статися, щоб ти відчула ці емоції?

–  Здивувати легко, для цього мені достатньо побачити зблизька пташку з гарним пір’ям. Або подивитись фільм талановитого режисера. Або несподівано відкрити глибину в людині, яка видавалася поверхневою. Розсмішити мене важко, коли намагаються розсмішити, і легко, коли гумор спонтанний, і дочасний, і ситуативний. Оце я справді люблю і ціную. А плачу я рідко, хоча приводів для цього не бракує.
Найсильніші емоції викликають старі та малі люди, уважні спостереження за ними. Тут тобі і здивування, і сміх, і сльози.

– Які книжки в твоїй домашній бібліотеці стоять на «перших полицях»? Чи є серед них та, яка стала для тебе «особистою біблією»?

–  Книжки у моїй квартирі стоять та лежать усюди, в кожній кімнаті, і навіть у коридорі та на полицях заскленого балкону. Але я і далі мрію про кімнату, де усі стіни згори донизу були б уставлені книжками, і посеред цієї гармонії стояв би мій робочий стіл. Я розставила б усі книжки за певною системою, щоб їх можна було легко знайти. Так у мене було у дитинстві, коли я точно знала, де яка книжка стоїть. Із заплющеними очима могла зняти з полиці будь-яку книжку. А що зараз на «перших полицях»?.. Мабуть, словники та енциклопедії. Без словників не уявляю своєї бібліотеки. Скажімо, без словника-довідника «Фразеологія перекладів Миколи Лукаша». У таких книжках маю першочергову потребу.
З художніх усіх найдорожчих книжок не перелічити. Ну, от хоч би навмання: «Сто років самотності» Маркеса, «Аліса в країні Див» Льюїса Керролла, «Вбити пересмішника» Харпер Лі, «В очікуванні варварів» Кутзеє, «По кому подзвін?» Хемінгвея, «Майстер і Маргарита» Булгакова, «Гамлет» Шекспіра, «Степовий вовк» Германа Гессе…

–  Я досить часто граю в таку гру: сама для себе заперечую якісь «совкові постулати» і знаходжу для того аргументи… Один з них, скажімо, такий «ніколи не говори ніколи» — така собі «гарна» позиція для людей-флюгерів. А чи є в твоєму житті те, чого ти НІКОЛИ не зробиш і не пошкодуєш про це?
–  Часом жінки кажуть: я ніколи б з таким не жила! Або: я своїй дитині ніколи б такого не дозволила! А я про себе наперед навряд чи щось подібне могла б сказати. Хоча… Якусь непродуману глупоту можу зробити, і швидко пошкодувати і спробувати її виправити. А навмисну підлість точно ніколи б не зробила.

– Чому тебе навчила твоя мама? І чому б найважливішому ти б хотіла навчити свою доньку?
– Коли я ще не вміла читати, мама купила мені грубу книжку у гарній суперобкладинці і вона стала моєю улюбленою на усе життя – «Аліса у країні Див». Тепер маю кілька різних видань цієї книжки, але улюбленим залишається те старе видання. Мама подарувала мені тоді книжку «на виріст», я до неї тягнулася з усіх сил, коли вчилась читати, і років у дванадцять, коли насолоджувалась грою слів та сенсів, і після школи – коли почала звертати увагу на підтексти, які до того часу залишались непомітними. Тим подарунком мама, можливо й не усвідомлюючи цього, підняла для мене читацьку планку дуже високо. І тепер вибагливий читач, який сидить в мені, муштрує мене, як людину, яка пише, і змушує раз у раз відчувати напади незадоволення собою та віри у те, що завтра писатиму краще, ніж учора.
А від своєї доньки я й сама вчуся! Вона у багатьох життєвих ситуаціях мудріша за мене. І саме вона є моїм головним порадником, експертом та консультантом щодо нових книжок, ми з нею підказуємо одна одній, що варто почитати.

Спілкувалася Ірен Роздобудько,
спеціально для «Друга Читача»

Нещодавно патріарх сучасної дитячої літератури Всеволод Нестайко став прадідом!

…Перше оповідання улюбленця української дітвори Всеволода Нестайка про друзів Яву та Павлушу «Пригоди в кукурудзі» вийшло у світ 1963 року. Минуло майже півсотні літ, а історію про двох хлопчаків, які заблукали у кукурудзяному полі і вибралися звідти лише після того, як на сільському стовпі «заговорив» гучномовець, із великим захопленням читаємо дотепер. Згодом це оповідання увійшло до трилогії «Тореадори з Васюківки», яку 1979-го відзначили на світовому рівні: вона поповнила Особливий почесний список Ганса Крістіана Андерсена найвидатніших творів світової дитячої літератури. На щастя, в Україні ці твори теж не оминули увагою, як то часто буває, бо за результатами читацько-експертного опитування «Книжки незалежного 15-річчя, що вплинули на український світ» роман «Тореадори з Васюківки» посів перше місце серед сучасної прози для дітей.

…Особисто я невимовно тішуся, що живу у час активної творчої діяльності патріарха сучасної дитячої літератури Всеволода Нестайка. А ще більше радію з того, що маю змогу з ним поспілкуватися, запитати про головне. І те, яким чином це відбулося, не забуду, напевне, ніколи. За свої вісім років у журналістиці ТАК інтерв’ю іще не проводила. Нині пан Нестайко, на превеликий жаль, нездужає, тож прийняти вдома «настирливу» журналістку не зміг. Однак його премудра дружина, привітна Світлана Пилипівна, знайшла вихід із цієї ситуації, порадила зробити інтерв’ю… листуючись! Не за допомогою комп’ютера, а за допомогою… поштового зв’язку!

Я радо надіслала конверт із запитаннями на вулицю Шовковичну, що у Києві, і вже за кілька днів отримала товстенький паперовий «подарунок». Тепер маю на пам’ять шість альбомних аркушів, з яких чорними літерами підморгує до мене почерк найпершої помічниці Всеволода Зіновійовича пані Світлани, що власноруч занотувала відповіді свого талановитого чоловіка…

– Всеволоде Зіновійовичу, коли промовляєш Ваше прізвище-ім’я, то на думку спадає, що таке гармонійне поєднання – ніщо інше, як продуманий письменницький псевдонім! Що означає Ваше прізвище, і чому батько назвав Вас Всеволодом попри те, що матері це ім’я не подобалося?

– Звісно, це не псевдонім. Нестайко – з давніх козацьких прізвищ. Мої прадіди по батькові були козацького роду. Коли Катерина ІІ ліквідувала Запорізьку Січ, один із козаків не поїхав за Дунай, а осів у Бучачі на Тернопільщині. Він і започаткував наш рід, у якому було багато священиків та інших цікавих людей. Зокрема мій дід, отець Діонізій Нестайко служив деканом кількох парафій на Тернопільщині, парохом церкви Святого Миколая у місті Бучач. Він багато уваги приділяв вихованню молоді. Це, мабуть, від нього у мене постійний інтерес до всіляких морально-етичних проблем, пов’язаних з дитинством та юнацтвом… А от дід по материній лінії – Іван Довганюк – походив з селян-кріпаків Житомирщини, був успішним будівельником, все умів робити. І вельми дотепним чоловіком був! Саме від нього, вважаю, я успадкував отой талант до гумору, що його використовую у весело-сміховій стихії своїх книжок.

Щодо імені Всеволод, то направду так записав мене батько. Мамі не подобалося скорочення цього імені – Сева, тому вона кликала мене пестливо Вадик. У школі та університеті мене зазвичай називали Вадимом, а як письменник уже утвердився зі своїм повним ім’ям Всеволод Нестайко.

– Цікаво, чи ставали героями Ваших казок донька, онуки?

– У мене хороша дружня родина. Донька – спеціаліст з іноземних мов, викладач у виші. Зять працює у галузі машинобудування. Старший онук «підкорює» піар-технології, у нього вже є своя сім’я і недавно вони з дружиною подарували нам правнучку! А молодший онук має юридичну освіту і наразі тільки-но починає свою професійну діяльність. Не можу сказати, що писав спеціально для доньки та онуків, чи описував саме їх. Щоправда, на створення повісті «В країні сонячних зайчиків» мене свого часу надихнула таки донька. І лише тепер, коли вийшов перший том моїх «Казок» із цією повістю, я зробив присвяту дочці… Щодо онуків, то, звісно дещо з їхнього шкільного життя потрапило передусім у мої пригодницькі повісті. Але я ніколи не творив спеціально для них.

– Хтось із нащадків вдався у татка-дідуся-літератора?

– Певно, онуки щось успадкували від мене у своїх характерах та вподобаннях. Але це вже молодь ХХІ століття, у них формуються власні орієнтири у сучасному глобалізованому світі, інформаційному просторі. Тому багато в чому дуже різняться від мого покоління і героїв моїх казок.

– На продовження теми подекуди провокаційне запитання: на Вашу думку, яким українським дітям пощастило більше: тим, про яких писали Ви, чи сучасним?

– Усі діти у чомусь здібні, талановиті, вони завжди різні і чим дуже цікаві. Але, як на мене, є недолюблені, ті, яким не додали уваги у дитинстві. А саме від дорослих залежить, кого вони виростять, і чи будуть їхні діти успішними та щасливими. Кожен історичний час народжує своє покоління дітей. Мені видаються напрочуд цікавими особистостями герої моїх книжок часів «Тореадорів з Васюківки», але і тепер, коли одержую десятки, сотні листів від моїх читачів-школярів, то бачу, що народжується нове чудове покоління дітей такої собі комп’ютерної епохи. Ці діти хороші, розумні, хоча іноді з незвичними для нас інтересами, смаками та мріями.

– А яким із них більше поталанило з книжками, як гадаєте?

– Українські школярі мали і мають з чого вибирати, їм є що читати і в українській, і світовій літературі для дітей. У попередні десятиліття цей попит успішно задовольняли такі державні видавництва, як «Веселка» в Україні, «Детская литература» в Росії. Завдяки першокласним перекладам і редакторам діти мали змогу ознайомитися і з світовою класикою, і з сучасними творами різних жанрів… У 1990-х роках кількість видань, рівень і культура книговидання різко знизилися. Але вже у першому десятилітті 2000-х індустрія видань дитячої книги знову зросла. З’явилося багато приватних видавництв, які випускають у світ чудові книжки на високому поліграфічному рівні, з прекрасними ілюстраціями. Мені це відомо, бо й нині виходять у світ мої книжки, а також поповнюють домашню бібліотеку твори інших авторів. Тож мене тішить, що й нині видавництва випускають доробки дитячих письменників попередніх десятиліть: Віктора Близнеця, Анатолія Костецького, Наталії Забіли, Євгена Гуцало, Ярослава Стельмаха, Григора Тютюнника та інших…

– А як щодо сучасних дитячих авторів? Вам подобається їхня творчість?

– На жаль, я погано бачу, тому не можу, як раніше, слідкувати за новинками сучасної дитячої літератури, хоч і в курсі основних тенденцій її розвитку. Я радію творчим успіхам Лесі Ворониної, Івана Андрусяка, Володимира Рутківського, Зірки Мензатюк, Ганни Чубач, Марини і Сергія Дяченків та інших. Про всіх їх дізнаюся передусім із різних періодичних видань, про які мені постійно розповідає дружина.

Однак постає питання відбору дитячих книжок для читання через велику кількість графоманської літератури, яку видають саме у приватних видавництвах. Постає питання щодо співвідношення телевізійної та художньої продукції, яку просувають у дитячі кола. Крім цього, є певні загрози для сучасної художньої книжки для дітей з боку електронних видань, кількість яких дедалі збільшується… Отже, на батьків, вчителів, бібліотекарів і, звісно ж, на дитячих письменників чатує попереду багато роботи. Талановита книжка з чудовими ілюстраціями повинна залишитися одним із головних вихователів дитини.

– Наостанку дозвольте запитати Вас про сни. Вони у Вашому житті відіграли велику роль, адже стали основою багатьох творів… Скажіть, а які сни Ви бачите тепер? До написання яких книжок вони спонукають?

– Так, колись мені багато всього снилося. Було, наснився сонячний зайчик, який сидів у мене на носі і чарівним пензликом розмальовував на обличчі веснянки… Іншого разу наснилися казкові ковалі щастя, що золотими молоточками у новорічну ніч кували дітям «хвилинки-щастинки» на подарунки… Ці сни лягли в основу сюжетів казкових повістей «В країні сонячних зайчиків» та «Ковалі щастя». На жаль, нині таких чудових снів я не бачу. Однак творити не перестаю. За останні роки були видані мої нові повісті «Супер «Б» з фрикадельками», як продовження двох попередніх повістей із шкільного життя «Одиниця з обманом» та «П’ятірка з хвостиком», казкова повість «Найновіші пригоди їжачка Колька Колючки та зайчика Косі Вуханя» – теж як продовження відомого казкового детективу «Дивовижні пригоди в лісовій школі», казка «Незвичайні пригоди дивовижної принцеси»… Наразі виходить другий том моїх «Казок» у видавництві «Країна мрій», де вперше опублікують деякі казки і повісті. Багато часу також приділяю новим редакціям моїх попередніх творів, що їх перевидають. І в усьому цьому мені завше допомагає дружина-філолог. Сподіваємося, що нарешті вийде і збірка п’єс для дітей, написаних як за мотивами народних казок, так і за власними сюжетами. Їх успішно ставлять лялькові театри, театри для дітей та юнацтва…

Спілкувалася Жанна Куява