… – Андрію, як же хочеться зазирнути у твою душу бодай на дещицю глибше, ніж розкриваєшся журналістам! – Мовила я перед початком інтерв’ю з популярним і чи не найпліднішим сучасним письменником, автором та упорядником близько тридцяти «дорослих» та «дитячих» книжок Андрієм Кокотюхою. – Справа, можливо, й безуспішна, проте я однаково спробую, – додала. На що почула: 

– Жанно, нічого не вийде, бо, як сказали днями, я – емоційно-інший. Адже віднайти в мені душу, яка співає, чи на щось бурхливо реагує… Можливо, там, усередині, мозоль, бо давно живу? – розсміявся, чим іще більше заохотив достукатися до його найтонших душевних струн. Чи вийшло у мене?..

«ЩО БІЛЬШЕ АСФАЛЬТУ, ТО ЛЕГШЕ ПОЧУВАЮСЯ»

– Надворі зима, мороз, холод… Погодні умови, чи то пак картини завіконня впливають на твій творчий процес?

– Дуже впливають. Коли спека, працювати не можу. Навіть надвір намагаюся не виходити, бо варто побути під сонцем у «плюс двадцять п’ять», усе, не можу нормально думати, мислити, навіть їсти. Тому, коли сніг, та ще й мороз… Це моя улюблена пора! І хоч цьому ніхто не вірить, та я направду не реагую на холод, не мерзну… Коли бачу за вікном урбаністичний пейзаж, то мені від цього легше. Бо хоч і народився у Ніжині, нібито невеликому місті, та я урбаніст, називаю себе дитям асфальту. Що більше асфальту, то мені легше…

– Що і яким чином може вибити з письменницької колії Андрія Кокотюху, який за день старається писати по сорок тисяч знаків художнього твору! Себто, за яких обставин тобі пишеться найкраще?

– Засмітився унітаз, чи перестала запалюватися конфорка на плиті, чи не можу знайти ножиці, які лежали отут… Коли щось не на своїх місцях і якісь механізми вийшли з ладу, – це для мене форс-мажорні обставини. Побут мусить бути налаштований так, як звик. Дощ за вікном, сніг, аварія, корка, перенесення домовленостей, – це можна скорегувати і воно мене з колії не вибиває. Та коли відкриваю кран, а вода звідти не тече, або хочу подзвонити, а телефон не працює, чи зазираю у вікно, а воно брудне, – це дискомфортні ситуації. Я можу не спати, але нормально працювати. Але якщо виспався, заходжу на кухню, а хтось із домашніх не помив після себе чашку, – мій настрій зіпсовано на цілий день. Тоді годину-дві мушу затратити, щоб налаштуватися на роботу.

«МИ СЕБЕ БОЇМОСЯ. МИ СОБОЮ НЕ ЦІКАВИМОСЯ»

– Наразі ти працюєш у співочому проекті «Голос країни-2», що неабияк дивує. Що цікавого запропонували тобі у такій неписьменницькій, на перший погляд, програмі?

– Погодився на цю роботу передусім тому, що, як казав Том Сойєр, не кожному хлопчику запропонують фарбувати паркани. Я ще не працював на подібних проектах і навіть не уявляв, як можна написати сценарій для реаліті-шоу, що, нібито, не передбачено. І коли чесно зізнався, мовляв, у книжках, кіно й телебаченні творю іншу драматургію, з іншими сюжетами, то мені відповіли: «Отже відкриєш для себе щось нове». Очевидно це мене зачепило. До того ж, у цьому шоу драматичні ходи відеоматеріалу необхідно вибудувати так, аби люди, де треба, вдихнули, а, де треба, видихнули. Бо насправді українці прогнозовані. Оскільки цей проект належить до масової культури, у якій я розуміюся, то нічого не втрачаю, працюючи у ньому. З моїм внутрішнім світом ця робота не вступає у конфлікт. Тут я належу до сценарно-редакторської групи і, порівняно з минулорічним, цей сезон «Голосу країни» більше розповість про учасників, їх історії, долі.

– Після роботи на каналі ICTV, де писав сценарії для документального фільму «Кримінальні історії», ти видав книгу «Повзе змія», після участі у «Паралельному світі» на СТБ, – гостросюжетну детективну історію «Аномальна зона»… Що може виникнути після роботи у такому проекті як «Голос країни»?

– Гадаю, те що роблю тут, не цікаве українському читачеві. За кордоном про такий собі зворотній бік телебачення написано і пишеться багато. Але для себе нічого нового не відкриваю бодай тому, що торік прочитав роман Бена Елтона «Номер один» про те, як знімали «Х-фактор» у Британії. А ще у нього є роман «Смерть за склом» про залаштунки реаліті-шоу. Я не певен, що цільовій аудиторії українських книжок це цікаво, бо в нас не сформувалися поняття «герой» та «антигерой». От чому 1989 року ми зрозуміли, що гурт «Брати Гадюкіни» це круто, лише після того, як їх показали у програмі Алли Пугачової? Або чому ми маємо слухати «Океан Ельзи» тільки тому, що їхні пісні були саунд-треками до фільму «Брат-2»? Мені дуже хочеться урешті побачити український касовий фільм з саунд-треками українських груп. Я зациклений на тому, що робиться всередині Україні. Чи не тому і створив українську версію російської книги «Намедни» – «Україна: Нова епоха». Але українці однаково більше купують російську версію Леоніда Парфьонова, ніж книгу про себе. Ми себе боїмося, ми собою не цікавимося. І саме тому ми так ставимося до української книги, у тому числі – про наше телебачення.

– Над якою книгою працюєш наразі?

– Назви роману не викажу, а щодо жанру, то це гостросюжетна драма на історичній основі.

– Один із найсвіжіших твоїх містичних детективів «Пророчиця» брав участь у конкурсі «Книга року Бі-Бі-Сі-2011». Хотілося перемогти?

– Хотілося бодай тому, що там передбачена грошова винагорода. (Сміється. Ж.К) Але розумів, що цього не станеться, бо то детектив, головні герої якого керуються логікою. Український читач із логікою «не дружить», він живе емоціями. Тому й маємо таку країну…

«НЕКРАСИВИХ ЖІНОК УНИКАЮ»

– Андрію, з твоїх слів, ти одружився пізно. Цікаво, за якими критеріями обирав дружину? Тобто, чим наділена Ірина, що має щастя, чи нещастя, бути дружиною такого популярного і публічного чоловіка?

– Очевидно їй не пощастило, бо її чоловік не романтик, не лірик, не читає віршів, постійно зайнятий… А щоб жінка могла мати зі мною якісь стосунки, чи то особисті, чи ділові, вона мусить бути красивою. То мій недолік, і не знаю, чи варто його на п’ятому десятку виправляти, – некрасивих жінок я намагаюся уникати.

По-друге, жінка мусить визнавати, що останнє слово буде лише за мужчиною. Але при цьому він сам мусить бути на своєму місці. Для мене мужчина – це не накачані біцепси і не наявність джипу. Це стан душі і життєві настанови. Справжній мужчина відповідає за слова, вчинки, забезпечує комфорт, не чекає, що йому принесуть чай у ліжко, він взагалі не лежить на дивані у присутності жінки. Хіба організовує все довкола. А ще ця жінка має потребувати певної допомоги, щоб не була «чоловіком у спідниці». Я завжди хотів мати близькі стосунки з жінкою, яку врятую, коли вона тонутиме. Така собі казкова матриця, коли принцеса сидить у вежі, яку охороняє дракон, а ти, справжній лицар, прийшов, урятував і отримав красуню у якості призу. Але надалі мусиш доводити, що ти цього призу вартий…

– А чи має бути господарником цей мужчина?

– Так, я сам ходжу по магазинах, наводжу лад у кімнатах, керую домом в хорошому розумінні цього слова… У мене всі шахові фігури на місці і по можливості знають свої функції. Іноді навіть може видаватися, що я домашній диктатор.

– О, то, певно, й батько ти строгий?!

– Радше ліберально-демократичний. Наразі я не вельми хороший батько, бо замість того, щоб проводити час удома з восьмирічним сином Данилом, ночую на роботі. Втім добре, що бодай розумію це. Загалом мені цікаво з малим, бо він багато читає: не встигаю купувати книжки. Цьогоріч ми удвох відпочивали у Болгарії, їздили до Кам’янець-Подільського… А непорозуміння виникають хіба через синів знак Зодіаку: він Лев! А Леви народжені переможцями, царями. У мене в хаті два Леви, які вважають, що все знають…

– Чи є у твоїй родині традиції, яких свято дотримуєтеся?

– Крім Різдва і Пасхи, це неформальні свята, які я вигадую сам. Приміром, шість років, як переїхали на нову квартиру. Тоді зазвичай купуємо суші, бо Данило дуже їх любить, і шампанське «Артемівське»… І навіть ті дні, коли я вдома, теж можемо віднести до родинних свят та повечіркувати.

– Наостанку продовж фразу: жити чудово, бо…

– …ти почуваєшся вільним, а не таким, яким тебе проголосили.

Спілкувалася Жанна Куява

На її рахунку вже 23 (!) книжки, 5 екранізованих сценаріїв (три з них за мотивами власних творів). Вона захоплюється створенням мультиків, малює, вишиває бісером, грає на гітарі, плаває з аквалангом. Що ще ви не знали про Ірен Роздобудько?

1. Головна риса Вашого характеру?

Імпульсивність.

2. Ваш головний недолік?

Імпульсивність.

3. Які якості Ви найбільше цінуєте у чоловіках?

Порядність, розум, доброту.

4. Які якості Ви найбільше цінуєте у жінках?

Вміння ніколи нічого з себе не вдавати, бути собою.

5. Що Ви найбільше цінуєте у друзях?

Вміння розділити… радість.

6. Ваша улюблена справа?

Їсти тараньку.

7. Ваша мрія про щастя?

Рівновага між зовнішнім і внутрішнім світом.

8. Що Ви вважаєте найбільшим нещастям?

Хворобу рідних людей.

9. Ваш улюблений колір?

Всі відтінки синього.

10. Ваша улюблена квітка?

Не люблю зірваних квітів! Але в разі чого – троянда.

11. Ваша улюблена пташка?

Міський горобчик.

12. Улюблені імена?

Яна, Ігор, Етела, Марта.

13. Ваші улюблені письменники-прозаїки?

Ірен Роздобудько.

14. Ваші улюблені поети?

Ліна Костенко.

15. Улюблений літературний герой?

Всі три товариші з «Трьох товаришів» Ремарка.

16. Улюблені літературні героїні?

Патрісія Хольман («Три товариші»)

17. Ваш улюблені герої/героїні в реальному житті?

Евіта Перон, Фріда Кало, Жанна д‘Арк, Марія Кюрі, Блез Паскаль, Нікола Тесла, Моцарт, Катерина Білокур, Василь Стус, Іван Дзюба, Ліна Костенко.

18. Ваші улюблені композитори?

Ігор Жук, Легран, Моцарт, Альбіноні, Малер, Святослав Вакарчук, Дмитро Шуров…

19. Улюблені художники?

Матіс, Гоген, Клімт, Моне, Мане, Врубель, Гніздовський, Марчук, Катерина Штанько, Катерина Білокур,  Микола Грог…

20. Де б  Вам хотілося жити?

Всередині спілого кавуна!

21. Якою б Ви хотіли бути?

На три кілограми худішою.

22. Що вплинуло на Ваш світогляд?

Книжки.

23. Що Ви ненавидите більше всього?

Зрадництво і «флюгерізм».

24. До яких пороків Ви найбільш поблажливі?

Тілесно-розважальних.

25. Історичні персонажі, яких Ви зневажаєте?

Сталін.

26. Який момент воєнної історії Ви цінуєте найбільше?

Нюрнберзький процес.

27. Реформа, яку Ви найбільше цінуєте?

Перебудова.

28. Якою б здатністю Ви хотіли володіти?

Зцілювати людей.

29. Ваш душевний стан у даний момент?

Щастя.

30. Ваше життєве кредо?

Не плач, не бійся, не проси!

Пора навколо Різдва та Нового і Старого Нового Року – улюблений час підбивати літературні, книжкові підсумки року різноманітними рейтингами та преміями. Більшість із них уже визначились із переможцями. А «Друг Читача» вирішив звернутися до, так би мовити, «фахових», але не заангажованих у жодних журі чи експертних радах читачів – музикантів, студентів, держслужбовців, фотографів, критиків… Ми поставили їм два прості й дещо наївні питання, які проте, здається, показали настрої й читацькі преференції цих людей вельми виразно. Яка прочитана торік книжка особисто для вас стала «книжкою 2011 року»? І яку вам хотілось отримати «під ялинку»?

Наталя Бутирська, музикант, викладачка:

Найбільше враження своєю стилістикою на мене з прочитаного цього року, мабуть, справила книжка Адольфо Касареса «Винахід Мореля». Надзвичайно приємна книга! А в сенсі моральному, внутрішньому – поза сумнівами, «Чорний ворон» Василя Шкляра. Цей роман справді «проймає», і то настільки, що мені негайно захотілося поїхати в ті краї – Холодний Яр і навколо, – про котрі йдеться в книжці. Влітку я це з превеликим задоволенням зробила. У подарунок я би не відмовилась отримати «Парцифаль», бо зараз захопилася середньовічною лицарською тематикою, а цей твір ніяк не дістану.

Сашко Ушкалов, письменник:

Це в жодному разі не династійна самореклама, але для мене впродовж кількох наступних років головною книгою лишатиметься повна академічна збірка творів Сковороди, упорядкована моїм батьком, доктором філології Леонідом Ушкаловим. Я на власні очі бачив, як ця книга створювалася впродовж багатьох років, тож як ніхто знаю, скільки в неї було вкладено праці. А подарунки – не люблю отримувати подарунків, навіть якщо це книги.

Катерина Міщук, філолог:

Якби складала особистий книжковий рейтинг, серед знакових українських книжок неодмінно опинився роман Антиповича «Хронос». Перш за все тому, що сучасній українській літературі бракує науково-фантастичних текстів, а фантастику в нас традиційно сприймають лише як щось фентезійно-казкове або гоголівсько-містичне. Поряд із антиутопійними візіями Антиповича цьогоріч в українському кінопрокаті з’явився фантастичний трилер «Час» голлівудського виробництва, який візуалізував ту саму проблематику плинності часу, його коштовність та хронічне прагнення його контролювати. Очевидно, проблеми та зумовлена ними тематика зараз на часі.

Під ялинкою я хотіла б знайти роман Джуліана Барнса «The Sense of an Ending». Колись читала його антиутопію «Англія, Англія» – роман, у якому органічно співіснували іронія, сатира, пародія, пастиш та суто «кероллівська» парадоксальність. Цікаво, що запропонує читачеві текст, що отримав цьогорічну букерівську премію. Кажуть, він теж про час і проминальність.

Ігор Колтунов, журналіст:

Книжкою року я б обрав уже давно написану книгу Івана Багряного «Людина біжить над прірвою» про фантастичну волю до життя, принципи та незламність. Більшість моїх знайомих про неї навіть не чули, але вона заслуговує не тільки, аби її прочитати, але і того, щоб екранізувати її в Голівуді. Це фантастична та цікава пригода людини, написана нашим геніальним, але не достатньо шанованим на батьківщині співвітчизником.

А «Ворошиловград» Сергія Жадана змусив по іншому подивитись на тему родини та ставлення до неї, дав зрозуміти, що рано чи пізно варто примиритися зі всіма, кого не любив, не розумів чи не поважав, тому на родинне свято Різдво ця книга нікому не завадить. «Таємниці письменницьких шухляд» також не можуть лишити байдужим, адже там про нашу літературу, історію та атмосферу, в якій доводилось жити українським радянським письменникам, про «культ особистості».

Віка Юрченко, фотограф:

Книжка року для мене – «Елегантна їжачиха» Мюріель Барбері, мабуть, тому що, по-перше, справді цікавий сюжет, чекаєш, що буде далі, а ще дуже крута ідея про те, що багато хто з людей насправді зовсім не ті, ким здаються на перший погляд. Багато такого собі потоку свідомості з роздумами, близькими мені, плюс добрий переклад. А найкращим подарунком для мене була би «Історія костюму», правда, це така величезна дорогуща книженція…

Соломія Онуфрів, викладачка журналістики:

Після зустрічі з письменником Юрієм Щербаком я вирішила прочитати його «Час смертохристів» – і не помилилася: дуже сильна і прогностична книга, всім її раджу. А у подарунок я би хотіла отримати «Тіні з’являються на світанку» Степана Процюка.

Катерина Гладка, журналістка:

Книга року – мабуть-таки, Андрухович і його 111 міст, бо я знала давно про ідею і чекала, коли вже нарешті вона буде реалізована. А оскільки я мандрівниця і люблю творчість Юрка, то це стало подвійним задоволенням. Хотіла б, аби хтось мені подарував «Доповідну апостолові Петру» Юрія Іллєнка.

Павло Коробчук, поет:

Моя особиста книга року – «Хронос» Антиповича. Цей хлопчина написав рівний, інтригуючий роман, чудовою мовою. Важливо те, що ажіотаж навколо книги виник не заздалегідь, безвідносно до імені автора, а поступово, що свідчить про текст як перший чинник до прочитання. Це імпонує.

У подарунок хотілося б щось від «Абабигаламаги» – подарунки мають бути красивими і корисними, а яка ж від них користь, якщо вони не красиві? Або хай це будуть «Баламутники» Романа Скиби.

Олена Колесник, студентка:

З українських – мабуть, «Осінь за щокою» Василя Слапчука, а з зарубіжних – «Імперія ангелів» Бернара Вербера. Ці книжки навчають, змушують думати і міняють світогляд. Взагалі, я зараз віддаю перевагу або світоглядним книжкам, або поезії. Тому в подарунок дуже хотіла б отримати книжку віршів Ліни Костенко.

Анатолій Дністровий, письменник, есеїст:

Особистий вибір 2011 року: Володимир Єрмоленко. Оповідач і філософ. Вальтер Беньямін та його час. – Київ: Критика, 2011. А щодо подарунку: було б не зле, якби мені хтось із громадськості подарував п’ятдесятитомник Івана Франка (включно з новими додрукованими томами) – дуже треба, і це було би для роботи, а не для інтер’єру.

Маріанна Кіяновська, поетка:

Чесно кажучи, насправді це дуже складне питання. Цього року мені рівновелико сподобалися (чи просто здалися дуже важливими) десь із двадцять чи й більше книжок – і всі вони дуже різні. Серед них і «Господні комарики» Жежери, і «Хронос» Антиповича, і «БотакЄ» Прохаська, і «Ран» Іри Шувалової, і «Динозавр» Коробчука, і нові збірки Карп’юка і Мусаковської, і видана «Духом і літерою» добірка есе Мілоша «Велике князівство літератури», і «Веди свій плуг понад кістками мертвих» Токарчук… Та навіть і це – далеко не всі ці цікаві й улюблені мої книги 2011 року (бо, зокрема, я не називаю своїх улюблених цьогорічних книг іншими мовами). Однак жодна із них – як би це сказати – не є для мене знаковою. А справді знакова для мене книга – це «Вибране листування…» Оксани Забужко та Юрія Шевельова (Київ, «Факт», 2010). Щоправда, на палітурці стоїть 2010, але у книгарні вона потрапила власне на початку 2011 року. Це не просто хороша книжка. Це книжка – людино- і націєтворча. Хороших книжок – не так уже й мало. Я з насолодою читала і навіть уже й перечитувала Рутківського, я неймовірно люблю те, що пише Санченко, Богдана Матіяш, мене зачаровують іскрометні есе Бойченка, я дуже високо оцінюю «Час смертохристів» Щербака, – але за масштабом висловленого жодна із цьогорічних книг не може зрівнятися з «Вибраним листуванням».

Олександр Гладких, керівник підрозділу Школи вищого корпусу державної служби:

Для мене справжня книжка року – довідник «Репресовані діячі УАПЦ» від «Смолоскипа». Перечитував її вже кілька разів, і щоразу знаходив у ній щось нове, цікаве. Там є історичні дані, біографії репресованих українських священиків, і хоч усі вони мали однакову статтю, в цих коротких біографічних рядках ти бачиш їхні різні, індивідуальні долі, кожного з 86 людей. На мене така справжня, особиста історія справляє більше враження, ніж будь-яка вигадка чи фантастика. У подарунок я хотів би отримати книжку Степана Семенюка «…І гинули першими». Мені розповідали, що це цікаві спогади ветерана УПА.

Розпитував Олег Коцарев

Фото: zaxid.net

…Я дочитувала «Бору» на пароплаві, що плив по Дніпру і раптом зловила себе на думці, що цей текст подібний до того, що я відчуваю в затишній каюті посеред ріки: заспокоєність, тихе погойдування на незбурених штормом хвилях, врівноваженість між внутрішнім і зовнішнім, комфортність…
Подумала тоді: а, дійсно – романи, які пропонує читачеві Галина Вдовиченко – затишні і комфортні, як старовинний замок на пагорбі, в якому немає жахіть, як лісова галявина, віддалена від галасливого мегаполісу, як острів, на якому відбувається НОРМАЛЬНЕ життя – без істерик і надривів, без зухвалості будь-якою ціною «завоювати читача», без ненормативних ситуацій, дратівливих і нереальних сюжетів. Просто – життя. Причому, дійсно нормальне, людське, з усіма його впізнаваними деталями. А «екзотичність» ситуацій, як чи то присутність в оповіді вовчої спільноти, чи то дивний подарунок невідомого благодійника – лише тло, на якому розгортаються стосунки наших сучасників.
Причому, як хочеться, (даруйте – втретє!) особливо підкреслити: нормальні стосунки. Тобто ті, від яких, на жаль, відвикли і в літературі, і в кіно, і, що прикріше, в реальному житті…
Подумала: писати так і про таке – це завжди ризик. Чи почують тебе в загальному галасі?
Виявилось протилежне: чим більше довкола галасу – тим пильніше починаєш прислухатися до того, хто говорить спокійно, розважливо, зв’язно – немов несе хвилями ріки…

– Галю, я була здивована, коли дізналась, що ти родом з… Заполяр’я! Як ти вважаєш чи має вплив місце народження людини на її долю, характер?

– Так, я народилась за Полярним колом, на Кольському півострові. Не пам’ятаю того містечка на самому кордоні з Норвегією, але – що найдивніше – не пам’ятаю північного сяйва, хоча його мала б запам’ятати у свої півтора роки, бо згодом ми повернулись в Україну. І це залишається одним з моїх бажань – знову, як вперше, побачити північне сяйво. Отаке поєднання факту з власного життя та відсутності пам’яті про нього…І лише якісь певні паралелі нагадують мені про місце народження – казкову Лапландію: особливе від самого дитинства ставлення до казки «Снігова королева», любов до скандинавської літератури, деякі риси «нордичного характеру»…

– Будь ласка, продовжи фразу: «Коли я вперше зіштовхнулась з дорослим світом, я…»
– …зробила не так, як цей світ вимагав! Після школи, не вступивши у медичний інститут, я опинилась на роботі у фізико-механічному інституті. Я у їхні звіти вписувала математичні формули своїм тоді ще каліграфічним почерком. І одного разу поважний дорослий дядько, здається парторг чи профорг, дав мені завдання: зробити хронометраж робочого дня його колеги. «Як це?» – не зрозуміла я. Той пояснив: записати, коли той колега вийшов з відділу на перекур, коли повернувся, скільки часу розмовляв в коридорі «не по дєлу»… Мені фарба кинулась в обличчя. «Я не робитиму цього», – сказала я йому. «Та що ти з себе удаєш?! – закричав парторг, – Це ж звичайне завдання, яке може виконати будь-хто, але я вирішив доручити це тобі». І все ж таки він, певно, – я це бачила по його очах – не очікував такої реакції, я ж була тоді слухняна така, ввічлива. І вмить це усе кудись поділося… «Я не робитиму цього», –  повторила я, і зібралась писати заяву на звільнення. Але ніхто мене звільняти не збирався, той «начальник» просто залишив мене у спокої. Мабуть, знайшов когось іншого для цього спецзавдання. І це був один з перших уроків дорослого життя: ніхто не переконає нас зробити підлість, крім нас самих.

–  Ти хотіла бути лікарем?

– Це була мрія мого батька. І я після школи послухалась його – подала документи на вступ до Івано-Франківського медінституту. Аж смішно це згадувати. З тих предметів, в яких не була впевнена, отримала завдяки посидючості та везінню дві «п’ятірки» та одну «четвірку», а твір, який самовпевнено вважала найлегшим іспитом, виявився для мене «найслабшою ланкою». Коли побачила оцінку «три» –  не повірила, і подала на апеляцію, відтак переконавшись, що отримана оцінка виявилась цілком заслуженою. Я не добрала лише одного балу до прохідного. На останньому іспиті. На творі! І в цьому була іронія долі. Я ж була впевнена, що мої шкільні твори, записники та ведення таємних щоденників – це усе ніяк з майбутньою професією не пов’язане, це просто частина мене. Треба було послухатись себе, адже інтуїція мені підказувала: твоє місце не там, куди ти пнешся. А оскільки я цього не зрозуміла, то й отримала жорсткий урок. За який, до речі, була згодом вдячна долі. Наступного року я вступила на філологічний факультет Львівського університету, туди, де хотіла вчитись для себе, а не для батьків.

–  Яке місце в твоєму житті посідає інтуїція?

–  Часом саме інтуїція дає помітну підказку, треба лише ту підказку помітити.
Жінки зазвичай мають сильно розвинену інтуїцію. Саме вона висмикує з майбутнього деякі знання, які без неї не могли б потрапити у теперішній час. Кілька років тому я садила деревця біля нашого багатоповерхового будинку. До під’їзду підійшла моя донька, тоді ще підліток. У неї було багато друзів, але хлопчину, який йшов тоді із нею, я бачила вперше. Він запропонував мені допомогу і ходив додому кілька разів по воду, виносив повні відра – ті дерева ми посадили разом. Я глянула на нього в один момент і подумала: це мій майбутній зять. Так воно і сталося через кілька років. Про подібні випадки може розповісти чи не кожна жінка.

–  Чи легко тебе: а) здивувати, б) розсмішити, в) змусити плакати? Що має статися, щоб ти відчула ці емоції?

–  Здивувати легко, для цього мені достатньо побачити зблизька пташку з гарним пір’ям. Або подивитись фільм талановитого режисера. Або несподівано відкрити глибину в людині, яка видавалася поверхневою. Розсмішити мене важко, коли намагаються розсмішити, і легко, коли гумор спонтанний, і дочасний, і ситуативний. Оце я справді люблю і ціную. А плачу я рідко, хоча приводів для цього не бракує.
Найсильніші емоції викликають старі та малі люди, уважні спостереження за ними. Тут тобі і здивування, і сміх, і сльози.

– Які книжки в твоїй домашній бібліотеці стоять на «перших полицях»? Чи є серед них та, яка стала для тебе «особистою біблією»?

–  Книжки у моїй квартирі стоять та лежать усюди, в кожній кімнаті, і навіть у коридорі та на полицях заскленого балкону. Але я і далі мрію про кімнату, де усі стіни згори донизу були б уставлені книжками, і посеред цієї гармонії стояв би мій робочий стіл. Я розставила б усі книжки за певною системою, щоб їх можна було легко знайти. Так у мене було у дитинстві, коли я точно знала, де яка книжка стоїть. Із заплющеними очима могла зняти з полиці будь-яку книжку. А що зараз на «перших полицях»?.. Мабуть, словники та енциклопедії. Без словників не уявляю своєї бібліотеки. Скажімо, без словника-довідника «Фразеологія перекладів Миколи Лукаша». У таких книжках маю першочергову потребу.
З художніх усіх найдорожчих книжок не перелічити. Ну, от хоч би навмання: «Сто років самотності» Маркеса, «Аліса в країні Див» Льюїса Керролла, «Вбити пересмішника» Харпер Лі, «В очікуванні варварів» Кутзеє, «По кому подзвін?» Хемінгвея, «Майстер і Маргарита» Булгакова, «Гамлет» Шекспіра, «Степовий вовк» Германа Гессе…

–  Я досить часто граю в таку гру: сама для себе заперечую якісь «совкові постулати» і знаходжу для того аргументи… Один з них, скажімо, такий «ніколи не говори ніколи» — така собі «гарна» позиція для людей-флюгерів. А чи є в твоєму житті те, чого ти НІКОЛИ не зробиш і не пошкодуєш про це?
–  Часом жінки кажуть: я ніколи б з таким не жила! Або: я своїй дитині ніколи б такого не дозволила! А я про себе наперед навряд чи щось подібне могла б сказати. Хоча… Якусь непродуману глупоту можу зробити, і швидко пошкодувати і спробувати її виправити. А навмисну підлість точно ніколи б не зробила.

– Чому тебе навчила твоя мама? І чому б найважливішому ти б хотіла навчити свою доньку?
– Коли я ще не вміла читати, мама купила мені грубу книжку у гарній суперобкладинці і вона стала моєю улюбленою на усе життя – «Аліса у країні Див». Тепер маю кілька різних видань цієї книжки, але улюбленим залишається те старе видання. Мама подарувала мені тоді книжку «на виріст», я до неї тягнулася з усіх сил, коли вчилась читати, і років у дванадцять, коли насолоджувалась грою слів та сенсів, і після школи – коли почала звертати увагу на підтексти, які до того часу залишались непомітними. Тим подарунком мама, можливо й не усвідомлюючи цього, підняла для мене читацьку планку дуже високо. І тепер вибагливий читач, який сидить в мені, муштрує мене, як людину, яка пише, і змушує раз у раз відчувати напади незадоволення собою та віри у те, що завтра писатиму краще, ніж учора.
А від своєї доньки я й сама вчуся! Вона у багатьох життєвих ситуаціях мудріша за мене. І саме вона є моїм головним порадником, експертом та консультантом щодо нових книжок, ми з нею підказуємо одна одній, що варто почитати.

Спілкувалася Ірен Роздобудько,
спеціально для «Друга Читача»

Нещодавно патріарх сучасної дитячої літератури Всеволод Нестайко став прадідом!

…Перше оповідання улюбленця української дітвори Всеволода Нестайка про друзів Яву та Павлушу «Пригоди в кукурудзі» вийшло у світ 1963 року. Минуло майже півсотні літ, а історію про двох хлопчаків, які заблукали у кукурудзяному полі і вибралися звідти лише після того, як на сільському стовпі «заговорив» гучномовець, із великим захопленням читаємо дотепер. Згодом це оповідання увійшло до трилогії «Тореадори з Васюківки», яку 1979-го відзначили на світовому рівні: вона поповнила Особливий почесний список Ганса Крістіана Андерсена найвидатніших творів світової дитячої літератури. На щастя, в Україні ці твори теж не оминули увагою, як то часто буває, бо за результатами читацько-експертного опитування «Книжки незалежного 15-річчя, що вплинули на український світ» роман «Тореадори з Васюківки» посів перше місце серед сучасної прози для дітей.

…Особисто я невимовно тішуся, що живу у час активної творчої діяльності патріарха сучасної дитячої літератури Всеволода Нестайка. А ще більше радію з того, що маю змогу з ним поспілкуватися, запитати про головне. І те, яким чином це відбулося, не забуду, напевне, ніколи. За свої вісім років у журналістиці ТАК інтерв’ю іще не проводила. Нині пан Нестайко, на превеликий жаль, нездужає, тож прийняти вдома «настирливу» журналістку не зміг. Однак його премудра дружина, привітна Світлана Пилипівна, знайшла вихід із цієї ситуації, порадила зробити інтерв’ю… листуючись! Не за допомогою комп’ютера, а за допомогою… поштового зв’язку!

Я радо надіслала конверт із запитаннями на вулицю Шовковичну, що у Києві, і вже за кілька днів отримала товстенький паперовий «подарунок». Тепер маю на пам’ять шість альбомних аркушів, з яких чорними літерами підморгує до мене почерк найпершої помічниці Всеволода Зіновійовича пані Світлани, що власноруч занотувала відповіді свого талановитого чоловіка…

– Всеволоде Зіновійовичу, коли промовляєш Ваше прізвище-ім’я, то на думку спадає, що таке гармонійне поєднання – ніщо інше, як продуманий письменницький псевдонім! Що означає Ваше прізвище, і чому батько назвав Вас Всеволодом попри те, що матері це ім’я не подобалося?

– Звісно, це не псевдонім. Нестайко – з давніх козацьких прізвищ. Мої прадіди по батькові були козацького роду. Коли Катерина ІІ ліквідувала Запорізьку Січ, один із козаків не поїхав за Дунай, а осів у Бучачі на Тернопільщині. Він і започаткував наш рід, у якому було багато священиків та інших цікавих людей. Зокрема мій дід, отець Діонізій Нестайко служив деканом кількох парафій на Тернопільщині, парохом церкви Святого Миколая у місті Бучач. Він багато уваги приділяв вихованню молоді. Це, мабуть, від нього у мене постійний інтерес до всіляких морально-етичних проблем, пов’язаних з дитинством та юнацтвом… А от дід по материній лінії – Іван Довганюк – походив з селян-кріпаків Житомирщини, був успішним будівельником, все умів робити. І вельми дотепним чоловіком був! Саме від нього, вважаю, я успадкував отой талант до гумору, що його використовую у весело-сміховій стихії своїх книжок.

Щодо імені Всеволод, то направду так записав мене батько. Мамі не подобалося скорочення цього імені – Сева, тому вона кликала мене пестливо Вадик. У школі та університеті мене зазвичай називали Вадимом, а як письменник уже утвердився зі своїм повним ім’ям Всеволод Нестайко.

– Цікаво, чи ставали героями Ваших казок донька, онуки?

– У мене хороша дружня родина. Донька – спеціаліст з іноземних мов, викладач у виші. Зять працює у галузі машинобудування. Старший онук «підкорює» піар-технології, у нього вже є своя сім’я і недавно вони з дружиною подарували нам правнучку! А молодший онук має юридичну освіту і наразі тільки-но починає свою професійну діяльність. Не можу сказати, що писав спеціально для доньки та онуків, чи описував саме їх. Щоправда, на створення повісті «В країні сонячних зайчиків» мене свого часу надихнула таки донька. І лише тепер, коли вийшов перший том моїх «Казок» із цією повістю, я зробив присвяту дочці… Щодо онуків, то, звісно дещо з їхнього шкільного життя потрапило передусім у мої пригодницькі повісті. Але я ніколи не творив спеціально для них.

– Хтось із нащадків вдався у татка-дідуся-літератора?

– Певно, онуки щось успадкували від мене у своїх характерах та вподобаннях. Але це вже молодь ХХІ століття, у них формуються власні орієнтири у сучасному глобалізованому світі, інформаційному просторі. Тому багато в чому дуже різняться від мого покоління і героїв моїх казок.

– На продовження теми подекуди провокаційне запитання: на Вашу думку, яким українським дітям пощастило більше: тим, про яких писали Ви, чи сучасним?

– Усі діти у чомусь здібні, талановиті, вони завжди різні і чим дуже цікаві. Але, як на мене, є недолюблені, ті, яким не додали уваги у дитинстві. А саме від дорослих залежить, кого вони виростять, і чи будуть їхні діти успішними та щасливими. Кожен історичний час народжує своє покоління дітей. Мені видаються напрочуд цікавими особистостями герої моїх книжок часів «Тореадорів з Васюківки», але і тепер, коли одержую десятки, сотні листів від моїх читачів-школярів, то бачу, що народжується нове чудове покоління дітей такої собі комп’ютерної епохи. Ці діти хороші, розумні, хоча іноді з незвичними для нас інтересами, смаками та мріями.

– А яким із них більше поталанило з книжками, як гадаєте?

– Українські школярі мали і мають з чого вибирати, їм є що читати і в українській, і світовій літературі для дітей. У попередні десятиліття цей попит успішно задовольняли такі державні видавництва, як «Веселка» в Україні, «Детская литература» в Росії. Завдяки першокласним перекладам і редакторам діти мали змогу ознайомитися і з світовою класикою, і з сучасними творами різних жанрів… У 1990-х роках кількість видань, рівень і культура книговидання різко знизилися. Але вже у першому десятилітті 2000-х індустрія видань дитячої книги знову зросла. З’явилося багато приватних видавництв, які випускають у світ чудові книжки на високому поліграфічному рівні, з прекрасними ілюстраціями. Мені це відомо, бо й нині виходять у світ мої книжки, а також поповнюють домашню бібліотеку твори інших авторів. Тож мене тішить, що й нині видавництва випускають доробки дитячих письменників попередніх десятиліть: Віктора Близнеця, Анатолія Костецького, Наталії Забіли, Євгена Гуцало, Ярослава Стельмаха, Григора Тютюнника та інших…

– А як щодо сучасних дитячих авторів? Вам подобається їхня творчість?

– На жаль, я погано бачу, тому не можу, як раніше, слідкувати за новинками сучасної дитячої літератури, хоч і в курсі основних тенденцій її розвитку. Я радію творчим успіхам Лесі Ворониної, Івана Андрусяка, Володимира Рутківського, Зірки Мензатюк, Ганни Чубач, Марини і Сергія Дяченків та інших. Про всіх їх дізнаюся передусім із різних періодичних видань, про які мені постійно розповідає дружина.

Однак постає питання відбору дитячих книжок для читання через велику кількість графоманської літератури, яку видають саме у приватних видавництвах. Постає питання щодо співвідношення телевізійної та художньої продукції, яку просувають у дитячі кола. Крім цього, є певні загрози для сучасної художньої книжки для дітей з боку електронних видань, кількість яких дедалі збільшується… Отже, на батьків, вчителів, бібліотекарів і, звісно ж, на дитячих письменників чатує попереду багато роботи. Талановита книжка з чудовими ілюстраціями повинна залишитися одним із головних вихователів дитини.

– Наостанку дозвольте запитати Вас про сни. Вони у Вашому житті відіграли велику роль, адже стали основою багатьох творів… Скажіть, а які сни Ви бачите тепер? До написання яких книжок вони спонукають?

– Так, колись мені багато всього снилося. Було, наснився сонячний зайчик, який сидів у мене на носі і чарівним пензликом розмальовував на обличчі веснянки… Іншого разу наснилися казкові ковалі щастя, що золотими молоточками у новорічну ніч кували дітям «хвилинки-щастинки» на подарунки… Ці сни лягли в основу сюжетів казкових повістей «В країні сонячних зайчиків» та «Ковалі щастя». На жаль, нині таких чудових снів я не бачу. Однак творити не перестаю. За останні роки були видані мої нові повісті «Супер «Б» з фрикадельками», як продовження двох попередніх повістей із шкільного життя «Одиниця з обманом» та «П’ятірка з хвостиком», казкова повість «Найновіші пригоди їжачка Колька Колючки та зайчика Косі Вуханя» – теж як продовження відомого казкового детективу «Дивовижні пригоди в лісовій школі», казка «Незвичайні пригоди дивовижної принцеси»… Наразі виходить другий том моїх «Казок» у видавництві «Країна мрій», де вперше опублікують деякі казки і повісті. Багато часу також приділяю новим редакціям моїх попередніх творів, що їх перевидають. І в усьому цьому мені завше допомагає дружина-філолог. Сподіваємося, що нарешті вийде і збірка п’єс для дітей, написаних як за мотивами народних казок, так і за власними сюжетами. Їх успішно ставлять лялькові театри, театри для дітей та юнацтва…

Спілкувалася Жанна Куява

В кінці року заведено підбивати підсумки і складати плани на наступний. Ми запропонували прозаїкам, поетам та художникам поділитись своїми – творчими і не тільки – планами на славнозвісний 2012 рік. Хтось хоче доглядати за деревами, хтось зробити ревізію друзів на Фейсбуці, хтось пограти у футбол… Комусь в наступному році потрібен відпочинок, комусь – завоювання галактики. Один планує перше півріччя, а інший замахнувся вже й на 2013-й…

Любко Дереш:

Про 2012-й рік можу сказати наступне. Бункер будувати вже пізно, продукти закуповувати – дорого, залишається покладатися на милість Божу. Тому плани скромні. Видати збірку оповідань, присвячених людям у ситуації вибору. Причаститися до українського кінематографа – в якості сценариста, сподіваюсь.
Знайти толкового літературного агента. Провести читання в канадській діаспорі. Відвезти друга в Індію. Годувати тварин, зустрічатися з читачами, доглядати за деревами, ігнорувати курси валют. Отаке.

Ірен Роздобудько:

У 2012-му я чекаю на вихід двох книжок: роману «Якби» і повісті для підлітків «Арсен». І шалено писатиму новий роман «Той, хто не стріляв». Це головне. Щодо інших планів – мріємо з’їздити в Ізраїль, Штати, у Бельгію і Болгарію. Особистий план: нарешті почати водити авто вулицями Києва.

Максим Кідрук:

Про задумки на наступний рік говорити рано. Щоб щось планувати, спершу мушу вернутися живим і не покоцаним з Анголи та Намібії. Це і є програма мінімум на 2012: повернутися з Африки – цілим, а не по частинах. Тільки після цього можна братися до подальших планів.

Насамперед планую дописати техно-трилер. Чернетка вже закінчена, та роботи ще чимало.

Відразу потому почну наступну книгу з мандрівної серії. Називатиметься «На Зеландію!». Описуватиме революцію в Каїрі, арешт у Дамаску та акцію «На Зеландію!», яку на початку 2011 замутили разом із Притулою.

Хочу поїхати на Тонгу в Океанії, пожити місяць-два з місцевими дикунами. Подивлюсь, чи сильно вони відрізняються від нас.

Буде ще продовження «Навіжених» – «Бразиліада», – але це вже, мабуть, на 2013…

Максим Паленко:

Примусово вдягнути всіх рагулів в одяг веселих кольорів, перефарбувати на всіх глобусах світовий океан у жовтий колір, викинути в Космос усі пластикові пляшки і припинити їх використання на планеті Земля. Заборонити плюватися і смаркатися на вулицях під страхом ув’язнення. Відкрити в усіх палацах піонерів гурток по «художественному прожиганію жизні». Закінчити ремонт. Все.

Ірена Карпа:

Повернутися в Україну, дати концерти там, де не встигли, побачити очі тих, хто читав мою останню книженцію, поїхати до Берліну та до Марокко, бо несподівано завелися нові друзі, сходити з дітьми в гори і використати подарунок коханого чоловіка на День народження – двійко льодорубів і «кішки» піднятися на семитисячник у Гімалаях…

Ну і по ходу працювати, як із гуртом QARPA, так і соло-літературно…

І взяти — ха-ха — активну участь у революції, що неодмінно відбудеться в любій Україні, змінивши все у своїй основі.

Сергій Жадан:

Планую видати нову книгу віршів і працювати над новим романом. Поїхати до Німеччини, Польщі та Італії. Пограти у футбол із літературною збірною України.

Брати Капранови:

Наступного року ми плануємо змінити владу в країні, зменшити ентропію у всесвіті, оновити частину друзів на Фейсбуці, переосмислити історію України до зрозумілого нормальним людям рівня, віддати борги вітрилам за змарнований сезон 2010-го, уникнути футбольного Євро, створити книжковий інформаційний простір, а також кохати та бути коханими. Це – програма мінімум:)

Лариса Денисенко:

У грудні 2011 року я нарешті закінчила текст під назвою «Моє життя: від померлого до загиблого діда». Писався він важко і довго, то ж сподіваюся запустити його у люди у 2012 році. Втім, яке видавництво і коли видасть текст я не знаю, тому не виключаю того, що роман з’явиться спочатку в електронному вигляді.

Зараз вже почав писатися новий текст, певне, це буде родинна драма з елементами комедії. Продовжую писати і книжку для дітей про загадкового Иї та його друзів. А ще в наступному році спробую себе в ролі автора і головного редактора двох журналів з прав людини для малечі – «Правобукварик» та для підлітків «Абетка Права», що виходитимуть як додатки до ветерана правничої журнальної сцени «Права України». Сподіваюся, нашій команді вдасться те, що заплановано.

А в березні можна тим, хто схвально ставиться до жіночних текстів у глянцах, сміливо купувати «Женский журнал» і прочитати сентиментальну та іронічну історію «Березневі Лілії».

Андрій Курков:

Видати збірку есеїв про Україну і видати її не тільки в Україні, бо після давньої гарної збірки Миколи Рябчука давно вже нічого про Україну не виходило. Окрім цього, десь на початку року вийде моя нова книжка для найменших читачів «Чому їжачка ніхто не гладить» з чудовими ілюстраціями Тетяни Горюшиної. Спробую відновити конкурс короткого роману «Євроформат» (якщо знайду гроші).

Звичайно, 2012 рік вже розписаний з точки зору авторських зустрічей за кордоном. Навесні буде тур з виступами по США, а потім перша в моєму житті серія виступів у Китаї. Заплановано також 6 поїздок до Франції на презентації «Садівника з Очакова», що виходить 5 січня французською. У лютому відбудеться головна подія наступного року – вийде одразу українською і російською мій новий роман «Львівська гастроль Джімі Хендрікса».

Артем Полежака:

Спровокувати в Україні масові акції громадянського розпиздяйства, очолити їх і в результаті хитрих маніпуляцій захопити владу, після чого об’явити війну всьому Євросоюзу і одразу ж здатись – таким чином ми миттєво потрапляємо в ЄС! Після цього захопити всю владу вже в ЄС (досвід в нас уже буде) і спрямувати всі кошти на побудову міжгалактичного військового флоту для підкорення хоча б найближчих галактик. Але це так – план на найближчі півроку, а далі ще не придумав, що робити…

Тарас Федюк:

Оскільки 2012-й рік високосний, одружуватись і купувати нерухомість не рекомендують, то цього робити я не планую. Збираюсь відродити журнал «Сучасність», надіюсь з другого півріччя його вже можна буде передплачувати.

Зараз працюю над тим, щоб в наступному році вийшло ще чотири поетичні збірки в серії «Зона Овідія». В червні-липні треба вибратись рибку половити, хочеться в селі відпочити, де поменше людей, ближче до землі, спокійно, пташки співають…

Келя Ликеренко:

Келя Ликеренко 2012-го так бага-а-а-а-ато всього планує, що навіть не уявляє, як із тим усім новий рік справиться:)
Поженити брата, друга і ще друга друга – словом, купити собі три красиві сукні на три весілля, може, й собі, по ходу, весільну!)
Полетіти в Індонезію, США, Венецію і  у мою улюблену Прагу. Закінчити навчання  «журналістика цифрового майбутнього» і знайти свою нову й цікаву нішу в українських медіа.
Видати свою книжку – дуже красиву ззовні і всередині збірку еротичних поезій:)
Сісти на шпагат! Навчитися скакати галопом, не тримаючись за повід! Красиво стрибати з бугрів на лижах, танцювати сальсу і плавати красиво, як Яна Клочкова:)
Я планую весь рік усе робити з усмішкою, з любов’ю і якнайкраще!

Редакція «Друга Читача» планує перечитати силу-силенну книжок, відвідати книжкові виставки,  видати кілька спецвипусків газети, опублікувати інтерв’ю з Легендою, живим класиком дитячої літератури, вибратись нарешті у відпустку, повернутись звідти з купою ідей, творити для вас і разом з вами! І ще багато-багато чого…

А що плануєте ви?

Розпитувала Анна Богородіченко

Представляти Ірену Карпу справа невдячна – можна випадково упустити одну з багатьох її іпостасей. Але що точно не вдасться пропустити ні журналісту, ні прихильнику творчості Карпи (читачу, слухачу, глядачу…) так це її щирість та відвертість. Пропонуємо вам відверті відповіді на, з першого погляду, прості, а з іншого – дуже особисті питання.

1. Головна риса Вашого характеру?
Креативність.
2. Ваш головний недолік?
Неорганізованість.
3. Які якості Ви найбільше цінуєте у чоловіках?
Здатність приймати рішення.
4. Які якості Ви найбільше цінуєте у жінках?
Душевність.
5. Що Ви найбільше цінуєте у друзях?
Оперативність.
6. Ваша улюблена справа?
Концерти гурту QARPA.
7. Ваша мрія про щастя?
Задоволена пика на старості.
8. Що Ви вважаєте найбільшим нещастям?
Злам людського духу.
9. Ваш улюблений колір?
Червоний.
10. Ваша улюблена квітка?
Жива.
11. Ваша улюблена пташка?
Орел.
12. Улюблені імена?
Корена, Кайлаш.
13. Ваші улюблені письменники-прозаїки?
Буковскі, Гемінгвей.
14. Ваші улюблені поети?
Жадан, Буковскі.
15. Улюблений літературний герой?
Генрі Чінаскі.
16. Улюблені літературні героїні?
Скарлет О. Хара. (перша асоціація з книжок дитинства).
17. Ваш улюблені герої/героїні в реальному житті?
Махатма Ганді, Мати Тереза, Стів Джобз, Кларіса Пінкола Естес.
18. Ваші улюблені композитори?
Леся Дичко, Бетховен.
19. Улюблені художники?
Шіле, Бенксі.
20. Де б Вам хотілося жити?
У Гімалаях.
21. Якою би Ви хотіли бути?
Просвітленою.
22. Що вплинуло на Ваш світогляд?
Олег Артим.
23. Що Ви ненавидите більше всього?
Тупу агресію.
24. До яких пороків Ви найбільш поблажливі?
Любов добре попоїсти.
25. Історичні персонажі, яких Ви зневажаєте?
Віктор Ющенко.
26. Який момент воєнної історії Ви цінуєте найбільше?
Боротьба УПА.
27. Реформа, яку Ви найбільше цінуєте?
Конституція США.
28. Якою б здатністю Ви хотіли володіти?
Усвідомлювати кожну мить.
29. Ваш душевний стан у даний момент?
Встигнути.
30. Ваше життєве кредо?
Помогти собі й іншим звільнитися.

Луї Брайль народився в 1809 році в сім‘ї ремісника в маленькому містечку поблизу Парижа. У трирічному віці з хлопчиком трапився нещасний випадок, який призвів до поступової втрати зору. Родина вирішила боротися зі складним недугом: батько змайстрував для Луї дощечки зі спеціальним рельєфом, за якими він вчив абетку. Згодом хлопчик навчився писати, а в семилітньому віці навіть зміг піти до школи. Прекрасні здібності та колосальна працездатність маленького Луї дали результат – батьки віддали сина до Королівського Інституту для сліпих дітей. Навчання там провадилося шляхом прослуховування матеріалу та запам’ятовування, письмо практично було відсутнє. Кількість спеціалізованих книг у бібліотеці Королівського Інституту, надрукованих за провідною тоді методою Валентина Гаюї, була мізерною. До того ж книги, написані цим шрифтом, були занадто важкі та немалі за обсягом, отже часу та фізичних зусиль на читання доводилося витрачати чимало. І тоді дванадцятирічний Луї Брайль починав експерименти зі шрифтом. У п’ятнадцять років юнак вже створив власний алфавіт для незрячих, йому вдалося також адаптувати під цю систему нотну грамоту. У 1829 році Брайль випустив першу книжку, в якій оповідалося про можливості придуманого ним рельєфно-крапкового шрифту. Новий метод із великим захопленням сприйняли учні Інституту для сліпих, однак професура та чиновники не поспішали втілювати його. І лише у 1854 році метод Брайля був офіційно визнаний у Франції, а згодом і в інших європейських країнах. А в 1878 році на всесвітньому конґресі у Римі шрифт Брайля був затверджений як найбільш зручний метод читання та письма для незрячих.

У методі письма та читання для незрячих є нагальна потреба і нині, – незважаючи на модерні технології, які дозволяють відтворювати текст шляхом звукового запису й подальшого прослуховування. Про незвичайний проект «Доторкнутися до слова», в рамках якого побачили світ уже п’ять дитячих книжок, виданих шрифтом Брайля, розповідає головний редактор видавництва «Грані-Т» Олена Мовчан:

– Соціальний проект «Доторкнутися до слова», організатором та ініціатором якого є видавництво «Грані-Т», не має аналогів в Україні. Він проходить у три етапи: перший – друк книг сучасних українських письменників шрифтом Брайля; другий – безкоштовне передання цих книг до спеціалізованих бібліотек для сліпих та шкіл-інтернатів, де навчаються сліпі діти та діти зі слабким зором; третій – організація і проведення зустрічей вихованців шкіл-інтернатів з письменниками. Проект покликаний не тільки дати можливість незрячим дітям читати ті ж книги, які читають їхні ровесники, але й привернути увагу загалом до проблем дітей та дорослих із вадами зору.

– Познайомившись із життєписом Луї Брайля, я була вражена тим непростим шляхом, який довелося здолати великому винахідникові. Складно зробити відкриття – але ще складніше втілити його в життя, а тим паче людині незрячій. Якщо вести мову про світ сучасних технологій, то може скластися враження, що сприймання на слух інформації нині є набагато комфортнішим, ніж колись, адже та кількість аудіо-книг, які із задоволенням слухають зрячі люди, цілком може вирішити проблему. Олено, а чи справді сучасні технології можуть замінити шрифт Брайля, і в чому специфіка книг, що надруковані цим шрифтом?

– У суспільстві панує хибна думка, що немає гострої потреби в друкованих книгах шрифтом Брайля, оскільки існують аудіо-книги, які значно дешевше записати, вони компактні та зручні у використанні. Однак книжка для незрячої людини так само важлива, як і для зрячої, оскільки без шрифту Брайля людина з вадами зору не може бути грамотною. Прочитати книжку і прослухати її – це два кардинально різні способи сприйняття, і кожна здорова людина самостійно може відчути переваги друкованого слова. Незрячі діти мають таке ж право на навчання і розвиток за допомогою книг, як і зрячі.

Книги, надруковані шрифтом Брайля, відрізняються від звичайних (незрячі люди використовують термін «пласкі книги»), які ми звикли гортати та читати. Звичайна книга, видана шрифтом Брайля, збільшується майже вдвічі й за форматом має бути 250 х 300 мм. На жаль, в Україні, немає обладнання для відображення об’ємних ілюстрацій для сліпих людей. Та й спеціальний папір для друку Брайлем відсутній – у нашій країні він не виробляється і не завозиться з-за кордону. Наразі єдине підприємство в Україні, яке має можливість друкувати Брайлем, – це Республіканський будинок звукозапису та друку УТОС. Для виготовлення журналів, газет і книг шрифтом Брайля підприємство використовує картон Київського картонно-паперового комбінату (м. Обухів). Порівняно з книжками, що створені зі спеціального паперу для друку за Брайлем, картон має меншу здатність зберігати відтиснені крапки, і, відповідно, у книги коротший життєвий цикл. Але наразі це єдиний матеріал в Україні, який пристосували для виготовлення книг для сліпих. Кожен примірник збирають вручну, зшиваючи великоформатні сторінки з рельєфно-крапковим текстом.

– Що стало поштовхом до виникнення цього проекту?

– Видавництво «Грані-Т» упродовж усього часу своєї діяльності було соціально активним, за що й отримало у 2009 році відзнаку «Благодійник року». Тому цей проект є для нас логічним продовженням одного з напрямків нашої діяльності.

Тим паче, ми мали певний досвід благодійної діяльності в рамках Всеукраїнського благодійного проекту «З книгою – до дітей!», організованого видавництвом 2008 року. Ми популяризували читання серед дітей та підлітків і поповнювали новими сучасними книжками фонди бібліотек в інтернатах та сиротинцях України. Вже тоді ми звернули увагу на школи-інтернати для незрячих дітей. Видавництво співпрацює з бібліотеками по всій Україні, і, звісно, ми не могли не звернути увагу на спеціалізовані бібліотеки для сліпих. Але на той час ми не мали змоги допомогти – спершу треба було вивчити проблему: з’ясувати, якою є потреба в книгах Брайлем для дітей, знайти типографію, яка могла б перевести звичайний текст у шрифт Брайля й надрукувати книжки, зрозуміти технологію виготовлення таких книжок та ситуацію з наявністю витратних матеріалів для їх виготовлення.

– Олено, чи існує статистика: скільки спеціалізованих навчальних закладів для сліпих є в Україні, яку кількість книг сучасні видавництва друкують шрифтом Брайля і що для незрячих діток видавалося раніше?

– Наразі в Україні діють 6 шкіл-інтернатів для сліпих дітей – у Києві, Львові, Одесі, Харкові, Слов’янську та в селі Крупа; і 79 спеціалізованих бібліотек для сліпих. Востаннє дітки мали змогу прочитати новинку 8 років тому, це була збірка народних казок. Решта наявної художньої літератури друкувалася шрифтом Брайля ще за Радянського Союзу, тож уже майже 20 років нічого нового не видавалося. За словами директора Центральної бібліотеки для сліпих ім. Островського Юрія Миколайовича Вишнякова, сліпі читачі читають значно більше, ніж зрячі. За підрахунками, в середньому українець прочитує 12 книжок за рік, а типовий читач бібліотеки ім. М. Островського – 50-52 книжки. Держава ж в останні роки якщо й виділяла кошти на друк книг шрифтом Брайля, то їх вистачало на 14-15 назв на рік, серед яких могло бути 2 художні книги для дорослих читачів.

– Чи має Ваш проект фінансову підтримку від держави?

– На державну підтримку й допомогу годі було сподіватися, оскільки держава вже два роки поспіль узагалі не виділяє кошти з бюджету як на брайлівські книжки, так і на аудіо-книжки. Тому було вирішено власними силами й коштом видати книги шрифтом Брайля і започаткувати масштабний благодійний проект.

– Чи планує видавництво «Грані-Т» і в подальшому видавати книги для незрячих дітей?

– Ми не можемо чітко й однозначно запланувати кількість книг шрифтом Брайля на перспективу, зважаючи на фінансові питання. Однак у міру своїх можливостей ми неодмінно продовжимо роботу над виданнях таких книг.

– Олено, яку кількість книг видавництво видало і до скількох закладів ці книги надійшли?

– Проект «Доторкнутися до слова» стартував на початку 2011 року, і наразі вже надруковано 5 книг шрифтом Брайля: дві з серії «Сучасна дитяча проза» – «Прибулець із країни Нямликів» Лесі Ворониної і «Таємниця старої обсерваторії» Олеся Ільченка; книга з серії «Життя видатних дітей» – «Ірен Роздобудько про Блеза Паскаля, Вольфі Моцарта, Катрусю Білокур, Ганса Андерсена, Чарлі Чапліна»; збірка з шістьох книг серії «Сучасна дитяча поезія», до якої увійшли книжки Івана Андрусяка «М’яке і пухнасте», Юрія Бедрика «Тьотя Бегемотя», Василя Голобородька «Віршів повна рукавичка», Михайла Григоріва «Зелена квітка тиші», Лесі Мовчун «Усе підростає» та Сергія Пантюка «Неслухняники». Також щойно побачила світ збірка казок Володимира Свідзінського «Чудесна тростка».

Наклад кожної книги складає двісті примірників. Книги безкоштовно були передані до сімдесяти дев‘яти спеціалізованих бібліотек та шести шкіл-інтернатів для сліпих.

– Дякую, Олено, за вичерпні відповіді й за те, що і нам, зрячим, дозволили «доторкнутися» до справжньої‚ не побоюся сказати, безцінної значимості слова.

А на завершення процитую письменника Олеся Ільченка: «Для мене поява книги «Таємниця старої обсерваторії», виданої шрифтом Брайля, можливо, найбільш зворушлива і значуща подія в моїй письменницькій діяльності. Проблеми дітей із особливими запитами близькі й зрозумілі мені. Моя бабуся, чудовий педагог, усе життя пропрацювала в школі-інтернаті для сліпих дітей. Я іще школярем бував на роботі в бабусі, заходив до цієї школи й навіть іноді спілкувався із вихованцями інтернату. Чи сподобається новим читачам моя книга? Сподіваюся на це. А їм усім зичу зустріти в житті добрих людей».

Спілкувалася Тетяна Мельник, Бонн

Тарас Прохасько і Сергій Жадан читали вірші Чеслава Мілоша у власних перекладах українською мовою.  Після заходу мені вдалося поспілкуватися із Тарасом Прохаськом  і, поки враження ще гарячі, обговорити творчість польського Нобелівського лауреата.

– Для початку розкажіть, будь ласка, як Ви вперше натрапили на Чеслава Мілоша, познайомилися із його творчістю.

– Я навіть не добре собі уявляв, що він якийсь поет, тому що він для мене був автором цього великого есею «Поневолений розум», який був страшенно актуальним, бо я був молодим.

– А які це були роки?

– То дев’яностий рік. Ну і взагалі сама ситуація була дуже цікава, напружена.  Було страшенно цікаво прочитати цей «Поневолений розум». Далі так поступово прийшла «Родинна Європа». По тому мені дуже сподобався такий спосіб писання. Я навіть колись  казав, що я таке саме хотів би написати. «Придорожній пес» – такі короткі оповідання, есейчики, деякі на кілька речень, і воно є страшенно близьке мені. Дуже сподобалося, що чоловік не боїться робити щось таке, чого не прийнято робити.

– У Мілоша велика частина творчості пов’язана із природою,  із метафорами світу природного, безграматичного. У Вашій творчості також багато переплетено із біологічним. Це вірність якійсь спільній ідеї, схожий спосіб мислення, випадковість?

– Я думаю, що й справді це є схоже відчуття життя, існування і світу, тому що я дуже розумію, що таке є інше життя.  От рослини, тварини і взагалі світ природи, це ж є доведена до максимуму іншість… Коли постаратися це зрозуміти, то можна власне торкнутися, досягти цього.

– Зараз багато заговорили про Мілоша, дуже популяризують його творчість. Гадаєте, може він бути поетом загальним, масовим, чи він є поетом лише для певної групи інтелектуалів чи для окремої еліти?

– Він не може бути масовим поетом, принаймні в нашій ситуації. Для того щоби його читати не треба бути інтелектуалом, але треба мати принаймні готовність, якусь звичку до такого типу поезії, до такої роботи думки, до такого способу мислення. І воно не є властиве всім. Я не хочу сказати, що ці люди чимось гірші, але Мілош ніколи не намагався писати так, щоби сподобатися більшості, щоби сподобатися всім, щоби бути зрозумілим всім. Він писав так, як вважав за потрібне. В такому випадку з будь-яким письменником стається так, що він не може розраховувати на загальну популярність.

– Поширена думка, що Нобелівська премія є, так би мовити, політкоректною. І якщо взяти до уваги події у Гданську в 1980 році і той факт, що у 1978 році папою було обрано Івана Павла ІІ, людину, яка походила  з соціалістичної країни, чи могло б вручення премії саме Чеславу Мілошу бути солідарним кроком Заходу по відношенню до Польщі?

– Я згідний з цією думкою, тому що кожного року, ви знаєте, безсумнівних лауреатів, кандидатів на Нобеля нема. Таких, щоби точно тільки цей цього року. Ясно, що Мілош багато років був уже дуже близько у цьому вузькому колі претендентів і зрозуміло, що всі ці люди за своїм рівнем заслуговували на Нобелівську премію. Але ясно, що події політичні просто нагадали тим всім що от є Польща і є Мілош, і давайте ось так… Це не є ані таємницею, ані,  я вважаю, чимось поганим чи таким, що може применшити роль тої його премії.

– А як Ви вважаєте, з українців хтось скоро може отримати цю відзнаку? Чи все ж найближчим часом першої для України Нобелівської премії сподіватися ще не варто?

– От я не знаю. Я думаю, що в нас трошки хворобливо до цього ставляться, так нібито відсутність Нобелівського лауреата робить неповноцінною нашу літературу і навпаки, нам здається, що як буде вже той Нобелівський лауреат,тоді всі інші зможуть себе почувати письменниками з країни, яка має Нобелівського лауреата. Мені здається, тому це ставлення трошки таке хворобливе. І серед можливих таких, якщо вже про це говорити, то я собі думав чогось про Олега Лишегу, як про поета, який міг би отримати  Нобелівську премію. Але чи це буде, чи не буде, не можу нічого сказати, але певно що ні, бо треба для цієї премії ще дуже себе популяризувати.

– І на завершення, Тарасе, розкажіть над чим Ви зараз працюєте.

– Я пишу такий роман, тепер почав вже від кінця літа, який складається з дуже багатьох маленьких автономних історій. Грубо кажучи, це подібно на форму якогось умовного щоденника. І хоч воно нічого спільного немає зі щоденником, але це просто такі короткі оповідання, кожне з яких само по собі може бути, але разом з тим їх можна всіх разом скласти і тоді буде інакше. Тобто воно всьо разом також має сенс. Але можна читати й окремо.

Спілкувався Богдан Ославський

Чотирнадцята Київська міжнародна книжкова виставка-ярмарок «МЕДВІН: Книжковий світ-2011» з одного боку демонструвала тяглість традицій, а з іншого – запропонувала читачам сюрпризи (як то, наприклад, Перший всеукраїнський конкурс двійників Тараса Шевченка). А для пересічного відвідувача він виглядав мозаїкою людських облич та різних подій. Цікаво було вихоплювати з цієї круговерті окремих людей і цікавитися, яким цей ярмарок видається з їхньої точки зору, порівнюючи їхні враження зі своїми.

Василь Шкляр, письменник: «Книжковий світ» дуже виріс за час свого існування. Пам’ятаєте перші ярмарки? Тут узагалі було порожньо! А тепер цими переходами вільно не пройдеш… Мені здається, що попри всі прогнози про смерть паперової книжки вона лише почала набирати темпу!

Олексій Богданович, актор: Відверто кажучи, я не дуже багато бачив, бо потрапив лише сьогодні, «пролетая над Череповцом», але мені дуже приємно було зустріти тут багато своїх знайомих – виявляється, вони сюди ходять… Взагалі прекрасно, що такі ярмарки відбуваються! Що це ще не вмерло! Раніше мені здавалося, що книга перетворюється на такий собі атавізм. Але тепер я бачу, що книжка і не думає зникати, і так хочеться, щоб вона була, розвивалась і розширювалася! Я вношу в це свій посильний вклад…

Генрі Лайон Олді, письменник(-и): Ми приїхали і на Дні фантастики у Києві, і взагалі на «Книжковий світ». З великим задоволенням походили по ярмарку, взяли участь у відкритті, оглянули стенди, багато чого собі придбали. Ярмарок цього року достатньо представницький. Та й народу достатньо. Цього року побільшало російських видавців, з’явилися ще й турецькі… Нам це подобається!

Також ми неодмінно відвідаємо виставу за нашою повістю «Ваш вихід» київського театру «РАЙДО». До речі, ми були на прем’єрі – нам дуже сподобалося! І вас запрошуємо!

Шамсуддін Тюркан, представник турецької делегації: Ми постійно відвідуємо різні міжнародні книжкові виставки – були в Іспанії, Індії, Німеччині (нещодавно повернулися з Франкфурта), а в Україні вперше, хоча насправді наші країни зовсім поруч – нас розділяє лише одне море:). Хочемо надолужити свій брак уваги до України і приїздити сюди частіше.

Інформацію про існування цього книжкового ярмарку ми знайшли в інтернеті. Плануємо також взяти участь у Львівському форумі видавців та Книжковому Арсеналі.

Ми вважаємо, що досягли своєї мети. Спочатку люди насторожено ставилися до наших круглих столів, але поступово нам вдалося зацікавити багатьох, і навіть представники книгарень підходили і залишали свої координати, щоб можна було якось організувати продаж наших книг.

Якби ми знали, що тут можна і продавати книжки, то підготувались би до цього. Поки що ми свої книжки лише роздаємо. Людству вже набрид матеріалізм, люди потребують духовності. Тому наші книжки користуються попитом.

Оксана Капранова, майстриня з гарбузового друку: Враження від ярмарку дуже позитивні. Було багато дітей, тому було дуже весело – особливо на моєму майстер-класі! Взагалі на ярмарку весь час щось відбувалося, тому завжди можна було кудись піти, щось подивитися…

Ольга Верменич, художник, каліграф: Усі актори, яких питають під час інтерв’ю: «Як Вам наше місто?», знизують плечима і відповідають: «Я бачив лише хол готелю». На жаль, вражень у мене не так багато, бо майже весь час я проводила на майданчику «Майстер-кляса». Також у рамках ярмарку відбувся фестиваль шрифту, каліграфії та книжкового мистецтва «Манускриптум». Якщо ви бачили, ми, група каліграфів, під час авторського читання писали щойно почуті тексти та свої враження від них каліграфічними літерами.
Загальне враження – багато молоді, яка прийшла на ярмарок, аби узяти автограф у улюбленого письменника чи відвідати якийсь із численних заходів. Мені здається, що більшість людей приходить сюди навіть не за книжками – бо книжки можна знайти і в інтернеті, і на Петрівці – а саме заходи «Медвіна» привертають увагу відвідувачів. Це і творчі зустрічі, і кухня, і спілкування з письменниками під час автограф-сесій…
Експоненти майже ті самі. І видавничі плани не настільки великі, щоб до кожного ярмарку видавати нові книжки – для цього треба мати великі кошти, а коли їх небагацько, то треба продати те, що вже навидавали… Через те не можу сказати, що багато новинок. Так, вони є! Вони анонсуються, як і зустрічі з авторами та видавцями. З новинок, які я запам’ятала – нові книги Ліни Костенко, Лади Лузіної та Світлани Балагули.

Христина Бедрик-Білан, відвідувачка виставки: Я регулярно ходжу на такі ярмарки. Мені подобається, що тут можна дешевше купити книжки (іноді з автографом автора), та й вибір більший, ніж у будь-якій у книгарні – видавництва привозять весь свій асортимент. Новинки можна знайти… А ще тут проводять майстер-класи та інші заходи – особливо цікаво побачити письменника з іншого боку, як він на кухні їсти готує.
Цей ярмарок відрізняється від попередніх тим, що тут з’явились іграшки – шиті, мотані, плетені… Може, вони й раніше були, а я їх просто не помічала? В будь-якому разі поєднання книжок з іграшками – ще одна дуже вдала ідея організаторів!

Едвін Задорожний, директор виставкової компанії «Медвін»: Я дуже задоволений ярмарком. Відбулося багато заходів – особливо слід відзначити такий безпрецедентний захід, як конкурс двійників Шевченка. Він пройшов чудово, а коли ми підбивали підсумки, то стало ясно, що це серйозний, новий і потенційно сильний захід. Він дає змогу фактично у рамках виставки постійно робити день, присвячений Шевченку. Само собою, Кобзар і так того вартий, але ж його можна показувати дуже цікаво, у несподіваному ракурсі. Ось підключили двійників, а коли ми просто подумаємо трошки всі разом, то знайдемо спосіб, як максимально використати «шевченківський» день для дітей… І таким чином цей захід показав зовсім інші обрії.

Цей ярмарок – одна зі складових частин боротьби за розширення української мови у нашій державі. Мета, яку ми перед собою ставимо, з року в рік організовуючи «Книжковий світ», з одного боку – просвітницька (особливо коли йдеться про книги для дітей), а з другого – коли нема ринку для книговиробництва (мала кількість книгарень тощо), то треба ж просувати цю книгу! А по-третє, для того, щоб видати і просувати, треба рекламувати цю нашу українську книжку.

Само собою, що Київ насичений книгою. Такого величезного книжкового ринку, як Петрівка, нема у тому ж західному регіоні, навіть у Львові… І ми це враховуємо.

Учасники традиційно скаржаться на високу вартість орендної площі, низьку відвідуваність виставки і падіння купівельної спроможності відвідувачів. Це вірно. Але, мабуть, організатори виставки не причетні до того, що в українців економічний потенціал маленький:). Ми докладаємо максимальних зусиль, щоб люди зацікавились і прийшли на виставку. Брати Капранови займалися культурною програмою ярмарку, бо вони багатьох знають, беруть участь у багатьох заходах, вони самі видавці, письменники… Ми підходимо до цього питання професійно.

Ми плануємо з грудня виходити у спеціалізований виставковий зал, тому наступна виставка буде в «КиївЕкспоПлазі». І ми запрошуємо всіх, хто займається просуванням книжки, до себе. Наприклад, наша виставка вже об’єднується з акцією «Книжка року», і виставка вже називатиметься «Книжка року»…

У виставковому центрі ще вищою буде ціна, але для експонентів ціна у грудні не зміниться, ми поки що триматимемо її на рівні Національного університету фізичного виховання і спорту. У нас є економічна проблема з переходом у виставковий зал, тому що ми не змінюємо ціну орендної площі, а там ціна значно вища. Тому ми будемо старатися свій рахунок якось компенсувати.. А далі ми всі залежимо від економіки – сподіватимемося, що зможемо вже не повертатися в університетське приміщення…

Усі регіональні виставки з якої завгодно теми у інших містах – у Донецьку, Львові, Харкові – всі мають ціну значно нижчу, ніж у Києві. Причина проста: у Києві все коштує значно дорожче! Наприклад, ми виставкова компанія, котра проводить виставки по стоматології у трьох регіонах України і в місті Києві. І в Києві ціна удвічі вища, ніж у регіонах. І якби ми співвідносили ціну Львівського форуму видавців з ціною Києва, то вона мала би бути удвічі вищою, ніж у Львові. А такого у нас нема – ми навіть робимо трішки нижче, ніж у Львові…

Інформаційна підтримка цієї виставки проводиться значною мірою за наш кошт. Те ж міністерство культури нічого не робить для інформаційної підтримки – від нього приходять представники на відкриття, але щоб Мінкульт запросив якісь ЗМІ або оплатив їхню участь у інформаційній підтримці виставки – таких випадків поки що нема. Тому все це поки що на рівні наших економічних можливостей і тих цікавих заходів, які приваблюють мас-медіа. Є велика-велика потреба в тому, щоб інформаційно розкручувати виставку…

Розпитувала Атанайя Та