У більшості великих закордонних університетів існують курси та програми з навчання зі створення художніх текстів. Часто професорами таких курсів виступають всесвітньо відомі письменники.

Салман Рушді, почесний професор англійської мови в универститеті Еморі

Лауреат Букерівської премії, лицар Британської імперії Салман Рушді викладає в університеті Еморі. Рушді працює в режимі вільного вибору тем, дат і формату власних виступів. Деякі з лекцій Салмана Рушді доступні для всіх охочих всього за 10 доларів, проте основний курс його лекцій призначений все ж для студентів-спеціалістів.

В основному письменник висловлюється про злободенні проблеми і культурні протиріччя, що можуть призвести до розколу світового співтовариства. Не оминає Салман Рушді в своїх лекціях і питання творчості. Університет регулярно публікує інформацію про його лекції, викладає їхні відеозаписи на YouTube.

Також в університеті Еморі знаходиться і архів письменника, у якому виставлені його блокноти, фотографії, листи від видатних діячів сучасності.

Умберто Еко, Болонський університет, викладач семіотики

Умберто Еко заснував свою програму з семіотики ще в 1988 році, до публікації його роману «Ім’я троянди», яка його прославила. Програма ця включає вивчення мови в культурному контексті, огляд лінгвістичних та філософських традицій, аналіз мас-медіа, реклами та інших текстів. Студентів навчають розбиратися в медіаобразах, декодувати їх і шифрувати власні думки за допомогою різних інструментів медіа-маніпуляції. Всі ці знання повинні стати в нагоді тим, хто збирається надалі працювати в сфері комунікацій.

 Террі Пратчетт, дублінський Трініті-коледж, викладач письменницької майстерності

Відомий британський письменник-фантаст і сатирик почав свою роботу з викладання в дублінському Трініті-коледжі в 2010 році. Причому сам Пратчетт навіть не закінчив школу. Що однак не завадило йому стати професором найстаршого навчального закладу Ірландії.

Лекції Террі Пратчетта присвячені популярній літературі. На них він проводить аналіз книг Дена Брауна і Стівена Кінга, коміксів і графічних новел, популярних пісень і фантастики. Також Пратчетт популярно пояснює слухачам лекцій роль популярної літератури в сучасній культурі.

У курс для письменників-початківців, який веде Террі Пратчетт входить серія майстер-класів, на яких студенти читають свої тексти, вислуховують критику і дізнаються, як грамотно співпрацювати з видавництвами.

Охочим стати слухачем курсу лекцій Террі Пратчетта, потрібно йому надіслати кілька власних текстів англійською мовою. 6-8 віршів або оповідання обсягом не менше 12 сторінок стануть пропуском на курс лекцій Пратчетта.

 Майкл Каннінгем, Єльський університет, викладач англійської мови та письменницької майстерності

 Майкл Каннінгем – лауреат Пулітцерівської премії та Фолкнерівської нагороди за свій роман «Годинник». Посаду професора в Єльському університеті Каннінгем отримав за сукупністю своєї творчості. На сьогодні він читає два базових курси лекцій – про професійне читання літератури і створення художнього тексту.

Курси Каннігема вчать аналізу структури художніх творів. Студенти вчаться чути авторський голос, стежать за розвитком характерів, намагаючись відповісти на головне питання: «Як автор це зробив?»

Дана теоретична частина курсу необхідна студентам для виконання практичних завдань, тобто у створенні власних оригінальних текстів. Кожен твір учнів зачитується в класі, після чого Каннінгем, провівши всебічний аналіз тексту, радить, як слід доопрацювати даний матеріал, щоб отримати на виході повноцінне, оригінальне художнє оповідання.

Новости литературы

Петро Мідянка – один з найбільш своєрідних, незвичних українських поетів. Він пише цікаві й сучасні вірші закарпатським діалектом. Він – бажаний і регулярний гість усіх найбільших українських літературних фестивалів, і не лише українських, але при цьому живе в селі Широкий Луг та працює шкільним учителем.

Нещодавно Мідянка став лауреатом Шевченківської премії, що викликало неоднозначну реакцію – хтось радів за те, що з’явився «нешароварний» лауреат, а хтось закликав не приймати премію з рук Януковича…

Пане Петре, хоч і постфактум, але вітаю вас із отриманням нагороди. В Інтернеті багато хто казав, що це той рідкісний випадок, коли Шевченківську премію дали «за правильною адресою». Але чимало й тих, які вважають, що краще вам було б від неї відмовитися через її спрофанованість. Яке це взагалі відчуття було – отримувати премію з рук Януковича?

Я отримував премію імені Тараса Шевченка. А в тому ряду не лише Платон Воронько й Микола Нагнибіда, а багато прекрасних імен діячів нашої культури. Взагалі, у нас спрофанована не лише Національна премія, а й сама незалежність України. Янукович лише виконував ритуал нагородження. Я не Пілат, щоб умивати руки після протокольного потиску. Протоколом не було передбачено виступ для літераторів, очевидно, він умістився в спічрайтерській промові Президента. Я давно слідкував за дискусією про Шевченківську премію, я знаю причини відмов од нагороди, але правий Микола Рябчук у своїх міркуваннях  , він дуже об’єктивний.

Якщо не секрет, на що підуть гроші?

Я живу в селі на запущеному батьківському обійсті, яке конче необхідно реконструювати. З учительської платні мені ледве вистачало одному на прожиття в горах за 200 кілометрів від Ужгорода. Так що грошам є місце.
Взагалі, питання літературних премій, їхнього рівня зараз досить активно обговорюють критики, читачі, письменники. А яка з премій видається найбільш адекватною вам?

Росія має найбільшу кількість премій. Ви подивіться, скільки там присуджень. В Україні спілчанські премії це майже ніщо, обласні й фундаційні також. Ми не Франція й не Англія, де користування гонкурівською лауреатською виделкою важить більше, ніж грошова винагорода. Можна заснувати альтернативну, незалежну від влади премію й інший комітет, але хто це зробить, НСПУ, АУП?

Ви й далі плануєте працювати викладачем у сільській школі?

Ви думаєте, що після тридцяти років стажу мене візьмуть у Сорбонну? Маю не так много років до емеритури (пенсії. – Авт.), то де мені дітися з села? У мої роки вже нічого не міняють, багато хто в хосписах і шпиталях…
Користувачі Інтернету, переважно не надто добре уявляють собі будні карпатського сільського вчителя-поета. Можете описати свій типовий день?

Я доїжджаю в сусіднє село через ліс і каньйон чотири кілометри. Зранку на райцентр два автобусні рейси до дзвінка на перший урок. Встаю о шостій, щоб випити каву, викурити цигарку й встигнути на маршрутку. Мою ставку (18 годин на тиждень) після присудження премії розклали по шість уроків у три дні. Це в зв’язку з виїздами на фестивалі й презентації, котрі не завжди співпадають з моїм розкладом. Зазвичай «Київські лаври» беру за власний рахунок. Вертаюся десь по третій і мушу доглядати господарку. Не можна кидати все на плечі дружини. Сучасна школа виснажує нервово й фізично. Я тримаюся до вечірніх новин, далі можу заснути за компом у кріслі. Зранку таке знову повторюється: уроки з дебільними творами й переказами, які дуже пасують поету. Я умовно вільніший на час відпустки, хоч сім’я все одно накладає певну відповідальність.

Таке життя сприяє чи заважає поезії?

У молодості сприяло. Я мав більше часу з книжкою на пасовищі, ніж тепер з інтернетом і мобілкою. Багато кому ці спокуси набридли, я за це поважаю Сергія Жадана, без цього він не менш комунікабельний (Сергій Жадан майже не користується мобільним зв’язком. – Авт.).

Загальновідомо, що більшість читачів сучасної української літератури взагалі та поезії зокрема живуть у великих або середніх містах. А чи можете уявити собі, що можна було б зробити, аби доступ до неї та бажання читати з`явилося й у мешканців інших населених пунктів?

За радянських часів у Спілці письменників було бюро пропаганди художньої літератури, були платні виступи письменників. Нині треба розширити мережу книгарень. Колись такі були, я сам по них купував збірочки. Треба задіяти українські телеканали, їх більше дивляться різні вікові категорії читачів, ніж світову павутину. Треба створити в найбільш відвідуваних крамницях відділи книги, одна шафа не займе багато корисної площі. Зрештою, треба читабельно писати: від дитячої книги до трилера. Не буде радянської масовості, але буде читач, котрому потрібні радикальні зміни в методиці вивчення, а не викладу літератури. Або, може, її відмінити взагалі на певний час, а згодом буде видно чи є потреба слова?

Розкажіть про свою найновішу книжку?

Після «Луйтри в небо» я ще видав «Вірші з поду» й «Марамороський розлом». Остання більш упорядкована, час не тис, а з «Луйтрою…» я запросто міг вилетіти з проектів «Темпори» за невчасність рукопису. З «Розломом…» мав більше часу, там багато сонетів і всякого такого іншого. Вона, на жаль, потрапить тільки в закарпатські бібліотеки як держзамовлення.

Що зараз пишеться? Чи плануєте якісь новації в манері письма, образності? Чи «тягне» в якийсь новий бік?

Не хочу бути оракулом. Не можу прогнозувати літературний процес.

Сьогодні в Закарпатті сформувалося середовище цікавих поетів, молодших від вас і пов’язаних із вами. Чи не почуваєтеся «зачинателем закарпатської школи поезії», таким собі літературним Бокшаєм-і-Ерделі в одній особі?

Я люблю цих «поетиків», але від мене вони мало що взяли. Я мав інших учителів, іншу освіту. Дякую їм за прихильність і повагу й не серджуся, коли зриватимуть мої «літературні погони», бо сам колись це із задоволенням робив, але «класиків» по плечу не попліскував. Єдине що не хочу – бронзи в очах «свіжих лав».

Взагалі, як би ви схарактеризували цю новітню закарпатську поезію?

Я радий за Андрія Любку, котрий різко здолав не тільки карпаторуський Парнас. Його креації в цьому болоті якраз і не вистачало. Лесь Белей очевидний на столичному просторі й в центральноєвропейському. Це не канонічна силабо-тоніка, яку мені ще двадцять п’ять років тому заперечував польський українець, поет Тадей Карабович. Не вічно ж мусить бути закарпатська автентика, як у Мідянки. Почасти це мені нагадує «Українську богему» Карманського, здебільшого новий поступ. Є ще багато інших цікавих поетів і поеток, але два названі й Віктор Коврей складають новітню «закарпатську трійцю».

Літератори в сучасній Україні все частіше змушені коментувати складну суспільно-політичну ситуацію, в тій чи іншій формі все більш ангажуються. Як ви до цього ставитеся? Чи не виникає й у вас бажання висловитися про події в державі, закликати до якихось дій? Чи навпаки, наприклад, бачите в цьому небезпеку профанації літератури або загрозу нового соцреалізму?

Це наша національна біда з тими Винниченком, Грушевським, Франком, Маланюком. Що ж чинити, коли мали таких політиків, як Януковича, Кучму, Ющенка. Як і сто років тому, мусимо боронитися від напасті. Великий талант не спрофанує національна політика, але є загрозливими політичні помилки через образну систему мислення. Іноді це виглядає кумедно, коли письменник силоміць втягується в політичний анґажман, як приміром Андрухович на телеканалі ТВІ, але нема на те ради зараз у нашому постколоніальному поспільстві. Швець знайся зі шевством, а в кравецтво не мішайсь. Є політичний, а є письменницький професіоналізм.

Розмовляв Олег Коцарев

УНІАН

____________________________________

Пол Баклі працював над обкладинками книг Дона Делілло, Малкольма Бредбері, Девіда Бірна і американського видання «Generation П». Почав працювати над книгами у студентстві, будучи фрілансером у нью-йоркських дизайнерських бюро, паралельно підробляючи ілюструванням книг. Майже всю кар’єру працює у видавництві Penguin, де зараз займає пост арт-директора. Останній проект Баклі – книжкова серія Penguin Ink, у якій обкладинки книг малюють знамениті майстри тату.

_____________________________________

Олександра Мариніна «Бій тигрів у долині»

Про що ця книга? Я думаю, це книга про великого дільця, який закохується у свою сексуальну секретарку, але й не підозрює, що вона – відьма, яка вміє керувати голубами, які, я думаю, накинуться на нього всією зграєю і вб’ють, а вона отримає всі його гроші.

Як ви це зрозуміли? Не знаю, що за фрукти намальовані на обкладинці – отруєні ягоди? Може, це він її вбив? Через гроші? Втім, не важливо, вони обидва, здається, жахливі люди. Злісна жінка зі злістю дивиться в сторону не цілком зрозумілого зображення чоловіка … Думаю, вони обидва працюють в сфері фінансів, судячи по хмарочосах на задньому плані … Зрозуміло, що є сумка з грошима і ще якісь ягоди. Зграї птахів додають напруги, народжується відчуття якоїсь драми, і блискавки теж. Малюнок сам по собі непоганий, але стиль жахливо застарів, шрифт охайний, але до картинки не підходить, макет – нудьга.

Чи мала би книга успіх у США? Це спрацювало б у 80-ті.

Володимир Соловйов «Імперія корупції. Територія російської національної гри»

Про що ця книга? Ця людина вас проаналізує і пояснить точно, чому ви такий клінічний невдаха і що ви повинні зробити, щоб опинитися на коні, як він. Почніть нове життя, але не забудьте обзавестися короткою стрижкою і сталевим поглядом послідовника Макіавеллі …

Як ви це зрозуміли? Я дивлюся на цього хлопця, а він дивиться на мене, і я починаю його ненавидіти, і він мене ненавидить теж – тому що він взагалі всіх ненавидить. І ця вулиця, яка йде в нікуди, змушує мене думати, що він кличе мене кудись з собою … і там він неодмінно мене вб’є і продасть мою душу дияволу за п’ять чи шість доларів. Взагалі ж обкладинка міцно збита – все працює разом і щільно підігнано. Якщо це дійсно книга про людину, яка зневажає все, у що ви вірите, – ну тоді браво!

Чи мала би книга успіх у США? Це б тут точно спрацювало, але ми б його попросили все-таки злегка посміхнутися: чому ми повинні платити гроші за книгу про людину, яка так нас ненавидить?

Сергій Полотовскій, Роман Козак «Пєлєвін і покоління порожнечі»

Про що ця книга? Біографія якогось хлопця, який ДУЖЕ любить плющі. Натураліст, певно?

Як ви це зрозуміли? Мені подобається шрифт – дуже сучасний і енергійний – до того ж чистий, простий макет. Але я не фанат таких ось вимучених фотографій – якби мені фотограф сказав: «Так, іди і стань там, у заростях плюща», – я б йому відповів: «Це що, все, на що ти здатний?» Ця фотографія – відстій.

Чи мала би книга успіх у США? Усе залежить від того, хто герой книги. Підозрюю, що він знаменитий в Росії. Поставте в плющ Леді Гагу, найкраще за все в отруйний, і обкладинка буде розходитися як гарячі пиріжки.

Джуліан Барнс «Передчуття кінця»

Про що ця книга? Жінка купує квиток до Англії, і в неї є зовсім небагато часу, щоб знайти члена королівської сім’ї та закохати його в себе. Ця картинка з фотошопа відсилає до кожного з можливих кліше – усе очевидно. Проте це непогано зроблено – картинка, шрифт, макет. Просто жахливо старомодно.

Як ви це зрозуміли? Книга схожа на фільм, який показують в навантаження до головного, але якщо вона про те, про що я думаю, то її чекав би успіх, тому що тут всі з розуму сходять по британській монархії.

Чи мала би книга успіх у США? І це теж виглядає як дещо з 80-х.

Стівен Кінг «Під куполом»

Про що ця книга? Таємничі сили зла з майбутнього відвідують минуле і захоплюють невелике містечко. Чи зможуть його жителі дати відсіч? Читайте книгу і дізнаєтеся!

Як ви це зрозуміли? На такі думки наводять футуристичні промені світла, що б’ють звідкись за межами провінційного містечка. Картинка досить приваблива, шрифт – дуже Стівен-кінґовскій, а макет досить нудний.

Чи мала би книга успіх у США? Легко собі уявляю цю книгу і в Штатах.

Джонатан Франзен «Свобода»

Про що ця книга? Якийсь конкретний регіон очима натураліста.

Як ви це зрозуміли? Бо птах дуже помітний, тому що є озеро і загальне відчуття від картинки та шрифту як від нон-фікшн. Картинка нормальна, але нічого цікавого. Шрифт хороший, макет нормальний.

Чи мала би книга успіх у США?  Це б тут спрацювало, але тираж був би невеликим – це виглядає як щось під 5000 примірників.

«Громадянин Поет. Громадяни біси. 31 номер художньої самодіяльності»

Про що ця книга? Або це біографія якогось коміка, або керівництво з упіймання педофілів в своєму районі …

Як ви це зрозуміли? Найбільш дика річ, яку я зустрічав останнім часом, – коли я на неї дивлюся, у мене таке відчуття, неначе моя мошонка в паніці намагається сховатися десь в районі легень. Не можу більше про неї думати – треба терміново її прибрати з екрану!

Чи мала би книга успіх у США?  Це чудово продавалося б на зльоті педофілів.

Бенгт Янгфельдт «Мова є Бог. Нотатки про Йосипа Бродського»

Про що ця книга? Біографія серійного душителя котів.

Як ви це зрозуміли? Та ні, я пожартував, я впевнений, він котів не душить – видно ж, що він їх любить. Напевно, філософ чи відомий літератор – він виглядає як людина, що тонко відчуває, мислитель – критик, може бути? Гарний малюнок, елегантний шрифт – мені подобається як написано CORPVS. Макет нормальний, цікавий, але злегка перевантажений.

Чи мала би книга успіх у США?  Тут би така обкладинка продавалася.

Віктор Пєлєвін «S.N.U.F.F.»

Про що ця книга? Схоже, це історія про анорексичну азіатську жінку, яка ховається в болотах від голодного золотого місяця, який, на жаль, хоче з’їсти саме її. Здається, героїня дуже цим засмучена і, звичайно, відчайдушно потребує одягу, їжі та даху над головою.

Як ви це зрозуміли? Тому що на обкладинці анорексична жінка азіатської зовнішності з болотом на тлі, а над нею висить щось жовте, місяцеподібне, схоже на Пак-Мена, який їсть всякі речі.

Чи мала би книга успіх у США?  Картинка нормальна, шрифт цікавий, макет трохи безладний. Але з усіх обкладинок ця найбільше прагне виділитися, а для мене це найголовніше. Так що ця обкладинка мені подобається найбільше. Вона могла б залучити молодіжну аудиторію.

Афиша

Ви, безсумнівно, маєте право на свою точку зору щодо такої мистецької експлуатації книжок. Саме для цього ми і зібрали з нетрів Інтернету всі ці експонати, щоб дізнатися Вашу думку. Але факт лишається фактом: бачити це треба всім!

 .

1. Іспанська художниця Алісія Мартін (Alicia Martin) створила три книжкові інсталяції під назвою «Біографії», в кожній з них «взяли участь» по 5 000 книг. Книжки «витікають» з вікон, як вода зі шлангу. А ви б хотіли прикрасити свій будинок таким книжковим водоспадом?:)

.

2.  У США у Театрі Форда, де було вбито Авраама Лінкольна, було створено незвичну вежу з книг. Циліндрична структура, заввишки в три поверхи (34 фути), складена з книг, серед яких близько 15 000 назв. Усі вони – про дванадцятого президента США  - Авраама Лінкольна. Чималий обсяг робіт символізує безкінечну дискусію про знаменитого американського президента.

.

3.  Мілер Лагос (Miler Lagos), художник із Колумбії, побудував з книг ескімоську оселю – іглу. Навряд врятує від холоду, зате затишок та красиве усамітнення – гарантовані!

 .

4.. Словацький художник Матей Крен (Matej Kren) створив незвичну інсталяцію під назвою Scanner Book Cave. Зовні «сканнер» має вигляд невеликої фортеці, 8-метрові стіни створені не з цеглин, а з тисяч книг. Книжкова фортеця встановлена та демонструється у Музеї сучасного мистецтва у Болоньї (Італія). Вигляд  космічний у цього диво-творіння! Адже з книжкою варто тільки закортіти, і у космос полетіти:)

 .

 .

5. Уже знайомий нам Матей Крен вважає,  що всі витвори людських рук, у тому числі, й архітектурні, створюються завдяки знанням, отриманим із книг. І тому, можна сказати, що все складається із книг. Так як і інсталяція цього художника – Book Cell («Книжкова сота») у лісабонському Центрі сучасного мистецтва. Усі книжки були взяті у Calouste Gulbenkian Foundation і будуть повернені назад до бібліотеки одразу після експонування «Книжкової соти». Чесно кажучи, книжки мали б бути вже на бібліотечних поличках. Адже експонат було створено ще в 2006 році. Хто хоче пересвідчитися – може перевірити

.

6. Джанет Кардіфф і Джордж Міллер спеціально для Фестивалю мистетцв в Единбурзі у 2008 році створили експонат під назвою «Дім книги немає вікон». На фоні попередніх книжкових споруд цей будиночок, м`яко кажучи, «губиться». Але, певно, дітям буде до вподоби така схованка. Та й зайвий раз нагадування про існування книги, а не мобілок, ноутбуків, планшетів та іншої технічної нечисті:)

.

7. Матей Крен продовжує радувати шанувальників його мистецтва, а особливо – книжкових інсталяцій. Чергова його робота під назвою Іdiom: восьмиметрова вежа з книжок з вікном, була встановлена у Празькій міській бібліотеці. Якщо людина зазирне усередину, куди б вона не подивилася, вверх чи вниз, побачить безкінечний тунель книг. Досягнути цього ефекту художникові вдалося, встановивши під правильним кутом декілька дзеркал. Інсталяція словака знов із чималим сенсом: книжки – це безкінечні знання та мудрість, варто лише у них зазирнути.

 .

8.  Том Бендтсен  (Tom Bendtsen) створив серію книжкових споруд «Аргументи», кожна з яких складається з принаймні 10 000 книг. За його словами, у цих творіннях він «прагне відобразити слабкість аргументів».

. 

9. Аргентинська художниця Марта Мінухін (Marta Minujin) створила 25-метрову спіральну Вавилонську вежу із 30 000 книг, написаних різними мовами. 16 000 книг були пожертвувані 52-ма посольствами, розташованими у Буенос-Айресі, решта були надані аргентинськими читачами. Сучасний варіант Вавилонської вежі був спроектований і створений у рамках святкування присвяченого оголошенню ЮНЕСКО Буенос-Айреса Всесвітньою книжковою столицею 2011 року.

. 

Мистецтво – це, звичайно, прекрасно, але не забувайте використовувати книжки за призначенням – читати!:)

. 

Щиро ваш

 «Друг Читача» 

За матеріалами kulturologia.ru, onua.com.ua,

inhabitat.com, etoday.ru, weburbanist.com та ін.

«Четвер» — що з ним тепер? В якому стані проект? Думаєш далі щось із ним робити? І ще — «Четвер» 90 х, як на мене, сильно різниться від «Четверга» 2000 х: перший — це такі родинні альбоми, словники, другий — скоріше лабораторія. Ти особисто бачиш цю різницю?
— Несподівано вчасне запитання. Я вже звик відповідати, що проект «Четвер» щонайменше заморожено, але от з подачі Маркіяна Іващишина, який не перестає дивувати мене своїми креативами, група ентузіастів готує під брендом «Четверга» журнально хрестоматійний, мистецько-ідеологічний проект «Революція». Про революцію в якнайширшому сенсі й найрізнобічніших аспектах. Не можу оцінити ступінь божевільності цього проекту, але мушу визнати: він щонайменше — актуальний. Повертаючись до твого запитання, — мабуть, слово «лабораторя» тут доречніше за інші визначення.

Це не буде перегукуватись із проектом Захара Прілєпіна Revolution? Як ти сам для себе можеш на сьогодні визначити саме ідеологічну складову цієї «Революції»?
— Я нічого не чув про проект Прілєпіна. Ну, але можна здогадатися, що для нацбола Прілєпіна — це не артистичний проект, не перформанс. Підозрюю, що це суто пропагандистський проект, хоча не відкидаю версію, що він справді вірить в ідеї, які пропагує його партія. Слово «революція» дедалі частіше звучить як з телеефіру, так і з різних підозрілих джерел інтернету — це вже, по суті, тренд. «Нагнетаем тревожность», — писав Пєлєвін. Дякувати Богу, хоч цей автор не преться на барикади.

Як би міг виглядати «Четвер» сьогодні?
— Ну, я пробую якось приватно це бачення реалізовувати — от Underword — це теж такий собі «Четвер»: «сам до себе по своє».

Критика, говорячи про літературу двотисячних, часто (що природно) згадує «Четвер» як «похідну» для багатьох авторів. Ти сам відчуваєш якусь відповідальність за те, що робиться сьогодні в літературі? Загалом — відчуваєш відповідальність?
— Пропускаючи несуттєве в твоєму запитанні: ні, жодної відповідальності — ані за «базар», ані за вчинки, ані, тим більше за те, що не стосується мене особисто, — не відчуваю.

А як же нерв часу, пульс епохи, чуття єдиної родини? В сенсі — до твого базару й далі багато хто дослухається.
— «Дух часу» і «пульс епохи»? Щось мені це дуже нагадує назви пропагандистських американських парадокументальних фільмів. «Чуття єдиної родини» я позбуваюся щоразу, коли, зрідка виходячи на вулицю, бачу моїх милих співвітчизників і плоди їхньої бурхливої діяльності. Для мене це — не родина, це радше небезпечні джунглі, виживати в яких стає все складніше. Я радо від них (і людей, і джунглів) ізолююсь. Я не відчуваю жодної спорідненості з більшістю людей, що зустрічаються мені на життєвому шляху чи, як тепер кажуть, «по ходу».
А тим нещасним, які все ще дослухаються до моїх базарів, я вже нічого не пораджу. Мені важко зрозуміти, як можна слухати чувака, який у теперішніх категоріях називається «лох па жизні».

Повертаючись до літератури: ти бачиш відмінності в літературі 90 х і 2000 х?
— Про це не знаю нічого. За літературою не слідкую, не цікавлюся нею. Ну, хіба що в дев’яності люди не входили в літературу через скандал (виняток — хіба що Забужко). А нині — це тренд, майже обов’язковий елемент піар-кампаній.

Ти за нею не слідкуєш, але ж вона за тобою слідкує й далі. Відчуваєш це?
— Я знаю чітко: все, що я ігнорую — літературу, моду, психічно хворих, політиків, а іноді й саму дійсність — ігнорує мене у відповідь. Це ж класика жанру.
А якщо хтось і слідкує за моєю тзв. творчістю, сподіваючись, що знайде якісь відповіді на свої власні запитання, — можна лише поспівчувати цим людям: я на свої власні запитання не маю відповіді — що ж можу порадити іншим?

Для тебе твій музичний проект став можливістю знову писати вірші, так? Що тут було першопричиною — музика потребувала «нового слова», чи навпаки — були теми, котрі потребували музичного супроводу?
— Я завжди намагався не писати й не публікувати віршів, усвідомлюючи вторинність і високопрофесійну пересічність їхню. Писання ж пісенних текстів, особливо для репового виконання, не вимагає здатності творити поезію, зате дозволяє спробувати себе в жанрі «слогану», «мантри», «лозунгу», коротше — пошаманити трохи, похуліганити.

Думаєш про те, куди далі буде розвиватись проект? Не будете посилювати соціальну складову своїх лозунгів?
— Так, без соціалки нині важко привернути увагу публіки, пересичену кіношними спецефектами, екстримом і сенсаціями (дарма що більшість цих сенсацій — тупе маркетингове маніпулювання). А на соціалку публіка ще клює — подивися, чим забиті соціальні мережі, форуми, медіа: постійні сварки-суперечки з найменшого політичного приводу, нестримні репости всілякої фігні, фотки котиків (задушив би тих, хто це постить, разом із їхніми грьобаними котиками) і — соціалка.

І ще, щодо репового виконання: ось ця присутність слоганів та лозунгів — чому її так мало в сьогоднішньому мистецтві? Можливо, справді деякі жанри (наприклад, українські романи) не надаються до передання «гостроти моменту», і для передачі його необхідний саме, умовно кажучи, реп?
— Та ні, не думаю. Просто роман із соціалкою — зазвичай важко назвати літературою. Рідко кому вдається зачепити в творі соціальні проблеми, не перетворюючись на проповідника чи ідеолога. Соціалки взагалі не мало би бути в мистецтві. Це прерогатива журналістики. А репові соціалка не шкодить — реп же й починався як форма мистецько-суспільного спротиву. На жаль, як каже Пєлєвін, ніщо так добре не продається, як грамотно запакований протест. А у випадку з репом — взагалі трагічна ситуація: шоу-бізнес перетворив його на суто стилістично-жанровий поп-продукт, який займає власну нішу серед багатьох подібних. Бо в шоу-бізнесі… ну яка там може бути соціалка чи ідеологія? Ідеологія одна: «Лохи радіють, коли ми втюхуємо їм чергове лайно. Народу нравіцца — значить будемо втюхувати й далі, поки вони за це башляють». І соціалки в нинішньому репі рівно стільки, скільки потрібно, аби підтримувати імідж роздратовано-революційної, протестної форми мистецького висловлювання.

З приводу останньої книги-альбому: це таке свідоме витиснення тексту зображенням? Розпад, кліповість тексту? Чи все-таки спроба гармонійного взаємодоповнення? Просто мені особисто хочеться читати твої романи, хоча я, звісно, з задоволенням читаю і вірші.
— Мені й самому хотілося б читати свої романи, та на жаль… Боюся, наступна книжка взагалі буде симбіозом тексту й графіки — себто знову карма четвергових тексту-й-візії мене не відпускає.

Що стоїть за цією стратегією, коли зображення автора поступово витісняють його ж тексти? Що ти сам вкладав у таку велику кількість «самозображень»?
— Це як і з музикою — саме так сталося. Все почалося з ідеї Грицька Семенчука і фотопроекту Ростислава Шпука «БОМЖ», де письменники в ролі бомжів, — перша успішна сесія, потім — ню якесь ні з того ні з сього, ну і так далі — назбиралося, коротше, потім захотілося з цим попрацювати.

А ось про сам цей проект «БОМЖ» — наскільки природнім тобі видається це занурення письменників у незвичні для себе декорації? Ти не бачиш за цим певної театральності, несправжності? Безвідносно до якості зроблених фото.
— Та ні — до чого тут це? Журнал «Просто неба», де публікувалися всі ці сесії — це соціальний проект допомоги бездомним: вони самі його розповсюджують, продають, і половина виторгу належить їм. Іншу половину вони віддають на утримання «Оселі», — громадської організації, що дає їм нічліг, їжу, надає юридичну та психологічну допомогу. Тобто для мене тут не було сумнівів: це однозначно добра справа.

 Отже, від тебе слід чекати в майбутньому графічного альбому? Можеш розповісти детальніше? Чи ще зарано про це говорити?
— Думаю, ще надто рано. Ідеї щойно крутяться в голові, а от коли мозок від них закипить, — тоді й можна буде братися за реалізацію.

Ця потреба альбомності, журналів, своєї приватної енциклопедії — що вона тобі дає? Тобі цікаво займатись систематизацією та відбором екземплярів?
— Ну, якщо це потреба, то дати вона нічого не може за визначенням. Навпаки, потрібно задовольнити її, можливо, навіть жертвуючи якимись менш гострими потребами.

Бесіду вів Сергій Жадан. Фото: Ростислав Шпук, Олександр Населенко, Ольга Михліна

Журнал “ШО“

Проблема присвоєння наукових звань та вчених ступенів існує в Україні як мінімум 20 років, говорить координатор напряму «Суспільство знань», член «Фронту змін» Лілія Гриневич. Однак у 2011 році, коли Вища атестаційна комісія була розформована, а її функції передали Атестаційній коле­гії Міністерства освіти і науки, ситуація ще погіршилася. Тепер присвоєння ступенів і звань відбувається повністю в «ручному режимі», запевняє Гриневич.

 
«Відсутність реакції на те, як наші високопосадовці отримують вчені звання і наукові ступені, свідчить, що органи влади не здатні у таких ситуаціях давати адекватну відповідь. Ці випадки навпаки замовчуються, а деколи сприймаються як норма. Цим має займатися абсолютно незалежний від виконавчої влади орган. ВАК (Вища атестаційна комісія), який був, себе не виправдав. В опозиційному законопроекті (Яценюка і Оробець) пропонується створення освітньої ліцензійної палати і механізми, які повинні запобігти будь-яким зловживанням членів комісії», – зазначає Гриневич.

Повернення ВАК?

Новий орган атестації не потрібен, вважає секретар парламентського комітету з питань науки і освіти комуністка Катерина Самойлик. Крім того, депутат запевняє: їй про факти нечесного присвоєння звань і ступенів невідомо.

 
«Чи це моральний, чи матеріальний хабар – це одне й те саме. Це вже кримінальна відповідальність. Якби в мене був би хоч один факт, але в мене його нема. Але має займатися цим ВАК, я впевнена що його відновлення буде в урядовому законопроекті про вищу освіту. Але ми його ще не бачили, він в нетрях Кабміну. ВАК – це більш-менш незалежний орган і до того ж це наша вітчизняна національна традиція», – зауважує Самойлик.

«Сказати «ні!» усяким зайдам»

ВАК дійсно був не найгіршою українською установою, однак він підпорядковувався виконавчій владі, говорить науковець, колишній заступник міністра освіти та наук Максим Стріха. Тож ідею створення повністю окремого незалежного нового органу освітянин він схвалює. Водночас, за словами науковця, цього недостатньо.
«Коли йдеться про атестацію науковців, найкраще щоб цим відав незалежний орган, він би залежав лише від самої наукової спільноти, а не від призначених чиновників. Але реально ситуація зміниться лише тоді, коли змінять правила гри в усьому суспільстві, коли наукове середовище стане достатньо потужним, щоб сказати «ні!» усяким зайдам, які претендують на наукові ступені і звання», – зазначив Максим Стріха.

У Міністерстві освіти і науки існує Департамент роботи з персоналом і керівними кадрами. Там, як запевняють його працівники, перевіряють абсолютно всі документи про вищу освіту, вчені ступені та наукові звання держслужбовців. Як зауважив в інтерв’ю газеті «Освіта України» голова департаменту Ігор Некрасса, останнім часом «якихось дуже гучних історій не було».

Марічка Набока

Радіо «Свобода»

Крім того, наша і лемківська кобиці – зовсім різні речі. У них – це колода, на якій рубають дрова. А у нас, якщо скажете, що рубали дрова на кобиці, з вас буде сміятися вся вулиця. Бо на нашому благословенному півдні кобицею називають низеньку дворову плиту з невисоким комином. І що, скажіть, спільного у колоди та плити? Хіба те, що без них не можна уявити собі подвір’я – нашого без кобиці з вогнем, лемківського без кобиці з сокирою.

Поки до хати не протягнули газ, мама завжди виварювала білизну надворі, на кобиці. Пам’ятаю, як мені, малому, доручали підтримувати вогонь і помішувати палицею у величезній виварці, щоб якась наволочка чи підковдра не прилипла бува до дна і не пригоріла. Мама обов’язково попереджала:

– Дивись обережно. Не виверни на себе.

Але плита була такою низькою, що навіть маленькому хлопцеві треба було дуже постаратися, щоб наробити якоїсь шкоди.

Я дуже пишався покладеною на мене відповідальністю і гордовито водив вивареною до білого палицею в окропі, спостерігаючи, як із сіро-мильних глибин, неначе Лохнесське чудовисько, виринали рушники та простирадла, тут таки занурюючись у гаряче вариво і пропускаючи на поверхню нову партію підводних жителів.

А кожного літа на кобиці з’являлися низенькі вагани, які решта України зве ночвами, вщерть заповнені банками і бутлями. Банки були накриті дефіцитними тоді жерстяними кришками для закруток. Пам’ятаю, дід навіть змайстрував спеціальну вальцювальну машинку, яка вирівнювала використані вже кришки і таким чином давала можливість вжити їх ще раз, перемагаючи звичний радянський дефіцит.

У банках містилися огірки, помідори, вишні чи сливи у власному соку, іноді навіть кавуни, риба чи кукурудза – їх у нас теж консервують. До закруток мене почали допускати років із тринадцяти, коли пальці рук зміцніли вже настільки, що могли втримати гаряче горлечко повного трилітрового бутля.

А ще на кобиці варили варення. Зазвичай мені цієї відповідальної процедури не доручали – сильний жар плити вимагав від кухаря майстерності, а головне – відповідальності, яких у дитини бути не могло. Тому найчастіше я спостерігав за процесом збоку.

Мама любила варити варення і постійно змагалася у цьому мистецтві зі своїми подругами, знаходячи і вигадуючи все нові й нові рецепти. Взагалі наші, південні варення – це цілий кулінарний світ, який не може бути повторений у жодному іншому регіоні України. Чорне і цукристе зі зморщених, зірваних зеленими, а тому ще без твердої шкаралупи волоських горіхів, бурштинове з троянди – звичайної, чайної, яку на кучку продавали на нашому базарі; з райських яблучок – обов’язково з хвостиками, щоб за них виловлювати яблучка з вази; з абрикос, для форсу нафаршированих мигдалем (роль мигдалю найчастіше виконували серцевинки абрикосових же кісток); з кизилу, винограду, аґрусу…

Якщо порівнювати нашу і лемківську кобиці, то у них є ще одна спільна риса – і та, і та мають відношення до вогню. Але якщо ви подумаєте, що нашу кобицю палили дровами, то сильно помилитеся. Звідки у південних, пропалених сонцем степах така розкіш?

Пальник нашої кобиці закидають хмизом, травою, кукурудзяними качанами, сухим коров’ячим гноєм та різним дворовим непотребом. Дід згадував, що у його дитинстві головним пальним слугували кураї. Зараз це вже екзотика, а тоді принесені вітром вони десятками, а то й сотнями застрягали у кущах, парканах та кронах дерев – великі сухі трав’яні кулі. Дід завжди смішно показував, як вони ногами топтали кураї, щоб засунути до пальника – при цьому схилявся низько і тупав, притримуючи рукою уявне стебло.

А ще майже кожної весни ми з ним ту кобицю перебирали. Складена з різнокаліберної старої цегли на звичайній глині – де ж було напастися вогнетривкої – вона, природно, лускала по всіх швах під впливом вогню, зимових вітрів та холоду. Тому щойно весняне сонечко висушувало просяклу напівдощем-напівснігом землю, дід розбирав пічку по цеглинках, виймав шматки арматури та обрізки кутника, які грали роль колосників, потім розводив глину і складав їх у тому ж порядку. Заміняючи, звісно, розкришену цеглу та прогорілий метал.

Цікаво, що в результаті щорічних перебирань пічки в ній поступово зникали цеглини молодші за півсотні років. Вони першими розсипалися на шматки від негоди, і врешті-решт наша кобиця зібрала в собі виключно матеріал довоєнний та навіть дореволюційний. Це була вражаюча колекція – чіткі, глибокі клейма з «ятями» ще царського виробництва на кожній цеглині, дещо кривуваті зірки та напис «Артель Пролетарій» – це вже часи НЕПу. Наша пічечка стала своєрідною виставкою усіх п’яти цегляних заводів, що працювали до комуністів, і трьох – совєцьких часів, коли сталося тимчасове замирення з приватною ініціативою. Якщо серед уламків знесених старих будинків дідові вдавалося розшукати цеглину зі старим клеймом, він обов’язково приносив її до нас і при весняному ритуальному перекладанні дворової плити примощував замість чергового розкришеного зморшкуватого дітища совєцького цегельного заводу.

– Чому, як ти гадаєш, – питав він мене, – стара цегла і через сто років не мокне і не лускає, а нова – бачиш?

Пальцями скаліченої руки він розтирав у пісок червоні уламки чергової жертви погоди та вогню.

Як і всі діти, тоді я не дуже цікавився процесом виробництва цегли. А дід приніс якось до нас повну кишенею маленьких глиняних кульок. Покликавши усю родину до столу, він розклав на ньому принесене.

– Колись Господь зліпив із глини людину. А вона вже стала робити з глини цеглу.

– Що ти знову вигадуєш? – запитала бабуся, як завжди, скептично.

– А от, дивіться. Цю кульку, – він взяв до скоржавих пальців першу, піщано-червону. – Я місив у пальцях одну хвилину. Цю, – він він показав на наступну. – П’ять. Далі – десять, п’ятнадцять, двадцять і сорок п’ять. Потім їх усі я однаково обпалив у пічці.

– Нема тобі що робити, – сказала бабуся і пішла на кухню.

Дід посміхнувся мудро.

– Тепер дивіться, – він взяв першу кульку і легко розчавив її пучками пальців. – Зрозуміло?

Друга кулька піддалася значно складніше. Четверта зовсім не схотіла ламатися, а останню важко було розбити навіть молотком.

– І що з того? – запитала бабуся, визираючи з кухні.

– А те, що я пішов до першого секретаря райкому партії і показав йому цей експеримент.

– А він? – зачудовано сказав я, бо перший секретар тоді був істотою всемогутньою, майже міфічною.

– А він сказав, що я не маю ніякого відношення до цегельного заводу.

– Чого тобі не сидиться спокійно. Тобі що, мало? – бабуся натякала на табори і тавро ворога народу.

Але дід знову посміхнувся.

– А я поїду в область і там теж покажу. Я п’ять комплектів таких кульок обпалив. Аж до ЦК вистачить.

Найцікавіше те, що за два роки поїздок і листів до всіх можливих інстанцій на міському заводі поставили-таки другу мішалку і наша цегла припинила розсипатись у руках. Проте до якості царського періоду все одно було дуже далеко, тому свого місця у нашій кобиці сучасні зразки так і не здобули.

А ще на кобиці влітку гріли воду для лазні.

Коли єдину громадську лазню, де кожен бажаючий міг попаритися у загальному відділенні або зняти окремий номер з ванною, закрили на капітальний ремонт, містечко опинилося у глухому куті. Це ж вам не Київ з його квартирами та усіма зручностями. Маленьке місто з тісною приватною забудовою дружно користувалося міською лазнею, не маючи насправді жодних альтернатив. А тут усі раптом опинилися перед проблемою тазів та ваганів у кухнях та пічним підігрівом води.

Кобиці у той час стали засобом масового порятунку. Дехто, щоправда, мився просто на пляжі, у хвилях прибою.

А коли ремонт лазні затягнувся на півроку, дід виписав у Кам’янці машину пиляного вапняку і прибудував до кухні лазню – невелику кімнату, обладнану стоком води у дренажну яму і пічкою із вбудованою в неї залізною діжкою для води. Взимку це було дуже зручно – плита обігрівала приміщення і одночасно гріла воду. Але літо з нашими південними температурами відбивало бажання навіть згадувати про пічку в лазні. Тому нагрівши виварку у дворі на кобиці, уся наша родина могла митися при комфортній температурі південного літнього вечора – це вже просто рай.

Завдяки дідовій ініціативі наша родина забула про міську лазню назавжди. Але коли ту не відкрили навіть за рік, дід почав писати. „Знову воюєш?” – невдоволено зауважила бабуся.

Пам’ятаю, він любив демонструвати відповіді з центральних газет – мовляв, вашу скаргу спрямовано до місцевого комітету партії. Центральний комітет партії у Москві завдяки моєму дідові був глибоко посвячений у проблеми миття мешканців нашого міста. Принаймні я на власні очі бачив відписку від цієї авторитетної установи.

– Чого тобі не сидиться спокійно? – питала бабуся, наче це не вона одружилася з дідом понад сорок років тому.

– А я тобі скажу. Коли у нас був хутір і власна земля, я не питав у комуністів, де мені митися. З цим якось самі розбиралися. А як вони все у всіх позабирали – хай тепер думають. Люди оно на пляж з мочалками ходять. Це що, Брежнєв так велів?

– Знову починаєш? – хитала головою бабуся. Вона боялася дідових ініціатив. Що не кажіть, а мала на це підстави.

А от дід, пройшовши найжахливіші сталінські табори, здається, повністю втратив відчуття страху. Чи то звик до нього за довгі роки у Сибіру, а чи то пережив отой максимум, після якого все інше, включно зі смертю, здається вже несерйозним.

Я ніколи не говорив із дідом щодо його страху, але назавжди запам’ятав одну його табірну історію – саме про це.

Був у таборі зек, який працював місцевим Хароном, тобто вивозив трупи у тайгу. Такий собі комуністичний янгол смерті. Але замість янгольських крил чи харонівського весла він мав свій специфічний інструмент – молоточок на довгій ручці, приблизно як у залізничників, тільки цим молоточком він стукав не по буксах вагонів, а по головах загиблих, і звук від цих ударів був не дзвінкий веселий, а глухий, з чваканням. Контрольний постріл без набоїв – пробив голову, і все, просто та надійно, гарантія від сибірських графів Монте-Крісто. І, зауважте, це був не вертухай, не енкаведист – свій брат-зек, тільки замість працювати на загальних роботах він возив трупи. Рідних у цього Харона чи то не було, чи всі відмовилися від нього, але так чи інак посилок він не отримував і, звичайно, сам виглядав, як смерть, страждаючи від цинги й авітамінозу на рівні зі своїми майбутніми клієнтами. Однак не маючи підтримки з волі, він не мав її й у таборі. Бо ставлення в’язнів до такого персонажа кожен може уявити сам. Прислужники смерті завжди були ізгоями, або ж, як казали наші предки, окаянцями. От і цього люди обходили десятою дорогою, боялися навіть словом перекинутися.

А дідові посилки все-таки приходили – звісно, в межах дозволеного. Бабуся саме для цього регулярно переїздила через кордон Молдови в Україну, плутаючи сліди. „Іду якось з посилкою в руках, – розповідав дід. – А що там в посилці? Цибуля, часник, те, що в Сибіру дорожче за золото. А назустріч – він із своїм молоточком. І якось мені жаль стало: яка-не яка, людина все-таки. Взяв я пару цибулин, часничину і простягнув – бери, мовляв, чоловіче”.

В’язні у таборах зазвичай не схильні до зовнішнього прояву емоцій. Крім того давно це було, багато що стерлося з пам’яті – чи з цих причин, чи з якихось інших дід не міг докладно описати, як зреагував Харон на цей царський подарунок. Єдине – що не сказав жодного слова, навіть не подякував.

Він підійшов до діда тільки наступного дня: „Ти, Іване, – хороша людина, – сказав він. – І тому коли ти помреш… – саме так: не „якщо” а „коли”, бо янголи смерті знають свою справу. – Коли ти помреш, я тебе не кину серед лісу, як усіх. Я тебе закопаю”.

Така от історія.

Яким же дешевим цирком після цього виглядають мої нинішні переживання! Що ми боїмося втратити? Гуманоїди, менти, Паша – тарганячі перегони. Жабомишодраківка, як називає це Мирослав.

Та тут же проблема не у страху – заперечую я сам собі. Тут ідеться про відповідальність.

Можливо. Але давай порівняємо рівень можливих наслідків! Порівняємо і зрозуміємо, що найстрашніший апокаліпсис, який ти собі намалював, – це дитяча трагедія. „Похорон ляльки” з дитячого альбому Чайковського. Гуманоїди, Ірка, навіть Олесь. Це все можна, а головне, треба пережити, перетравити відповідно до природних циклів – страх, удар, біль, одужання, забуття. Робити все, що можеш, і терпляче чекати, що з того вийде. Здається, саме так свого часу вижив мій дід Іван.

До речі, дідова війна за міську лазню завершилася успіхом. Врешті-решт ту таки відкрили. Щоправда люди не побачили там жодних слідів обіцяного ремонту. А втім, наша родина вже звикла митися вдома – взимку тепліше, а влітку завжди виручить вірна кобиця.

Геніальний винахід все-таки.

Найцікавіші “книжкові” новини приходять чомусь з Аргентини. Так, художник Рауль Лемезофф (Raul Lemesoff) перетворив старий Ford Falcon 1979 року, популярний вид транспорту в збройних силах свого часу, в мобільну бібліотеку. Цей проект, який отримав назву Arma De Instruccion Masiva (Зброя масової інструкції), пересувається вулицями Буенос-Айреса, “нападаючи” на перехожих людей зі знаннями (висловлюючись метафорично).

Бібліотека складається приблизно з 900 книг різного часу. Лемезофф продовжує поповнювати запаси своєї колекції, одночасно безкоштовно роздаючи книги. В інтерв’ю AFP Лемезофф назвав свою пересувну бібліотеку своїм “внеском у світ за допомогою літератури.” Його мета – залишити межі Аргентини і поширити “мир через знання” в інші країни світу.

Еtoday

ПИСЬМЕННИКИ

1. Пристрасть до карток з записами:

Володимир Набоков використовував невеликі картки для того, щоб складати і продумувати порядок сцен своїх романів. Це дозволяло йому експериментувати з порядком глав, перш ніж створити остаточний варіант рукопису.

2. Повільно і наполегливо:

Стівен Кінг розповідав, що він постійно пише 10 сторінок на день. Кожен день у році, навіть у свята. Цей повільний, але наполегливий підхід до планування роботи забезпечує постійне надходження в продаж його нових робіт. І на сьогоднішній день він – один з найбільш плідних та багатих сучасних письменників.

3. Прокидатися рано:

Письменники, на кшталт Мері Хіггінс Кларк або Сільвія Плат починали писати о 5 та 4 годині ранку відповідно. В обох жінок були маленькі діти, і ці ранні години були єдиним періодом часу, який вони могли присвятити своїй творчості. Письменник Денісон Хетч змушував себе писати 500 слів, перш ніж взятися за свою щоденну роботу, і як результат, він написав та продав три романи.

4. Зосередитися за допомогою улюбленої книги:

Деякі письменники проходять через ритуал зустрічі з улюбленим літературним твором. Наприклад, Сомерсет Моем перед початком роботи читав «Кандіду» Вольтера, а Уїлл Кетер – Біблію.

МИСЛИТЕЛІ ТА ТВОРЧІ ОСОБИСТОСТІ

1. Вдавайтесь до крайнощів:

Архітектор Бернар Чумі ефективно працює завдяки двом крайнощам. «Краще всього в мене виходить працювати або в стані стресу, або після того, як мої мізки відпочили після вихідних. Цей стан дуже допомагає. Я відчуваю себе спортсменом перед змаганнями».

2. Змушуйте себе концентруватися:

Грецький оратор Демосфен змусив себе зосередитися на складанні своєї промови, збривши з голови половину свого волосся. Це зробило його настільки смішним, що він навіть не хотів думати про те, щоб вийти на вулицю та затягнути з підготовкою промови. Віктор Гюго зробив щось подібне: він змусив свого слугу приховати від нього одяг, щоб не було спокуси вийти на вулицю. Ось чому автор «Собору Паризької Богоматері» полюбляв писати голяком.

3. Постійно слідкуйте за конкурентами:

Драматург Генрік Ібсен працював за столом, прикрашеним портретом свого злісного конкурента – Августа Стріндберга. Конкурентна особа або логотип конкуруючої компанії на Вашому столі дадуть потужний стимул до досягнення нових висот.

4. Використовуйте кофеїн (але не зловживайте їм):

Математик Пол Ердеш останні 25 років свого життя віддавав по 19 годин на заняття вищою математикою. Щоб тримати себе в тонусі, він часто-густо «підгодовував» себе 10-20 міліграмами Бензадріну та Реталіну (а ще крім цього – міцним еспресо і таблетками кофеїну). Він заявив: «Математик – це машина з перетворення кави у теореми».

5. Випускайте пар:

Король Отто, правитель Баварії, щоранку стріляв у якогось селянина. На щастя, два його радника були добрими людьми: один з них давав королю рушницю, заряджену холостими патронами, а інший, переодягнений селянином, зображував болісну агонію, коли бував «застрелений». Хоча стріляти в людей дуже погано і не потрібно, але не треба недооцінювати можливість полегшувати результати стресу.

Не забувайте, навіть якщо ці приклади не дуже «вписуються» у Ваш робочий чи навчальний графік, їх варто просто знати. Особливо коли наступного разу Ви будете починати проект або опановувати новий навчальний курс і Вам знадобляться на це сили, радимо згадати Короля Отто чи Генріка Ібсена.

За матеріалами Openstudy

Той ведмедик приніс батькові, синові та всій родині лондонських шотландців Мілнів стільки грошей та слави, скільки мало кому приносять нафтові родовища й металургійні комбінати. Тільки з 1968 року лише одне англійське видавництво “Муффін” щорічно продавало півмільйона екземплярів “Вінні-Пуха”. А торік права на Пуха за $350 млн придбала компанія Волта Діснея. З них онуці автора Клер дістанеться 44 млн, решта піде Королівському літературному товариству Великої Британії та іншим утримувачам прав на “ведмедика”.

Книжка Алана Александера Мілна “Вінні-Пух та всі-всі-всі” — на 17-му місці за популярністю серед творів, написаних і виданих у ХХ ст. Вінні став не менш знаменитим літературним персонажем, ніж принц Гамлет або Наташа Ростова. А прибутковішим за нього є тільки Міккі-Маус.

Справжній герой книжки про Вінні-Пуха — Крістофер Робін Мілн, син автора. “Взагалі-то ми чекали на дівчинку на ім’я Розмарі, — зізнався Мілн-старший у листі до знайомої відразу після народження Біллі, як у родині стали називати Крістофера. — Але, сподіваюся, будемо такі само щасливі й із цим джентльменом”. Зазвичай хлопчики народжуються блондинчиками і їхнє волоссячко тьмянішає на четвертому-п’ятому році життя. З Крістофером Робіном сталося навпаки. Коли йому подарували плюшевого ведмедика, хлопчик почав світлішати буквально по тижнях. Той ведмедик живий і досі. Побачити його можна в дитячому читальному залі Центральної міської бібліотеки Нью-Йорка. Він кудлатий, з маленькими очима, довгим тулубом. І дуже сумний.

Хлопчик годував ведмедицю молочним коктейлем просто з рук

На четвертому році життя батько повів Крістофера до Лондонського зоопарку. Улюбленицею дітлахів там була ведмедиця на прізвисько Вінніпег або просто Вінні. Так назвав її на честь своєї “малої батьківщини” офіцер-канадець Гаррі Колейберн. Йому ведмежа підкинули під час Першої світової війни на якомусь лісовому полустанку дорогою на фронт. Гаррі тягався з Вінні по окопах та біваках, аж допоки не здав до зоопарку. Вінні так звикла до людей, що Крістофер Робін заходив до неї у клітку й годував молочним коктейлем просто з рук.

А “Пухом” хлопчик назвав лебедя, що плавав у кочфордському ставку і з яким він здружився. “Пух — це тому, що, коли його покличеш, а лебідь не прийде, ти вдаватимеш, ніби плямкаєш собі губами: пух-пух”, — пояснював Крістофер батькові.

Той швидко засвоїв незвичну синівську логіку й почав нею охоче користуватися. Якось, коли Крістофер Робін обідав, Алан піднявся до його кімнати і звернув увагу на те, що син тримає ніж та виделку вістрями догори. “Знаєш, — сказав батько, — мені здається, не варто їх так тримати”. “Чому?” — запитав син. Алан подивився на стелю: “Уяви собі, коли хтось провалиться до нас крізь стелю — він же наштрикнеться на вістря. І йому ж буде боляче, чи не правда?”.

Про золоте дитинство Крістофера Робіна стало відомо кілька років тому, коли вже не було на світі ні Мілна-старшого, ні Мілна-молодшого. До 75-річчя першого видання “Вінні-Пуха” продюсер телекомпанії Бі-Бі-Сі Хелен Кент відкопала в архіві аматорську 10-секундну стрічку, яку хтось зняв у липні 1929 року в “зачарованому лісі” Ешдаун неподалік Кочфорда, де “маленький хлопчик завжди буде гратися зі своїм ведмедиком”(остання фраза книги А. Мілна). У фільмі син та його шкільні товариші гасають у костюмах героїв батькової книжки. Крістофер Робін — у “костюмі Крістофера Робіна”.

У 19 років Мілн-молодший вступає до Кембриджа, де свого часу навчався батько. Але починається війна, і він іде на фронт. 1940-го Крістофер був призначений сапером Королівського інженерного корпусу. Під час бомбардування німцями мосту, який він будував в Італії, був ранений шрапнеллю в голову. Та шрапнель далася взнаки через десятки років і призвела до неврогенної дистрофії м’язів.

Духовно близьким із батьком Крістофер був років 25, тобто до закінчення війни. Але потім їхні шляхи стали розходитися. Син дорослішав, потім старішав. Почали з’являтися зморшки… Та завжди і всюди — в офісі й на курорті — дорослі та діти, старі й малі, білі та чорні підходили до нього, аби помацати “казкового Крістофера Робіна”. Час для нього зупинився. Жодні заслуги дорослого Крістофера Мілна, жодні здобутки й досягнення “читацький загал” до уваги не брав. Йому було завжди шість років — як і тому, із зачарованого лісу.

Крістофер Робін умовив дружину перебратися до невеличкого містечка й відкрити там книгарню. Доки існував його маленький бізнес, Мілн-молодший не скористався жодною копійкою з прибутків за батькові книжки. Коли ж йому виповнилося 52 роки, Крістофер забив гвіздками вікна своєї книгарні і почав писати. Видав три книги спогадів і одну — нарисів. Однак у літературі він так і залишився в тіні свого батька.

Мілн вважав “Вінні-Пуха” заробітчанством

Його першим коханням була напівіталійка-напівавстрійка Хедда. Розлучила їх демобілізація з італійського фронту та різниця в характерах. Єдина донька Крістофера Клер народилася через кілька місяців по смерті свого знаменитого дідуся. Вона живе з наслідками церебрального паралічу. Але це не завадило їй по смерті батька позбавити законної частки спадщини рідну матір Леслі.

Алан Александер Мілн вважав себе серйозним, респектабельним письменником, учнем Герберта Уелса. Він був певен, що правду про себе розповідає в новелах, п’єсах, але не в книжках про Вінні-Пуха. Оповіді про Вінні та його друзів Алан писав не для сина, а “для продажу”. І ніколи не читав їх Крістоферові. “Вінні-Пуха” вважав усього лиш заробітчанством. А вийшло, що той став головним у житті Мілна-старшого, зробив його знаменитим.

Тим часом книжку про Вінні-Пуха почали досліджувати західні психіатри. У персонажів вони вичитали точні діагнози депресії — в Іа-Іа (Віслюка, якого Алан Мілн списав з власного тестя), тривожного неврозу — у Поросятка, гіпердинамічного синдрому (немотивована рухливість, брак уваги, розмови вголос із самим собою) — у Вінні-Пуха.

Газета по-українськи