Першою екранізацією в історії кіномистецтва прийнято вважати короткометражну комедію основоположника ігрового кіно Жоржа Мельєса «Подорож на Місяць». В основу цього фільму покладено сюжети романів Жюля Верна «З гармати на Місяць» і Герберта Уеллса «Перші люди на Місяці».

З того часу безліч визнаних шедеврів письменницької творчості були використані кінематографістами як основа для кіносценаріїв.

Сфокусуємо нашу увагу на найочікуваніших екранізаціях, що мають вийти у широкий світовий прокат у 2012-му році.

Найжаданішим фільмом 2012 року є приквел «Володаря перснів» «Хоббіт: Неочікувана подорож», який зняв режисер Пітер Джексон за книгою Дж. Р. Р. Толкієна Хоббіт, або Туди і звідти».

Поки деякі студії сповідують принцип «нове – це добре забуте старе» і витрачають час та гроші на те, щоб перевести старі хіти у формат 3D (чекайте знову «Титанік» та «Зоряні війни» у кінотеатрах), Пітер Джексон готує бомбу, вартістю від 300 до 500 мільйонів доларів, вперше в історії кінематографу знімаючи фільм з частотою 48 кадрів в секунду.

Ієн Маккеллен у новій екранізації Толкієна знову зіграє Гендальфа, а Енді Серкіс звично віддасть свій образ і голос Голуму. Елайджа Вуд – знову Фродо, а Орландо Блум – традиційно Леголас.

На головну роль Більбо Беггінса, який разом із тринадцятьма гномами вирушає у повну небезпек подорож, було запрошено Мартіна Фрімена. А вже старого Більбо зіграє Ієн Холм. Окрім цього, у фільмі задіяні Кейт Бланшетт, Люк Еванс, Стівен Фрай та Крістофер Лі.

Під час світової прем’єри фільму «Володар перснів: Повернення короля» на батьківщині Пітера Джексона, у новозеландському місті Веллінгтоні, 1 грудня 2003 року, представники студії Warner Brothers були настільки вражені дійством, що розгорнулося на їхніх очах, що прем’єру «Хоббіта» вони вирішили провести там-таки. Ця подія має статися 12 грудня цього року. А вже наступного дня стрічка має вийти і у вітчизняному кінопрокаті.

Та на цьому свято кіномана-толкієніста не закінчується. Вже на 2013 рік заплановано вихід другої частини фільму – «Хоббіт: туди і звідти».

А от вихід на екрани другої частини «щастя» всіх дівчат віком від 13-ти до 16-ти запланований на 15 листопада цього року. У першій частині фентезі «Сутінки. Сага. Світанок. Частина І»  Белла перетворюється на вампіра. У «Частині ІІ» – вона має всіма методами звикнути до своєї нової іпостасі. І часу у неї на це тепер – ціла вічність. Чи вистачить у прихильників аж стільки терпіння? Авторам терміново необхідно рятувати ситуацію, бо на п’яти «Сутінковій сазі» уже наступають «Голодні ігри» Сьюзан Коллінз. І мають всі шанси перетягнути на свій бік глядацьку аудиторію «Сутінок». Сама Стефані Мейєр вже висловила своє захоплення книгою Сьюзан Коллінз.

Знімальний процес «Голодних ігор» очолив режисер Гері Росс, відомий нам за фільмами «Великий», «Лессі» та «Плезантвіль». А серед запрошених до участі у фільмі акторів, поруч із персонами, які тільки-но виходять на авансцену, можна побачити імена Стенлі Туччі та Ленні Кравіца.

Тож, антиутопія чи фентезі? Кохання вампіра і людини чи кохання в умовах жорстокого реаліті-шоу? Стефані Мейєр чи Сьюзан Коллінз, врешті-решт?

«Голодні ігри» на екранах з 22 березня. Скоро дізнаємось.

Навіть якщо «Сутінкам» доведеться поступитися у боротьбі за серця прихильників «Голодним іграм», свою справу у відкритті імен вони вже зробили. І навіть подарували новому поколінню нового секс-символа – Роберта Паттінсона.

А от і новина: Роберт Паттінсон змінює амплуа! Зі шляхетного вампіра з людським серцем він перетворюється на гульвісу з серцем хижака у екранізації роману Гі Де Мопассана «Любий друг».

Компанію актору в однойменному фільмі складуть Крістіна Річі та Ума Турман. У вітчизняному прокаті фільм з 29-го березня.

У поле зору американських кінематографістів потрапило ще одне джерело гордості французької нації – Віктор Ґюго. Слава мюзиклу «Собор Паризької Богоматері», напевно, не дає спокійно спати голлівудським продюсерам, тому, резонно вирішивши «ми підемо іншим шляхом», у теперішній момент вони знаходяться на стадії фінансування драматичного мюзиклу «Знедолені» за однойменним романом класика. І тут можна сподіватися на достойний кінцевий продукт, оскільки у режисерське крісло запрошено самого Тома Хупера – режисера, який минулого року отримав статуетку «Оскар» за фільм «Король говорить!».

Свою участь у мюзиклі вже підтвердили Хью Джекман та Рассел Кроу.

Екранізація ще одного хрестоматійного літературного твору готується до виходу на великий світовий екран у кінці поточного року.

Баз Лурман, режисер фільмів «Австралія» та «Мулен Руж», під час світової фінансовї кризи задумав екранізувати роман «Великий Гетсбі» Френсіса Скотта Фіцджеральда. «Якщо ви поставите людей перед дзеркалом, котре скаже їм: ви були хмільні від грошей, – вони не дивитимуться у нього. Але якщо ви спроектуєте віддзеркалення на іншу епоху, то така історія користуватиметься попитом».

Історію сходження людини на самий вершечок соціальних сходів Баз Лурман повідає за допомогою акторського генія Леонардо Ді Капріо. До кінотеатрів фільм надійде наступної зими.

І от, нарешті, у бій вступає важка артилерія. Чи то пак, паровоз.

Любов Голлівуду до російської класики давно відома. Вже не раз були екранізовані і «Онєгін» Пушкіна, і «Доктор Живаго» Пастернака, і «Брати Карамазови» Достоєвського (з хеппі-ендом). І от знову «Анна Кареніна».

Ряд акторок, які приміряли на себе головну роль, – а серед них були Ґрета Ґарбо, Вівьєн Лі, Софі Марсо – поповнився ще на одну. Цього разу це – Кіра Найтлі.

Джуд Лоу виступить у ролі чоловіка Кареніної, а роль Вронського виконає Аарон Джонсон.

Адаптацією оригінального сценарію займався Том Стоппард, у доробку якого «Закоханий Шекспір», «Імперія Сонця» та «Ватель». А режисер фільму – Джо Райт.

Чи зрозуміють розумом Росію? Чекаємо у вітчизняному прокаті у вересні. З нетерпінням чекаємо.

А поки Голлівуд моргає на Росію – Росія сама йде до Голлівуду. Тимур Бекмамбетов знову стає до верстатів «Фабрики мрій».

Цього разу собі у компаньйони він обирає похмурого казкаря Тіма Бартона, і вже влітку цей дует представить перед очі глядача однойменне фентезі за романом Сета Грема-Сміта «Авраам Лінкольн: Мисливець на вампірів».

На роль Авраама Лінкольна, якого, за версією Сета Грема-Сміта, до президентського крісла привело саме його заняття полюванням на усіляку потусторонню гидоту, запрошено Бенджаміна Уокера. А роль його головного ворога – голови вампірів Адама – віддано Руфусу Сьюеллу.

У жовтні на великих екранах Том Хенкс та Хью Грант у однойменній екранізації Тома Тиквера та Братів Вачовські роману Девіда Мітчелла «Хмарний атлас». У фільмі йдеться про шість реінкарнацій однієї душі. Це шість тісно переплетених між собою історій, дія яких відбувається у різних часових просторах, у тому числі й у майбутньому.

Під час роботи з подібною містичною тематикою не можливо обійтися без неприємних сюрпризів. Цього разу неприємність сталася з актрисою Хеллі Беррі – під час зйомок вона зламала ногу. Але будемо сподіватися, що це не завадить творчій групі випустити фільм у широкий прокат вчасно. Адже проект, дійсно, заслуговує на увагу.

Рік 2012-й не обійде осторонь один з найтриваліших серіалів в історії кінематографу. Ні, це не «Санта-Барбара». Це Бонд. Джеймс Бонд.

23-тя частина «бондіани» вийде на екрани у листопаді

.

Коли Ян Флемінг, на тропічній віллі «Золоте око», попиваючи джин і вдаючись до ностальгічних роздумів, знічев’я задумував свого героя, навряд чи він передбачав, яке довге кінематографічне життя йому забезпечив.

Роки йдуть, кіно, як і світ, стає іншим, а Джеймс Бонд, мов Птаха-Фенікс, буде штовхати на подвиги ще не одне покоління. Навіть якщо цей подвиг – кінематографічний.

Любіть кіно! Читайте книжки:)

Надія Купріненко

Помаранчі завжди яскраві. Продовжуємо «дегустацію» українських віршів двома мовами, польською та українською, з антології української поезії «Дольки помаранч». Поезії в антології розташовані за датою народження поетів – цього принципу ми дотримуємося в наших публікаціях, але цього разу випадок неординарний. У нашій публікації три поети, що були пов’язані між собою однією літературною групою «Лугосад» (назва утворена з перших літер цих письменників). Отже, сьогодні – трошки трагічний (світлої пам’яті!) Назар Гончар, візуальний Роман Садловський та динамічний Іван Лучук. Пробуємо!

Назар Гончар (1964-2009)

Поет, перформер, актор.

Отримав диплом українського філолога у Львівському університеті. Співзасновник літературного гурту «ЛуГоСад» (ЛУчук – ГОнчар – САДловський), а також угруповань паліндромістів «Неракліт» i ПУП (Планетарна Управа Паліндромії). Лавреат нагороди «high-way! когелет!» (1987) та нагороди Бу-Ба-Бу за найкращий вірш 1989 року («Oда до ліжка»). Творець і послідовник концепції «театру ледачої істоти» (ТЛІ).

1990-91 був актором львівського театру імені Леся Курбаса, в 1991 році заснував Театр Ледачої Істоти, а в 2004 – PERformanceHAPpeningStudio. Автор поеми-коміксу «Kазка-показка про Байду-Немову» (1993), а також поетичних збірок: «Закон всесвітнього мерехтіння» (у: «ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард», Львів 1996 і «ЛУГОСАД: об’єктивність канону», Львів 2007) та «ПРОменеВІСТЬ» (Київ 2004). Видав дві дитячі книжечки: «СУПЕРРавлик» (2008) i «Рубане-пиляне знов розквітле» (2008).

Народився і жив у Львові. Трагічно помер 21 травня 2009 року після виступу в Ужгородському університеті, похований у Львові на Личаківському цвинтарі.

Часто виступав у Польщі – як поет-перформер і як актор (зокрема на фестивалях: «Ukraina-Polska-Europa» в Ґарджєніцах, «Port Wrocław», «Teraz Ukraina», «24 hours. UA», «Krakowskie Dni Literatury» та на поетичних імпрезах: «Przekładańce», «Noc Poetów»). У 2007 році польською мовою з’явилася добірка віршів Назара Гончара «gdybym» у перекладі Анети Каміньської та Андрія Поритка (за участі

автора). Крім цього, його тексти містить антологія «Wiersze zawsze są wolne. Poezja ukraińska w przekładach Bohdana Zadury» (2004, 2005, 2007) і в часописах «Ha!art», «LiteRacje», «Pociąg 76» «Pobocza», «Akcent» та «Gazeta Wyborcza» (у перекладі Анети Каміньської та Андрія Поритка). Був стипендіатом программ «Homines Urbani» (2005) i «Gaude Polonia» (2007).

***

Символізми,

і містифікації,

і фантазії,

та інше і т.д. –

це чуже мені:

за правду я,

хоч гірка, хоч кисла, хоч солона…

хоч яка, а все одно як шило,

що його не заховаєш у мішку.

Вчора я в гноївку впав –

ледве виліз,

а відмитися не можу:

не допомагають аромати,

ті, що ллю на себе,

й ті, що п’ю.

І хронічний нежить

теж не помагає…

мого смороду

вам, може, і не чути,

але я не криюсь,

я не криюсь, ні.

***

Symbolizmy

i mistyfikacje,

i fantazje,

i inne itede –

to jest mi obce:

za prawdą jestem,

choćby gorzka, choćby kwaśna, choćby słona,

choćby jakakolwiek, a jednak jak szydło,

co go nie schowasz do worka.

Wczoraj wpadłem w gnojówkę –

ledwo wylazłem,

a odmyć się nie mogę:

nie pomagają pachnidła,

te, które leję na siebie,

ani te, które piję.

I przewlekły katar

też nie pomaga.

Mojego smrodu

może i nie czujecie,

ale ja się nie kryję,

nie kryję się, nie.

(tłum. Aneta Kamińska)

Роман Садловський (1964)

Поет.

Живе у Львові. Закінчив філологічний факультет Львівського університету. Працював викладачем і в бібліотечній сфері. Від 1989 року за станом здоров’я працює лише вдома. Автор поетичної збірки «Зимівля» (в кн. «ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард», 1996; в кн. «Лугосад: об’єктивність канону», 2007), книжок візуальної поезії «Сонні сонця» (1996) і «Два вікна» (1999). Працює в галузі поезографіки. Мав декілька персональних виставок свого поезомалярства, брав участь у двох виставках української візуальної поезії за кордоном: у Лондоні та Коламбусі (Огайо, США) Належить до літературних груп «Лугосад» і «Наукове і мистецьке братство зорослова». Його вірші надруковані в антології «Wiersze zawsze są wolne. Poezja ukraińska w przekładach Bohdana Zadury» (2004, 2005, 2007). Були також опубліковані в часописі «Akcent» (пер. Богдан Задура).

(tłum. Aneta Kamińska)

Іван Лучук (1965)

Поет.

Народився та мешкає у Львові. Закінчив слов’янське відділення філологічного факультету Львівського університету й аспірантуру московського Інституту слов’янознавства та балканістики. Науковий працівник Інституту Івана Франка Національної академії наук України. Співзасновник літературних угруповань: ЛуГоСад (ЛУчук, ГОнчар, САДловський), Геракліт (Голінні ентузіасти рака літерального), ПУП (Планетарна Управа Паліндромії). Автор поетичних збірок: «Ритм полюсів» (в кн. «ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард», 1996; в кн. «Лугосад: об’єктивність канону», 2007), «Сонетії» (1996), «Паліндромони» (1997), «Тридцять три сонетії» (1998), «Сто одне щось» (2002), «Трохи білого світу» (2005), «Велес – селев» (2008), «Нове та давнє» (2009), «Дочка Агасфера» (2011), книжечки для дітей «Грайлива абетка» (2009). Упорядник альманаху «Королівський ліс – 2» (2002), антологій: «Дивоовид» (2007), «Літургія кохання» (2008), «Вертоград: Українське поетичне тисячоліття» (2009), «Ars poetica: Українська лірика про мистецтво поетичне» (2011), антологій для дітей: «Зелене Око: 1001 вірш» (2008) та «Зелені очі: 1001 вірш» (2010).

У Польщі його вірші були надруковані в часописах «Akcent» (в перекладі Богдана Задури), «Pociąg 76» і «RED.» (в перекладі Анети Камінської). Крім цього, його тексти містить антологія «Wiersze zawsze są wolne. Poezja ukraińska в перекладах Богдана Задури».

Дещо про я:

давнє і новочасне,

чуже і власне

Я птаха семиока,

а ще я двірник: сім-вісім листочків

підмів,

я трава, я небо, я рука, я нога,

я ґудзик, я газова плитка,

я екскурсія в Олеський замок,

я примружене око,

я сиджу на терасі і

я пля!мкаю коли їм.

Я пор’ядний, я випрасував штани,

я забув, що мав прийти кудись-то на сьому,

зате я вимазав светр

і ніколи не ношу годинника.

Я перший, я останній, я ніякий.

Нарешті я знайшов непробитий

трамвайний талон, бо без нього

я ніяк не міг вийти з хати.

Треба заглянути до енциклопедії –

що таке я, а там під буквою я ні-

чого нема.

Але чорт із ними – з тими я,

і, певно, чорт зі мною.

Я – яя (швидше всього – страусові).

Co nieco o ja:

dawnym i nowoczesnym,

cudzym i własnym

Ja ptak siedmiooki,

do tego ja dozorca: siedem-osiem listków

zmiotłem,

ja trawa, ja niebo, ja ręka, ja noga,

ja guzik, ja płyta gazowa,

ja wycieczka do zamku w Olesku,

ja przymknięte oko,

ja siedzę na tarasie i

ja mlaskam przy jedzeniu.

Ja porządny, ja wyprasowałem spodnie,

ja zapomniałem, że ja miałem przyjść gdzieś tam na siódmą,

ale ja wybrudziłem sweter

i ja nigdy nie noszę zegarka.

Ja pierwszy, ja ostatni, ja nijaki.

Ja wreszcie znalazłem nie skasowany

bilet na tramwaj, bo bez niego

ja nijak nie mogłem wyjść z domu.

Trzeba zajrzeć do encyklopedii –

co to takiego ja, lecz tam pod bukwą ja ni-

czego nie ma.

Ale czort z nimi – z tymi ja

i pewnie czort ze mną.

Ja – jaja (najprędzej – od strusia).

(tłum. Aneta Kamińska)

За тиждень чекайте на продовження огляду антології «Дольки помаранч».

Нагадаємо, що до антології увійшли тексти авторів, які народилися в 1960-х, 1970-х і 1980-х роках, це: Оксана Забужко, Віктор Неборак, Юрій Іздрик, Марія Шунь, Назар Гончар, Роман Садловський, Іван Лучук, Іван Андрусяк, Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Оксана Луцишина, Дмитро Лазуткін, Катріна Хаддад, Олена Гусейнова, Олег Коцарев, Богдана Матіяш, Любов Якимчук, Богдан-Олег Горобчук, Андрій Любка.

За надані тексти для цієї публікації дякуємо Анеті Камінській та видавцям – Національному центру культури (Narodowe Centrum Kultury) та Корпорації «Ha!art».

Придбати книжку можна на сайті видавництва або в інтернет-магазинах. Коштує вона досить помірно для такого обсягу – 41 злотий (приблизно 100 гривень).

Друг Читача

Є відомий український анекдот про те, чому на різдвяні свята горілку неодмінно слід закушувати вінегретом. «Бо воно ж, куме, таке потім гарне на снігу — як вишиванка!».

Власне, в ці два рядки цілком можна було б умістити рецензію на новий роман Віктора Пелевіна.
Урочистий задум. Змістовний, у всіх значеннях слова, результат.

Снафф — це понюх, доза, спочатку — тютюнова. Це також кіно- або відео­запис справжнього вбивства людини (зазвичай жінки), зроблений з метою подальшого розповсюдження з розважальною метою. Іноді — зняте випадково. У романі це абревіатура — Special Newsreel Universal Feature Film.

Головний герой — Дем’ян-Ландульф Дамілола Карпов — балакучий і незграбний товстун, дистанційний відеооператор, що майже не залишає стін своєї кімнати, але себе називає «бойовим льотчиком» корпорації, яка знімає новини і снаффи. Збоченцем його назвати важко, тому що секс із пластиковою комп’ютери­зованою лялькою — одна з норм зображеного Пелевіним світу, таких людей там величають «пупараси».
Саме людей, бо живуть вони у підвішеному над поверхнею землі велетенському місті-кулі, «офшарі» (свіфтівська Лапута). Місто називається Бізантіум.

Унизу живуть орки, які раніше називалися урками, тому що жили в Уркаїні. А потім усе переплуталося остаточно, поки не зрівноважилося у вигляді відносин: метрополії — нагорі, колонії — внизу. Люди й орки влаштовують щорічні ритуальні войнушки в Цирку, де орків справді масово вбивають виряджені в людей і чудовиськ роботи, керовані людьми, а люди все це знімають з допомогою літаючих відеокамер. Використання газу прирівнюється до використання урану з усіма відповідними наслідками.

Такий оригінальний двоєдиний світ. Шкода навіть, що Веллс своїх «морлоків» та «елоїв» вигадав 1895 року.

Дві любовні лінії. Перша — молодий орк Грим з його дівчиною Хлоєю. Автор скромно натякає на один з п’яти канонічних грецьких романів «Дафніс і Хлоя», нагадуючи, що він теж класик, не гірший за Лонга, і заслуговує анналів (з двома «н»). З подібних міжрядь, власне, роман і складається. Але про це трохи згодом.

Друга — згаданий відеооператор зі своєю лялькою-«сурою». Surrogate wife «западає» на орка й тікає з ним із невблаганно деградуючого матричного «офшару» на повітряній кулі зай­матися сексом у незаймані ліси й степи, які, виявляється, вже не радіо­активні (як у польській фантастичній комедії 1983 року «Нові амазонки»). Хлоя, підібрана в «офшар» респектабельним піарником, швидко стає успішним стервом, а тому красиво гине. Даміола Карпов готується впасти на Землю і загинути разом з усім «офшаром». Така Росія майбутнього, або, кажучи пелевінськими мовними викрутасами, «Сросія».

Герой думає і розмовляє, як рефлексуючий підліток, що компенсує пубертатну пристрасть до відеоігор і порно­графії щедрим цитуванням «Лурк­мора» і «Баш.орга». Його найближче оточення схоже на тимчасово вдягнених персонажів «хентай». Словесність орків, які визначають майбутнє за священною книгою «Дао Песдин», чимось нагадує одночасно Сімпсонів і «Південний парк». Окре­мою рожевою ниткою в книжці — постійний стьоб над вічно підстаркуватими феміністками.

«Дуже своєчасна книга», як сказав Ленін про роман «Мати» Максима Горького. Словник «крилатих» висловів стверджує, що так говорять «іронічно про скоростиглий кон’юнктурний твір».

Але книжка справді дуже своєчасна. Якщо той-таки Ленін говорив про Льва Толстого як про «дзеркало російської революції», то свіжий твір Пелевіна — безсумнівні «друзки» російської політичної, художньої та моральної культури.

Колись, як член Science Fiction Research Association, я читав в Оксфордському університеті лекцію про динаміку соціально-політичних аспектів у радянській фантастиці. Мене запитали про коріння її дисидентства. Я відповів, що у двадцяті роки ХХ століття освічені люди, які полінувалися емігрувати (на кшталт графа Олексія Толстого, видатного російського інтелектуала, поета, драматурга), змушені були піти на літературну службу до нової влади. Того ж таки Толстого, поза сумнівами, згноїли б на Соловках, якби не написав він «Аеліту» і «Гіперболоїд інженера Гаріна», які закінчуються всесвітніми революціями під проводом російського пролетаріату. Євгену Замятіну пощастило більше. Після критики, яка не забарилася після опублікування 1929 року в емігрантській пресі фантастичного антикомуністичного роману «Ми», що призвело до виключення зі Спілки письменників СРСР і заборони публікуватися, Сталін дозволив йому емігрувати. В історії жанру є ще подібні приклади.

Усе це сьогодні не втратило актуальності. Навпаки — тенденція ще яскравіша. З одного боку, Пелевін написав талановиту кремлівську «заказуху» з необхідною ритуально-політичною канвою. Жоден хоч трохи помітний твір у Росії не обходиться сьогодні без «хохлосрачу». Раніше не могли обійтися без реверансів у бік компартії та її вождів. А тепер презирливе спльовування у бік хутора Михайлівського — така сама обов’язкова ознака благонадійності російського письменника.

З іншого — це розпачливий здавлений крик інтелектуала, котрий не бажає розділити сумну радянську долю своїх попередників. Котрий натякає вільнодумним людям — «я свій, просто так склалося, що мені запропонували хорошу ціну». І котрий водночас розуміє всю безглуздість таких виправдань. Від цієї здавленості духовність виривається назовні через найрізноманітніші отвори. «Сумно, коли улюблений автор любовно обприскує мозок читача сечею», написала одна з російських блогерш.

Пелевін — характерний приклад російської інтелектуальної істерики в довгому переліку різних імен. Тут і талановитий Микита Михалков, і чудовий фантаст і українофоб Сергій Лук’яненко, і навіть «сірий кардинал» Кремля Владислав Сурков (з його «Околоноля»). Ці й подібні до них «воцерковлені гівнометарії», удаючись до пелевінського порівняння, передчувають і передбачать неминуче «закручування гайок» у нинішній Росії, самі безпосередньо беруть у цьому активну участь. І начебто іноді гірко журяться від такої «маяковщини», але стрілятися точно не будуть. Не в пошані така самодіяльність, знадобиться — влада пришле кого треба.

Звичайно, в романі Пелевіна іронія дуже щільно переплетена з само­іронією, і зажерливі «бізантійці» у тво­рі аж ніяк не миліші за тупих «орків».

Роман треба обов’язково читати, бо як мінімум — ненудний, як максимум — багаторівневий. Безліч прихованих і прямих алюзій перетворюють книжку на цікавий інтелектуальний квест. Єхидні й дошкульні зауваження про справжню природу стосунків між чоловіком і жінкою — фактично окремий філософський трактат, гідний Отто Вейнінгера. Чудовий стиль та оригінальні постмодерністські вигадки (словом «маніту» у світі Пелевіна позначається одночасно верховне божество, монітор і гроші). Це й лубочна пародія на весь жанр постапокаліпсису в цілому.

Текстом можна захоплюватися. Авторові треба щиро співчувати.

Але споживаючи цей культурний продукт, важливо пам’ятати: одного разу його вже їли.

Олег Покальчук

“Дзеркало тижня”

Нарешті до нас прийшла справжня зима. Діти одразу вибігли на двір, щоб покататися на санях та лижвах. Хто не має саней, використовує картон, пластмасові дошки, або ж просто з’їжджає з гірки на м’якій частині тіла. Як ці діти схожі на малюка Мумі-троля та його друзів Гумуля і Крихітку Мю! Щоправда, ті під час зими виявилися винахідливішими. В якості снігоступів використовували тенісні ракетки, замість лиж брали лиштви від бочки, а ковзани робили з бляшаних покришок від слоїків та кухонних ножів, що прив’язували до черевиків ребром.

Про ці та інші зимові пригоди можна прочитати у повісті «Зима-чарівниця», яку придумала відома фінська письменниця Туве Янсон. Ця казка – не єдина розповідь про кумедних і симпатичних істот – мумі-тролів.

Янсон створила цілий мумі-світ у своїх повістях: «Комета прилітає», «Капелюх чарівника», «Мемуари Тата Мумі-троля», «Небезпечне літо», «Невидиме дитятко», «Тато і море» та ін. Перша книжка із серії про мумі-тролів вийшла друком у 1945 році і це була повість «Маленькі тролі і велика повінь». Янсон написала і проілюструвала цю історію Янсон у 1939 році. А от остання казка «Кінець листопада» датується 1970 роком. Літературному світу мумі-тролів Янсон присвятила тридцять один рік свого життя.

Зараз усі історії про мумі-тролів перекладені на 40 мов й видаються по всьому світу разом з ілюстраціями Туве. В Україні авторські права на їх видання отримало львівське «Видавництво Старого Лева», яке видало три томи «Країни Мумі-тролів». Але українські діти покоління 70-х пам’ятають чудову повість «Диво-капелюх», яка вийшла у видавництві «Веселка».

Підпис в журналі та випадок з братом

Звідки ж взявся цей кумедний персонаж, який на все життя полюбили дорослі й діти в усьому світі? Дехто з янсонознавців вважає, що на вибір героїв Туве Янсон вплинув національний характер казок і легенд з тролями та древніми духами, а також дитячий літературний інтерес до міфічних істот. У своїх історіях Янсон предками мумі-тролів визнає тролів та їх найближчих родичів домовиків.

Є ще одна історія появи на світ Мумі-троля. І пов’язана вона з його графічним зображенням-підписом. У такий спосіб Туве Янсон підписувала свої ілюстрації в фінському сатиричному журналі «Гарм», що був популярним у шведських інтелектуальних колах. Мумі-троль того часу виглядав, як біла істота с довгим вузьким носом й називався Снорком.

Інша історія появи на світ Мумі-троля, про яку розповіла сама Янсон, відправляє нас на фінські острови, де любила відпочивати її родина. У будинку, який вона орендувала, туалет знаходився на вулиці. Ззовні він був оббитий картоном. На цьому картоні Туве та її брат Пер Улов любили малювати й писати різні речі, причому з філософським підтекстом. Одного разу брат навів якусь цитату Канта (в іншій версії згадується Шопенгауер). Туве було важко відповісти аргументовано, й тоді вона намалювала якусь небували істоту, яку тільки вона могла вигадати. Так з’явився Мумі-троль.

Пізніше у своїх творах Туве придумала для нього Мумі-маму, Мумі-тата, найкращого друга і любителя подорожей Нюхмумрика, подругу Хроплю. А також предка мумі-тролів, іронічну й трішки єхидну Крихітку Мю, страшну та холодну Мару, та багато інших персонажів з не менш інтригуючими іменами: Вітрогонка, Чепуруля, Чмих, Чупсля і Трясля та інших казкових героїв.

Характерно те, що опис подій в усіх історіях Туве Янсон подавала в теперішньому часі. А не в минулому, як це є у більшості казок (жили-були…) чи майбутньому. Тому читач, наче перебуває в тому ж світі, що й казкові герої, відчуває себе його частиною.

Ідеальна родина

Відомо, що у будь-якому художньому творі (музиці, картині, літературі) митець свідомо чи несвідомо відображає себе. У психології це явище називається проекцією – приписування світові іншої людини (людей) свого власного світу. У казках про мумі-тролів дуже багато самої Туве Янсон, певних періодів її життя, а також життя родини, друзів. До того ж письменниця так і не вийшла заміж і не мала дітей. Хоча зустрічалася, а потім заручилася із журналістом Атосом Віртаненом. Деякі літературознавці вважають, що він став прообразом Нюхмумрика, бо ходив у старому зеленому капелюсі, який вважав своїм талісманом. А от подруга та вірна супутниця життя Янсон художниця Тууліке Пієтиля, яка була з нею до останнього подиху, стала прототипом Туу Тіки (в українському перекладі – Вітрогонки) з повісті «Чарівна зима». Разом з художницею Туве прожила сорок п’ять років. Саме Пієтиля успадкувала нерухомість своєї подруги-письменниці – дві квартири в Хельсінкі та острів Кловхарун, який вони разом придбали для відпочинку. Зараз в будинку Туве та Тууліки – музей, який щоліта відкритий для туристів.

Туве Янсон була дуже близька зі своєю мамою, художницею Сігне, якій допомагала малювати, а потім часто розповідала про неї в інтерв’ю. Племінниця письменниці Софія Янсон, вважає, що прототипом мами й тата Мумі-тролів, стали батьки Туве. Щоліта її родина орендувала дачу на островах для відпочинку. Туве вивчала природу, рослини, ґрунти, спостерігала за береговою лінією, а потім все це занотовувала у щоденник. Ці спостереження згодом відобразилися у повісті «Тато і море», «Капелюх чарівника».

Безумовно, коли читаєш «Мумі-тролів», є відчуття, що автор описує життя людей. Причому, дорослих. Наприклад, одна з героїнь висока худа Чепуруля дуже нагадує реалістичну жіночку, яка фанатично ставиться до чистоти: миє, пере, прибирає, коли треба й не треба. Одного разу вона ледь не випала з вікна, і з того часу бажання прибирати зменшилося. Але при цьому, що ця жіночка своєю пунктуальністю та вірністю порядку нагадує вчительку, в душі вона – художник, поет.

Геніальність Туве Янсон полягає в тому, що пишучи, як вона говорила, для себе, вона мимоволі писала й для інших: читач у цих героях запізнає себе. Цікаво, що у «Країні Мумі-тролів» немає жодного негативного персонажу. Навіть Мара, якої усі стороняться, є символом холодної самотності, а не загрози. «Мумі-тролі – це ідеальна община людей, які є внутрішньо вільними. У цій общині панує демократія, в ній відчутний присмак чогось хіппівського: хто хоче, той приходить до їхнього дому, робить, що завгодно, для кожного є своя кімната чи вільне ліжко для ночівлі», – розповідає про свої враження Мар’яна Савка, співзасновник «Видавництва Старого Лева».

А от Сігуте Ах, литовська письменниця, художниця та видавець, бачить в родині мумі-тролів, модель ідеальної сім’ї, про яку думала Туве. Адже вона виросла у богемній родині художників (а творчі люди – дивні люди), можливо, творча атмосфера, яка панувала в родині, всі ці гості, які там часто бували, захопили Туве.

На думку Ах, у кожному персонажі є щось від його творця. При цьому, кожний персонаж, це – характер, символ, стан душі. До прикладу, Мумі-мама. Туве подає її, як ідеальну маму, яка все вміє: готувати їжу, лікувати, тримати в порядку будинок, приймати гостей. Вона рада кожному, хто приходить в їхній будинок в Долині Мумі-тролів. Коли її маленький син вирішує відправитися з друзями пожити з тиждень в печері біля моря, мама спокійно погоджується з таким рішенням. Лиш каже: «Не забудь взяти спальний мішок».

Якщо говорити, з яким українським твором перегукуються Мумі-тролі, то на думку Савки, це – «Земля Світлячків» Віктора Близнеця. Український переклад Мумі-тролів істотно відрізняється від російського, де імена персонажів подаються, як в оригіналі. Як пояснює Савка, фінські імена складні на слух для українців, тому довелося їх дещо змінити.

Кінець листопада

Окремо хочеться спинитися на останніх повістях «Країни Мумі-тролів»: «Тато і море», «Невидиме дитятко» і «Наприкінці листопада». Коли читаєш ці повісті, виникає відчуття, що мумі-трологія завершується, з’являється смуток, може навіть внутрішнє невдоволення. Янсон відправляє своїх героїв на безлюдний острів, де стоїть маяк та мешкає неговіркий наглядач, який видає себе за рибалку. Життя на острові непросте і навіть ідеальна Мумі-мама стикається з труднощами, сумує за своїм домом та садком. Через це вона малює на стінах квіти і дерева, які росли біля її будинку. Вірна своїй традиції довго не засмучувати читача, Янсон все ж таки повертає своїх героїв додому. І як ви думаєте коли? Восени, в листопаді, щоб взимку вони, набивши свої животики глицею, поринули в зимовий сон.

«Невидиме дитятко» – твір, який також вартий уваги. Він – недитячий, з педагогічним підтекстом. В образі Невидимого дитяти автор дуже тактовно підіймає проблему «інших» дітей: настільки непотрібних нікому, в тому числі батькам, що вони згодом стають невидимі. І лише любов та опіка робить їх знову видимими.

Є книжки, як от «Маленький Принц» Екзюпері, які начебто для дітей, але вони – не дитячі. Певною мірою до цієї категорії книжок можна віднести й «Мумі-тролів» Туве Янсон.

Так хто ж вони такі ці мумі-тролі? З яких глибин людської фантазії вони вийшли? Чи можемо ми дізнатися дещо більше про них? Можна довго розгадувати цю загадку письменницької творчості. Беззаперечним фактом залишається те, що Долина мумі-тролів – це добрий, щирий, чудовий і довершений світ. Тож не забувайте читати братикам і сестричкам, дітям, онукам і в першу чергу собі про цю казкову місцину з його диво-персонажами.

Ольга Жила

Юрій Іздрик (1962)

Літератор, художник, музикант. Живе і працюєв Калуші поблизу Івано-Франківська. Закінчив Львівську Політехніку, працював інженером. Засновник і редактор часопису текстів і візії «ЧЕТВЕР». Учасник і співзасновник літературно-музичного проекту «DrumТИатр».
Автор повісті «Острів Крк» (1994), поетичної збірки «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романів «Воццек» (1997), «Подвійний Леон» (2000), «АМТМ» (2006), а також збірок есеїстики «Флешка» (2007), «Флешка-2GB» (2009), «Флешка. Дефрагментація» (2009). За книгу «Таке» (2009) отримав відзнаку «Книга Року BBC–2009». У 2011 році видав мистецький альбом «Underword». Перекладав з польської Станіслава Лема, Анджея Сосновського, Рафала Шозду, Анджея Варгіла, СлавоміраМрожека, Чеслава Мілоша.
В 1998 році в Польщі вийшов друком його роман «Воццек» (в перекладі Олі Гнатюк та Лідії Стефановської). Поезія Іздрика друкувалася в часописах «Literatura na Świecie» (в пререкладах Юстини Марціняк), «Akcent» i «Pobocza» (в пререкладах Анети Камінської). Стипендіат програми Міністра культури Польщі «Gaude Polonia» (Варшава, 2005).

(різдвяне подражаніє Жаданові)

Усі зомбі, вампіри, перевертні
мешкають далеко від Голлівуду.
Не тому, що їх не влаштовують пляжі Каліфорнійщини —
просто продюсери шукають дешевшої натури,
і вже давно нікому не видається дикою
ідея шукати Дракулу
по трансильванських базарах.
До того ж нинішні зомбі — не рівня
романтичним мертв’якам 80-х:
у них — своя гільдія,
у них — кодекс честі
і чисті анкети у відділі кадрів.
В кишенях пошарпаних Карденом смокінгів
вони носять профспілкові квитки.
Їхні пластмасові ікла мають не лише інвентарні номери,
але й номери медичного страхування,
адже штучна кров також буває заразна:
резус-фактор,
ліві еритроцити,
те-се.
Смоктати ерзац — місія важка й почесна.
О, добрий боже,
що єси світлим духом трансильванських базарів!
Даруй мені латексні ікла,
силіконовий пеніс
і третє око із пап’є-маше!
У мене балканський тип,
у мене арійський профіль,
у мене циганська мова —
зекономиш на дубляжі.
Дай мені своєї пластикової крові!
Вділи мені своєї латексної плоті!
Даждь профспілки своєї десь там днесь!
Повір:
Nothig personal —
Only personal Jesus.

(bożonarodzeniowe naśladowanie Żadana)

Wszystkie zombie, wampiry, wilkołaki

mieszkają daleko od Hollywood.

Nie dlatego, że ich nie zadowalają kalifornijskie plaże –

po prostu producenci szukają tańszej natury

i już od dawna nikomu nie wydaje się dziki

pomysł, żeby szukać Drakuli

po transylwańskich bazarach.

Do tego, dzisiejsze zombie – nie do porównania

z romantycznymi trupami z lat 80.:

mają własną gildię,

mają kodeks honorowy

i czyste kartoteki w dziale kadr.

W kieszeniach nadszarpniętych Cardinem smokingów

noszą legitymacje związkowe.

Ich kły z masy plastycznej mają nie tylko numery inwentarza,

ale i numery ubezpieczenia medycznego,

bo sztuczna krew też bywa zakaźna:

układ Rh,

lewe erytrocyty,

itede.

Wysysać ersatz – misja trudna i zaszczytna.

O, dobry boże,

któryś jest światłym duchem transylwańskich bazarów!

Daruj mi lateksowe kły,

silikonowy penis

i trzecie oko z papier-mâché!

Jestem w bałkańskim typie,

mam aryjski profil,

mówię po cygańsku –

zaoszczędzisz na dubbingu.

Daj mi swojej plastikowej krwi!

Użycz mi swojej lateksowej płci!

Związku naszego zawodowego daj tam gdzieś dziś!

Uwierz:

Nothing personal –

Only personal Jesus.

(tłum. Aneta Kamińska)

Марія Шунь (1962)

Поетка, перекладачка, публіцистка та етнолог.
Народилася в Городку (Львівська область), з 1995 року мешкає в Нью-Йорку. Закінчила факультет іноземних мов Львівського університету. Працювала у Львівському національному музеї, пізніше у Львівському інституті народознавства, також брала участь в археологічній експедиції на території замку Тустань у селі Урич неподалік Сколе. Авторка поетичних збірок «Ми, котрі є» (1990), «Поміж» (1993), «Борохно і порохно» (2006), «Верлібріарій. Абетка» (вибрані вірші, 2006), «Водокач» (2007),«Біяс» (2008) та «ООН» (2009). Редакторка альманаху «Літпошта» (2009), а також антології «ЛяЛяК» («Львівська літературна криївка») (2010), «А3, два три… дванадцять – лист у пляшці. Антологія Авторського Зарубіжжя» (2010) і «ЛеоПолтвіс – науково-літературна розвідка про Полтву та місто на Полтві» (2011).
У Польщі її вірші виходили в часописах «Pociąg 76» і «Akcent» (пер. Анета Камінська і Андрій Поритко).

Під музику

Прощння слов’янки

(12 років тому)

1. Введення

Об’їжджено усі пункти здачі склотари

за печаткою на ПМЖ,

(щоби часом вони не

зБАНКрутували

через таких  питущих, як ти),

що, бігме-боже – нічо’ не вкрав-есь

із банку

одного… третього !

Яка важлива

otsya процедура

відчуження від

склотари Львова!

Та його прописки

до тебе

і до твоєї киш!!!ені —

тим паче…

2.  Дія

Голос по-жіночому плаче,

голос кліше:

Я ніякого скла нікому не винна —

ні з сектора Газу,

ні з берега Банку,

і я не банкрутка у Львова,

я всього лиш трішечки баламутка

у напрямку, де Бермуди…

…………………………………

Вулиці, втрамбовані словниками Грінченка,

і насичені

їхніми сто-вуликами,

жваво

клянуся їм —

я плюю на Варшаву — бабу Ваву!

я лечу через Київ!

…всі плюшеві ведмедики та песики

лишилися у Львові без мене,

всі пінаклі та біноклі розеткових кам’яниць,

всі коноплі у капілярах богемних   п і л я р,

та всі довідки-прописки

із «Театру ледачої істоти» —

що є  запрото-кольовані Назом сієї Гончарої

це майже я, згідно

моїх ведмедиків та  песиків,

вони не збрешуть!

……………………………

Хоч я і не люблю меду

із самого глибокого та сивого дитинства –

але вулиці – їхні сто-гулики , це щось інше!

Це як святкововипечена  Індія ,

її  качечки , порозкидувані

усім — ласкаво просимо на весілля! —

цілими кварталами-закамарками!

Це весь Назарів театр одного актора у дії –

«Театр ледачої істоти» —

моє внутрішнє  рукоділля

на квоти  себе —

все! я забираю себе з нього, квит!

З його банків, склотар! Здираю себе з вуличок,

заголюю  себе

перед цим прощальним  вечором -
бо   я відтепер
всього лиш є

трансатлантичною
подорожньою –
децит!

………………………

І коли я, опісля отих склотар,

і останнього хабаря на $50 *

щасливо чи гірко

митнично усміхалася,

моя батьківщина плакала за мною

услід.

The End.

* (якого затребували митники, – інакше вони  розпотрошать усі мої чемодани)

Do muzyki Pożegnanie Słowianki

(12 lat temu)

1. Wprowadzenie

Objechane zostały wszystkie punkty skupu opakowań szklanych –

po pieczątkę na wyjazd za granicę na stałe,

(żeby czasem nie

zBAŃKrutowały

przez takich pijaków jak ty),

że – na Boga – nic nie ukradłeś

z banku

jednego… trzeciego!

Jak ważna jest

this procedura

odcięcia się od

butelek Lwowa!

Oraz zameldowania go

u ciebie

i w twojej kysz!!!eni –

tym bardziej…

2. Akt

Głos po kobiecemu płacze,

głos cliché:

Żadnego szkła nikomu nie jestem winna –

ani ze strefy Gazy,

ani z brzegu Banku,

i nie jestem bankrutką we Lwowie,

jestem tylko troszkę bałamutką

tam, gdzie są Bermudy…

………………………….

Ulice utwardzone słownikami Hrinczenki

i nasycone

ich sto-ulami,

żywo

przysięgam im –

pluję na Warszawę – babę Wawę!

lecę przez Kijów!

…wszystkie pluszowe misie i pieski

zostały we Lwowie beze mnie,

wszystkie pinakle i binokle rozetowych kamienic,

wszystkie konopie w kapilarach bohemowych pilarów

oraz wszystkie zaświadczenia-zameldowania

z Teatru Leniwej Istoty –

które są zaprotokołowane przez Naza del Honczara –

to prawie ja, według

moich misiów i piesków,

one nie skłamią!

…………………………

Chociaż nawet nie lubię miodu

od najbardziej głębokiego i siwego dzieciństwa,

ale ulice – ich sto-ule – to coś innego!

To jak świątecznie upieczone indie,

ich kaczuszki, porozrzucane

wszystkim – zapraszamy serdecznie na wesele! –

całymi kwartałami-zakamarkami!

To cały Nazarowy teatr jednego aktora w akcji –

Teatr Leniwej Istoty –

moje wewnętrzne robótki

na kwoty siebie –

koniec! zabieram siebie z niego, kwita!

Z jego banków, baniek! Zdzieram siebie z uliczek,

obnażam się

przed tym wieczorem pożegnalnym –

bo odtąd

jestem tylko

transatlantycką

podróżną –

that’s it!

I kiedy po tych wszystkich opakowaniach szklanych

i ostatniej łapówce[1] w wysokości 50$

szczęśliwie czy gorzko

celnie uśmiechałam się,

moja ojczyzna

płakała

za mną.

The End.

(tłum. Aneta Kamińska i Andrij Porytko)

За тиждень чекайте на продовження огляду антології “Дольки помаранч”.

Нагадаємо, що до антології увійшли тексти авторів, які народилися в 1960-х, 1970-х і 1980-х роках, це: Оксана Забужко, Віктор Неборак, Юрій Іздрик, Марія Шунь, Назар Гончар, Роман Садловський, Іван Лучук, Іван Андрусяк, Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Оксана Луцишина, Дмитро Лазуткін, Катріна Хаддад, Олена Гусейнова, Олег Коцарев, Богдана Матіяш, Любов Якимчук, Богдан-Олег Горобчук, Андрій Любка.

За надані тексти для цієї публікації дякуємо Анеті Камінській та видавцям – Національному центру культури (Narodowe Centrum Kultury) та Корпорації “Ha!art”.

Придбати книжку можна на сайті видавництва або в інтернет-магазинах. Коштує вона досить помірно для такого обсягу – 41 злотий (приблизно 100 гривень).

“Друг читача”

Минає той час, коли сучасна українська література була окремим жанром, стоячи в бібліотеках й крамницях у одному логічному ряді з детективами, фантастикою та любовними романами, затьмарена, з іншого боку, українськими класиками, затребуваними шкільною програмою. Тепер вона стає брендом, що звично розшукують на книжкових полицях українці (та іноземці) , які хочуть почитати про міста й села українські, про людей українських і мовою теж українською, яка виявляється найбільш до цього придатна. І цим своїм існуванням, розширенням, набуттям якості, здобуттям популярності (наприклад, зараз спостерігається правдивий злет дитячої книги) сучасна українська література як така, безвідносно до свого змісту, ― ефективний об’єкт пропаганди, що стає на один щабель із національними набутками, та дає привід для гордості. Ще один важіль упливу на дійсність ­­― розширення можливостей державної мови, збагачення лексичного запасу україномовних і російськомовних читачів.

<…>    Найчастіше благодатним матеріалом для української книги слугує історія, що надається до вельми різноманітного моделювання своєю віддаленістю в часі, манить густотою подій, екзотичністю характерів, звичаїв і мовлення. Машина часу ― це захоплює.

Сучасна ж дійсність через свою тягучість менше надається до прямої описовості. Письменник часто хоче її метафоризувати, стилізувати, увести побічні (містичні, сюрреалістичні) лінії. <…>

Сказати прямо ― серйозно про наш час, розставити в ньому правдиві акценти складно. Складно дивитися збоку, якщо сидиш всередині. І це при тому, що філософський, ґрунтовний опис сьогодення наразі, як ніколи, затребуваний. Про це свідчить великий інтерес до “Записок українського самашедшого” Ліни Костенко, що продемонстрував, наскільки українській спільноті бракує незаангажованої жодною політичною силою опінії.        “Прописати час” ― справді художній ризик, як говорить Іван Андрусяк у статті “Прописування часу” на сайті “Літакцент”. До того ж цю функцію перебрали на себе газети й телебачення, саме тому з’являється ілюзія, що й так усе про все відомо, між тим, насправді, бракує узагальнених художніх полотен із причинно-наслідковими зв’язками, широких психологічних і соціологічних висновків. Який для цього вибрати жанр, стиль? “Запискам” їх продиктували реальність та закон дотримання змісту й форми. Сам роман, густо обсипаний інформаційним флудом, ― образ нашого часу. Інформаційна війна, що точиться зараз, і об’єктами якої ми стали, ― один із головних образів “Записок”. Можна сказати, що, крім Програміста, Дружини, Батька, Лева, Гламур, Інформаційне Сміття стає ще одним персонажем роману, брутально виступаючи на перший план і заглушуючи гарні та світлі інші образи, мов сумнозвісна радянська “глушилка”. «Ми птиці інформаційного простору. Іншого у нас нема. А цей такий загазований і качки літають» ― констатує автор.

Віддавна засвоєно, що словом можна здобути перемогу на війні, не брязнувши жодною шаблею. Ідеологічні війни ведуться тепер на всіх рівнях ― від дрібного маркетингу до міждержавних стосунків, називаючись “вихованням споживача” та “формуванням суспільної думки”.

Що цьому протиставити? Теж ідеологію. Уже сказано про непрямий вплив української сучасної літератури на імідж держави. Наразі заглибимося “вглиб” і покопирсаємося в її образах ― цих сумлінних носіях ідеї твору. Адже ціла суспільна свідомість залежить від того, якою парадигмою образів вона орудує, які моделі поведінки вони їй диктують. Одіссей, Ахілл, Прометей, Геракл, Беатріче, Наташа Ростова, Ромео, Базаров, Павка Корчагін завжди виражали певні ідеї та виховували своїх сучасників.

Теперішні герої українських творів змушені проявляти себе в часі, де відсутня віра, немає того, за що можна було б боротися й таким чином проявити себе, їм бракує подвигу, ідеалу. Усі їхні ідеали розпалися й смішні, будь-які шляхетні жести ризикують бути осміяними. Тому так часто авторам легше помістити свого героя кудись у минуле: війну, розруху, голод, де б він міг проявити всі свої якості й таким чином бути цікавим читачу.

Але персонажі минулого діють у обставинах, відмінних від сучасних, поводяться та розмовляють теж відповідно до своєї доби, тому можуть слугувати моделлю поведінки лише в певних межах.

Книжковий же україномовний герой нинішнього часу не змінює дійсності актом волі, а пристосовується до неї. Його діяльність звернена на самого себе. Він не будує мостів, не винаходить нових ліків, не керує фабрикою, не працює директором школи. Максимум, ким може працювати, ― це митцем, філологом-студентом, поетом ― тобто в царині, яку автор знає й не боїться помилитися “в покрої чобіт”. Ну ще міліціонером, якщо це детектив, але й тут нема такого глибокого вкопування в особливості цієї діяльності, як, наприклад, у Мариніної. Рідко зустрінеш у нинішньому герої любов до своєї роботи, задоволення від роздумування, творіння. Труд, хоча він і зробив із людини людину, становить основу будь-якого вищого за плем’я неандертальців суспільства, постає важким ґаруванням, від якого завчасно старіють героїні Люко Дашвар, або набридливою мухою в Спасівку, від якої тікають у хмільний розслабон герої Андруховича. Нема радості від праці, що її бачимо в творах Гончара та “Марії” Самчука, жоден український Артур Хейлі не спроможеться описати задоволення від розв’язання задач, перетворення колишнього хаосу на струнку систему (деяку спробу таке зробити бачимо хіба що в милому жіночому “Пів’яблукові” ― але це поодинокий випадок).

Цю тугу за творчістю, працею помітив С. Жадан у “Ворошиловграді”: “Для себе я виявив, що робота може приносити якщо не задоволення, то принаймні почуття чесно виконаного обов’язку”, ― так із здивуванням констатує головний герой, який після довгих років займання чортзна-чим працює на власній автозаправці.

Кинутий клич про просочення української мови навіть у борделі завзято підхопила творча літературна молодь, зі смаком виписуючи повій та бандюганів у “робочій” обстановці. Тому тим паче гірко, що українська мова не ввійшла до головної царини, у якій, власне, і формується держава, суспільні відносини, твориться й перетворюється реальність, ― до царини професійної, кваліфікованої діяльності, на поле постановки й вирішення проблем. Хто не знає, що на заводах, у конторах, будівельних, торговельних організаціях центру й сходу країни, як тільки зникає потреба розмовляти офіційними діловими, юридичними термінами, для зручності, зрозумілості відразу ж переходять на російську. Можливо, у якійсь мірою причина те, що це поле не “проорали” українські письменники ― не прописали мови, а також образів, паттернів поведінки, стилю роботи. Можна висунути заперечення, що сама реальність не дає цього зробити ― вагонна провідниця з мовленням, вихолощеним у театрі імені Франка, та поведінкою цнотливої панянки змусить не одного Станіславського крикнути “Не вірю!”, а недорікувату вимову не хочеться “запрошувати у вічність”. Але. Не тільки Вірки Сердючки в наших вагонах їздять. І не лише “інспектори Дерев’янки” патрулюють на дорогах, не одні “братки” займаються бізнесом, в офісах сидять не тільки “гламур”. Якщо роззути добре очі, вийти з кабінетів, глянути на сусідів, співробітників, перехожих – можна знайти чимало живих, правдивих людей, які наділені й мужністю, і гідністю, і шляхетністю, картинності котрих так бояться наші настроєні на правдивість письменники. А вона є, ця картинність! У реальності є, хай хоч хтось скаже, що не зустрічав у житті людей, якими захоплювався. Так, може, не така це вже й картинність? Мабуть, “правда жизні” не тільки в багнюці живе? Дійсність таки справді набагато ширша за уявлення про неї, навіть колективні, і завжди випереджає їх, бо постійно мінлива. <…>

(повний текст матеріалу Ольги Пазяк «Туга за ідеєю» читайте в

журналі «Дніпро» №5-6/2011)

Це не Конан Дойл. Це Гай Річі – руйнівник канонів та міфів, який на власний лад і смак перечитав шедевр свого співвітчизника. Від першоджерела Шерлок Холмс Гая Річі успадкував лише ім’я, ворога і вірного доктора Ватсона.
Холмс Гая Річі – це вже не ґречний джентльмен, а ексцентричний і зухвалий персонаж. Не талановитий скрипаль – а поціновувач листя кокаїну та формальдегіду. Не геніальний майстер дедукції – а майстер рукопашного бою і маскування під предмети інтер’єру.
Тому головне питання, яке виникло під час перегляду першого фільму, залишилося без відповіді і під час перегляду сиквелу: до чого тут Шерлок Холмс?

.

Ну, гаразд. З величезною натяжкою, але «Гра тіней», усе ж таки, перегукується з «Останньою справою Холмса» Конан-Дойля.
Річі дозволяє собі на власний розсуд перечитувати світовий шедевр, але собі самому не зраджує. Його фірмовий почерк – спецефекти, трюки, зйомка в стилі слоу-мо, флеш-беки, рапіди, розмаїття сюжетних поворотів, запаморочливий темп зйомок – не дозволить нудьгувати під час перегляду чи покинути зал до фінальних титрів. Стрічка не містить жодного низькопробного жарту чи дешевого трюку. Музичний супровід Ханса Циммера посилює враження.

Та за усім цим атракціоном, за засиллям циганщини, за мозаїчністю сценарних перипетій загубилося головне, що робить Шерлока Холмса Шерлоком Холмсом – протистояння його та професора Моріарті. Професор узагалі губиться десь далеко на третьому плані, оскільки за голівудською традицією, герой не може просто боротися з одним ворогом. Йому конче необхідно рятувати весь світ.

Джаред Харріс гармонійно вписується у роль професора. Звичайного професора математики. Але не Моріарті. Моріарті у Харріса виглядає блідим і абсолютно не запам’ятовується. Особливо на тлі дуету Дауні-Лоу, дотепні діалоги та зображення особливостей чоловічої дружби у виконанні яких залишать у тіні будь-якого професора.
І ніби бонус за невдалого професора, Гай Річі дарує глядачу Стівена Фрая у ролі Майкрофта Холмса – брата Шерлока. Вроджена «англійськість» актора гармонійно вписується в історію. Будь-який епізод з ним – яскравіший за цілі сцени з Харрісом-Моріарті.
Зрештою, шукати художню цінність, так само як і схожість з оригіналом, у такого роду екранізаціях не варто. Це кіно для розваги. Посидіти у кінозалі з поп-корном, оцінити почуття гумору Гая Річі, отримати естетичне задоволення від майстерності оператора – словом, дивитися й радіти.

Гай Річі з тих хлопаків, яким не до шляхетності. Але його чарівно-хуліганське бачення шедеврів у жодне порівняння не йде з тим нездоровим цинізмом, з яким на пострадянських просторах знімають сиквели «Іронії долі», «Службового роману» чи «Д’Артаньяна і трьох мушкетерів».

Цитата:
- Я інший Холмс.
- Тобто, вас ще й двоє?!

На що звернути увагу: розмазаний по обличчю грим Шерлока Холмса у сцені в поїзді – цитування образу Джокера у виконанні Хіта Леджера у фільмі «Темний рицар».

Рекомендовано: для тих, хто прагне відійти від стереотипів першоджерела, а також для тих, хто хоче вкотре впевнитися, що Холмс-Ліванов залишається найкращим Холмсом в історії кінематографії.

Надія Купріненко

Оксана Забужко (1960)

У студентські роки. Фото: kp.ua

Письменниця, культурна і громадська діячка. За освітою – доктор філософії. На початку 1990-х рр. викладала україніську культуру в США (Пенн–Стейт, Гарвардський, Пітсбурзький університети). Постійно мешкає в Києві. Є авторкою шістнадцяти книжок, у тому числі поетичних збірок «Травневий іній» (1985), «Дириґент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994), «Новий закон Архімеда» (2000), «Друга спроба. Вибране» (2005). Славу їй приніс роман «Польові дослідження з українського сексу» (1996), який став першим національним бестселлером незалежної України, а в 2006 р. переміг в опитуванні на звання «книжки, яка найбільш вплинула на українське суспільство за роки незалежності». Оксану Забужко зараховують до 100 найбільш впливових українців. 2009 р. її було нагороджено Орденом Княгині Ольги III ступеня. У Польщі вийшли друком дві її книжки: в 2003 р. (перевидана 2008 р.) – «Польові дослідження з українського сексу» (пер. Катажина Котинська), в 2007 р. – збірка оповідань «Сестро, сестро» (пер. Катажина Котинська і Давид Монько). Вірші друкувалися в часописах: «Odra», «Pociąg 76», «Pobocza», «Gazeta Wyborcza» і «Akcent» (пер. Анета Камінська і Андрій Поритко). За «Польовими дослідженнями з українського сексу» варшавський Театр Полонія поставив монодраму Катажини Фіґури, режисер Малґожата Шумовска.

Дорогою до пекла

Ти — тіло, втиснуте боком в розбухлу валізку автобуса:

обличчя якраз уміщається в чийсь черевик, од якого нога

десь в протилежнім кутку заповнює звільнену рурку простору

вкупі з дамською парасолькою; ззаду до сиднів

міцно, насмерть приваривсь чоловічий низ — і, попри тисняву,

якось там навітьмусується; краще б цього не робив,

бо, наколи, боронь Боже, спуститься,

то геть поплямить мені спідницю,

і коли розчахнуться поздовжні «блискавки» клапанів і нас повитрушують,

то мене доведеться насамперед запирати.

Найгірше, однак, що в цій тичбі я вже не знаю,

чи думки, котрі думаю, є насправді моїми —

чи, може, вони прийшли з-під цієї злямченої перуки,

яку я вже дві зупинки (чи два роки, чи два життя) силкуюсь відплюнути,—

а це серце, котрим гадала, ніби страждаю,

калатає з вивороту краватки, що заломилась

у мене на самому переніссі, і всі відчуття —

порізнені, здеформовані, — котрі сочаться крізь мене,

комусь належать, і я — лиш громадська вбиральня злоби та безсилля.

О! — здогадуюсь. — Знаю, вже знаю, де вихід:

Хочу Голготи, хочу хреста — от де можна

випростать руці_нозі, не боячись зачепити

ані розбійника зліва, ані розбійника справа,

і звести очі д’горі, і згадати власне ім’я!

Ідіотко,—відказує десь в мікрофон металевий голос центуріона,—

найзручніші хрести розібрали ще в минулім столітті, а решту,

рознявши на перекладини, порозпилювали на дошки:

з одного хреста таким робом виходять нари,

на які можна вкласти покотом шість чоловік,

а якщо в два поверхи, то й дванадцять!

Господи, що ж це діється, — хочу розгублено бевкнути,

та тимчасом мого язика передано на компостер.

Oksana Zabużko (1960)

W drodze do piekła

Jesteś ciałem, wciśniętym bokiem w napęczniałą walizę autobusu:

twarz akurat mieści się w czyimś bucie, od którego noga

gdzieś w przeciwległym kątku wypełnia zwolnioną rurkę przestrzeni

do spółki z damską parasolką; z tyłu do pośladków

mocno, na śmierć przyspawał się męski dół – i mimo ciasnoty

jakoś tam nawet się rusza; byłoby lepiej, gdyby tego nie robił,

bo jeśli, nie daj Boże, się spuści,

to zupełnie poplami mi spódnicę,

i kiedy rozewrą się zamki błyskawiczne klap, i powytrząsa nas,

to przede wszystkim trzeba mnie będzie zaprać.

Najgorsze jednak, że w tym tłoku już nie wiem,

czy myśli, które myślę, są naprawdę moje –

czy może przyszły spod tej potarganej peruki,

którą już od dwóch przystanków (dwóch lat czy dwóch żyć) usiłuję wypluć –

a to serce, przez które, myślałam, że cierpię,

bije na odwrocie krawatu, który zagiął mi się

na samym nosie. I wszystkie odczucia –

pojedyncze, zdeformowane – które przepływają przeze mnie,

należą do kogoś i jestem tylko publiczną toaletą złości i bezsilności.

O! – przychodzi mi do głowy. – Wiem, już wiem, gdzie jest wyjście:

chcę Golgoty, chcę krzyża – oto, gdzie można

rozprostować ręce-nogi, nie bojąc się, że się zaczepi

złoczyńcę z lewej albo złoczyńcę z prawej,

i wznieść oczy do nieba, i przypomnieć sobie własne imię!

Idiotko – odpowiada gdzieś przez mikrofon metalowy głos setnika –

najwygodniejsze krzyże rozdzielono jeszcze w zeszłym stuleciu, resztę zaś,

podzieliwszy na belki, pocięto na deski:

z jednego krzyża w ten sposób wychodzi prycza,

na której można położyć pokotem sześć osób,

a jeśli dwoma warstwami, to nawet dwanaście.

Boże, co się dzieje – chcę zmieszana wybąkać,

ale właśnie mój język ktoś podał do skasowania.

(tłum. Aneta Kamińska i Andrij Porytko)

Віктор Неборак (1961)

Письменник і літературний критик.
Мешкає у Львові. Закінчив українську філологію у Львівському університеті та аспірантуру в Інституті літератури імені Тараса Шевченка. Старший науковий співробітник Інституту Івана Франка. Є одним із засновників та учасників літературної групи «Бу-Ба-Бу» (Прокуратор). Автор кільканадцяти книжок, зокрема поетичних збірок «Бурштиновий час» (1987), «Літаюча голова» (1990), «Alter Ego» (1993), «Розмова зі слугою» (1993), «Епос про тридцять п’яту хату» (1999), «Літостротон» ( 2001), «Літаюча голова та інші вірші» (2005), «Повторення історій» (2005), «Вірші з вулиці Виговського» (2009). Лауреат численних нагород, також дістав Почесну відзнаку Міністерства культури і мистецтв України «За багаторічну плідну працю в галузі культури».
Протягом останнього десятиліття його вірші багато разів публікувались у польських часописах. Добірка його віршів увішла, крім того, до антології «Wiersze zawsze są wolne. Poezja ukraińska w przekładach Bohdana Zadury».

Обличчя Президента

Ми хотіли красунчика

на зразок Алена Делона

нам обридли номенклатурні писки

з качиними носами

і накладним волоссям

ми хотіли інтелігентного

та не хирла-мурла

вирозумілого

та не зарозумілого

батька а не пахана

ми хотіли україномовного

хай навіть і з окремими

демократичними суржикізмами

хотіли ми чесного

порядного

вихованого правдолюбця

і звитяжного змієборця…

і ось ми все це маємо

хоча й з певними корективами

…………………………………………………

Хто дбає про людей «цієї країни»?

улітку – Дажбог з Ладою і Даною

узимку – Святий Миколай і Дід Мороз

земля-матінка

приймає насіння

і повертає помножені устократ плоди

ми гріємося у сховках своїх жител

проїдаємо потрохи запаси

і уповаємо

що доживемо

до наступного врожаю

в цей час

Президент

розглядає своє обличчя

у чарівнім люстерку

таке обличчя

потребує

ретельного догляду

особливої пудри

цілющих ранкових і вечірніх масок

таке обличчя потребує

висококваліфікованої обслуги

косметологів з Євроспільноти

тибетських шептунів

від обличчя Президента

залежить майбутнє

«цієї країни» –

куди вона тепер дрейфуватиме?

до Атлантики?

чи до Тибету?

отож

молімося за обличчя Президента

усіма мовами України

кожен до свого бога

дай йому Боже бути таким

я к и м   в о н о   п о в и н н о   б у т и

дай Боже нам розуміти

що означає

той чи той його вираз

і переміни

у той чи той бік

Президент «цієї країни»

повинен мати

мужнє обличчя

щоб ми і наші вороженьки

зарубали собі на носах:

с в о б о д а  –  ц е   в о ї н

а не курва!

Wiktor Neborak (1961)

Twarz Prezydenta

Chcieliśmy przystojniaka

na wzór Alaina Delona

obrzydły nam pyski nomenklatury

z kaczymi nosami

i sztucznymi włosami

chcieliśmy inteligentnego

i nie z krzywym ryjem

wyrozumiałego

i nie zarozumiałego

ojca a nie watażki

chcieliśmy ukraińskojęzycznego

niechby nawet i z pojedynczymi

demokratycznymi surżykizmami

chcieliśmy uczciwego

porządnego

wychowanego prawdolubcę

i zwycięskiego smokobójcę…

no i wszystko to mamy

chociaż z pewnymi poprawkami

……………………………………………

Kto dba o ludzi tego kraju?

w lecie – Dażbóg z Ładą i Daną

w zimie – Święty Mikołaj i Dziadek Mróz

matka ziemia

przyjmuje nasienie

i oddaje pomnożone po stokroć płody

my grzejemy się w kryjówkach swoich domów

przejadamy po trochu zapasy

i mamy nadzieję

że dożyjemy

do następnego urodzaju

w tym czasie

Prezydent

ogląda swoją twarz

w czarodziejskim zwierciadle

taka twarz

potrzebuje

rzetelnej opieki

specjalnego pudru

leczniczych porannych i wieczornych masek

taka twarz potrzebuje

wysokokwalifikowanej obsługi

kosmetologów ze Wspólnoty Europejskiej

tybetańskich znachorów

od twarzy Prezydenta

zależy przyszłość

tego kraju –

dokąd on teraz podryfuje?

do Atlantyku?

czy do Tybetu?

więc

modlimy się za twarz Prezydenta

wszystkimi językami Ukrainy

każdy do swojego boga

daj jej Boże być taką

jaka powinna być

daj Boże nam rozumieć

co oznacza

ten czy ten jej wyraz

i zmiany

w tym czy tym kierunku

Prezydent tego kraju

powinien mieć

mężną twarz

żebyśmy my i nasi wrogowie

wyryli sobie na czole:

wolność to wojownik

a nie kurwa!

(tłum. Aneta Kamińska)

За тиждень чекайте на продовження огляду антології “Дольки помаранч”.

Нагадаємо, що до антології увійшли тексти авторів, які народилися в 1960-х, 1970-х і 1980-х роках, це: Оксана Забужко, Віктор Неборак, Юрій Іздрик, Марія Шунь, Назар Гончар, Роман Садловський, Іван Лучук, Іван Андрусяк, Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Оксана Луцишина, Дмитро Лазуткін, Катріна Хаддад, Олена Гусейнова, Олег Коцарев, Богдана Матіяш, Любов Якимчук, Богдан-Олег Горобчук, Андрій Любка.

За надані тексти для цієї публікації дякуємо Анеті Камінській та видавцям – Національному центру культури (Narodowe Centrum Kultury) та Корпорації “Ha!art”.

Придбати книжку можна на сайті видавництва або в інтернет-магазинах. Коштує вона досить помірно для такого обсягу – 41 злотий (приблизно 100 гривень).

“Друг читача”

Пропонуємо вам статтю, у якій Леонід Каганов – російський письменник-фантаст, лауреат десяти літературних премій – висловлюється на тему письменництва в епоху піратства і торентів та розмірковує над майбутнім літератури в цілому.

Ера Водолія – ​​льодовиковий період літератури

Нам випало жити на самому початку цікавою ери – Ери Скачування. Не важливо, скачування чого – нафти чи контенту – важливо, щоб качалося безкоштовно. Якщо вдуматись, на цьому сьогодні будується вся наша досить безглузда цивілізація. Кумедно також, що всі астрологи називають наш час переходом в певну Еру Водолія. Я не знавець астрології, але важко не погодитися, що з усіх знаків зодіаку саме Водолій – найбільш відповідний смисловий синонім до поняття Скачування. Та й сам він, як персонаж, надзвичайно загадковий: «зображується у вигляді людини з глечиком, що ллє воду». Що це за професія така – водолій? Який сенс лити воду собі ж під ноги? Здається ми починаємо здогадуватись…

Не так давно по інтернету знову пройшла хвиля копірайтних пристрастей: письменники підписували лист до Медведєва з проханням якось вплинути на засилля піратських бібліотек в інтернеті. Що викликало шквал обурень у піратів і читачів (що традиційно співчувають чомусь саме піратам, а не авторам улюблених книг). Насправді ситуація аж ніяк не вичерпується конфліктом письменника, який хоче отримувати гроші за свою працю, і читача, який упевнений, що будь-який продукт відтепер повинен стати безкоштовним. У двох словах нинішній конфлікт інтересів виглядає так:

Садівник вирощує помідори, покупці платять гроші. Так триває століттями, а потім у світі з’являється така собі гравіцапа, яка дозволяє потайки телепортувати помідори з куща прямо в свою тарілку. Садівник як і раніше працює, вирощує ті ж самі помідори. Покупці їх як і раніше люблять. Але гроші від покупців до садівника раптом надходити перестали. Обрив на лінії. Розумієте?

Зазвичай на цьому місці поборники антикопірайту починають кричати, що аналогія неправильна, оскільки помідори – товар, а інформація копіюється безкоштовно. Припустимо, що гравіцапа не зриває помідор з гілки, а лише потайки робить копію, залишаючи овоч неушкодженим. Але що це міняє? Нічого. Садівник працює, покупець їсть, але не платить. Садівник не може продати свої помідори – хто їх захоче купувати, якщо вночі можна включити гравіцапу і скопіювати безкоштовно цілий кошик, ніхто не дізнається і не доведе. Але гравіцапа може копіювати помідор тільки поки він свіжий і висить на кущі садівника – торішні помідори згнили або з’їдені. Аналогія буде зовсім повною, якщо розуміти, що вирощувати помідори дано в цьому світі не всім. Помідори, вирощені дилетантами, маленькі, зелені, і їсти їх охочих немає.

А що кажуть на це покупці? Покупцям не дуже комфортно на душі – вони ж розуміють, що відбувається. Їм прикро, але вони не готові зізнатися в крадіжці. І щоб приховати роздратування, звертають свій гнів на садівника. Ось що вони йому кричать:

– Садівник знахабнів! Краще б помідори вирощував смачні, а він вирощує відстій, від якого вже нудить, особливо якщо щодня їсти!

– Особисто ми взагалі ніколи не купували його помідорів, а тепер і поготів! Претензії садівника не до нас, але покричати на нього чомусь вийшли саме ми.

– Дурниці і маячня! Особисто я з принципу продовжую чесно раз в рік купувати у садівника один помідор! Упевнений, так роблять всі!

– Садівник бреше: безкоштовне копіювання помідорів лише підвищує їх продаж! Ми просто в цьому впевнені!

– Ми беремо помідори тільки спробувати! Якби нам сподобалось, ми б купили! Але нам не подобається. Кожен день на обід ми беремо три відра свіжих помідорів, надкушуємо і викидаємо. Жоден з ваших помідорів не хочеться купити, щоб поставити на стіл!

– Справжньому садівнику не потрібні гроші! Нам вони потрібніші! Цей садівник завжди буде вирощувати нам помідори заради помідорової ідеї! А якщо він чимось незадоволений – значить, садівник не справжній, крадіть у нього!

– У чому проблема? Його помідори ніхто не зривав, вони висять на гілці. Перестали купувати? А хто сказав, що їх повинні в нього купувати?

– 21 століття – століття безкоштовних помідорів!!! Ура-ура!!!

– Ті, хто крадуть помідори, все одно б їх не купили за гроші, тому що помідори їм не настільки потрібні! А чому у садівника зникли гроші, ми не знаємо.

– Садівник сам винен! Він повинен зробити так, щоб купити в нього помідори стало простіше і дешевше, ніж натиснути кнопку на гравіцапі, сідаючи за обід. Як? Поняття не маємо, нехай придумає.

– Хай садівник повісить на хвіртці ящик з написом «подайте скільки не шкода»! Ми просто впевнені, що в цьому ящику щомісяця будуть набиратись величезні суми! Ті садівники, які намагались вішати ящик і збирали копійки — брехуни або невдахи.

– Садівник повинен зробити щось таке, щоб нам захотілося купувати помідори, а не красти! Нехай він вирощує помідор у формі голови замовника. Нехай його помідори танцюють в тарілці кадриль. Нехай садівник ходить по дворах і співає жалісливих пісень.

– Хай садівник заробляє справжньою працею (укладанням печей, як ми), а помідори для нас вирощує ночами! Це єдине рішення нашої з ним проблеми, яке всіх влаштовує повністю.

– Садівник повинен зробити так, щоб куплений помідор виявився солодше краденого! Як таке зробити, якщо в житті завжди навпаки? Не знаю, я не фахівець, просто пропоную.

– Та пішов він до біса! У селі багато пацанів-початківців, які намагаються безкоштовно вирощувати помідори й самі благають красти те, що виросло! А хто каже, що воно неїстівне, той погано вибирав, там трапляються навіть червоні.

– Крали помідори і будемо! У садівника теж напевно лопата крадена, так що нехай заткнеться!

Ми коротко окреслили проблему, а тепер спробуємо її проаналізувати, обговоривши типові помилки.

Помилка 1: «Проблеми немає, нічого не відбувається»

Відбувається стихійний природній процес. Сьогодні змінюється інформаційний клімат планети, і якісь інформаційні види неминуче вимруть, а інші адаптуються. Зараз вже зрозуміло, що музика пішла в бік живих виступів, втративши ринок фонограм. Програми та комп’ютерні ігри зуміли виробити авторизацію, а в офісах – опираються на на закон, якого дотримуються навіть у нас. Кіно успішно розвивається за рахунок ефекту кінозалу і новомодного 3D. А от письменники виявилися вимираючою фауною, оскільки для них не знайшлося способу адаптації. Спочатку стихію стримувала незручність читання з монітора і накладність роздруківки. Але якщо ще три роки тому в метро народ читав журнали і книги, то сьогодні всі сидять із читалками і смартфонами. І абсолютна більшість контент не купує.

Помилка 2: «За гроші пишуть тільки погані письменники»

Це дуже зручна точка зору, особливо якщо погано знати історію літератури. Зрозуміло, якби письменникам не платили за працю, ми б не втратили Льва Толстого або, скажімо, Тургенєва. Зате швидше за все втратили б усіх інших: Олексія Толстого, Чехова, Булгакова, Гоголя, а особливо Достоєвського – от вже хто писав роман за романом у спробі вилізти з боргів. І навіть сам Пушкін дефіцит прибутків маєтку поповнював хорошими гонорарами. З тим же успіхом можна стверджувати, що за гроші грають тільки погані футболісти. А талановитий, який любить спорт, готовий грати безкоштовно. Але ж ми знаємо, що буває з футбольною командою, коли зникає фінансування.

Помилка 3: «Повинен бути спосіб конкурувати з піратами»

Не існує способу чесно конкурувати з нечесністю. Трохи краща ситуація за кордоном, але у нас в країні культу чесності немає взагалі. Музикант Вася Обломов поділився зі мною цікавим спостереженням: в будь-якому храмі можна купити свічку. Але в Європі це зроблено так: вільно лежать свічки, а поруч стоїть банка для монет з ціною. Логіка залізна: якщо ти прийшов у храм поставити свічку, значить віруючий. Взяти свічку і не заплатити не можна: Бог все бачить. Однак у храмах Росії ця логіка не працює – свічку міняє на гроші тільки продавець. Інакше навіть перед Богом знайдеться причина не розлучитися з копійкою.

Помилка 4: «Письменники продовжать писати без грошей»

Так. Але чому в тому ж обсязі? І чому саме книжки? «Заповітну книгу» письменник може писати в стіл все життя, а інших (деколи кращих) світ має шанс не побачити. При цьому до письменника на поріг стукає життя і благає писати – мильні опери, сюжети ігрових стрілялок, огляди прасок… Працюй, вигадуй ідеї, реалізуй письменницький талант, твою працю побачать мільйони, а ти заробиш добрі гроші! І якщо в письменника двоє дітей, кредит за машину і зйомна квартира, то він же не ідіот, щоб жити у злиднях, рік пишучи чергову книгу для пихатих мешканців «торрентів»? При цьому на книжковій полиці залишиться граф Толстой, бізнесмен Ліпскеров і ще пара безсумнівно талановитих і забезпечених авторів плюс море графоманів. У результаті письменництво стане асоціюватися з безгрошів’ям і рваними светрами (як сьогодні авторська пісня), і тоді підуть в інші галузі всі – без грошей працювати ще можна, без престижу – ні.

Помилка 5: «Література не може померти»

Пішли з будь-якої галузі гроші – галузь померла. Ось померла короткометражна мультиплікація. За часів Діснея окупалась, зараз – ні. Або повний метр, який можна крутити в кіно і продавати на DVD, або серіал за дешевою технологією. Результат: коротких завершених дитячих мультиків більше не роблять. Або дилетанти на колінці, або раз на п’ять років на випадковий грант. Хто винен, що діти не отримують нових мультиків для передачі «На добраніч діти»? Художники? ТБ? Діти? Рекламщики, які не можуть зібрати касу з дітей? Ніхто не винен, просто змінився інформаційний клімат, і деякі види померли.

А тепер повернемося до наших помідорів і спробуємо уявити, який прогноз очікує описаний світ?

Вирощування помідорів перестало бути заробітком. Зникла віковічна мрія всіх садівників: виростити такий помідор, щоб на ранок прокинутися багатим і знаменитим, і більше не знати потреби. Але помідори не зникнуть! Вони просто стануть іншими.

Число садівників в світі стрімко скорочується. У грядок залишаються божевільні фанатики і пенсіонери, які вже не мислять життя без лопати, гною і баночки для колорадського жука.

Розумним городникам хочеться жити, вони переключаються на вирощування сіна для великих радгоспів. Сіно гравіцапою красти збитково – витрати на електрику більше, а радгоспам сіно потрібно завжди і багато.

Юне сільське покоління до грядок не підходить: з дитинства спостерігаючи убогих городників, вони зрозуміли, що це непрестижне заняття, тому їдуть в місто.

По дворах ходять натовпи голодранців, випрошуючи пожертвувань на розвиток помідоробудування. Їх стільки, що їм вже ніхто не подає, а образ жебрака з лопатою давно став персонажем анекдотів і коміксів.

Городників від випадку до випадку спонсорують різні товариства та політичні рухи. Завдяки їм з’явилися помаранчеві помідори, фіолетові помідори, двоголові триколірні помідори, помідори у формі хреста і півмісяця. Смакові якості на другому плані — замовник платить селекціонерам за зовнішній вигляд.

Працю садівників фінансують і рекламщики, вимагаючи обклеїти поверхню фрукта наклейками, а в сердцевинку вкласти пробничок шампуню.

Асортимент якісних помідорів у світі стрімко скорочується. До двох. Світ отримує два непоганих овоча на рік, господині їх уже знають навпомацки. Вся планета ріже в салат день за днем ​​один і той же овоч сезону. Його смак підігнаний так, щоб догодити переважній більшості. Два вдалих садівника купаються в славі, виступають на конференціях, за гроші проводять корпоративи. Обидва талановитих щасливчика живуть в розкоші.

Поруч – колосальний розрив: незліченна армія невідомих садівників ходить по дворах і благає красти їхні маленькі гіркі помідори. Деякі навіть пропонують гроші.

Міські дилетанти заздрять знаменитим щасливчикам. Багаті пани купують для себе і своїх дружин пишні дачі з грядками, розвішують на кущах величезні надувні помідори, фарбовані яскравою фарбою. Вони вкладаються в рекламу, купують рецензії в журналах і відгуки в блогосфері, щоб просунути координати свого городу для гравіцап. Питання престижу.

Підсумок

Як ми розуміємо, це все – реалії не тільки завтрашнього дня, але вже сьогоднішнього. І даремно радіють пірати: у світі діє закон збереження енергії, і тому вічний двигун неможливий – навіть якщо сам мотор легко копіювати. Дармової енергії не буває, просто маховик важкий, і пройде ще багато часу, перш ніж вал зупиниться. Але цей процес необоротний, і сприймати його ми всі повинні саме як стихію природи: в силу світових процесів в суспільстві та техніці для літератури настає льодовиковий період. А у телесеріалів, наприклад, розквіт. Добре це чи погано в кінцевому результаті – я б не став поспішати з оцінками. Ось тільки немає сенсу писати про це президентові, це його тільки засмутить.

PS: Мене питають, як особисто я до цього ставлюся. Відповідь: з розумінням. На написання цієї статті я витратив два робочих дні. Міг би написати фантастичне оповідання або розділ книги. У будь-якому випадку я на творчій роботі. Писати книгу набагато важче – там потрібно більше душі, статтю – простіше. Я б, звичайно, вибрав книгу. Але для статей працює економічна модель, а для книг – вже ні. І тому мій читач отримує статтю. Він прочитає її, покиває чи обуриться, випустить пару в коментарях, а через тиждень забуде. Але сьогодні саме ця пара крутить економічний маховик, а не читання книг з читалки. І якщо хтось повинен з цим боротися – то чому я?

Tsikave.info

Перший чех, якого ми зустріли у Празі, був наш ґід. А перше враження від Праги — місто, дуже схоже на Львів, тільки кам’яниці на два поверхи вищі, що  й зрозуміло — там жили люди заможніші. Проте скоро ми з’ясували, що людина, яка супроводжуватиме нас ці кілька днів у Празі, Віталик, ніякий не чех, а наш тернополянин, який одного дня залишився розказувати іноземцям про це дивовижне місто. Незабаром відкрилося, що й Прага — далебі не Львів.

Наш ґід одразу повідомив про специфічне почуття гумору чехів, їхні доволі атеїстичні погляди (на відміну від релігійних поляків). Самі чехи, окрім згаданого, видалися нам досить консервативними, на побутовому рівні принаймні: в готелі ми увімкнули телевізор і послухали їхню естраду…  Враження таке, ніби 1968 року і «празької весни» не було, а естрада залишилася на рівні радянської. А під час прогулянки на кораблі по Влтаві дізналися, що чехи вже більше тридцяти років обирають переможцем музичного конкурсу «Золотий соловей» Карела Ґотта, це якби українці щороку обирали переможницею «Червоної рути» Софію Ротару. Консерватизм зашкалює!

Але, звісно, не всі чехи консервативні. Про це можна дізнатися і в музеї Франца Кафки, який нещодавно відкрився у Празі. Ідеться навіть не про сам музей, можна туди й не заходити, все одно там тільки депресивна порожнеча, бідні експонати та модерний пафос, що не відповідає сутності цього письменника (краще б це був замок, а не така формалістична будова, як ця). Ідеться про скульптуру, що стоїть безпосередньо перед музеєм — два чоловіки, які позирають на карту Чеської Республіки («Piss–Цегляний завод Гергета»).

Цей епатажний об’єкт створив модний у Європі скульптор Давід Чорний, який 1991 року пофарбував радянський танк, встановлений у Празі, у рожевий колір і помістив на ньому фалічний символ у вигляді пальця; через це був ув’язнений, але набув скандальної слави і … багато вигідних замовлень. Вважається, що ця скульптура — мейнстрім сучасного мистецтва, і в Празі встановлено не один пам’ятник цього митця, як, наприклад, гігантські немовлята, що лазять на телевізійній вежі, яка є наразі зменшеною копією Ейфелевої башти.

Найбільше зацікавив мене не скульптор Чорний, а «чорний» театр, поширений у Празі (існує щонайменше вісім таких театрів у столиці Чеської Республіки), про який я спробувала дізнатися більше. Спробувала запитати в кількох знайомих київських театрознавців, та жодна з них не знала про «чорний» театр (слов’янськими мовами), чи Black Light Theater (так звучить в англомовній традиції). Тому довелося знайомитися з чеською мовою, яка не є складною для того, хто володіє розмовною польською та ще хоч однією-двома слов’янськими.

Квиток на таке дійство в середньому коштує 20 євро. За ці гроші мову знати не обов’язково, оскільки в театрі використовуються екстралінгвістичні засоби, що створюють дію образів і жодного слова (переважно). Постановка п’єси є своєрідною містерією, казкою, розрахованою більше на дітей (чого не кажуть пересічному туристові), але містить ефекти, які можуть здивувати й дорослу людину. Наприклад, посеред вистави, під час якої на сцені літають феї, танцюють принцеси з принцами, ростуть здоровезні квіти, раптом почнуть виповзати величезні павуки й душити тебе. Один такий на нашій виставі «погнався» за панею середнього віку, яка з жахом вибігла із зали, так і не довідавшись, чим закінчиться п’єса. Окрім того, зверху на глядачів може падати дощ, а потім і величезні надуті гумові кулі . Нам вдалося не злякатися цих перешкод на шляху до вічного, тож ми досиділи до фіналу. Вийшли більше приголомшені інтерактивними ходами, ніж самою п’єсою. Щоб з’ясувати, що являє собою «чорний» театр, слід звернутися до історії.

У сиву давнину жив у Китаї імператор Ванґ-Панґ (Vang-pang) з роду Мінґ (Ming). Одного дня помер його єдиний коханий син Лянг (Liang). Імператор був ладний віддати що завгодно, аби його улюбленець ожив. Недалеко від палацу жив маг  Манґ-ті (Mang-ti), який пообіцяв повернути його сина до життя. Манґ-ті  використовував магію, яку сьогодні називають магією «чорного світла», або маніпуляцією. Оскільки імператор дуже хотів бачити свого сина живим, щоб поліпшити його емоційний стан, помічники мага, перевдягнені в чорне на чорному тлі «повернули» його сина до життя. Звичайно, це була чистісінька імітація. Щоразу, коли імператор хотів бачити свого сина, одягнені в чорне люди маніпулювали тілом Лянґа, який у такий спосіб, через танець, здавався живим. Отже імператор міг знову бачити свого сина й почуватися спокійним і щасливим. Так говорить легенда і, як кожна легенда, викликає додаткові запитання.

Фото: otcovstvo.info

Як то було насправді, докладно не знаємо, імовірно, що чорний театр таки справді народився в Китаї, але, вірогідно, в інший спосіб. У ті часи китайські актори використовували світло свічок, щоб отримувати силуети на екрані з білого сукна, що стало відомим як театр тіней. Зауважте, театр тіней — форма візуального мистецтва, що зародилася в Азії понад 1500 років тому. Наприкінці шістнадцятого століття така силуетна техніка проникла в Японію й була використана японським лялькарем Уемура Бунракуке (Uemura Bunrakuke). Ця форма театру стала відомою під іменем «Бунраку» (Bunraku). У ньому троє чоловіків, убраних у чорне, маніпулювали ляльками завдовжки півтора метра кожна, але, як в історії з імператором, вони рухали руками й ногами кожної з них, створюючи ефект живої людини.

Фото: chinapro.ru

Набагато пізніше, у 1885 році (до речі, це рік винайдення кінематографу), один мюнхенський актор і режисер на ім’я Макс Аузінґер (Max Auzinger) використав трюк «чорного кабінету» як магічний у своєму шоу «Індійські та єгипетські дива». Зараз принцип «чорного кабінету» полягає в тому, що в темному просторі завдяки галогенним лампам на сцені світяться яскраві речі: білі, салатові, червоні, блакитні. На початку становлення кіно, коли кінотехніка була ще примітивною, багато акторів використовували «чорну техніку» («blacklight technic»), щоб створити образ, який би не вкладався в голові й зачаровував глядачів.

Сучасний «чорний» театр народився в 50-ті роки минулого століття і був закладений французьким авангардним лялькарем Жоржем Ляфайє (George Lafaille), якого відтоді почали називати батьком чорного театру. Багато чеських лялькарів з групи «Саламандра» та театру «Спейбл і Харвінек», що бачили постановки Ляфайє, у 1955-му започаткували «чорний» театр у власній країні. Ясна річ, що нова техніка стала підґрунтям для нових експериментів з постановочним матеріалом.

Після Другої світової війни Францішек Тврдек, засновник так званого «люмінесцентного» театру, використав світло ультрафіолетової лампи. У ті часи це була дивовижна технологія. Тоді щойно почали з’являтися лампи фірми Philips, які світили ультрафіолетом. Він поїхав до Голландії, щоб придбати кілька, проте коли повернувся, отримав нову проблему — не було люмінесцентних барв. І тоді почав експериментувати з різноманітними матеріалами, такими, як хінін. Тврдек зміг виробити до 300 відтінків люмінесцентних барв. Уперше така технологія була застосована лялькарами з театру «Спейбл і Харвінек», а перша родинна трупа чорного театру в Празі виникла 1959 року. Його засновники — Джозеф Ламка та дружина Хана Ламкова. Пізніше все більше театрів цього типу виникло в Чехії, та саме з цієї традиції походить відомий «чорний» театр «Вельвет» (The Velvets). Нарешті, варто згадати таку відому постать, як Костянтин Станіславський, який використовував принципи «чорного» театру в постановці п’єси Метерлінка «Синій птах». Тобто ця нова — забута стара техніка стала популярною.

Зауважимо, що спочатку співіснували два різні стилі — чорний театр та люмінесцентний театр. Оригінальний «чорний театр» не використовував ультрафіолетових ламп і люмінесцентних фарб. Це вже пізніше театральна система використовувала фронтальну лінію світла, аби ввести в оману глядача. Сьогодні обидва стилі чорного театру і люмінесцентного театру зрослися й існують як одне ціле.

У такий спосіб виник самобутній театр, що використовує колір і темряву, як головний спосіб вираження, експресії, який тепер відомий під назвою «чорний театр», або, в англійській традиції, Black Light Theater, театр, оснований на «чорному світлі». А люмінесцентне світло і барви стали основним винаходом для феномену, який зараз ми називаємо чорним театром. Техніка разом з виразним мистецтвом танцю, пантоміми та акробатики допомагає створювати чудові мистецькі ефекти.

Любов Якимчук

Журнал “Всесвіт”