Постать
Олександр Суворов: фельдмаршали теж бувають поетами
Постать Олександра Суворова є, певно, однією з найпарадоксальніших у російській історії. Каратель, що придушував бунт Пугачова, організатор Варшавської різанини та душитель повстання Костюшка у Польщі, ініціатор і виконавець винищення ногайських татар, полководець, буквально засипаний орденами з рук Катерини ІІ – цей хитрий царедворець несподівано став „героєм №1” і у радянській версії російської історії. Комуністи не любили згадувати „подвиги” Суворова у боротьбі з визвольними рухами в Росії та Польщі, проте із задоволенням смакували його „простоту” та вміння говорити із солдатами їхньою мовою. Ну і знаменита „Наука побєждать”, яка проголошувалася мало не літературним шедевром, хоча кожен, хто прочитає-таки десяток сторінок, якими обмежуються думки Суворова про стратегію та тактику, буде вражений примітивним рівнем мислення автора.
Читати далі »
Кожна література має свого очільника, будителя, того письменника, творчість якого є в її історії наріжним каменем, на котрому будується національна самоідентифікація. Для шотландців постать Роберта Бернса — як для українців Тарас Шевченко.
Про життя Гната Хоткевича можна писати роман. Народившись у Харкові, він, «східняк», прославляв у своїх творах Гуцульщину; заснував декілька унікальних театральних труп, акторами в яких були залізничники та неписьменні селяни; професійно грав на бандурі та навіть випустив підручник з мистецтва гри на цьому інструменті. Незважаючи на постійну зайнятість, ніколи не був заможним. Через це його двічі кидали жінки, залишаючи на виховання чоловіка дітей. Особисте щастя Хоткевич знайшов у похилому віці, але насолодитися ним повною мірою не встиг – настав період репресій 30-х років… 
Не так давно посол Польщі в Україні, зустрівшись із київською владою, натякнув, що поляки не дуже пишаються своєю землячкою Вандою Василевською, оскільки вона була більшовичкою. Тож не зовсім зрозуміло, чому одна з вулиць Києва досі носить її ім’я. Мер Черновецький запитав «досьє» на письменницю – аби вирішити, гідна чи ні Василевська власної вулиці у столиці незалежної України. А поки він вивчає інформацію, спробуємо з’ясувати: хто ж ця жінка, яку не шанують поляки й на честь якої названо не тільки вулицю, але й бібліотеку для дітей та юнацтва? 
Погодьтеся: навряд чи знайдеться письменник, який свідомо не бажає визнання, слави чи хоча б поцінування свого творчого доробку читачами. Американська поетка Емілі Дікінсон, як не дивно, за життя зовсім не бажала слави — неначе знала, що так чи інакше стане відомою. Зрештою, визнання до неї прийшло — правда, лише по смерті письменниці.
Драматург, поет, вояка, священик – якщо придивитися уважно до біографії Лопе де Вега, можна знайти у ній матеріал для захопливого авантюрного роману. Звісно, насамперед письменник відомий як реформатор іспанської драматургії. Він не тільки відмовився від канону класичної драми (єдності часу, місця та дії), а й поєднав у своїх творах трагедію й комедію. Написавши за цим принципом більш ніж 2000 п’єс (до наших днів дійшло близько 500), Лопе де Вега ще за життя увійшов до пантеону творців іспанської національної культури. Недарма земляк письменника, славетний Сервантес називав його «чудом природи». Однак серед сучасників Лопе де Вега був відомий не лише як талановитий письменник, але й як невгамовний донжуан. 
Як не дивно, були часи, коли український поет Василь Вишиваний, творчість якого зараз рекомендовано до вивчення у середній школі, навіть не підозрював про існування такої нації, як українці. Та й Василь Вишиваний – це насправді Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотаринзький, троюрідний небіж австро-угорського цісаря Франца Йосипа І, наймолодший із шести дітей аристократичного роду, який правив Європою понад п’ять століть. Як же сталося, що австрієць Вільгельм Габсбург став українським націоналістом Василем Вишиваним? 
Днями у пресі з’явилося повідомлення про те, що одну з вулиць Івано-Франківська планують назвати іменем Дарії Цвек – адже найвідоміша українська кулінарка мешкала у саме цьому місті. І дійсно, гріх було б не вшанувати пам’ять людини, яка змогла не тільки зберегти народно-родинні традиції українців, а ще й популяризувати їх – і це у добу радянської ненависті до всього індивідуального та національного. „Традиції – це не тільки минуле, але й майбутнє”, – любила повторювати пані Дарія. Її кулінарні книжки лише на перший погляд є збірками рецептів, насправді ж це – енциклопедії зі створення домашнього затишку по-українськи. 