Постать
Ігри зі смертю Олекси Влизька
Історія літератури знає чимало письменників, життєвий шлях яких був надто коротким. Є й приклади митців, які створювали незабутні шедеври, незважаючи на те, що природа обмежила їх фізичні можливості. Але навряд чи можна нарахувати багато творчих та життєвих доль, схожих на ту, яка випала Олексі Влизьку. Внаслідок нещасного випадку він став глухонімим, прожив усього 26 років, протягом яких смерть чатувала на нього – та й сам він не цурався її дражнити – проте залишив по собі хоч і короткий, але помітний слід, ставши однією з найяскравіших постатей української поезії 20-30-х років.
Читати далі »
Стережіться власних бажань – вони часто здійснюються. Цей вислів влучно характеризує життєвий шлях однієї з найяскравіших постатей культурного життя Америки ХХ століття, письменника Трумена Капоте. Обділений увагою в дитинстві, він став залежним від неї у дорослому житті, постійно докладаючи зусиль для того, аби зацікавити оточуючих власною персоною. Раз-по-раз йому вдавалося привертати до себе здивовані погляди. Але дедалі більше захоплюючись, Капоте незчувся, як постійне прагнення уваги зруйнувало його власне життя. 
Існує думка, що в українську літературу, на відміну від російської, мало приходило людей з інших національностей. Інколи – в устах недоброзичливців або недоброзичливих скептиків – ця похватна думка має стверджувати закритість, провінційність і непривабливість української літератури. Мовляв, он скільки сил з різних націй та етносів творило літературу російську. 
Українському читачеві навряд чи багато що скажуть такі імена, як Сіпріан Еквенсі, Аму Ата Айдо чи Леопольд Седар Сенгор. Ці письменники для нас такі ж екзотичні й далекі, як і весь африканський континент, де вони народилися. Поки що маловідомою для українського читача лишається і творчість нігерійця Воле Шоїнки. Воле Шоїнка – прозаїк, драматург, поет, публіцист, театральний режисер, кіносценарист, артист кіно і, до того ж, майстер політичної полеміки, котрий першим серед письменників Африки став лауреатом Нобелівської премії. Цей талановитий письменник у своїй творчості зумів поєднати традиції африканської та класичної європейської культур, що особливо яскраво проявилося в його драматургії. 
Володимир Набоков. Оригінал Лаури: (Насолода вмирати). – Харків: Фоліо, 2009. – 318 с.
Чи правда, що на дітях відомих людей природа відпочиває? А як тоді з небожами й онуками, братами, сестрами? Здається, родина Косачів – один з яскравих прикладів щедрості природи. Найвідомішою серед Косачів, звісно, є Леся Українка. Однак у цьому роді є й інші талановиті особистості. Серед них – Юрій Миколайович Косач, племінник Лесі, син її брата, Миколи Косача. Його доля була неоднозначною. Мало який письменник може похвалитися такою кількістю професій, які за життя опанував Косач. Він був вантажником і будівельником, лісорубом і малярем, прибиральником у готелі, також чистив вікна висотних будинків, працював робітником на суднобудівних верфях і сам водив баржі в Каліфорнії, служив конторським клерком і друкарем у великих містах. Крім того, сидів у німецьких і польських концтаборах, боровся за незалежну Україну, а наприкінці життя раптом став бажаним гостем у Радянському Союзі. 
Корнія Чуковського знають як автора неперевершених дитячих віршів про Муху-Цокотуху, Бармалея і Крокодила. Власне, більшість любить його саме завдяки цим образам та вважає виключно дитячим письменником. Однак це визначення видається занадто скупим для характеристики Чуковського. Адже він не тільки був свідком декількох літературних епох (товаришував із Блоком, Ахматовою, Маяковським, Купріним, Пастернаком, Гумільовим), але й брав активну участь у літературному процесі – зробив блискучу кар’єру журналіста, літературного критика, перекладача, біографа, мемуариста. Дитячі вірші, які принесли йому всезагальну любов, Чуковський почав складати випадково – натомість усе життя він виношував ідею філософського трактату, якого так і не опублікував… 
У німецькій літературі ім’я Генріха фон Клейста сьогодні цінується на рівні з іменем великого Йоганна Вольфганга Ґете. Утім, сам Ґете, прочитавши перші «проби пера» молодого письменника, вщент його розгромив: «За всього бажання щиро співчувати в мене цей автор завжди викликає жах і відразу, мов прекрасне у своєму задумі тіло, коли воно вражене невиліковною хворобою». Цією «невиліковною хворобою» була надмірна пристрасть, що перетворювала будь-яке почуття на патологію.
Літературні герої з часом починають жити автономно від первинного тексту, й автор ніби вже й не має над ними влади – точнісінько, як батько, діти якого подорослішали.
Першого квітня цього року, якраз на День сміху, наша Верховна Рада прийняла постанову про святкування 90-річчя комсомолу України. У цій постанові вказується, що комсомол відіграв позитивну роль у вихованні молодих людей. Тому, мовляв, треба використовувати ці добрі традиції. Очевидно, у свідомості багатьох і досі живе образ «героїчного комсомолу». І невід’ємною його частиною є постать «полум’яного» Миколи Островського, комсомольця, пролетарського письменника, який, будучи вже незрячим, писав виховні твори, що надихали молодих людей Країни Рад.