Римський поет Публій Вергілій Марон найбільше уславився не лише авторством безсмертної поеми «Енеїда», але й тим, що урочисто поховав муху – щоправда, з цілком раціональних міркувань: землі з похованнями не потрапляли під дію декрету про землю, і їх не могли конфіскувати…

І що найцікавіше: інформація про поховання мухи з’явилася уже після смерті Вергілія. Можливо, так мутував сюжет однієї його ранньої поеми – «Комар»: сплячого пастуха, до якого підбиралася гадюка, вкусив комар і тим урятував йому життя, тому пастух поховав забитого комара і поставив йому пам’ятник. А насправді вберегти землеволодіння Вергілієві допомогли впливові друзі. Але це навряд чи цікавить пересічну людину – більше того, у наш час уже багато хто щиро вважає Вергілія греком! Якось дивно впливає інтернетизація на загальний рівень ерудиції…

. 

Вергілій – улюбленець муз та… хлопчиків

Насправді Вергілій прожив життя достатньо цікаве саме по собі, навіть без пізніших вигадок. Римський історик Светоній, вивчаючи біографію Вергілія майже по гарячих слідах – себто за якихось сто років по смерті – наводить багато пікантних подробиць. Наприклад, що батько Публія Вергілія Марона всупереч пізнішим уявленням не міг похвалитись особливим багатством – за деякими даними, він був ремісником-гончарем, за іншими ж – спершу служив поденником, але, проявивши найкращі риси, став зятем господаря і «піднявся» шляхом скупівлі лісів та розведення бджіл.

У 70 р. до н.е. майбутній матері майбутнього поета наснилося, що вона народила лаврову гілку, яка відразу пустила корені і стала зрілим деревом. Наступного дня, коли вони з чоловіком зібрались у справах до прилеглого села, довелося збочити зі шляху, щоб у придорожній канаві народити хлопчика… Прикметно, що тополя, посаджена на місці народження дитини за римським звичаєм, розрослася так швидко, що перегнала своїх «ровесниць» – цю тополю стали називати «деревом Вергілія», і вагітні та породіллі шанували її як священне дерево, даючи перед ним обітниці.

Ще зі шкільного віку Публій Вергілій Марон почав писати вірші – офіційно першим його поетичним твором стала… прижиттєва епітафія шкільному вчителеві, побитому камінням за звинуваченням у розбої.

П’ятнадцятирічним юнаком, загорнувшись у тогу дорослого чоловіка, Вергілій вирушив продовжувати освіту у Рим. У школі з ним разом училися нащадки визначних римських родин, і шкільна дружба значною мірою проклала поетові шлях до вищого товариства. Особливо придалась – і то багато разів! – прихильність Октавіана – Цезаревого всиновленого небога, котрий незабаром став імператором Августом.

Светоній описує дорослого Вергілія так: «великого зросту, кремезної будови, смаглявого на вид, був схожий на селянина і не відзначався міцним здоров’ям, особливо мучився він животом, горлом, головним болем і часто пускав собі кров». Любов Вергілія до хлопчиків у ті часи сприймалася як щось цілком нормальне, тому для сучасників він був взірцем моральності – навіть (вчинок дуже дивний і як на наші часи!) відмовився прийняти в дар від Августа майно одного вигнанця… Тому коли у розпусному Римі Вергілій мав необережність показатися на вулиці, за ним відразу починала ходити юрба, від якої доводилося ховатися у першому-ліпшому будинку. Не дивно, що провінційні Кампанія та Сицилія приваблювали його набагато більше…

Не весь свій час Вергілій віддавав красному письменству – цікавився поет також медициною і математикою, а ще, за словами Светонія, «вів він також судову справу, але лише раз і лише одну» – очевидці стверджують, що говорив Вергілій занадто повільно, затинаючись, через що взагалі здавалося, що він не володіє предметом…

Натхнення для своїх творів Вергілій брав із цілком прозаїчних джерел. Наприклад, «Буколіки» («Пастушачі вірші»), котрі принесли йому нечувану славу, було написано головним чином для уславлення трьох друзів поета, котрі врятували його від розорення, коли після битви при Філіппах землі за Падом роздавали ветеранам. А «Георгіки» («Хліборобські вірші»), які теж поповнили світову скарбницю літератури, було написано на честь Мецената – той, ще мало знаючи Вергілія, захистив його від одного ветерана, готового зі зброєю в руках захищати свої права на поле до переможного кінця…

 .

Мистецтво виснажує та… вбиває!

Мав Вергілій ще один талант. Сенека стверджував, що один сучасник зізнавався у бажанні дещо запозичити у Вергілія, якби на додачу міг запозичити його голос та жести. Не дивно, що «Георгіки» він читав Августові чотири дні поспіль! (Щоправда, час від часу його змінював Меценат.)

Творчий метод Вергілія був досить простий, але непопулярний серед наших сучасників: щоранку поет диктував багато віршів, а до вечора редагував, скорочуючи до мінімуму. Таким чином «Буколіки» Вергілій писав три роки, «Георгіки» – сім, а своє головне дітище – «Енеїду» – одинадцять! Крім того, «Енеїду» він спочатку структурував – виклав прозою і розділив на 12 книг, щоб можна було працювати над тим фрагментом, який наразі більше подобався. Крім того, Вергілій залишав багато віршів незакінченими, а дещо ледь окреслював віршами, жартуючи, що ставить їх як тимчасові підпорки, доки буде зведено постійні колони.

Про «Енеїду», магнум опус Вергілія, багато говориться на уроках літератури, тому до всієї її художньої вартості, міфологічної основи та такого іншого хочеться додати лише те, що саме намагання зробити цю поему досконалою і вбило Вергілія. У прямісінькому сенсі. Аби нарешті на власні очі побачити місця, які описав, у 19 р. до н.е. Вергілій вирушив у подорож по Греції та Азії. Він планував три роки займатися виключно редагуванням поеми, а решту життя присвятити філософії… Проте не так сталось, як гадалось. У палючу спеку під час огляду місто Мегари Вергілієві стало зле, і подорож посилила хворобу. Смертельно хворий Вергілій прибув у калабрійське місто Брундізій, де за кілька днів і помер, встигнувши написати собі епітафію.

За життя Вергілій, як і будь-який письменник, мав критиків та критиканів. Вони писали «Антибуколіки», звинувачували Вергілія у новітній манірності, обзивали підкидьком Мецената… Одного разу, коли Вергілій читав свої «Георгіки» (а публічно він робив це украй рідко), рядок «Голим ори, голим сій…» хтось закінчив: «Застудишся, схопиш гарячку!» Були й такі сучасники, які не лінувалися вибирати з усіх його творів огріхи та запозичення – один автор видав восьмитомник (!) із переліком цих запозичень та вказанням першоджерел). Особливо голосними були звинувачення у плагіаті з Гомера!

Зазвичай Вергілій у таких випадках казав так: «Чому вони самі не спробують учинити таку крадіжку? Тоді вони зрозуміють, що легше у Геркулеса украсти палицю, ніж у Гомера вірш!» Власне, і подорож по «місцях бойової слави» було задумано для того, щоб уже цього разу не дати взагалі жодної підстави для нападок…

 .

Посмертні пригоди Вергілія

Здавалось би, Вергілій – син своєї непростої епохи (кому цікаво про непросту епоху, нехай почитає історію Риму того відрізку часу і жахнеться – ми порівняно з тодішніми римлянами живемо у мирі, гармонії, безпеці та стабільності!). Але Вергілій виявився затребуваним і в наступні століття. Насамперед це можна пояснити тим, що зміст четвертої еклоги з «Буколік» допускає як мінімум два тлумачення — історичне та міфологічне. Вергілій присвячує свій твір ще ненародженому немовляті у можновладній римській родині. З погляду історичного тлумачення це могла бути і родина Октавіана Августа, і самого адресата еклоги, і кілька інших впливових родин. Проте з міфологічного погляду це цілком можна було сприйняти як пророцтво народження людини-бога, з яким пов’язане оновлення світу. І давні християни побачили в цій еклозі розповідь про народження Христа! Тому в Середні віки, коли «гріховну» античність усіляко викорінювали, Вергілія було канонізовано й оголошено «християнином до Христа». Його зображення можна знайти в циклах розписів різноманітних храмів або на іконостасах. А Данте у «Божественній комедії»  саме Вергілія обрав гідом по пеклу та чистилищу…

Нова хвиля «Моди» на Вергілія настала у XVI—XVIII ст. Його наслідують адепти героїчної і пастушачої поезії, а комічна поема охоче його пародіює – наприклад, «Перелицьований Вергілій» Скаррона (1648—1653), «Виргилиева Енеида, вывороченная наизнанку» Н. П. Осипова й О. Котельницкого (1791), і хрестоматійне українське «перелицювання» І. Котляревського (1798), яке ми всі вивчали у школі, на його прикладі дізнавшись, що таке «травестія» та «бурлеск».

Утім, Вергілій нам, українцям, не чужий не лише через Котляревського. Твори цього римського поета перекладали і Г. Сковорода, і С. Руданський, й І. Франко, і М. Зеров, і А. Содомора…

Мало кому з письменників вдавалося викликати у нащадків такі стійкі позитивні емоції. Творчість Вергілія пережила навіть його мову! Хочеться побажати нашим письменникам того самого. Чи, може, для цього просто треба працювати, як Вергілій, роками шліфуючи кожен рядок?..

Наталка Гай 

 .

Те, що Агата Крісті уже кілька десятиліть незмінно носить титул «королеви детективів», знають усі. Те, що Агата Крісті є автором, якого найбільше перекладають та видають (сумарний наклад – понад 4 мільярди примірників!), знають майже всі. І це сприймається як даність. А проте ця даність – побічний ефект дуже цікавого життя дуже цікавої людини. Якби Агата Міллер не стала Агатою Крісті… 

 .

Хорошу дівчинку Клару Бомер її хороша англійська сім’я віддала на виховання її тітці (либонь, тому, що немає меж досконалості). Закінчилося це несподівано – дівчинка виросла й узяла шлюб із прийомним сином своєї тітки Фредом Міллером. Ну, не те щоб зовсім інцест, але за англійськими мірками якось не комільфо…

Їхня дочка Агата Мері Клариса Міллер, що з’явилася на світ 1890 року, вважала запорукою цього щасливого шлюбу те, що її батьки були дуже різними людьми. У домі панувала атмосфера радості й любові – батьки просто обожнювали усіх своїх трьох дітей. І те, що наймолодша донька разюче відрізняється від старших, весь час лише нітиться і затинається, батьків не бентежило. А от те, що маленька Агата ніяк не може навчитися писати…

Себто писати вона вміла. Але дуже повільно і зі страшними помилками. У ті часи освіта для дівчинки була чимось факультативним – юних леді готували передусім до вигідного заміжжя. Панянки у ті часи могли нічого не тямити у фізиці чи математиці, але мусили мати гарні манери, знатися на танцях, музиці, кулінарії та домоводстві. Ну, і як мінімум потрібне було вміння підтримувати світську бесіду і відповісти на галантного листа. А от із цим у Агати були проблеми. Причому настільки великі, що дівчинку довелося забрати зі школи, де з неї всі глузували…

Вдома навчання пішло краще, проте Агата так і не одержала ніякої регулярної освіти і до кінця життя писала зі страшелезними помилками.

Аби не безмежна батьківська любов, Агата була б приречена на долю замкнутої старої діви. Однак батьки були переконані, що дитина у них не відстала, а особлива… Може, батьки і не розгледіли у Агаті здатності відкидати стереотипне сприйняття, бачити те, що більшості людей потрапляє у «сліпу зону»… Але батьки вклали стільки любові і співчуття у цю дивну дівчинку, що у неї просто не могло все не вийти!

Важко їм довелося. Чого були варті лише Агатині ігри! Дівчинка вперто ігнорувала «нормальні» іграшки, якими щедро обдаровували її батьки, і гралася лише з обручем за шість пенсів – і то зовсім не так, як це робили її однолітки… Доросла Агата так про це згадувала: «І яке неоціненне полегшення для батьків, нянь та слуг! У погожий день Агата йде в сад гратися з обручем, і всі можуть бути цілком спокійні і вільні, аж до наступної трапези, чи, точніше кажучи, до моменту, коли дасться взнаки голод.

Обруч по черзі перетворювався на коня, морське чудовисько та залізницю. Ганяючи обруч по стежинках саду, я ставала то мандрівним лицарем у обладунку, то придворною дамою верхи на білому коні, Кловером (із «Кошенят»), котрий тікає із в’язниці, або — дещо менш романтично — машиністом, кондуктором або пасажиром на трьох залізницях, винайдених мною особисто».

Маленька Агата обожнювала слухати історії, привезені родичами з колоній. Питання, які вона ставила оповідачам, вражали вдумливістю – дівчинка настільки вникала у деталі, що якби це бачили її шкільні педагоги, то не повірили б власним очам.

Агата дуже переймалася своєю відповідністю образу леді. Коли дівчинці було шість років, батьки подарували їй цуценя. Ні слова не сказавши, Агата прожогом метнулася до туалету, де замкнулася і почала у захваті хляпати себе по щоках, повторюючи: «У мене є собака! Живий собака!» Адже справжні маленькі леді мають ховати свої емоції від усіх, а де їх краще заховати, як не в туалеті?

Після смерті батька – Агаті тоді минав дванадцятий рік – фінансові справи родини похитнулися. Тепер питання про заміжжя взагалі відійшло на другий план. Треба було думати про засоби для існування. Мати зробила ставку на Агатине музичне обдарування – дівчинка мала здібності для кар’єри професійної піаністки. Проте знаменита сором’язливість стала на заваді – Агата просто не здатна була виступати публічно…

Здавалось би, замкнуте коло. Проте нічого не триває вічно. Двадцятидворічна Агата зустріла своє кохання на ім’я Арчибальд Крісті. Цей лейтенант, не маючи за душею нічого, крім пристрасті, попросив Агатиних руки та серця вже за тиждень після знайомства. Агата відповіла згодою…

Проте від заручин до весілля не все було безхмарно. Почалася Перша світова війна. Арчибальда мобілізували, Агата пішла працювати медсестрою до шпиталю. (Пізніше вона влаштується в аптеку, а тому гарно знатиметься на отрутах – підрахували, що у її творах герої вчиняють 83 отруєння.) Одержавши відпустку, Арчибальд примчав до Агати, познайомив її зі своїми родичами і переконав священика обвінчати їх негайно. Отак без будь-який церемоній пара таємно взяла шлюб, після чого новоспечений чоловік відразу відбув на фронт…

Аби якось відволіктися від війни, Агата почала писати. «Я би зайнялася вишиванням, але зараз війна, і так важко дістати нитки!» За легендою, Агата – тепер уже Крісті – узялася за перо, побившись об заклад зі старшою сестрою, яка на той час уже офіційно  була літератором, що також зможе створити щось варте публікації. Її детектив «Таємничий злочин у Стайлз» узяло аж сьоме видавництво, і наклад становив 2000 примірників…

Але це був початок успіху. Кілька років у Агати Крісті все було не як у тогочасних леді – і особисте щастя, яким мало хто з одружених людей може похвалитися, і незвичайне для тих часів захоплення серфінгом, і літературне визнання…

Проте, знов-таки, нема нічого вічного, і настав чорний для Агати Крісті 1926 рік. Спершу смерть матері, потім новина про те, що її брат став наркоманом, неприємності з видавцями після виходу сьомого роману «Убивство Роджера Екройда» – оповідь від особи убивці шокувала тодішніх любителів детективу… Але найстрашніше – те, що Арчибальд зажадав розлучення, бо кохає іншу жінку! Біда одна не ходить – з собою іншу водить…

Але висновки робити було передчасно. Після великого зриву та лікування у найкращих психіатрів у житті Агати Крісті настала світла смуга. Її другим, і вже останнім, на все життя чоловіком став Макс Мелоун – видатний фахівець із культури давнього Сходу, молодший за неї на 15 років. На питання, чому вона обрала саме археолога, а не якогось фізика чи дипломата, Агата Крісті відповідала так: «Я просто подумала про майбутнє. Адже що старшою стає жінка, то більшу цікавість до неї проявлятиме археолог».

Супроводжуючи чоловіка в археологічних експедиціях, Агата Крісті плідно використовувала цей час для творчості: «Чудові умови для роботи в пустелі, ніхто не телефонує і не відволікає». Одну таку експедицію очолював такий собі Леонард Вуллі – Агата Крісті недолюблювала чоловікового шефа, і в її романі «Убивство в Месопотамії» мерзенний убивця виявився разюче схожим на сера Вуллі. Останній побачив стільки біографічних збігів, що, кажуть, до кінця життя не міг спокійно реагувати на ім’я Агати Крісті. А оскільки поквитатися з дамою він не міг, то помстився Максу Мелоуну, позбавивши будь-якої можливості опублікувати матеріали про ті самі розкопки в Урі, натомість оприлюднивши свою версію у форматі популярних нарисів – щоправда, вони дуже суперечать документам, пізніше опублікованим у різних академічних виданнях…

Цікаво, що подружжя здобуло дворянські титули – Макс Мелоун за досягнення в галузі археології одержав звання Рицаря ордену Британської імперії, а Агата Крісті за досягнення в царині літератури стала Кавалердамою того ж ордену.

Безсумнівно, життя Агати Крісті дарувало їй стільки матеріалу, що вона могла «просто писати детективи». З дитинства відзначаючись спостережливістю та уважністю до деталей, Агата могла вигадувати сюжети своїх детективних історій під час миття посуду – принаймні вона так стверджувала, бо вважала, що це марудне заняття викликає думки про вбивство:).

Один знайомий Агати Крісті так розповідав про її творчі методи: «Вона дописувала книгу до останнього розділу, потім вибирала найменш імовірного з підозрюваних і, повертаючись до початку, переробляла деякі моменти, щоби підставити його».

П’єса «Мишоловка», написана Агатою Крісті ще у 1952 р., досі тримає рекорд по кількості постановок і активно ставиться. А твір «Десять негренят», який сама дама Крісті вважала своїм найкращим твором, виявився досить парадоксальним: дуже мало його видавали під оригінальною назвою – побоюючись незадоволення своїх чорношкірих громадян, американці замінили негренят на індійчат (адже індіанців у Америці лише жменька, та й не всі вони письменні), а тепер перспектив повернутися до первісної назви і поготів нема, а «Десять афроамериканенят» якось не звучить… Традицію підхопили в усьому світі, скрізь у тексті провівши відповідні правки (навіть український переклад радянських часів називався «Десять індійчат», хоча начебто де радянська Україна, а де імперіалістичні США?), а у деяких перекладах у знаменитій лічилочці почали помирати взагалі солдатики та морячки… Найчастіше ж роман виходив під назвою «І нікого не стало» – це останній рядок тієї самої лічилочки.

Агати Крісті врешті теж не стало у 1976-му. Але ще багато поколінь зачитуватимуться її детективами, ставитиме їх, екранізуватиме… Людству потрібна Агата Крісті – ця дивовижна дівчинка, котра до самої смерті не могла навчитися писати грамотно!

Надія Діброва

Харківська весна 1930 року. Міський оперний театр. На сцені велике і жорстоке «реаліті-шоу»: суд над членами Спілки визволення України. Цільова аудиторія – щойно зліплені «радянські громадяни» – вже підібрала влучну назву для цього серіалу: «опера СВУ – музика ГПУ». Звіти про хід суду з’являються у газетах щодня, у трудових колективах підприємств влаштовують показові обговорення процесу. У чому звинувачують? У плануванні повалення радянської влади шляхом збройного повстання та встановлення військово-фашистської диктатури. І хто ж насмілився таке робити? А от він на лаві – «голова української контр-революції», 53-річний академік Сергій Єфремов. Колишній член Центральної ради, публіцист, літературознавець, який чи не вперше ґрунтовно проаналізував й узагальнив творчість тих, кого сьогодні називаємо класиками – Марка Вовчка, Франка, Українки, Коцюбинського, Мирного, Нечуя-Левицького. Його називали «совістю землі української»…

Уродженець Черкащини, син сільського священика Охріменка, який змінив прізвище на Єфремов (отримати диплом про закінчення духовної семінарії з «малоросской фамілієй» було неможливо), Сергій Єфремов готувався успадкувати професію батька. Не дарма ж він навчався спочатку в Уманській духовній школі, потім і в Київській семінарії. Але врешті вибір зупинився на юридичній освіті у Київському університеті, і водночас – літературній критиці.
У студентські роки Єфремов розпочинає дослідження творчості Шевченка: статтю друкує у «Літературно-науковий вісник», у ній він зіставляє свого кумира з Пушкіним. Опісля у творчій біографії науковця не буде й року, не пов’язаного із вивченням поета. Чи уявляв тоді, що, подібно до Кобзаря, також опиниться в неволі? Єфремову судилося написати першу на Наддніпрянській Україні газетну статтю українською мовою («Чи буде ще?» у виданні «Киевские отклики» 1905 року). Важко перерахувати усі видання, у яких виходили його матеріали – бо це близько трьох тисяч публікацій за все життя.
Як багато хто з українських громадських діячів того часу, Єфремов за свої статті та висловлювання періодично потрапляє в імперські буцегарні. Але й там він намагається не гаяти час, вивчаючи французьку. Здається, що його жага до політичної діяльності тільки посилюється: Єфремов бере участь у заснуванні Української радикальної партії та нелегального об’єднання – Товариства українських поступовців. Однак не забуває і про літературу – 1911 року виходить знаменита єфремівська «Історія українського письменства» – праця культова і надалі канонічна, що він її склав фактично з нуля.
Тоді ж, 1911-го Сергій Єфремов разом із 82-ма літераторами, серед яких Короленко, Грушевський, Блок, Горький, Купрін, підписує відозву «До російського суспільства (з приводу кривавого наклепу на євреїв)», в якій висловлюється протест проти владної антисемітської провокації, відомої як «справа Бейліса».

 .

Із початком української революції Єфремов перебуває біля її епіцентру. Він пише відозву Центральної Ради «До українського народу». Місяцем пізніше разом із Володимиром Винниченком стає заступником голови Ради – Михайла Грушевського, і також входить до її виконавчого комітету. Та невдовзі Єфремов переконується, що критикувати владу на сторінках газет легше, ніж розділяти  відповідальність за її рішення. Помірні автономістські погляди, народницькі, соціал-демократичні, з ідеалізацією народного волевиявлення не відповідають духу часу. А тому необхідність швидко робити державні заяви, у кожній з яких все сміливіше обстоювалися українські інтереси аж до повної незалежності, викликає в Єфремова недовіру. Зокрема, він наполягає, щоб з І Універсалу повикидали найгостріші місця. Після двох місяців на посаді секретаря з міжнаціональних справ Єфремов покінчує із державними посадами, залишившись, однак, у політиці як голова партії соціалістів-федералістів. Зі шпальт газет він активно висловлюється з приводу кожного нового уряду.
Від приходу радянської влади Єфремов нічого доброго і не очікує: «Нема жодного сумніву, що трохи-небагато мине часу, як ці люди зруйнують усе, що тільки підлягає руйнації». Він не боїться публічно соромити червоного комісара Юрія Коцюбинського – сина видатного письменника – за влаштовану в Києві криваву лазню. Через це Єфремову доводиться близько року переховуватися від більшовиків за містом. Та він все одно не уник викликів до чекістів: Єфремова хочуть вислати з Радянської України, але він наполягає на тому, щоб залишитись. На запитання партчиновника Панаса Любченка, чи не бажає публіцист долучитися до оспівування режиму в пресі, той відповідає відмовою. Науковець іще не знає, що за кілька років відповідатиме на зовсім інші питання Любченка.
Не в змозі протистояти режимові ані як політик, ані як літератор, немолодий Єфремов заглиблюється в наукову діяльність. 1922 року він стає віце-президентом Української Академії наук. І знову опиняється у підпорядкуванні професора Грушевського – тепер вже президента Академії. Їхні стосунки дедалі погіршуються. Існує думка, що Єфремов не міг пробачити шефові політичні помилки, через які загублено було молоду українську державу. Крім того, Єфремова дратує надання посад в установі за протекцією парторганів, цензура, втручання комуністів в академічні справи. Грушевський у свою чергу підбурював проти свого заступника колег. У цей час Академію наук затягувано в політично-бюрократичні інтриги. Однак не конфлікт з Грушевським стає для Єфремова фатальним.
Учений не змовчав, коли у прорадянському львівському виданні навели наклеп на його роботу в Академії, і надіслав у цю газету листа-відповідь. Факт публікації за кордоном роздратував владу, вчинок автора офіційно засудили в УАН.
У цей же час Єфремов переживає черговий етап власної «шевченкіани»: він редагує перше академічне видання Тараса Шевченка. «Я думаю, що коли забудеться до останнього рядка все, що я написав і надрукував, то лишиться все ж оце видання Шевченка».  Та встигає підготувати лише перші два томи – листування та Кобзарів щоденник.
Власний «діаріуш» веде і сам Єфремов. Його першими сторонніми читачами стають… слідчі ГПУ-ДПУ.
Щоденник цей містив відверті коментарі автора щодо політики, життя і побуту в Радянській Україні. Як же разюче досвідчений погляд Єфремова відрізнявся від того, що гомоніли на шпальтах газет і в кінохроніці! Зокрема літературознавець звертає увагу на хвилю самогубств серед молодих більшовиків, на замовчуваний у суспільстві досвід насильства, пережитий чи не кожним у буремні роки визвольних змагань: «Од одного старого священика знаю, що на сповідь приходять комуністи і страшні розповідають речі… Сповідник довів до розстрілу свою мати і сестру». Щоденника виказав один з найближчих для Єфремова людей – його племінник Микола Павлушков. Він один знав місце схову. Зрозумівши це, академік сказав: «Микола для мене вмер».

 Підсудні «члени СВУ». Попереду – Сергій Єфремов

 .

Сергія Єфремова заарештували у липні 1929. «СВУ? Вперше чую», – так спочатку  відповідали обвинувачені, серед яких академіки, професори вузів, студенти, священики, редактори, письменники, правники. До шедевра ідеологічної містифікації – справи «Спілки визволення України» – не можна було причепитися, адже у документах не було зафіксовано жодного конкретного злочину обвинувачених! Як тут спростуєш, коли нема чого спростовувати? Сценарій цієї вакханалії розроблявся й обговорювався як у загальносоюзному ЦК, так і в республіканському. «Продюсував» виставу товариш Сталін: шифрограмами він підганяв процес по термінах. Кандидати в обвинувачених ретельно добиралися.

Усе це нагадувало знамениту «справу Бейліса» – і режисування зі столиці, і абсурдні звинувачення, і фальшиві свідки. З тією лише різницею, що в СРСР вже не могло знайтися сміливців, які висловили свій протест, та й судили тут не присяжні.
Разом з Сергієм Єфремовим жертвою став і його рідний брат Петро, освітянин. Офіційна «роль» Єфремова була такою: нібито на початку 20-х він належав до підпільної організації  «Братерство української державності», а вже 1926 року очолив СВУ, разом з тим підживлюючи контр-революційну СУМ – Спілку української молоді, куди входив і його племінник, донощик Павлушков.
Парадокс СВУ полягав іще в тому, що організація з подібною абревіаторою і насправді існувала у Львові, але 15-ма роками раніше. Називалася вона Союз визволення України, і біля її керма стояли такі знаменитості українського політикуму, як Дмитро Донцов і Володимир Дорошенко. А проте жодних зв’язків між СВУ-Союзом і Єфремовим та «його» міфічним СВУ не було.
Протягом двох місяців арешту і допитів вчений не визнає своєї причетності до Спілки. Тоді слідчі змушують обирати: або зізнання і легкі вироки для всіх, або вони «заллють кров’ю так званих «свідомих українців» усю Україну». Чинять тиск й інакше: погрожують арештувати Онисю Дурдуківську – цивільну дружину Єфремова, до того ж сестру його товариша, також звинуваченого у «справі СВУ».
Тоді чоловік здається. Єфремов мусить використати силу свого слова на стоси «зізнань» і «описів» діяльності СВУ, які доповнять понад дві сотні томів судової справи: «А що мені писати? Якби мені дали прочитати свідчення тих, хто створив цю міфічну організацію, я би просто підтвердив…».
На допиті академік навіть зізнається, що до революції був масоном.
Відкритий судовий процес розпочинають у знакову для Єфремова і всього українства дату – 9 березня, день народження Шевченка. Для 45 обвинувачених у залі опери підготували 46 стільців – один завжди лишається вільним, ніби нагадуванням, що зайняти його може будь-хто. Головним громадським обвинувачем призначений Панас Любченко, той самий, який спокушав совість Єфремова кількома роками раніше.
Цей процес розколює українську інтелігенцію: частина розуміє, що «справа дута», що у ГПУ давно не було роботи, а інші охоче підтримують резолюцію осуду арештованих. Російські інтелігенти взагалі твердять фантастичне: «Змова Єфремова – справа рук поляків». Академіка зробили символом старої патріотичної інтелігенції, зробили з нього «червону ганчірку» для мас, а все вільнодумство наріклі «єфремівщиною». «Єфремівщина» – найганебніша характеристика 1929-30 років!
На сороковий день суду оголошують досить «м’які» вироки. До страти не засуджено нікого. Людмилі Старицькій-Черняхівській навіть дали термін умовно. Єфремову дісталася найвища міра – 10 років таборів.
Навіть на засланні Єфремов не може полишити роботи: складає словники до творів Шевченка, Квітки-Основ’яненка, Котляревського, Гулака-Артемовського. З листів до Онисі Дурдуківської відомо, що у в’язниці академік хворіє, втрачає зір. За три місяці до завершення терміну ув’язнення, навесні 1939 року, Єфремов помирає у застінках сумнозвісного Володимирського централу. Лише через 50 років після смерті Єфремова та інших обвинувачених у «справі СВУ» реабілітовують за браком доказів. Тоді ж українство помалу повертає у свій культурний світ і його численну творчу спадщину.

. 

Процес СВУ (Спілки Визволення України) почався на день народження Тараса Шевченка – 9 березня 1930 р. 

Юлія Кузнєцова

Наталка Гай

Йому тиснула корона дитячого письменника. Тиснула до гіркоти, інколи нестерпно. Та будь-які спроби позбутися її були безуспішними. Радянський поет, дитячий письменник та перекладач Борис Заходер, завдяки професійному таланту якого світ побачили російські переклади таких шедеврів, як-от: «Вінні-Пух та всі-всі-всі» А.Мілна, «Мері Поппінс» П.Треверс, «Аліса в Країні чудес» Л.Керролла, «Пітер Пен» Дж.Баррі, віршів Юліана Тувіма та багатьох інших, завжди вважав, що «титул дитячого письменника» закрив йому шлях у дорослу літературу.

Одружений з читачкою

Стверджувати, що письменник, який писав для дітей, їх (дітей себто!) не любив, було б неправильно. Бо й одружився він врешті-решт із власною читачкою. Справа в тому, що Борис Заходер завжди радо відповідав своїм маленьким читачам, і робив це особисто. І от одного дня він отримав листа від дівчинки на ім’я Галина:

«Любий Борисе Заходер, я прочитала вашу «Мері Поппінс» та хочу дізнатися, що там було далі. Перекладіть, будь ласка, продовження, бо англійської мови я поки, на жаль, не знаю». Дівчинку надзвичайно здивувало, що улюблений автор відповів їй листівкою з теплими дружніми побажаннями та домашньою адресою у графі «відправник». Галинці Романовій надзвичайно подобалось його прізвище: затишне, щире та закличне. Заходер – «заходьте просто!». Так почалося це знайомство, яке згодом призвело до більшого – Галина Романова стала Галиною Заходер, дружиною письменника, та прожила з ним багато щасливих років.

Син бесарабського рабина та поліглот

Південна Україна – край багатонаціональний, і маленького хлопчика, що народився у сім’ї рабина Боруха Бер-Залмановича Заходера, з дитинства оточувало різноманітне мовне середовище. Містечко Кагул, що тепер належить Молдові, знаходилося на південно-західному кордоні України і було населено українцями, євреями, молдаванами, болгарами, поляками… Мабуть саме тому у майбутнього письменника прокинувся талант поліглота. Окрім державної російської, Борис Заходер володів багатьма мовами – українською, болгарською, польською, англійською, німецькою, ну й звісно їдишем.

Багата культурна палітра Бессарабії, крім того, давала йому могутній творчий поштовх, так, наприклад знаменитий вірш «Кит и Кот» («Кіт та Кит») безперечно з’явився на світ завдяки знанню української, де ці слова значно більш схожі і справді плутаються. Підтримував Заходер і дружбу з земляками – наприклад, Корнієм Чуковським, з яким колись разом вчився в Одесі. Чуковський навіть позичив Заходерам гроші, на які ті купили свій останній будиночок над річкою Яуза.

Борис Заходер був людиною південного темпераменту, тобто щирим, відкритим, дотепним жартівником – і вірші у нього точно такі, веселі та грайливі. Однак глибоко в душі Борис Заходер ховав невимовну тугу за своєю нереалізованою мрією – писати для дорослого читача. Як не парадоксально, у ті роки це була життєва драма не лише Заходера. В умовах радянської цензури багато письменників вимушено «прописувались» у дитячих редакціях, бо не мали можливості написати правду.

Спасибі золотим рибкам!

У літературу Заходер входив важко. Тоді він мав майже тридцять і дві війни за плечима – Фінську 1939 року, куди зголосився йти добровольцем, покинувши навчання у Московському літературному інституті ім. М. Горького, та Другу світову, куди потрапив уже автоматично. Через таке-от «ходіння в народ» свій письменницький, четвертий за рахунком диплом Заходер отримає значно пізніше. Четвертий – бо шукаючи свого шляху у житті, Борис спершу закінчив Московський авіаційний інститут, а потім біологічні факультети Московського та Казанського університетів.

Кожна з цих засвоєних юнаком галузей свого часу знадобляться йому у житті. Та першими, мабуть, Заходеру придалися знання, здобуті під час навчання на біологічному факультеті. Був час, коли його прекрасні дитячі вірші та переклади не потрапляли у жоден журнал чи книгу. Багатозначне мовчання редакторів немовби промовляло: «Навіщо літературі ще один поет, якщо є К. Чуковський, С. Маршак, С. Михалков, А Барто?». Однак за мовчання не платять гонорарів. А часи ті взагалі були не вельми ситими. І саме у цей непростий період Бориса Заходера врятували біологічні знання: він купував мальків, вигодовував їх у баночках, а потім продавав готових вже акваріумних рибок на пташиному ринку. Так поет заробляв на життя протягом кількох років. Але протягом цього часу Заходер залишався вірним собі: тобто продовжував писати вірші для дітей та пропонувати їх редакціям.

Справжній «таємний радник»…, справжній Ґете

Але у душі Борис Заходер не переставав горіти «дорослими перекладами», зокрема Йоганном Ґете, який для нього був богом та «таємним радником».

Саме з перекладів німецького класика для Бориса Заходера розпочався шлях у дорослу літературу. Вперше з творчістю Йоганна Ґете хлопечь познайомився у одинадцять років. Просто задля того, щоб «втерти носа Жуковському», малий спробував перекласти «Лісового царя» («Bon Goethee») Ґете.

З томиком німецького поета Заходер не розлучався протягом усієї Другої світової війни. А коли одного разу приятель подарував письменнику книгу Еккермана «Розмови з Ґете» – класик остаточно став частиною життя Бориса Заходера.

Неймовірне захоплення цим поетом визначало міру особливого ставлення Заходера до нього. У Ґете письменник знаходив гідного співбесідника, шукав відповіді на безліч життєвих та філософських питань. В архівах, які зберегла дружина поета Галина Сергіївна, є величезна папка чернеток – близько 800 аркушів, списаних дрібним почерком з обох боків, найбільш ранній з них датується 1946 роком. Аналізуючи ці переклади, окремі критики стверджують, що це не просто відтворення німецької поезії російською. Бориса Заходера, оминаючи будь-який пафос, можна назвати співавтором Ґете, оскільки до багатьох віршів класика Заходер робив часом по десять-двадцять варіантів перекладу.

В інтерпретації Бориса Заходера Йоганн Ґете постає перед читачем мудрим, дотепним та трохи епатажним. «У віршах Ґете часом були такі слова, які на той час редактори закривали трьома крапками, – усміхається в одному з інтерв’ю російській газеті дружина письменника. – Заходер їх теж перекладав».

«Без Бориса я ніколи б не побачив справжнього Ґете», – зауважує критик та літературознавець Бенедикт Сарнов.

Про близькість Бориса Заходера та Йоганна Ґете можуть навіть свідчити кілька доленосних збігів: обидва народилися в один день – 9-го вересня, обидва у віці 49 років кинули місто і переїхали жити у сільську місцевість, обидва прожили по 82 роки.

Наприкінці життя Борис Заходер (він помер 7-го листопада 2000 року), почав упорядковувати приблизний покажчик перекладів Ґете, очевидно, готуючи їх до друку, але завершити його не встиг. У комп’ютері письменника залишилися близько двох тисяч файлів з «ґетівськими» матеріалами.

Та чи можна стверджувати, що шлях Бориса Заходера у дитячій літературі – це лише вимушений крок, що був продиктований виключно обставинами? Навряд чи! Адже тоді російські читачі не мали б змоги познайомитися з Вінні-Пухом (образ кумедного ведмедика, за словами дружини поета, списаний Заходером з нього самого), Алісою, Мері Поппінс та багатьма іншими героями: кумедно-харизматичними, розумними та повчальними. І свідченням того, що Заходер, працюючи з творами для дітей, зайняв-таки своє місце під сонцем, є всенародна любов до його творів. Любов дитяча і не тільки! А пошуки Заходера у перекладах німецького класика Йоганна Ґете, його духовна спорідненість з ним свідчить лише про глибину його світогляду, неосяжність та різноплановість творчого таланту.

Тетяна Землякова

Проте якщо заглибитися в цю тему, з кожним кроком дивуєшся усе більше. Бо виявляється, що серед видатних бразилійців чимало вихідців з України та їхніх нащадків. Слова «нашого цвіту по всьому світу» в Бразилії напрочуд актуальні…

Серед вихідців з України та їхніх нащадків бразилійці згадують письменника і перекладача Бориса Шнайдермана, власника найбільшої бразильської бібліотеки Джозефа Міндліна, поетесу Гелену Колоди, режисера і сценариста Гектора Бабенка… Проте два прізвища у цьому списку слід виділяти жирним курсивом: Клариса Ліспектор та Віра Вовк.

Чи не найяскравішою українською зіркою на бразильському небосхилі є Клариса Ліспектор (у деяких перекладах Кларіс Лішпектор) – вона ж уродженка Чечельника Хая Пінхасівна Ліспектор. Звичайно, українка вона двічі умовна – з Україною її пов’язує лише місце народження (хоча у багатьох традиціях батьківщиною людини вважається місце, де зарито її пуповину) та український акцент у їдиші, яким розмовляли її батьки. Проте коли бразилійці хочуть підкреслити, що Україна їм не чужа, то згадують насамперед прізвище «Ліспектор». І не дивно – адже ця етнічна єврейка українського походження залишила настільки помітний слід у бразильській літературі, що її твори можна бачити у навчальній програмі, а портрет – на поштових марках.

Як і у кожного порядного письменника, у Клариси було важке дитинство. Її родина залишила Україну, рятуючись від погромів та зубожіння. Проте дуже скоро виявилося, що у Бразилії життя теж далеко не мед. Родина боролася зі злиднями, а коли Кларисі виповнилося дев’ять років, мати померла. Щоб залатати постійну діру в родинному бюджеті, з сімнадцяти років дівчина починає працювати приватним викладачем португальської. (До речі, слід зауважити: Клариса настільки асимілювалася, що навіть не розмовляла їдишем, не кажучи вже про якесь дотримання предківських традицій. Ідеальний емігрант – з погляду держави, звичайно.)

Проте по-справжньому талановитій людині несприятливі умови ідуть на користь – і Клариса закінчила не лише гімназію, а й Національний Факультет Права у Ріо-де-Жанейро. У студентські роки їй теж довелося паралельно працювати – адже помер батько, тому розраховувати на будь-яку допомогу ззовні вже взагалі не випадало. Утім, редагування газети «А Нойче» дало Кларисі змогу надрукувати деякі свої оповідання – вона писала їх ще з дев’яти років, проте спочатку видавці відмовлялися їх публікувати, оскільки ці оповідання не мали сюжету – лише враження…

Здавалось би, шлюб із молодим дипломатом мав покласти край життєвим труднощам Клариси Ліспектор. Та де!.. І хтозна, що краяло Кларисине серце більше – те, що у одного з двох її синів було виявлено рідкісну форму шизофренії, чи неприродні для інтроверта обов’язки дружини дипломата – а так хотілося присвятити більше часу не світському спілкуванню з чужими людьми, а сім’ї, дітям… «Що я бідніша, то більше на мені прикрас», – говорить у цей час письменниця.

Власне, письменницька слава прийшла до Клариси Ліспектор рано – у 1945 р. Її перший роман «Близько до серця» здобув премію фонду Граса Аранья, заснованого Бразильською Літературною Академією. Не всі критики сприйняли роман схвально – хтось шукав у ньому вплив Вірджинії Вульф та Джеймса Джойса, яких Клариса навіть не читала, а когось дратував феміністичний характер твору… Проте наступні книги письменниці змусили літературознавців звикнути до своєрідного стилю письменниці і навіть вигадати термін «дискурс тиші».

Світова війна, родинні негаразди та кочовий спосіб життя родини дипломата – у таких декораціях Клариса Ліспектор писала свої книги, тримаючи на колінах друкарську машинку. Проте цілком закономірно, що таке життя мало закінчитися розлученням…

І знов настали важкі часи – точніше, набули більш звичної форми безгрошів’я. Аліментів та гонорарів на життя усе одно не вистачало – і Клариса змушена була згадати молодість і повернутися до журналістсько-редакторської діяльності. Проте паралельно вона все одно продовжувала писати – зокрема і дитячі книги, а також вела обширне листування з колегами…

Цікавий факт: за кілька років до смерті портрет Клариси Ліспектор написав бразильський художник Карлос Скляр – і хай хтось скаже, що це не українське прізвище!

А ось якщо стосовно Віри Вовк (Селянської) і можуть точитися якісь суперечки, то лише на тему «чи вважати її бразильсько-українською письменницею, чи українсько-бразильською»?

На рідній Гуцульщині Віра прожила до тринадцяти років – потім родина емігрувала до Німеччини, і середню школу дівчинці впало закінчувати вже у Дрездені. А після того  – студіювати германістику, музикознавство та славістику в університетах Тюбінґена і Мюнхена.

Після закінчення ІІ світової війни багато українців, яких доля закинула до Німеччини, були змушені тікати ще далі від «обіймів» країни-переможця. У випадку родини майбутньої письменниці таким місцем виявилася Бразилія…

Бути українцем у Бразилії важко. Віра Вовк сама розповідає і про клімат, який разюче відрізняється від українського, і про те, що українські громади територіально розкидані по важко прохідних місцях, тому комунікація між ними досить проблематична… Та й про те, що українські емігранти у Бразилії – це переважно селяни, тому якщо йдеться про збереження культури в умовах чужої країни, то в Бразилії це можливо за оптимістичним сценарієм на рівні фольклору, а за песимістичним – на рівні шароварщини, коли під час карнавалу виконується гопак…

Проте якраз Віра Вовк є зразком повної протилежності Клариси Ліспектор. Вона саме з тих емігрантів, які і чужого научаються, і свого не цураються. Та ще й пропагують це своє.

Віра Вовк ніколи не відрікалася від рідної землі – на відміну від багатьох емігрантів, вона не лише зберегла її образ у серці, а й підтримувала з цілком реальною Україною зв’язок, спілкуючись із Іриною Стешенко, Григорієм Кочуром, Миколою Лукашем, Михайлиною Коцюбинською, Василем Стусом, Іваном Світличним… (До речі, двом останнім вона писала листи просто до таборів, куди їх як дисидентів запроторив режим.) Коли у 60-х роках минулого століття Віра Вовк відвідала радянську тоді Україну, її таврували  емігранти як зрадницю, а місцеві українці як націоналістку. Але час розставив усе по місцях…

Вірі Вовк стали в пригоді студії у німецьких університетах – деякий час вона викладала німецьку літературу в Державному університеті Ріо-де-Жанейро. Проте дуже скоро почала будувати ті самі культурні мости між двома своїми батьківщинами, про які тепер гордо говорять бразилійці. Сама Віра Вовк стверджує, що українську літературу португаломовний світ знає виключно з її перекладів – а переклала вона чимало авторів:  Івана Франка, Лесю Українку, Марка Вовчка, Василя Стефаника, Ліну Костенко, Ірину Жиленко, Івана Драча, Василя Симоненка, Валерія Шевчука… Ще 1959 року в її перекладі побачила світ «Антологія української літератури». Але і цій самій українській літературі прислужився перекладацький талант Віри Вовк, бо, як відомо, і на українську вона перекладала – з португальської, німецької, французької, італійської, румунської, македонської, старослов’янської… І це вже не кажучи про власні твори, які Віра Вовк теж пише чотирма мовами – українською, португальською, німецькою та англійською, блискуче підтверджуючи стереотип про схильність українців до легкого опанування будь-якої мови.

Не дивно, що нагорода знайшла героя! 2008 року Віра Вовк здобула найвищу літературну відзнаку України – Шевченківську премію. Це стало великою подією для бразильських українців – себто для тих, хто такими себе вважає…

Ну що тут скажеш! Таким вихідцем, як Віра Вовк, пишалась би будь-яка країна – у цьому випадку і Україна, і Бразилія. Побільше б нам таких українців – і тут, і за кордоном…

Отож бразилійці цілком мають рацію, стверджуючи, що ми, українці, їм культурно не чужі. Вихідці з України багато внесли у бразильську літературу, ставши не українськими письменниками, якими могли б стати на теренах України, а таки бразильськими. То, може, нам варто вимагати від Бразилії культурної компенсації? Нехай надасть нам низку бразильських письменників, які емігрують сюди і стануть українськими… А то посилає виключно футболістів.

Жарт, звичайно. А нам залишається пишатися з того, що наша земля настільки щедра на письменників, що цієї щедрості вистачає ще на багато світових літератур…

Наталка Гай

Усі, хто знав Євгена Васильовича, захоплювалися силою його духу й отим ніде «не закоріненим» оптимізмом. Адже він, один з кращих представників житомирської прозової школи, прозаїк-шістдесятник, практично все життя був прикутий до ліжка.

Стрибнувши зі скелі в річку Тетерів, 17-річний Євген пошкодив хребта й став майже нерухомим. Той день 1952 року назавжди залишився пам’ятним, адже, за словами літератора, він «скрутив собі в’язи і став письменником». У письменницьку й перекладацьку царину його штовхнув саме нещасний випадок, бо з дитинства хлопець мріяв стати ветеринаром і лікувати тварин.

Незважаючи на отаку-от сумну «прозу життя», першим літературним досвідом Євгена Концевича стали гуморески. Вміння пожартувати з себе, з оточення, іноді з приводу насправді плачевних ситуацій й обставин – от що виділяло цю мужню людину з-поміж інших. Утім кепкувати з голів колгоспів, сільрад чи громадських закладів, як це робив у своїх гуморесках письменник-початківець, у радянські часи вважалося ідеологічно «хибним». Саме тому тексти «забракували». Не бажаючи створювати ідеологічно «правильні» гуморески, Концевич зовсім припинив їх писати… До того ж Валерій Шевчук підштовхнув його на серйозніші літературні звершення.

«Психічно повноцінна література!»

Коли сьогодні говорять про житомирську прозову школу, згадують чимало талановитих авторів. І ім’я Євгена Концевича, майстра коротких прозових форм, посідає достойне місце серед них. Перша збірка оповідань «Дві криниці» (1964), написана в неореалістичній манері, заявила про новий самобутній талант. Як зазначив Валерій Шевчук, перша книжка Концевича «пластична, вона має свій аромат і свій неповторний стиль».

Однак незважаючи на вдалий дебют, Євген Концевич відразу зник з літературного життя на довгих 20 років. Небажання співпрацювати з КДБ, «закладати» друзів, писати ідеологічно «правильні» твори далося взнаки, відсунувши автора у кінець «черги» на публікацію – адже у радянські часи за виданням, точно так, як і за ковбасою, стояли черги.

Друга книга оповідань – «Йдучи вулицею» вийшла у 1985 році. Згодом були опубліковані книга мемуарів про житомирський літературний світ «Тутешня кава» (2000 р.), збірка оповідань «Вона йшла усміхнена» (2002 р.), книжка одного оповідання дванадцятьма мовами «Мамо, мамочко, прокинься» (2006 р.), книжка малої прози «Голубині пастелі» (2009 р.) і підсумкове видання творчої спадщини Євгена Концевича – «Клекіт глухоти» (2010 р.).

Оповідання й новели письменника буквально зачіпають за «живе», в них безмежна доброта і людяність вражаюче контрастують з прикрою життєвою реальністю. Герої творів – «маленькі» люди, «живі», чутливі душі, які зіштовхуються з бездушним брутальним світом. І автор – тонкий психолог – детально досліджує найтонші нюанси їхніх переживань і внутрішніх рефлексій. Це – і страшне «прозріння» дитини в оповіданні «Чому вона мовчить?», і гіркота самотньої старості («Його повезли в синій-синій «Волзі»), і непосильний тягар горя («Вона йшла усміхнена»), і душевне зчерствіння та короткозорість («Квіти»), і дитячі переживання в оповіданні «Дві криниці»…

Утім незважаючи на особисті драми і навіть трагедії героїв, у творах подекуди знаходимо маленькі «промінці» світла. Такі як заспокійлива присутність дядька Кесара («Дві криниці»), чи відверта радість технічки Гані першим кульбабкам, знехтуваним «короткозорою» вчителькою («Квіти») чи щире співчуття незнайомої дівчини («Йдучи вулицею»)…

Творчість Концевича – це своєрідне «щеплення» проти будь-яких душевних «збочень» чи кривлянь. Адже тут немає компромісів чи неоднозначностей. Позиція автора – єдина. Це – гідність, повага і любов до людини, яка контрастує з лицемірством, брехнею, душевним зчерствінням і недолугістю зовнішнього світу. «Якщо колись на книжках ставитимуть знак психічно повноцінної літератури, яка формує у читача життєстверджувальне ставлення до світу і здорові інстинкти, – зазнає літературознавець Володимир Даниленко. – То проза Євгена Концевича цілком впишеться в таку літературу».

«В нього така манера – приймати гостей лежачи…»

Література, голуби, садок і пес – складові частини світу, в якому жив Євген Концевич. А ще, безперечно, – Україна й друзі та однодумці.

Будинок письменника у Другому Шевченківському провулку в Житомирі був «місцем паломництва» багатьох відомих людей. Сюди приходили Валерій та Анатолій Шевчуки, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Іван, Леоніда та Надія Світличні, Алла Горська, Євген Сверстюк, Микола Плахотнюк, Ніна Вірченко, Ірина Жиленко, Михайлина Коцюбинська, Іван Дзюба, Юрко Ґудзь… Усі відвідувачі розписувалися на рушникові, а підписи потім вишивалися кольоровими нитками. Усього їх назбиралося близько 500…

Як пригадували друзі та знайомі, Євген Концевич був надзвичайно світлою і спраглою до життя особистістю. «У ньому стільки сили волі, любові до людей, гумору, нарешті, що нерідко було таке відчуття, що це не він викреслений з активного життя, безнадійно хворий і прикутий до ліжка інвалід, а ми», – писала Надія Світлична.

Серед друзів і відвідувачів Євген Васильович завжди тримався як рівний, забуваючи про фізичні недуги. «Він тримається так, ніби нема в нього ніякої біди й хвороби, а просто в нього така манера – приймати гостей лежачи», – зазначав Валерій Шевчук.

Євген Концевич любив покепкувати, не тільки з інших, а насамперед із себе. Скажімо, не можна без посмішки читати його візитівку, вміщену в останній книзі. «Почесний громадянин Житомира, з правом безплатного користування всіма трамваями міста, навіть і в поїздках за кордон», – пише прикутий до ліжка письменник. Або: «Двічі розведений, тричі одружений, за що Президентом нагороджений орденом за Мужність 3-го ступеня».

До речі, орден «За мужність» ІІІ ступеня Євген Васильович отримав 2005-го року, а раніше – у 1999-му – став лауреатом Всеукраїнської премії в галузі літератури й мистецтв імені Івана Огієнка.

Євген Концевич помер у липні 2010-го на 76-му році життя, з яких 58 років він був прикутим до ліжка. Незважаючи на це, його життя і творчість є яскравим взірцем для тих, кому бракує життєстверджувального ставлення, оптимізму, сили волі і любові до світу й людей. Адже цьому навчають не лише твори Концевича, а насамперед його життєвий приклад, душевна незламність і отой «ніде не закорінений оптимізм».

Людмила Сайко

Історично склалося так, що у будь-якого винаходу є свої «перші» і «найперші». Приміром, Колумба вважають першовідкривачем Америки. Але ж до нього там уже побували фінікійці та вікінги. Усі знають Гутенберга як винахідника книгодрукування. Однак за багато століть до нього китаєць Бі Шен уже використовував рухомі літери для друкування книг. На питання «Хто перший український друкар?» більшість людей без сумніву назвуть Івана Федорова (Федоровича). Можливо, хтось згадає Франциска Скорину. А проте, майже за століття до Федоровича і за чверть століття до Скорини українські книжки друкував Швайпольт Фіоль.

Майстер на всі руки

Саме в друкарні Фіоля з’явилися перші книги кириличним шрифтом. Сам же Фіоль – можливо, когось це розчарує – не був русином, не жив на українських землях і навіть навряд чи колись там бував. Правда, у вітчизняній науці були спроби «українізувати» Фіоля: десь у 1960-х з’явилися гіпотези, що Швайпольт Фіоль – це насправді Святополк Фіола, лемко з передгір’я Карпат. Однак ці гіпотези нічим не потверджені, натомість на колофоні перших Фіолевих книжок є надпис: «Докончана бисть сія книга у великом граді у Кракові при державі великого короля полскаго Казимира і докончана бисть міщанином краковским Швайполтом Фіоль, із німець, немецкого роду, франк». Фіоль дійсно був німцем, але його мала батьківщина – не Краків, а невеличке містечко Нойштадт на Айші, що у Франконії. Краківським громадянином Фіоль став лише у 1479 році, на що вказує запис у відповідній реєстраційній книзі. У тому ж записі вказана також і спеціальність Фіоля – гаптар, тобто майстер, який вишиває по тканині золотими або срібними нитками й оздоблює її дорогоцінним камінням.

Чому Фіоль оселився у Кракові можна лише гадати. Дехто вважає, що він приїхав сюди з Нюрнбергга з Юрієм Дрогобичем, був його студентом і входив до гуртка вихідців із Нюрнбергга. Інша версія – що до Кракова переїхав батько Фіоля. Проте це все гіпотези, якими намагаються заповнити лакуни невідомого у Фіолевій біографії. А таких багато, бо хоч про життя і діяльність цієї людини розповідають 49 документів, знайдених у краківських архівах, повний життєпис на їх основі витворити неможливо.

Утім, те, що Фіоль був особистістю досить різнобічною, а його доля – далеко не легкою і спокійною, сумнівів не викликає. Про його винахідливість, зокрема, свідчить те, що перед тим, як організувати друкарню, Фіоль винайшов машину для відкачування води із шахт, на яку король видав йому привілей (по-теперішньому – патент). Машиною зацікавився Ян Турзо, представник багатого купецького роду і власник багатьох шахт. Невдовзі саме він разом зі своїм зятем, краківським патрицієм, Яном Тешнаром, фінансуватиме Фіолеву друкарню.

Народження першодруків

У вересні 1490 року Фіоль звинувачує Йоганна й Ніколауса Сведлера із Нойбурга у крадіжці паперу, який зберігався в його майстерні. Вони провини не визнають і подають до суду скаргу за образу. Як відповідь, Фіоль заявляє, що, мовляв, доказів у нього немає, але він бачив все на власні очі. Рішення суду не збереглося, але з документу слідує – оскільки гаптареві чи гірничому майстру навряд чи потрібен папір у великих кількостях, очевидно, що у 1490 році у Кракові вже існувала друкарня.

Припускають, що вона була організована близько 1489 року. Нещодавно знайдено договір, датований 26 жовтня 1489 року, в якому такий собі Якоб Карбес обіцяє Фіолю виготовити літери руського шрифту. Проте невідомо з яких причин – чи Карбес не дотримав обіцянки, чи то Фіолю не сподобалася його робота – надалі замість нього згадується вже інша особа – студент Краківського університету Рудольф Борсдорф. Зберігся акт, в якому засвідчена передача замовнику 230 готових літер і надрядкових знаків. Причиною ж складання акту стала заява Рудольфа, що він «нікому, крім Швайпольта, навіть собі самому, не буде виготовляти, вирізати і юстувати руський шрифт; не буде також давати поради і навчати цьому будь-кого під страхом втрати усього свого майна». Вочевидь, у Фіоля була неабияка комерційна хватка, а, може, він просто хотів лишитися в історії…

«Часослов» Швайпольта Фіоля

Першими книжками, виданими Фіолем, були Октоїх і Часослов – найбільш затребувані богослужбові книги православної церкви. На останніх сторінках розміщено власну типографську марку Фіоля, а також колофон, в якому вказано ім’я типографа і рік виходу книги. Обидві книги датовані 1491 роком, хоча Октоїх традиційно вважається першим. Орнаментальне оформлення видань досить убоге, але привертає увагу нумерація сторінок – дослідники кажуть, що не знаходили такої більше ніде. Наприклад, в Октоїху послідовно пронумеровано перші чотири сторінки кожного зошита (вся книга складається із 22 восьмисторінкових зошитів), а в Часослові взагалі лише перша і третя сторінки. Щодо мови видань, то примітно – там, де Фіоль міг відійти від церковнослов’янської, у друках з’являється багато рис живої української мови того часу.

Від тюрми не зарікайся

Невідомо, як у Фіоля склалося зі щастям, але на судові тяганини йому таланило. Так, наприклад, у липні 1491 року він судився з якимось паном Отто через фінансові питання, причому був засуджений і ув’язнений. Звільнили Фіоля завдяки старанням його покровителів, які внесли за нього заставу сумою у розмірі 1000 угорських флоринів.

Та вже у березні наступного року Фіоля знов засудили – цього разу нібито за єретичні висловлювання, що видно з тексту його очисної клятви: «…вустами і серцем визнаю, що в таїнстві святої Євхаристії справді перебуває Бог і що причастя під одним лише виглядом хліба є достатнім для спасіння народу християнського». Існує думка, що даний привід був лише прикриттям, а справжня причина крилася у видавничій діяльності Фіоля. На користь цього припущення свідчить інший факт: незадовго до судового процесу Ян Турзо звернувся до вищої католицької інстанції країни з проханням дозволити надрукувати «руські книги», але замість дозволу Гнезненський архієпископ вирішив «переконати Турзо і утримати його від розповсюдження та друку» вказаних книг. Як би там не було, дві інші книги – Тріодь пісна та Тріодь цвітна – надруковані, скоріш за все вже після 1492 року, видані анонімно. Фронтиспіс та типографська марка збереглися лише в одному екземплярі книги, який, напевно, був вилучений із загального тиражу.

У 1502 році Фіоль отримує право на закладання шахт у Майферсдорфі, неподалік від шахтарського містечка Райхенштайн. Наступного року, коли у Райхенштайні спалахує бунт забійників, Фіоля уповноважено вести з ними переговори. На цей час він уже одружений з Маргаритою – дочкою багатого краківського міщанина, Миколая Любчиця. Її батько, до речі, був одним із поручителів за Фіоля перед єпископським судом у справі з паном Отто. Як склалося їхнє подружнє життя, сказати важко. Але коли Швайпольт оселяється в угорському місті Левоча, Маргарита з якихось причин залишається у Кракові і переїздить до чоловіка лише у 1511 році. А в заповіті, підписаному 7 травня 1525 року, ні дружину, ні дітей Фіоль не згадує. Можливо, Маргарита до того часу померла, а можливо, вони посварилися.

У Левочі Фіоль продовжує займатися гірничою справою, але в останні роки життя знов перебирається до Кракова. Там він живе на пенсію, яку призначила йому родина Турзо. У Кракові Фіоль і помер в кінці 1525 – на початку 1526 року.

Як бачимо, після видання Тріодей Фіоль до видавничої діяльності не повертається. Чи він не хотів наражатися на переслідування з боку католицьких інстанцій, чи просто шахти виявилися більш прибутковими, ніж друкарня – про причини можна тільки здогадуватися. Але ті чотири книги (є версія, що була і п’ята, однак її ніхто ніколи не бачив), які встиг випустити Фіоль, твердо вкарбувалися в історію кириличного книгодрукування. Це вже потім будуть і Франциск Скорина, й Іван Федорович, які багато зробили для поширення друкованих книг на наших землях. Існування видань Фіоля в жодному разі не применшує їхньої ролі, і не віднімає у них їхнього заслуженого статусу першодрукарів. Просто Фіоль був отим – найпершим.

Наталя Жищенко

Винахідник сюрреалізму, один із найяскравіших і найвпливовіших митців початку ХХ століття, ідеолог французького авангардизму, експериментатор і відчайдух – таким залишився у світовій літературі поляк Вільгельм Аполлінарій Костровицький, а інакше – Ґійом Аполлінер. Його творчість стала зразком для наслідування сотням митців, його коротке життя – предметом для вивчення десяткам науковців зі всього світу. Тюрма, війна, поезія, смерть – усе змішалося у цій неймовірній та неповторній долі.

Дульчіні-Костровицький-Бонапарт

Наприкінці серпня 1880 року в мерії міста Рим було зареєстроване новонароджене немовля – знайда, син невідомих батьків. Дитині дали прізвище Дульчіні, проте невдовзі знайшлася справжня мати сиротини – чарівна Анжеліка Костровицька, представниця знатного польського роду, яка, за примхою долі, поневірялася тоді в Італії. Але особа батька, що була огорнена таємницею при народженні майбутнього поета, залишається загадкою і донині. Прийнято вважати, що Вільгельм-Альберт-Володимир-Олександр-Аполлінарій Костровицький – а саме таке ім’я отримав врешті-решт хлопчик – був позашлюбним сином італійського аристократа Франческо д’Аспермонта, який мав тривалі романтичні стосунки з красунею Анжелікою. Проте дослідники життя і творчості Аполлінера, взявшись копати глибше в історію його родини, висловили інші версії походження поета. Одна з них твердить, що Аполлінер був нащадком не кого іншого, як Наполеона Бонапарта!

Анжеліка Костровицька

Сімейна хроніка Костровицьких містить відомості про графиню Меланію Костровицьку, що була частиною тодішньої «міжнародної еліти». Вона мешкала то в Австрії, то у Франції, то в Італії і мала незаконного сина від Наполеона II, герцога Рейхштадтського. Існують також свідчення про те, що Меланія Костровицька дуже опікувалася своєю молодою родичкою Анжелікою та її дитям, а отже – роблять висновки науковці, не виключено, що до народження Аполлінера мав відношення не якийсь там італієць, а син Наполеона ІІ, і значить Меланія доводилася йому бабусею, а Наполеон Бонапарт – прадідусем. Врешті це пояснює невимовний потяг поета до Франції, якій він присвятив усе своє життя та творчість.

Безумовно, це лише припущення, і скидається на те, що ми ніколи не дізнаємося правди про істинне походження поета. Однак цікаво, що сам митець якусь «правду», очевидно, знав, хоча й ретельно приховував її від усіх. Про свої польські корені Аполлінер практично не згадував; в офіційній картці реєстрації для іноземців, виданій 1899 року, він вказав одразу дві національності: «італієць» та «росіянин». Проте усе своє життя Аполінер прагнув бути французом, а незадовго до смерті подарував своєму другові Андре Біллі автопортрет, на якому зобразив себе в орлиній масці (орел – символ роду Наполеонів).

Злочин і кара: справа викрадення «Мони Лізи»

Хай там хто був батьком майбутнього поета, та його вихованням займалася мати. Анжеліка Костровицька прагнула, аби її син був освіченою людиною, тож хлопець спочатку навчався у коледжах в Монако та в Каннах, а згодом – у ліцеї в Ніцці, де, власне, уперше спробував свої творчі сили: разом із товаришем Вільгельм видавав рукописний часопис. Тоді ж з’явився перший псевдонім митця – «Гійом Макабр» («макабр» означає «похмурий»). Значно пізніше, у 1909 році, під деякими своїми творами поет підписувався як «Луїза Лаланн», викликаючи інтерес читачів до такої неординарної «жіночої» літератури. А от усесвітньо відоме «Ґійом Аполлінер» (переформовані перше й останнє імена митця – Вільгельм та Аполлінарій) з’явилося лише у 1902 році. Тоді, набравшися вражень від мандрівок Німеччиною та Австрією разом із заможною родиною Міло (в якості вчителя французької мови) та переживши перше любовне потрясіння до гувернантки Анні Плейден, поет дебютував збіркою «Рейнські вірші». І вже після цього Вільгельма-Ґійома просто-таки затягнуло у шалений вир паризького культурного життя. Знайомства з неординарними особистостями, які несли в собі свіжі на той час ідеї, неабияк вплинули на творчий розвиток поета. Але особливу роль у житті Аполлінера зіграли двоє друзів геніальний художник Пабло Пікассо і талановитий пройдисвіт Жері П’єре…

Пабло Пікассо «Ґійом Аполлінер»

Пікассо та Аполлінер мали гарні товариські стосунки й навіть не здогадувалися, що вони можуть бути затьмарені, здавалося б, дріб’язковою справою. Жері П’єре, якого молодий поет зробив своїм секретарем через особисту симпатію до нього, також не думав про погане й не збирався нікому псувати життя. Проте так сталося, що цей милий відчайдух був непереборним авантюристом і просто не міг спокійно пройти повз річ, яку можна було поцупити. Одного дня П’єре зробив Пікассо «подарунок» – він приніс художникові викрадені з Лувру старовинні іберійські статуетки, які той вважав джерелом свого натхнення. Через кілька років П’єре знову спокусився на крадіжку – цього разу він поцупив із Лувру жіночий бюст із тієї ж колекції. Коли ж Пікассо відмовився від нього, П’єре не знайшов кращого місця для статуетки, як дім свого «покровителя» Гійома Аполлінера. Поет не хотів ризикувати й нехтувати законом, проте, взявши приклад із Пікассо, заплющив очі на крадіжку й залишив статуетку в себе… Не дивно, що коли 1911-го року з Лувру таємничо зникла славетна картина «Мона Ліза», Аполлінер щиро порадив своєму улюбленцеві Жері П’єре виїхати з країни й сам трохи запанікував, хоча ні він, ні його друг не були причетні до цієї крадіжки. Паніка Аполлінера виявилася недаремною: в поліції хтось назвав його ім’я, і при обшуку помешкання було знайдено бюст, який належав Лувру, а також листи, з яких випливало, що поет свідомо зберігав у себе викрадене майно. Справа обернулася довгою судовою тяганиною і тижневим ув’язненням, під час якого Аполіннер зазнав фізичних і моральних страждань. Більше того – саме через цю «пляму» на поетовій репутації він не отримав у 1913 році Ґонкурівську премію за свою неперевершену збірку «Алкоголі».

Жері П’єре намагався врятувати друга, надсилаючи в поліцію загадкові листи від «крадія», в яких стверджував невинність Аполлінера. А от інший друг – Пабло Пікассо, поставши перед судом і поглянувши у вічі поетові, заявив, що вперше бачить цю людину. Художник вийшов сухим із води і хоча згодом він щиро каявся у своєму вчинкові, та було вже пізно…

За Францію – зі зброєю в руках та кулею у голові

Показовим є той факт, що однією з причин посиленої уваги до поета з боку поліції була саме відсутність французького громадянства. Якби Аполлінер мав французький паспорт, історія з «Моною Лізою» закінчилася б звичайними допитами – а так слідчі вважали, що поляк з італійсько-російською національністю може представляти міжнародну банду, небезпечну для Франції. Протягом життя поет щиро прагнув стати справжнім, офіційно визнаним французьким громадянином, та бюрократичні інстанції не погоджувалися оформлювати документи – самого лише бажання, хай би навіть підкріпленого внеском до французької літератури, було недостатньо.

А проте у 1914 році, коли розпочалася Перша світова війна, Гійом Аполлінер добровільно пішов на фронт: спочатку артилеристом, а потім – піхотинцем. Таким чином митець намагався довести собі й усім, що він ладен на будь-що заради Франції. Крім цього, хай як банально це звучить, поет хотів утекти від чергового невзаємного кохання. Будучи завзятим та енергійним і водночас зберігаючи спокій та рівновагу там, де це було потрібно, Аполлінер проявив себе як чудовий вояка і дослужився до лейтенанта, проте одного дня отримав тяжке поранення в голову. Після такого очевидного прояву героїзму світ ніби перевернувся: Вільгельма Костровицького нагородили Бойовим Хрестом, надали йому французьке громадянство; кохана жінка відповіла взаємністю, а творчі напрацювання почали приносити славу й визнання. І тепер лише смерть могла відібрати у поета його зароблене щастя – і вона це зробила 9 листопада 1918 року, в останній день війни. Гійом Аполлінер раптово помер від грипу, обтяженого наслідками поранень Доля подарувала йому лише два роки спокійного щастя, наповненого коханням та Францією – омріяною, завойованою, створеною батьківщиною. Проте з того часу вони вже не розлучалися – теперішня Франція неможлива без Ґійома Аполлінера, так само, як і неможливо без нього сучасне мистецтво, до якого римський знайда, нащадок Бонапарта, «викрадач» «Мони Лізи» зробив внесок, переоцінити який просто неможливо.

Жанна Капшук

Чеслава Мілоша без перебільшення можна назвати людиною-епохою. Він не вміщується у жодні окремі дефініції чи метафори, а його творчість можна вважати своєрідною енциклопедією 1900-х. Чеславу Мілошу судилося життя довжиною майже в століття, тому історія ХХ сторіччя стала його особистою історією. Але заслуга письменника не лише в тому, що, пропустивши крізь себе трагедію часу, він зумів показати її іншим. Важливіше – вміння лишатися чесним – з самим собою і з читачем. Недарма Чеслав Мілош став лауреатом Нобелівської премії з літератури 1980 року. Зараз же його ім’ям називають літературні фестивалі та премії.

Мистецтво долати відчай

Коли 30 червня 1911 року у литовському селищі Шетейні з’явився на світ маленький Чеслав, у його життя увійшло одразу три країни: Литва, Росія і Польща. Адже Литва тоді входила до складу Російської імперії, а батьки Мілоша були поляками. Через те мовна і культурна атмосфера прадідівського дому на березі річки Нев’яжі, була польською. Втім, для Литви, що колись разом із Польщею складала одну державу, це не рідкість. Згадаємо хоч би знамениті рядки «Litwo! Ojczyzno moja!», які належать перу, славетного земляка Мілоша – Адама Міцкевича. Тож не дивина, що рідна Литва відігравала велику роль у становленні Мілоша, як країна, «де схрещуються різні культури, релігії і епохи». «Я був би кимось іншим, якби не моє щастя дитини у шетейнському саду» – твердитиме письменник у своїх «Пошуках вітчизни». Однак ідилічним простором місце раннього дитинства стане пізніше, вже з відстані часу.

Уже змалечку Чеслав вправлявся у мистецтві долання відчаю. Першим усвідомленим явищем у житті, як він сам про це писав, була війна. Виглядаючи з-під пелерини бабусі, хлопчик знайомився з жахом: «ревіння гнаної худоби, паніка, густа курява на дорозі, темний горизонт, на якому блискало і стугоніло». У 1914 батько Мілоша, інженер-будівельник мостів і доріг, був мобілізований. Сім’я супроводжувала його у прифронтовій смузі і так почала кочовий спосіб життя, не затримуючись ніде довше, ніж на кілька місяців. Часто домом був фургон, іноді – військовий ешелон, із самоваром на підлозі, який перевертався, коли поїзд раптово рушав. Із цих постійних мандрів для Мілоша витікає розуміння того, що світ є плинним і тимчасовим, і певно, саме тут слід шукати витоки мілошівського катастрофізму, який згодом виллється у цілу літературно-філософську течію.

Після війни родина Мілошів повертається до Литви, у Вільно. Там на хлопця чекає цілком цивільне зростання: гімназія і католицьке виховання, студентські роки на факультеті права і поетичний дебют в університетському журналі, читання блаженного Августина і водночас захоплення марксизмом. Були там і Клуб волоцюг із карколомними пригодами та мандрівками до Західної Європи, і літературна група «Жагари», учасники якої увійшли до історії літератури під іменем катастрофістів. Тоді ж таки формуються літературні майбутнього нобелівського лауреата, які не змінилися протягом усього його життя.

У 1936 році тиражем у 300 примірників (на більший тоді могли розраховувати лише класики) виходить збірка Мілоша «Три зими» – візії невідворотної катастрофи. Вірші були написані герметичною, майже незрозумілою мовою, – так говорять пророки, які хочуть донести людям щось надзвичайно важливе, але не можуть вмістити це у людську мову. Однак книжка несла в собі особливу емоційну ауру, витворену баченням апокаліптичної небезпеки. Вона відразу привернула до себе увагу дослідників, які заговорили про катастрофізм, відчай, песимізм поезій. Утім, життя рано навчило Мілоша долати відчай, а тому в «Трьох зимах» на тлі страшної правди про навколишню дійсність вимальовується радше надія: «…Три рази мають звитягу здобути брехливі, / аж поки правда на світі воскресне, / і з нею постануть в одній хвилині / пречисті земля і небо, море і весни» – звучить вона  у вірші «Повільна ріка».

Втеча від масок

Друга світова війна стала ніби матеріалізацією катастрофічних передбачень, новим трагічним досвідом. У 1940-му Мілош тікає від радянських «визволителів» до Варшави, де стає учасником антифашистського руху й одним із організаторів підпільного літературного життя окупованої Польщі.

Після війни він працює у польському посольстві спочатку у Вашингтоні, а потім у Парижі. У Польщі в цей час – розмах тоталітаризму, моральний релятивізм якого суперечить принципам Мілоша. Таким чином постає вибір: батьківщина чи правда. Оскільки примирити ці дві константи на той час було неможливо, поет обирає правду. 1 лютого 1951 року він не приходить до посольства за зарплатнею і стає емігрантом. За це комуністична пропаганда одразу охрестила його «зрадником», а книжки письменника – табуйовано.

Париж приймає Мілоша. Однак Мілош не може прийняти Париж. У 1953 році він пише «Поневолений розум» – розвідку про сутність тоталітарного режиму, яку одразу перекладають багатьма мовами і яка стає культовим твором у різних частинах світу. Того ж року з’являється повість «Здобуття влади» – за неї автор отримує Європейську літературну премію, а відтак – перепустку до «безперебійного» друку і нормального життя. Але не так сталося, як гадалося. Через те, що все більше французьких інтелектуалів стають прихильниками радянського комунізму, Мілош знову змушений тікати, рятуючи свою внутрішню свободу – цього разу вже до США. Там у 1960 році він стає професором славістики Каліфорнійського університету в Берклі. Про свою еміграцію Мілош згодом напише: «Гадаю, що вирішальним для моєї втечі було бажання позбутися фікції і знайти таке місце на землі, де б я міг носити своє обличчя, а не маску».

Поїхати за океан було непросто. Адже відрізати себе від живого організму рідної мови і культури у більшості випадків означало для письменника перестати творити. Проте у США Мілош продовжує працювати, за його власним зізнанням, «оселившись у польській літературі». Уже на той час він був одним із найвідоміших польських літераторів, зокрема, завдяки «Поневоленому розуму» та «Рідній Європі», написаній 1958 року в Парижі. З роками ж його популярність зростає. Американці знають Мілоша спочатку як «Темновельможного професора» і перекладача, після 1973 року – як поета, і як одного з найцікавіших тогочасних авторів. Він дістає різноманітні нагороди і почесні звання. У Польщі, натомість, в цей час про нього знає лише вузьке коло інтелектуалів.

Для Мілоша-емігранта література стала чи не єдиним способом долучитися до польського життя. Тому в цей час видано багато книжок письменника, серед них – повість «Долина Ісси», поема «По нашій землі», збірки віршів та есе – «Король Попелі та інші вірші», «Зачарований Гутьо», «Місто без імені», «Земля Ульро». Також Мілош працює над перекладами Святого Письма, зокрема, виходять «Книга псалмів», «Книга Йова», «Книга мудрості» тощо.

Мудрець, який шукає реальність

Мілош володів дуже цінним умінням – берегти час. І не тільки час теперішній, тобто кожну хвилину свого життя (що вилилося у надзвичайну «плодючість» письменника), а й час минулий. «…Обов’язок письменника полягає у тому, щоб пам’ятати» – так він визначив своє покликання у нобелівській промові 1980 року. Сила у тому, щоб називати речі своїми іменами, звільняючи минуле від вигадок і легенд, – твердить письменник. Власне, і премію йому дали саме за це – «за безстрашне провидництво, з яким він показав незахищеність людини у світі, що страждає через конфлікти». Іншими словами – за чесність.

У всій своїй творчості Мілош переслідував нелегку мету – спіймати реальність. Він навчився уміти бачити й уміти показувати, максимально відсторонюючись від предмету зображення. Замість «я бачу» він навчився казати «є» – і це слово стало для нього сутністю поезії.

Мілош якось сказав, що відчуває себе «маленьким хлопчиком, який грається на березі річки». Можливо, цим образом можна охарактеризувати образ нобелівського лауреата: тут і пожиттєва дитяча чесність, і дивовижне вміння дивуватися, і невтомна енергія, і водночас, талант відстороненості, показу реальності «з берега».

Мілош помер у 2004-му,  93-річним старцем. Тоді один із критиків сказав, що його смерть закриває епоху художників-титанів, художників, які грають у хаосі світу роль мудреців, пророків, точок відліку. Можливо, хтось не знайде у житті письменника чогось аж надто особливого. Адже не лише він пережив дві війни, був змушений творити в еміграції, не лише він зумів охопити широту проблем свого століття. Але Чеслав Мілош зумів зробити це з непідробною чесністю, надією і вдячністю.

Жищенко Наталія