Наталка Гай

Йому тиснула корона дитячого письменника. Тиснула до гіркоти, інколи нестерпно. Та будь-які спроби позбутися її були безуспішними. Радянський поет, дитячий письменник та перекладач Борис Заходер, завдяки професійному таланту якого світ побачили російські переклади таких шедеврів, як-от: «Вінні-Пух та всі-всі-всі» А.Мілна, «Мері Поппінс» П.Треверс, «Аліса в Країні чудес» Л.Керролла, «Пітер Пен» Дж.Баррі, віршів Юліана Тувіма та багатьох інших, завжди вважав, що «титул дитячого письменника» закрив йому шлях у дорослу літературу.

Одружений з читачкою

Стверджувати, що письменник, який писав для дітей, їх (дітей себто!) не любив, було б неправильно. Бо й одружився він врешті-решт із власною читачкою. Справа в тому, що Борис Заходер завжди радо відповідав своїм маленьким читачам, і робив це особисто. І от одного дня він отримав листа від дівчинки на ім’я Галина:

«Любий Борисе Заходер, я прочитала вашу «Мері Поппінс» та хочу дізнатися, що там було далі. Перекладіть, будь ласка, продовження, бо англійської мови я поки, на жаль, не знаю». Дівчинку надзвичайно здивувало, що улюблений автор відповів їй листівкою з теплими дружніми побажаннями та домашньою адресою у графі «відправник». Галинці Романовій надзвичайно подобалось його прізвище: затишне, щире та закличне. Заходер – «заходьте просто!». Так почалося це знайомство, яке згодом призвело до більшого – Галина Романова стала Галиною Заходер, дружиною письменника, та прожила з ним багато щасливих років.

Син бесарабського рабина та поліглот

Південна Україна – край багатонаціональний, і маленького хлопчика, що народився у сім’ї рабина Боруха Бер-Залмановича Заходера, з дитинства оточувало різноманітне мовне середовище. Містечко Кагул, що тепер належить Молдові, знаходилося на південно-західному кордоні України і було населено українцями, євреями, молдаванами, болгарами, поляками… Мабуть саме тому у майбутнього письменника прокинувся талант поліглота. Окрім державної російської, Борис Заходер володів багатьма мовами – українською, болгарською, польською, англійською, німецькою, ну й звісно їдишем.

Багата культурна палітра Бессарабії, крім того, давала йому могутній творчий поштовх, так, наприклад знаменитий вірш «Кит и Кот» («Кіт та Кит») безперечно з’явився на світ завдяки знанню української, де ці слова значно більш схожі і справді плутаються. Підтримував Заходер і дружбу з земляками – наприклад, Корнієм Чуковським, з яким колись разом вчився в Одесі. Чуковський навіть позичив Заходерам гроші, на які ті купили свій останній будиночок над річкою Яуза.

Борис Заходер був людиною південного темпераменту, тобто щирим, відкритим, дотепним жартівником – і вірші у нього точно такі, веселі та грайливі. Однак глибоко в душі Борис Заходер ховав невимовну тугу за своєю нереалізованою мрією – писати для дорослого читача. Як не парадоксально, у ті роки це була життєва драма не лише Заходера. В умовах радянської цензури багато письменників вимушено «прописувались» у дитячих редакціях, бо не мали можливості написати правду.

Спасибі золотим рибкам!

У літературу Заходер входив важко. Тоді він мав майже тридцять і дві війни за плечима – Фінську 1939 року, куди зголосився йти добровольцем, покинувши навчання у Московському літературному інституті ім. М. Горького, та Другу світову, куди потрапив уже автоматично. Через таке-от «ходіння в народ» свій письменницький, четвертий за рахунком диплом Заходер отримає значно пізніше. Четвертий – бо шукаючи свого шляху у житті, Борис спершу закінчив Московський авіаційний інститут, а потім біологічні факультети Московського та Казанського університетів.

Кожна з цих засвоєних юнаком галузей свого часу знадобляться йому у житті. Та першими, мабуть, Заходеру придалися знання, здобуті під час навчання на біологічному факультеті. Був час, коли його прекрасні дитячі вірші та переклади не потрапляли у жоден журнал чи книгу. Багатозначне мовчання редакторів немовби промовляло: «Навіщо літературі ще один поет, якщо є К. Чуковський, С. Маршак, С. Михалков, А Барто?». Однак за мовчання не платять гонорарів. А часи ті взагалі були не вельми ситими. І саме у цей непростий період Бориса Заходера врятували біологічні знання: він купував мальків, вигодовував їх у баночках, а потім продавав готових вже акваріумних рибок на пташиному ринку. Так поет заробляв на життя протягом кількох років. Але протягом цього часу Заходер залишався вірним собі: тобто продовжував писати вірші для дітей та пропонувати їх редакціям.

Справжній «таємний радник»…, справжній Ґете

Але у душі Борис Заходер не переставав горіти «дорослими перекладами», зокрема Йоганном Ґете, який для нього був богом та «таємним радником».

Саме з перекладів німецького класика для Бориса Заходера розпочався шлях у дорослу літературу. Вперше з творчістю Йоганна Ґете хлопечь познайомився у одинадцять років. Просто задля того, щоб «втерти носа Жуковському», малий спробував перекласти «Лісового царя» («Bon Goethee») Ґете.

З томиком німецького поета Заходер не розлучався протягом усієї Другої світової війни. А коли одного разу приятель подарував письменнику книгу Еккермана «Розмови з Ґете» – класик остаточно став частиною життя Бориса Заходера.

Неймовірне захоплення цим поетом визначало міру особливого ставлення Заходера до нього. У Ґете письменник знаходив гідного співбесідника, шукав відповіді на безліч життєвих та філософських питань. В архівах, які зберегла дружина поета Галина Сергіївна, є величезна папка чернеток – близько 800 аркушів, списаних дрібним почерком з обох боків, найбільш ранній з них датується 1946 роком. Аналізуючи ці переклади, окремі критики стверджують, що це не просто відтворення німецької поезії російською. Бориса Заходера, оминаючи будь-який пафос, можна назвати співавтором Ґете, оскільки до багатьох віршів класика Заходер робив часом по десять-двадцять варіантів перекладу.

В інтерпретації Бориса Заходера Йоганн Ґете постає перед читачем мудрим, дотепним та трохи епатажним. «У віршах Ґете часом були такі слова, які на той час редактори закривали трьома крапками, – усміхається в одному з інтерв’ю російській газеті дружина письменника. – Заходер їх теж перекладав».

«Без Бориса я ніколи б не побачив справжнього Ґете», – зауважує критик та літературознавець Бенедикт Сарнов.

Про близькість Бориса Заходера та Йоганна Ґете можуть навіть свідчити кілька доленосних збігів: обидва народилися в один день – 9-го вересня, обидва у віці 49 років кинули місто і переїхали жити у сільську місцевість, обидва прожили по 82 роки.

Наприкінці життя Борис Заходер (він помер 7-го листопада 2000 року), почав упорядковувати приблизний покажчик перекладів Ґете, очевидно, готуючи їх до друку, але завершити його не встиг. У комп’ютері письменника залишилися близько двох тисяч файлів з «ґетівськими» матеріалами.

Та чи можна стверджувати, що шлях Бориса Заходера у дитячій літературі – це лише вимушений крок, що був продиктований виключно обставинами? Навряд чи! Адже тоді російські читачі не мали б змоги познайомитися з Вінні-Пухом (образ кумедного ведмедика, за словами дружини поета, списаний Заходером з нього самого), Алісою, Мері Поппінс та багатьма іншими героями: кумедно-харизматичними, розумними та повчальними. І свідченням того, що Заходер, працюючи з творами для дітей, зайняв-таки своє місце під сонцем, є всенародна любов до його творів. Любов дитяча і не тільки! А пошуки Заходера у перекладах німецького класика Йоганна Ґете, його духовна спорідненість з ним свідчить лише про глибину його світогляду, неосяжність та різноплановість творчого таланту.

Тетяна Землякова

Проте якщо заглибитися в цю тему, з кожним кроком дивуєшся усе більше. Бо виявляється, що серед видатних бразилійців чимало вихідців з України та їхніх нащадків. Слова «нашого цвіту по всьому світу» в Бразилії напрочуд актуальні…

Серед вихідців з України та їхніх нащадків бразилійці згадують письменника і перекладача Бориса Шнайдермана, власника найбільшої бразильської бібліотеки Джозефа Міндліна, поетесу Гелену Колоди, режисера і сценариста Гектора Бабенка… Проте два прізвища у цьому списку слід виділяти жирним курсивом: Клариса Ліспектор та Віра Вовк.

Чи не найяскравішою українською зіркою на бразильському небосхилі є Клариса Ліспектор (у деяких перекладах Кларіс Лішпектор) – вона ж уродженка Чечельника Хая Пінхасівна Ліспектор. Звичайно, українка вона двічі умовна – з Україною її пов’язує лише місце народження (хоча у багатьох традиціях батьківщиною людини вважається місце, де зарито її пуповину) та український акцент у їдиші, яким розмовляли її батьки. Проте коли бразилійці хочуть підкреслити, що Україна їм не чужа, то згадують насамперед прізвище «Ліспектор». І не дивно – адже ця етнічна єврейка українського походження залишила настільки помітний слід у бразильській літературі, що її твори можна бачити у навчальній програмі, а портрет – на поштових марках.

Як і у кожного порядного письменника, у Клариси було важке дитинство. Її родина залишила Україну, рятуючись від погромів та зубожіння. Проте дуже скоро виявилося, що у Бразилії життя теж далеко не мед. Родина боролася зі злиднями, а коли Кларисі виповнилося дев’ять років, мати померла. Щоб залатати постійну діру в родинному бюджеті, з сімнадцяти років дівчина починає працювати приватним викладачем португальської. (До речі, слід зауважити: Клариса настільки асимілювалася, що навіть не розмовляла їдишем, не кажучи вже про якесь дотримання предківських традицій. Ідеальний емігрант – з погляду держави, звичайно.)

Проте по-справжньому талановитій людині несприятливі умови ідуть на користь – і Клариса закінчила не лише гімназію, а й Національний Факультет Права у Ріо-де-Жанейро. У студентські роки їй теж довелося паралельно працювати – адже помер батько, тому розраховувати на будь-яку допомогу ззовні вже взагалі не випадало. Утім, редагування газети «А Нойче» дало Кларисі змогу надрукувати деякі свої оповідання – вона писала їх ще з дев’яти років, проте спочатку видавці відмовлялися їх публікувати, оскільки ці оповідання не мали сюжету – лише враження…

Здавалось би, шлюб із молодим дипломатом мав покласти край життєвим труднощам Клариси Ліспектор. Та де!.. І хтозна, що краяло Кларисине серце більше – те, що у одного з двох її синів було виявлено рідкісну форму шизофренії, чи неприродні для інтроверта обов’язки дружини дипломата – а так хотілося присвятити більше часу не світському спілкуванню з чужими людьми, а сім’ї, дітям… «Що я бідніша, то більше на мені прикрас», – говорить у цей час письменниця.

Власне, письменницька слава прийшла до Клариси Ліспектор рано – у 1945 р. Її перший роман «Близько до серця» здобув премію фонду Граса Аранья, заснованого Бразильською Літературною Академією. Не всі критики сприйняли роман схвально – хтось шукав у ньому вплив Вірджинії Вульф та Джеймса Джойса, яких Клариса навіть не читала, а когось дратував феміністичний характер твору… Проте наступні книги письменниці змусили літературознавців звикнути до своєрідного стилю письменниці і навіть вигадати термін «дискурс тиші».

Світова війна, родинні негаразди та кочовий спосіб життя родини дипломата – у таких декораціях Клариса Ліспектор писала свої книги, тримаючи на колінах друкарську машинку. Проте цілком закономірно, що таке життя мало закінчитися розлученням…

І знов настали важкі часи – точніше, набули більш звичної форми безгрошів’я. Аліментів та гонорарів на життя усе одно не вистачало – і Клариса змушена була згадати молодість і повернутися до журналістсько-редакторської діяльності. Проте паралельно вона все одно продовжувала писати – зокрема і дитячі книги, а також вела обширне листування з колегами…

Цікавий факт: за кілька років до смерті портрет Клариси Ліспектор написав бразильський художник Карлос Скляр – і хай хтось скаже, що це не українське прізвище!

А ось якщо стосовно Віри Вовк (Селянської) і можуть точитися якісь суперечки, то лише на тему «чи вважати її бразильсько-українською письменницею, чи українсько-бразильською»?

На рідній Гуцульщині Віра прожила до тринадцяти років – потім родина емігрувала до Німеччини, і середню школу дівчинці впало закінчувати вже у Дрездені. А після того  – студіювати германістику, музикознавство та славістику в університетах Тюбінґена і Мюнхена.

Після закінчення ІІ світової війни багато українців, яких доля закинула до Німеччини, були змушені тікати ще далі від «обіймів» країни-переможця. У випадку родини майбутньої письменниці таким місцем виявилася Бразилія…

Бути українцем у Бразилії важко. Віра Вовк сама розповідає і про клімат, який разюче відрізняється від українського, і про те, що українські громади територіально розкидані по важко прохідних місцях, тому комунікація між ними досить проблематична… Та й про те, що українські емігранти у Бразилії – це переважно селяни, тому якщо йдеться про збереження культури в умовах чужої країни, то в Бразилії це можливо за оптимістичним сценарієм на рівні фольклору, а за песимістичним – на рівні шароварщини, коли під час карнавалу виконується гопак…

Проте якраз Віра Вовк є зразком повної протилежності Клариси Ліспектор. Вона саме з тих емігрантів, які і чужого научаються, і свого не цураються. Та ще й пропагують це своє.

Віра Вовк ніколи не відрікалася від рідної землі – на відміну від багатьох емігрантів, вона не лише зберегла її образ у серці, а й підтримувала з цілком реальною Україною зв’язок, спілкуючись із Іриною Стешенко, Григорієм Кочуром, Миколою Лукашем, Михайлиною Коцюбинською, Василем Стусом, Іваном Світличним… (До речі, двом останнім вона писала листи просто до таборів, куди їх як дисидентів запроторив режим.) Коли у 60-х роках минулого століття Віра Вовк відвідала радянську тоді Україну, її таврували  емігранти як зрадницю, а місцеві українці як націоналістку. Але час розставив усе по місцях…

Вірі Вовк стали в пригоді студії у німецьких університетах – деякий час вона викладала німецьку літературу в Державному університеті Ріо-де-Жанейро. Проте дуже скоро почала будувати ті самі культурні мости між двома своїми батьківщинами, про які тепер гордо говорять бразилійці. Сама Віра Вовк стверджує, що українську літературу португаломовний світ знає виключно з її перекладів – а переклала вона чимало авторів:  Івана Франка, Лесю Українку, Марка Вовчка, Василя Стефаника, Ліну Костенко, Ірину Жиленко, Івана Драча, Василя Симоненка, Валерія Шевчука… Ще 1959 року в її перекладі побачила світ «Антологія української літератури». Але і цій самій українській літературі прислужився перекладацький талант Віри Вовк, бо, як відомо, і на українську вона перекладала – з португальської, німецької, французької, італійської, румунської, македонської, старослов’янської… І це вже не кажучи про власні твори, які Віра Вовк теж пише чотирма мовами – українською, португальською, німецькою та англійською, блискуче підтверджуючи стереотип про схильність українців до легкого опанування будь-якої мови.

Не дивно, що нагорода знайшла героя! 2008 року Віра Вовк здобула найвищу літературну відзнаку України – Шевченківську премію. Це стало великою подією для бразильських українців – себто для тих, хто такими себе вважає…

Ну що тут скажеш! Таким вихідцем, як Віра Вовк, пишалась би будь-яка країна – у цьому випадку і Україна, і Бразилія. Побільше б нам таких українців – і тут, і за кордоном…

Отож бразилійці цілком мають рацію, стверджуючи, що ми, українці, їм культурно не чужі. Вихідці з України багато внесли у бразильську літературу, ставши не українськими письменниками, якими могли б стати на теренах України, а таки бразильськими. То, може, нам варто вимагати від Бразилії культурної компенсації? Нехай надасть нам низку бразильських письменників, які емігрують сюди і стануть українськими… А то посилає виключно футболістів.

Жарт, звичайно. А нам залишається пишатися з того, що наша земля настільки щедра на письменників, що цієї щедрості вистачає ще на багато світових літератур…

Наталка Гай

Усі, хто знав Євгена Васильовича, захоплювалися силою його духу й отим ніде «не закоріненим» оптимізмом. Адже він, один з кращих представників житомирської прозової школи, прозаїк-шістдесятник, практично все життя був прикутий до ліжка.

Стрибнувши зі скелі в річку Тетерів, 17-річний Євген пошкодив хребта й став майже нерухомим. Той день 1952 року назавжди залишився пам’ятним, адже, за словами літератора, він «скрутив собі в’язи і став письменником». У письменницьку й перекладацьку царину його штовхнув саме нещасний випадок, бо з дитинства хлопець мріяв стати ветеринаром і лікувати тварин.

Незважаючи на отаку-от сумну «прозу життя», першим літературним досвідом Євгена Концевича стали гуморески. Вміння пожартувати з себе, з оточення, іноді з приводу насправді плачевних ситуацій й обставин – от що виділяло цю мужню людину з-поміж інших. Утім кепкувати з голів колгоспів, сільрад чи громадських закладів, як це робив у своїх гуморесках письменник-початківець, у радянські часи вважалося ідеологічно «хибним». Саме тому тексти «забракували». Не бажаючи створювати ідеологічно «правильні» гуморески, Концевич зовсім припинив їх писати… До того ж Валерій Шевчук підштовхнув його на серйозніші літературні звершення.

«Психічно повноцінна література!»

Коли сьогодні говорять про житомирську прозову школу, згадують чимало талановитих авторів. І ім’я Євгена Концевича, майстра коротких прозових форм, посідає достойне місце серед них. Перша збірка оповідань «Дві криниці» (1964), написана в неореалістичній манері, заявила про новий самобутній талант. Як зазначив Валерій Шевчук, перша книжка Концевича «пластична, вона має свій аромат і свій неповторний стиль».

Однак незважаючи на вдалий дебют, Євген Концевич відразу зник з літературного життя на довгих 20 років. Небажання співпрацювати з КДБ, «закладати» друзів, писати ідеологічно «правильні» твори далося взнаки, відсунувши автора у кінець «черги» на публікацію – адже у радянські часи за виданням, точно так, як і за ковбасою, стояли черги.

Друга книга оповідань – «Йдучи вулицею» вийшла у 1985 році. Згодом були опубліковані книга мемуарів про житомирський літературний світ «Тутешня кава» (2000 р.), збірка оповідань «Вона йшла усміхнена» (2002 р.), книжка одного оповідання дванадцятьма мовами «Мамо, мамочко, прокинься» (2006 р.), книжка малої прози «Голубині пастелі» (2009 р.) і підсумкове видання творчої спадщини Євгена Концевича – «Клекіт глухоти» (2010 р.).

Оповідання й новели письменника буквально зачіпають за «живе», в них безмежна доброта і людяність вражаюче контрастують з прикрою життєвою реальністю. Герої творів – «маленькі» люди, «живі», чутливі душі, які зіштовхуються з бездушним брутальним світом. І автор – тонкий психолог – детально досліджує найтонші нюанси їхніх переживань і внутрішніх рефлексій. Це – і страшне «прозріння» дитини в оповіданні «Чому вона мовчить?», і гіркота самотньої старості («Його повезли в синій-синій «Волзі»), і непосильний тягар горя («Вона йшла усміхнена»), і душевне зчерствіння та короткозорість («Квіти»), і дитячі переживання в оповіданні «Дві криниці»…

Утім незважаючи на особисті драми і навіть трагедії героїв, у творах подекуди знаходимо маленькі «промінці» світла. Такі як заспокійлива присутність дядька Кесара («Дві криниці»), чи відверта радість технічки Гані першим кульбабкам, знехтуваним «короткозорою» вчителькою («Квіти») чи щире співчуття незнайомої дівчини («Йдучи вулицею»)…

Творчість Концевича – це своєрідне «щеплення» проти будь-яких душевних «збочень» чи кривлянь. Адже тут немає компромісів чи неоднозначностей. Позиція автора – єдина. Це – гідність, повага і любов до людини, яка контрастує з лицемірством, брехнею, душевним зчерствінням і недолугістю зовнішнього світу. «Якщо колись на книжках ставитимуть знак психічно повноцінної літератури, яка формує у читача життєстверджувальне ставлення до світу і здорові інстинкти, – зазнає літературознавець Володимир Даниленко. – То проза Євгена Концевича цілком впишеться в таку літературу».

«В нього така манера – приймати гостей лежачи…»

Література, голуби, садок і пес – складові частини світу, в якому жив Євген Концевич. А ще, безперечно, – Україна й друзі та однодумці.

Будинок письменника у Другому Шевченківському провулку в Житомирі був «місцем паломництва» багатьох відомих людей. Сюди приходили Валерій та Анатолій Шевчуки, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Іван, Леоніда та Надія Світличні, Алла Горська, Євген Сверстюк, Микола Плахотнюк, Ніна Вірченко, Ірина Жиленко, Михайлина Коцюбинська, Іван Дзюба, Юрко Ґудзь… Усі відвідувачі розписувалися на рушникові, а підписи потім вишивалися кольоровими нитками. Усього їх назбиралося близько 500…

Як пригадували друзі та знайомі, Євген Концевич був надзвичайно світлою і спраглою до життя особистістю. «У ньому стільки сили волі, любові до людей, гумору, нарешті, що нерідко було таке відчуття, що це не він викреслений з активного життя, безнадійно хворий і прикутий до ліжка інвалід, а ми», – писала Надія Світлична.

Серед друзів і відвідувачів Євген Васильович завжди тримався як рівний, забуваючи про фізичні недуги. «Він тримається так, ніби нема в нього ніякої біди й хвороби, а просто в нього така манера – приймати гостей лежачи», – зазначав Валерій Шевчук.

Євген Концевич любив покепкувати, не тільки з інших, а насамперед із себе. Скажімо, не можна без посмішки читати його візитівку, вміщену в останній книзі. «Почесний громадянин Житомира, з правом безплатного користування всіма трамваями міста, навіть і в поїздках за кордон», – пише прикутий до ліжка письменник. Або: «Двічі розведений, тричі одружений, за що Президентом нагороджений орденом за Мужність 3-го ступеня».

До речі, орден «За мужність» ІІІ ступеня Євген Васильович отримав 2005-го року, а раніше – у 1999-му – став лауреатом Всеукраїнської премії в галузі літератури й мистецтв імені Івана Огієнка.

Євген Концевич помер у липні 2010-го на 76-му році життя, з яких 58 років він був прикутим до ліжка. Незважаючи на це, його життя і творчість є яскравим взірцем для тих, кому бракує життєстверджувального ставлення, оптимізму, сили волі і любові до світу й людей. Адже цьому навчають не лише твори Концевича, а насамперед його життєвий приклад, душевна незламність і отой «ніде не закорінений оптимізм».

Людмила Сайко

Історично склалося так, що у будь-якого винаходу є свої «перші» і «найперші». Приміром, Колумба вважають першовідкривачем Америки. Але ж до нього там уже побували фінікійці та вікінги. Усі знають Гутенберга як винахідника книгодрукування. Однак за багато століть до нього китаєць Бі Шен уже використовував рухомі літери для друкування книг. На питання «Хто перший український друкар?» більшість людей без сумніву назвуть Івана Федорова (Федоровича). Можливо, хтось згадає Франциска Скорину. А проте, майже за століття до Федоровича і за чверть століття до Скорини українські книжки друкував Швайпольт Фіоль.

Майстер на всі руки

Саме в друкарні Фіоля з’явилися перші книги кириличним шрифтом. Сам же Фіоль – можливо, когось це розчарує – не був русином, не жив на українських землях і навіть навряд чи колись там бував. Правда, у вітчизняній науці були спроби «українізувати» Фіоля: десь у 1960-х з’явилися гіпотези, що Швайпольт Фіоль – це насправді Святополк Фіола, лемко з передгір’я Карпат. Однак ці гіпотези нічим не потверджені, натомість на колофоні перших Фіолевих книжок є надпис: «Докончана бисть сія книга у великом граді у Кракові при державі великого короля полскаго Казимира і докончана бисть міщанином краковским Швайполтом Фіоль, із німець, немецкого роду, франк». Фіоль дійсно був німцем, але його мала батьківщина – не Краків, а невеличке містечко Нойштадт на Айші, що у Франконії. Краківським громадянином Фіоль став лише у 1479 році, на що вказує запис у відповідній реєстраційній книзі. У тому ж записі вказана також і спеціальність Фіоля – гаптар, тобто майстер, який вишиває по тканині золотими або срібними нитками й оздоблює її дорогоцінним камінням.

Чому Фіоль оселився у Кракові можна лише гадати. Дехто вважає, що він приїхав сюди з Нюрнбергга з Юрієм Дрогобичем, був його студентом і входив до гуртка вихідців із Нюрнбергга. Інша версія – що до Кракова переїхав батько Фіоля. Проте це все гіпотези, якими намагаються заповнити лакуни невідомого у Фіолевій біографії. А таких багато, бо хоч про життя і діяльність цієї людини розповідають 49 документів, знайдених у краківських архівах, повний життєпис на їх основі витворити неможливо.

Утім, те, що Фіоль був особистістю досить різнобічною, а його доля – далеко не легкою і спокійною, сумнівів не викликає. Про його винахідливість, зокрема, свідчить те, що перед тим, як організувати друкарню, Фіоль винайшов машину для відкачування води із шахт, на яку король видав йому привілей (по-теперішньому – патент). Машиною зацікавився Ян Турзо, представник багатого купецького роду і власник багатьох шахт. Невдовзі саме він разом зі своїм зятем, краківським патрицієм, Яном Тешнаром, фінансуватиме Фіолеву друкарню.

Народження першодруків

У вересні 1490 року Фіоль звинувачує Йоганна й Ніколауса Сведлера із Нойбурга у крадіжці паперу, який зберігався в його майстерні. Вони провини не визнають і подають до суду скаргу за образу. Як відповідь, Фіоль заявляє, що, мовляв, доказів у нього немає, але він бачив все на власні очі. Рішення суду не збереглося, але з документу слідує – оскільки гаптареві чи гірничому майстру навряд чи потрібен папір у великих кількостях, очевидно, що у 1490 році у Кракові вже існувала друкарня.

Припускають, що вона була організована близько 1489 року. Нещодавно знайдено договір, датований 26 жовтня 1489 року, в якому такий собі Якоб Карбес обіцяє Фіолю виготовити літери руського шрифту. Проте невідомо з яких причин – чи Карбес не дотримав обіцянки, чи то Фіолю не сподобалася його робота – надалі замість нього згадується вже інша особа – студент Краківського університету Рудольф Борсдорф. Зберігся акт, в якому засвідчена передача замовнику 230 готових літер і надрядкових знаків. Причиною ж складання акту стала заява Рудольфа, що він «нікому, крім Швайпольта, навіть собі самому, не буде виготовляти, вирізати і юстувати руський шрифт; не буде також давати поради і навчати цьому будь-кого під страхом втрати усього свого майна». Вочевидь, у Фіоля була неабияка комерційна хватка, а, може, він просто хотів лишитися в історії…

«Часослов» Швайпольта Фіоля

Першими книжками, виданими Фіолем, були Октоїх і Часослов – найбільш затребувані богослужбові книги православної церкви. На останніх сторінках розміщено власну типографську марку Фіоля, а також колофон, в якому вказано ім’я типографа і рік виходу книги. Обидві книги датовані 1491 роком, хоча Октоїх традиційно вважається першим. Орнаментальне оформлення видань досить убоге, але привертає увагу нумерація сторінок – дослідники кажуть, що не знаходили такої більше ніде. Наприклад, в Октоїху послідовно пронумеровано перші чотири сторінки кожного зошита (вся книга складається із 22 восьмисторінкових зошитів), а в Часослові взагалі лише перша і третя сторінки. Щодо мови видань, то примітно – там, де Фіоль міг відійти від церковнослов’янської, у друках з’являється багато рис живої української мови того часу.

Від тюрми не зарікайся

Невідомо, як у Фіоля склалося зі щастям, але на судові тяганини йому таланило. Так, наприклад, у липні 1491 року він судився з якимось паном Отто через фінансові питання, причому був засуджений і ув’язнений. Звільнили Фіоля завдяки старанням його покровителів, які внесли за нього заставу сумою у розмірі 1000 угорських флоринів.

Та вже у березні наступного року Фіоля знов засудили – цього разу нібито за єретичні висловлювання, що видно з тексту його очисної клятви: «…вустами і серцем визнаю, що в таїнстві святої Євхаристії справді перебуває Бог і що причастя під одним лише виглядом хліба є достатнім для спасіння народу християнського». Існує думка, що даний привід був лише прикриттям, а справжня причина крилася у видавничій діяльності Фіоля. На користь цього припущення свідчить інший факт: незадовго до судового процесу Ян Турзо звернувся до вищої католицької інстанції країни з проханням дозволити надрукувати «руські книги», але замість дозволу Гнезненський архієпископ вирішив «переконати Турзо і утримати його від розповсюдження та друку» вказаних книг. Як би там не було, дві інші книги – Тріодь пісна та Тріодь цвітна – надруковані, скоріш за все вже після 1492 року, видані анонімно. Фронтиспіс та типографська марка збереглися лише в одному екземплярі книги, який, напевно, був вилучений із загального тиражу.

У 1502 році Фіоль отримує право на закладання шахт у Майферсдорфі, неподалік від шахтарського містечка Райхенштайн. Наступного року, коли у Райхенштайні спалахує бунт забійників, Фіоля уповноважено вести з ними переговори. На цей час він уже одружений з Маргаритою – дочкою багатого краківського міщанина, Миколая Любчиця. Її батько, до речі, був одним із поручителів за Фіоля перед єпископським судом у справі з паном Отто. Як склалося їхнє подружнє життя, сказати важко. Але коли Швайпольт оселяється в угорському місті Левоча, Маргарита з якихось причин залишається у Кракові і переїздить до чоловіка лише у 1511 році. А в заповіті, підписаному 7 травня 1525 року, ні дружину, ні дітей Фіоль не згадує. Можливо, Маргарита до того часу померла, а можливо, вони посварилися.

У Левочі Фіоль продовжує займатися гірничою справою, але в останні роки життя знов перебирається до Кракова. Там він живе на пенсію, яку призначила йому родина Турзо. У Кракові Фіоль і помер в кінці 1525 – на початку 1526 року.

Як бачимо, після видання Тріодей Фіоль до видавничої діяльності не повертається. Чи він не хотів наражатися на переслідування з боку католицьких інстанцій, чи просто шахти виявилися більш прибутковими, ніж друкарня – про причини можна тільки здогадуватися. Але ті чотири книги (є версія, що була і п’ята, однак її ніхто ніколи не бачив), які встиг випустити Фіоль, твердо вкарбувалися в історію кириличного книгодрукування. Це вже потім будуть і Франциск Скорина, й Іван Федорович, які багато зробили для поширення друкованих книг на наших землях. Існування видань Фіоля в жодному разі не применшує їхньої ролі, і не віднімає у них їхнього заслуженого статусу першодрукарів. Просто Фіоль був отим – найпершим.

Наталя Жищенко

Винахідник сюрреалізму, один із найяскравіших і найвпливовіших митців початку ХХ століття, ідеолог французького авангардизму, експериментатор і відчайдух – таким залишився у світовій літературі поляк Вільгельм Аполлінарій Костровицький, а інакше – Ґійом Аполлінер. Його творчість стала зразком для наслідування сотням митців, його коротке життя – предметом для вивчення десяткам науковців зі всього світу. Тюрма, війна, поезія, смерть – усе змішалося у цій неймовірній та неповторній долі.

Дульчіні-Костровицький-Бонапарт

Наприкінці серпня 1880 року в мерії міста Рим було зареєстроване новонароджене немовля – знайда, син невідомих батьків. Дитині дали прізвище Дульчіні, проте невдовзі знайшлася справжня мати сиротини – чарівна Анжеліка Костровицька, представниця знатного польського роду, яка, за примхою долі, поневірялася тоді в Італії. Але особа батька, що була огорнена таємницею при народженні майбутнього поета, залишається загадкою і донині. Прийнято вважати, що Вільгельм-Альберт-Володимир-Олександр-Аполлінарій Костровицький – а саме таке ім’я отримав врешті-решт хлопчик – був позашлюбним сином італійського аристократа Франческо д’Аспермонта, який мав тривалі романтичні стосунки з красунею Анжелікою. Проте дослідники життя і творчості Аполлінера, взявшись копати глибше в історію його родини, висловили інші версії походження поета. Одна з них твердить, що Аполлінер був нащадком не кого іншого, як Наполеона Бонапарта!

Анжеліка Костровицька

Сімейна хроніка Костровицьких містить відомості про графиню Меланію Костровицьку, що була частиною тодішньої «міжнародної еліти». Вона мешкала то в Австрії, то у Франції, то в Італії і мала незаконного сина від Наполеона II, герцога Рейхштадтського. Існують також свідчення про те, що Меланія Костровицька дуже опікувалася своєю молодою родичкою Анжелікою та її дитям, а отже – роблять висновки науковці, не виключено, що до народження Аполлінера мав відношення не якийсь там італієць, а син Наполеона ІІ, і значить Меланія доводилася йому бабусею, а Наполеон Бонапарт – прадідусем. Врешті це пояснює невимовний потяг поета до Франції, якій він присвятив усе своє життя та творчість.

Безумовно, це лише припущення, і скидається на те, що ми ніколи не дізнаємося правди про істинне походження поета. Однак цікаво, що сам митець якусь «правду», очевидно, знав, хоча й ретельно приховував її від усіх. Про свої польські корені Аполлінер практично не згадував; в офіційній картці реєстрації для іноземців, виданій 1899 року, він вказав одразу дві національності: «італієць» та «росіянин». Проте усе своє життя Аполінер прагнув бути французом, а незадовго до смерті подарував своєму другові Андре Біллі автопортрет, на якому зобразив себе в орлиній масці (орел – символ роду Наполеонів).

Злочин і кара: справа викрадення «Мони Лізи»

Хай там хто був батьком майбутнього поета, та його вихованням займалася мати. Анжеліка Костровицька прагнула, аби її син був освіченою людиною, тож хлопець спочатку навчався у коледжах в Монако та в Каннах, а згодом – у ліцеї в Ніцці, де, власне, уперше спробував свої творчі сили: разом із товаришем Вільгельм видавав рукописний часопис. Тоді ж з’явився перший псевдонім митця – «Гійом Макабр» («макабр» означає «похмурий»). Значно пізніше, у 1909 році, під деякими своїми творами поет підписувався як «Луїза Лаланн», викликаючи інтерес читачів до такої неординарної «жіночої» літератури. А от усесвітньо відоме «Ґійом Аполлінер» (переформовані перше й останнє імена митця – Вільгельм та Аполлінарій) з’явилося лише у 1902 році. Тоді, набравшися вражень від мандрівок Німеччиною та Австрією разом із заможною родиною Міло (в якості вчителя французької мови) та переживши перше любовне потрясіння до гувернантки Анні Плейден, поет дебютував збіркою «Рейнські вірші». І вже після цього Вільгельма-Ґійома просто-таки затягнуло у шалений вир паризького культурного життя. Знайомства з неординарними особистостями, які несли в собі свіжі на той час ідеї, неабияк вплинули на творчий розвиток поета. Але особливу роль у житті Аполлінера зіграли двоє друзів геніальний художник Пабло Пікассо і талановитий пройдисвіт Жері П’єре…

Пабло Пікассо «Ґійом Аполлінер»

Пікассо та Аполлінер мали гарні товариські стосунки й навіть не здогадувалися, що вони можуть бути затьмарені, здавалося б, дріб’язковою справою. Жері П’єре, якого молодий поет зробив своїм секретарем через особисту симпатію до нього, також не думав про погане й не збирався нікому псувати життя. Проте так сталося, що цей милий відчайдух був непереборним авантюристом і просто не міг спокійно пройти повз річ, яку можна було поцупити. Одного дня П’єре зробив Пікассо «подарунок» – він приніс художникові викрадені з Лувру старовинні іберійські статуетки, які той вважав джерелом свого натхнення. Через кілька років П’єре знову спокусився на крадіжку – цього разу він поцупив із Лувру жіночий бюст із тієї ж колекції. Коли ж Пікассо відмовився від нього, П’єре не знайшов кращого місця для статуетки, як дім свого «покровителя» Гійома Аполлінера. Поет не хотів ризикувати й нехтувати законом, проте, взявши приклад із Пікассо, заплющив очі на крадіжку й залишив статуетку в себе… Не дивно, що коли 1911-го року з Лувру таємничо зникла славетна картина «Мона Ліза», Аполлінер щиро порадив своєму улюбленцеві Жері П’єре виїхати з країни й сам трохи запанікував, хоча ні він, ні його друг не були причетні до цієї крадіжки. Паніка Аполлінера виявилася недаремною: в поліції хтось назвав його ім’я, і при обшуку помешкання було знайдено бюст, який належав Лувру, а також листи, з яких випливало, що поет свідомо зберігав у себе викрадене майно. Справа обернулася довгою судовою тяганиною і тижневим ув’язненням, під час якого Аполіннер зазнав фізичних і моральних страждань. Більше того – саме через цю «пляму» на поетовій репутації він не отримав у 1913 році Ґонкурівську премію за свою неперевершену збірку «Алкоголі».

Жері П’єре намагався врятувати друга, надсилаючи в поліцію загадкові листи від «крадія», в яких стверджував невинність Аполлінера. А от інший друг – Пабло Пікассо, поставши перед судом і поглянувши у вічі поетові, заявив, що вперше бачить цю людину. Художник вийшов сухим із води і хоча згодом він щиро каявся у своєму вчинкові, та було вже пізно…

За Францію – зі зброєю в руках та кулею у голові

Показовим є той факт, що однією з причин посиленої уваги до поета з боку поліції була саме відсутність французького громадянства. Якби Аполлінер мав французький паспорт, історія з «Моною Лізою» закінчилася б звичайними допитами – а так слідчі вважали, що поляк з італійсько-російською національністю може представляти міжнародну банду, небезпечну для Франції. Протягом життя поет щиро прагнув стати справжнім, офіційно визнаним французьким громадянином, та бюрократичні інстанції не погоджувалися оформлювати документи – самого лише бажання, хай би навіть підкріпленого внеском до французької літератури, було недостатньо.

А проте у 1914 році, коли розпочалася Перша світова війна, Гійом Аполлінер добровільно пішов на фронт: спочатку артилеристом, а потім – піхотинцем. Таким чином митець намагався довести собі й усім, що він ладен на будь-що заради Франції. Крім цього, хай як банально це звучить, поет хотів утекти від чергового невзаємного кохання. Будучи завзятим та енергійним і водночас зберігаючи спокій та рівновагу там, де це було потрібно, Аполлінер проявив себе як чудовий вояка і дослужився до лейтенанта, проте одного дня отримав тяжке поранення в голову. Після такого очевидного прояву героїзму світ ніби перевернувся: Вільгельма Костровицького нагородили Бойовим Хрестом, надали йому французьке громадянство; кохана жінка відповіла взаємністю, а творчі напрацювання почали приносити славу й визнання. І тепер лише смерть могла відібрати у поета його зароблене щастя – і вона це зробила 9 листопада 1918 року, в останній день війни. Гійом Аполлінер раптово помер від грипу, обтяженого наслідками поранень Доля подарувала йому лише два роки спокійного щастя, наповненого коханням та Францією – омріяною, завойованою, створеною батьківщиною. Проте з того часу вони вже не розлучалися – теперішня Франція неможлива без Ґійома Аполлінера, так само, як і неможливо без нього сучасне мистецтво, до якого римський знайда, нащадок Бонапарта, «викрадач» «Мони Лізи» зробив внесок, переоцінити який просто неможливо.

Жанна Капшук

Чеслава Мілоша без перебільшення можна назвати людиною-епохою. Він не вміщується у жодні окремі дефініції чи метафори, а його творчість можна вважати своєрідною енциклопедією 1900-х. Чеславу Мілошу судилося життя довжиною майже в століття, тому історія ХХ сторіччя стала його особистою історією. Але заслуга письменника не лише в тому, що, пропустивши крізь себе трагедію часу, він зумів показати її іншим. Важливіше – вміння лишатися чесним – з самим собою і з читачем. Недарма Чеслав Мілош став лауреатом Нобелівської премії з літератури 1980 року. Зараз же його ім’ям називають літературні фестивалі та премії.

Мистецтво долати відчай

Коли 30 червня 1911 року у литовському селищі Шетейні з’явився на світ маленький Чеслав, у його життя увійшло одразу три країни: Литва, Росія і Польща. Адже Литва тоді входила до складу Російської імперії, а батьки Мілоша були поляками. Через те мовна і культурна атмосфера прадідівського дому на березі річки Нев’яжі, була польською. Втім, для Литви, що колись разом із Польщею складала одну державу, це не рідкість. Згадаємо хоч би знамениті рядки «Litwo! Ojczyzno moja!», які належать перу, славетного земляка Мілоша – Адама Міцкевича. Тож не дивина, що рідна Литва відігравала велику роль у становленні Мілоша, як країна, «де схрещуються різні культури, релігії і епохи». «Я був би кимось іншим, якби не моє щастя дитини у шетейнському саду» – твердитиме письменник у своїх «Пошуках вітчизни». Однак ідилічним простором місце раннього дитинства стане пізніше, вже з відстані часу.

Уже змалечку Чеслав вправлявся у мистецтві долання відчаю. Першим усвідомленим явищем у житті, як він сам про це писав, була війна. Виглядаючи з-під пелерини бабусі, хлопчик знайомився з жахом: «ревіння гнаної худоби, паніка, густа курява на дорозі, темний горизонт, на якому блискало і стугоніло». У 1914 батько Мілоша, інженер-будівельник мостів і доріг, був мобілізований. Сім’я супроводжувала його у прифронтовій смузі і так почала кочовий спосіб життя, не затримуючись ніде довше, ніж на кілька місяців. Часто домом був фургон, іноді – військовий ешелон, із самоваром на підлозі, який перевертався, коли поїзд раптово рушав. Із цих постійних мандрів для Мілоша витікає розуміння того, що світ є плинним і тимчасовим, і певно, саме тут слід шукати витоки мілошівського катастрофізму, який згодом виллється у цілу літературно-філософську течію.

Після війни родина Мілошів повертається до Литви, у Вільно. Там на хлопця чекає цілком цивільне зростання: гімназія і католицьке виховання, студентські роки на факультеті права і поетичний дебют в університетському журналі, читання блаженного Августина і водночас захоплення марксизмом. Були там і Клуб волоцюг із карколомними пригодами та мандрівками до Західної Європи, і літературна група «Жагари», учасники якої увійшли до історії літератури під іменем катастрофістів. Тоді ж таки формуються літературні майбутнього нобелівського лауреата, які не змінилися протягом усього його життя.

У 1936 році тиражем у 300 примірників (на більший тоді могли розраховувати лише класики) виходить збірка Мілоша «Три зими» – візії невідворотної катастрофи. Вірші були написані герметичною, майже незрозумілою мовою, – так говорять пророки, які хочуть донести людям щось надзвичайно важливе, але не можуть вмістити це у людську мову. Однак книжка несла в собі особливу емоційну ауру, витворену баченням апокаліптичної небезпеки. Вона відразу привернула до себе увагу дослідників, які заговорили про катастрофізм, відчай, песимізм поезій. Утім, життя рано навчило Мілоша долати відчай, а тому в «Трьох зимах» на тлі страшної правди про навколишню дійсність вимальовується радше надія: «…Три рази мають звитягу здобути брехливі, / аж поки правда на світі воскресне, / і з нею постануть в одній хвилині / пречисті земля і небо, море і весни» – звучить вона  у вірші «Повільна ріка».

Втеча від масок

Друга світова війна стала ніби матеріалізацією катастрофічних передбачень, новим трагічним досвідом. У 1940-му Мілош тікає від радянських «визволителів» до Варшави, де стає учасником антифашистського руху й одним із організаторів підпільного літературного життя окупованої Польщі.

Після війни він працює у польському посольстві спочатку у Вашингтоні, а потім у Парижі. У Польщі в цей час – розмах тоталітаризму, моральний релятивізм якого суперечить принципам Мілоша. Таким чином постає вибір: батьківщина чи правда. Оскільки примирити ці дві константи на той час було неможливо, поет обирає правду. 1 лютого 1951 року він не приходить до посольства за зарплатнею і стає емігрантом. За це комуністична пропаганда одразу охрестила його «зрадником», а книжки письменника – табуйовано.

Париж приймає Мілоша. Однак Мілош не може прийняти Париж. У 1953 році він пише «Поневолений розум» – розвідку про сутність тоталітарного режиму, яку одразу перекладають багатьма мовами і яка стає культовим твором у різних частинах світу. Того ж року з’являється повість «Здобуття влади» – за неї автор отримує Європейську літературну премію, а відтак – перепустку до «безперебійного» друку і нормального життя. Але не так сталося, як гадалося. Через те, що все більше французьких інтелектуалів стають прихильниками радянського комунізму, Мілош знову змушений тікати, рятуючи свою внутрішню свободу – цього разу вже до США. Там у 1960 році він стає професором славістики Каліфорнійського університету в Берклі. Про свою еміграцію Мілош згодом напише: «Гадаю, що вирішальним для моєї втечі було бажання позбутися фікції і знайти таке місце на землі, де б я міг носити своє обличчя, а не маску».

Поїхати за океан було непросто. Адже відрізати себе від живого організму рідної мови і культури у більшості випадків означало для письменника перестати творити. Проте у США Мілош продовжує працювати, за його власним зізнанням, «оселившись у польській літературі». Уже на той час він був одним із найвідоміших польських літераторів, зокрема, завдяки «Поневоленому розуму» та «Рідній Європі», написаній 1958 року в Парижі. З роками ж його популярність зростає. Американці знають Мілоша спочатку як «Темновельможного професора» і перекладача, після 1973 року – як поета, і як одного з найцікавіших тогочасних авторів. Він дістає різноманітні нагороди і почесні звання. У Польщі, натомість, в цей час про нього знає лише вузьке коло інтелектуалів.

Для Мілоша-емігранта література стала чи не єдиним способом долучитися до польського життя. Тому в цей час видано багато книжок письменника, серед них – повість «Долина Ісси», поема «По нашій землі», збірки віршів та есе – «Король Попелі та інші вірші», «Зачарований Гутьо», «Місто без імені», «Земля Ульро». Також Мілош працює над перекладами Святого Письма, зокрема, виходять «Книга псалмів», «Книга Йова», «Книга мудрості» тощо.

Мудрець, який шукає реальність

Мілош володів дуже цінним умінням – берегти час. І не тільки час теперішній, тобто кожну хвилину свого життя (що вилилося у надзвичайну «плодючість» письменника), а й час минулий. «…Обов’язок письменника полягає у тому, щоб пам’ятати» – так він визначив своє покликання у нобелівській промові 1980 року. Сила у тому, щоб називати речі своїми іменами, звільняючи минуле від вигадок і легенд, – твердить письменник. Власне, і премію йому дали саме за це – «за безстрашне провидництво, з яким він показав незахищеність людини у світі, що страждає через конфлікти». Іншими словами – за чесність.

У всій своїй творчості Мілош переслідував нелегку мету – спіймати реальність. Він навчився уміти бачити й уміти показувати, максимально відсторонюючись від предмету зображення. Замість «я бачу» він навчився казати «є» – і це слово стало для нього сутністю поезії.

Мілош якось сказав, що відчуває себе «маленьким хлопчиком, який грається на березі річки». Можливо, цим образом можна охарактеризувати образ нобелівського лауреата: тут і пожиттєва дитяча чесність, і дивовижне вміння дивуватися, і невтомна енергія, і водночас, талант відстороненості, показу реальності «з берега».

Мілош помер у 2004-му,  93-річним старцем. Тоді один із критиків сказав, що його смерть закриває епоху художників-титанів, художників, які грають у хаосі світу роль мудреців, пророків, точок відліку. Можливо, хтось не знайде у житті письменника чогось аж надто особливого. Адже не лише він пережив дві війни, був змушений творити в еміграції, не лише він зумів охопити широту проблем свого століття. Але Чеслав Мілош зумів зробити це з непідробною чесністю, надією і вдячністю.

Жищенко Наталія

Наталія Третьякова. Ахматова та Модільяні. Біля незавершеного портрета

Історія кохання Анни Ахматової та італійського художника Амедео Модільяні – це та сторінка життєпису російської поетеси, про яку говорять пошепки й навколо якої завжди точилося безліч міфів та легенд. Коротка пристрасна інтрижка, дружба чи жертовне спопеляюче кохання – що об’єднувало геніального художника та неперевершену поетесу? А може, то все – просто вигадка? Адже сама Ахматова ретельно приховувала подробиці цієї історії…

Мана для злидаря-романтика

Зустрілися вони в Парижі, куди Ніколай Гумільов привіз свою молоду дружину Анну Ахматову 1910-го року. Не класична, але витончена краса двадцятирічної українки була втіленням ідеалів початку ХХ століття – тож чоловіки перепиняли її просто посеред вулиці, сиплячи компліментами та лестощами. Анна вже встигла призвичаїтися до такої реакції, та й Гумільов навчився сприймати подібну увагу до дружини спокійно. Тому коли якось на одній із центральних алей Парижа до Ахматової підійшов непоказний юнак і зашарівшись попросив дозволу написати її портрет, вона одразу погодилася.

Ім’я хлопця нічого не сказало молодій поетесі – Амедео Модільяні, або ж просто Дедо. Та воно б тоді нікому нічого не сказало, бо ж майбутній класик експресіонізму й справді був просто єврейським юнаком італійського походження, що приїхав до Парижу в пошуках слави. Проте його знайомство з Ахматовою вуличним портретом не обмежилося. Зустрічі художника та його моделі відбувалися й надалі – щоправда, цього разу всього лише декілька разів. Адже медовий місяць залишався медовим місяцем, і чоловік поетеси вимагав уваги до себе.

Повернувшись додому, Ахматова несподівано почала отримувати листи з Парижа: новий знайомий нагадував про себе, більше того – він писав досить відверті речі. «Ви в мені, наче мана», – зізнавався художник. Однак серйозно сприймати подібні слова Анна не могла – щойно одружена з коханим чоловіком жінка не схильна до випадкових зв’язків. Та й особистість французького митця залишалася для неї таємницею. Тим більше їй було невідомо про спосіб життя ще не визнаного генія – п’яні агули, розпусні натурниці, захоплення гашишем, нескінченні злидні, та ще й сухоти, які постійно мучили його тіло й душу…

Вони зустрілися знову через рік, у 1911-му. Тоді Анна приїхала у Францію після шаленої сварки з Гумільовим, який щойно повернувся з Африки. Був той самий Париж, але інший Модільяні. Змарнілий, почорнілий, пригнічений та з відрощеною бородою, яка робила його візуально старішим років на десять, він, проте, як завжди, був оточений зграйкою своїх улюблених натурниць. І лише золоті іскри в його очах говорили Ахматовій, що перед нею той самий Дедо, який так несміливо запропонував їй колись намалювати портрет і голос якого назавжди закарбувався у пам’яті жінки.

Модільяні при житті так і не отримав визнання; він був бідним, як церковна миша, і єдине місце, куди міг запросити російську поетку, – це жорстка лава у Люксембурзькому саду, бо за сидіння на м’якіших шезлонгах, як тоді було заведено, вимагали плати. Проте яке це мало значення? Амедео та Анна годинами могли сидіти поруч, у два голоси читаючи Верлена та прикриваючись від теплого літнього дощу старою чорною парасолею, що її Модільяні завжди носив із собою. Обоє по-дитячому раділи, збиваючись на одних і тих же чотиривіршах, які знали напам’ять. А неподалік стояв сонно-бароковий королівський палац, зачудовано спостерігав за закоханими і свято беріг їхню таємницю.

Дедо: три «ню» замість епілогу

Вони часто прогулювалися нічним Парижем, темними старовинними вуличками, а одного разу навіть заблукали і прийшли до майстерні художника лише під ранок. У маленькій, всуціль заставленій полотнами кімнатці Ахматова позувала художнику. Модільяні тоді написав шістнадцять портретів поетеси, які пізніше, під час російської революції, згоріли у пожежі. Існують версії, що поетеса навмисне приховувала їх, аби затаїти правду про стосунки з художником. Але так чи інакше, в Ахматової зберігся лише один портрет, де вона намальована в образі єгипетської цариці. Амедео марив Єгиптом – він водив Анну в Лувр дивитися Єгипетський зал, малював її в одязі єгипетських танцівниць. Таких портретів було кілька; один із них був представлений 2004 року на виставці «Модільяні – по той бік міфу» у Нью-Йоркському Єврейському музеї.

Чи позувала Ахматова для Модільяні оголеною? Заперечувати цей факт безглуздо. Хоча в одному зі своїх нарисів Ахматова стверджує, що вони лише гуляли нічним Парижем і розмовляли. Але ж звідки тоді взялися три портрети «ню», що зберігалися в колекції друга художника, доктора Поля Алессандро, на яких зображено поетесу. Ці малюнки можуть розказати більше ніж достатньо: жінка лежить на животі у вільній, розслабленій сексуальній позі. Її обриси виписані з такою любов’ю та ніжністю, що недовго викликати заздрість богів. Та й сам Модільяні любив повторювати, що красиві жінки погано виглядають у сукнях. За іронією долі, саме ці картини зіграли роль красивої романтичної крапки у їхніх стосунках. Як і два вірші Ахматової «модільянівського періоду».

До речі, сама поетеса всіляко заперечувала, що її тексти якимось чином стосуються роману з Модільяні. Це видається малоймовірним, адже, як зізнавалася Ахматова, тоді у Парижі вони багато говорили про поезію і читали вірші. Модільяні, не знаючи російської, просто насолоджувався музичністю її слів. Одного разу він ні сіло ні впало зауважив: «Я забув вам сказати, що я єврей!». Але це не справило на Ахматову жодного враження – в тодішній Росії антисемітизм здавався пережитком минулого.

Останнє падіння і самотність

«Він був бранцем самотності, – пише у своїх спогадах про Амадео Модільяні Ахматова. – Не пам’ятаю, щоб він із кимось вітався в Люксембурзькому саду чи у Латинському кварталі, де всі більш-менш знали одне одного. Я не чула, щоб він бодай називав ім’я знайомого чи друга-художника. Він ніколи не жартував. А ще я жодного разу не бачила його п’яним. Очевидно, він став пити пізніше, але гашиш якось фігурував у розмові… Подруги постійної також не мав. Та й ніколи не розповідав новел про минулі інтрижки. Зі мною він не говорив про земні речі. Був чемним завжди, але це було ознакою висоти духу, а не домашнього виховання».

Анну притягувала його дитячість та здатність бачити світ по-особливому. Одного разу її дуже вразило те, що Модільяні знайшов красу в рисах насправді дуже непривабливої людини, – і наполягав на своєму до останнього. Хоч би як ламало його життя, але витруїти з душі художника трагічно-наївний романтизм було неможливим.

Якось, коли Ахматова прийшла до майстерні, там нікого не було, проте вікно над воротами було відчинене. Поетеса принесла з собою оберемок червоних троянд, і раптом за якимось чудернацьким натхненням стала кидати їх по одній у майстерню через вікно. Не дочекавшись свого Дедо, вона пішла. При наступній зустрічі художник запитав, як вона потрапила до кімнати. Ахматова пояснила, що не заходила всередину, але Амадео не повірив. Він був здивованим і розчарованим водночас: «Не може бути — вони так красиво лежали…».

А що вабило Амедео до Ахматової? Її здатність вгадувати думки, бачити чужі сни та ще багато напівмістичних дрібничок, які відзначали всі, хто знав поетку.

Після її другого повернення з Франції Модільяні більше не писав. Ахматова важко переживала розрив, довго тримала в душі образу на свого Амедео. Вона не могла стерпіти подібного нехтування, а, можливо, навіть зради… Але час розставляв усе на свої місця, потроху загоював рани. Лише коли вже після революції в одному французькому журналі Ахматова натрапила на маленький некролог, де Модільяні називали великим художником двадцятого століття, її знову захлеснув вир болючих спогадів. Амедео помер у віці 35 років – через дев’ять років після їхньої останньої зустрічі; його дружина наступного ж ранку стрибнула з шостого поверху, вкоротивши собі віку.

Цинічні дослідники, щоправда, висловлюють гіпотезу, що цей некролог наштовхнув Ахматову лише на спогад про давно забуту паризьку пригоду – її скороминуще знайомство з дивним художником, який захотів намалювати її портрет. І саме тоді з’явилася версія про листи від Модільяні, які насправді ніхто ніколи не бачив, бо й навіть своїй матері Амедео лінувався писати. І буцімто саме тоді Ахматова «згадала» про малюнки – проте змогла знайти лише один… Утім, факт полягає в тому, що вісім її зображень «ню» таки знайшлися – у колекції друга Модільяні у далекій Італії.

Маленька дочка художника згодом виросте й напише докладну батькову біографію, де згадає не лише свою мати Жанну Ебютерн, але й безліч батькових коханок, натурниць та приятельок. Про Ахматову там не буде сказано жодного слова. Натомість поетеса навіть після кількох невдалих романів та шлюбів усе життя берегла пам’ять про свого французького знайомого – чи то друга, чи то залицяльника, чи то коханого. А може, звичайного поетичного перебільшення – адже поети не завжди здатні відрізнити красивий образ і правду.

Тетяна Землякова

120 років тому, 9 січня

Від філософії до красного письменства

Життя Карела Чапека декому може видатися нудним і нецікавим: ані скандалів, ані захопливих пригод, ані дивакуватостей чи епатажних витівок. Хоча, зважаючи на хворобу хребта, на яку письменник почав страждати з юності, це можна зрозуміти. Та й характер у нього був спокійний і розважливий, але з неабияким почуттям гумору – це, безперечно, й відбилося на творчості. Крім того, на нього неабияк уплинули жахи Першої Світової війни, що сформували світогляд письменника як прибічника демократії та гуманізму. Цьому кредо від залишався вірним усе життя…

Карел Чапек народився в містечку Мале Сватоньовіце (тоді ще Австро-Угорська імперія). Вчився в гімназіях Брна та Праги. 1915 року отримав ступінь доктора філософії, яку вивчав у Празі, Берліні та Парижі. Проте наукова кар’єра мало його приваблювала – душа лежала до художньої літератури.

Перші літературні спроби Чапека датуються 1908-1911 роками – це невеликі оповідання, які хлопець написав разом зі старшим братом Йозефом і для яких характерні гумор, іронія й пародія (1918 року вони вийшли під однією обкладинкою, сформувавши збірку «Краконошів сад»). Також разом із братом Карел створив книгу оповідань «Сяючі глибини» (1916). А далі став на самостійний письменницький шлях. Так з’явилася перша його збірка філософських оповідань «Божа мука» (1917).

Із життя комах та роботів

Через хворобу Карела Чапека не призвали до армії, і короткий час письменник працював гувернером у родині графа Лажанського. 1917 року став журналістом і критиком «Національної газети», яку полишив на знак протесту проти звільнення з редакції свого брата. Пізніше влаштувався в «Народну газету», де до кінця життя пропрацював журналістом та культурним і політичним редактором. Так Чапек продовжив «давню традицію», адже багато чеських письменників були змушені заробляти собі на життя журналістикою. Хоча ця діяльність забирала час, а проте й давала нові сюжети для творчості – як кажуть, «із самого виру життя». А для Чапека газетна шпальта стала ще й своєрідною трибуною для озвучування власних роздумів: про політику, культуру, літературу, повсякдення. Так чи інак, чеські літературознавці відзначають особливий, саме Чапеків, стиль журналістської замітки.

У 1921-1923 роках письменник працював драматургом і режисером у празькому Театрі на Виноградах, де зустрів свою майбутню дружину – письменницю й акторку Олгу Шайнпфлюгову (правда, одружилися вони аж через 15 років після знайомства).

У двадцяті роки Чапек звертався переважно до драматургії – тоді було інсценовано шість із восьми його п’єс. Це – й маловідомі українським читачам «Грабіжник», «Фатальна гра любові», «Адам-творець», і знані в усьому світі «Засіб Макрополуса» (про безглуздість ідеї вічного життя), «З життя комах» (тут перепало людському споживацтву й егоцентризму) та «Россумові універсальні роботи» («Р.У.Р.»). Саме завдяки останньому твору 1920 року з’явилося загальновживане нині слово «робот». Чапек увів до п’єси людиноподібні механізми й спочатку назвав їх «лаборами» – від латинського слова «labor» (робота). Але ця назва автору не сподобалася, і, порадившись із братом-художником, який оформлював декорації до вистави, він вирішив назвати механізми словацьким словом, що мало таке ж значення (чеською «робота» – «práce», а «robota» означає «каторга, тяжка праця»). П’єса про повстання роботів, у яких проявилися людські риси, з успіхом ставилася на багатьох театральних сценах Європи, спричинивши хвилю наслідувань. Наприклад, у Росії Олексій Толстой створив за її мотивами п’єсу «Бунт машин».

Після плідного періоду на драматургічній ниві Чапек полишив її на десять років, повернувшись після перерви зі всесвітньо відомими зараз п’єсами «Біла хвороба» (1937) та «Мати» (1938). Але в переддень фатальних для історії Європи політичних подій вони мали дещо іншу спрямованість – антифашистську й антимілітарну…

Як робиться чеська література

Чи не зі шкільної лави українському читачеві відомий роман-застереження Чапека «Війна з саламандрами», котрий може здивувати й захопити будь-кого – і незвичайною формою, й актуальністю змісту. Окрім нього, письменник створив чимало інших романів – це «Фабрика абсолюту», одна з перших антиутопій у світовій літературі, «Кракатит», де передбачено винайдення вибухівки, що здатна знищити увесь світ, філософська трилогія «Гордубал», «Метеор» та «Звичайне життя», «Перша рятувальна», «Життя і творчість композитора Фолтина» (незакінчений).

Плідно працював письменник і в малій прозі. Зокрема, звертався до не дуже популярного сьогодні жанру фейлетону. Це і «Критика слів», і «Про найближчі речі», й «Рік садівника» тощо. Так, у збірці «Що й як робиться» Чапек із властивим йому почуттям гумору оповідає про те, як, наприклад, створюється газета, фільм чи п’єса. І, повірте, за сімдесят із гаком років у цих процесах мало що змінилося. А літераторам незайвим буде перечитати сатиричні роздуми письменника про «Дванадцять прийомів літературної полеміки» та про те, «Як робиться світова література».

Замолоду Чапек багато подорожував, а пізніше описав свої враження від побаченого в жартівливих подорожніх нотатках. Так з’явилися «Італійські листи». «Мандрівка на Північ», «Листівки з Голландії», «Англійські листи» та ін. Не обділив увагою Чапек і детективний жанр («Оповідання з однієї кишені», «Оповідання з другої кишені»), і дитячу літературу – «Дев’ять казок і ще одна від Й. Чапека як доважок» та «Дашенька, або Життя цуценяти». Цікаво, що «Дашенька…» – книга фотографій, які робив сам письменник, – була найбільш публікованою й улюбленою серед читачів міжвоєнної Чехо-Словаччини.

Говорити й мовчати

Якось Карел Чапек зазначив: «Уявіть, яка була б тиша, коли б люди говорили тільки те, що знають». Йому було що сказати світові, більше того – світ і досі до нього дослухається, адже письменникові твори перекладені чи не всіма мовами…

Фантаст, сатирик, видатний журналіст. Один з ідеологів першої Чехо-Словацької Республіки, друг президента Масарика, захисник демократії, ворог фашизму й тоталітаризму. Засновник і перший голова Чехо-Словацького Пен-клубу, член Комітету Ліги Націй із літератури та мистецтва. Перекладач Аполлінера, з якого, власне, розпочався небачений злет чеської поезії ХХ століття. Філософ, багато ідей якого актуальні й досі. Великий шанувальник собак та фотографування, колекціонер килимів та кактусів. Любитель сигар та образотворчого мистецтва. Людина, чиї погляди дратували обидві тоталітарні системи в Чехії почергово. Навіть після смерті Чапека нацистська, а потім комуністична влада всіляко перешкоджала тому, аби доробок письменника виходив у світ. Хтозна, багато це чи мало як на життя, що тривало лише 48 років…

Карел Чапек помер 25 грудня 1938 року від запалення легень, яке отримав, ліквідуючи наслідки повені в Празі. Це сталося незадовго до повної німецької окупації Чехо-Словаччини, проти якої він затято боровся. Так, за іронією долі, письменнику «пощастило» уникнути неминучих репресій і жахіть, передбачених у «Війні з саламандрами».

Мирослава Крат

Якось популярному французькому філософові Жанові Полю Сартру замовили написати передмову до дебютної книжки

Вічний утікач

Заледве не від самого народження в Жанові Жене не провіщалося нічогісінько «святого» – такий собі «знедолений» з романом Гюго, байстрюк, народжений на самому паризькому дні 19-го грудня 1910-го року. Його мати, 22-річна повія Ґабріель Каміль Жене, у неповні сім місяців віддала сина до притулку. Майже одразу по тому хлопчика взяла на виховання селянська родина Раньє. Єдиною освітою, що її офіційно здобув Жан, були п’ять років сільської початкової школи, до якої хлопчика віддали названі батьки. Ще в школі стався заледве не доленосний випадок у житті хлопчини: його, десятирічного, звинуватили у злочині, якого він не коїв. Образившись на таку кричущу несправедливість, Жан за однією з версій вже тоді вирішив всупереч усім стати злодієм: мовляв, і так мають за крадія, то хай хоч звинувачення будуть справедливі!

Утім, для родини Раньє освіта вихованця видалася не такою важливою, як зайві руки, тож 30-го червня 1923-го року майбутнього письменника забрали зі школи заради «робочої сили». Проте за кілька років здібного до наук Жана все-таки вирішили віддати вчитися на друкаря. Та було пізно – хлопець уперше утік, щойно прибувши на місце. Відтоді його життя перетворилося на свого роду «гру в хованки»: втік – зловили, знову втік – знову зловили. Так, після першої «бунтарської» втечі Жана запроторили до дитячого притулку у Парижі, після чого віддали на виховання до будинку композитора Рене де Бюкселя. Однак уже за кілька днів юнак прогуляв довірені йому гроші й був направлений до Центру догляду за дітьми й підлітками для огляду психіки. Природно, звідти непокірний хлопець так само втік, відтак його знову повернули, і він знову вперто й послідовно дав драла. Далі більше – юного Жана Жене кілька разів кидали до в’язниці – за що? За безквитковий проїзд! Зрештою, після чергового 45-денного ув’язнення у вересні 1926-го року суд вирішив помістити малолітнього злочинця до виправної колонії в Метре, де хлопець мав би разом з іншими «непутящими» підлітками доходити розуму на виправних сільськогосподарських роботах. Трохи більш ніж за рік Жан утік і звідти, однак його знову знайшли й повернули – щоб Жене згодом зізнався у своєму автобіографічному романі «Щоденник злодія»: саме ця перша колонія в Метре зробила з нього «переконаного гомосексуаліста й злодія».

Аби врешті вирватися з колонії, дев’ятнадцятирічний Жене вирішує добровільно податися до війська. На військовій службі за контрактом юнак пробув повних сім років, устиг навіть познайомитися з письменником Андре Жидом, однак у липні 1936-го року на кілька днів зник із війська, після чого його було оголошено дезертиром. Із цього часу почалися його нескінченні блукання Європою, життя з проституції і крадіжок, періодичне відбування термінів у всіх європейських в’язницях – саме те, що так докладно описано в уже згаданому «Щоденнику».

Елітарний злодій

«Подорожуючи» таким чудернацьким способом Європою, 1937-го року Жан опинився у Чехословаччині, де познайомився з викладачкою французької мови Лілі Пінкшайн. Імовірно, саме в неї на балконі (де тимчасово «зупинився» Жене) молодик уперше ознайомився з найбільшими надбаннями французької літератури. Звучить парадоксально, та все ж правда: після знайомства з Лілі Жана Жене що далі, то частіше арештовували за крадіжки книжок – Марселя Пруста, Поля Верлена, а також грубих томів з історії та філософії. Після арешту 1941-го року під впливом прустівського письма Жене ще в тюрмі розпочав свій перший роман «Богоматір квітів». По недовгій «відпустці» на волю, Жене знову потрапив до в’язниці – і знову за крадіжку книжок! Відбуваючи покарання цього разу, талановитий початківець написав і згодом видав власним коштом поему «Засуджений на смерть».

1943-го року, маючи єдину надруковану поему й рукопис «Богоматері квітів», Жан Жене випадково потрапив до кола з французьких інтелектуалів, серед яких був і популярний письменник Жан Кокто. Вражений непересічним літературним обдаруванням «злодія-рецидивіста», Кокто радо знайшов для Жене видавця – так було підписано контракт на три романи й п’ять п’єс. Однак ще того, 1943-го, року Жан учинив просто-таки неймовірну річ – поцупив надзвичайно рідкісне видання поезій Верлена, тож влада ладна була засудити письменника як невиправного злодія. На щастя, завдяки клопотанням Жана Кокто, Жене дістав лише три місяці ув’язнення. «Із тебе поганий злодій, – по-дружньому дорікнув товаришеві Кокто, – тебе постійно ловлять і саджають за ґрати. Ти набагато кращий письменник, краще пиши і заробляй собі писанням». Утім, для Жене злодійське життя, а разом із ним і в’язниця були не просто «хворобливою пристрастю» або ж «аморальністю» – тільки в тюремному середовищі, перебуваючи на самому дні суспільства, Жан Жене міг писати. Найдивніше в цій історії те, що за іронією долі до згасання письменницького дару Жана Жене доклали руки саме ті, хто так старанно його рятував. Так, за чотири роки після останнього звільнення 1944-го року над скандально відомим письменником і навіть уже «живим класиком» Жаном Жене тяжіли обвинувачення, ба навіть загроза пожиттєвого ув’язнення за сумою всіх скоєних злочинів. Аби врятувати «національного генія», у березні 1949-го року група французьких інтелектуалів на чолі з Сартром, Кокто й Жидом звернулася до тодішнього президента Франції Венсана Оріоля з проханням звільнити «великого французького митця» Жана Жене від довічного ув’язнення. «Афера» спрацювала, і менш ніж за півроку указом президента з письменника було знято всі обвинувачення. Назавжди. Утім, щойно почавши «нормальне» життя поза в’язницею, «святий Жене» поступово перестав бути письменником.

У пошуках ідеального коханця і… святості

Із підліткового віку Жан Жене не приховував своєї сексуальної орієнтації. Був «переконаним», як сам неодноразово зізнавався, гомосексуалістом, продавав своє тіло чоловікам, з легкістю закохувався та із такою ж подиву гідною легкістю змінював коханців. Єдиною жінкою, до якої Жене відчував якщо не любов, то щире захоплення – о, якби вона тільки не була жінкою! – була 34-річна Анн Блох, дружина багатого комерсанта, з якою Жан познайомився під час свого перебування в Чехословаччині. По четвергах Жене вчив пані Блох французької мови, а згодом, періодично змінюючи французькі в’язниці на волю, писав їй чарівні відверті листи. Саме із цих листів, як припускають дослідники творчості письменника, свого часу постала одна з найвідоміших п’єс Жене, що її й понині з успіхом ставлять у тому числі й на українській сцені, – «Покоївки».

1963-го року в житті Жене сталася подія, що назавжди поєднала його з ісламським світом: друг і коханець письменника, актор-акробат Абдулла, руки вкоротив собі віку, перерізавши вени посеред гори книжок Жене. Можливо, через почуття провини Жан із того часу став послідовним борцем за права палестинських арабів. Згодом, маючи вже понад шістдесят років, просто на вулиці він познайомився з 26-річним Мохамедом ель Карані. Саме з цим чоловіком, більш як удвічі молодшим від нього, письменник і провів решту свого життя у збудованому власноруч «гніздечку» в Марокко.

За три роки до смерті, 1983-го року, Жан Жене був удостоєний Великої національної літературної премії Франції. Помер «святий Жене» 15-го квітня 1986-го року від раку горла – так, ніби після його літературного мовчання як свідчення тієї омріяної святості мало настати мовчання фізичне. Це була остання втеча «елітарного злодія», після того його вже ніхто ніколи не «піймав».

Ольга Купріян

]]> http://vsiknygy.net.ua/person/7012/feed/ 0