Краса врятує світ. Це без заперечень і без коментарів. А от як красі виконувати це складне завдання – це вже питання непросте.

Ми не боїмося складних завдань, тому вирішили дізнатися, як живеться, чим  дихається одній з найгарніших та найсексуальніших жінок України за версіями десятків глянцевих журналів, екс-учасниці популярного гурту «ВІА ГРА» – співачці, актрисі й телеведучій Вірі Брежнєвій.

Питаннями на кшталт, яке ваше хобі, куди востаннє їздили відпочивати, чи перете ви «Тайдом» та яка ваша улюблена їжа хай задаються жовті таблоїди. Ми, «Друг Читача», хочемо дізнатися про їжу духовну, ту, що для голови та серця, прагнемо відкрити для себе і для вас Віру не як шоу-вумен, домогосподарку, маму чи просто щасливу жінку, а як читачку – людину, що зачаровується магією книжок, сторінок, рядків…

– Не встигли вщухнути суперечки навколо екранізації Гаєм Річчі «Шерлока Холмса», критики почали жваво обговорювати стрічку за романом Стіга Ларссона «Дівчина з татуюванням дракона». Чи слідкуєте Ви за життям книг у кінематографі?

– Я не вважаю, що варто порівнювати такі різні жанри як авторський твір та кінематографічний сценарій. Вони покликані виконувати геть різні завдання. Коли потрапляю до кінотеатру на стрічку-екранізацію, намагаюсь отримувати задоволення від самої історії, оцінюю наскільки моє бачення, як глядача, співпало із сприйняттям літературного твору режисером. Роман Стіга Ларссона «Дівчина з татуюванням дракона», до речі, придбала випадково, отримала велике задоволення від твору.

– Ларссона неодноразово звинувачували у жорстокому ставленні до своїх літературних персонажів. Як Ви загалом ставитесь до сучасної літератури, насиченої нецензурною лайкою, еротикою, насильством, кому з письменників-сучасників надаєте перевагу?

– Чомусь першим на думку спав твір Павла Санаєва «Поховайте мене за плінтусом». Коли я взяла його до рук, була шокована лексикою та манерою спілкування, які обрав письменник. До лайки, тим більш ужитої у витворах мистецтва, а книги я відношу саме до цієї категорії, я швидше ставлюсь негативно. Але не можу не зауважити, стосовно того самого Санаєва: обурення та шок змінились наприкінці роману на співчуття, я була розчулена долею головного героя.

– У дитинстві у Вас був улюблений літературний герой, якого Ви намагалися наслідувати? З ким себе асоціювали?

– Відвертих фаворитів не було. Були окремі «улюбленці», яким я дуже симпатизувала, наприклад, Карлсон. Але так щоб наслідувати… Мені дуже подобалось бавитися у принцесу з казки «Бременські музиканти». Вона була така красива, статна з довгими білявими хвостиками! Гадаю, багато хто з дівчат хотів її наслідувати. Можливо, це прозвучить інфантильно, але зараз я себе асоціюю з Попелюшкою. Наші історії мають спільний «знаменник» – щоб потрапити на бал та вийти заміж за принца, треба багато, довго та натхненно працювати (посміхається).

– З ліхтариком під ковдрою читали?

– Авжеж! Батьки мене дуже сварили й карали через це! Бо через такі нічні читання у дитини швидко псується зір. Але я обожнювала книжки, і ніякі погрози, на кшталт, «будеш й надалі читати під ковдрою – носитимеш окуляри, й однокласники будуть тебе дражнити», – не могли мене спинити, й інколи нічні читання затягувалися чи не до ранку. (посміхається). Завжди думала: «Все дочитую до абзаца і – спати!». Дійду до абзаца – до кінця глави…і так доки хтось з батьків не нагадає, що зранку мені – до школи! Батьки ніколи не поділяли літературу на «дитячу» й «дорослу». На книжкових поличках завжди «сусідували» Маршак, Солженіцин, Ґолсуорсі. Додому ніколи не потрапляла сумнівна література, тому все, що траплялося мені на книжковій поличці, – було у моєму розпорядженні.

– Яку найрозпуснішу книжку Вам доводилось читати?

– «Камасутра». Але «читати» – занадто голосно сказано… Швидше – гортати (посміхається).

– Вам доводилось використовувати книжки не за призначенням?

– Так! Я ховала гроші у книжках!

– Під якого автора Ви найкраще засинаєте?

– Мені було дуже складно читати працю Бернарда Вербера «Мурахи». Занадто багато монотонних, при цьому специфічних термінів, описів комах – така прискіпливість у деталях мені зовсім не імпонує. Кілька разів відкладала «Мурах», починала читати інших авторів, потім поверталася до «Мурах», але зрештою так і не подужала Вербера.

– Ви вірите в існування магії письменницького слова?

– Безумовно. Я вразлива натура і, занурюючись у книгу, завжди приміряю на себе обставини, в які потрапляють герої. Такий фантазійний самоаналіз допомагає подивитись на себе з боку. Якщо потрапляю у схожу життєву ситуацію, покладаюсь на досвід книжкового персонажа, бо зазвичай автор черпає натхнення зі свого життя чи своїх близьких.

.
– Фінал якого твору Ви б воліли переписати?

– Я не можу сперечатися з автором. Письменницька праця – це його особиста справа, мікс його фантазії та життєвого досвіду, тільки письменнику вирішувати, яким саме має бути фінал книжкової історії, задля того щоб його думки та мораль дійшли до читача. Що стосується моїх власних смаків – не люблю фінал, який можна заздалегідь передбачити, так само не люблю недосказанності. Мене дратує, коли автор надає можливість кожному читачеві додумати фінал на власний розсуд – чим скінчилась історія чи що саме він мав на увазі.

– Сторінками чиїх творів Ви б могли топити камін?

– Намагаюсь не витрачати гроші на погані книжки. Ну а якщо такі вже заблукали на полички моєї бібліотеки, роздаю їх друзям, знайомим, яким вони можуть сподобатись. Або згідно соціальних програм – допомагаю незаможнім.

– Герой роману «Над прірвою у житі» Селінджера стверджував: «Гарний письменник той, читаючи твори якого ви відчуваєте, що можете подзвонити йому по телефону…». Кому б зателефонували ви? Що спиталися б?

– Зателефонувала б Робіну Шарме, автору книги «Монах, що продав свій Ferrari». Спиталася б, що саме спонукало його створити цей твір? Чи правда те, що я з такою цікавістю читала? Чи відчув він на собі все, що написано в книзі?

Спілкувалася Анна Пчьолкіна

]]> http://vsiknygy.net.ua/reader/17568/feed/ 0 http://vsiknygy.net.ua/reader/17067/ http://vsiknygy.net.ua/reader/17067/#comments Mon, 20 Feb 2012 06:00:31 +0000 redaktor http://vsiknygy.net.ua/?p=17067 Слухаючи гурт «Тінь сонця», розумієш, що його учасники – не лише талановиті, але й розумні. Їхній приклад показує, що можна бути водночас інтелігентними та неформальними – на «ботаників» ці хлопці скидаються менш за все.

«Голос» гурту Сергій Василюк паралельно займається як мистецькими, так і просвітницькими проектами. Доки багато його зіркових колег спочиває на лаврах або просто купається в усвідомленні своєї винятковості та власних досягнень, Василюк продовжує працювати – і над собою, і над суспільством, у якому живе. Лише за січень він узяв участь у «Кіплінг-фесті» у якості барда та організував дві мистецько-просвітницькі вечірки «Видатні українці. Січень». Тому цілком закономірно, що читає Сергій багато. І говорити з ним про літературу – цікаво і приємно.

– Чи пригадуєш ти своє перше знайомство з літературою? Як воно відбулося?

– Важко пригадати точно, адже це було в дитинстві. Мабуть, у той час особливо не відрізнявся від інших хлопців – насамперед мене захоплювали пригодницькі оповідання, тому значний слід по собі лишили письменники Всеволод Нестайко, Аркадій Гайдар, Марк Твен… Захоплювали і оповідання про тварин – Сетона Томпсона, Джека Лондона, цікавився я й індіанською культурою, яку підіймали з небуття ті ж Лонгфелло, Майн Рід…

– Як розвивалися ваші стосунки з літературою, коли ти пішов до школи і вона стала одним із навчальних предметів?

– Сучасна школа зазвичай впливає на дітей доволі деструктивно. Школа – це тоталітаризм учителів, це зобов’язання перед викладачами, батьками. Я навіть починаю замислюватися, чи віддав би я свою дитину в нашу сучасну школу. Зазвичай школа не зацікавлена у розвитку твоїх талантів, і часто вона просто диктує, який урок є приорітетним, а який – ні. В результаті середньостатистична дитина зобов’язана вчити математику та англійську, а на історію й літературу у неї вже набагато менше часу. Бути відмінником з біології означає взагалі бути в ролі «оригінала», бути відмінником з математики – бути беззаперечним авторитетом. У школі читав мало, а коли починались канікули, віддавав перевагу більше активним іграм, аніж читанню книжок. І лише в студентські роки я почав відчувати якусь свободу – і тоді став переосмислювати знову прочитане, відкривати нове.

– Твої уявлення про улюблених письменників змінилися з дитинства?

– Письменники дитинства – як друзі, хтось лишився зі мною, хтось ні. Але всіх я дуже поважаю і, здається, відчуваю.

– А хто додався до Нестайка з Лонгфелло тепер, коли ти дорослий?

– Додались пригодницькі твори на історичну тематику – «Холодний Яр» Горліса-Горського, «Залишенець» Шкляра, «Іван Богун» Дмитрука…

– У наш час кількість прихильників поезії стрімко впала, а ти, судячи з усього, її любиш. Це так? Чи все-таки проза?

– В нинішній час кількість прихильників не лише поезії та прози впала, а впала кількість думаючих та сміливих людей. Головне тепер – матеріальний достаток: машина, домашній кінотеатр, плазмовий екран і т.д. А для інших… життя стало набагато вимогливішим. Мені подобається приблизно на одному рівні і проза, і поезія, але хороших поетів мало, як і хороших письменників. А втім, я не є експертом у цій галузі, насамперед я музикант. І взагалі, найголовніше – я роблю те, до чого відчуваю потяг і намагаюсь у цьому вдосконалюватись, а судити не мені. Але з сучасних поетів особливо відзначив би Олексія Ганзенка та Сергія Пантюка.

– Ти, так би мовити, просуваєш творчість українських письменників-класиків – трохи дивно для людини твого віку… Цікаво, що тобою рухає?

– Насправді в мистецько-просвітницькому проекті «Видатні українці» я не зосереджуюсь саме на діячах літератури, і, наприклад, на прем’єрі проекту в Спілці письменників більше говорив про винахідника, авіатора та політика-самостійника Левка Мацієвича. Але якщо говорити про наших видатних поетів – Стуса, Симоненка та Сосюру, яких ми вшановували на першому вечорі, то їхня поезія дійсно є цікавою, тому її природно «просувати».

– Як гадаєш – чи потрібна сучасним українцям українська література?

На це питання можна відповісти ще страшнішим: чи потрібна українцям Україна? Комусь потрібна, комусь – ні. Але від активності людей залежить їхнє майбутнє.

– Ти тримаєш руку на пульсі так званого сучукрліту? Особисте знайомство з багатьма письменниками не заважає читати їхні твори?

– Ні, не тримаю, але приятелюю з кількома поетами, тому доволі оперативно дізнаюсь про їхні новинки. Той же Сергій Пантюк довірив мені кілька ще невиданих ексклюзивів, за що я йому дуже вдячний.

 –  До речі, чим тебе надихнув Кіплінг? Що ти такого побачив у його віршах, що почав їх співати?
– Кіплінг надихнув своєю проникливістю в тваринний світ і творчою його інтерпретацією. Я з дитинства цікавлюсь життям тварин і дуже люблю казки про них. Ну а крім того, Кіплінг для мене незабутній своїм життєстверджуючим «IF», який не може не надихати і попри всі складнощі життя іти своїм шляхом.
– Нещодавно ти брав участь у «Кіплінг-фесті» – які враження звідти вивіз?
– Лишається лише захоплюватись Володею Чернишенком, який, будучи чудовим перекладачем, на дуже високому рівні проявив себе як організатор «Кіплінг-фесту». Я вже не перший рік працюю в музичних фестивальних колах і мушу сказати, що відповідаю за свої слова. Вся команда фесту, як і партнери – Вінницький Театр Ляльок та книгарня «Є», проявили себе дуже добре. Особливого шарму в наше дійство додав багаторічний перекладач Максим Віталійович Стріха, без нього захід не був би таким колоритним.

– Навіть самі книговидавці часто прогнозують смерть паперової книжки – ти поділяєш їхню думку? Чи все-таки вважаєш, що електронна книга не витіснить традиційний формат з історичної арени?

– Думаю, не витіснить. В електронному вигляді я вважаю доцільним займатися діловими перемовинами, але до творчості потрібно мати можливість доторкнутися – до книги, до диску, до картини…

– Ти цілком затребуваний митець – коли встигаєш читати? Як це технічно виглядає?

– Я накуповую книжки і любуюсь ними вдома. Удома читаю здебільшого перед сном, а так – у метро.

– Що спонукає тебе придбати книжку – навмисне стежиш за новинками, читаєш рецензії чи просто друзі радять?

– Мною керують більше власні відчуття актуальності твору для мене самого. У кожної книги я намагаюсь чогось навчитися. Зараз дуже цікавлюсь суспільними процесами, тому філософія письменників та ментальність їхніх героїв мене дуже захоплює.

– Якби від тебе залежало, кому дадуть, скажімо, Шевченківську премію, за якими критеріями ти б обирав лауреата? Чи ти вже маєш когось на прикметі:)?

– Я взагалі вважаю, що головна нагорода – це читачі, слухачі та глядачі. Якщо вони є – ти відбувся, а премії – то справа другорядна.

– Існує думка, що у рок-музиці первинна саме музика, а не текст. Судячи з репертуару «Тіні сонця», ти цієї думки не поділяєш – тексти ваших пісень завжди щільні, глибокі… На твою думку, музика і слова – рівноправні складові пісні чи все-таки щось важливіше?

– Без музики пісня взагалі неможлива, тому в будь-якому музичному творі роль композитора є щонайменше рівноцінною з роллю поета. Інша справа, що погана поезія під геніальну мелодію – це просто суцільне розчарування. Я завжди пишу спершу музику, а потім пишу текст. Але саме тому, що текст для мене є так само важливим, як і мелодія, я його «народжую» значно довше: все ж насамперед я – композитор.

– Ти іноді пишеш пісні на вірші інших поетів – яким має бути вірш, щоб у тебе виникло бажання його заспівати?

– Цей вірш має енергетично резонувати з моєю душею, я повинен відчувати, що під час співу енергетика автора і моя зливаються одне ціле. Дуже приємно, що мою пісню «У цьому полі синьому, як льон» на слова Василя Стуса високо оцінив його син Дмитро. Приємно, що Сергій Пантюк не приховує, що пісня «Збої», написана на його слова, зробила його щасливим. Такий творчий взаємообмін дійсно окрилює митців.

Спілкувалася Атанайя Та

Юлія Бориско – стильна і самобутня ведуча «Телевізійної служби новин» на каналі 1+1. А ще вона кохана дружина і мама чудової малечі – восьмирічної Соломійки та п’ятирічного Марка. Перш, аніж посісти вагоме місце на вітчизняному телебаченні, їй довелося повчитися на журналістку у рідному Львові, досліджувати фінанси і податки у столичній ТРК «Експрес-Інформ», потрапити на телеканал «1+1» у якості економічного журналіста «ТСН», тоді ведучою «Сніданку з 1+1». Першу половину 2005-го присвятити каналу ICTV, зокрема вести вранішні випуски програми «Факти», по тому – три роки – створювати головний випуск «Новин» на «Першому національному». З 2008-го Юлія Бориско – ведуча ТСН на «1+1». Її прямі ефіри вирізняються з-поміж інших помітним позитивним настроєм, оптимізмом та дотепними жартами. Не секрет, що гостроту розуму неабияк «наточують» книжки, тож про них ми й поговоримо з популярною телеведучою.

– Юліє, якось ти висловилася, що кожна людина, яка приходить у цей світ, має завдання особистісного духовного зростання, мовляв, можна не мати сім’ї, дітей, але не треба зупинятися у розвитку. Скажи, як багато при цьому відіграє читання?

– Насправді найбільше у житті відіграє любов. А читання дозволяє зазирнути у глибину себе. Тобто – у кожній книжці знайти саме те, що внутрішнім чуттям ти і так добре знав. Це щодо інтелектуального чтива. Бо розважальне має інше призначення: воно збалансовує психіку і лікує сміхом.

– Знаю, ти багато читаєш, тож цікаво, що для тебе означає книжка? Можеш сформулювати своє визначення: книжка – це?..

– Багато я читала до народження дітей і «усиновлення» собаки. Зараз так, почитую… Кожна книжка це – відчинені двері. У світ чуттів, фантазій, знань, мудрості тощо. І саме книжка знаходить людину, а не навпаки.

– Хто твої улюблені автори і яка книжка відіграла особливу роль у твоєму житті?

– Важко сказати. Найбільше на мене впливає те, що прочитано останнім. Тривалий час кілька років тому була під враженням від «Нового Заповіту» і його тлумачення у книзі Олександра Меня «Син Людський». Люблю Германа Гесе: він близький мені за великою дозою буддизму у сприйнятті світу і тонким розумінням Христового вчення. Знайомство з ним варто починати з «Сідтхартхи», після чого легше сприйматиметься «Гра в бісер». Наразі у мене «езотеричний» період, захоплення на кшталт філософії Екхарта Толле. Часом «заносить» у психологію, але – ненадовго. Іноді від отриманих знань відчуваю передозування, тоді або місяцями не читаю взагалі, або життя підкидає щось легеньке. От і нещодавно подруга «підсадила» на Сергія Довлатова. Читаючи його, я відчула щось схоже на почуття кохання…

– А за яких обставин тобі читати найкомфортніше? Що необхідно для цього: кава, теплий плед, м’яка подушка? І яка книжка лежить у твоїй торбині зараз?

– Мені комфортно читати всюди, крім нашої квартири. За кавою у кав’ярні, на лавочці у парку і навіть в метро – щоб не марнувати час. Удома читати не вдається: мучать незроблені справи. І хоч чиста хата, кажуть, це знак змарнованого життя, проте статус берегині домашнього вогнища не дає мені розслабитися… Зараз у торбині лежить «Діагностика карми» Сергія Лазарєва, том 4.

– Чи є книжки, до яких ти повертаєшся неодноразово?

– У світі стільки незвіданого, що не хочеться відчувати дежавю. Зазвичай до прочитаного не повертаюся. Але Біблію, мабуть, ще кілька разів переосмислюватиму.

– Скажи, а ти відслідковуєш новинки сучасної української літератури? Як гадаєш, у нинішній Україні є письменники, що «сприяють особистісному духовному зростанню»? Може, порекомендуєш когось?

– Рекомендувати не стану – це все індивідуально, до того ж я не стежу за новинками. Люблю Андруховича, Ліну Костенко. (Дивно вони виглядають в одному реченні). На полиці стоять – зараз згадаю, зліва-направо – Лесь Подерв’янський, Юрко Позаяк, Любко Дереш, Лариса Денисенко, Тарас Антипович, до речі, мій геніальний однокурсник. Але з українського за всі часи найбільше шаную Лесю Українку. Щоправда, духовно розвивати може навіть дитячий віршик. Якщо шукати знання, вони виринатимуть звідусіль і проступатимуть між рядками.

– Хто з літераторів-сучасників має бути удостоєний звання «класика», на твою думку?

– Ой, для цього треба знати, хто з них ще живий (Сміється, – Ж.К). З українських це Ліна Костенко, але навіщо її чогось там удостоювати: вона класик і без смішних ритуалів.

– Юліє, ти мама двох дітей, що читаєш їм? На яких книжках їх виховуєш?

– Мої діти ростуть на творчому доробку «А-ба-ба-га-ла-ма-ги» та «Видавництва старого Лева». З останнього Форуму видавців у Львові привезли «Книгу Драконів» Едіт Несбіт, діти в захваті! До речі, завше навідую Форум видавців у Львові, бо люблю атмосферу східного базару і запах типографії… Але на ніч казочки малим читає тато, бо я в цей час працюю. Дітей треба виховувати так, щоб їм було цікаво, тому спеціальних книжок і рецептів цього не існує. По своїй малечі бачу, що їм подобається все дуже динамічне і смішне. Скажімо, старий радянський мультфільм про Вінні-Пуха, такий любий нашому поколінню, для моїх дітей, практично, – арт-хауз! Вони не розуміють, як головні герої можуть п’ять хвилин сидіти за столом і їсти. Таке ж і з літературою: за короткий проміжок часу вони прагнуть отримати якнайбільше.

– Тепер писати книжки модно, нині маємо казочки від Тіни Кароль, Гайтани, футболіст Ващук про футбол написав… У тебе в планах немає подібних творчих задумів?

– Якщо можеш не писати – не пиши. Так казали Толстой, Хемінгуей і моя близька подруга, журналіст «Інтера» Софія Гордієнко. І це – про мене. Я – МОЖУ не писати і це велике щастя. Гадаю, письменники мене підтримають.

– І наостанок, чи існує художній твір, у якому ти прочитала про себе?

– Цей художній твір називається – моє життя.

Спілкувалася  Жанна Куява

Про українську співачку Ані Лорак, відому далеко за межами нашої батьківщини, вітчизняний читач знає достатньо. Адже про її непростий шлях до слави та визнання, про успіхи на міжнародній арені та навіть про особисте життя писано-переписано безліч сторінок, відзнято чимало кадрів. Однак те, чим живе зірка поза сценою, як вона відпочиває вдома, знають далеко не всі. От наприклад, чи знаєте ви, що Кароліна любить проводити вільний час із книгами? А які екранізації вона вважає вдалими – «Сутінки» чи «Алісу в країні див»? Що вона думає про сучасну літературу? Чому вона хоче зателефонувати Паоло Коельо?.. Отож! Тому, щойно дізнавшись про роль книг у житті знаменитості, «ДЧ» залюбки ділиться цим із вами.

–  Цього року на Одеському міжнародному кінофестивалі було презентовано чергову версію екранізації «Анни Кареніної» від Сергія Соловйова. Над долею, зокрема, трагічним фіналом життя головної героїні журилося чимало читачів. Кого б з літературних героїв від нещасливої долі, уготованої письменником, врятували б Ви?

–  Анну Кареніну. Зважаючи на те, що зараз інші часи, усі питання можна було вирішити по-іншому. Мені дуже хотілося б, щоб вона залишилась живою. Я з повагою ставлюся до книжок і зазвичай близько до серця сприймаю долю книжкових персонажів. Ними можуть бути герої як романів Франсуази Саган, так і автобіографічної книги про життєві драми Елізабет Тейлор. Мені здається, коли книга написана від щирого серця, будь це любовний роман, детектив чи фантастика, зміст, закладений у неї, торкається душі, і я можу розплакатись. Мене глибоко зворушила книга «Один проти долі» Антоніо Згоржа про нелегкий життєвий шлях Бетховена, про ті складні моменти, коли він втрачав слух. Адже немає нічого сумнішого за музиканта, який не чує оплесків на свою адресу.

–  Ви слідкуєте за екранізаціями? Прихильники Пантера Томпсона в очікуванні на екранізацію «Ромового щоденника» з Джонні Деппом у головній ролі.

–  Після Бертонівської «Аліси» я з пересторогою ставлюся до екранізацій. Бо «Алісу» не зміг «витягнути» навіть згадуваний Вами Джонні Депп. Деякі сцени були аж надто довгими й нудними, за сучасною комп’ютерною графікою геть не читалась сюжетна лінія. Зазвичай екранізація поступається оригінальному друкованому твору. Бо коли людина читає книгу, вона сама собі режисер. Вона малює свої власні образи кожного героя, а режисер презентує своє бачення, яке не завжди збігається з глядачевим. Тому я намагаюсь спочатку читати книгу, а вже потім дивитись картину. Мені сподобалась стрічка «Сутінки», вона збентежила молодь всього світу, тому що думка людей, що працювали над нею, була близькою до книги. Я читала цю книгу в англійському варіанті, а після перегляду зрозуміла, що це приклад дуже вдалої екранізації.

–  У Вашому дитинстві був улюблений літературний герой, якого Ви намагалися наслідувати?

–  Конкретного героя не було. Але мені подобались персонажі, в успіх яких ніхто не вірив, та завдяки наполегливій праці над собою, ставалося диво: вигнанці перетворювалися на героїв. Як, наприклад, сталося з «Бридким каченям» та «Чайкою на ім’я Джонатан Лівінгстон». Мені ця ситуація близька, у мій успіх також ніхто не вірив, але праця принесла свої результати. Взагалі я була досить самостійною дитиною, читала із захопленням. У період першої закоханості – мене захопила поезія Анни Ахматової. Коли готувалась до свого першого музичного конкурсу, я читала Антоніо Згоржа «Один проти долі», багатьма фразами Згоржі я досі живу, наприклад: «Забудь вислови «не можу», «не хочу», «не вмію». Книги впливають на нас, я вірю, що вони самі нас знаходять, і дуже важливо, щоб це сталося в слушний час у слушному місці. Зараз я захоплююсь прикладною психологією, якби це сталося дещо раніше – можливо, я б не припустилась деяких помилок. Озираючись на минуле, я розумію, що відповіді лежали на поверхні.

–  Антон Фрідлянд зауважив нам, що книги він обирає як жінок – намагається обрати найцікавішу. Якого принципу дотримуєтесь Ви, поповнюючи власну бібліотеку?

–  За покликом душі. Книга – це віконце в інший світ, в якому тобі потрібно буде жити якийсь час. Добре, якщо він буде сповнений світла, радості, як книга Бернара Вербера. Фраза з його роману «Імперія янголів» – моє життєве кредо: «кохання – як стріли, гумор – як щит». Тобто, не важливо, чим ти займаєшся – роби це з любов’ю. Щось не виходить – не падай духом. Усміхнувся, посміявся над цим і пішов далі. Мені здається, що це і є формула успіху.

–  Як Ви ставитесь до сучасної літератури?

–  Я нею не захоплююсь. Бо зазвичай книга сучасного автора – це рекламний трюк, привід зробити собі ім’я. Сюжет висмоктаний з пальця, й однієї назви досить, щоб зрозуміти, про що в ній йдеться і яким буде фінал. Книги молодих письменниць, дівчаток 25 років, які радять, як звабити чоловіка, – викликають у мене тільки іронічну посмішку, як і люди, які беруть ці книги до рук. Це ж смішно! Хочеться сказати: «Дівчата, ну кому Ви вірите? Якщо вже вирішили спокусити чоловіка і згодилися наслідувати чужий приклад – почитайте, як це робили Мадонна, Мерілін Монро, Елізабет Тейлор, у їхніх біографіях все це є.»

–  Вам доводилось використовувати книгу не за призначенням?

–  Я завжди вважала, що книжки пишуть для того, щоб їх читати. Завжди ставилась до книг, як до результату титанічної праці людей: хтось виготовляє папір з дерева, хтось друкує тексти, хтось вклеює сторінки у шкіряну палітурку… Навіть, коли я навчалась у школі, всі мої книги були охайно «вдягнені» в обкладинки, я навіть мила руки перед тим, як читати. Єдине, що я можу собі дозволити – це підкреслити олівцем цікаві вислови. Я дуже поважаю книги, тому завжди їх тільки читаю.

–  Які твори та автори діють на Вас краще за снодійне?

–  Можу перед сном погортати журнал – новини про зірок почитати. Хоча читати завжди починаю з кінця: хто в чому, хто з ким – інколи ставлю для себе «галочку»: «Ага, цю сукню вже не одягну, в ній було помічено іншу дівчину» (посміхається).

–  Ви вірите у магію письменницького слова?

–  Коли я читала «Американську трагедію» Теодора Драйзера, я настільки співпереживала її героям, що, читаючи її, я просто сиділа й плакала над романом. Друзі радили: «Та, кинь ти ту книжку! Не дочитуй її до кінця!». Та я не слухалась. Тиждень пролежала з цією книгою дома, проридала. Тепер дуже обережно ставлюсь до вибору книг, обираю їх не вунісон душевному станові, якщо на душі сумно – ніяких трагедій!

–  У Вас вдома є якась особлива книга, якою Ви найбільше дорожите?

–  Звичайно, це – Біблія. Це моя настільна книга, яку я час від часу перечитую.

–  Герой «Над прірвою у житі» Селінджера був певний, що гарний той письменник, читаючи якого, ти відчуваєш, що хочеш йому зателефонувати. Кому б хотіли зателефонувати Ви? І що б спитали?

–  Найпопулярнішому й економічно найуспішнішому авторові – Паоло Коельо. Він пише про кохання, дружбу, зраду – це одвічні теми, над якими ламають голови філософи усіх часів. Я читала його біографію, знаю, що він людина з нелегкою долею, мені було б цікаво у нього запитати: у чому сенс життя?

Спілкувалася Анна Пчьолкіна

Знаєте такого письменника Сашка Недонія?

Розмовляти з Олесем Донієм про літературу удвічі цікавіше, ніж на будь-яку іншу тему, оскільки у сучукрлітпроцес він зробив свій внесок і як Сашко Недоній, і як власне Олесь Доній. Якби ж так робили всі українські письменники! Але Олесь Доній – єдиний у своєму роді. Хоча і у двох особах…

– Чи пам’ятаєте свою першу прочитану книжку?

У 6 років прочитав першу книжку – «Смок і Малий» Джека Лондона. Тоді саме транслювався фільм, він мені сподобався, і захотілося дізнатися, так би мовити, повну версію (сміється). І я попросив, щоб мене навчили читати. Замість абетки я вчився читати по семитомнику Джека Лондона…

Перші мої книжки були здебільшого з військової стратегії і тактики, оскільки мій дід закінчив Академію генерального штабу. Тому з першого класу я читав про те, як на якомусь Чудському озері розташовувався полк правої руки, полк лівої руки… У першому класі я вже чітко знав, що піду на історичний факультет.

Найбільше за життя накопичення інформації через книжки у мене було в другому-третьому класах. Я читав не книжками, а полицями.

– А як Ви почали читати українською?

Мій батько – українець, киянин, а мама – росіянка, москвичка. Я ріс лише з мамою. Звичайно, вдома у нас не було українських книжок. У тодішньому Києві навколо нас взагалі не було нічого українського… І до розуміння, що я українець, я прийшов через історичні книжки. У родині виховувалося і підтримувалося загострене відчуття справедливості, і, читаючи книжки на історичну тематику, я бачив несправедливість до України, до її історії, народу. Поступово, десь у середніх класах школи, я вже чітко усвідомлював себе українцем.

У нас удома була книжка «Знаменосцы», де автором значився «Александр Гончар», і потім, коли у школі ми вивчали «Прапороносців», я на прикладі Гончара дізнався, що «Олесь» – синонім до «Олександр». У 16 років, отримуючи паспорт, я прийшов до паспортистки зі спеціальним словником – зеленим таким, ще радянським – спеціально, щоб їй показати, що російське «Александр» перекладається українською «Олександр, Олесь». Тому я хотів, щоб мені вписали російською «Александр», а українською «Олесь». Паспортистка ж доводила, що нема такого імені, і не вірила словнику. На той момент у нашій дискусії перемогла паспортистка, але це якраз приклад того, що офіціоз не заважає почувати нам так, як ми хочемо. Те, що українська мова не була державною, не заважало тим, хто хотів перейти на українську. Так, це було важче, але можливо, бо коли у тебе є позиція, то тебе можуть хіба що розстріляти, а все решта – твій вибір: можеш здати позиції або відстоювати їх.

– «Можна зламати шпагу – не можна знищити ідею…»

Я свій вибір зробив ще у школі. Десь у старших класах у нас був такий маленький гурток із трьох людей – ми скуповували літературу по боротьбі з українським буржуазним націоналізмом у магазині «Пропагандист» на перехресті бульвару Шевченка та Червоноармійської. Всі нерадянські історики були заборонені на той момент, а в копійчаній пропагандистській літературі, критикуючи українських буржуазних націоналістів, вони здуру давали цитати Грушевського, Міхновського, Винниченка, кого завгодно. З книжечок проти українського буржуазного націоналізму можна було більше дізнаватися про історію української боротьби, тому їх у мене була ціла полиця.

– Читаєте книжки своїх друзів, які вони Вам приносять? Чи влаштовуєте літературні читання, щоб самому послухати?

На жаль, на літературних читаннях на власних фестивалях і акціях нереально когось нормально послухати. Коли ти організатор, у тебе нема можливості відпочивати разом з усіма фестивальниками. Голова зайнята безліччю дрібних турбот – а іноді й не дуже дрібних…

А книжки – коли як. Коли радять, коли дійсно дарують свої, дещо щастить ще в рукописах читати. Деякі письменники не зациклені на власній творчості, можуть порадити і хорошу світову літературу. Я товаришую з кількома директорами видавництв – вони теж можуть показати книжку якогось достойного не відомого мені автора. Я ж не всіх українських літераторів знаю персонально…

– Це фізично неможливо!

На щастя, уже так! А в період, коли я вигадав і редагував журнал «Молода Україна», я читав те, що ще не видавалося ніде, і ми вибирали, що буде опубліковано в журналі… Приємно, що деякі речі стали відомими книжками, але вперше вони побачили світ у нас – наприклад, деякі перші поезії Поваляєвої, «Четверта революція» Павла Солодька або деякі хорватські речі, які надсилав нам тодішній аташе з питань культури у Хорватії Юрій Лисенко, більш відомий під псевдо Юрко Позаяк. Дуже шкодую, що не встиг видати таку влучну для України річ, як Сімо Мраовіча «Костянтин Багрянородний». Цю книгу написано з позиції етнічного серба, народженого у Хорватії, і коли всі його друзі-хорвати йдуть на війну, у нього починається певне роздвоєння особистості, бо всі його родичі з сербського села, і він не може зрозуміти, ким почувається більше – хорватом чи сербом. І автор це все описує дуже іронічно, текст такий досить богемно-фривольний, а насправді про дуже серйозну проблему. Такого рівня і такого типу проблематика в Україні, на жаль, не осмислена. Хоча є значна частина людей в Україні з роздвоєною свідомістю, які не можуть визначитися, росіяни вони чи більше українські громадяни. Описати це без злості, без агресії, з гумором – до цього у нас взагалі ніхто не підніметься.

– Ви знайомі з нашим сучукрлітпроцесом не тільки ззовні, а й ізсередини…

Ми самі й вигадали це слово (сміється). Наш журнал уперше започаткував рубрики – «Укрсучпроза», «Укрсучпоезія»… Тепер наш жарт став офіційним терміном. Кожне слово має свого автора, як свого часу «вантажівку» вигадав у 70-х роках Валерій Шевчук. Це означає, що українська мова просто жива, вона в процесі творення.

За радянських часів українські літератори були, як правило, вихідцями з села. Вони дуже добре описували своє середовище, а міського україномовного середовища на той момент майже не існувало. Те гетто, в яких воно було закрите у містах заходу України, не розширювалося на більшість України. Тому проблема була фактично у відсутності української міської культури. Це зумовлювало фрагментарність української літератури – не скажу слова «неповноцінність», щоб не ображати, але українська література не обіймала всі сфери життя в Україні. Зараз, на щастя, уже існує пласт української міської культури – зі своєю лексикою, своїми настроями… Подивіться – зараз навіть молода українська автура здебільшого понароджувалася в містах. Раніше такого не було. Відповідно зараз заповнюються все більше і більше ті сфери, де раніше була прогалина. Наприклад, є феміністична література, якої не було – починаючи від Оксани Забужко, я можу критично ставитись до «Польових досліджень українського сексу», але поява цієї книжки заповнила лакуну, яка раніше була порожня. Аналогічно зразок патріотичного фемінізму Ліни Костенко – «Записки українського самашедшого» – хоча вона спробувала писати від імені чоловіка, але прямо скажемо: це явна феміністична література. Або жорстка міська поезія та проза Жадана – абсолютно урбаністична, східняцька, різка, рубана, фактично те, що можна вишкрябувати на бетонних парканах. Це музика міста! Те, що з’явилося у 20-х роках – українська урбаністична культура, яку потім зарубали, і вона могла розвиватися тільки на рустикальному рівні. Зараз українська література стає повноцінною. Навіть те, що в ній є брутальність – тут найяскравішим зразком є Подерв’янський – це також елемент повноцінності. Якщо є елемент у мові, значить, він мусить існувати десь у літературі. Навіть якщо 90 % населення консервативне і цього не сприймає…

У сучасній українській літературі є все, чим зараз живе нація. Література вже відповідає рівню нації. Інша справа – такий рівень нації! Прямо скажемо: українська література далеко не найсильніша зараз серед європейських.

– А за якими критеріями визначається сила літератури?

З одного боку вони можуть бути суб’єктивними (подобається – не подобається). А з іншого – є якісь об’єктивні елементи: поширеність літератури за межі своєї країни, і це залежить не лише від промоції. У першу чергу література повинна стати повноцінною і популярною у себе – не конкретна книжка, а взагалі література. А потім виграти у конкурентній боротьбі серед дуже багатьох інших літератур. Не йдеться про премії – премії дуже часто це удача або невдача. І тут не достатньо лише промоції. Насамперед – ще раз наголошую – література повинна мати зв’язок із нацією. На цей момент у нас не проблема літератури, а проблема нації. Наклади по 2000 примірників для книжки для 45-ти мільйонів населення – це ненормально. І це не проблема якості цих книжок – це проблема неспроможності читати українською мовою, принаймні серйозні речі. Це проблема неконкурентоспроможності зараз українців як нації. І над цим мають замислюватись інтелектуали, політики, державні мужі. Нація має підвищувати свій культурний рівень. Є одна проблема – проблема культури. А далі можна деталізувати: проблема культури політичної, економічної, екологічної, побутової – якої завгодно! І значить, цю культура треба підіймати!

Спілкувалася Атанайя Та

Віктор Придувалов

– Ви б могли окреслити коло Вашого читання?
– Кола як такого вже давно немає. Не буду оригінальним, повторю слова Будди: читати потрібно до 25-ти, потім чужий досвід заважає. У мене так все і вийшло. Я читав із трьох років, щойно навчившись читати, і до двадцяти п’яти читав по сім книжок одночасно. У хід йшла не тільки художня література, але й документальна, нариси з історії, біології, фізики. Я просто пірнав у цей світ! Так, я – книжкова людина, і в дитинстві я був книжковою дитиною. Тоді як все моє покоління виховувалося на вулиці, я сидів за книгами, і був у них нескінченно закоханий. Перечитав усе, що можна було. Зараз же читаю більше для релаксу. Часом хочеться, щоб книга надихнула, як раніше, але останнім часом таке зі мною не відбувається.

– І все ж, кому з авторів це вдавалося?
– Звичайно, мова може йти тільки про гарну літературу. Я дуже пізно для себе відкрив «Лебедину зграю» Василя Земляка. Вже дорослим прочитав цей твір і офігєл – це така фантасмагорія, просто щось нереальне! Після прочитання я був абсолютно незгодний із кіноверсією цього роману «Вавілон-XX». Так, хороший режисер, хороші актори, але знято аж надто просто для такого роману. У мене від кожної глави, тільки від одного епіграфа – дах зривало!

– На які з неекранізованих творів Ви поклали око?
– Коли я тільки мріяв про професію режисера, думав, що буду знімати тільки своє. Але сюжети, які рояться в моїй голові, поки зняти ані фізично, ані технічно ніяк неможливо. Перше з чужого, в чому я побачив себе – це «Перверзія» Юрія Андруховича. Я від початку і до кінця бачу, як це можна зробити.

– Ви говорили з ним про можливу роботу?
– Власне, коли ми познайомилися, раз про це поговорили. Ну і все, більше не поверталися до цього.

– Вам подобаються його твори, він один із небагатьох вітчизняних авторів, хто на слуху у західних книголюбів?
– Для людей, які знайомі з західною літературою – не новина, що у творах Юрія Андруховича нічого свого немає. Це все кальки з європейських авторів. Наприклад, мій тесть – перекладач, він один із перших, кого запросили в спілку письменників. Коли він прочитав один із перших творів Андруховича, відразу видав, що і в кого із західних авторів було запозичено. Розклав Андруховича повністю. Але це така справа, з серії: «подумаєш, я теж так можу відчувати і дивитися на речі тими ж очима, але чи зможу я це все передати за допомогою тексту читачеві?». Та ж історія з піснею, одну й ту ж пісню можуть виконувати різні люди. Але в одного це буде ниття, а в іншого – випромінювання такого драйву, що мама не горюй! Мені подобається та поетика, з якою Андрухович викладає свої думки, хоч я і російськомовний товариш. Ну і знову ж напрямок фантасмагорії – це моє. В Андруховича зійшлося все, що мені подобається: рок-н-рол, містика, ставлення до реальності, в яку автор, судячи з усього, так само, як і я, до кінця не вірить.

– Хто з авторів найсильніше вплинув на Ваше світосприйняття?
– Більшість із прочитаних. Основна маса книг читалася в юнацькому віці. Як ми тоді жартували: Борхес, Маркес, Кортасар – відповідають за базар (Посміхається). Борхес, напевно, як ніхто, і до цих пір тримає. Багато з образів, які виникають у мене в голові, були навіяні його літературою. Я вважаю його найкрутішим у літературі. Те, як він ставиться до тексту, до слова, до образу. Плюс, я думаю, він «гнав», коли говорив, що не вірить у життя після смерті і духів. Напевно, це була чергова провокація. Ну і, звичайно, коли в кінці 80-х у «самвидаві» вийшов Кастанеда, він перевернув мій світогляд, підтвердивши ті спірні життєві істини, які я для себе до того часу визначив пріоритетними.

– У минулому інтерв’ю, Ви зазначили, що з нетерпінням чекаєте, коли ж вже хтось із учених-навіжених винайде пристрій для запису сновидінь. Ймовірно, вони у Вас настільки яскраві, що Ви б хотіли поділитися ними з оточуючими. Скажіть, відомі автори не відвідують вас уві сні?
– Усяке буває. Не буду вдаватися в подробиці, але і режисери, і письменники приходять до мене в астралі. Спілкуємося, розповідаємо один одному всякі історії. Це не проблема, просто замовляєте, з ким хочете поспілкуватися, і він до вас приходить. Не вірите? Можливо, ви просто не правильно направляли енергію. Треба не «я спробую», а «я хочу» – тоді й відбувається задумане. Енергію треба направляти на кінцевий результат, а не на підживлення.
– Чи доводилося Вам відчувати себе літературним героєм?
– Я кіношний герой, власне, як і ви всі.

Спілкувалася Ірина Татаренко

Юрка Зеленого ні з ким не переплутаєш – другої такої колоритної постаті на українських інформаційних теренах нема. Крім професійних та громадських досягнень, він відомий своїм інтерактивним словником «Новотвір». Та й біографія цього музичного критика настільки насичена подіями, що навіть якщо обирати найяскравіші, усе одно виходить вагон і маленький візочок. Був членом Спілки Націоналістичної Української Молоді з 1989 року, далі – бійцем УНСО, членом Пласту (з 1990 по 1994 рік). За студентський страйк відрахований із Тернопільського політехнічного університету (натомість здобув дві інші вищі освіти), був одним з ініціаторів відкриття першої тернопільської рок-крамниці «100 ПУДІВ», після переїзду до Києва працює новинарем у «ФДР радіоцентрі» та музичним редактором програми «Галопом по Європах», веде програму «Подорожник» на ICTV. У 2007-08 рр. речник фестивалю «Країна мрій», співречник ювілейного фестивалю «Червона рута – 2009», член журі «Коронації слова – 2010» у номінації «Пісенна лірика про кохання»…

– Колись мені трапив до рук шкільний зшиток – не зошит! – мого дідуся гортаючи його, я була вражена: начебто українська мова, але зовісм інша! А тепер зайшла на ваш сайт www.zelenyj.biz – повне дежавю… Знов якась альтернативна мова…

– Не може мова стояти на місці! Будь-яка мова постійно оновлюється. Навколо нас з’являються нові речі, нові технології, нові явища… На моїй пам’яті лише один приклад мови, яка не просто закостеніла, а суворо дотримується своїх принципів мовобудування починаючи століття з тринадцятого – ісландська. Її основоположним правилом є мовний числослів, або, вживаючи запозичення, мовний пуризм. Усі нові терміни будуються на питомо ісландських коренях. Тому сьогоднішній ісландець може читати, скажімо, рукопис ХІІІ ст., і якщо не зовсім розуміє те чи інше старе слово, то зможе принаймні логічно здогадатися, що воно означає. А тепер давайте спробуємо почитати «Руську правду» або «Слово о полку Ігоревім» – думаю, на другому реченні і зупинимося…

– Ви закликаєте відкинути запозичення і утворити натомість суто українські терміни?

– Я не виступаю проти запозичень як таких, тому що зрозуміло, що на сьогодні не можна викинути таке запозичення, як «пошта» (чиста латина!) або таке слово, як «налаштувати», хоча там лежить корінь «лашт» – це старовинне німецьке слово, яке означало міру різних круп, як англійський фунт. Ми не можемо відмовитися від такого слова, як «майдан», хоча наше логічне слово – це «площа». На святе посягну, якщо закликатиму відмовитись від таких запозичень, як «шаровари» і «козак». Але водночас я зовсім не розумію, чому ми повинні на повсякдень чути таку дурню, як «кол-центр». А в той же час є невиправдано призабуте і всім зрозуміле поняття «стіл довідок», «довідкова служба» або просто одним словом – «довідкова». Я, наприклад, не розумію, що означає слово «дауншифтінг», «франшиза», «мерчандайзинг», «франчайзинг» – язик можна зламати! Або, наприклад, модне в різних молодіжних орґанізаціях, які за ґранти живуть, – «воркшоп». Що, не можна сказати все це людською мовою? Я думаю, спокійно можна сказати, але для цього треба сісти, подумати, вигадати або підігнати якесь старе слово, яке разом із тією річчю, яку воно позначало, вийшло з ужитку, і дати йому нову роботу. От проти таких запозичень я виступаю, бо насправді будь-яка мова (зокрема наша) має багато способів новотворення слів.

Як можна вибрати найкраще, не спробувавши різного? Як можна вибрати найкраще слово, якщо ніхто взагалі не створює? Я завжди кажу, що українська мова за 20 років незалежності виробила тільки одне нове українське слово, яке стало відомо на виші –  «заробітчанин». І навіть коли московським нарєчієм говорять новини, то кажуть «зароботчане».

– Як вважаєте, Ваше «всемережжя» може потіснити уже звичний «інтернет»?

– По-перше, є певні кола, які його вже вживають. По-друге, я завжди наголошую, що мої мовні пошуки – це не є Верховний мовний суд. Життя саме підкаже, що приживеться, що ні. Просто я виклав своє бачення, чому я пропоную саме так, і чому саме «мережжя» (скорочено від «всемережжя»), а не мережа. В той же час у мене відбувається всенародне голосування, то «всемережжя» посідає друге місце після «равлика» – @… Не сприймаю критики від людей, які кажуть «і зачєм ета тєлячья мова». А є люди, які критикують обґрунтовано – це люди зацікавлені, які або вказують на недоліки, або пропонують щось інше. Іноді воно смішне-дурне, а іноді дуже навіть доречне! Це як випробовування на злам автомобіля: його розбивають об стінку, а потім вносять корективи і випускають модель з вже врахованими хибами. Таке саме в мові – запускається нове слово, приживеться воно, не приживеться, може, стане коротшим, може, навпаки, розростеться. У мене вже є перший кандидат на вилучення з мого словника – це слово «долучник», у сенсі аттачмент. По-перше, долучник – це радше людина, яка має ремесло. А з іншого боку є вже більш-менш усталені терміни «долучення», «вкладення». Тому я за це слово візьмуся і вилучу…

– Сучасні українські письменники не бояться експериментувати зі словом – точніше, з трьома словами… Мат уже не є маргінальним явищем в українській літературі. Як Ви ставитеся до цього запозичення?

– Як казав колись Олександр Кривенко, відомий новинар, свого часу – головний упорядник часопису «ПіК» («Політика і Культура»): «А шо матюки? Матюки ми всі любим, знаєм, ми ними спілкуємося». Звичайно, я проти того їхнього засилля в текстах. З іншого боку – я розумію, що це просто така хвиля, це захоплення, «упоение свободой» після того, як ми 70 років жили всі у совєцькому концтаборі. Тоді це було затиснене державною машиною – цензурою, а тут раз – і цензура зникла, і воно все вихлюпнулось… Ось, мовляв, ми тепер собі можемо, вибачте за козацький зворот, хоч насрати на стіл, і будемо від цього волочитися. Це така підліткова хвороба нашого красного письменства, і вона вже йде на спад, тому я вважаю, що за якийсь час це питання просто відпаде саме собою.

З іншого боку, як мовний спостерігач розвитку мов я переконаний, що матюки ще років так за п’ять-десять просто втратять той статус, який мають сьогодні. Тобто це буде лихе слово, але не матюк, як у поляків «курва», яке вже давно вживається в фільмах. Ми до матюків почнемо ставитися, як до чужинського „фак”, тобто воно нас не чіпає.

– До речі про сучасну українську літературу: Ви її читаєте, судячи з усього?

– Я не є великим шанувальником «укрсучлітру». Я, наприклад, свого часу, починав читати Любка Дереша. Таке я називаю «укурене чтиво»: укурилися та й написали, а інші читають. Воно не містить для мене якихось відкриттів. Починав читати Ірену Карпу – при всіх моїх із нею стосунках уже на другій сторінці мені стає нудно. Із більшим захопленням я прочитав «Я, Побєда і Берлін» Кузьми свого часу. Але це, мабуть, з тієї простої причини, що він там описує ті події, які відбувалися у мене на очах… Зараз он чекаю, поки жінка дочитає Шкляра, але не тому, що зараз довкола нього такий шум, гам і тарарам, а тому, що я колись читав ранішні твори Шкляра і пам’ятаю, що це був перший автор, який відкрив мені український детектив. Це був український бойовик «Елементал», головний герой був там такий зарізяка-вояка, який мислив по-українськи, який робив шпигунську розвідницьку підривну діяльність – ось на такому мали би робитися наші кіна, так мали би будуватися легкі чтива. А укрсучлітр – я не кажу за весь, але переважно – чтиво, побудоване на епатажі. Цей епатаж – надзвичайно скороминуче явище. І тому люди виростають із цього підліткового віку нашого красного письменства – і все, воно навіть самих тих авторів не буде цікавити.

– Ви в дитинстві читати любили?

– Так, читав у рамках шкільної програми і трошки більше. Перечитав всю епопею про Шерлока Холмса, читав Агату Крісті, Жуля Верна, Едгара По… Це були іноземні письменники. Якщо чесно, в школі я українську літературу дуже не любив. Ніяк не міг зрозуміти, що в деяких творах такого геніального. Скажу відверто – я не любив Шевченка… Я вірші взагалі не любив, а тодішня подача була побудована так, щоб викликати відразу до цієї літератури. Тому Шевченка я переосмислив і відкрив для себе вже пізніше – у 30 років, коли вже був зрілим чоловіком.

– А зараз що читаєте?

– Я щодня перелопачую купу різної літератури, але воно має якісь мовознавчий або суспільствознавчий характер – мені цікаво, як розвивалися історичні події давніх часів, новітньої доби… Мені цікаво читати літературу з незвичним поглядом на звичні речі. Наприклад, почитав нещодавно книжку російського дописувача – це Істархов, «Удар Русских Богов». Мені дуже сподобався його підхід. Знову ж таки, заборонений плід солодкий – колись я кілька разів натрапив на історичну школу ревізіоністів. Це люди, які мають дещо інший погляд на єврейський Голокост. І потім я подивився, що цих авторів саджають у тюрму на терміни від 5 років і вище – це нагадує те, що зараз ми маємо довкола людей, яким вішають справу нібито підривання пам’ятника Сталіну у Запоріжжі. Одні й ті ж самі засоби, одна й та сама однобічність у висвітленні питання. Якщо саджають і чомусь це забороняють, то цікаво почитати – а що та людина написала, за що ж її у так званих вільнодумних країнах смикають туди-сюди? І почитав. Наприклад, Ернст Тюндель дописувач, називається «6 мільйонів втрачено, 6 мільйонів знайдено». Там він каже, що кількість жертв Голокосту значно перебільшено – лік на мільйони. І обгрунтовує свою думку, наводячи свідчення тих самих концтабірних в’язнів єврейського походження. Отаке мені цікаво читати! А те, хто там кому що, як вони ходили, курили, пили і хто кого грав – це мені нецікаво.

Спілкувалася Атанайа Та

Якби вам запропонували гарні умови проживання у Великій Британії і 2 000 фунтів на місяць, ви б відмовились? А два роки тому десятирічна Юлія Осьмак відмовилась! Уже п’ять років дівчинка посідає перші місця на європейських чемпіонатах із шахів, проте, чудово усвідомлюючи власну перспективність, воліє жити в Україні. А цього року вона перемогла в дитячому чемпіонаті з шахів у Греції. Приємно, що до всіх своїх чеснот вона ще й читати любить!

– Вважається, що твоє покоління читати не любить – а ти як гадаєш?

– Важко сказати про ціле покоління… Серед моїх однокласників – і такі, що люблять читати, і такі, що не люблять. Особисто я читаю щодня!

– Коли ти навчилася читати?

– Мама каже, що в 4 роки. Я пригадую, як складала кубики з літерами. Поступово мама навчила мене складати з них слова. Але першу книжку, яку сама прочитала, не пригадаю. Зараз мені здається, що це був «Гаррі Поттер». Мені тоді було 5 чи 6… Скільки книжок устигла прочитати з того часу – не уявляю: читаю щось завжди! Звичайно, у мене щодня тренування по 2-3 години, а ще уроки, тому я сідаю читати лише близько 11-ї вечора. А ще я читаю, поки їм, – така у мене негарна звичка! Не можу жувати просто так – мені обов’язково треба паралельно щось або читати, або дивитися. Це не тому, що в мене нема часу, аби просто сісти і поїсти – просто я люблю отримувати комплексне задоволення! Ви тільки не подумайте – я не товста! (Сміється).

– Які книжки любиш читати зараз?

– Свого улюбленого письменника Дюма – «Д’Артаньян та три мушкетери». Я вже прочитала його «Графа Монте-Крісто». Взагалі люблю романи, щоб там було багато пригод і неодмінно кохання! А ще я люблю детективи – Конан-Дойля, Агату Крісті…

– Здогадуєшся до кінця книжки, хто вбивця?

– Навіть не намагаюся! Я захоплююся сюжетом, але ж не настільки, щоб мені, скажімо, снилося, ніби я намагаюся розплутати все самотужки. Мені просто цікаво спостерігати, як це робить детектив!

– Чи маєш власну бібліотечку?

– Мої особисті книжки поки що поміщаються на полиці, але я регулярно ходжу в бібліотеку й беру книги там – у мене вдома стільки книжок не поміститься! (Сміється).

– Література належить до твоїх улюблених шкільних предметів?

– На жаль, ні – особливо українська! Набагато більше я люблю книжки, які не входять до шкільної програми.

– А якби ти складала шкільну програму, які книги туди б потрапили?

– У нас за 7-ий клас дається лише одна новела О. Генрі, а я хотіла б усі, бо це цікаво! І ще якби можна було зробити так, щоб у шкільних бібліотеках були повні версії книг – це набагато краще, ніж уривки у підручниках! Бо ці уривки ні враження про книгу не дають, ні бажання читати далі не викликають…

– З яким письменником ти хотіла б зустрітись особисто?

– З Тарасом Шевченком! Він завжди робив щось проти влади, а я не розумію, чому він не міг просто спокійно, нормально жити?

Спілкувалася Атанайя Та

Сказати, що Андранік Алексанян – людина непересічна, означає нічого не сказати. І справа зовсім не в тому, що цей хлопець носить у собі вибухову суміш української та вірменської крові, і не в цілому букеті моторошних діагнозів, які дають Андранікові статус інваліда дитинства (це все важливо, але не вирішально). А в тому, що йому дванадцять – а щоб перерахувати конкурси та фестивалі, в яких він виборював перші місця, вже не вистачить пальців на руках, хоча «найрезонанснішим» наразі є його п’яте місце на дитячому Євробаченні – 2009.

– Мама читала тобі казки в дитинстві?

– Аякже! Звичайно, не всі вони були однаково цікаві. Найбільше я любив такі старі книжки – знаєте, по дві, по три копійки. Примушував маму перечитувати їх багато разів.

– До речі, які книжки більше любиш – новенькі, які пахнуть свіжою фарбою, чи старі, по яких видно, що їх уже багато хто перечитав?

– Для мене це взагалі не принципово – аби книжка була хороша!

– В якому віці ти навчився читати сам?

– Десь у років п’ять…

– Яка була твоя перша книжка?

– «Вовк та семеро козенят».

– Які книжки найбільше любиш?

– На історичну тематику, пригодницькі, казки – нещодавно прочитав «Улюблені казки Діснея»… А взагалі різні.

– Улюблених авторів маєш?

– Гоголь! Все, що я його читав, мені дуже сподобалося!

– Невже ти ніколи не боявся вимикати світло й лягати спати, начитавшись якої-небудь «Страшної помсти» чи «Вія»?!

– Абсолютно ні!

– Якщо порахувати, у скількох конкурсах ти переміг, то мимоволі дивуєшся: як ти з таким насиченим графіком ще й читати встигаєш?

– У мене є ще й хобі: я збираю колекцію радянських машин. Роблю уроки, за комп’ютером сиджу (до речі, в інтернеті можна знайти багато цікавих книжок)… А читаю я ночами. Лягаю спати десь об одинадцятій-дванадцятій.

– Читати більше любиш із монітора чи тримаючи в руках паперову книжку?

– Важко сказати – і так, і так, бо скрізь є свої переваги. На моніторі можна зробити літери зручного розміру. Зате друковану книжку можна читати довше і робити закладки в потрібних місцях.

– В інтернеті є інформація про те, що пісня, з якою ти виступав на дитячому «Євробаченні», наполовину твоя. Скажи, на яку саме половину – музичну чи літературну?

– Насправді я написав половину тексту цієї пісні. Іноді я пишу вірші – коли є натхнення. Тексти пісень спеціально я не пишу – і взагалі не думаю про те, що за вірш це має вийти. Просто сідаю і пишу, коли нема чого робити… А ще я пишу казки.

– Публікуєш чи поки що пишеш «у шухляду»?

– Деякі показую мамі, знайомим… Поки що не публікую – гадаю, що рано ще. Треба попрацювати над ними – щось доробити, щось підправити… Нехай мине якийсь час.

– Наскільки ти вважаєш важливими слова у пісні? На твою думку, пісня – це один із різновидів літератури чи все-таки вона не дотягує до цього високого звання?

– Слова в пісні мають бути з глибоким змістом, щоб люди слухали й насолоджувалися піснею, а не такі, як зараз дуже багато хто пише – їх просто нецікаво слухати, це звичайне кривляння! Звісно ж, пісенні тексти є одним із різновидів літератури, але зараз є мало пісень достатнього рівня.

– Класичне питання про безлюдний острів: які десять книжок ти б захопив туди з собою?

– Якби я потрапив на безлюдний острів, то, напевне, взяв би з собою побільше віршів – адже на самоті краще думається і мелодії всілякі приходять на ці слова. Ну й, мабуть, узяв би щось з історичних книг та фантастики.

Спілкувалася Атанайя Та

«Що, забула в мене Муракамі? Роздягаючись, книжок не віддають!» – одним цим рядком фронтмен та автор текстів культового гурту «Бумбокс» Андрій Хливнюк виказує себе з головою: на відміну від багатьох поп-зірок, читати він не лише вміє, а й любить. Та він і не робить із цього таємниці, а залюбки розповідає кореспондентові ДЧ про свої літературні вподобання.

– Ви у школі гарно вчилися?

– Ні, це школа була гарною, а вчився я не дуже… Ботаніком не був точно. Ну як я міг бути ботаніком, якщо з самого початку захоплювався музикою? До речі, в мене дуже співоча сім’я. У дитинстві мама співали мені колискових (яке ж це дитинство без колискових?!), і я змалечку почав співати з нею народні пісні, а потім мене віддали у хор.

– Якщо я нічого не плутаю, у вас дві майже-освіти?

– Так, дві майже-освіти і нічого не закінчено… Я гуманітарій. Люблю слова, словосполучення… люблю вкладати думки в слова. Але, на жаль, слів зазвичай не вистачає.

– А зараз багато читаєте?

– Літературу люблю, хоча й читаю не так багато, як хотілось би. Зізнаюся, не дуже люблю сучасних українських авторів. Це радше мій мінус, ніж їхній – вони молодці, щось у їхньому житті постійно відбувається. Молодь цікавиться сучасною українською літературою, але я, здається, більш консервативний. На щастя, не дуже цим переймаюся – гадаю, що з часом усе достойне саме до мене прийде – в тому числі й творчість сучасних українських письменників. А поки що читаю класичну літературу. Люблю Гемінгвея, Джека Лондона. З новіших – якісь трешеві штуки, особливо Томсона.

– Більше любите поезію чи прозу?

– Немає різниці, бо це одне й те саме! Хоча іноді проза буває набагато поетичнішою за поезію… І навпаки.

– Читати волієте в оригіналі?

– Бажано. В оригіналі ти більше розумієш світ людини, яка це написала. Але іноді бувають дуже кльові переклади! Свого часу я теж хотів бути перекладачем. Це надзвичайно цікаво – увійти в стан письменника, перевтілитися в нього і потім змалювати це своїми фарбами, адаптувавши до наших реалій. Усе, що відбувається у нас і за кордоном, – паралельне, однак має певні стилістичні нюанси, які слід враховувати при перекладі. Бо саме в таких маленьких штучках і полягає весь «фікус-пікус».

– У Вас є улюблений перекладач?

– Так! Це мій викладач технічного перекладу, Олег Федорович (прізвища не скажу – нехай він буде відомим тільки для мене!) Це дуже заслужена людина – багато разів ставав учителем року. Я завдячую йому багато чим, у тому числі і в музичному плані.

А ось коли я читаю літературу, то ніколи не дивлюся на прізвище перекладача. Можу сказати: о, це класний переклад! І все. Професійна цікавість не спрацьовує.

Спілкувалася Атанайя Та