Тарас Федюк. Хуга. – К. : Зелений пес, 2011. – 144 с.

Це – правдиві ліки від кризи середнього віку (пробачте за паразитну риму). Звиклі до думки, що поезія, а тим більше поезія лірична – справа молодих, киньте себе дурити. Досвід не заперечує романтики, принаймні у людей талановитих та порядних. А саме такі люди пишуть та читають поезію.

.

мені уже стільки років – нікуди пхати
і алегрія сильніша за ностальгію
кинемо все на світі купиму в кіпрі хату
і я тебе якщо зможу зігрію

а головне покотяться всі ці – ковбаскою – ім’яреки
все їхнє випендрювання репетування рештки і мощі
попросиш купити не там де турки а там де греки
і ми візьмемо там де греки хоч це й дорожче…

.

Федюк пише начебто класичним віршем, але без будь-якої напруги, вільно, неначе розмовляє, і це приємно контрастує з модним нині вільним віршем, який частенько колом стає в горлі.

.

і що нам твої – значно молодші від мене – батьки
і що твоя бабця старша за мене на два рочки
і що нам світ філологія що вислизнули з руки
божої і україна мертва і мертві її заморочки

.

Я читаю вірші потроху і замість закладки використовую жирового валета, що знайшов був на столі. Він дивиться на мене і шепоче – а це й правда, вірші краще читати самому собі вголос.

.

це відпустка брате це брате відпустка така
це називається відпочинок брате коли очерет
сонну артерію ріже і з води виринає рука
з пачкою кимось уже недокурених сигарет
це відпустка брате і може примаритись і не така маячня
кабана різуть – село чує – собачий хай…
спека у місті мене проводжають хлопці ми п’ємо на коня
я від’їжджаю всі думають що у відпустку ну і нехай

.

Як поділитися враженнями від прочитаної поезії? Ніяк. А я і не буду.

.

люстро-люстерко скажи
до якої точно дати
буде цей федюк мордатий
вранці в тепбе зазирати?

Або ж

спокійно вмерти не дадуть
то тут то там не квити
сопуть ведуть в останню путь
і значить треба жити

.

Здавалося б, чого іще треба? Шевченківську премію отримав, свій баркас вина випив, ні з ким до смерті не посварився (що в Україні – рідкість). Живи і радій життю.

.

це смішне й недолуге бажання гори
і питання «чому я не сокіл?»
я давно вже не граю в ці правила гри
маю ніч маю чин маю спокій

.
Але тут він вже трохи кривить душею. Адже окрім власних книжок випускає єдину велику поетичну серію в Україні – «Зону Овідія» продюсує, молодих просуває. І не забуває про те, що поезія і кохання – синоніми, навіть коли тобі за п’ятдесят.

.

список добіг у сувій рукава
дама казенний дім
а перебір – це коли двадцять два
і п’ятдесят сім.

.

До цього ж і назва книжки. «Хуга», це коли ззовні дме, але від неї можна сховатися у затишній хаті з привидами.

.

дерева гілки під снігом як у раю
маленькі валянки на ногах і чорні галоші…
оголошення: хату з привидами продаю
недорого і привиди – я їх знаю – вони хороші…

.

Привиди з «Хуги» Тараса Федюка і справді хороші. Так що не гребуйте чужими привидами, бо насправді вони дуже схожі на ваших.

Олекса Вертипорох

Придбати цю книгу можна тут.

Різдвяна зірничка. Різдвяні вірші та легенди. Упоряд. Марія Горбаль. – Л. : Вид-во Старого Лева, 2011.

По святкуванню зимових свят хочеться почитати щось різдвяне, добре та вічне. У «Різдвяній зірничці» від «Видавництва Старого Лева» присутні всі ці складові. І хоч книга покликана познайомити з різдвяними віршами та легендами насамперед малечу, раджу почитати її і дорослим – особливо тим, хто після радянського дитинства відкриває для себе українське Різдво лише зараз.

Гортаючи цю різдвяну збірку, вкотре захоплююся тим, що робить Мар’яна Савка і її видавництво для українських дітей. Поєднання львівсько-карпатського колориту, українського духу, якісних ілюстрацій і тексту робить кожну книгу цього видавництва особливою. Такою є і «Різдвяна зірничка», що неодноразово перевидається з 2007 року. Це збірка для всієї родини, що ідеально підходить для щорічного читання в сімейному колі на Святвечір та може стати чудовим різдвяним подарунком для дорослих і дітей.

Збірку проілюструвала олійними фарбами прекрасна львівська художниця Ольга Кваша, чиї малюнки прикрасили ще два цікавих видання: Блез Сандрар «Маленькі негритянські казки»,
ВД «Артклас» (Л, 2008), Роман Скиба «Кожному по скибці», вид-во «Апріорі» (Л, 2006).

Етнограф Марія Горбаль включила до «Різдвяної зірнички» найкращі зразки різдвяної поезії Богдана Ігоря-Антонича (1909-1937) та маловідомі легенди про народження Ісуса. Тут і записана отцем Степаном Венгриновичем легенда про дивовижну ніч, коли мав народитися Ісус, і прекрасна віршована оповідь Юри Шкрумеляка про те, звідки взявся сніг, яку неодмінно діти запам’ятають на все життя і розповідатимуть на Святвечір наступним поколінням. Є також пізнавальна легенда про пташку королика Антіна Лотоцького (1881-1949) і захоплива історія про поневіряння Діви Марії, Святого Йосифа і маленького Ісусика письменника чиказької діаспори Романа Завадовича (1903-1985). А з легенди того ж Завадовича можна дізнатися, «чому рожі мають колючки».

Звісно, не може не спантеличити «українськість» біблійних героїв. У «Карпатській легенді» Михайла Ломацького (1886-1968) Діва Марія зимувала разом з Ісусом у гуцульській хаті, у «Погоні» Романа Завадовича шлях Святої Родини, яка тікає від Іродових вояків, пролягає через українське село, де працюють прості хлібороби. Тож не варто розглядати «Різдвяну зірничку» як посібник для знайомства дітей з біблійними історіями на кшталт «Дитячої Євангелії» «А-ба-ба-га-ла-ма-ги». Адже тут зібрані різдвяні легенди з національної, етнографічної точки зору. І це насамперед літературні вигадки чудових письменників. І навіть якщо вважати Марію-гуцулку надмірно сміливим літературним відступом, книга все одно залишає якийсь теплий, добрий, одухотворений посмак.

«Різдвяна зірничка» – це книжка, яка не старіє. Вона щороку може дарувати теплий різдвяний настрій. Я б назвала її прекрасним внеском «Видавництва Старого Лева» у творення українського сучасного традиційного Різдва.

Юлія Кузьменко

Таня Малярчук. Говорити. – Х. : Фоліо, 2007. – 188 с.

Книга Тані Малярчук «Говорити» налаштовує читача на дорослі філософські роздуми з присмаком дитячих спогадів. Короткі оповідання, наче мозаїка, складаються в єдину панораму подій, розділену на три частини, але, водночас, поєднану спільним настроєм, авторською манерою, характерами героїв. В анотації завбачливо зазначається, що «книга виникла з потреби говорити по-іншому і до іншого». Але ні авторка, ні герої не апелюють до новизни, навпаки – стиль написання доволі звичний, буденний, теми і проблеми, які постають зі сторінок книжки, не нові й подекуди навіть не сучасні.

Перший розділ книги називається «Голоси». Найінтригуюча частина видання. У різножанрову структуру оповідань, роздумів, есе вмістились десятки героїв, сотні думок, поєднання несумісних почуттів. Виклад ведеться від першої особи і цей персонаж, здається, може бути вами, мною, Танею, її (моїм, вашим) сусідом або просто незнайомим перехожим. На перших сторінках ви можете думати про потрібність хвоста на людському тілі, далі – стати ветеринаром, опісля – шанувальником «Енімал Пленет», потім – психічно нестабільною особою, яка постійно гризе нігті. Авторка вміє переконувати, що ти і є усі ці люди. Одна з ознак цього уміння – постійне повторювання реплік, частин речення, десятки перефразувань однієї й тієї ж думки, прийом загострення уваги і вип’ячування на перший план ключових словосполучень. Після п’ятого повтору їх ніби уже й не читаєш, а прогнозуєш, тому починає здаватися, що то думки твої власні, а не героя. І що герой – то будь-хто з нас.

Розділ «Замагурка» присвячений подружжю, яке переживає кризу стосунків і особисте життєве фіаско. Історія розповідається то від третьої особи, то від її чи його імені. Незважаючи на новий розділ, настрій, темп і прийоми написання в ньому ніби продовжують попередній. Хоча саме подружжя, родом з минулого століття, здається неприроднім, вигаданим, позиченим зі сторінок творів чи то Лесі Українки, чи то Ольги Кобилянської.

Останній розділ – «Батарея Муравйова» – складається з калейдоскопу спогадів і роздумів про дитинство з реаліями тогочасного життя: про вимикання світла, дитячі самодіяльні гуртки і секції, про велосипед сусідської дівчини та різнокольорову крейду. Особа, яка перебуває в епіцентрі подій, не акцентована, нею може виявитися навіть якийсь герой із «Голосів».

Після того, як ви перегорнете останню сторінку книги, ви можете не згадати жодного персонажа по імені, а із сотні маленьких оповідань запам’ятати п’ять чи десять. Справа в тому, що книга не змусить вас нервувати, плакати, сміятися, ненавидіти, бо в ній є лише емоційно нейтральні спогади та буденні роздуми. Те, що з вами залишиться, – це відчуття, що ваші власні думки подекуди «говорили» від імені Тані Малярчук.

Тетяна Кротевич

Віта Левицька. Степан Бандера і я. – К.: Зелений пес, 2011. – 50 с.

На жаль, дуже часто, коли мова йде про наших національних героїв чи антигероїв, на них просто навішується купа ярликів та стереотипних фраз, хоча більшість із нас, як-то кажуть, «чули дзвін, та не знали, де він». Мало хто за власним бажанням цікавиться правдою про життя видатних українців – ось в результаті і маємо загальну необізнаність, якою так легко маніпулювати під час гострих дискусій. Візьмемо хоч би Степана Бандеру – чим не жертва політичних маніпуляцій? Адже так просто розповідати про нього всілякі байки, називати його бандитом і фашистом, коли є впевненість у тому, що лише одиниці полізуть копирсатися у документах, щоб розібратися, ким він був насправді. І це – дорослі люди, а що вже там казати про дітей, які – хай там як – у всьому наслідують батьків і формують світогляд на основі почутого у школі та побаченого по телевізору…

Книга «Степан Бандера і я» Віти Левицької, що вийшла у видавництві «Зелений пес», написана саме для того, аби заохотити цікавість школярів до такої непересічної та актуальної нині особистості як Степан Бандера і надати інформацію про життя та діяльність цієї видатної людини – щоб читач сам зміг зрозуміти, на чиєму боці правда. Розповідь ведеться від імені хлопчика, який вирішив провести своєрідне розслідування «справи» про Степана Бандеру: почувши різні точки зору щодо цієї особистості, хлопчина вишукує дані про те, якою насправді людиною був лідер українських націоналістів, які ідеї він сповідував і яке життя прожив. Юний дослідник черпає знання звідусіль: шукає інформацію в інтернеті, йде до бібліотеки, дивиться фільм про Степана Бандеру, а також звертається по допомогу до старшого брата-студента і бере «інтерв’ю» у своєї бабусі. Таким чином, хлопчик, а разом з ним і читачі, дізнається багато цікавого: і про Організацію українських націоналістів, до якої належав Бандера, і про бойові акції, проведені її членами, і про численні арешти, суди та переслідування, яким піддавали лідера революціонерів та його побратимів. Ба навіть рідний дід юного слідчого, як виявилось, був щирим «бандерівцем», хоч і мусив замовчувати це перед радянською владою.

Художність книги робить її напрочуд захопливою та легкою для прочитання – той, хто перегорне першу сторінку, гарантовано дійде до кінця. У свою чергу, інформаційна роль книги також витримана прекрасно: окрім цікавих та важливих матеріалів, поданих в основному тексті, там містяться ще й хронологічна табличка та короткі оповіді, що стосуються життя Степана Бандери, зокрема, деяких його рис характеру, захоплень та інтересів, яскравих випадків із життя, а також долі, яка спіткала його родину. Окремої уваги заслуговує гарне оформлення книги: ілюстрації В. Тихонюка цілком гармонійно доповнюють текст. І все це разом спонукає стверджувати:  книга «Степан Бандера і я» заслужено отримує своїх «12 балів» і претендує зайняти справді гідне місце не лише на поличці школяра, а й загалом – у бібліотечці всієї родини.

Жанна Капшук

.

УСІ ЦІ КНИЖКИ МОЖНА ЗАМОВИТИ ТУТ

Ти вже маєш «12 балів»?

У школі конфлікт – хлопців з хутора Мазепинці дражнять «зрадниками», вони у відповідь лізуть битися. Але мудрий директор не викликає батьків, не робить записів у щоденнику – він збирає винуватців у своєму кабінеті і дає завдання: самостійно розібратися у тому, що сталося з гетьманом Іваном Мазепою, звідки іде міф про його зраду і взагалі, ким був цей вусатий дядько, портрет якого прикрашає десятигривневу купюру.

Така інтрига розпочинає книжку «Іван Мазепа і я», що вийшла у серії «12 балів» видавництва «Зелений пес». Отже разом із бешкетниками зі школи читач книжки починає досліджувати життя видатного гетьмана, занурюється у складні українсько-російські стосунки, що склалися на межі XVII-XVIII сторіччя і доходить висновку… втім, який саме висновок зробили хлопці за допомоги директора ви довідаєтеся з книжки. А нам залишається тільки сказати, що вона, так само, як і решта книжок серії, містить хронологічну табличку життя Мазепи, художні розповіді про його життя і забезпечує не тільки цікаве читання, але й впевнені «12 балів» з історії.

.

Вчити вірші – що може бути нуднішим? Особливо для хлопців, а особливо – вірші Лесі Українки. Герої книжки «Леся Українка і я» думають так само: якого, власне, дідька сидіти і нудити рядки якоїсь хворої поетки, хіба здорових мало?

Але раптом у розмові дорослих вони чують, що теперішнім людям, щоб захистити себе від свавілля влади, треба брати приклад з Лесі Українки, бо вона, виявляється була завзятим борцем із владою і неодноразово перемагала царя разом із товаришами – письменниками, науковцями. Взяти хоч би перший український пам’ятник Російської імперії – Іванові Котляревському у Полтаві. А чи будинок Полтавського земства, який обурив самого царя.

За допомоги полтавської родички діти поринають у розслідування і раптом бачать перед собою зовсім іншу Лесю – не хвору дівчинку, що пише вірші, а сильну, мужню жінку, що боролася за права українців, жінку-воїна, з якої не гріх взяти приклад сучасним людям у відстоюванні своїх прав.

Цікаві спогади про зустрічі з Лесею Українкою, почуті від нащадків полтавчан, що були свідками першого мітингу в імперії, де промовці говорили забороненою українською мовою, історичні факти, хронологічна таблиця – усе це робить книжку не тільки цікавою, але й корисною. І вашій дитині гарантовані «12 балів» з літератури.

.

«Святу» Ольгу, виявляється не всі вважають святою. Ще й досі її проклинають на Поліссі, нащадки древлян, тих самих, що княгиня спалила разом із містом – з таким парадоксом зустрічаються маленькі герої книжки «Княгиня Ольга і я».

Як можна пам’ятати те, що відбулося тисячу років тому? Чи личить помста «святій» княгині? А може, мали рацію древляни, коли вбили її чоловіка – рекетира і ненажеру Ігоря? Чи справа тут не в ньому, а у звичайній конкуренції Києва та Іскоростеня?

Такі зовсім не дитячі проблеми доводиться розслідувати юним слідопитам, подорожуючи до Полісся, місця, де відбувалися ті давні криваві події, читаючи книжки та зазираючи до інтернету.

Разом із ними читачі занурюються у тисячолітню історію, яка постає перед ними живою – з людськими пристрастями, злобою, помстою, жадібністю, але разом із тим – милістю, добротою та прощенням. Жвава мова не дає заскучати, а хронологічна таблиця водночас тримає розповідь у межах науки. Дитина, що прочитає цю книжку, отримає не тільки задоволення, але й заслужені «12 балів» з історії.

Виховати дитину – найвища місія на землі (принаймні так сказала колись мати мого чоловіка), виховати сучасну дитину-патріота – одне з надзавдань для батьків нашого часу. Львівська літературна аґенція «Піраміда» чує в собі сили допомогти нам у цьому. Отож, зустрічаймо нову «Приватну колекцію для дітей».

Дві фантастичні казки, розміщені в книзі, – «Про бідного чоловіка і Воронячого царя» та «Летючий корабель» – відомі нам із дитинства своєю непереборною життєствердністю, людинолюбством, щирістю й відкритістю долі («а може, там де моє щастя закотилося», – каже дурень із другої казки). Воронячому царю – уособленню кривди простих людей – із легкістю протистоїть селянський син зі своєю готовністю допомогти нещасним та незламним оптимізмом. Бідняка на світі тільки й тримає відчуття, що як він загине, «то хоч одна скибка хліба для інших залишиться». У «Летючому кораблі» обігрується ідея чоловічого братерства, взаємодопомоги, унікальності кожної нової особи на кораблі життя. Усі разом вони можуть навіть із дурника зробити королевича, вартого принцеси…

Що приваблює в казках, окрім столітньої мудрості, то це їх мова, прекрасна і грайлива. Вона завжди – ковток прохолодної води в спеку, і, без сумніву, спонукає дітей берегти її й плекати, не засмічувати всіляким непотребом.

Чим же відрізняється дане видання від розмаїття своїх паперових і мультиплікаційних конкурентів? Безперечно, незвичайним оформленням. Ілюстрації, виконані українською художницею Людмилою Лободою у 1980-х роках ХХ століття, вражають. Хоча, здається, що їх потужну внутрішню силу, зв’язок із фольклором і буденним життям простого українського люду (за настроєм і технікою вони близькі до традиції української писанки), по-справжньому оцінять «малюки», яким далеко за тридцять. Адже це не зовсім ілюстрації – це картини, виконані у техніці батика (малюнки на тоненькій тканині), і, можливо, тому їх колористика в книзі занадто темна, як для діток. Принаймні трирічна аудиторія, на якій було випробувано книгу, основним задумом видання – поєднати найкращі зразки українських народних казок, казок народів світу та мистецько вивершені твори сучасних українських художників – не пройнялася. Однак малеча оцінила форматне рішення книги: те, що малюнки розміщені на повну сторінку «з хвостиком» (займають частину сусідньої сторінки), а 7 картин подано на розворотах. Одним словом, рішення правильне: кольорового більше, ніж чорно-білого, тобто ілюстрації переважають над текстом, – а таке діткам до вподоби.

Зрештою, можемо зробити висновок, що ця книга просто повинна послужити вашим дітлахам значно довше, ніж інші: зрозуміти суть казок, а тим паче ілюстрацій дитина зможе тільки з віком. Отож, привчайте людину до високого змалечку. Тим більше, що літературна аґенція «Піраміда» реалізувала також ідею зв’язку поколінь: старе й мале, чи то пак, зріле та юне – єднайтеся! Читайте казки дітям і читайте їх для себе: дивуйтеся, вражайтеся, розглядайте картини – насолоджуйтеся!

Світлана Борщ

Олена Мацьків. Країна Ніландія – Львів: Свічадо, 2010. – 48 с.

Одного сніжного зимового вечора напередодні Різдва двійко дітей – вередлива дівчинка і Юрасик-Грубасик – сідають у трамвай і за якихось двадцять хвилин неочікувано потрапляють до незнайомої країни Ніландії. Так починається казкова історія різдвяної книжки Олени Мацьків.

Ніландія – дивна країна з багатьох причин. По-перше, туди можна потрапити, всього лише проїхавшись на червоному трамвайчику. По-друге, до цієї країни ніколи не приходить Різдво. По-третє, там і в будинках, і на вулиці панує суцільна темрява. І по-четверте, там завжди холодна й пронизлива зима.

Але найголовніше – до Ніландії можуть потрапити лише вередуни та «нехочухи». Так, діти, які на всі прохання та питання відповідають «ні», «не хочу», «не буду», відразу стають громадянами цієї країни. Але чому туди потрапив Юрасик – спокійна, врівноважена дитина, яка майже ніколи не говорить слово «ні», а дедалі частіше «так»? А все тому, що хлопчик відчуває особливу і непереборну любов до солодкого і не мріє про велосипед. Іншими словами – байдужий до спорту і небайдужий до варення та цукерок. Звідси й прізвисько – Грубасик.

Друга героїня, дівчинка, не має імені, певне, тому, що на її місці може опинитися кожна вередуля, будь-яка дитина в світі. Перед тим, як потрапити до Ніландії, дівчинка відмовилася допомагати мамі готуватися до свята…

І ось звичайні герої потрапляють у незвичайні умови. Їм доводиться пройти непросте випробування, яке зачіпає їхні найбільші слабкості. До того ж треба перебороти свій страх та триматися разом, допомагаючи одне одному. Але результат того вартий – врешті діти розуміють, що не потрібно повсякчас усім відмовляти, але в той же час варто знати, коли казати тверде «ні». До речі, виявляється, що особливо важко сказати «ні» самому собі, а «так» – комусь іншому.

Історія добра і з хеппі-ендом, притрушена святковим снігом і корицею, освітлена жовтавим світлом ліхтаря та озвучена торохтінням трамвайчику. Сюжет ледь не детективний, він тримає увагу та інтригує. Чому Юрко потрапив сюди? Як дітям вибратися з Ніландії? Чому всі ніландці схожі одне на одного? А головне – чому сюди ніколи не приходить Різдво? Із розвитком сюжету відповіді з’являються одна за одною. А от щоб отримати відповідь на останнє запитання, потрібно уважно прочитати всю книгу – розкриття таємниці вигулькне саме наприкінці.

Окрім цікавого тексту, зимово-святковий настрій створюють ніжні й затишні ілюстрації Марини Михайлошиної. Акварельні малюнки хочеться довго-довго роздивлятися навіть після того, як книгу вже прочитано.

Дитячі видавництва не завжди радують маленьких читачів спеціальною літературою до зимових свят. Мовляв, комерційно невигідно – два тижні продажів, а потім увесь рік на складі пилом припадає. Але саме святкову літературу, книги на зимово-новорічну тематику, різдвяні казки діти дуже люблять. Бо ці книги створюють той неповторний різдвяний передсмак та затишну атмосферу зимових свят. І «Свічадо» лише підтверджує цю тезу.

Маргарита Стручок

Сашко Дерманський. Корова часу, або Нові пригоди вужа Ониська. – Вінниця: Теза, 2010. – 160 с.

Сашко Дерманський як ніхто вміє дружити. Ну, принаймні якщо не дружити, то писати про дружбу – точно. Причому про дружбу всяку: таку, що йде всупереч законам і бажанням суспільства; справжню «чоловічу» дружбу, коли «не варто дякувати, ти б для мене те ж саме зробив»; а також дружбу, яку оспівував свого часу Дюма-батько: один за всіх і всі – за одного! Саме така «мушкетерська» дружба постає перед маленьким читачем у новій захопливій книжці письменника «Корова часу, або Нові пригоди вужа Ониська».

У «Корові часу» вже знайомі за попередніми книжками вуж Онисько і Ко потрапляють у «доісторичний період», простісінько до мамонтів. Серед них є один добродушний мамонт-самітник, глухуватий велетень Туп-Туп, який розповідає нашим героям зворушливу історію про те, як багато років тому мама одного мамонтяти загинула, рятуючи своє дитинча від шаблезубих пацюків. Ой… та це вже мене, мабуть, «коровою часу» занесло далеко наперед! А трапилося все так. Стояла нестерпна літня спека, від якої неймовірно потерпали симпатичні тваринки – персонажі Дерманського. Зів’яв великий тінистий сонях вужа Ониська, посохла картопля колорадського жука Джека, знемагають гробачок-музика Кузя, жабка Одарочка й мишка Евридика – словом, як у таких умовах жити?! А ніяк, – подумав Джек і вирішив нарешті дорити нірку до самої Америки, до батьківщини, де, як відомо, і дихається легше, ніж на чужині. Утім, тут несподівано прийшла старенька вужиха бабуся Катастрофа й «нашаманила» рятівний дощ. От тільки як спинити його – вона не знала. Тут і починаються пригоди усієї барвистої компанії. Прикликаний Катастрофою «дощик» привів із собою грозу, блискавиця вдарила корову Черешню в самісінький хвіст, і от тобі й на – звичайна корова перетворилася на справжнісіньку корову часу! Таким чином, Черешня з її пофарбованим зеленкою хвостом-антеною мусить врятувати чи не все людство (чи то пак, «звіринство»?) від потопу, відправившись у «доісторичні часи» і знайшовши там прародительку бабусі Катастрофи, «дуже сильну шаманку», яка вміє спиняти дощ. Звичайно, у процесі «порятунку світу» з героями Сашка Дерманського ще трапиться мільйон прецікавих кумедних пригод, із яких маленький читач неодмінно зробить важливі для себе висновки. По-перше, мамонтів колись було багато. Так багато, що й порахувати не можна (до речі, цей момент напрочуд добре вдався художникові, який намалював силу-силенну великих і малих мамонтів, розмістивши їх на трьох сторінках книги!)! По-друге, шаманство – то не ігри, й навіть на перший погляд безневинне «Іди, іди, дощику» може вилитися у катастрофу, якщо ці слова промовлять вуста бабці з таким потенціалом. І нарешті, по-третє, з катастрофи будь-якого масштабу можна врятуватися, якщо поряд є вірні друзі.

А на завершення хочеться навести слова самого автора, які могли би бути епіграфом до всієї дитячої прози, що виходить із-під Сашкового пера: «Бережіть зернята ваших душ». І головне – бережіть дружбу.

Христя Нечитайко

Ренато Баретич. Восьмий повірений. – Х.: Фоліо, 2010. – 314с.

У хорватську літературу Ренато Баретич увійшов ще 1998-го – поетичною збіркою «Слова з кишень», за якою одна за одною вийшли у світ ще кілька збірок віршів, оповідань та романів письменника. А книжка Баретича «Восьмий повірений», написана 2003-го, стала найбільш відзначеною у хорватській літературі й отримала п’ять національних премій.

Цьогоріч завдяки видавництву «Фоліо» та перекладачці Наталії Чорпіті книгу мають змогу оцінити й українські читачі. «Розбите авто, найвідоміший у країні борець за легалізацію легких наркотиків, напівгола білявка, можливо, неповнолітня повія, і він, Сініша Месняк, молодий перспективний політик із правлячої партії, – цікава компанія, особливо напередодні виборів…». Чесно кажучи, я засумнівалася, ознайомившись із таким зачином. Певно, чергова детективна історія, в якій замішані брудні гроші брудних політиків, або завуальований життєпис якогось політичного праведника, котрий, незважаючи ні на що, живе й діє з думкою про свій народ. Або… Та й дістала вона вже, та політика.

Але ця історія виявилася набагато цікавішою. Аби вгамувати скандал, Сінішу на два роки запроторюють владним повіреним на найвіддаленіший населений острів Хорватії – Третич, щоб він створив там органи місцевого управління. Здається, нічого складного, та за десять попередніх років влада вже відправляла туди сімох своїх представників, і жодному нічого не вдалося зробити: у шістьох поїхав дах, а сьомий узагалі зник. Проклинаючи всіх і вся, Сініша зібрав речі й подався встановлювати владу на Третичі. Та яким же було його здивування, коли виявилося, що до єдиної третичанської гавані можна дістатися тільки маленьким човном. Ба більше – тут немає Інтернету й мобільного зв’язку, лікарні й магазинів, священика й політичних партій, зате є сонячні батареї в кожному дворі, дорога італійська кава й австралійське пиво. Тут чомусь немає нікого, кому менше шістдесяти. І, що найгірше, повірений зовсім не розуміє місцевої говірки – суміші італійської, австралійської англійської та хорватської, поєднаних за якоюсь специфічно третичанською логікою. Єдиний зв’язок між великою землею та островом – дивакуватий хлопець Тоніно, який стає для Сініші одночасно нянькою, гідом, помічником і, зрештою, справжнім другом. Але до того, поки народиться ця дружба, повіреному потрібно подолати бар’єр непорозуміння з місцевими жителями, вислухати десятки легенд і переказів про острів, закохатися в природу, полюбити цих замкнутих людей, які з недовірою ставляться до чужинців, і, врешті-решт, начхати на свою політичну місію, яка все одно виявиться неможливою.

Тоді молодий політик зрозуміє, чому в третичан така дивна мова, чому острів’ян не люблять сусіди, звідки на Третичі взявся божевільний математик та австралійська знахарка Муона, чому тут не потрібна ніяка влада і чому він має залишитися – не як повірений, а як людина, котрій небайдужі долі сотні острів’ян, що доживають тут свого віку.

Парадоксальним чином Ренато Баретичу за простим сюжетом вдалося приховати дивовижний синтез реального й містичного, ліричного й іронічного, трагічного й комічного, філософського та белетристичного. Ба більше – письменнику вдалося передати балканський світогляд, енергетику і ще щось невловиме, що тримає читача до останньої сторінки роману. А це заслуговує не на одну нагороду.

Мирослава Крат

Карасу Більґе. Сад спочилих котів / Пер. з турец. О.Кульчинського; худ.-оформлювач Є. Вдовиченко. – Харків:Фоліо, 2010. – 286 с.

Сама назва книжки заворожує читача, не кажучи про чарівливе оформлення обкладинки, з якої на тебе крізь проріз дивиться маска… з очима кішки… Цей погляд і людський, і тваринячий водночас. Як і сама історія, що оповідається в книжці Більґе Карасу в перекладі Олеся Кульчинського (перекладач романів турецького Нобелівського лауреата Орхана Памука «Мене називають червоним», «Сніг»).
Більґе Карасу завершив свою книжку ще в 70-ті, а 1991 року вона побачила світ у Стамбулі. Важко застосувати до східної літератури західні понятійні категорії, бо те, що нам видається рисами імпресіонізму чи постмодернізму, на Сході має тисячорічну історію й виростає зі східного світогляду. Тому для визначення «Саду…», здається, східне поняття «наме» може бути найкращим. У східній літературі (турецькій, перській) під «наме» розуміють епічний твір, насичений описами. Але описи (орнамент) у східній культурі зовсім не обмежується декоративною функцією, він не прикрашає, а розкриває сутність. Істина на Сході прихована в безлічі маленьких історій. І лише склавши всі історії воєдино, можна збагнути таємницю…
«Сад спочилих котів» Б. Карасу розпадається на дві лінії. У свою чергу, перша лінія складається з дванадцятьох казок. Друга лінія представлена тринадцятьма фрагментами та розгортається нібито в реальному часі. Дванадцять казок пов’язані з циклічним плином часу, з тією половиною доби, яка наближає нас до півночі (завершальна казка – опівнічна). Треба зважити також, що казка на Сході – це сув’язь вигадки і правди. Кожна казкова історія Б. Карасу має архетипне підґрунтя. В їхньому осерді – утаємниченість, людський страх під час зустрічі з невідомим (чи, може, в юнґіанському тлумаченні – з колективним несвідомим?). Там подія пов’язує людину й тварину разом («Вилов», «Похвала безстрашному їжакові», «Середньовічний абдал», «Похвала крабові»). Часом у центрі казки – людина, яка шукає себе у світі («Чоловік, який щовечора пропускав автобуса»). Подорожі, пошуки себе в часі і просторі, відкритому тільки тобі, – це, з одного боку, одвічні теми східної літератури, що завжди розгортається як дорога, на якій людина пізнає себе і здобуває мудрість. А з іншого боку, в творах Карасу можна простежити впливи екзистенціалізму, М. Пруста… Кожна історія – зрима. Але разом із тим вона стримить у простір алегорії. Тварини в казках – реальні й алегоричні. Чи це дивна риба, яка схопила рибалку за руку, чи тваринка, яка живе з людиною, поїдаючи її… Часом у змальованих образах є те, що змушує читача відчути онтологічний жах. Крихітні істоти безмежного світу завдають людині біль, але цей біль змушує її йти. Або ж і самі люди володіють надзвичайними здібностями («Убий мене, майстре!»). В цій історії юнак-акробат має здатність бачити невидимі родимки, які з часом збільшуються до розміру оливки. Ці родимки – ознака близької смерті. В такому разі маємо екзистенціалісті ситуації зустрічі людини зі смертю (юнак має розлучитися з близьким йому вчителем).
Друга, реалістичніша лінія пов’язана з традицією давньої гри в «живі» шахи. Ця історія, представлена 13 фрагментами, можливо, видасться не такою цікавою, радше, суть її більшою мірою зрозуміє східна людина. «Сад спочилих котів» – це лабіринт, гра в шахи, яка має свою логіку, незбагненну для невтаємничених. Але до чого тут коти? Коти – вічні мандрівники між світом живих і мертвих. А ще, як переконує оповідач, саме коти вміють цінувати кожну мить. Час не сиплеться крізь їхні пазурі. А людина – викинута з часу і простору, вона має знайти себе. Коти, на відміну від людини, незалежні спостерігачі, які володіють відчуттям миті. Життя людини – це шлях, який колись має завершитися садом.

Дмитро Дроздовський

КНИГА НОМЕРА

Юрій Нікітінський. Міша Александров. Таємниця викраденого горщика. – Київ: Глоуберрі Букс, 2010. – 48 с.

Якщо неоромантики прагнули побачити зорі крізь отвір унітаза, то автор цієї подарункової книги для дітей 6-12 років пропонує зазирнути у саму душу цивілізації – у горщик. Ні, не квітковий і не кухарський, а той самий, що стоїть під ліжком! Хоча цей предмет і асоціюється в нас із далеким дитинством і загалом не викликає особливого інтересу, та насправді він набагато цікавіший, ніж здається на перший погляд.

Маленька допитлива Юля проникає своїм гострим розумом за лаштунки історії одного з найдавніших предметів людськості. Дівчинка-дошкільня – справжня нишпорка! Вона дізнається подробиці ходіння на горщик із сивої давнини до сьогодення: Рим, Японія, Франція часів Короля-Сонця й Наполеона, Росія правління Катерини ІІ, Давній Схід. І навіть знайомиться з винахідником горщикового старшого брата – пана Унітаза – Леонардом да Вінчі…

Увага (й повага!) до горщика здивує і малюків, і дорослих: у давнину, виявляється, його робили з золота, мармуру, розписували мудрими висловами, прикрашали й оздоблювали, брали на війну й дарували як дорогу річ. Крім того, з книги ми дізнаємося, що в людській культурі «низ» не відстає від «верху», й «засідаючи» на горщику, можна вирішувати бізнесові справи (як це робили у Стародавньому Римі). А можна й політичні! Врешті, увесь світ встав колись із нічного горщика…

Не обійшлося у книзі без підказок та інтерактиву – картів, слідів, потаємних місць, – через що малеча не лише читає книжку, а й забавляється з нею. До того ж сторінки прикрашено ілюстраціями чудового художника Міши Александрова. Тож недаремно «Таємниця викраденого горщика» отримала персональну відзнаку членів журі конкурсу «Найкраща книга XVIІ Форуму видавців» у Львові.

Отже, після прочитання книги ви сприйматимете горщик не як звичайну посудину для потреб, а як вмістилище таємниць. А розв’язка кумедної історії про дитячу річ буде по-дорослому серйозна, зі справжніми викрадачами, міліцією й винагородою за співпрацю.

Борщ Світлана