Володимир Лис. Графиня. – Луцьк: Твердиня, 2010. – 188 с.

Якщо сподобався хоча б один роман автора, чекаєш, коли у продажу з’явиться новий. Особисто для мене письменник з Волині Володимир Лис, якого називають класиком сучасної української літератури, – саме такий автор.

Як і в романі «Століття Якова» (що отримав премію Гранд Коронації у 2010 році), у романі «Графиня» дія відбувається у кількох часових вимірах: в нашу добу – 1998 року та паралельно у 18 столітті, а якщо точніше, – року божого 1762-го. Читач стикається з теперішнім і переноситься у минуле. Причому, автор робить такі «піруети» несподівано, коли цього найменше очікуєш.

Через таку непросту побудову сюжету у Лиса навіть виникали непорозуміння з видавцями. Останні відмовлялися друкувати «Графиню», доки автор не спростить сюжет та композицію. Для автора це було неможливим, бо руйнувало весь його задум, як говорить сам Лис, реконструкцію часу в романі. Й справді, коли починаєш читати книжку, не зрозуміло, що, де й коли відбувається. Однак після того, як твір прочитано, усе стає на свої місця, і «ключик підходить до замочка».

У «Графині» розповідь ведеться від першої особи – скромного на вдачу художника Платона Лемещука, вчителя малювання. Він мешкає у волинському провінційному містечку Старий Луг, де, власне, й розгортаються події роману. Багато років свого життя художник віддав своїй учениці Любі Смажук, – вивів її в люди: допоміг виграти престижний мистецький конкурс з грошовою премією у Канаді, переконати Любину матір віддати доньку навчатися на художницю, а не на бухгалтерку.

Однак не тільки альтруїзму є місце в романі. На жаль, вихованка Платона Лемещука, підрісши і вступивши до художньої академії, не цінує старань свого вчителя, більше того – не сприймає його, як художника, бо він – лише вчитель малювання. І, як згодом зізнається сама героїня у листі до Платона, таке ставлення у неї – через ревнощі та гординю таланту. Платон дійсно дуже талановитий художник, але позбавлений амбіцій та бажання слави. Люба  відчуває та розуміє: вчитель вищий за неї духовно, морально.

Але до чого тут Графиня? Якось у місцевому музеї Люба побачила портрет графині Венцеслави Ловиги і захопилася нею. Настільки, що попсувала життя собі та іншим, бажаючи стати схожою на графиню. Платон зізнався, що на прохання директора музею написав цей портрет він сам, а не художник вісімнадцятого сторіччя. Так, фальшивка-портрет потягнув за собою цілий ланцюг подій: загадкове вбивство собак у Старому Лузі, приїзд міліціонера для розслідування цих подій, божевілля Люби та потрапляння у психіатричну лікарню, і знову догляд Платона за своєю ученицею. Адже ми відповідальні за того, кого приручили.

В усіх своїх творах Володимир Лис піднімає проблему людини, її долі та життя в ретроспективі часу. Так було з головними героями «Острова Сильвестра», «Століття Якова», «Графині». Життя людини – це, по великому рахунку, і є роман, якщо, воно, звісно, змістовне і тягне на немалу епічну форму.

«Графиня» – дуже якісна література. Попри моральні проблеми, які підіймаються у цьому романі, він є гостросюжетним і захопливим. Хочеться, щоб такі книжки ставали масовими, перекладалися та все більше викликали довіру у читача.

Ольга Жила

Спірідончева Антоніна. Бізнес-провокація : роман. – К. : Гамазин, 2011. – 230 с.

Вікторія Осташ

Придбати цю книгу в інтернет-книгарні «ВСІ КНИГИ».

Кока Черкаський. «Транс». МР3 Аудіокнига. – 5 годин

Транс – це змінений стан свідомості людини, при якому можна отримати відпочинок у два рази більший, ніж під час сну. Тобто, входячи у стан трансу, ми захищаємо свій організм від зовнішнього негативного світу, фокусуємось на чомусь приємному і отримуємо безліч позитивних емоцій. Таким чином відбувається зцілення людського організму і навіть закінчений песиміст після перебування у стані трансу починає думати, що життя не таке вже й кепське.
Чому я згадала про транс медичний? Елементарно. Тому що наш давній знайомий Кока Черкаський знову намагається вилікувати цей божевільний світ, ввівши усіх своїх читачів у стан чергового трансу та піддавши сеансу сміхотерапії. Правда, цього разу усі шанувальники творчості Коки можуть розслабитися, сісти у зручне крісло, заплющити очі (словом, зробити усе, що роблять на прийомі у психіатра) і увімкнути CD-програвач. Кока Черкаський видав аудіокнигу з однойменною назвою «Транс». Усе решта – справа техніки і Вашого вільного часу, адже приємний оксамитовий голос актора Кирила Булкіна буде вводити Вас у стан приємних спогадів і переживань протягом п’яти годин.
За цей час Ви зможете пережити разом з героями оповідань багато приємних і не дуже моментів, нареготатися від душі, незалежно від статі, і набратися життєвого досвіду, навіть якщо Вам його не бракує.
Чого вартий один з найкумедніших персонажів низки оповідань пан Арнольд Капельмейстер. Тут вже сміятися не пересміятися. Бувають же й у реальному житті такі підкаблучники. Уявіть тільки Арнольд – письменник, написав гостро-соціального памфлета і його навіть надрукували. На радощах він аж спітнів і, витираючи піт з чола, виявив у себе на голові…що б Ви думали? Роги! І від чого вони виросли у писаки – ще потрібно розібратися…
Або така історія: поїхав Арнольд Капельмейстер на море відпочити. І в кафе за столик до нього підсіло прегарне молоде створіння жіночої статі, певної професії, звісно, як це водиться на морях. І що Ви думаєте наш герой зробив? А нічого, почав рахувати гроші, які на неї витратить та що за ті гроші можна кориснішого за кохання купити..
Далі ще цікавіше. Книга набирає обертів і здається, що фантастичним пригодам героїв оповідань Коки Черкаського просто таки немає пояснення з боку здорового глузду (звичайно, в гарному розумінні).
Як, наприклад, історія про воду, яку герої дістають по блату, щоб ніхто не знав і не бачив, а у повсякденному житті п’ють лише джуси та слабоалкогольні напої.
Або про звичайну школярку, яку у школі перевірили на рівень індиго і він виявився у неї вдвічі більшим ніж у Ісуса Христа.
Відверто смішне і незвичне оповідання про відпочинок у Східниці, де через постійний прийом лікувальної води та неабиякий ефект від неї, у героя не склалося кохання, проте він побачив містичних чабанів, які вели отари своїх овець на пасовиська у Надкарпаття. Та багато інших оригінальних та неординарних історій, які усі хочеться переказати, бо вони варті того, щоб ними поділилися.
Слухала я твори Коки Черкаського і думала: де він бере такі образи, чудернацькі ідеї і неочікувані кінцівки… Напевно, лише увійшовши у транс можна писати щось подібне. Тому, напевно, і книгу так назвав, із вдячності.

Олена Жежера

Андрій Бачинський. Неймовірні пригоди Остапа і Даринки. – К. : Грані-Т, 2010. – 152 с.

Що не кажіть, а по-справжньому зацікавити дітей стародавніми переказами та легендами до снаги небагатьом. Адже сенс не тільки в тому, щоб дитина дослухала до кінця, але й у тому, щоб вона щиро перейнялася почутим, а також сприйняла це як дивовижне занурення в історію свого народу, відкрила перед собою нове джерело знань та уяви і захотіла поділитися ним із друзями. Український дитячий письменник Андрій Бачинський знайшов у собі талант: поєднуючи у своїй розповіді минуле й сьогодення, він написав таку цікаву й захопливу, а водночас пізнавальну дитячу книгу, що юних любителів пригод від неї, як-то кажуть, за вуха не відтягнеш!
Своєрідної правдивості розповідям Андрія Бачинського додає те, що головні герої його книги – його ж діти: близнята Остап і Даринка та їхня маленька сестричка Оленка. Прекрасно знаючи характери своїх дітлахів та їхню любов до пригод, тато ні на хвильку не сумнівається у їхніх можливостях. Тож і нам не доводиться дивуватися, коли Остап і Даринка, вирушивши з батьками у похід із ночівлею в передгір’ї Карпат, вирішують пошукати скарбів у печері Довбуша, знайомляться зі старим мольфаром, а зрештою переносяться «коридором часу» у XVIII століття, аби допомогти душам опришка Івана та його коханої Марисі звільнитися від чарів темного чаклуна. Потрапивши у минуле, близнята мандрують із театральною групою комедіантів, блукають стародавніми львівськими вуличками, працюють над переписуванням книг разом із чорним монахом і навіть знайомляться з привидами та духами прикарпатських замків та лісів. Після усіх цих неймовірних, а подекуди й небезпечних пригод Остапові й Даринці вдається-таки досягнути своєї мети та повернутися додому.
У другій історії Остап і Даринка знову потрапляють у минуле – проте цього разу аж у XVI ст. й не тому, що самі шукали пригод, а тому, що їхню сестричку Оленку викрав чорний вершник – слуга кременецької королеви-відьми Бони. Жорстока правителька, прагнучи зберегти свою молодість, страчувала юних дівчат і вмивалася їхньою кров’ю. Аби не допустити такого жахіття для своєї сестрички, Остап і Даринка зберуть усю свою відвагу та кмітливість і звільнять Оленку з полону страшної Бони. А допомагатимуть їм у цьому знову ж таки духи та привиди – мешканці кременецьких лісів, – кожен із яких має свою цікаву, хоч і сумну, історію-легенду…
«Неймовірні пригоди Остапа і Даринки» просто-таки захоплюють великою кількістю давніх історичних переказів, які так гармонійно вплітаються в розповідь про пригоди дітлахів, що подекуди моменти здається, ніби й ти сам – разом із близнятами – стаєш частиною легенди. Цікаво й те, що ілюстрації до книги малювала її ж героїня – юна Даринка – ніби на підтвердження того, що вона дійсно бачила все на власні очі. Хтозна – можливо, в книзі на правду описані не вигадані, а реальні події. Мабуть, ніхто й ніколи не знатиме цього напевно, адже кожна легенда знаходиться на межі між справжнім та уявним…

Жанна Капшук

Тарас Федюк. Хуга. – К. : Зелений пес, 2011. – 144 с.

Це – правдиві ліки від кризи середнього віку (пробачте за паразитну риму). Звиклі до думки, що поезія, а тим більше поезія лірична – справа молодих, киньте себе дурити. Досвід не заперечує романтики, принаймні у людей талановитих та порядних. А саме такі люди пишуть та читають поезію.

.

мені уже стільки років – нікуди пхати
і алегрія сильніша за ностальгію
кинемо все на світі купиму в кіпрі хату
і я тебе якщо зможу зігрію

а головне покотяться всі ці – ковбаскою – ім’яреки
все їхнє випендрювання репетування рештки і мощі
попросиш купити не там де турки а там де греки
і ми візьмемо там де греки хоч це й дорожче…

.

Федюк пише начебто класичним віршем, але без будь-якої напруги, вільно, неначе розмовляє, і це приємно контрастує з модним нині вільним віршем, який частенько колом стає в горлі.

.

і що нам твої – значно молодші від мене – батьки
і що твоя бабця старша за мене на два рочки
і що нам світ філологія що вислизнули з руки
божої і україна мертва і мертві її заморочки

.

Я читаю вірші потроху і замість закладки використовую жирового валета, що знайшов був на столі. Він дивиться на мене і шепоче – а це й правда, вірші краще читати самому собі вголос.

.

це відпустка брате це брате відпустка така
це називається відпочинок брате коли очерет
сонну артерію ріже і з води виринає рука
з пачкою кимось уже недокурених сигарет
це відпустка брате і може примаритись і не така маячня
кабана різуть – село чує – собачий хай…
спека у місті мене проводжають хлопці ми п’ємо на коня
я від’їжджаю всі думають що у відпустку ну і нехай

.

Як поділитися враженнями від прочитаної поезії? Ніяк. А я і не буду.

.

люстро-люстерко скажи
до якої точно дати
буде цей федюк мордатий
вранці в тепбе зазирати?

Або ж

спокійно вмерти не дадуть
то тут то там не квити
сопуть ведуть в останню путь
і значить треба жити

.

Здавалося б, чого іще треба? Шевченківську премію отримав, свій баркас вина випив, ні з ким до смерті не посварився (що в Україні – рідкість). Живи і радій життю.

.

це смішне й недолуге бажання гори
і питання «чому я не сокіл?»
я давно вже не граю в ці правила гри
маю ніч маю чин маю спокій

.
Але тут він вже трохи кривить душею. Адже окрім власних книжок випускає єдину велику поетичну серію в Україні – «Зону Овідія» продюсує, молодих просуває. І не забуває про те, що поезія і кохання – синоніми, навіть коли тобі за п’ятдесят.

.

список добіг у сувій рукава
дама казенний дім
а перебір – це коли двадцять два
і п’ятдесят сім.

.

До цього ж і назва книжки. «Хуга», це коли ззовні дме, але від неї можна сховатися у затишній хаті з привидами.

.

дерева гілки під снігом як у раю
маленькі валянки на ногах і чорні галоші…
оголошення: хату з привидами продаю
недорого і привиди – я їх знаю – вони хороші…

.

Привиди з «Хуги» Тараса Федюка і справді хороші. Так що не гребуйте чужими привидами, бо насправді вони дуже схожі на ваших.

Олекса Вертипорох

Придбати цю книгу можна тут.

Різдвяна зірничка. Різдвяні вірші та легенди. Упоряд. Марія Горбаль. – Л. : Вид-во Старого Лева, 2011.

По святкуванню зимових свят хочеться почитати щось різдвяне, добре та вічне. У «Різдвяній зірничці» від «Видавництва Старого Лева» присутні всі ці складові. І хоч книга покликана познайомити з різдвяними віршами та легендами насамперед малечу, раджу почитати її і дорослим – особливо тим, хто після радянського дитинства відкриває для себе українське Різдво лише зараз.

Гортаючи цю різдвяну збірку, вкотре захоплююся тим, що робить Мар’яна Савка і її видавництво для українських дітей. Поєднання львівсько-карпатського колориту, українського духу, якісних ілюстрацій і тексту робить кожну книгу цього видавництва особливою. Такою є і «Різдвяна зірничка», що неодноразово перевидається з 2007 року. Це збірка для всієї родини, що ідеально підходить для щорічного читання в сімейному колі на Святвечір та може стати чудовим різдвяним подарунком для дорослих і дітей.

Збірку проілюструвала олійними фарбами прекрасна львівська художниця Ольга Кваша, чиї малюнки прикрасили ще два цікавих видання: Блез Сандрар «Маленькі негритянські казки»,
ВД «Артклас» (Л, 2008), Роман Скиба «Кожному по скибці», вид-во «Апріорі» (Л, 2006).

Етнограф Марія Горбаль включила до «Різдвяної зірнички» найкращі зразки різдвяної поезії Богдана Ігоря-Антонича (1909-1937) та маловідомі легенди про народження Ісуса. Тут і записана отцем Степаном Венгриновичем легенда про дивовижну ніч, коли мав народитися Ісус, і прекрасна віршована оповідь Юри Шкрумеляка про те, звідки взявся сніг, яку неодмінно діти запам’ятають на все життя і розповідатимуть на Святвечір наступним поколінням. Є також пізнавальна легенда про пташку королика Антіна Лотоцького (1881-1949) і захоплива історія про поневіряння Діви Марії, Святого Йосифа і маленького Ісусика письменника чиказької діаспори Романа Завадовича (1903-1985). А з легенди того ж Завадовича можна дізнатися, «чому рожі мають колючки».

Звісно, не може не спантеличити «українськість» біблійних героїв. У «Карпатській легенді» Михайла Ломацького (1886-1968) Діва Марія зимувала разом з Ісусом у гуцульській хаті, у «Погоні» Романа Завадовича шлях Святої Родини, яка тікає від Іродових вояків, пролягає через українське село, де працюють прості хлібороби. Тож не варто розглядати «Різдвяну зірничку» як посібник для знайомства дітей з біблійними історіями на кшталт «Дитячої Євангелії» «А-ба-ба-га-ла-ма-ги». Адже тут зібрані різдвяні легенди з національної, етнографічної точки зору. І це насамперед літературні вигадки чудових письменників. І навіть якщо вважати Марію-гуцулку надмірно сміливим літературним відступом, книга все одно залишає якийсь теплий, добрий, одухотворений посмак.

«Різдвяна зірничка» – це книжка, яка не старіє. Вона щороку може дарувати теплий різдвяний настрій. Я б назвала її прекрасним внеском «Видавництва Старого Лева» у творення українського сучасного традиційного Різдва.

Юлія Кузьменко

Таня Малярчук. Говорити. – Х. : Фоліо, 2007. – 188 с.

Книга Тані Малярчук «Говорити» налаштовує читача на дорослі філософські роздуми з присмаком дитячих спогадів. Короткі оповідання, наче мозаїка, складаються в єдину панораму подій, розділену на три частини, але, водночас, поєднану спільним настроєм, авторською манерою, характерами героїв. В анотації завбачливо зазначається, що «книга виникла з потреби говорити по-іншому і до іншого». Але ні авторка, ні герої не апелюють до новизни, навпаки – стиль написання доволі звичний, буденний, теми і проблеми, які постають зі сторінок книжки, не нові й подекуди навіть не сучасні.

Перший розділ книги називається «Голоси». Найінтригуюча частина видання. У різножанрову структуру оповідань, роздумів, есе вмістились десятки героїв, сотні думок, поєднання несумісних почуттів. Виклад ведеться від першої особи і цей персонаж, здається, може бути вами, мною, Танею, її (моїм, вашим) сусідом або просто незнайомим перехожим. На перших сторінках ви можете думати про потрібність хвоста на людському тілі, далі – стати ветеринаром, опісля – шанувальником «Енімал Пленет», потім – психічно нестабільною особою, яка постійно гризе нігті. Авторка вміє переконувати, що ти і є усі ці люди. Одна з ознак цього уміння – постійне повторювання реплік, частин речення, десятки перефразувань однієї й тієї ж думки, прийом загострення уваги і вип’ячування на перший план ключових словосполучень. Після п’ятого повтору їх ніби уже й не читаєш, а прогнозуєш, тому починає здаватися, що то думки твої власні, а не героя. І що герой – то будь-хто з нас.

Розділ «Замагурка» присвячений подружжю, яке переживає кризу стосунків і особисте життєве фіаско. Історія розповідається то від третьої особи, то від її чи його імені. Незважаючи на новий розділ, настрій, темп і прийоми написання в ньому ніби продовжують попередній. Хоча саме подружжя, родом з минулого століття, здається неприроднім, вигаданим, позиченим зі сторінок творів чи то Лесі Українки, чи то Ольги Кобилянської.

Останній розділ – «Батарея Муравйова» – складається з калейдоскопу спогадів і роздумів про дитинство з реаліями тогочасного життя: про вимикання світла, дитячі самодіяльні гуртки і секції, про велосипед сусідської дівчини та різнокольорову крейду. Особа, яка перебуває в епіцентрі подій, не акцентована, нею може виявитися навіть якийсь герой із «Голосів».

Після того, як ви перегорнете останню сторінку книги, ви можете не згадати жодного персонажа по імені, а із сотні маленьких оповідань запам’ятати п’ять чи десять. Справа в тому, що книга не змусить вас нервувати, плакати, сміятися, ненавидіти, бо в ній є лише емоційно нейтральні спогади та буденні роздуми. Те, що з вами залишиться, – це відчуття, що ваші власні думки подекуди «говорили» від імені Тані Малярчук.

Тетяна Кротевич

Віта Левицька. Степан Бандера і я. – К.: Зелений пес, 2011. – 50 с.

На жаль, дуже часто, коли мова йде про наших національних героїв чи антигероїв, на них просто навішується купа ярликів та стереотипних фраз, хоча більшість із нас, як-то кажуть, «чули дзвін, та не знали, де він». Мало хто за власним бажанням цікавиться правдою про життя видатних українців – ось в результаті і маємо загальну необізнаність, якою так легко маніпулювати під час гострих дискусій. Візьмемо хоч би Степана Бандеру – чим не жертва політичних маніпуляцій? Адже так просто розповідати про нього всілякі байки, називати його бандитом і фашистом, коли є впевненість у тому, що лише одиниці полізуть копирсатися у документах, щоб розібратися, ким він був насправді. І це – дорослі люди, а що вже там казати про дітей, які – хай там як – у всьому наслідують батьків і формують світогляд на основі почутого у школі та побаченого по телевізору…

Книга «Степан Бандера і я» Віти Левицької, що вийшла у видавництві «Зелений пес», написана саме для того, аби заохотити цікавість школярів до такої непересічної та актуальної нині особистості як Степан Бандера і надати інформацію про життя та діяльність цієї видатної людини – щоб читач сам зміг зрозуміти, на чиєму боці правда. Розповідь ведеться від імені хлопчика, який вирішив провести своєрідне розслідування «справи» про Степана Бандеру: почувши різні точки зору щодо цієї особистості, хлопчина вишукує дані про те, якою насправді людиною був лідер українських націоналістів, які ідеї він сповідував і яке життя прожив. Юний дослідник черпає знання звідусіль: шукає інформацію в інтернеті, йде до бібліотеки, дивиться фільм про Степана Бандеру, а також звертається по допомогу до старшого брата-студента і бере «інтерв’ю» у своєї бабусі. Таким чином, хлопчик, а разом з ним і читачі, дізнається багато цікавого: і про Організацію українських націоналістів, до якої належав Бандера, і про бойові акції, проведені її членами, і про численні арешти, суди та переслідування, яким піддавали лідера революціонерів та його побратимів. Ба навіть рідний дід юного слідчого, як виявилось, був щирим «бандерівцем», хоч і мусив замовчувати це перед радянською владою.

Художність книги робить її напрочуд захопливою та легкою для прочитання – той, хто перегорне першу сторінку, гарантовано дійде до кінця. У свою чергу, інформаційна роль книги також витримана прекрасно: окрім цікавих та важливих матеріалів, поданих в основному тексті, там містяться ще й хронологічна табличка та короткі оповіді, що стосуються життя Степана Бандери, зокрема, деяких його рис характеру, захоплень та інтересів, яскравих випадків із життя, а також долі, яка спіткала його родину. Окремої уваги заслуговує гарне оформлення книги: ілюстрації В. Тихонюка цілком гармонійно доповнюють текст. І все це разом спонукає стверджувати:  книга «Степан Бандера і я» заслужено отримує своїх «12 балів» і претендує зайняти справді гідне місце не лише на поличці школяра, а й загалом – у бібліотечці всієї родини.

Жанна Капшук

.

УСІ ЦІ КНИЖКИ МОЖНА ЗАМОВИТИ ТУТ

Ти вже маєш «12 балів»?

У школі конфлікт – хлопців з хутора Мазепинці дражнять «зрадниками», вони у відповідь лізуть битися. Але мудрий директор не викликає батьків, не робить записів у щоденнику – він збирає винуватців у своєму кабінеті і дає завдання: самостійно розібратися у тому, що сталося з гетьманом Іваном Мазепою, звідки іде міф про його зраду і взагалі, ким був цей вусатий дядько, портрет якого прикрашає десятигривневу купюру.

Така інтрига розпочинає книжку «Іван Мазепа і я», що вийшла у серії «12 балів» видавництва «Зелений пес». Отже разом із бешкетниками зі школи читач книжки починає досліджувати життя видатного гетьмана, занурюється у складні українсько-російські стосунки, що склалися на межі XVII-XVIII сторіччя і доходить висновку… втім, який саме висновок зробили хлопці за допомоги директора ви довідаєтеся з книжки. А нам залишається тільки сказати, що вона, так само, як і решта книжок серії, містить хронологічну табличку життя Мазепи, художні розповіді про його життя і забезпечує не тільки цікаве читання, але й впевнені «12 балів» з історії.

.

Вчити вірші – що може бути нуднішим? Особливо для хлопців, а особливо – вірші Лесі Українки. Герої книжки «Леся Українка і я» думають так само: якого, власне, дідька сидіти і нудити рядки якоїсь хворої поетки, хіба здорових мало?

Але раптом у розмові дорослих вони чують, що теперішнім людям, щоб захистити себе від свавілля влади, треба брати приклад з Лесі Українки, бо вона, виявляється була завзятим борцем із владою і неодноразово перемагала царя разом із товаришами – письменниками, науковцями. Взяти хоч би перший український пам’ятник Російської імперії – Іванові Котляревському у Полтаві. А чи будинок Полтавського земства, який обурив самого царя.

За допомоги полтавської родички діти поринають у розслідування і раптом бачать перед собою зовсім іншу Лесю – не хвору дівчинку, що пише вірші, а сильну, мужню жінку, що боролася за права українців, жінку-воїна, з якої не гріх взяти приклад сучасним людям у відстоюванні своїх прав.

Цікаві спогади про зустрічі з Лесею Українкою, почуті від нащадків полтавчан, що були свідками першого мітингу в імперії, де промовці говорили забороненою українською мовою, історичні факти, хронологічна таблиця – усе це робить книжку не тільки цікавою, але й корисною. І вашій дитині гарантовані «12 балів» з літератури.

.

«Святу» Ольгу, виявляється не всі вважають святою. Ще й досі її проклинають на Поліссі, нащадки древлян, тих самих, що княгиня спалила разом із містом – з таким парадоксом зустрічаються маленькі герої книжки «Княгиня Ольга і я».

Як можна пам’ятати те, що відбулося тисячу років тому? Чи личить помста «святій» княгині? А може, мали рацію древляни, коли вбили її чоловіка – рекетира і ненажеру Ігоря? Чи справа тут не в ньому, а у звичайній конкуренції Києва та Іскоростеня?

Такі зовсім не дитячі проблеми доводиться розслідувати юним слідопитам, подорожуючи до Полісся, місця, де відбувалися ті давні криваві події, читаючи книжки та зазираючи до інтернету.

Разом із ними читачі занурюються у тисячолітню історію, яка постає перед ними живою – з людськими пристрастями, злобою, помстою, жадібністю, але разом із тим – милістю, добротою та прощенням. Жвава мова не дає заскучати, а хронологічна таблиця водночас тримає розповідь у межах науки. Дитина, що прочитає цю книжку, отримає не тільки задоволення, але й заслужені «12 балів» з історії.

Виховати дитину – найвища місія на землі (принаймні так сказала колись мати мого чоловіка), виховати сучасну дитину-патріота – одне з надзавдань для батьків нашого часу. Львівська літературна аґенція «Піраміда» чує в собі сили допомогти нам у цьому. Отож, зустрічаймо нову «Приватну колекцію для дітей».

Дві фантастичні казки, розміщені в книзі, – «Про бідного чоловіка і Воронячого царя» та «Летючий корабель» – відомі нам із дитинства своєю непереборною життєствердністю, людинолюбством, щирістю й відкритістю долі («а може, там де моє щастя закотилося», – каже дурень із другої казки). Воронячому царю – уособленню кривди простих людей – із легкістю протистоїть селянський син зі своєю готовністю допомогти нещасним та незламним оптимізмом. Бідняка на світі тільки й тримає відчуття, що як він загине, «то хоч одна скибка хліба для інших залишиться». У «Летючому кораблі» обігрується ідея чоловічого братерства, взаємодопомоги, унікальності кожної нової особи на кораблі життя. Усі разом вони можуть навіть із дурника зробити королевича, вартого принцеси…

Що приваблює в казках, окрім столітньої мудрості, то це їх мова, прекрасна і грайлива. Вона завжди – ковток прохолодної води в спеку, і, без сумніву, спонукає дітей берегти її й плекати, не засмічувати всіляким непотребом.

Чим же відрізняється дане видання від розмаїття своїх паперових і мультиплікаційних конкурентів? Безперечно, незвичайним оформленням. Ілюстрації, виконані українською художницею Людмилою Лободою у 1980-х роках ХХ століття, вражають. Хоча, здається, що їх потужну внутрішню силу, зв’язок із фольклором і буденним життям простого українського люду (за настроєм і технікою вони близькі до традиції української писанки), по-справжньому оцінять «малюки», яким далеко за тридцять. Адже це не зовсім ілюстрації – це картини, виконані у техніці батика (малюнки на тоненькій тканині), і, можливо, тому їх колористика в книзі занадто темна, як для діток. Принаймні трирічна аудиторія, на якій було випробувано книгу, основним задумом видання – поєднати найкращі зразки українських народних казок, казок народів світу та мистецько вивершені твори сучасних українських художників – не пройнялася. Однак малеча оцінила форматне рішення книги: те, що малюнки розміщені на повну сторінку «з хвостиком» (займають частину сусідньої сторінки), а 7 картин подано на розворотах. Одним словом, рішення правильне: кольорового більше, ніж чорно-білого, тобто ілюстрації переважають над текстом, – а таке діткам до вподоби.

Зрештою, можемо зробити висновок, що ця книга просто повинна послужити вашим дітлахам значно довше, ніж інші: зрозуміти суть казок, а тим паче ілюстрацій дитина зможе тільки з віком. Отож, привчайте людину до високого змалечку. Тим більше, що літературна аґенція «Піраміда» реалізувала також ідею зв’язку поколінь: старе й мале, чи то пак, зріле та юне – єднайтеся! Читайте казки дітям і читайте їх для себе: дивуйтеся, вражайтеся, розглядайте картини – насолоджуйтеся!

Світлана Борщ

Олена Мацьків. Країна Ніландія – Львів: Свічадо, 2010. – 48 с.

Одного сніжного зимового вечора напередодні Різдва двійко дітей – вередлива дівчинка і Юрасик-Грубасик – сідають у трамвай і за якихось двадцять хвилин неочікувано потрапляють до незнайомої країни Ніландії. Так починається казкова історія різдвяної книжки Олени Мацьків.

Ніландія – дивна країна з багатьох причин. По-перше, туди можна потрапити, всього лише проїхавшись на червоному трамвайчику. По-друге, до цієї країни ніколи не приходить Різдво. По-третє, там і в будинках, і на вулиці панує суцільна темрява. І по-четверте, там завжди холодна й пронизлива зима.

Але найголовніше – до Ніландії можуть потрапити лише вередуни та «нехочухи». Так, діти, які на всі прохання та питання відповідають «ні», «не хочу», «не буду», відразу стають громадянами цієї країни. Але чому туди потрапив Юрасик – спокійна, врівноважена дитина, яка майже ніколи не говорить слово «ні», а дедалі частіше «так»? А все тому, що хлопчик відчуває особливу і непереборну любов до солодкого і не мріє про велосипед. Іншими словами – байдужий до спорту і небайдужий до варення та цукерок. Звідси й прізвисько – Грубасик.

Друга героїня, дівчинка, не має імені, певне, тому, що на її місці може опинитися кожна вередуля, будь-яка дитина в світі. Перед тим, як потрапити до Ніландії, дівчинка відмовилася допомагати мамі готуватися до свята…

І ось звичайні герої потрапляють у незвичайні умови. Їм доводиться пройти непросте випробування, яке зачіпає їхні найбільші слабкості. До того ж треба перебороти свій страх та триматися разом, допомагаючи одне одному. Але результат того вартий – врешті діти розуміють, що не потрібно повсякчас усім відмовляти, але в той же час варто знати, коли казати тверде «ні». До речі, виявляється, що особливо важко сказати «ні» самому собі, а «так» – комусь іншому.

Історія добра і з хеппі-ендом, притрушена святковим снігом і корицею, освітлена жовтавим світлом ліхтаря та озвучена торохтінням трамвайчику. Сюжет ледь не детективний, він тримає увагу та інтригує. Чому Юрко потрапив сюди? Як дітям вибратися з Ніландії? Чому всі ніландці схожі одне на одного? А головне – чому сюди ніколи не приходить Різдво? Із розвитком сюжету відповіді з’являються одна за одною. А от щоб отримати відповідь на останнє запитання, потрібно уважно прочитати всю книгу – розкриття таємниці вигулькне саме наприкінці.

Окрім цікавого тексту, зимово-святковий настрій створюють ніжні й затишні ілюстрації Марини Михайлошиної. Акварельні малюнки хочеться довго-довго роздивлятися навіть після того, як книгу вже прочитано.

Дитячі видавництва не завжди радують маленьких читачів спеціальною літературою до зимових свят. Мовляв, комерційно невигідно – два тижні продажів, а потім увесь рік на складі пилом припадає. Але саме святкову літературу, книги на зимово-новорічну тематику, різдвяні казки діти дуже люблять. Бо ці книги створюють той неповторний різдвяний передсмак та затишну атмосферу зимових свят. І «Свічадо» лише підтверджує цю тезу.

Маргарита Стручок