Крім того, наша і лемківська кобиці – зовсім різні речі. У них – це колода, на якій рубають дрова. А у нас, якщо скажете, що рубали дрова на кобиці, з вас буде сміятися вся вулиця. Бо на нашому благословенному півдні кобицею називають низеньку дворову плиту з невисоким комином. І що, скажіть, спільного у колоди та плити? Хіба те, що без них не можна уявити собі подвір’я – нашого без кобиці з вогнем, лемківського без кобиці з сокирою.

Поки до хати не протягнули газ, мама завжди виварювала білизну надворі, на кобиці. Пам’ятаю, як мені, малому, доручали підтримувати вогонь і помішувати палицею у величезній виварці, щоб якась наволочка чи підковдра не прилипла бува до дна і не пригоріла. Мама обов’язково попереджала:

– Дивись обережно. Не виверни на себе.

Але плита була такою низькою, що навіть маленькому хлопцеві треба було дуже постаратися, щоб наробити якоїсь шкоди.

Я дуже пишався покладеною на мене відповідальністю і гордовито водив вивареною до білого палицею в окропі, спостерігаючи, як із сіро-мильних глибин, неначе Лохнесське чудовисько, виринали рушники та простирадла, тут таки занурюючись у гаряче вариво і пропускаючи на поверхню нову партію підводних жителів.

А кожного літа на кобиці з’являлися низенькі вагани, які решта України зве ночвами, вщерть заповнені банками і бутлями. Банки були накриті дефіцитними тоді жерстяними кришками для закруток. Пам’ятаю, дід навіть змайстрував спеціальну вальцювальну машинку, яка вирівнювала використані вже кришки і таким чином давала можливість вжити їх ще раз, перемагаючи звичний радянський дефіцит.

У банках містилися огірки, помідори, вишні чи сливи у власному соку, іноді навіть кавуни, риба чи кукурудза – їх у нас теж консервують. До закруток мене почали допускати років із тринадцяти, коли пальці рук зміцніли вже настільки, що могли втримати гаряче горлечко повного трилітрового бутля.

А ще на кобиці варили варення. Зазвичай мені цієї відповідальної процедури не доручали – сильний жар плити вимагав від кухаря майстерності, а головне – відповідальності, яких у дитини бути не могло. Тому найчастіше я спостерігав за процесом збоку.

Мама любила варити варення і постійно змагалася у цьому мистецтві зі своїми подругами, знаходячи і вигадуючи все нові й нові рецепти. Взагалі наші, південні варення – це цілий кулінарний світ, який не може бути повторений у жодному іншому регіоні України. Чорне і цукристе зі зморщених, зірваних зеленими, а тому ще без твердої шкаралупи волоських горіхів, бурштинове з троянди – звичайної, чайної, яку на кучку продавали на нашому базарі; з райських яблучок – обов’язково з хвостиками, щоб за них виловлювати яблучка з вази; з абрикос, для форсу нафаршированих мигдалем (роль мигдалю найчастіше виконували серцевинки абрикосових же кісток); з кизилу, винограду, аґрусу…

Якщо порівнювати нашу і лемківську кобиці, то у них є ще одна спільна риса – і та, і та мають відношення до вогню. Але якщо ви подумаєте, що нашу кобицю палили дровами, то сильно помилитеся. Звідки у південних, пропалених сонцем степах така розкіш?

Пальник нашої кобиці закидають хмизом, травою, кукурудзяними качанами, сухим коров’ячим гноєм та різним дворовим непотребом. Дід згадував, що у його дитинстві головним пальним слугували кураї. Зараз це вже екзотика, а тоді принесені вітром вони десятками, а то й сотнями застрягали у кущах, парканах та кронах дерев – великі сухі трав’яні кулі. Дід завжди смішно показував, як вони ногами топтали кураї, щоб засунути до пальника – при цьому схилявся низько і тупав, притримуючи рукою уявне стебло.

А ще майже кожної весни ми з ним ту кобицю перебирали. Складена з різнокаліберної старої цегли на звичайній глині – де ж було напастися вогнетривкої – вона, природно, лускала по всіх швах під впливом вогню, зимових вітрів та холоду. Тому щойно весняне сонечко висушувало просяклу напівдощем-напівснігом землю, дід розбирав пічку по цеглинках, виймав шматки арматури та обрізки кутника, які грали роль колосників, потім розводив глину і складав їх у тому ж порядку. Заміняючи, звісно, розкришену цеглу та прогорілий метал.

Цікаво, що в результаті щорічних перебирань пічки в ній поступово зникали цеглини молодші за півсотні років. Вони першими розсипалися на шматки від негоди, і врешті-решт наша кобиця зібрала в собі виключно матеріал довоєнний та навіть дореволюційний. Це була вражаюча колекція – чіткі, глибокі клейма з «ятями» ще царського виробництва на кожній цеглині, дещо кривуваті зірки та напис «Артель Пролетарій» – це вже часи НЕПу. Наша пічечка стала своєрідною виставкою усіх п’яти цегляних заводів, що працювали до комуністів, і трьох – совєцьких часів, коли сталося тимчасове замирення з приватною ініціативою. Якщо серед уламків знесених старих будинків дідові вдавалося розшукати цеглину зі старим клеймом, він обов’язково приносив її до нас і при весняному ритуальному перекладанні дворової плити примощував замість чергового розкришеного зморшкуватого дітища совєцького цегельного заводу.

– Чому, як ти гадаєш, – питав він мене, – стара цегла і через сто років не мокне і не лускає, а нова – бачиш?

Пальцями скаліченої руки він розтирав у пісок червоні уламки чергової жертви погоди та вогню.

Як і всі діти, тоді я не дуже цікавився процесом виробництва цегли. А дід приніс якось до нас повну кишенею маленьких глиняних кульок. Покликавши усю родину до столу, він розклав на ньому принесене.

– Колись Господь зліпив із глини людину. А вона вже стала робити з глини цеглу.

– Що ти знову вигадуєш? – запитала бабуся, як завжди, скептично.

– А от, дивіться. Цю кульку, – він взяв до скоржавих пальців першу, піщано-червону. – Я місив у пальцях одну хвилину. Цю, – він він показав на наступну. – П’ять. Далі – десять, п’ятнадцять, двадцять і сорок п’ять. Потім їх усі я однаково обпалив у пічці.

– Нема тобі що робити, – сказала бабуся і пішла на кухню.

Дід посміхнувся мудро.

– Тепер дивіться, – він взяв першу кульку і легко розчавив її пучками пальців. – Зрозуміло?

Друга кулька піддалася значно складніше. Четверта зовсім не схотіла ламатися, а останню важко було розбити навіть молотком.

– І що з того? – запитала бабуся, визираючи з кухні.

– А те, що я пішов до першого секретаря райкому партії і показав йому цей експеримент.

– А він? – зачудовано сказав я, бо перший секретар тоді був істотою всемогутньою, майже міфічною.

– А він сказав, що я не маю ніякого відношення до цегельного заводу.

– Чого тобі не сидиться спокійно. Тобі що, мало? – бабуся натякала на табори і тавро ворога народу.

Але дід знову посміхнувся.

– А я поїду в область і там теж покажу. Я п’ять комплектів таких кульок обпалив. Аж до ЦК вистачить.

Найцікавіше те, що за два роки поїздок і листів до всіх можливих інстанцій на міському заводі поставили-таки другу мішалку і наша цегла припинила розсипатись у руках. Проте до якості царського періоду все одно було дуже далеко, тому свого місця у нашій кобиці сучасні зразки так і не здобули.

А ще на кобиці влітку гріли воду для лазні.

Коли єдину громадську лазню, де кожен бажаючий міг попаритися у загальному відділенні або зняти окремий номер з ванною, закрили на капітальний ремонт, містечко опинилося у глухому куті. Це ж вам не Київ з його квартирами та усіма зручностями. Маленьке місто з тісною приватною забудовою дружно користувалося міською лазнею, не маючи насправді жодних альтернатив. А тут усі раптом опинилися перед проблемою тазів та ваганів у кухнях та пічним підігрівом води.

Кобиці у той час стали засобом масового порятунку. Дехто, щоправда, мився просто на пляжі, у хвилях прибою.

А коли ремонт лазні затягнувся на півроку, дід виписав у Кам’янці машину пиляного вапняку і прибудував до кухні лазню – невелику кімнату, обладнану стоком води у дренажну яму і пічкою із вбудованою в неї залізною діжкою для води. Взимку це було дуже зручно – плита обігрівала приміщення і одночасно гріла воду. Але літо з нашими південними температурами відбивало бажання навіть згадувати про пічку в лазні. Тому нагрівши виварку у дворі на кобиці, уся наша родина могла митися при комфортній температурі південного літнього вечора – це вже просто рай.

Завдяки дідовій ініціативі наша родина забула про міську лазню назавжди. Але коли ту не відкрили навіть за рік, дід почав писати. „Знову воюєш?” – невдоволено зауважила бабуся.

Пам’ятаю, він любив демонструвати відповіді з центральних газет – мовляв, вашу скаргу спрямовано до місцевого комітету партії. Центральний комітет партії у Москві завдяки моєму дідові був глибоко посвячений у проблеми миття мешканців нашого міста. Принаймні я на власні очі бачив відписку від цієї авторитетної установи.

– Чого тобі не сидиться спокійно? – питала бабуся, наче це не вона одружилася з дідом понад сорок років тому.

– А я тобі скажу. Коли у нас був хутір і власна земля, я не питав у комуністів, де мені митися. З цим якось самі розбиралися. А як вони все у всіх позабирали – хай тепер думають. Люди оно на пляж з мочалками ходять. Це що, Брежнєв так велів?

– Знову починаєш? – хитала головою бабуся. Вона боялася дідових ініціатив. Що не кажіть, а мала на це підстави.

А от дід, пройшовши найжахливіші сталінські табори, здається, повністю втратив відчуття страху. Чи то звик до нього за довгі роки у Сибіру, а чи то пережив отой максимум, після якого все інше, включно зі смертю, здається вже несерйозним.

Я ніколи не говорив із дідом щодо його страху, але назавжди запам’ятав одну його табірну історію – саме про це.

Був у таборі зек, який працював місцевим Хароном, тобто вивозив трупи у тайгу. Такий собі комуністичний янгол смерті. Але замість янгольських крил чи харонівського весла він мав свій специфічний інструмент – молоточок на довгій ручці, приблизно як у залізничників, тільки цим молоточком він стукав не по буксах вагонів, а по головах загиблих, і звук від цих ударів був не дзвінкий веселий, а глухий, з чваканням. Контрольний постріл без набоїв – пробив голову, і все, просто та надійно, гарантія від сибірських графів Монте-Крісто. І, зауважте, це був не вертухай, не енкаведист – свій брат-зек, тільки замість працювати на загальних роботах він возив трупи. Рідних у цього Харона чи то не було, чи всі відмовилися від нього, але так чи інак посилок він не отримував і, звичайно, сам виглядав, як смерть, страждаючи від цинги й авітамінозу на рівні зі своїми майбутніми клієнтами. Однак не маючи підтримки з волі, він не мав її й у таборі. Бо ставлення в’язнів до такого персонажа кожен може уявити сам. Прислужники смерті завжди були ізгоями, або ж, як казали наші предки, окаянцями. От і цього люди обходили десятою дорогою, боялися навіть словом перекинутися.

А дідові посилки все-таки приходили – звісно, в межах дозволеного. Бабуся саме для цього регулярно переїздила через кордон Молдови в Україну, плутаючи сліди. „Іду якось з посилкою в руках, – розповідав дід. – А що там в посилці? Цибуля, часник, те, що в Сибіру дорожче за золото. А назустріч – він із своїм молоточком. І якось мені жаль стало: яка-не яка, людина все-таки. Взяв я пару цибулин, часничину і простягнув – бери, мовляв, чоловіче”.

В’язні у таборах зазвичай не схильні до зовнішнього прояву емоцій. Крім того давно це було, багато що стерлося з пам’яті – чи з цих причин, чи з якихось інших дід не міг докладно описати, як зреагував Харон на цей царський подарунок. Єдине – що не сказав жодного слова, навіть не подякував.

Він підійшов до діда тільки наступного дня: „Ти, Іване, – хороша людина, – сказав він. – І тому коли ти помреш… – саме так: не „якщо” а „коли”, бо янголи смерті знають свою справу. – Коли ти помреш, я тебе не кину серед лісу, як усіх. Я тебе закопаю”.

Така от історія.

Яким же дешевим цирком після цього виглядають мої нинішні переживання! Що ми боїмося втратити? Гуманоїди, менти, Паша – тарганячі перегони. Жабомишодраківка, як називає це Мирослав.

Та тут же проблема не у страху – заперечую я сам собі. Тут ідеться про відповідальність.

Можливо. Але давай порівняємо рівень можливих наслідків! Порівняємо і зрозуміємо, що найстрашніший апокаліпсис, який ти собі намалював, – це дитяча трагедія. „Похорон ляльки” з дитячого альбому Чайковського. Гуманоїди, Ірка, навіть Олесь. Це все можна, а головне, треба пережити, перетравити відповідно до природних циклів – страх, удар, біль, одужання, забуття. Робити все, що можеш, і терпляче чекати, що з того вийде. Здається, саме так свого часу вижив мій дід Іван.

До речі, дідова війна за міську лазню завершилася успіхом. Врешті-решт ту таки відкрили. Щоправда люди не побачили там жодних слідів обіцяного ремонту. А втім, наша родина вже звикла митися вдома – взимку тепліше, а влітку завжди виручить вірна кобиця.

Геніальний винахід все-таки.

Любов Якимчук (1985)

Поетка і літературний критик. Народилася в Первомайську Луганської області, зараз мешкає в Києві. Закінчила українську філологію в Луганському університеті та в Києво-Могилянській Академії.

З 2003 року належить до літературної групи СТАН. Авторка поетичної книжки «, як МОДА» (Львів, 2009), за яку отримала премію «Привітання життя» (2008) та премію ім. Василя Симоненка (2010). Експерементує з музично-поетичними проектами в дуеті з контрабасистом Марком Токарем («Жінка, дим і небезпечні предмети» і «Дзеркала»). Також на її тексти був створений фрі-джазовий проект «Забавки Афродити».

У Польщі її вірші були опубліковані в часописах «Akcent» і «Strony» у перекладі Богдана Задури. У 2010 році була стипендисткою програми Міністра Культури Республіки Польща «Gaude Polonia».

(Уривок із поеми «Тов. Дим»)

9-09-73

усій 1/6 планеті

урочисто і радо

передає дротами

радянське радіо

з 20-ю річницею Жовтня

радянський народ поздравляє

великий товариш Сталін

кожен бюст його й пам’ятник

від крайньої півночі

де білі душі снігів

до півдня

де пальми й вигини гір

ширяться хвилі радості

люди ідуть на парад

– товариш Ленін

учив говорити правду

і ми говорим правду

у багатьох родинах

дівчат назвали Октябринами

шу-шу

шу-шу

революція трива

ура, товариші, ура!

згадую, що друг Коцарев

дав мені номер Семенка

не у віртуальному, наприклад, Косово

а справжній, харківський, поетів

домашній, а не мобільний

привітаю, тим більше

набираю 9-09-73

код Харкова і 9-09-73

код Харкова і 9-09-73

а у відповідь –

пі-пі-пі

а у відповідь

не – автомобілібілі

не – місто, як спрут

не моря шурхіт

а ціла поема

Кручених

під назвою Мовчання

виливаю чай

і напій святковий

в унітаз історії

куди стекло

багато різних революцій

і п’яна каналізація

із битим склом

подарунків на день народження

знов потече вуличними

дорогами

а в Харкові –

повз Семенкову

дружину і сина

що стали біля Шевченка

пам’ятниками

люди святкують

когось розстріляли

але без паніки

а смерть розмножується

а смерть розмножується

пам’ятниками

мільйонними тиражами

луганський Шевченко

схожий на вождя

так буває

коли скульптор

робить Ленінів все життя

а потім приходить

пані Незалежність

обережно

двері трамвайні

зачиняються

9-09-73

całej 1/6 planety

uroczyście i radośnie

nadaje przez druty

radzieckie radio

z okazji 20. rocznicy Października

radziecki naród pozdrawia

wielki towarzysz Stalin

każde popiersie jego i pomnik

od skrajnej północy

gdzie białe dusze śniegów

do południa

gdzie palmy i wygięcia gór

szybują chwile radości

ludzie idą na paradę

– towarzysz Lenin

uczył mówić prawdę

i my mówimy prawdę

w wielu rodzinach

dziewczęta nazwano Oktiabrinami

szu-szu

szu-szu

rewolucja trwa

hura towarzysze hura!

przypominam sobie że kolega Kocarew

dał mi numer Semenka

nie w wirtualnym na przykład Kosowie

tylko prawdziwy charkowski poety

domowy a nie komórkowy

przywitam się tym bardziej

wykręcam 9-09-73

kod Charkowa i 9-09-73

kod Charkowa i 9-09-73

a w odpowiedzi –

pi-pi-pi

a w odpowiedzi

nie – samochodychody

nie – miasto jako ośmiornica

nie morza szurgot

a cały poemat

Kruczonycha

pod tytułem Milczenie

wylewam herbatę

i świąteczny napój

do sedesu historii

gdzie spłynęło

wiele różnych rewolucji

i pijana kanalizacja

z rozbitym szkłem

prezentów na urodziny

znowu popłynie ulicznymi

drogami

a w Charkowie –

obok Semenka

żony i syna

którzy stali obok Szewczenki

jako pomniki

ludzie świętują

kogoś rozstrzelali

ale bez paniki

a śmierć się rozmnaża

a śmierć się rozmnaża

przez pomniki

milionowe nakłady

ługański Szewczenko

podobny jest do wodza

tak bywa

kiedy rzeźbiarz

robi Leniny całe życie

a potem przychodzi

pani Niepodległość

ostrożnie

drzwi tramwaju

zamykają się

(tłum. Aneta Kamińska)

Богдан-Олег Горобчук (1986)

Поет, художник, куратор літературно-мистецьких проектів. Народився в Житомирі, зараз мешкає в Києві. Соціолог за освітою, готується до захисту кандидатської дисертації. Працює PR-менеджером. Автор 3-х поетичних збірок, виданих 2007 року: «Місто в Моєму Тілі», «Я Застудив Серце» ( в «Цілодобово!», спільно з Олегом Коцаревим та Павлом Коробчуком) і «Немає Жодної Різниці». Упорядник декількох антологій, зокрема – антології поетів-двотисячників «Дві тонни». Лауреат конкурсів: видавництва «Смолоскип», «Неосфера», «Просто так» та ін. Наразі готує до друку нову поетичну збірку «Усе сяяло».

У Польщі його вірші публікувалися в часописах «Pociąg 76», «Akcent», «Pobocza» i «Tygiel Kultury» (перекладач Анета Камінська).

Деякі Міські Пейзажі

всі мої тексти

перебувають між сном і реальністю

коли я був ще дуже юним поетом

коли мені було 15

коли я не мав іще навіть першої – досить невдалої – але дорогої як пам’ять – збірки

я побачив як на вулиці збило пса

по ньому проїхалась вантажівка

по чорному малому псові

по двірнязі з двірняг – худецькому і миршавому

так що всі його червонющі нутрощі вивалились

так що вивалилось агонійне його скавучання

таке пронизливе і щире

як деяка поезія Лорки

діти – власники пса – стояли на тротуарі

і кликали і кликали: Шарік, Шарік, Шарік

діти є діти

авта минали його

він верещав

ще довго верещав

поки минав я його

верещав кількасот метрів

а за кілька ночей мені наснилося

як на стадіоні біля мого будинку підрізали бомжа

і його животяра був таким же червоним

як песів

уві сні я повірив у бачене – подих перехопило і душило і тисло

прокинувся вражений

але текст про це написав лише роки 4 по тому

коли пам’ять пробачила мені зникнення болю

я написав про бомжа а не про пса

не про швидкі вантажівчині щелепи

а про чисті як небо ножі залізні як кров на смак

але я був чесним з собою до кінця

бо саме бомж помирав у моїй голові

але – реальною – псовою смертю

саме він випускав нутрощі назовні

і кров випускав

і стогони і шепоти і останні невдалі слова

випускав назовні

саме він робив той внутрішній стриптиз

якого я так спрагло чекав

і який так зосереджено минав на тій житомирській вулиці

в ті мої безхмарні 15

Niektóre Miejskie Pejzaże

wszystkie moje teksty

znajdują się między snem a rzeczywistością

kiedy byłem jeszcze bardzo młodym poetą

kiedy miałem 15 lat

kiedy nie miałem jeszcze nawet pierwszego – dosyć nieudanego – ale drogiego jako pamiątka – tomiku

zobaczyłem jak na ulicy zabiło psa

przejechała po nim ciężarówka

po czarnym małym psu

chudziutkim i wynędzniałym

tak że wszystkie jego wściekle czerwone wnętrzności wyleciały

tak że wyleciało jego agonalne skomlenie

takie przejmujące i szczere

jak niektóre wiersze Lorki

dzieci – właściciele psa – stały na chodniku

i wołały i wołały: Szarik Szarik Szarik

dzieci to dzieci

samochody mijały go

on skowyczał

jeszcze długo skowyczał

kiedy go mijałem

skowyczał kilkaset metrów
a dwie noce później przyśniło mi się

jak na stadionie koło mojego domu pocięto menela

i jego brzuszysko było tak samo czerwone

jak psie

we śnie uwierzyłem w to co widziałem – dech zaparło i dusiło i ściskało

obudziłem się wstrząśnięty

ale tekst o tym napisałem dopiero jakieś 4 lata później

kiedy pamięć wybaczyła mi zanik bólu

napisałem o menelu a nie o psie

nie o szybkich szczękach ciężarówki

tylko o czystych jak niebo nożach żelaznych jak krew w smaku

ale byłem uczciwy wobec siebie do końca

bo właśnie menel umierał w mojej głowie

lecz – rzeczywistą – psią śmiercią

właśnie on wypuszczał wnętrzności na zewnątrz

i krew wypuszczał

i jęki i szepty i ostatnie nieudane słowa

wypuszczał na zewnątrz

właśnie on robił ten wewnętrzny striptiz

na który ja tak chciwie czekałem

i w takim skupieniu mijałem na tej żytomirskiej ulicy

w ten mój bezchmurny 15. rok

(tłum. Aneta Kamińska)

Андрій Любка (1987)

Поет, перекладач, есеїст і літературний критик. Народився в Ризі, довгий час мешкав у Виноградові, зараз живе в Києві. Закінчив україністику в Ужгороді. Автор поетичних збірок «Вісім місяців шизофренії» (2007) і «Тероризм» (2008). Вірші друкував в альманахах «Джинсове покоління», «Корзо», «Карпатська саламандра» та інших. Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011).

У Польщі його вірші друкувалися в журналах «Fraza» і «Znaj» (переклад Богдана Задури), а також «Pociąg 76», «Akcent» і «Pobocza» (переклад Анети Камінської». У 2009 році був стипендистом програми «Homines Urbani» Willа Decjusza (Краків),

а в 2010 – програми міністра культури Польщі «Gaude Polonia».

Заборона куріння

Всяка нормальна література починається із цензури.

Всякий нормальний бізнес завжди нелегальний.

Тому заборона куріння в громадських місцях –

Серйозна рекламна штука, аби пару мільйонів

Знову підсіли на пачку.

Скільки ж платять поетам із міністерства охорони здоров’я

За  ці геніальні верлібри, що вони хочуть сказати народу

Фразою «куріння викликає імпотенцію»?

Коли я припалюю, постійно думаю про рак, серцево-судинні

Захворювання, імпотенцію і вагітність.

Слава Богу, я не вагітний.

Мене найменше цікавлять серцево-судинні збої,

Мені чхати хотілося на раків та іншу живність глибин нашої Батьківщини.

Ось тільки з імпотенцією ніяк не можу собі дати раду:

Що ж я буду робити із нею, чи краще –

Що я не зможу робити з нею?

Zakaz palenia

Wszelka normalna literatura zaczyna się od cenzury.

Wszelki normalny biznes zawsze jest nielegalny.

Dlatego zakaz palenia w miejscach publicznych

to poważna reklamowa sztuka, żeby parę milionów

znowu wpadło w nałóg.

Ile płacą poetom z Ministerstwa Zdrowia

za te genialne wiersze, co oni chcą powiedzieć narodowi

przez frazę palenie powoduje impotencję?

Kiedy przypalam, stale myślę o raku, chorobach

sercowo-naczyniowych, impotencji i ciąży.

Chwała Bogu, nie jestem w ciąży.

Najmniej mnie interesują sercowo-naczyniowe awarie,

kichać mi się chce na raki i inną żywność z głębin naszej ojczyzny.

Tylko z impotencją nijak nie mogę sobie dać rady:

co ja będę z nią robić, czy raczej –

czego nie będę mógł z nią robić?

(tłum. Aneta Kamińska)

Інформація про перекладачку

нової української поезії

Анета Камінська (1976)

Поетеса, перформерка і перекладачка новітньої української поезії. Народилася у Щебжешині, походить із Замостя, мешкає у Варшаві. Закінчила польську філологію у Варшавському університеті і працює викладачем польської мови для іноземців. Автор збірок: «Wiersze zdyszane» (2000), «zapisz zmiany» (2004), «czary i mary (hipertekst)» (2007; інтернет-версія: www.czary-i-mary.pl), а також «автопортрет із клепсидрою. останні вірші назара гончара що їх написала анета камінська» (2012). Видала також вибрані переклади віршів Назара Гончара Gdybym (2007; переклад спільно з Андрієм Поритком) та Галини Ткачук «Ja i inne piękności» (2011). На підготування авторської антології «Cząstki pomarańczy. Nowa poezja ukraińska» / «Дольки помаранч. Нова українська поезія» отримала стипендію Міністра культури РП у 2008 році. Виступає як перформер в мультимедійному проекті «Електролірика». Веде два блоги: www.wszczebrzeszynie.blog.pl (про пригоди іноземців з польською мовою) та www.marszrutka.blog.pl (про пригоди з перекладами української літератури). Сторінка в Інтернеті – на порталі www.literackie.pl.

Нагадаємо, що до антології увійшли тексти авторів, які народилися в 1960-х, 1970-х і 1980-х роках, з якими ви можете ознайомитися на порталі «Друч читача». Це: Оксана Забужко, Віктор Неборак, Юрій Іздрик, Марія Шунь, Назар Гончар, Роман Садловський, Іван Лучук, Іван Андрусяк, Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Оксана Луцишина, Дмитро Лазуткін, Катріна Хаддад, Олена Гусейнова, Олег Коцарев, Богдана Матіяш, Любов Якимчук, Богдан-Олег Горобчук, Андрій Любка.

За надані тексти для цієї публікації дякуємо Анеті Камінській та видавцям – Національному центру культури (Narodowe Centrum Kultury) та Корпорації «Ha!art».

Придбати книжку можна на сайті видавництва або в інтернет-магазинах. Коштує вона досить помірно для такого обсягу – 41 злотий (приблизно 100 гривень).

Друг читача

Фото: http:litakcent.com

Поет і прозаїк.

Народилася в Ужгороді, з 2001 року проживає у США. Закінчила англійську і французьку філологію, а також програму з гендерних студій. Докторант кафедри компаративістики Джорджійського університету, викладає іноземні мови і світову літературу. Автор збірок поезії «Усвідомлена ніч» (1997), «Орфей Великий» (2000) та «Я слухаю пісню Америки» (2010), а також збірки оповідань «Не червоніючи» (2007) та роману «Сонце так рідко заходить» (2007). Стипендіат Фулбрайта (2001). Лауреат «Гранослова», «Привітання життя», премії «Благовіст» та премії фундації Ковалевих.

карлос енд тітос

джонні покинув

вже всі про це чули і всім набридло

мілледж авеню сяє дівочими плечима

це фіфочки із сестринств вийшли на полювання

своє і хлопяче

у них платтячка із завищеною талією

наквецяні личка

і велика пластикова пляшка на всіх

грає музика у «карлос енд тітос»

гріють смолоскипи, стукотять підбори

по дерев’яних настилах

офіціант каже – ось ваше пиво

чувак біля мене вже, як то кажуть, начитаний

півтома «війни і миру» так точно

мені навіть не зимно тому що довкола люди

люди і квітень

і їхнє пиво у залізних бляшанках

і їхня сп’яніла мова

та сама якою говорить джонні

паті, паті –

завтра і післязавтра буде ще одне паті

Господи Боже, Ти, милосердний

навіть до відступників і ренегатів

посеред тераси – дерев’яний човен

місцева принада, повна води

десь біля нього, коли вогні погаснуть

знайдуть один із моїх мокасинів

потім мене

у жалісливій америці

у її воді

на радість усім читальникам

я лежатиму як дуже великий гетсбі

carlos and titos

johny mnie zostawił

już wszyscy o tym słyszeli i wszystkim obrzydło

millage avenue pobłyskuje dziewczęcymi ramionami

to laski z żeńskich akademików wyszły na polowanie

swoje i chłopięce

mają na sobie sukieneczki z podwyższoną talią

wytapetowane buźki

i wielką plastikową butelkę na wszystkie

gra muzyka w carlos and titos

grzeją pochodnie, stukają obcasy

po drewnianych podłogach

kelner mówi – proszę pani piwo

gość obok mnie jest już, jak to mówią, naczytany

pół tomu wojny i pokoju tak dokładnie

nie jest mi nawet zimno dlatego że wokół są ludzie

ludzie i kwiecień

i ich piwo w metalowych puszkach

i ich pijany język

ten sam jakim mówi johny

pati, pati –

jutro i pojutrze będzie jeszcze jedno pati

Panie Boże, Ty jesteś miłosierny

nawet dla przestępców i zdrajców

na środku tarasu – drewniana łódka

miejscowa przynęta, pełna wody

gdzieś koło niej, kiedy ognie zgasną

znajdą  jeden z moich mokasynów

potem mnie

w litościwej ameryce

w jej wodzie

ku radości wszystkich czytelników

leżeć będę jak bardzo wielki gatsby

(tłum. Aneta Kamińska)

Дмитро Лазуткін (1978)

Поет і спортсмен. Народився в Києві, де мешкає до цього часу. Автор збірок: «Дахи» (2003), «Солодощі для плазунів» (2005), «набиті травою священні корови» (2006), «Бензин» (2008), а також однієї збірки російськомовних віршів «Паприка грез» (2006). Чемпіон України зі слему, лауреат багатьох літературних нагород, на міжнародному фестивалі в Мінську здобув звання Короля Поетів. За освітою інженер-металург і журналіст, працював інженером, тренером карате, журналістом, ведучим спортивної програми «У світі єдиноборств», «ПроРегбі» та «Чоловічий клуб», а також спортивним комментатором під час олімпіад у Пекіні й Ванкувері. Бронзовий призер Кубка світу з кікбоксінгу і кікджитсу, Чемпіон України з козацького двобою, майстер спорту з ушу-саньда,  Володар чорного поясу з кемпо (1 дан).

У 2004 році був стипендіатом програми Міністра культури Республіки Польща «Gaude Polonia». У Польщі його вірші друкувались у часописах «Pobocza» i «Pociąg 76» (перекл. Уршула Вітвіцька-Рутковська), а також у «Akcent» і «RED. » (перекл. Анета Камінська).

Цей шалений світ

за останні кілька років

багато моїх друзів

відмовилося від телевізора

просто не дивляться якщо вже є

або якщо ні –

не купують і все

навіть у кредит

з мінімальним відсотком

звичайно

я їх розумію –

весь цей клонований бруд

неупереджені новини

клуб веселих і кмітливих

осередок тупих і сердитих

чужий шоу-бізнес

що залишається?

спорт і погода

але й вони не гарантують бажаного результату

до того ж довгі рекламні блоки

виснажливі як новорічне звернення президента

президенти змінюються

новорічні звернення – не дуже

щоправда є ще нічні сеанси для дорослих

але їх ще треба дочекатися

бо ж спершу все одно –

екстренні випуски і спеціальні репортажі

нас багато

виспівують хором китайці

земля – землянам

кажуть земляни

заглиблюючись у шахти

серце імперії

відшукали під шкірою священної корови

треба дочекатися

поки помре власною смертю

щоб не ображати почуття віруючих

терміновим втручанням

у сфабриковані справи

внутрішніх органів

не там треш синку!

гай річі і рікі мартін

свен горан ерікссон

і йосип давидович кобзон

бєлкі стрєлкі космонавт каденюк

депутати всіх фракцій

терористичні акти стають частішими за акти статеві

тату і томаш адамек

наш тріумф – на євробаченні

у ліжку з мадоною

в гостях у сказкі

людство цікавлять особистості

народу потрібні герої…

я розумію своїх друзів

все краще розумію своїх друзів

у супермаркеті намагаюся купувати

лише натуральні продукти

принаймні двічі на місяць кидаю палити

часто виходжу на вулицю –

хочу дізнатися трохи правди

про цей шалений шалений світ

Ten szalony świat

w ciągu ostatnich kilku lat

wielu moich przyjaciół

zrezygnowało z telewizora

po prostu nie oglądają jeśli już jest

albo jeśli nie ma –

nie kupują i już

nawet na kredyt

o minimalnych odsetkach

oczywiście

rozumiem ich –

cały ten klonowany brud

bezstronne wiadomości

klub wesołych i bystrych

ośrodek tępych i gniewnych

cudzy show biznes

co pozostaje?

sport i pogoda

ale i one nie gwarantują oczekiwanego rezultatu

do tego przecież długie bloki reklamowe

męczące jak noworoczne orędzie prezydenta

prezydenci się zmieniają

noworoczne orędzia – nie za bardzo

co prawda są jeszcze nocne seanse dla dorosłych

ale do nich jeszcze trzeba doczekać

bo najpierw jednak –

wydania z ostatniej chwili i specjalne reportaże

jest nas dużo

wyśpiewują chórem chińczycy

ziemia – dla ziemian

mówią ziemianie

zagłębiając się w szybach

serce imperium

znaleziono pod skórą świętej krowy

trzeba poczekać

aż umrze własną śmiercią

żeby nie obrażać uczuć wierzących

natychmiastową ingerencją

w sfabrykowane sprawy

organów wewnętrznych

nie tam pocierasz synku!

guy ritchie i ricky martin

sven göran eriksson

i josif dawidowicz kobzon

biełki striełki kosmonauta kadeniuk

posłowie wszystkich frakcji

akty terrorystyczne stają się częstsze niż akty płciowe

t.a.t.u. i tomasz adamek

nasz triumf – na eurowizji

w łóżku z madonną

w gościach u skazki

ludzkość interesują osobistości

narodowi potrzebni są bohaterowie

rozumiem swoich przyjaciół

coraz lepiej rozumiem swoich przyjaciół

w supermarkecie staram się kupować

tylko naturalne produkty

przynajmniej dwa razy w miesiącu rzucam palenie

często wychodzę na ulicę –

chcę poznać trochę prawdy

o tym szalonym szalonym świecie

(tłum. Aneta Kamińska)

Катріна Хаддад (1978)

Поетка і перекладачка. Походить із сирійсько-української родини, мешкала в Донецьку, Харкові й Дамаску, нині живе в Києві. Початкову освіту здобула в Сирії (в Дамаску), середню – в Соледарі (Донецька область), вищу – з української філології – в Харківському університеті.

Працює літературним редактором журналу і сайту «Телекритика». Лауреатка літературних премій видавництва «Смолоскип» (2006 і 2007) і богемного бюллетеню «Культреванш». Вірші публікувалися в антологіях ZЕХ (2006), «Дві тонни» (2007), «Готелі Харкова» (2008) та «Вакації 2» (2007). Перекладає арабську поезію.

Польською вірші публікувалися у виданнях «Pobocza» (в перекладі Урсули Вітвіцької-Рутковської), «Pociąg 76» (у перекладі Анни Гутковської) та «Akcent» (у перекладі Анети Камінської). 2010 року брала участь у фестивалі «Місто Поезії» в Любліні.

карпатська злива

день перший. карпатський дощ

типові будинки, що ними забудовано галицьку столицю,

- чотирилиці януси – сизифи многотрудні –

тримають у своїх дерев’яних легенях луну

над-довго

над-протяжно

над-глибоко

дерев’яні судини-ребра-легені-серця

вібрують колами сходять за грудним голосом

трембіта камінь що пірнає в воду

: лууунннннь!

(час перший. вода з неба. трохи туману. дерева.)

в океані теплі й холодні течії перетинаються

перетікають одна в іншу

п’ятилунні цівки течуть

цимбали то океан із човнами на хвилях

(час другий. карпатські відлуння. початок зливи.)

Katrina Haddad (1978)

karpacka ulewa

dzień pierwszy. karpacki deszcz

typowe domy, którymi zabudowano galicyjską stolicę

– janusowie o czterech twarzach – mozolni syzyfowie –

trzymają w swoich drewnianych płucach pogłosy

prze-długo

prze-ciągle

prze-głęboko

drewniane pośladki-żebra-płuca-serca

wibrują kołami schodzą za głębokim głosem

trembita kamień który rzuca w wodę

: łuuuuuuuuuuu!

(pora pierwsza. woda z nieba. trochę mgły. drzewa.)

w oceanie ciepłe i zimne prądy przecinają się

przenikają się nawzajem

pięciogłose strugi płyną

cymbały to ocean z łodziami na falach

(pora druga. karpackie odgłosy. początek ulewy)

(tłum. Aneta Kamińska)

За тиждень чекайте на продовження огляду антології «Дольки помаранч».

Нагадаємо, що до антології увійшли тексти авторів, які народилися в 1960-х, 1970-х і 1980-х роках, це: Оксана Забужко, Віктор Неборак, Юрій Іздрик, Марія Шунь, Назар Гончар, Роман Садловський, Іван Лучук, Іван Андрусяк, Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Оксана Луцишина, Дмитро Лазуткін, Катріна Хаддад, Олена Гусейнова, Олег Коцарев, Богдана Матіяш, Любов Якимчук, Богдан-Олег Горобчук, Андрій Любка.

За надані тексти для цієї публікації дякуємо Анеті Камінській та видавцям – Національному центру культури (Narodowe Centrum Kultury) та Корпорації «Ha!art».

Придбати книжку можна на сайті видавництва або в інтернет-магазинах. Коштує вона досить помірно для такого обсягу – 41 злотий (приблизно 100 гривень).

Друг читача

«Я пишу через самотність і говорю через самотність», – такі напівправдиві слова говорив про себе один із найвизначніших письменників Іспанії, Нобелівський лауреат з літератури Каміло Хосе Села. Людина, у серці якої одночасно жило шість мільярдів людей, глибоке презирство та велика любов до них.

Каміло Хосе Села народився 11 травня 1916  року в провінції Іріа Флавія. Його мати мала британське походження, а батько свого часу також займався літературою. Виховання його було воістину класичним: Села вивчав філософію, медицину та юриспруденцію в університеті Мадрида. Проте довчитися йому завадила громадянська війна в Іспанії (1936—1939 рр.), де Села воював на боці режиму Франко, поки не отримав поранення гранатою. Після того пішов у відставку, але, подейкують, продовжував працювати шпигуном франкістської армії. Згодом він буде використовувати отриманий досвід у своїх літературних творах. Як у цей час напише інший видатний письменник Ернест Гемінґвей: «Війна – одна з найважливіших тем. І громадянська війна – найкраща з воєн для письменника, найдовершеніша». Цей досвід головним чином переллється в розчарування та ядучий сарказм. Однак не тільки війна впливала на творчість письменника, а й, за його власними словами, хвороба та 70-томник іспанської літератури, який він мав змогу в той час прочитати. Це був основний чинник, який виховав непересічну письменницьку віртуозність, довершене володіння словом. Серед своїх вчителів Села передусім називав письменників покоління 1898 року (Мігеля де Унамуно, Піо Бароху) та Сервантеса.

У 1944 році Села одружується з Марією дель Розаріо Конде Пікавеа й у нього народжується син Каміло Хосе Села Конде, який став відомим антропологом.

Перша, а також одна з найвідоміших, робота письменника «Родина Паскуаля Дуарте» («La familie de Pascual Duarte») була опублікована в 1942 році в Мадриді й мала незаперечний вплив на іспанську літературу. Цією повістю Села започаткував новий стиль під назвою тремендизм, що характеризується напруженим сюжетом, частими сценами насильства, згущеними фарбами жаху. Це, безперечно, одна з найстрашніших та найсильніших за своєю експресією робіт Сели, яка була заборонена в Іспанії через аморальні сцени в тексті. <….>

В образах письменника – уся Іспанія, просто така, як вона є, без прикрас, звичайна, ніби вигляд з вікна будинку або маршрутного таксі. І водночас така правдива, різка, ніби накидана грубими, але напрочуд яскравими мазками. Хоча тут не варто дивуватися, Села дуже любив подорожувати у своєму «роллс-ройсі» і об’їздив усю Іспанію від  кордону до кордону, детально занотовуючи риси кожного з її облич, зарубки на деревах, маленькі деталі. Що й вилилось у численні подорожні замітки, есеї, опери, поезію. Найвідомішими є дві його подорожні книги «Подорож до Алкарії» («Viaje a la Alcarria», 1948) та «З Міньйо до Бадасоа» («Del Miño al Bidasoa», 1952).

<…> У  1957 році Каміло Хосе Села став членом Королівської Академії наук Іспанії, а Король Хуан Карлос І призначив його маркізом провінції Іріа Флавія, де автор народився. Після шістдесятих років Села взагалі, здавалося, починає знущатися над словом, для нього немає меж у мові. У своїх коротких оповіданнях він імітує то жіноче істеричне, то чоловіче письмо, робить експерименти над формою оповіді. Наприклад, один із його романів «Cristo versus Arizona» (1988р.) є не чим іншим, як одним реченням довжиною більше ніж сто сторінок.

У 1989 році він отримує Нобелівську премію з літератури, на церемонії вручення якої виголошує чудову промову: «Ми знаємо, що ми думаємо. Ми думаємо, бо ми вільні». А також знаходить своє друге кохання, Маріно Костану, радіо-журналістку, яка була молодша за нього на 40 років. Справжній приклад того, що життя і в 70 може бути на всю.

У 1995 Каміло Хосе Села отримує найбільшу премію Іспанії – премію Сервантеса, яку до цього патетично порівнював із лайном.

За своє життя Села написав стільки книг, що сама лише бібліографія займає кілька друкованих аркушів. Серед них: 13 романів, 7 книг поезії та драм, численні збірки оповідань, есеїв, критичних праць, перекладів із англійської, а також словники, зокрема «Секретний словник» («Diccionario secreto», 1968—1972), у якому він дає тлумачення «забороненої» лексики: сленгу, жаргонізмів тощо, а також «Еротичний словник» («Enciclopedia del erotismo», 1982—1986).

Помер Каміло Хосе Села 17 січня 2002 року в Мадридській лікарні від розриву серця, попередньо ставши причиною запеклих суперечок між його дружиною, сином та молодою коханкою. Його серце не витримало, переповнившись почуттями та переживаннями тих шести мільярдів людей, що там завжди жили.

«Але з іншого боку, навіть і без того, любов до людини ніколи не завадить» («Родина Паскуаля Дуарте»)

 Марія Сергійко

(повний текст матеріалу Марія Сергійко «Каміло Хосе Села: думати, знати і бути вільним» читайте в журналі «Дніпро» №5-6/2011)

Під час зимового повального авітамінозу продовжуємо «дегустацію» «Часток помаранч», українських віршів двома мовами, польською та українською. Цього разу читаємо світлі вірші Івана Андрусяка та Маріанни Кіяновської і грайливі вірші Мар’яни Савки.

Фото: bukvoid.com.ua

Іван Андрусяк (1968)

Поет, літературний критик і перекладач (з англійської та польської мов). Народився в Гуцульщині, мешкає під Кивом.

Вищу філологічну освіту отримав в Івано-Франківську, працює літературним редактором видавництва «Грані-T». Співзасновник літературної групи «Нова деґенерація». Автор книг: «Депресивний синдром» (1992), «Отруєння голосом» (1996), «Шарґа» (1999), «Повернення в Ґалапаґос» (2001), «Сад перелітний» (2001), «Дерева і води» (2002), «Часниковий сік» (2004), «Вургун» (2006), «Храбуст» (2007), «Писати мисліте» (2008) і «Неможливості мови» (2011). Опублікував переклади віршів Анджея Бурси «Усмішка горлом» (1999), Е. Е. Каммінґса «Тюльпани й димарі» (з атериною Борисенко), Томаса Стернза Еліота, Чарльза Діккенса, Льва Толстого, Андрея Хадановіча, та ін. Також він – популярний автор книжок для дітей: «Стефа і її Чакалка (2007), «Звіряча абетка» (2008), «Зайчикова книжечка» (2008), «Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому» (2009), «Хто боїться Зайчиків» (2010), «Кабан дикий – хвіст великий» (2010), «М’яке і пухнасте» (2010).

У Польщі фраґменти роману «Вургун» були надруковані в часописі «Kresy» (у перекладі Ренати Руснак), а також вірші в часописах:«Studium», «Pobocza», «Gazetaт Wyborcza» i «Akcent» (у перекладі Анети Камінської та Андрія Поритка).

Замовляння з голубами

                                                           Катрусі

перелети мене через янгола

через янголя янголятко

з білими крильцями в білій кирилиці

з потерчам над губами

на голубій воді

та перелети мене через янголеня

почерез вітер левадами

вишиту воду хрестиком

голосом щекавицею ниткою корабля

з потерчам над губами

та перелети мене почерез янголенятко

та пригорнися собі обабіч води

та пригорнися мені в її янголінь

білими крильцями вишита янголань моя

янголедь моя янголинна з потерчам на щоці

та перелети мене почерез янголенятонько

почерез кола кириличні в голубій воді над губами

потерчам корабля на долоні янголень моя янголинь

відлунюючи хрестиком понад левадами

щекавицею понад вишиття вуст янголелю

та перелети

Zamawianie z gołębiami

Katrusi

przepłyń mnie przez anioła

przez aniołka aniołeczka

o białych skrzydełkach w białej cyrylicy

z duszyczką nad ustami

na błękitnej wodzie

no przepłyń mnie przez anielę

poprzez wiatr lewadami

haftowaną wodę krzyżykiem

głosem łysicą nitką okrętu

z duszyczką nad ustami

no przepłyń mnie przez anielątko

no przytul się sobie z każdej strony wody

no przytul się mi w jej anieleść

białymi skrzydełkami haftowana anieleńka moja

anielanna moja anielenna z duszyczką na policzku

no przepłyń mnie przez anieleniątko

poprzez kręgi cyryliczne w błękitnej wodzie nad ustami

duszyczką okrętu na dłoni anieleść moja anieliść

rozbrzmiewając krzyżykiem ponad lewadami

łysicą ponad haft ust anielelum

no przepłyń

(tłum. Aneta Kamińska i Andrij Porytko)

Mаріанна Кіяновська (1973)

Письменниця, перекладачка, дослідниця літератури. Народилася в Жовкві, живе у Львові. Закінчила філологічний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка. У студентські роки належала до жіночого літературного угруповання ММЮННА ТУГА. Авторка поетичних збірок: «Інкарнація» (1997), «Вінки сонетів» (1999), «Міфотворення» (2002), «Кохання і війна» (спільно з Мар’яною Савкою; 2002), «Книга Адама» (2004), «Звичайна мова” (2005), «Дещо щоденне» (2008). Також у 2008 році вийшла книга її оповідань «Стежка вздовж ріки», написаних під час перебування в Польщі, в Цєшині.

Перекладає польську поезію (зокрема вірші Болеслава Лесьмяна, Юліана Тувіма, Станіслава Бараньчака, Евгеніуша Ткачишина-Дицького, Романа Хонета, Яцека Денеля, варшавських неолінгвістів). У журналі «Кур’єр Кривбасу» вела рубрику «Нова польська література», де друкувала свої переклади та статті.

У Польщі її вірші публікувалися в журналах «Literatura na Świecie» (пер. Єжи Літвінюк), «Studium» (пер. Анета Камінська і Андрій Поритко, а також Марек Вавжинський), «Pociąg 76» i «Akcent» (пер. Аннета Камінська і Андрій Поритко). У 2003 i 2009 роках перебувала на стипендіях програми «Gaude Polonia» Міністра культури РП.

***

коли все відходить і починається

минула осінь

береться кригою

на поверхні води

та звідки береться

те листя

усіма передбачене

саме сьогодні

з краплями пташиної крові

то з одного то з іншого боку

присохле висохле шарудке

осінь невинна

як кожна смерть

мусить настати

і все виникає іншим

коли мусить зникнути

дно

глибока небезпека снігу

наче цілком звичайна небезпека

перестає бути звичайною

запікається

краплями пташиної крові

і хтось посипає

цукром і попелом

сухі гіркуваті пряники

листків

нащо рівновага

якщо ти дерево

ти

на поверхні води

не після Нового Заповіту

***

kiedy wszystko odchodzi i zaczyna się

zeszła jesień

pokrywa się krą

na powierzchni wody

tylko skąd biorą się

te liście

przez wszystkich przewidziane

właśnie dzisiaj

z kroplami ptasiej krwi

to z jednej to z innej strony

przyschnięte wyschnięte szeleszczące

jesień jest niewinna

jak każda śmierć

musi nastąpić

i wszystko powstaje jako coś innego

kiedy musi zniknąć

dno

głębokie niebezpieczeństwo śniegu

tak jak całkiem zwyczajne niebezpieczeństwo

przestaje być zwyczajne

krzepnie

kroplami ptasiej krwi

i ktoś posypuje

cukrem i popiołem

chrupkie gorzkawe suchary

liści

po co równowaga

skoro ty to drzewo

ty

na powierzchni wody

nie po Nowym Testamencie

(tłum. Aneta Kamińska i Andrij Porytko)

Мар’яна Савка (1973)

Поетеса і перекладач. Народилася на Тернопільщині, мешкає у Львові. Закінчила українську філологію Львівського державного університету ім. Івана Франка. Співзасновник і головний редактор «Видавництва Старого Лева», яке видає книги для дітей та поезію. Автор поетичних збірок «Оголені русла» (1995), «Малюнки на камені» (1998), «Гірка мандрагора» (2002), «Кохання і війна» (у співавторстві з Маріанною Кіяновською, 2002), «Квіти цмину» (2006), «Бостон-джаз» (2008) і «Тінь риби» (2010). Також видала кілька книжок дитячої поезії. Упорядник «Антології одинадцяти поеток Ми і Вона» (2006). Лауреат премії видавництва «Смолоскип» (1998) та Міжнародної журналістської премії ім. Василя Стуса у галузі поезії (2003).

У Польщі її вірші друкувалися у часописах «Studium» i «Akcent» (перекладачі Анета Камінська і Андрій Поритко).

Нащадкам

я вам хочу лишити свій голос

може не так  як лишила його Мерилін

зрештою хто  пам’ятає, який в неї голос,

окрім старенького  Іздрика?

пам’ятають  які в неї груди

і мушка понад  губою

й те що спала  з котримсь президентом

здається із Клінтоном

він так гарно  вправлявся зі своїм саксофоном

ні не так

я вам хочу лишити свій голос

на плівці в  старенькому плеєрі

що випадково  вціліє

під час землетрусу у Львові

поруч в пуделку  лежатиме

кілька старих фотокарток

юнаки в передцвітній порі пубертату

розглядаючи знахідку

пересмикнуть  худими плечима

і скажуть: ця тітка на фото – так наче б нічого

якби не оцей старосвітський прикид

а касету із голосом

віддадуть дідусеві

він кохається  в ретро

має запис Карузо, Покальчука і Юрка Андруховича

Potomkom

chcę wam zostawić swój głos

może nie tak jak zostawiła go Marilyn

zresztą kto pamięta jaki miała głos

oprócz stareńkiego Izdryka?

pamięta się jakie miała piersi

i muszkę nad wargą

i to że spała z którymś prezydentem

zdaje się że z Clintonem

on tak pięknie wprawiał się na swoim saksofonie

nie nie tak

chcę wam zostawić swój głos

na taśmie w stareńkim walkmanie

który przypadkowo ocaleje

podczas trzęsienia ziemi we Lwowie

obok w pudełku będzie leżeć

kilka starych fotografii

młodzieńcy w przekwitłej porze dojrzewania

oglądając znalezisko

wzruszą chudymi ramionami

i powiedzą: ta babka na fotce – byłaby niczego sobie

jakby nie te staroświeckie ciuchy

a kasetę z głosem

oddadzą dziadkowi

on kocha retro

ma nagranie Caruso, Pokalczuka i Jurka Andruchowycza

(tłum. Aneta Kamińska)

За тиждень чекайте на продовження огляду антології «Дольки помаранч».

Нагадаємо, що до антології увійшли тексти авторів, які народилися в 1960-х, 1970-х і 1980-х роках, це: Оксана Забужко, Віктор Неборак, Юрій Іздрик, Марія Шунь, Назар Гончар, Роман Садловський, Іван Лучук, Іван Андрусяк, Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Оксана Луцишина, Дмитро Лазуткін, Катріна Хаддад, Олена Гусейнова, Олег Коцарев, Богдана Матіяш, Любов Якимчук, Богдан-Олег Горобчук, Андрій Любка.

За надані тексти для цієї публікації дякуємо Анеті Камінській та видавцям – Національному центру культури (Narodowe Centrum Kultury) та Корпорації «Ha!art».

Придбати книжку можна на сайті видавництва або в інтернет-магазинах. Коштує вона досить помірно для такого обсягу – 41 злотий (приблизно 100 гривень).

Друг Читача

Помаранчі завжди яскраві. Продовжуємо «дегустацію» українських віршів двома мовами, польською та українською, з антології української поезії «Дольки помаранч». Поезії в антології розташовані за датою народження поетів – цього принципу ми дотримуємося в наших публікаціях, але цього разу випадок неординарний. У нашій публікації три поети, що були пов’язані між собою однією літературною групою «Лугосад» (назва утворена з перших літер цих письменників). Отже, сьогодні – трошки трагічний (світлої пам’яті!) Назар Гончар, візуальний Роман Садловський та динамічний Іван Лучук. Пробуємо!

Назар Гончар (1964-2009)

Поет, перформер, актор.

Отримав диплом українського філолога у Львівському університеті. Співзасновник літературного гурту «ЛуГоСад» (ЛУчук – ГОнчар – САДловський), а також угруповань паліндромістів «Неракліт» i ПУП (Планетарна Управа Паліндромії). Лавреат нагороди «high-way! когелет!» (1987) та нагороди Бу-Ба-Бу за найкращий вірш 1989 року («Oда до ліжка»). Творець і послідовник концепції «театру ледачої істоти» (ТЛІ).

1990-91 був актором львівського театру імені Леся Курбаса, в 1991 році заснував Театр Ледачої Істоти, а в 2004 – PERformanceHAPpeningStudio. Автор поеми-коміксу «Kазка-показка про Байду-Немову» (1993), а також поетичних збірок: «Закон всесвітнього мерехтіння» (у: «ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард», Львів 1996 і «ЛУГОСАД: об’єктивність канону», Львів 2007) та «ПРОменеВІСТЬ» (Київ 2004). Видав дві дитячі книжечки: «СУПЕРРавлик» (2008) i «Рубане-пиляне знов розквітле» (2008).

Народився і жив у Львові. Трагічно помер 21 травня 2009 року після виступу в Ужгородському університеті, похований у Львові на Личаківському цвинтарі.

Часто виступав у Польщі – як поет-перформер і як актор (зокрема на фестивалях: «Ukraina-Polska-Europa» в Ґарджєніцах, «Port Wrocław», «Teraz Ukraina», «24 hours. UA», «Krakowskie Dni Literatury» та на поетичних імпрезах: «Przekładańce», «Noc Poetów»). У 2007 році польською мовою з’явилася добірка віршів Назара Гончара «gdybym» у перекладі Анети Каміньської та Андрія Поритка (за участі

автора). Крім цього, його тексти містить антологія «Wiersze zawsze są wolne. Poezja ukraińska w przekładach Bohdana Zadury» (2004, 2005, 2007) і в часописах «Ha!art», «LiteRacje», «Pociąg 76» «Pobocza», «Akcent» та «Gazeta Wyborcza» (у перекладі Анети Каміньської та Андрія Поритка). Був стипендіатом программ «Homines Urbani» (2005) i «Gaude Polonia» (2007).

***

Символізми,

і містифікації,

і фантазії,

та інше і т.д. –

це чуже мені:

за правду я,

хоч гірка, хоч кисла, хоч солона…

хоч яка, а все одно як шило,

що його не заховаєш у мішку.

Вчора я в гноївку впав –

ледве виліз,

а відмитися не можу:

не допомагають аромати,

ті, що ллю на себе,

й ті, що п’ю.

І хронічний нежить

теж не помагає…

мого смороду

вам, може, і не чути,

але я не криюсь,

я не криюсь, ні.

***

Symbolizmy

i mistyfikacje,

i fantazje,

i inne itede –

to jest mi obce:

za prawdą jestem,

choćby gorzka, choćby kwaśna, choćby słona,

choćby jakakolwiek, a jednak jak szydło,

co go nie schowasz do worka.

Wczoraj wpadłem w gnojówkę –

ledwo wylazłem,

a odmyć się nie mogę:

nie pomagają pachnidła,

te, które leję na siebie,

ani te, które piję.

I przewlekły katar

też nie pomaga.

Mojego smrodu

może i nie czujecie,

ale ja się nie kryję,

nie kryję się, nie.

(tłum. Aneta Kamińska)

Роман Садловський (1964)

Поет.

Живе у Львові. Закінчив філологічний факультет Львівського університету. Працював викладачем і в бібліотечній сфері. Від 1989 року за станом здоров’я працює лише вдома. Автор поетичної збірки «Зимівля» (в кн. «ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард», 1996; в кн. «Лугосад: об’єктивність канону», 2007), книжок візуальної поезії «Сонні сонця» (1996) і «Два вікна» (1999). Працює в галузі поезографіки. Мав декілька персональних виставок свого поезомалярства, брав участь у двох виставках української візуальної поезії за кордоном: у Лондоні та Коламбусі (Огайо, США) Належить до літературних груп «Лугосад» і «Наукове і мистецьке братство зорослова». Його вірші надруковані в антології «Wiersze zawsze są wolne. Poezja ukraińska w przekładach Bohdana Zadury» (2004, 2005, 2007). Були також опубліковані в часописі «Akcent» (пер. Богдан Задура).

(tłum. Aneta Kamińska)

Іван Лучук (1965)

Поет.

Народився та мешкає у Львові. Закінчив слов’янське відділення філологічного факультету Львівського університету й аспірантуру московського Інституту слов’янознавства та балканістики. Науковий працівник Інституту Івана Франка Національної академії наук України. Співзасновник літературних угруповань: ЛуГоСад (ЛУчук, ГОнчар, САДловський), Геракліт (Голінні ентузіасти рака літерального), ПУП (Планетарна Управа Паліндромії). Автор поетичних збірок: «Ритм полюсів» (в кн. «ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард», 1996; в кн. «Лугосад: об’єктивність канону», 2007), «Сонетії» (1996), «Паліндромони» (1997), «Тридцять три сонетії» (1998), «Сто одне щось» (2002), «Трохи білого світу» (2005), «Велес – селев» (2008), «Нове та давнє» (2009), «Дочка Агасфера» (2011), книжечки для дітей «Грайлива абетка» (2009). Упорядник альманаху «Королівський ліс – 2» (2002), антологій: «Дивоовид» (2007), «Літургія кохання» (2008), «Вертоград: Українське поетичне тисячоліття» (2009), «Ars poetica: Українська лірика про мистецтво поетичне» (2011), антологій для дітей: «Зелене Око: 1001 вірш» (2008) та «Зелені очі: 1001 вірш» (2010).

У Польщі його вірші були надруковані в часописах «Akcent» (в перекладі Богдана Задури), «Pociąg 76» і «RED.» (в перекладі Анети Камінської). Крім цього, його тексти містить антологія «Wiersze zawsze są wolne. Poezja ukraińska в перекладах Богдана Задури».

Дещо про я:

давнє і новочасне,

чуже і власне

Я птаха семиока,

а ще я двірник: сім-вісім листочків

підмів,

я трава, я небо, я рука, я нога,

я ґудзик, я газова плитка,

я екскурсія в Олеський замок,

я примружене око,

я сиджу на терасі і

я пля!мкаю коли їм.

Я пор’ядний, я випрасував штани,

я забув, що мав прийти кудись-то на сьому,

зате я вимазав светр

і ніколи не ношу годинника.

Я перший, я останній, я ніякий.

Нарешті я знайшов непробитий

трамвайний талон, бо без нього

я ніяк не міг вийти з хати.

Треба заглянути до енциклопедії –

що таке я, а там під буквою я ні-

чого нема.

Але чорт із ними – з тими я,

і, певно, чорт зі мною.

Я – яя (швидше всього – страусові).

Co nieco o ja:

dawnym i nowoczesnym,

cudzym i własnym

Ja ptak siedmiooki,

do tego ja dozorca: siedem-osiem listków

zmiotłem,

ja trawa, ja niebo, ja ręka, ja noga,

ja guzik, ja płyta gazowa,

ja wycieczka do zamku w Olesku,

ja przymknięte oko,

ja siedzę na tarasie i

ja mlaskam przy jedzeniu.

Ja porządny, ja wyprasowałem spodnie,

ja zapomniałem, że ja miałem przyjść gdzieś tam na siódmą,

ale ja wybrudziłem sweter

i ja nigdy nie noszę zegarka.

Ja pierwszy, ja ostatni, ja nijaki.

Ja wreszcie znalazłem nie skasowany

bilet na tramwaj, bo bez niego

ja nijak nie mogłem wyjść z domu.

Trzeba zajrzeć do encyklopedii –

co to takiego ja, lecz tam pod bukwą ja ni-

czego nie ma.

Ale czort z nimi – z tymi ja

i pewnie czort ze mną.

Ja – jaja (najprędzej – od strusia).

(tłum. Aneta Kamińska)

За тиждень чекайте на продовження огляду антології «Дольки помаранч».

Нагадаємо, що до антології увійшли тексти авторів, які народилися в 1960-х, 1970-х і 1980-х роках, це: Оксана Забужко, Віктор Неборак, Юрій Іздрик, Марія Шунь, Назар Гончар, Роман Садловський, Іван Лучук, Іван Андрусяк, Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Оксана Луцишина, Дмитро Лазуткін, Катріна Хаддад, Олена Гусейнова, Олег Коцарев, Богдана Матіяш, Любов Якимчук, Богдан-Олег Горобчук, Андрій Любка.

За надані тексти для цієї публікації дякуємо Анеті Камінській та видавцям – Національному центру культури (Narodowe Centrum Kultury) та Корпорації «Ha!art».

Придбати книжку можна на сайті видавництва або в інтернет-магазинах. Коштує вона досить помірно для такого обсягу – 41 злотий (приблизно 100 гривень).

Друг Читача

Юрій Іздрик (1962)

Літератор, художник, музикант. Живе і працюєв Калуші поблизу Івано-Франківська. Закінчив Львівську Політехніку, працював інженером. Засновник і редактор часопису текстів і візії «ЧЕТВЕР». Учасник і співзасновник літературно-музичного проекту «DrumТИатр».
Автор повісті «Острів Крк» (1994), поетичної збірки «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романів «Воццек» (1997), «Подвійний Леон» (2000), «АМТМ» (2006), а також збірок есеїстики «Флешка» (2007), «Флешка-2GB» (2009), «Флешка. Дефрагментація» (2009). За книгу «Таке» (2009) отримав відзнаку «Книга Року BBC–2009». У 2011 році видав мистецький альбом «Underword». Перекладав з польської Станіслава Лема, Анджея Сосновського, Рафала Шозду, Анджея Варгіла, СлавоміраМрожека, Чеслава Мілоша.
В 1998 році в Польщі вийшов друком його роман «Воццек» (в перекладі Олі Гнатюк та Лідії Стефановської). Поезія Іздрика друкувалася в часописах «Literatura na Świecie» (в пререкладах Юстини Марціняк), «Akcent» i «Pobocza» (в пререкладах Анети Камінської). Стипендіат програми Міністра культури Польщі «Gaude Polonia» (Варшава, 2005).

(різдвяне подражаніє Жаданові)

Усі зомбі, вампіри, перевертні
мешкають далеко від Голлівуду.
Не тому, що їх не влаштовують пляжі Каліфорнійщини —
просто продюсери шукають дешевшої натури,
і вже давно нікому не видається дикою
ідея шукати Дракулу
по трансильванських базарах.
До того ж нинішні зомбі — не рівня
романтичним мертв’якам 80-х:
у них — своя гільдія,
у них — кодекс честі
і чисті анкети у відділі кадрів.
В кишенях пошарпаних Карденом смокінгів
вони носять профспілкові квитки.
Їхні пластмасові ікла мають не лише інвентарні номери,
але й номери медичного страхування,
адже штучна кров також буває заразна:
резус-фактор,
ліві еритроцити,
те-се.
Смоктати ерзац — місія важка й почесна.
О, добрий боже,
що єси світлим духом трансильванських базарів!
Даруй мені латексні ікла,
силіконовий пеніс
і третє око із пап’є-маше!
У мене балканський тип,
у мене арійський профіль,
у мене циганська мова —
зекономиш на дубляжі.
Дай мені своєї пластикової крові!
Вділи мені своєї латексної плоті!
Даждь профспілки своєї десь там днесь!
Повір:
Nothig personal —
Only personal Jesus.

(bożonarodzeniowe naśladowanie Żadana)

Wszystkie zombie, wampiry, wilkołaki

mieszkają daleko od Hollywood.

Nie dlatego, że ich nie zadowalają kalifornijskie plaże –

po prostu producenci szukają tańszej natury

i już od dawna nikomu nie wydaje się dziki

pomysł, żeby szukać Drakuli

po transylwańskich bazarach.

Do tego, dzisiejsze zombie – nie do porównania

z romantycznymi trupami z lat 80.:

mają własną gildię,

mają kodeks honorowy

i czyste kartoteki w dziale kadr.

W kieszeniach nadszarpniętych Cardinem smokingów

noszą legitymacje związkowe.

Ich kły z masy plastycznej mają nie tylko numery inwentarza,

ale i numery ubezpieczenia medycznego,

bo sztuczna krew też bywa zakaźna:

układ Rh,

lewe erytrocyty,

itede.

Wysysać ersatz – misja trudna i zaszczytna.

O, dobry boże,

któryś jest światłym duchem transylwańskich bazarów!

Daruj mi lateksowe kły,

silikonowy penis

i trzecie oko z papier-mâché!

Jestem w bałkańskim typie,

mam aryjski profil,

mówię po cygańsku –

zaoszczędzisz na dubbingu.

Daj mi swojej plastikowej krwi!

Użycz mi swojej lateksowej płci!

Związku naszego zawodowego daj tam gdzieś dziś!

Uwierz:

Nothing personal –

Only personal Jesus.

(tłum. Aneta Kamińska)

Марія Шунь (1962)

Поетка, перекладачка, публіцистка та етнолог.
Народилася в Городку (Львівська область), з 1995 року мешкає в Нью-Йорку. Закінчила факультет іноземних мов Львівського університету. Працювала у Львівському національному музеї, пізніше у Львівському інституті народознавства, також брала участь в археологічній експедиції на території замку Тустань у селі Урич неподалік Сколе. Авторка поетичних збірок «Ми, котрі є» (1990), «Поміж» (1993), «Борохно і порохно» (2006), «Верлібріарій. Абетка» (вибрані вірші, 2006), «Водокач» (2007),«Біяс» (2008) та «ООН» (2009). Редакторка альманаху «Літпошта» (2009), а також антології «ЛяЛяК» («Львівська літературна криївка») (2010), «А3, два три… дванадцять – лист у пляшці. Антологія Авторського Зарубіжжя» (2010) і «ЛеоПолтвіс – науково-літературна розвідка про Полтву та місто на Полтві» (2011).
У Польщі її вірші виходили в часописах «Pociąg 76» і «Akcent» (пер. Анета Камінська і Андрій Поритко).

Під музику

Прощння слов’янки

(12 років тому)

1. Введення

Об’їжджено усі пункти здачі склотари

за печаткою на ПМЖ,

(щоби часом вони не

зБАНКрутували

через таких  питущих, як ти),

що, бігме-боже – нічо’ не вкрав-есь

із банку

одного… третього !

Яка важлива

otsya процедура

відчуження від

склотари Львова!

Та його прописки

до тебе

і до твоєї киш!!!ені —

тим паче…

2.  Дія

Голос по-жіночому плаче,

голос кліше:

Я ніякого скла нікому не винна —

ні з сектора Газу,

ні з берега Банку,

і я не банкрутка у Львова,

я всього лиш трішечки баламутка

у напрямку, де Бермуди…

…………………………………

Вулиці, втрамбовані словниками Грінченка,

і насичені

їхніми сто-вуликами,

жваво

клянуся їм —

я плюю на Варшаву — бабу Ваву!

я лечу через Київ!

…всі плюшеві ведмедики та песики

лишилися у Львові без мене,

всі пінаклі та біноклі розеткових кам’яниць,

всі коноплі у капілярах богемних   п і л я р,

та всі довідки-прописки

із «Театру ледачої істоти» —

що є  запрото-кольовані Назом сієї Гончарої

це майже я, згідно

моїх ведмедиків та  песиків,

вони не збрешуть!

……………………………

Хоч я і не люблю меду

із самого глибокого та сивого дитинства –

але вулиці – їхні сто-гулики , це щось інше!

Це як святкововипечена  Індія ,

її  качечки , порозкидувані

усім — ласкаво просимо на весілля! —

цілими кварталами-закамарками!

Це весь Назарів театр одного актора у дії –

«Театр ледачої істоти» —

моє внутрішнє  рукоділля

на квоти  себе —

все! я забираю себе з нього, квит!

З його банків, склотар! Здираю себе з вуличок,

заголюю  себе

перед цим прощальним  вечором -
бо   я відтепер
всього лиш є

трансатлантичною
подорожньою –
децит!

………………………

І коли я, опісля отих склотар,

і останнього хабаря на $50 *

щасливо чи гірко

митнично усміхалася,

моя батьківщина плакала за мною

услід.

The End.

* (якого затребували митники, – інакше вони  розпотрошать усі мої чемодани)

Do muzyki Pożegnanie Słowianki

(12 lat temu)

1. Wprowadzenie

Objechane zostały wszystkie punkty skupu opakowań szklanych –

po pieczątkę na wyjazd za granicę na stałe,

(żeby czasem nie

zBAŃKrutowały

przez takich pijaków jak ty),

że – na Boga – nic nie ukradłeś

z banku

jednego… trzeciego!

Jak ważna jest

this procedura

odcięcia się od

butelek Lwowa!

Oraz zameldowania go

u ciebie

i w twojej kysz!!!eni –

tym bardziej…

2. Akt

Głos po kobiecemu płacze,

głos cliché:

Żadnego szkła nikomu nie jestem winna –

ani ze strefy Gazy,

ani z brzegu Banku,

i nie jestem bankrutką we Lwowie,

jestem tylko troszkę bałamutką

tam, gdzie są Bermudy…

………………………….

Ulice utwardzone słownikami Hrinczenki

i nasycone

ich sto-ulami,

żywo

przysięgam im –

pluję na Warszawę – babę Wawę!

lecę przez Kijów!

…wszystkie pluszowe misie i pieski

zostały we Lwowie beze mnie,

wszystkie pinakle i binokle rozetowych kamienic,

wszystkie konopie w kapilarach bohemowych pilarów

oraz wszystkie zaświadczenia-zameldowania

z Teatru Leniwej Istoty –

które są zaprotokołowane przez Naza del Honczara –

to prawie ja, według

moich misiów i piesków,

one nie skłamią!

…………………………

Chociaż nawet nie lubię miodu

od najbardziej głębokiego i siwego dzieciństwa,

ale ulice – ich sto-ule – to coś innego!

To jak świątecznie upieczone indie,

ich kaczuszki, porozrzucane

wszystkim – zapraszamy serdecznie na wesele! –

całymi kwartałami-zakamarkami!

To cały Nazarowy teatr jednego aktora w akcji –

Teatr Leniwej Istoty –

moje wewnętrzne robótki

na kwoty siebie –

koniec! zabieram siebie z niego, kwita!

Z jego banków, baniek! Zdzieram siebie z uliczek,

obnażam się

przed tym wieczorem pożegnalnym –

bo odtąd

jestem tylko

transatlantycką

podróżną –

that’s it!

I kiedy po tych wszystkich opakowaniach szklanych

i ostatniej łapówce[1] w wysokości 50$

szczęśliwie czy gorzko

celnie uśmiechałam się,

moja ojczyzna

płakała

za mną.

The End.

(tłum. Aneta Kamińska i Andrij Porytko)

За тиждень чекайте на продовження огляду антології “Дольки помаранч”.

Нагадаємо, що до антології увійшли тексти авторів, які народилися в 1960-х, 1970-х і 1980-х роках, це: Оксана Забужко, Віктор Неборак, Юрій Іздрик, Марія Шунь, Назар Гончар, Роман Садловський, Іван Лучук, Іван Андрусяк, Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Оксана Луцишина, Дмитро Лазуткін, Катріна Хаддад, Олена Гусейнова, Олег Коцарев, Богдана Матіяш, Любов Якимчук, Богдан-Олег Горобчук, Андрій Любка.

За надані тексти для цієї публікації дякуємо Анеті Камінській та видавцям – Національному центру культури (Narodowe Centrum Kultury) та Корпорації “Ha!art”.

Придбати книжку можна на сайті видавництва або в інтернет-магазинах. Коштує вона досить помірно для такого обсягу – 41 злотий (приблизно 100 гривень).

“Друг читача”

Минає той час, коли сучасна українська література була окремим жанром, стоячи в бібліотеках й крамницях у одному логічному ряді з детективами, фантастикою та любовними романами, затьмарена, з іншого боку, українськими класиками, затребуваними шкільною програмою. Тепер вона стає брендом, що звично розшукують на книжкових полицях українці (та іноземці) , які хочуть почитати про міста й села українські, про людей українських і мовою теж українською, яка виявляється найбільш до цього придатна. І цим своїм існуванням, розширенням, набуттям якості, здобуттям популярності (наприклад, зараз спостерігається правдивий злет дитячої книги) сучасна українська література як така, безвідносно до свого змісту, ― ефективний об’єкт пропаганди, що стає на один щабель із національними набутками, та дає привід для гордості. Ще один важіль упливу на дійсність ­­― розширення можливостей державної мови, збагачення лексичного запасу україномовних і російськомовних читачів.

<…>    Найчастіше благодатним матеріалом для української книги слугує історія, що надається до вельми різноманітного моделювання своєю віддаленістю в часі, манить густотою подій, екзотичністю характерів, звичаїв і мовлення. Машина часу ― це захоплює.

Сучасна ж дійсність через свою тягучість менше надається до прямої описовості. Письменник часто хоче її метафоризувати, стилізувати, увести побічні (містичні, сюрреалістичні) лінії. <…>

Сказати прямо ― серйозно про наш час, розставити в ньому правдиві акценти складно. Складно дивитися збоку, якщо сидиш всередині. І це при тому, що філософський, ґрунтовний опис сьогодення наразі, як ніколи, затребуваний. Про це свідчить великий інтерес до “Записок українського самашедшого” Ліни Костенко, що продемонстрував, наскільки українській спільноті бракує незаангажованої жодною політичною силою опінії.        “Прописати час” ― справді художній ризик, як говорить Іван Андрусяк у статті “Прописування часу” на сайті “Літакцент”. До того ж цю функцію перебрали на себе газети й телебачення, саме тому з’являється ілюзія, що й так усе про все відомо, між тим, насправді, бракує узагальнених художніх полотен із причинно-наслідковими зв’язками, широких психологічних і соціологічних висновків. Який для цього вибрати жанр, стиль? “Запискам” їх продиктували реальність та закон дотримання змісту й форми. Сам роман, густо обсипаний інформаційним флудом, ― образ нашого часу. Інформаційна війна, що точиться зараз, і об’єктами якої ми стали, ― один із головних образів “Записок”. Можна сказати, що, крім Програміста, Дружини, Батька, Лева, Гламур, Інформаційне Сміття стає ще одним персонажем роману, брутально виступаючи на перший план і заглушуючи гарні та світлі інші образи, мов сумнозвісна радянська “глушилка”. «Ми птиці інформаційного простору. Іншого у нас нема. А цей такий загазований і качки літають» ― констатує автор.

Віддавна засвоєно, що словом можна здобути перемогу на війні, не брязнувши жодною шаблею. Ідеологічні війни ведуться тепер на всіх рівнях ― від дрібного маркетингу до міждержавних стосунків, називаючись “вихованням споживача” та “формуванням суспільної думки”.

Що цьому протиставити? Теж ідеологію. Уже сказано про непрямий вплив української сучасної літератури на імідж держави. Наразі заглибимося “вглиб” і покопирсаємося в її образах ― цих сумлінних носіях ідеї твору. Адже ціла суспільна свідомість залежить від того, якою парадигмою образів вона орудує, які моделі поведінки вони їй диктують. Одіссей, Ахілл, Прометей, Геракл, Беатріче, Наташа Ростова, Ромео, Базаров, Павка Корчагін завжди виражали певні ідеї та виховували своїх сучасників.

Теперішні герої українських творів змушені проявляти себе в часі, де відсутня віра, немає того, за що можна було б боротися й таким чином проявити себе, їм бракує подвигу, ідеалу. Усі їхні ідеали розпалися й смішні, будь-які шляхетні жести ризикують бути осміяними. Тому так часто авторам легше помістити свого героя кудись у минуле: війну, розруху, голод, де б він міг проявити всі свої якості й таким чином бути цікавим читачу.

Але персонажі минулого діють у обставинах, відмінних від сучасних, поводяться та розмовляють теж відповідно до своєї доби, тому можуть слугувати моделлю поведінки лише в певних межах.

Книжковий же україномовний герой нинішнього часу не змінює дійсності актом волі, а пристосовується до неї. Його діяльність звернена на самого себе. Він не будує мостів, не винаходить нових ліків, не керує фабрикою, не працює директором школи. Максимум, ким може працювати, ― це митцем, філологом-студентом, поетом ― тобто в царині, яку автор знає й не боїться помилитися “в покрої чобіт”. Ну ще міліціонером, якщо це детектив, але й тут нема такого глибокого вкопування в особливості цієї діяльності, як, наприклад, у Мариніної. Рідко зустрінеш у нинішньому герої любов до своєї роботи, задоволення від роздумування, творіння. Труд, хоча він і зробив із людини людину, становить основу будь-якого вищого за плем’я неандертальців суспільства, постає важким ґаруванням, від якого завчасно старіють героїні Люко Дашвар, або набридливою мухою в Спасівку, від якої тікають у хмільний розслабон герої Андруховича. Нема радості від праці, що її бачимо в творах Гончара та “Марії” Самчука, жоден український Артур Хейлі не спроможеться описати задоволення від розв’язання задач, перетворення колишнього хаосу на струнку систему (деяку спробу таке зробити бачимо хіба що в милому жіночому “Пів’яблукові” ― але це поодинокий випадок).

Цю тугу за творчістю, працею помітив С. Жадан у “Ворошиловграді”: “Для себе я виявив, що робота може приносити якщо не задоволення, то принаймні почуття чесно виконаного обов’язку”, ― так із здивуванням констатує головний герой, який після довгих років займання чортзна-чим працює на власній автозаправці.

Кинутий клич про просочення української мови навіть у борделі завзято підхопила творча літературна молодь, зі смаком виписуючи повій та бандюганів у “робочій” обстановці. Тому тим паче гірко, що українська мова не ввійшла до головної царини, у якій, власне, і формується держава, суспільні відносини, твориться й перетворюється реальність, ― до царини професійної, кваліфікованої діяльності, на поле постановки й вирішення проблем. Хто не знає, що на заводах, у конторах, будівельних, торговельних організаціях центру й сходу країни, як тільки зникає потреба розмовляти офіційними діловими, юридичними термінами, для зручності, зрозумілості відразу ж переходять на російську. Можливо, у якійсь мірою причина те, що це поле не “проорали” українські письменники ― не прописали мови, а також образів, паттернів поведінки, стилю роботи. Можна висунути заперечення, що сама реальність не дає цього зробити ― вагонна провідниця з мовленням, вихолощеним у театрі імені Франка, та поведінкою цнотливої панянки змусить не одного Станіславського крикнути “Не вірю!”, а недорікувату вимову не хочеться “запрошувати у вічність”. Але. Не тільки Вірки Сердючки в наших вагонах їздять. І не лише “інспектори Дерев’янки” патрулюють на дорогах, не одні “братки” займаються бізнесом, в офісах сидять не тільки “гламур”. Якщо роззути добре очі, вийти з кабінетів, глянути на сусідів, співробітників, перехожих – можна знайти чимало живих, правдивих людей, які наділені й мужністю, і гідністю, і шляхетністю, картинності котрих так бояться наші настроєні на правдивість письменники. А вона є, ця картинність! У реальності є, хай хоч хтось скаже, що не зустрічав у житті людей, якими захоплювався. Так, може, не така це вже й картинність? Мабуть, “правда жизні” не тільки в багнюці живе? Дійсність таки справді набагато ширша за уявлення про неї, навіть колективні, і завжди випереджає їх, бо постійно мінлива. <…>

(повний текст матеріалу Ольги Пазяк «Туга за ідеєю» читайте в

журналі «Дніпро» №5-6/2011)

Оксана Забужко (1960)

У студентські роки. Фото: kp.ua

Письменниця, культурна і громадська діячка. За освітою – доктор філософії. На початку 1990-х рр. викладала україніську культуру в США (Пенн–Стейт, Гарвардський, Пітсбурзький університети). Постійно мешкає в Києві. Є авторкою шістнадцяти книжок, у тому числі поетичних збірок «Травневий іній» (1985), «Дириґент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994), «Новий закон Архімеда» (2000), «Друга спроба. Вибране» (2005). Славу їй приніс роман «Польові дослідження з українського сексу» (1996), який став першим національним бестселлером незалежної України, а в 2006 р. переміг в опитуванні на звання «книжки, яка найбільш вплинула на українське суспільство за роки незалежності». Оксану Забужко зараховують до 100 найбільш впливових українців. 2009 р. її було нагороджено Орденом Княгині Ольги III ступеня. У Польщі вийшли друком дві її книжки: в 2003 р. (перевидана 2008 р.) – «Польові дослідження з українського сексу» (пер. Катажина Котинська), в 2007 р. – збірка оповідань «Сестро, сестро» (пер. Катажина Котинська і Давид Монько). Вірші друкувалися в часописах: «Odra», «Pociąg 76», «Pobocza», «Gazeta Wyborcza» і «Akcent» (пер. Анета Камінська і Андрій Поритко). За «Польовими дослідженнями з українського сексу» варшавський Театр Полонія поставив монодраму Катажини Фіґури, режисер Малґожата Шумовска.

Дорогою до пекла

Ти — тіло, втиснуте боком в розбухлу валізку автобуса:

обличчя якраз уміщається в чийсь черевик, од якого нога

десь в протилежнім кутку заповнює звільнену рурку простору

вкупі з дамською парасолькою; ззаду до сиднів

міцно, насмерть приваривсь чоловічий низ — і, попри тисняву,

якось там навітьмусується; краще б цього не робив,

бо, наколи, боронь Боже, спуститься,

то геть поплямить мені спідницю,

і коли розчахнуться поздовжні «блискавки» клапанів і нас повитрушують,

то мене доведеться насамперед запирати.

Найгірше, однак, що в цій тичбі я вже не знаю,

чи думки, котрі думаю, є насправді моїми —

чи, може, вони прийшли з-під цієї злямченої перуки,

яку я вже дві зупинки (чи два роки, чи два життя) силкуюсь відплюнути,—

а це серце, котрим гадала, ніби страждаю,

калатає з вивороту краватки, що заломилась

у мене на самому переніссі, і всі відчуття —

порізнені, здеформовані, — котрі сочаться крізь мене,

комусь належать, і я — лиш громадська вбиральня злоби та безсилля.

О! — здогадуюсь. — Знаю, вже знаю, де вихід:

Хочу Голготи, хочу хреста — от де можна

випростать руці_нозі, не боячись зачепити

ані розбійника зліва, ані розбійника справа,

і звести очі д’горі, і згадати власне ім’я!

Ідіотко,—відказує десь в мікрофон металевий голос центуріона,—

найзручніші хрести розібрали ще в минулім столітті, а решту,

рознявши на перекладини, порозпилювали на дошки:

з одного хреста таким робом виходять нари,

на які можна вкласти покотом шість чоловік,

а якщо в два поверхи, то й дванадцять!

Господи, що ж це діється, — хочу розгублено бевкнути,

та тимчасом мого язика передано на компостер.

Oksana Zabużko (1960)

W drodze do piekła

Jesteś ciałem, wciśniętym bokiem w napęczniałą walizę autobusu:

twarz akurat mieści się w czyimś bucie, od którego noga

gdzieś w przeciwległym kątku wypełnia zwolnioną rurkę przestrzeni

do spółki z damską parasolką; z tyłu do pośladków

mocno, na śmierć przyspawał się męski dół – i mimo ciasnoty

jakoś tam nawet się rusza; byłoby lepiej, gdyby tego nie robił,

bo jeśli, nie daj Boże, się spuści,

to zupełnie poplami mi spódnicę,

i kiedy rozewrą się zamki błyskawiczne klap, i powytrząsa nas,

to przede wszystkim trzeba mnie będzie zaprać.

Najgorsze jednak, że w tym tłoku już nie wiem,

czy myśli, które myślę, są naprawdę moje –

czy może przyszły spod tej potarganej peruki,

którą już od dwóch przystanków (dwóch lat czy dwóch żyć) usiłuję wypluć –

a to serce, przez które, myślałam, że cierpię,

bije na odwrocie krawatu, który zagiął mi się

na samym nosie. I wszystkie odczucia –

pojedyncze, zdeformowane – które przepływają przeze mnie,

należą do kogoś i jestem tylko publiczną toaletą złości i bezsilności.

O! – przychodzi mi do głowy. – Wiem, już wiem, gdzie jest wyjście:

chcę Golgoty, chcę krzyża – oto, gdzie można

rozprostować ręce-nogi, nie bojąc się, że się zaczepi

złoczyńcę z lewej albo złoczyńcę z prawej,

i wznieść oczy do nieba, i przypomnieć sobie własne imię!

Idiotko – odpowiada gdzieś przez mikrofon metalowy głos setnika –

najwygodniejsze krzyże rozdzielono jeszcze w zeszłym stuleciu, resztę zaś,

podzieliwszy na belki, pocięto na deski:

z jednego krzyża w ten sposób wychodzi prycza,

na której można położyć pokotem sześć osób,

a jeśli dwoma warstwami, to nawet dwanaście.

Boże, co się dzieje – chcę zmieszana wybąkać,

ale właśnie mój język ktoś podał do skasowania.

(tłum. Aneta Kamińska i Andrij Porytko)

Віктор Неборак (1961)

Письменник і літературний критик.
Мешкає у Львові. Закінчив українську філологію у Львівському університеті та аспірантуру в Інституті літератури імені Тараса Шевченка. Старший науковий співробітник Інституту Івана Франка. Є одним із засновників та учасників літературної групи «Бу-Ба-Бу» (Прокуратор). Автор кільканадцяти книжок, зокрема поетичних збірок «Бурштиновий час» (1987), «Літаюча голова» (1990), «Alter Ego» (1993), «Розмова зі слугою» (1993), «Епос про тридцять п’яту хату» (1999), «Літостротон» ( 2001), «Літаюча голова та інші вірші» (2005), «Повторення історій» (2005), «Вірші з вулиці Виговського» (2009). Лауреат численних нагород, також дістав Почесну відзнаку Міністерства культури і мистецтв України «За багаторічну плідну працю в галузі культури».
Протягом останнього десятиліття його вірші багато разів публікувались у польських часописах. Добірка його віршів увішла, крім того, до антології «Wiersze zawsze są wolne. Poezja ukraińska w przekładach Bohdana Zadury».

Обличчя Президента

Ми хотіли красунчика

на зразок Алена Делона

нам обридли номенклатурні писки

з качиними носами

і накладним волоссям

ми хотіли інтелігентного

та не хирла-мурла

вирозумілого

та не зарозумілого

батька а не пахана

ми хотіли україномовного

хай навіть і з окремими

демократичними суржикізмами

хотіли ми чесного

порядного

вихованого правдолюбця

і звитяжного змієборця…

і ось ми все це маємо

хоча й з певними корективами

…………………………………………………

Хто дбає про людей «цієї країни»?

улітку – Дажбог з Ладою і Даною

узимку – Святий Миколай і Дід Мороз

земля-матінка

приймає насіння

і повертає помножені устократ плоди

ми гріємося у сховках своїх жител

проїдаємо потрохи запаси

і уповаємо

що доживемо

до наступного врожаю

в цей час

Президент

розглядає своє обличчя

у чарівнім люстерку

таке обличчя

потребує

ретельного догляду

особливої пудри

цілющих ранкових і вечірніх масок

таке обличчя потребує

висококваліфікованої обслуги

косметологів з Євроспільноти

тибетських шептунів

від обличчя Президента

залежить майбутнє

«цієї країни» –

куди вона тепер дрейфуватиме?

до Атлантики?

чи до Тибету?

отож

молімося за обличчя Президента

усіма мовами України

кожен до свого бога

дай йому Боже бути таким

я к и м   в о н о   п о в и н н о   б у т и

дай Боже нам розуміти

що означає

той чи той його вираз

і переміни

у той чи той бік

Президент «цієї країни»

повинен мати

мужнє обличчя

щоб ми і наші вороженьки

зарубали собі на носах:

с в о б о д а  –  ц е   в о ї н

а не курва!

Wiktor Neborak (1961)

Twarz Prezydenta

Chcieliśmy przystojniaka

na wzór Alaina Delona

obrzydły nam pyski nomenklatury

z kaczymi nosami

i sztucznymi włosami

chcieliśmy inteligentnego

i nie z krzywym ryjem

wyrozumiałego

i nie zarozumiałego

ojca a nie watażki

chcieliśmy ukraińskojęzycznego

niechby nawet i z pojedynczymi

demokratycznymi surżykizmami

chcieliśmy uczciwego

porządnego

wychowanego prawdolubcę

i zwycięskiego smokobójcę…

no i wszystko to mamy

chociaż z pewnymi poprawkami

……………………………………………

Kto dba o ludzi tego kraju?

w lecie – Dażbóg z Ładą i Daną

w zimie – Święty Mikołaj i Dziadek Mróz

matka ziemia

przyjmuje nasienie

i oddaje pomnożone po stokroć płody

my grzejemy się w kryjówkach swoich domów

przejadamy po trochu zapasy

i mamy nadzieję

że dożyjemy

do następnego urodzaju

w tym czasie

Prezydent

ogląda swoją twarz

w czarodziejskim zwierciadle

taka twarz

potrzebuje

rzetelnej opieki

specjalnego pudru

leczniczych porannych i wieczornych masek

taka twarz potrzebuje

wysokokwalifikowanej obsługi

kosmetologów ze Wspólnoty Europejskiej

tybetańskich znachorów

od twarzy Prezydenta

zależy przyszłość

tego kraju –

dokąd on teraz podryfuje?

do Atlantyku?

czy do Tybetu?

więc

modlimy się za twarz Prezydenta

wszystkimi językami Ukrainy

każdy do swojego boga

daj jej Boże być taką

jaka powinna być

daj Boże nam rozumieć

co oznacza

ten czy ten jej wyraz

i zmiany

w tym czy tym kierunku

Prezydent tego kraju

powinien mieć

mężną twarz

żebyśmy my i nasi wrogowie

wyryli sobie na czole:

wolność to wojownik

a nie kurwa!

(tłum. Aneta Kamińska)

За тиждень чекайте на продовження огляду антології “Дольки помаранч”.

Нагадаємо, що до антології увійшли тексти авторів, які народилися в 1960-х, 1970-х і 1980-х роках, це: Оксана Забужко, Віктор Неборак, Юрій Іздрик, Марія Шунь, Назар Гончар, Роман Садловський, Іван Лучук, Іван Андрусяк, Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Оксана Луцишина, Дмитро Лазуткін, Катріна Хаддад, Олена Гусейнова, Олег Коцарев, Богдана Матіяш, Любов Якимчук, Богдан-Олег Горобчук, Андрій Любка.

За надані тексти для цієї публікації дякуємо Анеті Камінській та видавцям – Національному центру культури (Narodowe Centrum Kultury) та Корпорації “Ha!art”.

Придбати книжку можна на сайті видавництва або в інтернет-магазинах. Коштує вона досить помірно для такого обсягу – 41 злотий (приблизно 100 гривень).

“Друг читача”

Кварцевий генератор

Один викладач радіотехніки оголосив війну шпаргалкам. Але чомусь назвав ту війну «джентельменською угодою». Так і казав:

— Джентльменська угода. Хто на іспиті зі шпорою попадеться — двійка в заліковку і перескладання влітку замість відпустки.

Хто з ним ту угоду уклав, було невідомо. Бо угода передбачає принаймні дві високі сторони, що домовляються. Він же домовлятися волів не з живими курсантами, а з якимись вигаданими джентльменами і згоди при цьому ні в кого не питав. А справжнього, а не вигаданого курсанта куди не цілуй — скрізь задниця. Особливо 21-у групу. В тій групі з першого курсу існувала ціла шпаргалочна індустрія. І заради того, що якийсь препод назве тебе джентльменом, від того відмовлятися?

Метод був простий. Будь-яку галузь знань — англійську мову, економіку рибного господарства чи гідроакустику, — курсанти «очкової групи» тут же поділяли за списком присутніх, і кожен мав писати шпору на один чи два екзаменаційних білети. За алфавітом. Від цієї писанини не звільнялися навіть так звані «тарани» — перша п’ятірка курсантів. Вона, майже як в хокейній команді, брала на себе найважливішийперіод гри з викладачем — перші хвилини зустрічі. «Тарани» йшли відповідати без шпор, їхньою єдиною задачею було затягнути час і дати можливість іншим скористатися консолідованими знаннями людства у стислому викладі. Бо кожний наступний екзаменований, що виходив на лід після першої п’ятірки, вже ніс у кишені рятівну шпору для того, хто зайшов попереду і голосно, щоб було чутно старшині групи під дверима авдиторії, оголошував свій вирок: «Білет номер 7. Збуджувач високочастотних коливань БОТ, загальні принципи роботи». Диспетчер-старшина тут же знаходив збуджувач БОТ серед загальної скарбниці знань групи і «пасував» шпорою. Усі іспити 21-а складала, як насіння лущила.

А тут цей радіотехнік зі своєю «джентльменською угодою». Зрозуміло, що прізвисько Гантельмена, або просто Гантелі він заробив одразу ж. Але хіба від цього легше? Одна справа — чесно виписати до шпори щось про модулятори і тільки; і зовсім інша — усім кодлом зубрити весь підручник з радіопристроїв на самопідготовці в класі.

А за КПП — весна, вишні цвітуть. І херсонські дівчата після зими усі свої принади повиставляли, наче на виставці, шастають попід вікнами навчального корпусу туди-сюди, туди-сюди. Білявки, брюнетки, руденькі, русяві. Білолиці, смагляві, конопаті. Тендітні, фігуристі, пампушечки. В коротких спідничках, в джинсах фабрики «Більшовичка», в платтях-максі. В черевичках на високих підборах, на танкетках, в сандалях-мильницях. Стук-стук-стук. Цок-цок-цок. Хі-хі-хі, ха-ха-ха, ги-ги-ги. Тьху ти, яка тут радіотехніка?

Але курсанти Квітка та Основ’яненко на самопідготовку не ходили, бо були лаборантами в лабораторії гідроакустики. Потрапити в лаборанти було справою нелегкою, охочих було завжди доволі, бо лаборантам залишали ключі від лабораторій, і їх не рахували поголівно на самопідготовці в класній кімнаті суворі офіцери-перевіряльники.

— Де Квітка? Де Основ’яненко?

— Лаборанти вони. В гідроакустиці.

— Добре, — казав перевіряючий, але до гідроакустики в інший корпус, звісно, не йшов.

Це була справжня воля. У межах периметру училища, але воля. Хочеш — чайку завари в електрочайнику. Хочеш — кіно крути на екрані. Не тільки учбове. Гідроакустик був фанатом зйомки на кінокамеру, знімав усі закордонні практики на навчальних суднах, усі ті Лас-Пальмаси, Буенос-Айреси й Гібралтари, а ще й кінокомедії радянські колекціонував. І взагалі, лабораторія була багата. Купиш, бувало, бубликів у буфеті, вкрадеш рафінаду з гідроакустикового сейфу, завариш чайку, зарядиш Гайдая й дивишся собі, поки уся рота, як дурні, гортають підручники в класі на «сампо». І коштувала та воля якісь дрібниці — щовечора пройтися поміж партами голиком, палубу в кабінеті шваброю продраїти та погодувати гідроакустикових гупій в акваріумі. Я ще й досі хочу в лаборанти, хоча мореходку вже двадцять років як закінчив. Але не всім так щастить, як Квітці та Основ’яненку.

— Але що будемо з радіотехнікою робити, Будяче? — питав Основ’яненко, посьорбуючи чифір.

— Кранти, Осново. Я в старшокурсників питав щодо того Гантелі — звір. Половину першої роти усю відпустку в училищі протримав,— махав рукою Квітка й запускав з горя «Операцію «И» та інші пригоди Шурика».

Курсант Квітка за училищним прізвиськом Будяк був довготелесим клаповухим парубійком у синій хебешній робі найдовшого зросту. Після прання та роба сідала і йому доводилося доторочувати холоші, щоб не скидатися на Шурика з кінокомедії Гайдая у його підстрелених штанцях. Думками Квітка завжди ширяв десь за хмарами. Можливо, він помилився з училищем, треба було йому вчитися не на моряка, а на льотчика-нальотчика чи парашутиста.

Курсант Основ’яненко за прізвиськом, як ви вже здогадалися, Основа або Тухес, навпаки — був людиною приземленою і заземленою. Опецькуватий, губатий, коротенький. Леонардо да Вінчі малював свою вписану у коло людину зовсім не з нього. Основу можна було вписати лише у квадрат. Думав він здебільшого про речі практичні, ще й смикав Квітку за доточену холошу, щоб вчасно повернути його з-за хмар на землю.

Отож, коли на екрані вже вкотре студент Зуб намагався скласти іспит за допомогою чудес радіозв’язку і в нього вже вкотре нічого не виходило, геніальна ідея прийшла саме до Будякової голови.

— Осново, а яку лабораторну тобі радіотехнік загадав? — спитав він між іншим. — Яку там схему тобі спаяти треба?

— Детекторний радіоприймач, — відповів Основа. — Та єрунда, простенький такий приймач, на фіксовану частоту. Його навіть у мильниці зібрати можна. Без підсилювача.

— А мені — кварцевий генератор. Теж на фіксовану частоту. Теж без підсилювача. Доганяєш?

— Поки ні.

— А що як ми на одну частоту їх налаштуємо задля хохми і підсилювач таки застосуємо?

Ось тут і Основа вже допетрав.

— Зачекай. Якщо до твого генератора додати модулятор — вийде готовий передавач.

— Січеш, Осново! А приймач у тебе вже є.

— Для мене екзамен завжди свято! — запевнив студен Зуб з екрану, а обоє лаборантів задоволено розреготалися.

— Шукай у букварі розділ про кварцеві генератори, — поставив першу практичну задачу Основа. — Зараз все обрахуємо.

Продовження читайте в книзі.