Помаранчі завжди яскраві. Продовжуємо «дегустацію» українських віршів двома мовами, польською та українською, з антології української поезії «Дольки помаранч». Поезії в антології розташовані за датою народження поетів – цього принципу ми дотримуємося в наших публікаціях, але цього разу випадок неординарний. У нашій публікації три поети, що були пов’язані між собою однією літературною групою «Лугосад» (назва утворена з перших літер цих письменників). Отже, сьогодні – трошки трагічний (світлої пам’яті!) Назар Гончар, візуальний Роман Садловський та динамічний Іван Лучук. Пробуємо!

Назар Гончар (1964-2009)

Поет, перформер, актор.

Отримав диплом українського філолога у Львівському університеті. Співзасновник літературного гурту «ЛуГоСад» (ЛУчук – ГОнчар – САДловський), а також угруповань паліндромістів «Неракліт» i ПУП (Планетарна Управа Паліндромії). Лавреат нагороди «high-way! когелет!» (1987) та нагороди Бу-Ба-Бу за найкращий вірш 1989 року («Oда до ліжка»). Творець і послідовник концепції «театру ледачої істоти» (ТЛІ).

1990-91 був актором львівського театру імені Леся Курбаса, в 1991 році заснував Театр Ледачої Істоти, а в 2004 – PERformanceHAPpeningStudio. Автор поеми-коміксу «Kазка-показка про Байду-Немову» (1993), а також поетичних збірок: «Закон всесвітнього мерехтіння» (у: «ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард», Львів 1996 і «ЛУГОСАД: об’єктивність канону», Львів 2007) та «ПРОменеВІСТЬ» (Київ 2004). Видав дві дитячі книжечки: «СУПЕРРавлик» (2008) i «Рубане-пиляне знов розквітле» (2008).

Народився і жив у Львові. Трагічно помер 21 травня 2009 року після виступу в Ужгородському університеті, похований у Львові на Личаківському цвинтарі.

Часто виступав у Польщі – як поет-перформер і як актор (зокрема на фестивалях: «Ukraina-Polska-Europa» в Ґарджєніцах, «Port Wrocław», «Teraz Ukraina», «24 hours. UA», «Krakowskie Dni Literatury» та на поетичних імпрезах: «Przekładańce», «Noc Poetów»). У 2007 році польською мовою з’явилася добірка віршів Назара Гончара «gdybym» у перекладі Анети Каміньської та Андрія Поритка (за участі

автора). Крім цього, його тексти містить антологія «Wiersze zawsze są wolne. Poezja ukraińska w przekładach Bohdana Zadury» (2004, 2005, 2007) і в часописах «Ha!art», «LiteRacje», «Pociąg 76» «Pobocza», «Akcent» та «Gazeta Wyborcza» (у перекладі Анети Каміньської та Андрія Поритка). Був стипендіатом программ «Homines Urbani» (2005) i «Gaude Polonia» (2007).

***

Символізми,

і містифікації,

і фантазії,

та інше і т.д. –

це чуже мені:

за правду я,

хоч гірка, хоч кисла, хоч солона…

хоч яка, а все одно як шило,

що його не заховаєш у мішку.

Вчора я в гноївку впав –

ледве виліз,

а відмитися не можу:

не допомагають аромати,

ті, що ллю на себе,

й ті, що п’ю.

І хронічний нежить

теж не помагає…

мого смороду

вам, може, і не чути,

але я не криюсь,

я не криюсь, ні.

***

Symbolizmy

i mistyfikacje,

i fantazje,

i inne itede –

to jest mi obce:

za prawdą jestem,

choćby gorzka, choćby kwaśna, choćby słona,

choćby jakakolwiek, a jednak jak szydło,

co go nie schowasz do worka.

Wczoraj wpadłem w gnojówkę –

ledwo wylazłem,

a odmyć się nie mogę:

nie pomagają pachnidła,

te, które leję na siebie,

ani te, które piję.

I przewlekły katar

też nie pomaga.

Mojego smrodu

może i nie czujecie,

ale ja się nie kryję,

nie kryję się, nie.

(tłum. Aneta Kamińska)

Роман Садловський (1964)

Поет.

Живе у Львові. Закінчив філологічний факультет Львівського університету. Працював викладачем і в бібліотечній сфері. Від 1989 року за станом здоров’я працює лише вдома. Автор поетичної збірки «Зимівля» (в кн. «ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард», 1996; в кн. «Лугосад: об’єктивність канону», 2007), книжок візуальної поезії «Сонні сонця» (1996) і «Два вікна» (1999). Працює в галузі поезографіки. Мав декілька персональних виставок свого поезомалярства, брав участь у двох виставках української візуальної поезії за кордоном: у Лондоні та Коламбусі (Огайо, США) Належить до літературних груп «Лугосад» і «Наукове і мистецьке братство зорослова». Його вірші надруковані в антології «Wiersze zawsze są wolne. Poezja ukraińska w przekładach Bohdana Zadury» (2004, 2005, 2007). Були також опубліковані в часописі «Akcent» (пер. Богдан Задура).

(tłum. Aneta Kamińska)

Іван Лучук (1965)

Поет.

Народився та мешкає у Львові. Закінчив слов’янське відділення філологічного факультету Львівського університету й аспірантуру московського Інституту слов’янознавства та балканістики. Науковий працівник Інституту Івана Франка Національної академії наук України. Співзасновник літературних угруповань: ЛуГоСад (ЛУчук, ГОнчар, САДловський), Геракліт (Голінні ентузіасти рака літерального), ПУП (Планетарна Управа Паліндромії). Автор поетичних збірок: «Ритм полюсів» (в кн. «ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард», 1996; в кн. «Лугосад: об’єктивність канону», 2007), «Сонетії» (1996), «Паліндромони» (1997), «Тридцять три сонетії» (1998), «Сто одне щось» (2002), «Трохи білого світу» (2005), «Велес – селев» (2008), «Нове та давнє» (2009), «Дочка Агасфера» (2011), книжечки для дітей «Грайлива абетка» (2009). Упорядник альманаху «Королівський ліс – 2» (2002), антологій: «Дивоовид» (2007), «Літургія кохання» (2008), «Вертоград: Українське поетичне тисячоліття» (2009), «Ars poetica: Українська лірика про мистецтво поетичне» (2011), антологій для дітей: «Зелене Око: 1001 вірш» (2008) та «Зелені очі: 1001 вірш» (2010).

У Польщі його вірші були надруковані в часописах «Akcent» (в перекладі Богдана Задури), «Pociąg 76» і «RED.» (в перекладі Анети Камінської). Крім цього, його тексти містить антологія «Wiersze zawsze są wolne. Poezja ukraińska в перекладах Богдана Задури».

Дещо про я:

давнє і новочасне,

чуже і власне

Я птаха семиока,

а ще я двірник: сім-вісім листочків

підмів,

я трава, я небо, я рука, я нога,

я ґудзик, я газова плитка,

я екскурсія в Олеський замок,

я примружене око,

я сиджу на терасі і

я пля!мкаю коли їм.

Я пор’ядний, я випрасував штани,

я забув, що мав прийти кудись-то на сьому,

зате я вимазав светр

і ніколи не ношу годинника.

Я перший, я останній, я ніякий.

Нарешті я знайшов непробитий

трамвайний талон, бо без нього

я ніяк не міг вийти з хати.

Треба заглянути до енциклопедії –

що таке я, а там під буквою я ні-

чого нема.

Але чорт із ними – з тими я,

і, певно, чорт зі мною.

Я – яя (швидше всього – страусові).

Co nieco o ja:

dawnym i nowoczesnym,

cudzym i własnym

Ja ptak siedmiooki,

do tego ja dozorca: siedem-osiem listków

zmiotłem,

ja trawa, ja niebo, ja ręka, ja noga,

ja guzik, ja płyta gazowa,

ja wycieczka do zamku w Olesku,

ja przymknięte oko,

ja siedzę na tarasie i

ja mlaskam przy jedzeniu.

Ja porządny, ja wyprasowałem spodnie,

ja zapomniałem, że ja miałem przyjść gdzieś tam na siódmą,

ale ja wybrudziłem sweter

i ja nigdy nie noszę zegarka.

Ja pierwszy, ja ostatni, ja nijaki.

Ja wreszcie znalazłem nie skasowany

bilet na tramwaj, bo bez niego

ja nijak nie mogłem wyjść z domu.

Trzeba zajrzeć do encyklopedii –

co to takiego ja, lecz tam pod bukwą ja ni-

czego nie ma.

Ale czort z nimi – z tymi ja

i pewnie czort ze mną.

Ja – jaja (najprędzej – od strusia).

(tłum. Aneta Kamińska)

За тиждень чекайте на продовження огляду антології «Дольки помаранч».

Нагадаємо, що до антології увійшли тексти авторів, які народилися в 1960-х, 1970-х і 1980-х роках, це: Оксана Забужко, Віктор Неборак, Юрій Іздрик, Марія Шунь, Назар Гончар, Роман Садловський, Іван Лучук, Іван Андрусяк, Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Оксана Луцишина, Дмитро Лазуткін, Катріна Хаддад, Олена Гусейнова, Олег Коцарев, Богдана Матіяш, Любов Якимчук, Богдан-Олег Горобчук, Андрій Любка.

За надані тексти для цієї публікації дякуємо Анеті Камінській та видавцям – Національному центру культури (Narodowe Centrum Kultury) та Корпорації «Ha!art».

Придбати книжку можна на сайті видавництва або в інтернет-магазинах. Коштує вона досить помірно для такого обсягу – 41 злотий (приблизно 100 гривень).

Друг Читача

Юрій Іздрик (1962)

Літератор, художник, музикант. Живе і працюєв Калуші поблизу Івано-Франківська. Закінчив Львівську Політехніку, працював інженером. Засновник і редактор часопису текстів і візії «ЧЕТВЕР». Учасник і співзасновник літературно-музичного проекту «DrumТИатр».
Автор повісті «Острів Крк» (1994), поетичної збірки «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романів «Воццек» (1997), «Подвійний Леон» (2000), «АМТМ» (2006), а також збірок есеїстики «Флешка» (2007), «Флешка-2GB» (2009), «Флешка. Дефрагментація» (2009). За книгу «Таке» (2009) отримав відзнаку «Книга Року BBC–2009». У 2011 році видав мистецький альбом «Underword». Перекладав з польської Станіслава Лема, Анджея Сосновського, Рафала Шозду, Анджея Варгіла, СлавоміраМрожека, Чеслава Мілоша.
В 1998 році в Польщі вийшов друком його роман «Воццек» (в перекладі Олі Гнатюк та Лідії Стефановської). Поезія Іздрика друкувалася в часописах «Literatura na Świecie» (в пререкладах Юстини Марціняк), «Akcent» i «Pobocza» (в пререкладах Анети Камінської). Стипендіат програми Міністра культури Польщі «Gaude Polonia» (Варшава, 2005).

(різдвяне подражаніє Жаданові)

Усі зомбі, вампіри, перевертні
мешкають далеко від Голлівуду.
Не тому, що їх не влаштовують пляжі Каліфорнійщини —
просто продюсери шукають дешевшої натури,
і вже давно нікому не видається дикою
ідея шукати Дракулу
по трансильванських базарах.
До того ж нинішні зомбі — не рівня
романтичним мертв’якам 80-х:
у них — своя гільдія,
у них — кодекс честі
і чисті анкети у відділі кадрів.
В кишенях пошарпаних Карденом смокінгів
вони носять профспілкові квитки.
Їхні пластмасові ікла мають не лише інвентарні номери,
але й номери медичного страхування,
адже штучна кров також буває заразна:
резус-фактор,
ліві еритроцити,
те-се.
Смоктати ерзац — місія важка й почесна.
О, добрий боже,
що єси світлим духом трансильванських базарів!
Даруй мені латексні ікла,
силіконовий пеніс
і третє око із пап’є-маше!
У мене балканський тип,
у мене арійський профіль,
у мене циганська мова —
зекономиш на дубляжі.
Дай мені своєї пластикової крові!
Вділи мені своєї латексної плоті!
Даждь профспілки своєї десь там днесь!
Повір:
Nothig personal —
Only personal Jesus.

(bożonarodzeniowe naśladowanie Żadana)

Wszystkie zombie, wampiry, wilkołaki

mieszkają daleko od Hollywood.

Nie dlatego, że ich nie zadowalają kalifornijskie plaże –

po prostu producenci szukają tańszej natury

i już od dawna nikomu nie wydaje się dziki

pomysł, żeby szukać Drakuli

po transylwańskich bazarach.

Do tego, dzisiejsze zombie – nie do porównania

z romantycznymi trupami z lat 80.:

mają własną gildię,

mają kodeks honorowy

i czyste kartoteki w dziale kadr.

W kieszeniach nadszarpniętych Cardinem smokingów

noszą legitymacje związkowe.

Ich kły z masy plastycznej mają nie tylko numery inwentarza,

ale i numery ubezpieczenia medycznego,

bo sztuczna krew też bywa zakaźna:

układ Rh,

lewe erytrocyty,

itede.

Wysysać ersatz – misja trudna i zaszczytna.

O, dobry boże,

któryś jest światłym duchem transylwańskich bazarów!

Daruj mi lateksowe kły,

silikonowy penis

i trzecie oko z papier-mâché!

Jestem w bałkańskim typie,

mam aryjski profil,

mówię po cygańsku –

zaoszczędzisz na dubbingu.

Daj mi swojej plastikowej krwi!

Użycz mi swojej lateksowej płci!

Związku naszego zawodowego daj tam gdzieś dziś!

Uwierz:

Nothing personal –

Only personal Jesus.

(tłum. Aneta Kamińska)

Марія Шунь (1962)

Поетка, перекладачка, публіцистка та етнолог.
Народилася в Городку (Львівська область), з 1995 року мешкає в Нью-Йорку. Закінчила факультет іноземних мов Львівського університету. Працювала у Львівському національному музеї, пізніше у Львівському інституті народознавства, також брала участь в археологічній експедиції на території замку Тустань у селі Урич неподалік Сколе. Авторка поетичних збірок «Ми, котрі є» (1990), «Поміж» (1993), «Борохно і порохно» (2006), «Верлібріарій. Абетка» (вибрані вірші, 2006), «Водокач» (2007),«Біяс» (2008) та «ООН» (2009). Редакторка альманаху «Літпошта» (2009), а також антології «ЛяЛяК» («Львівська літературна криївка») (2010), «А3, два три… дванадцять – лист у пляшці. Антологія Авторського Зарубіжжя» (2010) і «ЛеоПолтвіс – науково-літературна розвідка про Полтву та місто на Полтві» (2011).
У Польщі її вірші виходили в часописах «Pociąg 76» і «Akcent» (пер. Анета Камінська і Андрій Поритко).

Під музику

Прощння слов’янки

(12 років тому)

1. Введення

Об’їжджено усі пункти здачі склотари

за печаткою на ПМЖ,

(щоби часом вони не

зБАНКрутували

через таких  питущих, як ти),

що, бігме-боже – нічо’ не вкрав-есь

із банку

одного… третього !

Яка важлива

otsya процедура

відчуження від

склотари Львова!

Та його прописки

до тебе

і до твоєї киш!!!ені —

тим паче…

2.  Дія

Голос по-жіночому плаче,

голос кліше:

Я ніякого скла нікому не винна —

ні з сектора Газу,

ні з берега Банку,

і я не банкрутка у Львова,

я всього лиш трішечки баламутка

у напрямку, де Бермуди…

…………………………………

Вулиці, втрамбовані словниками Грінченка,

і насичені

їхніми сто-вуликами,

жваво

клянуся їм —

я плюю на Варшаву — бабу Ваву!

я лечу через Київ!

…всі плюшеві ведмедики та песики

лишилися у Львові без мене,

всі пінаклі та біноклі розеткових кам’яниць,

всі коноплі у капілярах богемних   п і л я р,

та всі довідки-прописки

із «Театру ледачої істоти» —

що є  запрото-кольовані Назом сієї Гончарої

це майже я, згідно

моїх ведмедиків та  песиків,

вони не збрешуть!

……………………………

Хоч я і не люблю меду

із самого глибокого та сивого дитинства –

але вулиці – їхні сто-гулики , це щось інше!

Це як святкововипечена  Індія ,

її  качечки , порозкидувані

усім — ласкаво просимо на весілля! —

цілими кварталами-закамарками!

Це весь Назарів театр одного актора у дії –

«Театр ледачої істоти» —

моє внутрішнє  рукоділля

на квоти  себе —

все! я забираю себе з нього, квит!

З його банків, склотар! Здираю себе з вуличок,

заголюю  себе

перед цим прощальним  вечором -
бо   я відтепер
всього лиш є

трансатлантичною
подорожньою –
децит!

………………………

І коли я, опісля отих склотар,

і останнього хабаря на $50 *

щасливо чи гірко

митнично усміхалася,

моя батьківщина плакала за мною

услід.

The End.

* (якого затребували митники, – інакше вони  розпотрошать усі мої чемодани)

Do muzyki Pożegnanie Słowianki

(12 lat temu)

1. Wprowadzenie

Objechane zostały wszystkie punkty skupu opakowań szklanych –

po pieczątkę na wyjazd za granicę na stałe,

(żeby czasem nie

zBAŃKrutowały

przez takich pijaków jak ty),

że – na Boga – nic nie ukradłeś

z banku

jednego… trzeciego!

Jak ważna jest

this procedura

odcięcia się od

butelek Lwowa!

Oraz zameldowania go

u ciebie

i w twojej kysz!!!eni –

tym bardziej…

2. Akt

Głos po kobiecemu płacze,

głos cliché:

Żadnego szkła nikomu nie jestem winna –

ani ze strefy Gazy,

ani z brzegu Banku,

i nie jestem bankrutką we Lwowie,

jestem tylko troszkę bałamutką

tam, gdzie są Bermudy…

………………………….

Ulice utwardzone słownikami Hrinczenki

i nasycone

ich sto-ulami,

żywo

przysięgam im –

pluję na Warszawę – babę Wawę!

lecę przez Kijów!

…wszystkie pluszowe misie i pieski

zostały we Lwowie beze mnie,

wszystkie pinakle i binokle rozetowych kamienic,

wszystkie konopie w kapilarach bohemowych pilarów

oraz wszystkie zaświadczenia-zameldowania

z Teatru Leniwej Istoty –

które są zaprotokołowane przez Naza del Honczara –

to prawie ja, według

moich misiów i piesków,

one nie skłamią!

…………………………

Chociaż nawet nie lubię miodu

od najbardziej głębokiego i siwego dzieciństwa,

ale ulice – ich sto-ule – to coś innego!

To jak świątecznie upieczone indie,

ich kaczuszki, porozrzucane

wszystkim – zapraszamy serdecznie na wesele! –

całymi kwartałami-zakamarkami!

To cały Nazarowy teatr jednego aktora w akcji –

Teatr Leniwej Istoty –

moje wewnętrzne robótki

na kwoty siebie –

koniec! zabieram siebie z niego, kwita!

Z jego banków, baniek! Zdzieram siebie z uliczek,

obnażam się

przed tym wieczorem pożegnalnym –

bo odtąd

jestem tylko

transatlantycką

podróżną –

that’s it!

I kiedy po tych wszystkich opakowaniach szklanych

i ostatniej łapówce[1] w wysokości 50$

szczęśliwie czy gorzko

celnie uśmiechałam się,

moja ojczyzna

płakała

za mną.

The End.

(tłum. Aneta Kamińska i Andrij Porytko)

За тиждень чекайте на продовження огляду антології “Дольки помаранч”.

Нагадаємо, що до антології увійшли тексти авторів, які народилися в 1960-х, 1970-х і 1980-х роках, це: Оксана Забужко, Віктор Неборак, Юрій Іздрик, Марія Шунь, Назар Гончар, Роман Садловський, Іван Лучук, Іван Андрусяк, Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Оксана Луцишина, Дмитро Лазуткін, Катріна Хаддад, Олена Гусейнова, Олег Коцарев, Богдана Матіяш, Любов Якимчук, Богдан-Олег Горобчук, Андрій Любка.

За надані тексти для цієї публікації дякуємо Анеті Камінській та видавцям – Національному центру культури (Narodowe Centrum Kultury) та Корпорації “Ha!art”.

Придбати книжку можна на сайті видавництва або в інтернет-магазинах. Коштує вона досить помірно для такого обсягу – 41 злотий (приблизно 100 гривень).

“Друг читача”

Минає той час, коли сучасна українська література була окремим жанром, стоячи в бібліотеках й крамницях у одному логічному ряді з детективами, фантастикою та любовними романами, затьмарена, з іншого боку, українськими класиками, затребуваними шкільною програмою. Тепер вона стає брендом, що звично розшукують на книжкових полицях українці (та іноземці) , які хочуть почитати про міста й села українські, про людей українських і мовою теж українською, яка виявляється найбільш до цього придатна. І цим своїм існуванням, розширенням, набуттям якості, здобуттям популярності (наприклад, зараз спостерігається правдивий злет дитячої книги) сучасна українська література як така, безвідносно до свого змісту, ― ефективний об’єкт пропаганди, що стає на один щабель із національними набутками, та дає привід для гордості. Ще один важіль упливу на дійсність ­­― розширення можливостей державної мови, збагачення лексичного запасу україномовних і російськомовних читачів.

<…>    Найчастіше благодатним матеріалом для української книги слугує історія, що надається до вельми різноманітного моделювання своєю віддаленістю в часі, манить густотою подій, екзотичністю характерів, звичаїв і мовлення. Машина часу ― це захоплює.

Сучасна ж дійсність через свою тягучість менше надається до прямої описовості. Письменник часто хоче її метафоризувати, стилізувати, увести побічні (містичні, сюрреалістичні) лінії. <…>

Сказати прямо ― серйозно про наш час, розставити в ньому правдиві акценти складно. Складно дивитися збоку, якщо сидиш всередині. І це при тому, що філософський, ґрунтовний опис сьогодення наразі, як ніколи, затребуваний. Про це свідчить великий інтерес до “Записок українського самашедшого” Ліни Костенко, що продемонстрував, наскільки українській спільноті бракує незаангажованої жодною політичною силою опінії.        “Прописати час” ― справді художній ризик, як говорить Іван Андрусяк у статті “Прописування часу” на сайті “Літакцент”. До того ж цю функцію перебрали на себе газети й телебачення, саме тому з’являється ілюзія, що й так усе про все відомо, між тим, насправді, бракує узагальнених художніх полотен із причинно-наслідковими зв’язками, широких психологічних і соціологічних висновків. Який для цього вибрати жанр, стиль? “Запискам” їх продиктували реальність та закон дотримання змісту й форми. Сам роман, густо обсипаний інформаційним флудом, ― образ нашого часу. Інформаційна війна, що точиться зараз, і об’єктами якої ми стали, ― один із головних образів “Записок”. Можна сказати, що, крім Програміста, Дружини, Батька, Лева, Гламур, Інформаційне Сміття стає ще одним персонажем роману, брутально виступаючи на перший план і заглушуючи гарні та світлі інші образи, мов сумнозвісна радянська “глушилка”. «Ми птиці інформаційного простору. Іншого у нас нема. А цей такий загазований і качки літають» ― констатує автор.

Віддавна засвоєно, що словом можна здобути перемогу на війні, не брязнувши жодною шаблею. Ідеологічні війни ведуться тепер на всіх рівнях ― від дрібного маркетингу до міждержавних стосунків, називаючись “вихованням споживача” та “формуванням суспільної думки”.

Що цьому протиставити? Теж ідеологію. Уже сказано про непрямий вплив української сучасної літератури на імідж держави. Наразі заглибимося “вглиб” і покопирсаємося в її образах ― цих сумлінних носіях ідеї твору. Адже ціла суспільна свідомість залежить від того, якою парадигмою образів вона орудує, які моделі поведінки вони їй диктують. Одіссей, Ахілл, Прометей, Геракл, Беатріче, Наташа Ростова, Ромео, Базаров, Павка Корчагін завжди виражали певні ідеї та виховували своїх сучасників.

Теперішні герої українських творів змушені проявляти себе в часі, де відсутня віра, немає того, за що можна було б боротися й таким чином проявити себе, їм бракує подвигу, ідеалу. Усі їхні ідеали розпалися й смішні, будь-які шляхетні жести ризикують бути осміяними. Тому так часто авторам легше помістити свого героя кудись у минуле: війну, розруху, голод, де б він міг проявити всі свої якості й таким чином бути цікавим читачу.

Але персонажі минулого діють у обставинах, відмінних від сучасних, поводяться та розмовляють теж відповідно до своєї доби, тому можуть слугувати моделлю поведінки лише в певних межах.

Книжковий же україномовний герой нинішнього часу не змінює дійсності актом волі, а пристосовується до неї. Його діяльність звернена на самого себе. Він не будує мостів, не винаходить нових ліків, не керує фабрикою, не працює директором школи. Максимум, ким може працювати, ― це митцем, філологом-студентом, поетом ― тобто в царині, яку автор знає й не боїться помилитися “в покрої чобіт”. Ну ще міліціонером, якщо це детектив, але й тут нема такого глибокого вкопування в особливості цієї діяльності, як, наприклад, у Мариніної. Рідко зустрінеш у нинішньому герої любов до своєї роботи, задоволення від роздумування, творіння. Труд, хоча він і зробив із людини людину, становить основу будь-якого вищого за плем’я неандертальців суспільства, постає важким ґаруванням, від якого завчасно старіють героїні Люко Дашвар, або набридливою мухою в Спасівку, від якої тікають у хмільний розслабон герої Андруховича. Нема радості від праці, що її бачимо в творах Гончара та “Марії” Самчука, жоден український Артур Хейлі не спроможеться описати задоволення від розв’язання задач, перетворення колишнього хаосу на струнку систему (деяку спробу таке зробити бачимо хіба що в милому жіночому “Пів’яблукові” ― але це поодинокий випадок).

Цю тугу за творчістю, працею помітив С. Жадан у “Ворошиловграді”: “Для себе я виявив, що робота може приносити якщо не задоволення, то принаймні почуття чесно виконаного обов’язку”, ― так із здивуванням констатує головний герой, який після довгих років займання чортзна-чим працює на власній автозаправці.

Кинутий клич про просочення української мови навіть у борделі завзято підхопила творча літературна молодь, зі смаком виписуючи повій та бандюганів у “робочій” обстановці. Тому тим паче гірко, що українська мова не ввійшла до головної царини, у якій, власне, і формується держава, суспільні відносини, твориться й перетворюється реальність, ― до царини професійної, кваліфікованої діяльності, на поле постановки й вирішення проблем. Хто не знає, що на заводах, у конторах, будівельних, торговельних організаціях центру й сходу країни, як тільки зникає потреба розмовляти офіційними діловими, юридичними термінами, для зручності, зрозумілості відразу ж переходять на російську. Можливо, у якійсь мірою причина те, що це поле не “проорали” українські письменники ― не прописали мови, а також образів, паттернів поведінки, стилю роботи. Можна висунути заперечення, що сама реальність не дає цього зробити ― вагонна провідниця з мовленням, вихолощеним у театрі імені Франка, та поведінкою цнотливої панянки змусить не одного Станіславського крикнути “Не вірю!”, а недорікувату вимову не хочеться “запрошувати у вічність”. Але. Не тільки Вірки Сердючки в наших вагонах їздять. І не лише “інспектори Дерев’янки” патрулюють на дорогах, не одні “братки” займаються бізнесом, в офісах сидять не тільки “гламур”. Якщо роззути добре очі, вийти з кабінетів, глянути на сусідів, співробітників, перехожих – можна знайти чимало живих, правдивих людей, які наділені й мужністю, і гідністю, і шляхетністю, картинності котрих так бояться наші настроєні на правдивість письменники. А вона є, ця картинність! У реальності є, хай хоч хтось скаже, що не зустрічав у житті людей, якими захоплювався. Так, може, не така це вже й картинність? Мабуть, “правда жизні” не тільки в багнюці живе? Дійсність таки справді набагато ширша за уявлення про неї, навіть колективні, і завжди випереджає їх, бо постійно мінлива. <…>

(повний текст матеріалу Ольги Пазяк «Туга за ідеєю» читайте в

журналі «Дніпро» №5-6/2011)

Оксана Забужко (1960)

У студентські роки. Фото: kp.ua

Письменниця, культурна і громадська діячка. За освітою – доктор філософії. На початку 1990-х рр. викладала україніську культуру в США (Пенн–Стейт, Гарвардський, Пітсбурзький університети). Постійно мешкає в Києві. Є авторкою шістнадцяти книжок, у тому числі поетичних збірок «Травневий іній» (1985), «Дириґент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994), «Новий закон Архімеда» (2000), «Друга спроба. Вибране» (2005). Славу їй приніс роман «Польові дослідження з українського сексу» (1996), який став першим національним бестселлером незалежної України, а в 2006 р. переміг в опитуванні на звання «книжки, яка найбільш вплинула на українське суспільство за роки незалежності». Оксану Забужко зараховують до 100 найбільш впливових українців. 2009 р. її було нагороджено Орденом Княгині Ольги III ступеня. У Польщі вийшли друком дві її книжки: в 2003 р. (перевидана 2008 р.) – «Польові дослідження з українського сексу» (пер. Катажина Котинська), в 2007 р. – збірка оповідань «Сестро, сестро» (пер. Катажина Котинська і Давид Монько). Вірші друкувалися в часописах: «Odra», «Pociąg 76», «Pobocza», «Gazeta Wyborcza» і «Akcent» (пер. Анета Камінська і Андрій Поритко). За «Польовими дослідженнями з українського сексу» варшавський Театр Полонія поставив монодраму Катажини Фіґури, режисер Малґожата Шумовска.

Дорогою до пекла

Ти — тіло, втиснуте боком в розбухлу валізку автобуса:

обличчя якраз уміщається в чийсь черевик, од якого нога

десь в протилежнім кутку заповнює звільнену рурку простору

вкупі з дамською парасолькою; ззаду до сиднів

міцно, насмерть приваривсь чоловічий низ — і, попри тисняву,

якось там навітьмусується; краще б цього не робив,

бо, наколи, боронь Боже, спуститься,

то геть поплямить мені спідницю,

і коли розчахнуться поздовжні «блискавки» клапанів і нас повитрушують,

то мене доведеться насамперед запирати.

Найгірше, однак, що в цій тичбі я вже не знаю,

чи думки, котрі думаю, є насправді моїми —

чи, може, вони прийшли з-під цієї злямченої перуки,

яку я вже дві зупинки (чи два роки, чи два життя) силкуюсь відплюнути,—

а це серце, котрим гадала, ніби страждаю,

калатає з вивороту краватки, що заломилась

у мене на самому переніссі, і всі відчуття —

порізнені, здеформовані, — котрі сочаться крізь мене,

комусь належать, і я — лиш громадська вбиральня злоби та безсилля.

О! — здогадуюсь. — Знаю, вже знаю, де вихід:

Хочу Голготи, хочу хреста — от де можна

випростать руці_нозі, не боячись зачепити

ані розбійника зліва, ані розбійника справа,

і звести очі д’горі, і згадати власне ім’я!

Ідіотко,—відказує десь в мікрофон металевий голос центуріона,—

найзручніші хрести розібрали ще в минулім столітті, а решту,

рознявши на перекладини, порозпилювали на дошки:

з одного хреста таким робом виходять нари,

на які можна вкласти покотом шість чоловік,

а якщо в два поверхи, то й дванадцять!

Господи, що ж це діється, — хочу розгублено бевкнути,

та тимчасом мого язика передано на компостер.

Oksana Zabużko (1960)

W drodze do piekła

Jesteś ciałem, wciśniętym bokiem w napęczniałą walizę autobusu:

twarz akurat mieści się w czyimś bucie, od którego noga

gdzieś w przeciwległym kątku wypełnia zwolnioną rurkę przestrzeni

do spółki z damską parasolką; z tyłu do pośladków

mocno, na śmierć przyspawał się męski dół – i mimo ciasnoty

jakoś tam nawet się rusza; byłoby lepiej, gdyby tego nie robił,

bo jeśli, nie daj Boże, się spuści,

to zupełnie poplami mi spódnicę,

i kiedy rozewrą się zamki błyskawiczne klap, i powytrząsa nas,

to przede wszystkim trzeba mnie będzie zaprać.

Najgorsze jednak, że w tym tłoku już nie wiem,

czy myśli, które myślę, są naprawdę moje –

czy może przyszły spod tej potarganej peruki,

którą już od dwóch przystanków (dwóch lat czy dwóch żyć) usiłuję wypluć –

a to serce, przez które, myślałam, że cierpię,

bije na odwrocie krawatu, który zagiął mi się

na samym nosie. I wszystkie odczucia –

pojedyncze, zdeformowane – które przepływają przeze mnie,

należą do kogoś i jestem tylko publiczną toaletą złości i bezsilności.

O! – przychodzi mi do głowy. – Wiem, już wiem, gdzie jest wyjście:

chcę Golgoty, chcę krzyża – oto, gdzie można

rozprostować ręce-nogi, nie bojąc się, że się zaczepi

złoczyńcę z lewej albo złoczyńcę z prawej,

i wznieść oczy do nieba, i przypomnieć sobie własne imię!

Idiotko – odpowiada gdzieś przez mikrofon metalowy głos setnika –

najwygodniejsze krzyże rozdzielono jeszcze w zeszłym stuleciu, resztę zaś,

podzieliwszy na belki, pocięto na deski:

z jednego krzyża w ten sposób wychodzi prycza,

na której można położyć pokotem sześć osób,

a jeśli dwoma warstwami, to nawet dwanaście.

Boże, co się dzieje – chcę zmieszana wybąkać,

ale właśnie mój język ktoś podał do skasowania.

(tłum. Aneta Kamińska i Andrij Porytko)

Віктор Неборак (1961)

Письменник і літературний критик.
Мешкає у Львові. Закінчив українську філологію у Львівському університеті та аспірантуру в Інституті літератури імені Тараса Шевченка. Старший науковий співробітник Інституту Івана Франка. Є одним із засновників та учасників літературної групи «Бу-Ба-Бу» (Прокуратор). Автор кільканадцяти книжок, зокрема поетичних збірок «Бурштиновий час» (1987), «Літаюча голова» (1990), «Alter Ego» (1993), «Розмова зі слугою» (1993), «Епос про тридцять п’яту хату» (1999), «Літостротон» ( 2001), «Літаюча голова та інші вірші» (2005), «Повторення історій» (2005), «Вірші з вулиці Виговського» (2009). Лауреат численних нагород, також дістав Почесну відзнаку Міністерства культури і мистецтв України «За багаторічну плідну працю в галузі культури».
Протягом останнього десятиліття його вірші багато разів публікувались у польських часописах. Добірка його віршів увішла, крім того, до антології «Wiersze zawsze są wolne. Poezja ukraińska w przekładach Bohdana Zadury».

Обличчя Президента

Ми хотіли красунчика

на зразок Алена Делона

нам обридли номенклатурні писки

з качиними носами

і накладним волоссям

ми хотіли інтелігентного

та не хирла-мурла

вирозумілого

та не зарозумілого

батька а не пахана

ми хотіли україномовного

хай навіть і з окремими

демократичними суржикізмами

хотіли ми чесного

порядного

вихованого правдолюбця

і звитяжного змієборця…

і ось ми все це маємо

хоча й з певними корективами

…………………………………………………

Хто дбає про людей «цієї країни»?

улітку – Дажбог з Ладою і Даною

узимку – Святий Миколай і Дід Мороз

земля-матінка

приймає насіння

і повертає помножені устократ плоди

ми гріємося у сховках своїх жител

проїдаємо потрохи запаси

і уповаємо

що доживемо

до наступного врожаю

в цей час

Президент

розглядає своє обличчя

у чарівнім люстерку

таке обличчя

потребує

ретельного догляду

особливої пудри

цілющих ранкових і вечірніх масок

таке обличчя потребує

висококваліфікованої обслуги

косметологів з Євроспільноти

тибетських шептунів

від обличчя Президента

залежить майбутнє

«цієї країни» –

куди вона тепер дрейфуватиме?

до Атлантики?

чи до Тибету?

отож

молімося за обличчя Президента

усіма мовами України

кожен до свого бога

дай йому Боже бути таким

я к и м   в о н о   п о в и н н о   б у т и

дай Боже нам розуміти

що означає

той чи той його вираз

і переміни

у той чи той бік

Президент «цієї країни»

повинен мати

мужнє обличчя

щоб ми і наші вороженьки

зарубали собі на носах:

с в о б о д а  –  ц е   в о ї н

а не курва!

Wiktor Neborak (1961)

Twarz Prezydenta

Chcieliśmy przystojniaka

na wzór Alaina Delona

obrzydły nam pyski nomenklatury

z kaczymi nosami

i sztucznymi włosami

chcieliśmy inteligentnego

i nie z krzywym ryjem

wyrozumiałego

i nie zarozumiałego

ojca a nie watażki

chcieliśmy ukraińskojęzycznego

niechby nawet i z pojedynczymi

demokratycznymi surżykizmami

chcieliśmy uczciwego

porządnego

wychowanego prawdolubcę

i zwycięskiego smokobójcę…

no i wszystko to mamy

chociaż z pewnymi poprawkami

……………………………………………

Kto dba o ludzi tego kraju?

w lecie – Dażbóg z Ładą i Daną

w zimie – Święty Mikołaj i Dziadek Mróz

matka ziemia

przyjmuje nasienie

i oddaje pomnożone po stokroć płody

my grzejemy się w kryjówkach swoich domów

przejadamy po trochu zapasy

i mamy nadzieję

że dożyjemy

do następnego urodzaju

w tym czasie

Prezydent

ogląda swoją twarz

w czarodziejskim zwierciadle

taka twarz

potrzebuje

rzetelnej opieki

specjalnego pudru

leczniczych porannych i wieczornych masek

taka twarz potrzebuje

wysokokwalifikowanej obsługi

kosmetologów ze Wspólnoty Europejskiej

tybetańskich znachorów

od twarzy Prezydenta

zależy przyszłość

tego kraju –

dokąd on teraz podryfuje?

do Atlantyku?

czy do Tybetu?

więc

modlimy się za twarz Prezydenta

wszystkimi językami Ukrainy

każdy do swojego boga

daj jej Boże być taką

jaka powinna być

daj Boże nam rozumieć

co oznacza

ten czy ten jej wyraz

i zmiany

w tym czy tym kierunku

Prezydent tego kraju

powinien mieć

mężną twarz

żebyśmy my i nasi wrogowie

wyryli sobie na czole:

wolność to wojownik

a nie kurwa!

(tłum. Aneta Kamińska)

За тиждень чекайте на продовження огляду антології “Дольки помаранч”.

Нагадаємо, що до антології увійшли тексти авторів, які народилися в 1960-х, 1970-х і 1980-х роках, це: Оксана Забужко, Віктор Неборак, Юрій Іздрик, Марія Шунь, Назар Гончар, Роман Садловський, Іван Лучук, Іван Андрусяк, Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Оксана Луцишина, Дмитро Лазуткін, Катріна Хаддад, Олена Гусейнова, Олег Коцарев, Богдана Матіяш, Любов Якимчук, Богдан-Олег Горобчук, Андрій Любка.

За надані тексти для цієї публікації дякуємо Анеті Камінській та видавцям – Національному центру культури (Narodowe Centrum Kultury) та Корпорації “Ha!art”.

Придбати книжку можна на сайті видавництва або в інтернет-магазинах. Коштує вона досить помірно для такого обсягу – 41 злотий (приблизно 100 гривень).

“Друг читача”

Кварцевий генератор

Один викладач радіотехніки оголосив війну шпаргалкам. Але чомусь назвав ту війну «джентельменською угодою». Так і казав:

— Джентльменська угода. Хто на іспиті зі шпорою попадеться — двійка в заліковку і перескладання влітку замість відпустки.

Хто з ним ту угоду уклав, було невідомо. Бо угода передбачає принаймні дві високі сторони, що домовляються. Він же домовлятися волів не з живими курсантами, а з якимись вигаданими джентльменами і згоди при цьому ні в кого не питав. А справжнього, а не вигаданого курсанта куди не цілуй — скрізь задниця. Особливо 21-у групу. В тій групі з першого курсу існувала ціла шпаргалочна індустрія. І заради того, що якийсь препод назве тебе джентльменом, від того відмовлятися?

Метод був простий. Будь-яку галузь знань — англійську мову, економіку рибного господарства чи гідроакустику, — курсанти «очкової групи» тут же поділяли за списком присутніх, і кожен мав писати шпору на один чи два екзаменаційних білети. За алфавітом. Від цієї писанини не звільнялися навіть так звані «тарани» — перша п’ятірка курсантів. Вона, майже як в хокейній команді, брала на себе найважливішийперіод гри з викладачем — перші хвилини зустрічі. «Тарани» йшли відповідати без шпор, їхньою єдиною задачею було затягнути час і дати можливість іншим скористатися консолідованими знаннями людства у стислому викладі. Бо кожний наступний екзаменований, що виходив на лід після першої п’ятірки, вже ніс у кишені рятівну шпору для того, хто зайшов попереду і голосно, щоб було чутно старшині групи під дверима авдиторії, оголошував свій вирок: «Білет номер 7. Збуджувач високочастотних коливань БОТ, загальні принципи роботи». Диспетчер-старшина тут же знаходив збуджувач БОТ серед загальної скарбниці знань групи і «пасував» шпорою. Усі іспити 21-а складала, як насіння лущила.

А тут цей радіотехнік зі своєю «джентльменською угодою». Зрозуміло, що прізвисько Гантельмена, або просто Гантелі він заробив одразу ж. Але хіба від цього легше? Одна справа — чесно виписати до шпори щось про модулятори і тільки; і зовсім інша — усім кодлом зубрити весь підручник з радіопристроїв на самопідготовці в класі.

А за КПП — весна, вишні цвітуть. І херсонські дівчата після зими усі свої принади повиставляли, наче на виставці, шастають попід вікнами навчального корпусу туди-сюди, туди-сюди. Білявки, брюнетки, руденькі, русяві. Білолиці, смагляві, конопаті. Тендітні, фігуристі, пампушечки. В коротких спідничках, в джинсах фабрики «Більшовичка», в платтях-максі. В черевичках на високих підборах, на танкетках, в сандалях-мильницях. Стук-стук-стук. Цок-цок-цок. Хі-хі-хі, ха-ха-ха, ги-ги-ги. Тьху ти, яка тут радіотехніка?

Але курсанти Квітка та Основ’яненко на самопідготовку не ходили, бо були лаборантами в лабораторії гідроакустики. Потрапити в лаборанти було справою нелегкою, охочих було завжди доволі, бо лаборантам залишали ключі від лабораторій, і їх не рахували поголівно на самопідготовці в класній кімнаті суворі офіцери-перевіряльники.

— Де Квітка? Де Основ’яненко?

— Лаборанти вони. В гідроакустиці.

— Добре, — казав перевіряючий, але до гідроакустики в інший корпус, звісно, не йшов.

Це була справжня воля. У межах периметру училища, але воля. Хочеш — чайку завари в електрочайнику. Хочеш — кіно крути на екрані. Не тільки учбове. Гідроакустик був фанатом зйомки на кінокамеру, знімав усі закордонні практики на навчальних суднах, усі ті Лас-Пальмаси, Буенос-Айреси й Гібралтари, а ще й кінокомедії радянські колекціонував. І взагалі, лабораторія була багата. Купиш, бувало, бубликів у буфеті, вкрадеш рафінаду з гідроакустикового сейфу, завариш чайку, зарядиш Гайдая й дивишся собі, поки уся рота, як дурні, гортають підручники в класі на «сампо». І коштувала та воля якісь дрібниці — щовечора пройтися поміж партами голиком, палубу в кабінеті шваброю продраїти та погодувати гідроакустикових гупій в акваріумі. Я ще й досі хочу в лаборанти, хоча мореходку вже двадцять років як закінчив. Але не всім так щастить, як Квітці та Основ’яненку.

— Але що будемо з радіотехнікою робити, Будяче? — питав Основ’яненко, посьорбуючи чифір.

— Кранти, Осново. Я в старшокурсників питав щодо того Гантелі — звір. Половину першої роти усю відпустку в училищі протримав,— махав рукою Квітка й запускав з горя «Операцію «И» та інші пригоди Шурика».

Курсант Квітка за училищним прізвиськом Будяк був довготелесим клаповухим парубійком у синій хебешній робі найдовшого зросту. Після прання та роба сідала і йому доводилося доторочувати холоші, щоб не скидатися на Шурика з кінокомедії Гайдая у його підстрелених штанцях. Думками Квітка завжди ширяв десь за хмарами. Можливо, він помилився з училищем, треба було йому вчитися не на моряка, а на льотчика-нальотчика чи парашутиста.

Курсант Основ’яненко за прізвиськом, як ви вже здогадалися, Основа або Тухес, навпаки — був людиною приземленою і заземленою. Опецькуватий, губатий, коротенький. Леонардо да Вінчі малював свою вписану у коло людину зовсім не з нього. Основу можна було вписати лише у квадрат. Думав він здебільшого про речі практичні, ще й смикав Квітку за доточену холошу, щоб вчасно повернути його з-за хмар на землю.

Отож, коли на екрані вже вкотре студент Зуб намагався скласти іспит за допомогою чудес радіозв’язку і в нього вже вкотре нічого не виходило, геніальна ідея прийшла саме до Будякової голови.

— Осново, а яку лабораторну тобі радіотехнік загадав? — спитав він між іншим. — Яку там схему тобі спаяти треба?

— Детекторний радіоприймач, — відповів Основа. — Та єрунда, простенький такий приймач, на фіксовану частоту. Його навіть у мильниці зібрати можна. Без підсилювача.

— А мені — кварцевий генератор. Теж на фіксовану частоту. Теж без підсилювача. Доганяєш?

— Поки ні.

— А що як ми на одну частоту їх налаштуємо задля хохми і підсилювач таки застосуємо?

Ось тут і Основа вже допетрав.

— Зачекай. Якщо до твого генератора додати модулятор — вийде готовий передавач.

— Січеш, Осново! А приймач у тебе вже є.

— Для мене екзамен завжди свято! — запевнив студен Зуб з екрану, а обоє лаборантів задоволено розреготалися.

— Шукай у букварі розділ про кварцеві генератори, — поставив першу практичну задачу Основа. — Зараз все обрахуємо.

Продовження читайте в книзі.

Sir, you are tough, and I am tough.

But who will write whose epitaph?[1]

(Сер, ви крутий і я крутий. / Хто ж кому напише епітафію?)

Й. Бродський

Рідко Нобелівську премію здобувають поети, не заангажовані в політичному та соціальному плані, адже для літератора «Нобель» — відзнака серед тисяч колег по цеху, поряд із політиками й дослідниками-практиками, які прикладають руку до світового благополуччя й мирного життя-буття в усьому світі, у чому, як прийнято вважати, література в пригоді не стає, а нерідко й заважає.

У 1987 році Нобелівську премію з літератури вручили Йосифу Бродському. Не можна сказати, що вибір шведської академії на користь «єврея, американського громадянина й російського поета» був аж таким неочікуваним, швидше, навпаки. Іще від початку своєї літературної кар’єри Бродський був кумиром – він засвітився серед «ахматівських сиріт» іще в Союзі, будучи частиною того літературного покоління, представниками якого захоплюються як екзальтовані молоді панянки, що плекають пристрасть до всього екзотично-вишуканого, так і високочолі радянські (і сучасні) критики. Ним захоплювалася діаспора і співвітчизники. Ці абсолютно протилежні категорії читачів одноголосно визнають Бродського за безсумнівно геніального (геніального!) поета. Яким же чином Йосифу Бродському, поету, який вважав, що між політикою і поезією спільною є лише наявність літер «п» і «о», вдалося привести до консенсусу ворожі табори читачів?

Народився майбутній поет 24 травня 1940 року в типовій ленінградській родині службовців. Батько, Олександр Іванович Бродський, був фоторепортером, мати, Марія Мойсеївна Вольперт – латвійська єврейка, – бухгалтер на виробництві. Як казав сам поет в одному з найвідвертіших інтерв’ю польському журналісту й за сумісництвом своєму другові Адаму Міхніку: «…Коли мене питали про мою національність, я відповідав, що я єврей. Але таке траплялося дуже рідко. Мене й запитувати не потрібно, я «р» не вимовляю».

Батьки Бродського хоча і жили, як усі, й особливих претензій на аристократизм не мали, були, одначе, людьми доволі освіченими: обоє здобули вищу освіту, не цуралися культурного життя  — театрів і постановок у міському парку — і обоє, відповідно до радянської класифікації, належали до асимільованих «дрібних буржуїв». Мати Бродського, як і більшість мешканців Прибалтики того часу, досконало володіла німецькою, але сина мови не навчила — у  світлі тогочасної політики своє «дрібнобуржуазне» походження батьки Йосифа намагалися приховати. Взагалі, дитинство поета минуло під знаком послідовної і неопротестованої самою родиною мімікрії. Можливо, завдяки цим зусиллям замаскувати своє походження, знівелювати його Бродському й удалося уникнути репресивної радянської м’ясорубки в юності.

Бродський пішов до школи в сім років, як і всі радянські діти, але довго на шкільній лаві не протримався: вчився лише до восьмого класу. <…>

Однак, навіть покинувши навчання в школі, Бродський намагався втриматися на стезі формального навчання і ще до своїх «геологічних» мандрів записався вільним слухачем курсу в університет, але і його не закінчив. Незважаючи на майже повну відсутність освіти (радянська школа екіпірувала своїх учнів лише базовими навичками, себто вчила писати, читати й рахувати), Бродський був людиною надзвичайно потужного інтелекту, до того ж славився умінням прискіпливо допитувати знавців у певній сфері й моментально засвоїти нову інформацію — не дивно, що саме Бродського американська критика вважатиме одним із найсильніших англомовних есеїстів ХХ століття. До кінця життя він залишався самоуком – самостійно ґрунтовно вивчав історію філософії – її східної та західної традицій, досконало оволодів англійською та польською мовами і вже пізніше, на схилі років, почав вивчати китайську. Так само й у поезії він був самоуком: за зізнанням самого Бродського, вірші він почав писати доволі пізно, у вісімнадцятирічному віці, і лише коли йому було за двадцять, вони стали демонструвати якісь ознаки оригінальної манери. До того він багато й хаотично читав, але , як зауважує сам Йосиф, поштовхом до перших поетичних спроб стали вірші Бориса Слуцького. <…> Що цікаво, Пушкін для Бродського не був важливим у світоглядному й поетичному плані автором: ставлення Йосифа до пушкінської традиції було доволі скептичним, хоча центральність ролі цієї фігури в  культурі «Великої Росії» він не заперечував. <…>

З Анною Ахматовою, на той час одинокою примадонною ленінградської літературної спільноти, Бродський познайомиться майже випадково в 1961 році. Його на дачу до Ахматової привіз їхній спільний знайомий Євгеній Рейн. Двадцятиоднорічний Йосиф, початківець, але вже відомий як талановитий поет серед своїх ровесників, не відчував особливих сентиментів при зустрічі з Ахматовою: він зовсім недавно познайомився із витончено-невротичною поезією Марини Цвєтаєвої і перебував під враженням цього нового відкриття. І тільки «возвращаясь от Ахматовой в набитой битком электричке, я вдруг понял, – знаете, вдруг как бы спадает завеса — с кем или, вернее, с чем я имею дело». Так Анна Ахматова стала близьким другом і одним із поетичних менторів Бродського без огляду на їхню цілковиту відмінн

ість у світоглядах і поетичній стилістиці.

На період знайомства з Ахматовою припадає, можливо, найтяжчий період у житті Бродського. У жовтні 1963 року на сторінках видання «Вечерний Ленинград» з’явилася стаття під назвою «Навкололітературний трутень», підписана двома штатними співробітниками газети й одним ленінградським дрібним партчиновником Лернером (якому, до речі, у місцевому ДБ і доручили почесну справу цькування Бродського). Вульгарно, пасквільним тоном із надривом було описано діяльність одного з ленінградських літературних угруповань і у зв’язку із ним Бродського. Урешті особі Бродського переважно ця стаття і була присвячена. Чотири рази, з достойною справжніх комуністів послідовністю, Йосифа було названо «пігмеєм, що самовпевнено лізе на Парнас». Крім того, співавтори статті як ілюстрацію гнилісного впливу поезії Бродського навели кілька цитат: одну було склеєно з двох різних уривків поеми «Шествие», а ще дві — із віршів члена Спілки письменників Бобишева (про що сам Бобишев заявив у тій-таки Спілці наступного дня після виходу статті друком).

<…> Суд над поетом – уже патетичне видовище, але цей, як його пізніше буде названо, «кафкіанський» суд над Бродським був скрупульозно спланованим політичним шоу: сторону обвинувачення представляла сама суддя Савельєва, що в принципі неможливо; над павільйоном (!), у якому велося засідання, було розгорнуто барвистий плакат-афішу «Суд над тунеядцем Бродским», а на лавах у залі суду розмістилася численна публіка. Звісно, усе відбулося за сценарієм — перемога радянського правосуддя й заслання засудженого на п’ять років у маленьке, забуте Богом, але не партією, сільце під Архангельськом.

Своє заслання Бродський сприйняв дуже спокійно, якщо можна так висловитися, адже в той момент він переживав глибоку особисту драму – його кохана жінка Марина Басманова, якій він присвячував більшість своєї лірики, що згодом ввійшла до збірок «Новые стансы к Августе» та «Песни счастливой зимы», зрадила йому з близьким другом і колегою по цеху. Іще перед судом Бродський потрапив до психіатричної лікарні, бо намагався накласти на себе руки. <…>

Суд над поетом зіграв вирішальну роль у його подальшій долі, сформувавши в громадській свідомості «феномен Бродського». <…> Правозахисний рух підлив у вогонь олії своїми голосними вимогами звільнити Бродського із заслання (з відкритим листом до радянського уряду звертався навіть Жан-Поль Сартр), і, як наслідок, після півтора роки покарання заслання перервали і поета «попросили» з країни, давши на збори три тижні.

<…> Бродський опинився в Америці, землі обітованій усіх вигнаних і недооцінених на Батьківщині. Він дуже швидко адаптувався до американського космополітичного суспільства й так само швидко вписався в коло нью-йоркської творчої інтелігенції. <…> Пізніше, коли Бродський уже вкоріниться у Нью-Йорку, навіть гламурний «Воґ» звертався до нього з проханням надати свої вірші для публікації, не кажучи вже про авторитетні й масові «Нью-Йоркер» і «Нью-Йоркський книжковий огляд».

<…> У 1987 р. Й. Бродському було присуджено Нобелівську премію з літератури «за багатогранну творчість, пронизану гостротою думки й глибокою поетичністю».

<…> Часто говорять про те, що Нобелівська премія Бродського була визнанням «під політичним соусом». Можна, однак, зробити й інший висновок: історія Бродського – це надзвичайно яскравий шлях парадоксальної особистості, що зачепила багатьох і здивуванням, і захопленням, і співчуттям, і неприйняттям; історія єдиного, можливо, тогочасного поета, що вийшов із богемного контексту, але поетом для богемної аудиторії так і не був; вигнанця, однак вигнанця-сибарита, автора, що ніколи не писав віршів «на злобу дня», але що вліз у політику рукавом і завдяки політичному судовому процесу став відомим за кордоном. Але найголовніше: історія Бродського – це історія автора, проголошеного великим, швидше за все, незалежно від свого життєвого шляху та історичних перипетій.

Повний текст цього матеріалу Ви зможете знайти на сторінках літературно-художнього журналу «Дніпро» №9/2011

Марія Сергійко (м. Житомир)

Сергій Ремінний. Цікаво про каву. 77 оповідань для любителів кави. – К. : Альтерпрес, 2011. – 204 с. – рос.

Наша рубрика «Дегустація», де ми частуємо читачів новими свіженькими книжками, цього разу співпала зі справжньою дегустацією – кавовою. Книга «Цiкаво про каву» кавового експерта Сергiя Ремiнного – це 77 рiзномантних оповiдань про один з найулюбленiших напоïв людства – КАВУ. Книга, написана професiоналом, який вiдвiдав бiльше 40 краïн свiту, призначена вона для простих кавоманiв та поціновувачів кави. Всi оповiдання в цiй книжцi – це НОВi розповiдi про магiю та секрети кави – ЦIКАВI оповiдання для популярного читання. Отже, пропонуємо вам «лiтературну» дегустацiю кави…

Кофе в самом ДОРОГОМ отеле мира

Мы часто слышим рассказы о том, где растет самый дорогой кофе и как его выращивают, а хотите узнать, как ПОДАЮТ самый дорогой кофе в мире?

Богатые нефтью страны Ближнего Востока остаются мирными уголками, занятыми в основном тем, что решают, куда девать избыток денег, увеличивающийся из-за роста мировых цен на нефть.

Яркий пример этого – отель EMIRATES PALACE в Абу-Даби. Этот комплекс стоимостью около 3 миллиардов долларов стал самым дорогим за всю историю строительства гостиниц.

Однако главный архитектор отеля Джон Эллиот (в свое время построивший дворец для султана Брунея) считает, что называть его самым дорогим в мире отелем неуместно, поскольку Emirates Palace первоначально задумывался как место проведения правительственных конференций и лишь позже был превращен в отель.

Для перемещения по коридорам отеля некоторые сотрудники снабжены тележками для гольфа. «Есть коридоры, которые тянутся на километр, – говорит управляющий отелем. Если горничная пойдет перекусить, она может не вернуться…»

Специально для отеля были сделаны на заказ 1000 люстр Swarowsky, мытье которых требует 10 сотрудников, занятых полный рабочий день.

Номера стоимостью от 600 до 13 000 долларов в сутки находятся на этажах, где мраморные инкрустации соседствуют с мягкими коврами.

Переходим к кофе. Следующий пассаж – для кофеманов с фантазией:

«Кофе нашим клиентам мы подаем на серебряном подносе с розовыми лепестками, льняной салфеткой, марципаном и бутылкой импортной минеральной воды. Дамы получают в подарок розу» – говорит управляющий отелем.

Фотография нужна или достаточно картинки, нарисованной в сознании?..J

Но это не все. За 25 US долларов вы можете заказать в отеле чашку капучино, посыпанную сверху не какао или корицей, а… пылью 24-каратного ЗОЛОТА!

Знаю одного товарища, который поперхнулся золотой пылью, но отказать себе в удовольствии попробовать уникальный напиток не смог.

Выпил до дна, а затем сказал: «Этот напиток 100% является ЭЛИТА ГЛАМУРНОГО КАПУЧИНО, но меня почему-то не покидало ощущение, что я только что «выпил» золотые сережки моей жены…J»

Кофейная звезда по имени АЛЬ ПАЧИНО

Небольшая заметка о кинозвезде, которая имела право стать одной из первых в  книге о кофе.

Имя звезды – AL PACINO.

Человек, мифологизировавший мафию своим «Крестным отцом», человек, чей итальянский темперамент получил Оскара и признание миллионов. Человек, которого Европейской Кофейной Ассоциации следовало бы пригласить в почетный Совет Директоров.

«Почему?» – спросите вы.

Ответить на этот вопрос можно, познакомившись с Аль Пачино поближе и узнав, что особенно радует его в жизни. Самая большое наслаждение для актера – КОФЕ (учитывая направленность данной книги – предположить такой ответ несложно J).

Аль Пачино увлекся им, как молодой девушкой, в юности, в начале 60-х, когда вел богемный образ жизни и играл с приятелями маленькие спектакли в кафе и небольших театрах.

Это происходило вдали от дома, поэтому актер частенько ночевал в подсобках кафе, где ему наливали кофе (бодрящий напиток обходился гораздо дешевле обеда или ужина).

Аль Пачино может пить кофе круглыми сутками, помногу и всегда смакуя. За что в начале своей карьеры он получил от зубастых коллег кличку (внимание!) – «Aль Капучино».

Актер не изменяет своей главной страсти и вот уже 15 лет не пьет ничего крепче кофе.

Больше сказать нечего, да, наверное, и не нужно. Одну из самых известных цитат «Крестного отца», произнесенную Аль Пачино, я, пожалуй, мог бы применить и к себе, перефразировав ее: «Жизнь сделала мне предложение в виде кофе, от которого я не смог отказаться…»

Безгранично благодарю тебя – человек, прославивший так любимую мной Сицилию, олицетворяющий мужество и любящий кофе…

Теперь вы понимаете, почему я так ратую за эспрессо?..

ЗАЧЕМ кофейному дереву кофеин?

Когда мне задали такой вопрос – я поначалу даже растерялся. Действительно, в природе ведь ничего просто так не происходит – неужели кофейное дерево родилось с кофеином только для услады гурманов?

Нет, не тут-то было – всему есть ботаническое объяснение.

После ряда экспериментов американские ученые установили, что, оказывается, кофеин, который содержится в плодах и листьях дерева, необходим дереву для борьбы с насекомыми.

В экстракт из зеленой массы кофейных листьев поместили разных вредителей и их личинки. Гибель насекомых зафиксировали уже через сутки. А концентрированный раствор кофеина из зерен убивал насекомых всего за 5 часов.

Было сделано и другое интересное открытие: кофеин к тому же является сильнейшим катализатором: синтетические ядохимикаты в смеси с ним усиливают свое действие в несколько раз.

P.S. Заканчивалась заметка словами «Однако для беспечных гурманов это не прозвучало как предупреждение…»

Какое «предупреждение»?! Еще Фонтенель несколько веков назад сказал: «Если кофе и яд, то очень медленный, потому что я пью его вот уже 80 лет…»

Продовження кавових історій читайте у книзі:)

Фото: talschool.ucoz.ua

Сучасних дітей не можливо відтягнути від телевізора і комп’ютера, і навіть якщо це вдається, то навряд чи заради читання. Тож, батьки повністю втратили контроль над дитячим читанням. Як виховувати цей літературний смак, якщо школа підходить до літератури дуже сформалізовано? Можна, наприклад, віднести телевізор в гараж, де протікає стеля, а можна послухати, що про це говорить експерт.

Редакція «ДЧ»

Керуючись законами неориторики, промовець ніколи не має вирішувати проблеми, які порушує у виступі, а лише давати певні пропозиції, які можуть бути прийняті чи відкинуті. Тому я не наполягаю на незаперечній слушності своїх зауваг, а висловлюю, так би мовити, «польові дослідження» любові/нелюбові до читання творів української літератури.

Виховання літературного смаку – процес, який не має визначеної тривалості, бо загалом ідеться про навернення дітей до книги та про їхнє вміння відсіювати зерно від куколю. Не відкидаючи такого чинника, як рекомендації батьків або педагогів і бібліотекарів, я все ж гадаю, що починається літературний смак від «смакування» мови. Тут ми стикаємося із суміжною проблемою: як навчати дітей мови?

Сучасна школа, як і школа нещодавнього радянського минулого, робить усе можливе, аби звести навчання рідній мові до формалізованого фонетичного, морфологічного та синтаксичного розбору, перебігши врожайним полем лексики та фразеології приблизно так, як біг пес через овес. На мою думку, саме лексичне й фразеологічне багатство мови, засвоєне через етимологічні коментарі (наприклад, чому кажуть «не виносити сміття з хати», «побити горщики» чи «позичати в Сірка очей» або чому ми називаємо крупу гречкою, а французи – сарацинкою, звідки походять слова «хліб», «гетьман», «ярмарок»), здатне розворушити притлумлену надлишком інформації дитячу спромогу.

За двадцять років викладання мови на підготовчому відділенні я жодного разу не почула від молодих людей, котрі обрали собі фах редактора, що їм цікаво на уроках української мови. А якщо мову вони сприймають формально, то й будь-який написаний текст «пережовують» без смаку. Це треба прочитати й відповісти на оцінку…

Таким чином, поглиблене вивчення лексики, фразеології, словотворення як цікавого процесу розширення лексичного поля – найперше завдання вчителя української мови.

І це лиш один із чинників виховання в дитини «першопричини» літературного смаку.

Починаючи з першого класу, наші діти читають незграбні вірші абетки, неадаптовані оповідки повчального змісту тощо.

Голуб перший гітарист,

А голубка – гармоніст.

Дружно грають вони вдвох,

Крутить вусики горох.

Якщо ви скажете, що в цих рядках є зміст, через який дитина пізнає не тільки, як пишеться літера «Г», а й поезію та навколишній світ, то на цьому нам доведеться припинити діалог.

Добрий вечір, а я йду,

Сидить зайчик на сніжку.

І я його став питати,

Куди іти щедрувати?

Фото: nbukids.wordpress.com

Ці самодіяльні віршики я випадково побачила в настільній книжці вчительки молодших класів. Певна річ, вона ними оперує на уроках.

Нині лише лінивий не продукує абетки, тому що це книги, які завжди будуть запотребовані, але ніхто не хоче проаналізувати тексти.

Трапляються й зовсім макабричні ситуації, коли абетка переконує дитину:

Є у кішки кошеня,

Є в собачки цуценя,

Є в зозуленьки дубок,

А у мами є синок.

Ми, дорослі люди, розуміємо: слово, словосполучення чи речення завжди має зміст,

а дитина читає беззмістовні рядки, тому як вона полюбить те, що не має сенсу?

Отже, починаючи з абеток і текстів для позакласного читання, ми створюємо таку площину спілкування з поезією чи прозою, яка формує в дитини відчуття: усе, що доводиться вчити на оцінку, – нецікаве.

У підручнику з української літератури для 4-го класу є розповідь про книгу та навіть її елементи. Чи є якась доцільність у тому, щоб малеча запам’ятала іншомовне слово «форзац» і знала, що це таке. Ну, хіба що згодом учитиметься в Академії друкарства.

Серед текстів для позакласного читання, виданих «Навчальною книгою – Богдан»,

є фрагмент із висліду Олександра Барвінського про українську мову, написаний, звісно,

у стилі його часу (мова йменується письменною), де названо цілу низку говорів. Чи може дитина десяти літ їх запам’ятати? А текст дають для переказу.

Усе, що важко сприймається, підлягає «зазубрюванню». От діти й вчаться зубрити, щоб дати правильну відповідь учителю, замість того, аби осягати мовні обшири. Вони сто разів скажуть формулу «мова — душа народу», але самі в ту душу й не зазирнуть. То чи виростуть із них читачі?

А потім настає час класичної літератури та літератури ХХ століття. Складається таке враження, що ми тільки поставили кілька ідеологічних стовпчиків (не стовпів!), та нічого не змінили в радянських підходах до викладання літератури. Ми не зважаємо, що класики творили для своїх дорослих сучасників, і намагаємося викликати в нинішніх школярів розуміння складних для них творів. Пригадую, як в одному з інтерв’ю Павло Загребельний обурювався звістці, що його історичні романи вивчають школярі: «То не для них я писав!»

Для глибокого аналізу часу немає, та я й не ставила такої мети, але окремі постаті й тексти особисто в мене викликають здивування. <…>

Михайло Коцюбинський «Intermezzo». Річ геніальна та не вкладається в прокрустове ложе «митець і народ». Щоб інтерпретувати новелу, треба разом з автором пережити ті житейські колізії, навіть, я б сказала, тарапати, у яких опинився Михайло Михайлович. Виявилося, що він не мав грошей кудись поїхати на відпочинок, тому його й прихистив Чикаленко в порожньому маєтку. Окрім усього, це були важкі хитання чоловіка між обов’язком й останнім пізнім коханням, яке й тримало його на дусі, і розривало його хворе серце.

Ця новела переповнена чуттєвістю, невтоленою жагою, а ми беремо лише вершок: залізну руку «города», селянина з його чорною бідою.

Школярі виходять з уроку знуджені – тут же немає стрімкого сюжету, розвитку дії.

А вишукані метафори про тишу, що залягла навкруги, про пісню жайворонка, кування зозулі – то для них порожні звуки, оскільки колись мову вони вивчали, доповідаючи вчителеві правила.

Я розмовляла з педагогами, і вони говорили, що, відчуваючи глибини новели, не можуть захопити ними школярів. Авжеж, не можуть, бо школярі ще не мають того емоційного досвіду, який би допоміг їм перейнятися твором.

Тут можна згадати й унікально трагедійну геніальну новелу «Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника, адресовану дорослому читачеві, у чиїй біографії вже щось не справдилося. Але наші шістнадцятилітні діти до неї байдужі, бо їхня емоційна сфера поки що налаштована на іншу хвилю. <…>

А ось ця поезія звучить по-сучасному й називається «Слово»:

Воно колись витало понад юрмами,

Його лякали нагаєм і тюрмами

За правди дзвін, за золоті ключі.

Пішли на нього підступом й тортурами,

Схопили й розстріляли уночі.

Вродливе слово із очима карими

Упало в попіл, і в важкім огні

Воскресло знов, не квіткою, не маревом,

А серцем стало.

Й випало мені.

А ми воліємо давати дітям не емоційне слово, а прості вивірені формули, щоб було всім усе зрозуміло. <…> (Повний текст матеріалу та його продовження читайте у журналі «Дніпро» №4/2011)

Оксана Думанська, Львів

Як вже казав, я не люблю залишати матеріальних слідів своєї діяльності, тому не збираю архівів та знищую всі можливі документи. Виписки з карткових рахунків, депозитні договори, документи на нерухомість – окрім цього у шухлядах зберігаються хіба що артефакти. Як оцей, наприклад, доповідна з області на ім’я Віталіка-міністра, прикрашена його власною резолюцією: „Повішати за яйця та доповісти”. Я свого часу видурив її за пляшку коньяку у начальника юридичного управління, який не знав, чи плакати, чи сміятися, отримавши таку вказівку. З одного боку – це офіційний документ з номерами, резолюціями, вхідними-вихідними, а з іншого – знайде такий папірець ревізія, то невідомо, за що повішає самих юристів. Ми дійшли тоді висновку, що відсутність подібного документу потягне все-таки менше санкцій, чим наявність. Тепер

він лежить у моїй шухляді та нагадує про минулі звитяги.

.

Або ж ось поруч лист до НБУ, підписаний Головою казначейства банку „Україна” на прізвище „Нищий”. Не диво, що банк в результаті накрився. Чи то, наприклад, заява від одного з одеських банків, головою правління у якому значиться громадянин Гой. Я тоді спитав хлопців: „Ви здуріли? В єврейському банку голова – Гой?” „Та ти що! – здивувалися вони. – А ми якось не подумали.” У тій самій теці знаходився ще один документ епохи – лист із красномовною помилкою у підписі: „начальник крАдитного управління”. Просто-таки явка з повинною, а не помилка – Паша багато зусиль витратив, щоб повернути цього листа з канцелярії Нацбанку. Там-таки у шухляді серед артефактів лежав журнал із Хмаринчиними записами, той самий, який став причиною звільнення бідолашної дівчини. Я погортав сторінки і раптом зрозумів, що ця секретарка протрималася у мене в приймальні майже рік – термін просто-таки рекордний, враховуючи характер Сапули та її намагання охоронити мене від зазіхань з боку молодих. От, наприклад, один з перших записів „Сергій Миколайович сьогодні не в гуморі. Кричить на всіх. Аллочка вийшла від нього вся бліда. Я питаю: „Що сталося?” Вона: „Не знаю. Нічого не чула. Тільки стояла і думала, стукне він мене своїм костуром, чи ні.”

– Яке повітря! – вийшовши на вулицю, солодко, до хрусту в суглобах потягнувся Вова. – Яке тут повітря!

Повітря й справді було кращим, ніж у Москві, та й краєвид скидався на нормальний – дерева, квіти, зелена травичка. Праворуч на пагорбі сяяв вогнями центральний корпус з рестораном і готелем, біля нього затишно розташувався невеличкий басейн з альтанками для відпочинку, а, власне, поле для гольфу було далеко й ховалося від мого цікавого погляду в ранніх сутінках. Може, спробувати, як воно – стукати ключкою по м’ячу? В телевізорі виглядає непогано.

– Главар буде за пару годин. Давай не втрачатимемо часу, присядемо біля басейну й повечеряємо.

– Жаль, я плавок захопити не додумався.

До басейну вела доріжка, обсаджена квітучими кущами. І поки ми просувалися нею, з альтанки у дальньому кутку вийшло двоє дівчат. Ще на ходу вони стали розстібати сорочки, і стало помітно – чи то здалося – що вони теж не додумалися захопити купальників. Мимоволі пришвидшивши крок, я став придивлятися. Дівчата зупинилися біля бортика і тут уже остаточно заходилися роздягатись. Купальників на них і справді не було, ба навіть білизни теж – під сорочками та джинсами обидві виявилися голими, як турецькі святі. Кинувши одяг просто на підлогу, одна, більш рішуча, з веселим виском стрибнула солдатиком у басейн, друга ж задумливо взялася пробувати воду ногою.

Така безпосередність не могла не вразити, я озирнувся на Вовку і раптом побачив, що мій супутник підібрався, неначе чекаючи нападу.

– Не витріщайся, – стиха мовив Франкенштейн, наблизившись впритул. – Це солнцевська братва відпочиває. Їхні шмари.

Я опустив очі. Що ж, прохання господарів треба поважати. Не бачу нічого поганого в тому, щоб витріщатися на голих дівчат, але до чужого гольф-клубу зі своїм статутом, як відомо, не ходять. Звісно, зовсім не звертати уваги на мокрих німф, що розважалися у воді, я не міг, а тому поки влаштовувалися в альтанці, кликали офіціанта і замовляли вечерю, краєм ока спостерігав за безкоштовним шоу. Здається, мої полум’яні погляди не лишилися не поміченими, бо, накупавшись досхочу і сяк-так прикривши мокре тіло одягом, молодша з купальщиць попрямувала до нашої альтанки.

– Мужчини! У вас буде закурить?

Вона зупинилася просто біля мене і дивилася в обличчя безсоромними очима. Сорочка, зав’язана вузлом на животі, давала можливість погляду вільно мандрувати за пазухою, обмацуючи звабливі опуклості зі зморщеними від води пипками. Та й джинси на німфі також не були застібнуті, відкриваючи цікавому чоловічому оку зрошений крапельками золотавий животик і світленьку кучеряву доріжку волоссячка під ним. Я важко ковтнув слину.

Вова галантно простягнув пачку цигарок і розкрив її точно перед моїм носом. Прийшовши від цього руху до тями, я знайшов на столі сірники і чиркнув, пропонуючи вогню.

– Дякую, мужчини.

Дівчина пустила цівку диму просто мені в обличчя, розвернулася й рушила разом із подругою до альтанки, з якої з’явилася кілька хвилин тому. Придивившись, я побачив, що там бавилися горілочкою її супутники – різнокаліберні стрижені хлопці.

– Що це було? – уточнив я у Вови.

– Не базарь, – несподівано грубо відповів він.

До вишуканої вечері просто неба нам також було подано горілку. Я не люблю горілки, тим більше московської, але що поробиш – закони гостювання примушують. Цокнувшись і промимривши, „за зустріч”, я отримав змогу оцінити різницю між традиційними напоями народів-братів. З чого ж вони її тут женуть?

Вовчик помітив мою реакцію на елітний місцевий напій.

– Не подобається?

Я тактовно промовчав.

– Ваша горілка краща, – кивнув Франкенштейн. – А знаєш, чому ви називаєте її горілкою, а ми водкою?

– Мабуть, тому, що наша горить?

– Точно. До речі, це й було ноу-хау Дмитра Менделєєва.

– В смислі?

– В прямому. Сподіваюся, ти пам’ятаєш, якою була тема його дисертації?

Я розвів руками:

– Перевіряєш? Розведення спирту водою. 40 градусів. Це тобі кожен школяр скаже.

– А чому саме сорок? – хитро примружився Франкенштейн.

Отут уже змішався я.

– І справді, чому сорок? Мабуть, стандарт такий. Зручно. Для круглого рахунку.

– Сідай, два, – Франкенштейн любив продемонструвати свою інтелектуальну перевагу. – Сорок градусів – це найміцніший розчин спирту, який не підтримує горіння при кімнатній температурі.

– І що? – не зрозумів я.

– А те, що коли з п’яних очей перекинуть пляшку і на неї свічку, то все село не займеться.

А й справді. Я про це ніколи не замислювався. Пам’ятаю, бабуся гнала самогонку і закривала кран, як тільки налита у ложечку рідина не спалахувала. Пам’ятаю парубоцький фокус, коли вмочуєш палець у домашню горілку і підпалюєш його, лякаючи таким чином дівчат. Коктейль Б52, який не завжди хоче запалюватися, пам’ятаю, а звести все до купи інтелекту не вистачає.

– Да, блін, Вова, зброя не ржавіє! – я жартома постукав пальцем по його голові. – Розвідник і є розвідник.

Він задоволено засміявся.

– Доброго вечора! – долинув ззаду незнайомий голос.

Я повернув голову. З боку альтанки, зайнятої стриженою компанією, до нас наблизилося двоє хлопців. Меншенький явно був за головного, бо тримався першим і першим же взявся за спинку стільця біля мене.

– Ви дозволите?

– Прошу, – широким жестом запропонував Франкенштейн. – Вип’єте?

На вигляд хлопцям було по тридцятнику, може, трошки більше. Русявий, дещо бляклий, що тримався, як командир, всівся з розмаху на стільця і показав товаришу на місце поруч.

– Сідай, братан, – він кинув на нас уважним поглядом. – Це – мій братан.

Я давно не чув такої лексики й мимоволі посміхнувся, чим викликав уважний погляд русявого.

– А ти сам звідки, братішка?

– З Самари, – раптом втрутився замість мене Вова. Чому він вибрав саме це місто – не знаю.

Більшенький похмуро похитав головою.

– Знаю. Я був у Самарі. Там велика пересилка.

Щоб не розреготатися, я міцно стиснув зуби. Вова широким жестом налив гостям дві чарки.

– Пригощайтеся.

Почекавши, поки русявий командир торкнеться пригощення, більшенький чорнявий хлопець і собі взявся до справи. Приклад гостей наслідували й ми.

– За здоров’я!

Ну не йде мені московська водка! Хоч у вісімдесяті не йшла, хоч зараз!

Русявий зазирнув мені в обличчя:

– А там у вас, в Самарі, є люди, які вам допомагають?

– Допомагають? – я зиркнув на Вову.

– Так, – русявий відслідкував мій погляд. – До нас часто люди звертаються, просять допомоги. Ну ми, звичайно, їм допомагаємо.

– А-а. Це добре.

– Приходять люди з проблемами різними всякими. Треба ж людям допомогти?

– Треба, – посміхнувся я.

– Братішка, – звернувся раптом русявий до Вови. – А чого це він сміється?

– Він не сміється, – твердо заперечив Франкенштейн.

Хлопець втупив у мене свої бляклі очі. Погляд його нагадував зміїний – без жодних ознак людських емоцій або думок. Від цього мороз пробирав поза шкірою – і посмішка сама собою злізла з моїх губ.

– Він не сміється, – ще раз нагадав Вова. – Вам здалося.

– Коли мені здається, я не говорю, – олив’яним голосом заперечив солнцевський командир.

У повітрі запахло небезпекою, хоч я й не міг зрозуміти, що сталося. Ну, посміхнулася людина – хіба це гріх?

– Доброго вечора! – раптом почулося з іншого боку.

Ми обернули голови. До столика наближалися три постаті, в одній з яких я одразу пізнав Вовчиного „главаря”. Другий з компанії нагадував колобка, весь час шкірив зуби і носив зачіску під літнього Елвіса Престлі – великий кокон срібного від сивини волосся. Третій же був високим, довгоруким, але на відміну від Франкенштейна дуже пропорційним і зграбним – скоріш за все, колишнім спортсменом.

Братки разом із нами підвелися з-за столу і першими привіталися з сивим Елвісом. Вони явно були знайомі.

– Ігор, – простягнув мені руку спортсмен.

– Сергій.

– Це – ваші гості? – шанобливо запитав Елвіса русявий браток.

– Так, – радісно відгукнувся той. – Сидіть, ми зараз стільці візьмемо.

– Не будемо вам заважати.

– Яке там заважати! Що ви!

– На нас там люди чекають. Незручно, коли люди чекають.

– Ну, як знаєте.

– Гарного відпочинку! – хлопці вийшли з-за столу, попрощалися та рушили в бік своєї альтанки.

Тут у мене задзвонив мобільний. Ірка завершила свої зйомки і питала, як до нас доїхати. Поки я уточнював у Вови орієнтири і переповідав їх дружині, нова компанія вже затишно розташувалася біля столу.

– Вовчику, а що цей солнцевський до мене причепився?

Франкенштейн знизав плечима:

– А в них робота така – чіплятися. За базар, за посмішку. Ти, юначе, мало не нажив собі неприємностей.

Я засумнівався:

– І що, просто тут, у гольф-клубі, почали б розборку?

– Тут чи в іншому місці – як зачепилися, то вже не злізуть.

– Так я ж завтра тю-тю і додому.

Франкенштейн поплескав мене по плечу:

– Твоє щастя. А базар все одно треба фільтрувати. Тут тобі не Київ.

…

Ми потрошку прибили всю горілку і замовили нової. Розмова ставала гучнішою. Я відчував, що язик вже не одразу вимовляє деякі літери.

– Хто це? – запитав я Франкенштейна стиха, показуючи на товстого Елвіса.

– Наш віцик з питань безпеки. Колишній ментовський генерал.

– А це? –повів я очима в бік спортсмена.

– Ти що, дурний? – вирячився Вова. – Це ж віце-прем’єр!

– Чий?

– Що значить, чий? Віце-прем’єр Росії з гуманітарних питань.

Тю-у! Спортсмен виявився зовсім не спортсменом. А може, в Росії спорт теж належить до гуманітарних питань? Ця думка видалася дуже дотепною, і я голосно засміявся.

Мокра компанія зі шмарами продефілювала мимо нас, не звернувши цього разу уваги на мій сміх, натомість приязно відсалютувавши.

– Клас! – підняв великого пальця вгору віцик із безпеки.

– А я теж хочу купатися, – раптом п’яно сказав наш вельможний гість. – Хто зі мною?

Голова моя вже добряче крутилася, тому вмочити її в басейн було б не зайве. Приблизно так я і висловився. Плювати на плавки, а точніше, на їхню відсутність – зараз труси такі шиють, що від плавок не відрізниш. Тим більше, що дівчата он як купаються, в натуральному, так би мовити, вигляді.

Спортсмен-віце-прем’єр, як виявилося, був напоготові, тобто з купальним причандаллям, і за якусь хвилину ми з ним з розбігу плюхнулись у воду.

Він і справді виявився спортсменом – майстром спорту з плавання – і вмів дуже красиво стрибати з борта. Ми спробували плавати навипередки, і я навіть не сильно відстав – короткий басейн нівелював технічні переваги. У воді мені полегшало, очі знову почали фокусувати цей світ, але за столом на нас чекала ще одна пляшка гидкої московської горілки.

Главар періодично надзвонював комусь з мобільного. Елвіс розповідав анекдоти. Вова виглядав найтверезішим, але і в нього блищали очі.

– А я люблю ваші пісні, – сказав через стіл віце-прем’єр з гуманітарних питань.

– Мої? – уточнив я.

– Ваші, українські. Давай, заспіваємо.

– Так акомпанементу ж нема, – мляво заперечив я. Мені не хотілося співати з віце-прем’єром.

– Зараз щось придумаємо, – він погукав офіціанта. – Шановний! А чи нема у вас раптом гітари?

– Вибачте, – до неможливості коректний хлопець звик не дивуватися капризам клієнтів. – Гітари нема. Але у холі головного корпусу є рояль.

– Значить, я буду грати на роялі, – оголосив віце-прем’єр і підвівся з-за столу. – Де тут головний корпус?

– Та зачекай ти, давай іще по одній! Бо голосу не буде.

Усі потроху перейшли на „ти”.

Я вихилив ще одну чарку і здивувався, що практично не відчув смаку. Але те, що було далі, пам’ятаю вже не зовсім чітко. Здається, подзвонила Ірка, і Франкенштейн визвався зустріти її на в’їзді. Елвіс бігав навколо віце-прем’єра і заявляв, що він давно мріяв почути, як той грає. Врешті-решт ми дісталися холу, де стояв білий „Стейнвей”. Віце-спортсмен всівся до нього і пройшовся по клавішах. Грав він і справді непогано, от тільки я співати вже не міг. Тому після „Розпрягайте, хлопці, коней” перейшли на „Очі чорниє”. Усі аплодували, аж поки в холі знову намалювалися солнцевські. Я кусав губи, щоб знову не розсміятися, і не міг себе здолати.

Прийшов до тями від того, що відчув м’які жіночі руки на своїх плечах. За моєю спиною стояла Ірка, здивовано оглядаючи мізансцену.

Посеред велетенського холу, прикрашеного пальмами та китайськими вазами, за білим роялем сидів розхристаний чоловік з мокрою після купання головою і видавав темпераментний джаз у суміші з блатним шансоном.

Біля роялю танцювало дві пари – русявий коротко стрижений хлопець тримав за дупу напівголу білявку, другий, вищий і чорніший, прилип до молодшої і вищої дівчини так, що не завжди втрапляв у складний ритм. У фотелі поруч сидів товстун з сивим коком а-ля Елвіс Престлі і періодично плескав у долоні. За його плечима стояв Франкенштейн у короткуватому піджаку, серйозний, немов на похороні, а Главар схилився до роялю, немовби намагаючись розшифрувати музичну абракадабру, що линула звідти.

– Хто це? – запитала Ірка, показуючи на піаніста.

Я, як міг, навів різкість:

– Віце-прем’єр Росії, якщо не помиляюсь.

– А це? – вона кивнула в бік солнцевських.

– Це братва.

– Братва? – не зрозуміла вона. – Бандити?

– Тс-с-с, – я приклав палець до рота. – Вони не люблять, коли хтось сміється.

– Зачекай, – Ірка потрусила головою, намагаючись зосередитися – А хто, ти сказав, сидить біля рояля?

– Віце-прем’єр Росії з гуманітарних питань.

Я ще раз обвів поглядом компанію, намагаючись прийти до тями.

– А-а. Ну якщо з гуманітарних, то це логічно, – сказала моя мудра дружина. – Кому ж іще сидіти біля рояля, як не фахівцю з гуманітарних питань?