Гумор літератора – влучний та незлий. Він добирає найцікавіше із поезії українських авторів та ретранслює своє бачення. Його пародії легкі та невеликі за обсягом. Їх часто хочеться перечитати ще раз, ще раз посміхнутись і пізнати глибину. Автор вміє жартувати на непересічні теми – і в цьому його талант. Це звичні для нашого сьогодення речі, повсякденні ситуації, дуже типові, а тому такі близькі кожному, такі життєві. Він уміє жартувати не тільки над тим, що нас оточує, а й над самим собою, а це – чи не найвищий щабель людської мудрості. Його гумор не перетинає межу непристойності, за якою «вже не смішно», але від цього не має вигляд пісного.

У такому жанрі як пародії завжди є ризик зробити невдалий переспів, однак це не про Анатолія Крата: він вириває буквально пару рядків із контексту та будує за його мотивами свій твір, часто використовуючи прийом літературного шаржу. Хоч і використовує при цьому часто стиль автора оригіналу.

Сама збірка складається з кількох частин. Перший розділ має назву «Пегас кульгає на парнас». У ньому багато різнобарвних пародій, а завершує його пародія на самого себе, яку автор так і назвав: «Автопародія».

Другий розділ «Любов збурює кров». Це теж збірка поетичних пародій – здебільшого інтимна лірика. Жартувати над почуттями – справа невдячна, але автору вдається це робити так по-доброму і влучно, що викликає у читача лише посмішку. Автор використовує гіперболізацію та сарказм для підсилення ефекту. Книга для дорослих – адже багато відвертого інтиму заримовано в ній.

Дотепними є згадка у поезіях авторів, вірші яких пародіює автор. Часом Анатолій Крат обережно торкається і релігійних сюжетів – майстерно, ненав’язливо, щиро. Тематично пародії дуже розмаїті, автора надихають абсолютно різні напрямки.

«Обмеженість безмежна» – назва третього розділу збірки. Це розділ авторських афоризмів – коротких авторських висловів, які вражають своєю глибиною та гумором. Часом вони є пародіями на народні прислів’я та приказки – які так само мають всі шанси піти в народ і стати не менш популярними, ніж оригінали. У книзі їх поділено за темами. Також цей розділ вміщує словник-жартівник, у якому автор по-своєму пояснює значення деяких слів.

Загалом книга легка, її можна «ковтнути» за один вечір, що не заважає зробити збірку настільною, перечитувати час від часу, аби підняти настрій.

Чудова нагода усміхнутися світові й подивитися на себе через призму пародії!

Юлія Фомічова

The post Погляд на світ через призму пародії. appeared first on Література. Сучасна українська література. Всеохопний літературний портал.

Якою буде книга, якщо її візьметься писати психолог? Відповідь на це питання можна спробувати дізнатися, прочитавши відвертий роман «Незалежність, або Мамина доця» Владислава Котигорошка. У інтерв’ю для «Друга Читача» автор ділиться подробицями свого шляху до написання роману й розказує, яким чином «кіно» плюс «психологія» дорівнює «література».

— Розкажіть трохи про ваш літературний досвід. Це ваш перший виданий\опублікований твір? Чи писали щось до «Маминої доці»? Як би ви описали свої стосунки з літературою?

Так, це перший виданий твір, але не перший написаний. До «Маминої доці» я написав ще чотири роботи. Майже всі вони в одному жанрі — це соціально-психологічні романи, окрім передостанньої – антиутопії.

Писати великі за обсягом твори я почав далеко не відразу. У дитинстві в мене з цим видом творчості взагалі була проблема: я не міг написати навіть коротенький твір на домашнє завдання, тому мене мама рятувала. Проте одного дня їй це набридло, і вона сказала, аби сам пробував писати, адже так не могло тривати весь час.

Я був у розпачі й думав, що це крах. Однак після двогодинного пускання сліз я все-таки вирішив спробувати. Нам на домашнє завдання тоді, в третьому класі, дали написати коротку казку. Я взяв себе в руки і все-таки впорався із завданням, але великого бажання писати все одно не мав ще якийсь час.

Ситуація кардинально змінилася, коли в тринадцять років почав активно читати (до того я ненавидів це робити). Щоправда, я захопився прикладною, психологічною та бізнесовою літературою, не художньою, і в мене виникло бажання стати психологом, коучем або експертом в області саморозвитку. Однак, подумав я, що ж це за спеціаліст, який не написав жодної книги? Тож без зайвих роздумів я в 14 років вирішив написати свою першу книгу «Я — досконалість». Якщо коротко, то це був мій виклад основних ідей фільму «Секрет» і таких книг, як «Думай і багатій», «Як розмовляти де завгодно та з ким завгодно», «Багатий тато — бідний тато», «Камасутра для оратора» і т.д. Тобто я охопив у книзі одні з найголовніших умінь (на мою думку) і навичок, якими повинна володіти прогресивна людина нашого часу. 

«Я – досконалість» стала серйозною причиною замислитися над написанням художньої книжки. Під впливом фільму «Достукатися до небес» я вирішив написати «100 днів життя». Це історія про львівського брокера, який тривалй час страждав на депресію й одного дня дізнався, що має рак мозку. Написання роману я закінчив за пів року, але довелося доповнювати й переписувати його три рази, адже п’ятнадцятилітньому не легко писати про життя тридцятилітнього чоловіка зі смертельною хворобою.

На інших книгах я б не став тепер зупинятися в цьому інтерв’ю, але я обов’язково їх видам, окрім «Я – досконалість».

У дитинстві, як я вже згадував, не писав, але дуже сильно любив придумувати сценарії перед сном. Це були сценарії про мене в майбутньому. Я міг тиждень вигадувати одну історію, а потім брався геть за іншу. Наприклад, один тиждень я уявляв себе агентом таємних спецслужб, наступний раз – крутим байкером, а далі взагалі укладав договори з дияволом. Яка б то не була історія, вона обов’язково мала чудово візуалізуватися. Тому часом я подумки знімав ледь не голівудські кінофільми.

— Складається враження, що кінематограф мав на вас більший вплив, ніж художня література. Чи не хотіли б ви зрештою написати сценарій фільму чи серіалу? Якщо так, то про що саме?

Кінематограф мав вплив на мене лише на початку. Далі мене почали зачіпати історії людей і різноманітні психологічні теорії (у період навчання у вузі). Якщо говорити про сценарій фільму, то я б дуже хотів екранізації тієї ж «Незалежності» й інших написаних мною книг. Гадаю, що це пов’язано з тим, що я «пишу картинками». Тобто мені необхідно спочатку уявити, побачити образ, подію, аби щось написати. Якщо картинки немає, то аркуш у ворді лишиться білим.

—  Більшість персонажів у романі (чи ви б визначили жанр вашого твору якось інакше?)  – жінки. Наскільки легко вам було створювати їх, чи були певні складнощі? Поділіться досвідом, як відбувався цей процес?

Я погоджуюсь, але додав би «психологічний». Текст написаний від першої особи, у ньому описано багато особистісних переживань, використано напрацювання деяких психологічних течій та шкіл (психоаналіз, логотерапія, психодрама).

У книзі справді багато жінок, на відміну від моїх попередніх робіт. До того ж, до «Маминої доці» жінок не було серед головних персонажі моїх творів, що не дивно, оскільки чоловіку, на мою думку, звичніше писати про чоловіка, особливо якщо розповідь у тексті – від першої особи. Складнощів у створенні жіночих персонажів я не відчував, але мені було б цікаво почути думку жінок щодо цього роману.

Гадаю, що проблем не виникало через мою психологічну освіту, яка допомагає випрацювати добре розвинену емпатію. До того ж, я прекрасно розумів, що мав спробувати мислити як жінка, адже в іншому випадку це було б фіаско.

Якщо говорити про процес створення персонажок, то я завжди починаю з імені (для головних героїв ніколи не підбираю банальні), далі прописую її зовнішність, погляди на життя, особистісні риси, унікальні особливості та яку роль вона має відіграти в книзі. Також завжди намагаюся максимально зануритися у внутрішній світ героїв і їхні почуття.

 — У головної героїні, Амелії, досить складний початок життєвого шляху. Ви показуєте її розвиток як особистості, її переживання, кожен її вибір і як на нього чи не завжди впливають значимі для неї інші. Але між рядків проглядає та система, у якій жінку об’єктивують, у якій жінки самі починають об’єктивувати себе й інших. Чи помилюсь, якщо скажу, що ви запрошуєте читача з’ясувати, де закінчується несвобода і починається свобода?

Пишучи роман, я не замислювався над настільки глобальними питаннями, як місце жінки в патріархальній системі й не збирався їх висвітлювати. Проблема свободи загалом справді має центральне значення в романі, але я її розглядав не як проблему соціуму, а як внутрішньоособистісну проблему. Адже кожен із нас стикається із цим внутрішнім конфліктом, незалежно від статі.

Свобода починається з моменту, коли особистість може зробити три речі:

1. Відповісти на питання «Хто я є і що тут роблю?»
2. Відпустити всі образи та кривди.

3. Знайти в собі достатньо мужності полюбити світ таким, яким він є.

— Чи відрізняється ваш оригінальний задум, яким він був ще на початку написання, від того результату, який матеріалізувався в друці?

Так. Насправді я думав написати щось у стилі «Реквієм за мрією», з дуже драматичним кінцем. Але, як бачите, вийшло трохи інше

Причина проста. Я в цій книзі вирішив експериментувати з побудовою сюжету… План історії був відсутній. У попередніх текстах я завжди детально прописував сюжет і слідував йому. Тепер книга ніби писалася сама собою (вирішив спробувати рекомендацію Кінга). Я творив суто на відчуттях.

Чи задоволений результатом? Так. Чи це найкращий спосіб писати? Ні. Однак переконався, що обидва принципи мають право на існування. Просто необхідно користуватися тим, який найбільше пасує стилю написання.

Якщо повернутися до оригінального задуму, то я хотів написати жорстоку драму, в якій висвітлена проблема вживання наркотиків. Однак у процесі створення роману я зрозумів, що текст не обмежиться цією темою. Це роман про дорослішання, про пошуки себе, про стосунки батьків і дітей, про вміння пробачати й приймати себе та інших.

Роман Владислава Котигорошка «Незалежність, або Мамина доця» можна придбати в онлайн-крамницях:
Онлайн Криївка: https://kryivka.net/books/nezalezhnist_abo_mamyna_dotsya/

ВсіКниги:

https://vsiknygy.com.ua/books/nezalezhnist_abo_mamina_dotsya_568867/

The post Не(звичайні): Владислав Котигорошко appeared first on Література. Сучасна українська література. Всеохопний літературний портал.

Не(звичайні) – це серія розмов із авторами видавництва «Зелений пес» про їхнє «собаче» життя після друку. Стати поетом, письменницею, казкарем – хіба до такого можна докотитися? Звичайно можна. І незвичайно теж.

Марусі Щербині 14 років, а вона вже видала власну книжку й навіть почала писати цілу пригодницьку серію! «Небилички від Марічки» вийшла друком у травні та вже встигла захопити юних (і не тільки) читачів. Про карколомні письменницькі плани, які ця завзята життєрадісна дівчинка вже втілює в реальність, ми з нею початилися, щоб не порушувати жодних карантинних приписів.
Марічко, чим читачів зачаровують твої історії?)

Ця книжка про вигадані світи, чудернацькі пригоди та здійснення мрій. Про справжню дружбу й неймовірні дива, що можуть трапитися з будь ким із нас)

Звучить дуже круто! А з ким читач відправиться в подорож?

Героями моєї книжки є звичайні дітлахи, що живуть у нашому реальному світі. Оскільки книжка складається з кількох розповідей, то й головний герой не один.

Є події, узяті з реального життя) Наприклад, прототипами деяких героїв є моя сестричка та її друг)

А якими вигаданими світами можна помандрувати в «Небиличках»?

Читач зможе потрапити в Країну Дитячих Мрій, помандрувати Країною Музики й Крижаною Імперією. Кожен зможе здійснити подорож туди, де все можливо, навіть неможливе. Й усюди на читача чекатимуть цікавезні пригоди й нові друзі)

Слухай, ну таке нафантазувати — це треба мати скільки часу і натхнення! Довго писала книжку?

Приблизно рік)

Іноді в людей, що пишуть вірші чи прозу, буває такий стан, коли писати хочеться, але нічого путнього на думку не спадає, або все не подобається й узагалі хочеться кинути цю затію. Бувало в тебе таке? Чи писалося легко?

Писалося легко, я фантазувала і записувала свої мрії. І в моїй книжці вони всі здійсненні)

Можна сказати, що писати — це твоє хоббі?) А чим ще любиш займатися?

Так, писати — це моє хоббі) Я дуже люблю цю справу, та, крім цього, дуже люблю танцювати, займаюся хореографією. Також люблю малювати, фотографувати, полюбляю пекти)))

Класно, стільки всього) А чим хочеш займатися у майбутньому, що спробувати?

У майбутньому я мрію стати письменницею) А ще дуже хотіла б відкрити власну кав’ярню-книгарню, щоб пити каву й читати книжки))) І я дуже мрію про танці, та не впевнена, що це буде моя професія, певно, таки хоббі)))

Бажаю тобі успіхів у всьому!) Ти видала справжнісіньку книжку, тож тебе вже можна називати письменницею! Багато дорослих і дітей мріють про те, щоб їхні твори друкували й читали. Було складно видати книжку? Розкажи трошки про те, як твій рукопис зрештою опинився на полицях книгарень як «Небилички від Марічки»)

Дякую) видати книгу було нелегко. Спершу ми шукали редактора, ілюстратора і видавництво, що погодилося б друкувати мій рукопис. Тоді було багато незвичної роботи, але дуже цікавої, і мені вона надзвичайно сподобалася.

Книжку видавали довго, але коли це нарешті сталось, я почувалася дуже щасливою — здійснилася моя мрія!)

Не страшно було подавати рукопис у видавництво? Молоді письменники і письменниці часто бояться це робити й думають, що їхній текст не вартий уваги. Що можеш порадити тим, хто сумнівається в собі?

Так, було страшно. Я не знала, як люди відреагують на мої твори, і тому хвилювалася, адже всі бояться критики. Але, на щастя, все минулося добре, а найбільше переживала мама) Тим, хто сумнівається в собі, я би порадила не нервуватися, завжди можна спробувати ще раз. А може, інші люди зможуть підказати щось, порадити, як зробити краще.

Критика — це добре)

От не можу з тобою не погодитися) А комусь ще розказуєш про «Небилички від Марічки»? Рекламуєш її? Чи вважаєш, що книжка має знайти свого читача сама?

Ні, рекламою займається мама)

Розповідає своїм друзям і знайомим)

А як щодо того, щоб написати редакціям радіостанцій чи видань? Або взяти участь у книжковій виставці?

Чудова думка! Я маю брати участь у книжковому арсеналі наступного року) А ще я проводила онлайн-зустріч у Zoom з дітьми з однієї з київських шкіл)

Звучить круто! Плануєш іще такі зустрічі?

Якщо запросять, я залюбки погоджуся. Це дуже цікаво!

Знаю, що ти брала участь у багатьох літературних конкурсах. У яких саме?

Я кілька разів брала участь у конкурсі ПероДактиль. Це було цікаво, а цього року я навіть зайняла призове місце. Це сталося так несподівано, я навіть не очікувала, бо всі думки були про книжку) Також я брала участь у конкурсі Literature Future, теж пройшла у фінал і поїхала на фестиваль у Чернівці. Там я зустріла багатьох цікавих письменників і познайомилася з дітьми, що теж пишуть історії) Зустріла Марту Левченко, Яніну Соколову, Вадима Крищенка, Любов Відуту й інших)

От персонажі твоєї книги — мрійники. А можна спитати, про що мрієш ти?

Я неабияка мрійниця, їх у мене багацько) Це складне питання, усіх мрій і не перелічити. Я мрію про щасливе майбутнє, про подорожі й нових чудових друзів. Я мрію, щоб в нашій країні люди читали й розмовляли українською, щоб любили і плекали нашу прекрасну мову. І намагаюся робити для цього все можливе)

А ще, хочу щоб у нашому світі траплялися дива)

Таке майбутнє було б чудовим! Думаєш над наступною книжкою? Про що б хотілося ще написати? У яких конкурсах узяти участь?

Так, думаю) Я люблю писати і роблю це щодня, тож книжок вже, мабуть, назбиралося чимало)))

Щодо конкурсів — не знаю, можливо, знову ПероДактиль)

А можеш у двох словах розповісти, про що одна з цих майбутніх книжок? Можливо, плануєш серію пригодницьку?)

Я планую видати серію книжок про цікаву веселу сімейку та їхні неймовірні пригоди)

А зараз працюю над трилогією про давню карпатську магію. Називається «Мольфари»)))

Бажаю тобі, щоб ці книжки писалися так само легко, як «Небилички»! До речі, як з’явилася ідея цієї книжки?)
Це цікава історія))) Було все так: одного разу взимку я каталася на лижах і випадково впала. Саме тоді я зрозуміла, що десь у глибині мого розуму з’явилася якась цікава ідея. З першого разу я не змогла збагнути, що саме це була за ідея. Тому я з’їжджала і з’їжджала, падала і падала, доки не зрозуміла, що хочу написати книжку про пригоди у фантастичних світах) До речі, в «Небиличках» є момент, де дівчинка їде на лижах і падає) Катання не минуло даремно)))

Отак катаєшся собі на лижах, і тут ні сіло ні впало (ну майже) — книжка взяла і нагодилася. Якщо з вами таке трапляється, сміливо хапайте ідею за хвіст, пишіть, малюйте, друкуйтеся. Якщо ви того хочете, значить воно того варте. Як довела Марічка, навіть небилички можуть стати реальністю.

Підготувала Свєтослава Милорадович

The post Не(звичайні): Маруся Щербина appeared first on Література. Сучасна українська література. Всеохопний літературний портал.

«DSP» можна розшифрувати і як «Dead Society Poets», і як «Дуже Сильна Поезія» — ті, хто дивився фільм «Товариство мертвих поетів» з Робіном Вільямсом, легко можуть впізнати змінену назву й зрозуміти, чим живе спільнота. Спочатку засновник «DSP» Алекс Боровенський збирав охочих на камерні поетичні вечори, які проводили різними мовами; згодом ці зустрічі дали матеріал для вистав – так з’явилася театральна спільнота «DSP», яка з 2016 року готує поетичні постановки, зокрема за віршами українських поетів: Шевченка, Костенко, Стуса, представників Розстріляного Відродження. До кожної вистави «DSP» проводить кастинг професійних акторів.

Першою виставою спільноти стала «Розстріляні Від(ро)дження», складена рядок до рядка з віршів Зерова, Семенка, Хвильового, Плужника, Теліги, Тичини та інших страчених сталінським режимом митців і мисткинь першої половини ХХ століття. За словами творчого колективу, ця вистава відрізняється від інших поетичних постановок  спільноти «мінімалістичним сценічним рішенням, сучасним режисерським баченням, поєднанням пластики та поетичного слова». Вистава приймала участь у програмі «Книжкового Арсеналу 2019» й стала кращою драматичною виставою Всеукраїнського фестивалю театрів-лабораторій «VIEfest 2019».

Далі з’явилися «Ко:Ліна Костенко» і «Стусанина»; останню зіграли порівняно нещодавно — у кінці 2019. Наталія Пономарьова, акторка й активна учасниця «DSP», розповіла «Другові читача», чому вони варті уваги.

«“КО:Ліна Костенко” – це поетична вистава за віршами Ліни Василівни Костенко. У виставі підіймаються важливі питання, які турбують не тільки поетесу, але й значну частину суспільства. Це тема екології та Чорнобиля, тема історії і втрачених поколінь, тема пам’яті, яка ще живе в нас, тема мистецтва та майстрів і, зрозуміло, тема любові. Вісім дівчат на сцені втілюють різних персонажів, котрі не можуть бути байдужими до того, що відбувається. Вистава легко підіймає тебе до небес, і так само легко спускає на землю. Заворожуючий ритм дарує то сміх, то сум і тугу, народжує думки. І все це про те несказане, щолишається, коли Петро гуляє по Чорнобильській зоні, а “Фрам” Нансена розбиває льоди, коли страшні слова переплітаються з балачками діда Мусія, а лічильник Гейгера захлинається, коли є висота, то ніхто не може залишитися байдужим».

Прем’єра вистави «Стусанина» відбулася у грудні 2019 року. Постановка не схибила,  як і попередні: характер поезії Василя Стуса вдалося передати дуже точно.

«Нова вистава театральної спільноти “DSP”, яка подарувала нам “Розстріляні Від(ро)дження” та “КО:ЛІНА”. Поставлено та інспіровано віршами Василя Стуса. Це вистава про відчуття ліктя товариша і про відчуття ліктя під ребрами… Про те, якими ми могли би бути, і про те, якими ми є… 8 чоловіків, 19 текстів, 1 сцена. Не треба очікувати, що можна просто пересидіти, перечекати і просто розслабитися. Вистава провокує на реакції, відчуття, емоції різного спектру. Бо ж коли ти намагаєшся робити вигляд, що тебе то все не стосується, рано чи пізно прийдуть й по тебе. Вистава вчить не ховатися, не робити вигляд що все добре, і вчить вона тебе стусанами. Такі уроки не забуваються, бо “Стусанина” неминуча…».

«DSP» також створює англомовні проєкти: найпопулярнішим є «English Songs as Poetry» («Англійські пісні як поезія»), який витримав уже вісім версій. Окрім того, актив «DSP» та ProEnglish Theatre вже третій рік поспіль організовують — Pro.Act Fest — перший міжнародний англомовний театральний фестиваль в Україні, що цього року проходитиме з 28 лютого по 1 березня в Києві у Центрі Леся Курбаса.

Три згадані вистави «DSP» українською мають спільний наскрізний мотив — боротьба, подолання труднощів, гартування особистості. Можливо, це збіг, але саме боротьба, іноді й виживання — це умови, за яких існує сучасний незалежний український театр. З ініціативи Гільдії незалежних театрів і за підтримки Українського культурного фонду в 2018 році ГО «Культурна асамблея» провела дослідження стану театрального сектору в Україні. Згідно з результатами недержавні театри не мають можливостей отримувати фінансову підтримку: 80% – 90% коштів, що передбачені бюджетом на потреби театрального сектору, отримують державні театри. Наразі ситуацію намагається змінити Асоціація «Український незалежний театр», створена у липні 2019 року, а також уже згадані Гільдія незалежних театрів та УКФ, але поки що актори незалежних театрів продовжують боротися за існування і на сцені, і в житті.

За подіями «DSP» можна слідкувати на їхній сторінці у Facebook: https://www.facebook.com/dsptheatre/.

З програмою фестивалю Pro.Act Fest можна ознайомитися  в події у Facebook, а також на сторінці фестивалю за посиланням: https://proenglishtheatre.com/proactfest.
Фотоматеріали надані ProEnglish Theatre.

Текст: Свєтослава Милорадович

The post Колінами і ліктями — єдиними. Українська поезія на сучасній театральній сцені. appeared first on Література. Сучасна українська література. Всеохопний літературний портал.

Розвідник, учасник війни в Афганістані, перекладач з китайської, бард, автор книжки «Мишасько і розгардіяш» про пригоди мишеняти-пустуна — це все одна людина, В’ячеслав Купрієнко. Поговорити з ним встигла у перерву між зустрічами зі школярами в одній з київських бібліотек — організованими й  веселими розгардіяшами. За кавою, у затишному кабінеті завідувачки слухала про те, як воно — придумувати живі історії, серфити з дітьми на одній хвилі й блукати в темряві.

—  Сьогодні за п’ятибальною системою все пройшло на п’ятірочку. Зазвичай нижче четвірки в мене не опускається. Хоча буває по-різному — від віку залежить, які діти. Якщо дошкільнята, з ними трохи по-іншому треба. Читаєш їм, слухають — ооотакі оченятка! А взагалі, діти хочуть екшн. Коли от приходять Письменники, Поети (робить бундючне обличчя), дітям зразу стає нудно.

— З дітьми треба вміти спілкуватися, зацікавити їх, «включити» якось.

— Так, з ними спілкуватись треба активно: «Ви теж так мрієте?» — «Таааак!» — і все, вони уже з тобою поряд, на одній хвилі, ви в одній зв’язці. Або коли викликаєш їх, питаєш хто вони, як вони, що вони читають… В ігри з ними граєш. Ну плюс іще пострибати-побігати, пожужжати на вухо, таке. Деякі дуже добре грають, прямо актори, оце читаєш — літає, жужжить, крутиться. Коли це зовсім незнайомий текст, жива імпровізація — людина відкривається яка вона є, в неї немає підготовки, нема заготовки. Це цікаво.

— Тобто для вас оце мірило успіху, те, що ви вимірюєте своєю умовною шкалою, — це наскільки діти активні, наскільки вони відкриваються, наскільки світяться після презентації. (В’ячеслав ствердно киває).

— Мої діти зараз уже дорослі, а коли маленькі були, тоді, власне, й почалося моє письменництво, якщо можна так сказати. Дружина скаже: «Так, ідіть он читайте казки!» — то все, діти починали літати, розгардіяш був ооотакий (широко розводить руки в сторони). Починав читати казку якусь — один-два абзаци читав, а тоді починав видумувати спонтанно. Тобто мене несло кудись, а дітям дуже подобається, коли вони нове щось чують. Обов’язково якісь словечки мають бути смачні — бачили, як вони на них реагують?

— На слові «засранець» одразу пожвавішали.

— Так, і от дехто носи морщить, але ну от слово таке, що ж тут… Ці словечки підкупають, і діти тобі довіряють. Якщо нема довіри, то… (хитає головою). Ну а для цього треба, звісно, по-справжньому любити дітей. Вони без масок ще ходять, щирі. Якщо діти бачать, що ти не в масці прийшов, письменник, повчати їх, виховувати, вони розуміють, що ти такий самий, веселий. Це просто все, воно лежить на руках, на поверхні, і нічого не треба видумувати.

— Як у вас взагалі визрів цей задум, зробити книжку? Зафіксувати ось це все, що ви розповідаєте своїм дітям.

— Справа в тому, що задуму не було жодного, взагалі. Це був якийсь прикол: я написав одну історію, потім дві. Штук п’ять якось написав за одну добу, друзям кинув… У нас вдома ще собака є, ми його постійно озвучуємо. Прийшов оце собака до мами, я за нього кажу (кумедним голосом): «Мам, дай поїсти що-небудь, що ти жлобишся». А вона йому: «Так, нема нічого, ти вже щойно їв, іди звідси». «Ну чо ти жлобишся, ну ти ж сама їси, ну дай шматочок». Комунікація така дуже цікава через тварину. Якимось чином теж впливає на оце моє письменництво… Я відношусь до цього слова доволі… я і «письменник… (стинає плечима) Це більше про саму історію. От накидав у Фейсбуці, всім подобається: «О, давай іще пиши!». А потім, коли уже накопичилось штук тридцять історій, — «А давай видамо!» Отак воно й відбулось. Головне — щоб «в льот», писати без жодного плану. Тому в оцій книжці немає жодного моралізаторства. Трошки побоююсь, щоб не з’явилося… У 2014 Майдан був, ми з 2015 взялися перекладати (книжка була написана російською). Дуже досвідчені люди працювали, поети, філологи. Виявилось, що не так просто перекласти, багато неологізмів у мене. «Булькошльоп», «джмелельотчик» — подобається мені таке. Має бути сочне, приємне на слух, мелос мати — тоді може жити. І от Інна Ковальчук — перекладач, поет класний, — нещодавно мені відкрила очі, каже: «Ця книжка знаєш чим відрізняється від Нестайка чи ще від інших? У тебе немає злих героїв. Всі герої добрі». Це природній мій стан, мабуть. І дійсно, от є хороші й погані герої, навіть коли зло перемагає в дитячих книжках наприкінці — воно ж присутнє все одно. А в Мишаськових історіях його немає.

— От ви прийшли до того, що треба видавати, влізати в це діло, шукати гроші, видавництво — власне, робити книжку. Наскільки для вас було важко стикнутися з цим процесом, коли треба піти й видати?

— У мене був невеличкий досвід видання книжок, я вже розумів трохи, який там механізм. Багато кому надсилав, навіть брав участь у конкурсах, в «Коронації слова», але якось воно все непомічене пройшло. Я до цього по-філософськи ставлюсь: воно  має статись, коли має статись. От із «Зеленим псом» — фронт допоміг, війна. Я багато їжджу на фронт зі своїми піснями, і якось мені дзвонять з фронту знайомі волонтери: «В’ячеславе, ми хотіли вас запросити до себе, наш комбат ваш фанат, постійно ваші пісні слухає». А він теж в Афганістані воював, як і я. Так нема питань, на його день народження їду під Донецьк. Я у них три доби провів, біля десятка концертів в різних підрозділах дав. І коли ближче познайомився з людьми, зізнався, що в мене ще є дитяча книжка, треба видавати. А волонтерка Ядвига радісно: «О, я знаю братів Капранових!», дає мені телефон. Як повернувся у Київ, набрав когось із братів — там кажуть: «Добре, пришліть рукопис». І якось отак відбулося — за тиждень відповідь: «Хороший текст, давайте». Познайомилися з Оленою (Олена Олійникова — головна редакторка видавництва «Зелений пес». —  прим. ред.). Робили самі з друзями макет: Оленка не зразу — то не так, отут верстка не така, який то формат у вас взагалі? — але погодилася. Ну я ж все розумію, та коли видавництво робить макет, то додаткові витрати. Але запропонували трошки більший формат за ті самі гроші, і от класно — трохи менший був би уже ні те ні се. Потім домовились за якусь дрібну суму ще той макет доробити. От треба професіоналам у всьому довіряти:  ми таки довірилися, і зараз всі задоволені, і ми, і ви (сміється). Коли вже книжечку потримав, пальчиками її помацав, почитав — то я задоволений кінцевим результатом. Дійсно класно вийшло. Оце б переміг десь там у конкурсі, щось би видали якось… А на якість треба орієнтуватися, життя мені підказує: краще менше зроби, але якісно. Краще одну пісню напиши одну, але кайфову.

— Цікаво було почути, як це — бути автором у Україні. Коли людина тільки починає — як це для неї? Як це для вас було.

— Мені це все, якщо чесно, взагалі по барабану. Просто робиш діло й роби. Якщо вже починаєш корону на себе міряти — це не цікаво. Нічого не вийде з цього. Кількість завжди має видати якість. От назбиралося, що з ним робити? Давайте на папір. Давайте якось доносити до читачів. І от заходиш в магазин, чи в інтернет, там же стільки книжок для дітей — безліч. І зроблені дев’яносто відсотків гарно всі. Приходить покупець, дивиться — якийсь В’ячеслав Купрієнко невідомий, а поруч лежить… хай буде Джонатан Свіфт, який тиражами стотисячними видавався. І він коштує 30 гривень, а в мене тираж 500 чи 1000, книжка коштує 150 гривень. І хто буде купляти того В. Купрієнка, га? Тому мені цікаво самому спілкуватись, коли діти тебе чують, бачать, і ти бачиш, що он скільки купили, пачку одразу.

— Зробити книгу одне, а показати, що вона класна — то зовсім інше.

— Так, щоб люди побачили, повірили, прочитали із захопленням. І от забув зараз цим дітям сказати: хай напишуть, намалюють свою історію про Мишаська, щоб воно далі жило. Мій особистий інтерес — щоб воно продалося, окупилося, щось далі писати, — то таке. Я дивлюсь далі: головне, то дитина. І воно ж у них десь щось вистрілить, хай не у всіх, хай у двох, у трьох з тих, що сьогодні були. Комусь гітара сподобалася, от зараз прийде додому й почне: «Мам, купи гітару». І буде грати. Якийсь такий поштовх, от у вас він був, правильно? І у мене. Було щось, а ти не бачив, а тут раз — і тобі хтось очі відкрив на це саме, яке отут лежить.

— Та й у магістратурі було, що тут про школу говорити.

—  Ми всі живі люди, ми залежимо всі від цих інформаційних сплесків, хвиль. От слово «цікавість», «інтерес». Я ще років 15 тому ставився до нього якось так… Ну цікаво, то й цікаво. О, жінка цікава — далі пішла, все. А цікавість — це ж локомотив, це шалена річ. Коли ти робиш те, що тобі цікаво, — це зовсім інший рівень того, що ти виробляєш. Взяти бійців на фронті: добровольця і призовника. Однакові солдати, з однаковими м’язами, автоматами, але різні. Одне — коли людина заряджена на щось, на якусь задачу, й зовсім інше діло, коли він примусово прийшов щось там відбути. Два різних солдати. Я багато чого люблю робити: співати, писати прозу, вірші, пісні. Не встигаєш, не вистачає тебе, а цікавості багато. Є люди, яким нічого не цікаво. Як це, чому? От десь сидить в людині цей моторчик цікавості, де він? Сподіваюсь, що оці зустрічі розбудять ту цікавинку в дітях. Що таке життя, врешті-решт, якщо тобі не цікаво його прожити?
— Яку можете пораду дати авторам, що тільки починають, хочуть робити те, що їх цікавить?

— Більше за все не люблю, коли мені щось радять, тому не бачу себе порадником. От взяти пісні: я лауреат багатьох конкурсів, фестивалів. «Пісні народжені в АТО» — хлопці коли тільки почали писати, багато хто звертався: «А ось подивіться, я написав». І ти іноді слухаєш і бачиш, що пісня… ну от гівно. Поетичного там нічого нема. Люди відверто заносяться, але я ніколи не піду і не скажу: «Сєрьожа, ну так не пишуть, це не правильно, так навіть не кажуть». Єдине, коли до мене звертаються і просять реально допомогти. І багато хто не розуміє, що тільки критика справжня — то рух вперед. Я завжди провокую всіх на критику, коли щось роблю: «Давай, кажи, що там». Оплесків, оцього всього мені вистачає. Всі ці купання у ваннах теплих — це класно, але це шлях в нікуди. Оце, мабуть, і є порада, якось сказав і сам не зрозумів (сміється). І ще оцей ланцюжок від написання до видання — все це залежить від продажу. Все одно на коні ті, хто цю останню ланку зайняв. Не ті, хто винайшов, не ті, хто метал добув, машину зробив, а кому вдалось продати. Тому треба йти до покупця, в прямому й переносному сенсі, треба продавати себе. Для багатьох творчих людей це, може, образливо звучить: «Ой, я не продаюсь»…

— Тобто необхідне спілкування, треба встановлювати контакт, коли продаєш.

— Так, показати товар лицем, себе лицем. І для мене це цікаво. Не було б цікаво, я б це не робив. От чисто як на роботу я б не ходив. Я не людина «купи-продай», я б тоді не писав і займався іншими речами. У нас таких авторів, що можуть просто писати і продаватися —десятка два: Шкляр, Жадан, Забужко… І я ж по всіх їхніх толоках їжджу, виставках, знайомлюсь з багатьма. Шкляра знаю. Ну, не те щоб знаю, так, спілкувалися пару годин. Але вони все одно проводять презентації. Люди приходять, підписують, з ними спілкуються. Хочуть почути, доторкнутись. От за радянських часів, з дитинства пам’ятаю (я сам в Луганської області родом, з міста Алчевськ), один-єдиний раз був, коли якийсь до нас письменник прийшов. І я не міг собі уявити, щоб радянський письменник, оцей небожитель, спустився і прийшов до нас до школи. А в сучасній Україні ми всі зараз — на відстані витягнутої руки. Тому треба йти, простягати руку й замикати це коло комунікаційне між автором і читачами.

— Підсумовуючи: якщо ти вже щось робиш — ти маєш робити це добре, бо інакше це не має сенсу. І ти не кидаєш це щось в порожнечу, а несеш людям, тому важливий зв’язок, контакт. А що є найскладнішим в усіх цих процесах? Для вас особисто.

— Мабуть, складне для людини те, що їй не природно робити через її ментальність, характер, її романтизм, її поетизм. От мені не природно продавати. Хтось бізнесмен — стоїть, продає якусь стару машину. Ти можеш рік її продавати — і нічого. А він раз — і за п’ять секунд нема. Якийсь талант, хист, легка рука. Робить природну для себе річ. Я от не лякаюсь бути наодинці сам із собою, для мене це цікаво. Їду собі десь: тут накрапав собі якусь нотаточку, там в книжці якийсь оборот, класне слівце — приткнув туди. І ти працюєш, тобі добре. А спілкуватись з якоюсь нецікавою людиною… Ти просто втрачаєш час. Це ти опускаєшся до його рівня, не він піднімається до твого. Отака цікавість — природне моє середовище. Тому я не можу сказати, що пробиваюсь якось, наприклад. Якщо робиш — то воно все одно якось буде. Як казав мій улюблений персонаж солдат Швейк: «Єщьо нікогда нє било так, штоб нікак нє било». Ніколи ні в кого нічого не прошу, принципово. Самі приходять, якщо треба — дають, бо бачать, що ти робиш щось. Життя — воно якось регулює ті клапани: десь відкриває, десь закриває. І тобі вдається те, що задумав. Як у фізиці: якщо ротор обертати в магнітах, з’являється струм. Якщо не обертати — нічого не буде. Щось робиш — з’являються якісь люди незнайомі, раз — познайомилися, раз — хтось комусь щось сказав. От як же ж і до «Зеленого пса» прийшов. Через якісь ходи, туди, сюди, через якийсь такий Донецький аеропорт ми й знайшлися. Зараз мої друзі видають збірку «Пісні війни». Питають мене: а де, а хто. Кажу: от, нормальне видавництво, люди класні, ми одне одного розуміємо. Швидко робиться, професійно. Чого я буду когось там шукати, коли я точно маю гарантію, що буде класно, що тебе не обдурять, не кинуть. От і звертаюсь до вас, і вам же ж добре (посміхається).

— Коли хороші тексти, то й добре. Ви бачили б, що нам іноді присилають, — на голову ж не налазить.

— Звісно! Оце думають, що пісні про війну — вони поза критикою. Що якщо ти написав, наприклад, про ДАП (прим. Донецький аеропорт), то все — треба встати і плакати, розумієш. А в тій пісні же сміття дев’яносто відсотків — ну ні про що. А людині це сказати — він друга втратив, про нього писав. Ну як йому скажеш? Так, емоційно чесно написано, але поетично це… (кривиться). Кажеш: бери читай, як люди пишуть, класики. Стуса почитай, сучасних хоча б. Але ж «он бил нє чітатєль, а пісатєль».

— Оце наша головна редакторка те саме говорить.

— Ну от, бачите, в одному ж окопі сидим (сміється).

— Повернулись до того, що критику все ж таки варто сприймати, інакше стоятимеш на місці.

— Можливо, варто починати ще з дошкільнят. От візьміть школу. Сама система освіти, принаймні за радянських часів, це ж… Прес. Напихання ідеологем, штампів. А дітей треба вчити лише одному — щоб вони вміли самі думати. Правильно, неправильно відповів — не важливо. Важливо, що він сам думає, чому так відбулося. От знаєш, що був собі Наполеон і у 1812 році він чогось поперся в Росію. Чого він туди поперся? От далі сам думай. Філософія виникла з сумніву. Нема сумніву — немає нічого. Оце в Маріуполі одного разу зустрічався з дітьми, третій клас, і там один хлопчина був, на голову вищий від усіх. Викликаю пару дітлахів, щоб почитати в ролях, а вони ж всі руки тягнуть, всі хотять. Я його висмикую — а він читати взагалі не вміє, хоча йому років 12. І не відішлеш же вже назад, і що робити? Я його обняв, почав за нього читати. І тепер кажу [вчителям]: викликайте лише тих, хто вміє читати, бо тягнуть руки всі, у всіх очі горять. І це така примітна ознака нашого часу — оці понти, уся оця «поплавщина», як я її називаю, коли ти безвідповідально ставишся сам до себе. Ти не вмієш читати, а руку тягнеш. Ну що ти робиш? Так само і в політику лізуть, і скрізь. Це пласт людей такий. Відповідальності не вистачає, самокритичності. Люди не розуміють. Це безмаячкове плавання якесь. А маячки мають бути. Це ми просто ще переходимо від тоталітарного режиму до вільного, і люди дезорієнтовані, зараз купа всього полізло, ліві, праві, зверху, знизу, купа релігій, купа сект. І люди кидаються в усі боки…

—  Батьки розгублені, вчителі розгублені. І це дуже відчувається, коли людина потім приходить в університет і викладачі (адекватні викладачі, не «поплавщина») не знають, що з нею робити. І це все дуже важко рухається, і дітям потім (якщо вони захочуть думати) треба проробити вже набагато більшу роботу.
— Так, треба щоб були залізобетонні маячки. Хай небагато, але вони мають бути. От вимкни світло, нюх, вуха — і через секунд десять почнеться паніка. В Криму, під Сімферополем, є Мармурові печери, ми там колись були на екскурсії. Там є підсвітка, але взагалі — повна темрява. І мені цікаво стало — попросив у гіда вимкнути хоч на десять секунд світло, і щоб тиша була. А там же цілий стадіон під землею. І от вона вимкнула — і повна темрява. На землі все одно зорі вночі, місяць підсвічує. Кажу всім «Тшш, тихо!» — всі завмерли. І ти точно знаєш, де вихід. Але через десять секунд ти починаєш сумніватися, чи туди йти, чи сюди. Паніка. Дезорієнтація. І ти розумієш, наскільки світ інший. Щойно прибрати орієнтири — ти без них ніхто. Оці всі магнітні поля, все інше, що ми не відчуваємо і приймаємо як належне, — їх вимкнути — і все руйнується, сиплеться. І от зараз у суспільстві ми маємо темряву. Можливо, оці зустрічі зі мною намітять для дітлахів якусь віхочку.

Фото з презентації, інтерв’ю — Свєтослава Милорадович

The post Не(звичайні): В’ячеслав Купрієнко appeared first on Література. Сучасна українська література. Всеохопний літературний портал.

Вітаємо всіх з днем Соборності!

Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі!

Не дивлячись на всі перешкоди Україна живе! І ми маємо зробити все, аби вона не згасла.

Слава Україні!

The post День Соборності України appeared first on Література. Сучасна українська література. Всеохопний літературний портал.

Друзі!

На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї.

Заходьте, не пошкодуєте!

The post Українські традиції та звичаї appeared first on Література. Сучасна українська література. Всеохопний літературний портал.

Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як би зображені події не були б такі реальні і такі знайомі кожному з нас.

«Серед овець» — це історія про суспільство, в якому ті, хто має відношення до влади, можуть робити все, що їм заманеться, без осуду чи загрози покарання. Поки ті, хто має високі посади, ведуть гедоністичний спосіб існування, всі інші мають невпинно працювати, вважаючи, що навіть право на відпочинок є ганебним злочином. За кожним кроком слідкують, за право висловити іншу думку страчують. Ти мусиш бути як всі, а всі такі, як скаже партія. І здавалось б все. Але ні. Навіть в таких умовах, знайдеться бодай одна жива істота, яка зажадає справедливості. Бо, як показує історія, навіть в темні часи, живуть світлі особистості, які і в мороці, можуть знаходити потаємні шляхи до щирої посмішки.

Найсвіжіша новинка листопада на «Онлайн Криївка»

The post Графічний роман “Серед овець” appeared first on Література. Сучасна українська література. Всеохопний літературний портал.