Юрій Андрухович: Я став нахабнішим







Якби усі мандрівники були письменниками, а всі подорожуючі письменники, у свою чергу, мали статус «живих класиків» і окрім мандрування й письменництва мали час на складання есеїв та переклад літературних шедеврів, плюс отримували престижні міжнародні премії, збирали повні зали шанувальників
і народилися в Івано-Франківську,
то вони були б схожі на одного відомого українського письменника… Проте це лише якби… Адже поки що Юрій Андрухович — єдиний і неповторний, а все вище зазначене стосується тільки його —
живого українського класика.
Домовитися з Юрієм Андруховичем
про інтерв’ю дуже важко
в силу різноманітних причин: він доволі часто перебуває за кордоном, а повернувшись, стає об’єктом полювання журналістів. Нашої братії, як усім відомо, вистачає, а от Юрій Андрухович лише один.
Нам пощастило, тому до вашої уваги
інтерв’ю з невловимим класиком.

 

 

Ви багато подорожуєте. Це таке захоплення?

 

Якщо чесно, я лише раз відвідав малесенький шматочок Туреччини, ніколи не подорожував до Африки, Австралії, Азійського континенту. Тобто можна сказати, що, за серйозними мірками, я не мандрівник.

Однак я люблю подорожувати. Це дуже стимулює: сидіти в потязі, дивитися у вікно, а ще, крім того, мати у слухавках якусь музику. У цей час я занурююся в блаженство, для якого мені потрібно мати зміну пейзажу за вікном. Тому й не люблю подорожувати з іншими людьми, навіть з якимись друзями чи знайомими, із якими випадково перетинаюся на вокзалі. Це для мене страшний облом кайфу: замість того, щоб самотньо медитувати, доводиться про щось розмовляти, у кращому разі — пиячити.

 

Чи була якась країна, до якої вам не захотілося завітати вдруге?

 

Та ні, чорт забирай. Хіба перший мій візит до Швеції. То був кінець 90х. Із України до Швеції на якусь там міжнародну конференцію відправили делегацію українських — як би це назвати? — діячів культури, серед делегатів був і я. Скориставшись нагодою, мої знайомі вирішили передати своєму родичу в Швеції значну на ті роки суму в 1000 доларів. А у Стокгольмі мене неочікувано взяли й обікрали… Можете уявити собі мій стан. Навіть з усіма моїми заощадженнями такої суми грошей не набиралося.

Але згодом, як у справжньому детективі, грабіжників знайшли і гроші мені повернули. Після цієї історії у мене зниклобажання приїздити до Швеції. Однак тепер я змінив свою думку. Тому насправді, мабуть, немає такої країни.

 

То, напевно, через тамтешніх жінок…

 

Знаєте, на півночі-півдні — страшенно різні генотипи. У південній Європі мешкають дуже сексуальні жінки, не обов’язково красиві, але надзвичайно сексуальні. Греція, Італія, Португалія — країни, де, так би мовити, будьхто з осіб чоловічої статі не зможе не відчути особливий жіночий магнетизм мешканок. А північ Європи — на жаль… Додам єдиний штрих: у 1992 році я вперше відвідав Захід, почав із Німеччини, а саме з Баварії. І ось, перебуваючи там, я спіймав себе на тому, що котрий уже день, блукаючи вулицями Мюнхена, мені не вистачає чогось. Довго не міг зрозуміти, чого саме. Виявилося, не вистачає гри поглядів: у нас зустрічні жінки дивляться прямо в обличчя, і відбувається миттєвий флірт поглядами. Я вже почав думати, що зі мною щось негаразд. А щойно перетнув кордон Італії, зрозумів, що все в порядку.

Чому така різниця?

Думаю, північноєвропейські країни переважно багаті, — Німеччина, Данія, Голландія, Великобританія — і в них уже давно утрамбувалися всі моменти, пов’язані з фемінізмом, жінки страшенно незалежні і вже підсвідомо вважають, що не повинні провокувати чоловіків навіть своїми поглядами.

 

І заради автографа теж не дарують поглядів?

 

Ні, це трапляється дуже рідко і не всюди. Мене часто впізнають у Польщі. Однак Польща — це вже взагалі як удома. Віднедавна це трапляється в Німеччині, але, безумовно, набагато рідше, ніж тут. Мені ще треба рости і рости.

 

Що, навіть отримання Лейпцизької премії не змінило ситуації?

 

Напевно, я став нахабнішим. Скажімо, якісь речі, про які ми із західними колегами та друзями любимо дискутувати, після отримання премії я став формулювати різкіше. Але, крім усього іншого, премія на мене накинула якусь певну політичну роль. Не запевняю, що я проти того, адже сам цього хотів. Не знаю, наскільки в Україні уявляють роль цієї премії, але то був-таки шалений вибух бомби, насамперед, завдяки німецькій пресі. Мені вже цього року секретарка тієї організації, що організувала вручення премії, показувала товстезну папку, у яку збирає всі відгуки. Вона додала: «Це тільки те, що в газетах. А те, що було на телебаченні і радіо, сюди вмістити не можна». У ті дні журналісти з різних віддалених країн, від Швеції і Фінляндії до Хорватії та Албанії, намагалися щось дізнатися, поговорити… Тому, думаю, отримання премії внесло свої корективи: зробило мене набагато відомішим і змусило виконувати певну роль.

 

А як щодо заяви про вашу мрію виступати в музичному гурті. Ви запевняли, що заради концертів у Європі, під час яких ви б мали змогу декламувати вірші під музику, готові покинути писання. Це правда?

 

Так, це правда. В принципі, написання текстів, можливо, для мене виступає замінником того, що я насправді хотів би робити. Усе, що я роблю, я роблю заради живого спілкування з публікою. Оскільки я можу писати і не можу грати на жодному з музичних інструментів, то, принаймні, маю змогу спілкуватися з публікою через посередництво тексту, написаного мною. Тому я досить щиро говорив про мрії їздити та виступати з якоюсь музичною групою.

Останній такий проект, у якому я брав участь, було створено разом із польським гуртом «Карбідо». Ми буквально тиждень тому виступали на фестивалі у Харкові й таким чином дали змогу українському слухачеві побачити й почути наше творіння.

 

Ви так любите свої творіння, що навіть вдаєтеся до самоцитування. Чи це загравання з публікою?

 

Можливо, загравання. Уявляю собі певне невеличке, тісненьке коло тих моїх читачів, які «від і до» знають мої тексти, для яких моє самоцитування буде певним підморгуванням. Я роблю цепередусім для того, щоб розвеселити тих, хто все це знає. Не біда, якщо більшість — дев’яносто з чимось відсотків — цього не помітить, бо це перший мій текст, який вона читає. Але мені важливо для тих кількох інших відсотків подати знак: «Це для Вас».

Дійсно, я багато цитую себе у власних текстах, але ж я також цитую й інших. Це ніби тексти, які завжди живуть зі мною і нагадують про себе таким чином.

 

Ви полюбляєте містифікувати: писати про себе такі речі, яких із вами ніколи не було. Для чого ви це робите?

 

Писати про речі, яких із автором ніколи не було, — це основа літератури. Це явище сягає ще тих коренів, із яких береться потреба розповісти історію. Є певний тип людей — оповідачі історій. До такого типу належав, наприклад, мій батько. Я про нього багато згадую у своїй новій книжці. На мій погляд, у ньому не відбувся великий і цікавий письменник. Однак за часів Союзу з усіма ідеологічними перешкодами він не міг навіть серйозно подумати про це. У батька був шалений потяг до оповідання історій. Він постійно вигадував і розповідав мені усякі небилиці. Напевно, у моїх генах це є від нього. Ще у школі на перервах я втюхував однокласникам дивні, вигадані мною історії. І більше за те — у мене це перетворилося на психічну залежність: на уроках я не слухав учителів, а вигадував, що розповідатиму на наступній перерві.

За великим рахунком, сенс прози або поезії — у вигадуванні історій. Письменники мають вигадати щось і розповісти іншим людям. На щастя, є тип людей, які люблять слухати. Мені дуже нецікаво слухати когось, якщо розповідь не талановита. У таких ситуаціях я не слухаю. До речі, Софія у своїй книжці «Старі люди» дуже добре зобразила таке вигадництво.

 

То ваша донька теж успадкувала вміння оповідати. Як ви до цього ставитеся?

 

А як може батько ставитися? По-перше, я її дуже люблю. По друге, не перестаю дивуватися тому, що вона пише. На мій погляд, вона пише дуже добре. До того ж вона настільки самостійна, що її творчість жодним чином не є продовженням моєї, не кажучи про наслідування. У неї — власний шлях. Єдиний мій вплив — створення творчої атмосфери у домі (сміється).

 

Софію Андрухович ви цього року на Форум видавців не привезли. Однак посприяли приїзду письменників з інших країн.

 

Софійці зараз пишеться, тому вона й не приїхала. А щодо закордонних письменників — я думаю, що виступаю їхнім другом. І виходжу з того, що було б чудово, якби вони поспілкувалися з нашою публікою тут, в Україні. Бо в нас дуже гарна публіка, чутлива. Я вирішив обов’язково запросити цих письменників, а вже потім почав придумувати, як це організувати: видати книжку, знайти на це кошти, повозити гостя з міста до міста.

 

Запрошені вами письменники — Віктор Єрофеєв, Інго Шульце — дуже відмінні у своїй творчості…

 

Ідеться ж не про те, щоб якихось клонів возити, усіх однакових. А щоб показати, наскільки різні у світі письменники. Якби сенс мого життя полягав саме у цьому, я поїхав би до Сенегала за сенегальським письменником і привіз би його сюди, потім до Монголії за новим автором… (сміється).

 

А є у вас якийсь постійний протеже?

 

Я вважаю, така традиційна людська ієрархія, як протежування, досить примітивна. Адже відлік іде за прожитими роками. Тому моїми протеже не можуть бути люди, старші за мене. Набагато комфортніше почуваюся з тими, хто молодший, кому справді потрібно допомогти, як-то свого часу старші робили для мене. Але зараз так склалося в Німеччині, що я виступив патроном для того, хто взагалі в 1937му році помер. Після роману «Дванадцять обручів» німці були настільки захоплені Антоничем, що нині ми спільно готуємо репрезентативну збірку його віршів німецькою мовою. Я виступаю його популяризатором. Навесні наступного року має вийти збірка його поезій. А німецька преса гуде вже зараз: «Це бомба! Як багато ми втрачали, не знаючи цього поета 30х років з України, який писав на рівні з Лоркою». Такі цікаві варіанти теж трапляються.

Спілкувалися Ірина Татаренко та Юлія Шеретько

  • Анонімний

    Андрухович – мій улюблений письменник. Я прочитав все ним написане, чи майже все. Хотілося б щоб він був активнішим в мережі – створив сторінку, блог і спілкувався зі своїми читачами. Думки людей такого рівня є дуже важливими для суспільства.