Андрей Хаданович: “Як повітря, не вистачає неправильних письменників”

Дивно, але чомусь до рейтингів „найсексуальніших чоловіків” рідко потрапляють письменники. А даремно! Колеги та читачі, а радше, видавці „полуничних видань”, пропоную кардинально виправляти ситуацію. Просто уявіть на постерах письменника із книжечкою замість фігового листочка… Я навіть знаю, хто заслуговує на звання „чоловік місяця” – Андрій Хаданович. Завдяки обкладинці одного з номерів „Книжника-ревю” знаємо, що він здатен оголити не лише свою поетичну душу, але й тіло. Тож Андрей Хаданович як він є.

 

– У Ваших попередніх інтерв’ю не раз зустрічала слово «цензура», у Білорусії дійсно так суворо з цим?

– Цензура є скрізь. У будь-якій країні, у будь-яких політичних й економічних умовах. На жаль, є країни, у яких це виявляється особливо грубо, особливо брутально. Я б навіть сказав: з особливою естетичною колгоспною бездарністю. Це Білорусь – країна, де багато людей живуть щасливо й комфортно, а разом з тим, країна, де взагалі така категорія, як воля, права людини давно набили оскому всім на Заході. У Білорусії дотепер вона сприймається, як якась абстракція, абсолютно нецікава й непотрібна 95 % людей.

 

Як пожартував один мудрий філософ: «От якби на Різдво заборонили кабана різати, оце був би замах на волю людини. Тоді б серйозно помітили й зреагували». У цьому плані Мінськ більш прогресивний: там викладач і професор літератури може процитувати Венедикта Єрофеєва «без купюр». Але в Гродно чи в Бресті, особливо де-небудь у наближених до Росії Гомелях чи Могилевах це вже не пройде.

 

Цензура в Білорусії є в психології будь-якого автора й редактора державної газети. Автор точно знає, які фрази редактор викреслить, тому їх навіть не пише; автор точно знає, за які матеріали можливі неприємності, тому вони навіть не потраплять у газету. Виняток складає велике число інтелектуалів, творчих людей, які свідомо йдуть на загострення, які свідомо дозволяють собі говорити й публікувати те, за що не погладять по голові. З якогось моменту такі люди потрапляють якщо не в чорні списки, то в списки осіб, не рекомендованих для згадування й тиражування на державному телебаченні, державному радіо, у державних видавництвах.

 

Найзнаменитіші білоруські літератори, серед яких є кандидати на одержання Нобелівської премії, навіть не згадуються в пресі. Бувають ситуації із заборонами на постановку театральних п’єс, що звучать підозріло політично гостро. Наприклад, знаменитий здобуток стопудового білоруського класика Янки Купали «Тутейшие». Текст, датований 1921 роком, зберіг актуальність через 90 років і, як раніше, лякає якихось чиновників. Але в Білорусі потроху зароджуються можливості для безцензурних висловлень думок у невеликих приватних видавництвах, де літератор може пристойним тиражем видати свою книжку.

 

Те ж саме відбувається із журналами, левова частка яких входить у так званий “холдинг літератури й мистецтва”, що контролюється режимом. Але є й альтернативні їм видання: журнали «Діалог», «Архе», газета «Наша нива», створені на приватній основі.

 

– Маяковський і Тичина у свій час стали провладними поетами. А можна купити Андрея Хадановича ? Що потрібно зробити, щоб Ви писали те, що сподобається Президенту?

– Можна інакше поставити запитання: є Тичини, але могли бути й антитичини, грубо кажучи. С. Довлатов колись мудро сказав: «Після комуністів більше всього ненавиджу антикомуністів». Після лукашистів, більше всього ненавиджу одномірних, з фанатичним блиском в очах антилукашистів. Мені здається, сучасному автору, якщо він щирий, хочеться щось говорити й хочеться бути почутим.

 

Потрібно уникати не тільки компромісів із владою на всіх рівнях, а також компромісів з іншими способами її ідеологічного використання. Мені не хотілося б, щоб до мене приріс ярлик «опозиційний поет». Я вважаю, те, що я роблю, ширше такого визначення, у мене є більш цікаві завдання, ніж боротьба із режимом. Але в цьому, напевно, величезне щастя білоруського сучасного літератора: він загнаний у такий глухий кут, що може, не кривлячи душею, абсолютно просто вирішувати естетичні, поетичні завдання й одночасно бути рупором чогось більшого.

 

– А що це за історія про обрізану цензурою ілюстрацію книги Володимира Арлова?

Історія анекдотична, вона зіграла роль альтернативного опозиційного PR-у Володимира Арлова. Він на своє 50-річчя одержав дозвіл і видав 2003 року останню в легальному державному видавництві книжку. На одному малюнку в книзі вуса персонажа підозріло нагадували вуса одного білоруського політика, і хоча художник Марочкин написав цю картину за кілька років до появи політика на політичній арені, вуса довелося «закрутити» на гусарський манер, щоб вони викликали інші асоціації. Інший малюнок був еротичний, із зображенням чоловічих геніталій.

 

Цензорам здалося, що це викликає неприємні враження, тому з геніталіями вирішили зробити відому медичну операцію. І художник, і сам Арлов перетворили цю історію на хіт, який використовують під час своїх зустрічей із шанувальниками.

 

Пара таких історій здатна «порвати» зал, адже вони правдиві, знакові й важать набагато більше, ніж самі автори. Так просто можуть взяти й порізати письменника, художника, культурного діяча. До речі, улюблений жарт державних органів інформації – неточне цитування, чи, скажімо, «метод колажу». Нарізка сказаних тобою фраз, але пущених в іншому порядку, створює інший, абсолютно несподіваний для автора зміст. Це можуть потім пустити по телебаченню, поставивши автора в скрутне становище.

 

– Що Ви можете віднести до своїх письменницьких потреб?

– Мені не так багато треба від життя. Треба мати можливість купувати ті книжки, які я хочу, і подорожувати в ті місця, які я хочу побачити. Вважайте це засобами творення літератора, а без цього просто робитимеш вторинний неякісний продукт. Моя теперішня зарплатня в солідному університеті, де я працюю, не дозволяє цього робити.

 

Ще для мене важливо, що в контакті зі студентами, емоційному контакті, у мене є можливість впливати на процес думання людини – не маніпулювання, а в сенсі розворушування думки. Дуже приємно, коли людина слухає твої слова й починає думати самостійно.

 

– Виходить, купувати білоруською мовою все, що хочете прочитати?

– У білоруському книговиданні, на жаль, існує сила інерції імені. Не всі люди мають бездоганний смак і здатні розпізнати генія в першому зустрічному прізвищі за першими рядками. Варто казати: це відкриття, це треба підтримувати.

 

За останні кілька років найбільший кайф для мене – читання молодших колег, що з’являються й починають писати. В останні роки було організовано кілька конкурсів молодих білоруських літераторів. Зараз мені як читачу не вистачає декількох книг деяких поетів, яких знаю я, але поки не знають інші. Це те, чого мені найбільше не вистачає серед книг. Ось, наприклад, Сергій Пістончик. У вузьких колах давно зрозуміло, що це один із найкращих молодих поетів. У широких колах не знають, хто це такий. Маючи масу публікацій, він дотепер не має книги.

 

Моя подруга Вальжина Морт, яка живе зараз в Америці, видала свою багатостраждальну книжечку на 5 років пізніше, ніж могла б. Виросло ціле покоління графоманок, які скопіювали її й видали свої книги, а вона тільки потім мала змогу з’явитися. З того ж місця ростуть проблеми перекладу. Мені говорять, навіщо ти перекладаєш Андруховича, Жадана? Вони ж є і українською, і російською, нехай читають так, все одно зрозуміло, а ти перекладай що-небудь з мов, які пересічна людина не може зрозуміти. А для мене переклад – це ще й пропаганда творчості того, кого перекладаю. Це не просто заявки типу “дивіться, який я крутий – з української переклав на білоруську”, а можливість використовувати свої важелі впливу й звертати увагу на цю людину.

– Кому ще симпатизуєте з українських авторів, крім Жадана й Андруховича?

– Список широкий. Розкажу пафосну історію з часів, коли я втягнувся в політику й торік у березні простояв 5 днів існування наметового містечка на малому Майдані в Мінську. Було дуже шкода гаяти час, і почали придумуватися якісь тексти, ідеї. Наприклад, чому б не проводити заняття з перекладу на холоді.

 

Ми зібралися й гуртом перекладали «Некрополь» Тараса Прохаська. Люди з цікавістю дивилися на нас, думали, що збирають якісь підписи. А ми сиділи навколо тексту й редагували, приєднували. У підсумку текст був надрукований. Четвертий культовий для мене український письменник – Іздрик, його мало білоруською. Росте нова молода українська література: Карпа, Дереш – вони мають білоруською бути. Не завадило б із українсько-російського суржику перекласти білоруською трясянкою Леся Подерв’янського, тим паче, що більшість нецензурщини змінювати не треба.

 

Але в тоталітарних країнах завжди був сильний класицизм, прагнення до непогрішності формулювань. Як повітря, не вистачає письменників «неправильних», текстів химерних, які нормальні батьки не показують дітям, а нормальні діти не показують батькам. Можливо, батьки читали б одну і ту саму книжку, але ховали один від одного.

 

– А кого Ви самі друкували б?

– Це справа смаку, у якій немає об’єктивних критеріїв. Є купа правильних книг, з яких можна зробити корисні висновки, і здається, що треба це надрукувати, але вони бездарні. Не можу це якось формально довести, але відчуваю серцем. А буває по-іншому: автор підозрілий, граматичні норми порушує, я не згодний із ним по всіх пунктах, але все ж за живе чіпляє. Такі книги я б видавав.

Спілкувалася Іра ТАТАРЕНКО