Література етнічних спільнот України: terra incognita

Незважаючи на те, що в Україні живуть і творять власну культуру багато народностей, іноді складається враження, ніби на наших теренах мешкають виключно українці та ще частина російськомовного населення, яке ніяк не може визначитись: потрібна чи не потрібна йому друга державна мова. Однак не слід забувати, що Україна – держава багатонаціональна й багатокультурна, представники українських етнічних спільнот теж пишуть вірші і прозу. На жаль, література такого походження  для більшості українців залишається terra incognita.

Цьогоріч на «Країні мрій» відбулося унікальне явище – на літературній сцені зібралися представники українських: кримсько-татарської, гагаузької, грецької та урумської літератур. Відвідувачі фестивалю мали унікальну можливість послухати національну поезію мовою оригіналу та в українському перекладі, поспілкуватися з письменниками, поставити запитання й почути відповіді. Для всіх, хто не зміг потрапити на „Країну мрій”, „Друг читача” пропонує декілька бліц-інтерв’ю, які нашому кореспонденту вдалося взяти під час фестивалю. Відкривають серію коментарі дослідника кримсько-татарської літератури Володимира Даниленка та гагаузької письменниці Тудори Арнаут. У наступних номерах ДЧ читайте інтерв’ю з грецькими та урумськими письменниками.

Володимир Даниленко, письменник, кандидат філологічних наук, упорядник збірки сучасної кримсько-татарської прози «Самотній пілігрим»:

–    Пане Володимире, я так розумію, що в такому обсязі, як на «Країні мрій», кримсько-татарська література представлена для широкого загалу українських читачів уперше?
– 2003-го року вийшло дві кримсько-татарські антології – поетична і прозова. Поетичну підготував Микола Мірошниченко – вона називалась «Окрушини сонця». Я ж упорядкував антологію прози «Самотній пілігрим». У пана Мірошниченка зібрана поезія від найдавнішої і до сучасної, а в мене – проза другої половини ХХ століття. До антології увійшов роман класика кримсько-татарської літератури ХХ століття Шаміля Алядіна «Запрошення на бенкет диявола» та твори ще восьми прозаїків. Я б сказав, серед них є письменники світового звучання, дуже потужні. Наприклад, Ервін Умеров – я навіть не знаю, чи є щось подібне в українській літературі. Це дуже потужний майстер короткої прози. Потім є Таїр Халілов – дуже цікавий екзистенціаліст, він зараз десь у Туреччині заробляє собі на прожиття. Є Гульнара Усеїнова – наймолодша письменниця-прозаїк. Вона пише в основному про кримсько-татарську жінку в сучасному Криму.

Хотів би сказати, що кримсько-татарська література дуже цікава, пластична, вона не схожа на українську літературу, в неї зовсім інша тональність. Українська література розвивається в тих течіях, які притаманні взагалі для європейського літературного контексту, вона більше винаходить форм, вона намагається бути модною. Тобто все, що відбувається в Європі, відбувається і в нас. Кримсько-татарська література більше занурена у Схід, зорієнтована на проблеми духу, проблеми виживання, більше на соціальні проблеми. Крім того, це нація організована. Якщо українці розхлябані, то татари надзвичайно зібрані, і це відчувається. Відчувається той досвід, який вони пережили в різних деспотіях. Разом із тим, це література по-своєму дуже цікава. Вважаю, що її треба знати, і було б непогано, якби її викладали у школах, університетах. Це дуже гідна література і не слабша за будь-яку іншу. Просто ніхто не займається її пропагандою.

– Власне, цим має займатися держава…
– Так, держава. Хочу сказати, що в Криму дещо видається, але дуже мало.

– Тобто в основному кримсько-татарську літературу видають у Криму…
– Так. Правда, в Києві дещо виходить, але дуже небагато. Це, власне, ті дві антології, про які я згадував, і то вони дуже давно були, ще 2003-го. Хоча видавці цікавляться кримсько-татарською прозою. Після виходу антології у світ почали до мене звертатися, розпитувати. Тобто інтерес до літератури є, але досить-таки млявий.

– Чи можна очікувати найближчим часом виходу окремих книжок кримсько-татарських письменників?
– Я думаю, що можна. Є та сама Гульнара Усеїнова – в неї дуже цікаве пластичне письмо, переживання, рефлексії молодої татарки, молодої жінки. Адже в татар дуже дистанційовані стосунки між людьми. Якщо в Україні стосунки між чоловіком і жінкою досить близькі, то там жінка до чоловіка звертається на ви, там є слова, які позначають звернення між чоловіком старшим і молодшим…

– Тобто ця культура більш архаїчна?
– Так, більш архаїчна і більш ієрархізована. І це відчувається. Власне, чому татари і турки програли війну Російській імперії? Адже вони мали настільки досконалу тактику ведення боротьби кінноти, що рівних їм не було. А у всіх інших народів війна була війною технік. Кримські татари не розвивали техніку, бо за рахунок сильної дисципліни кінноти вигравали, а тут пішов технічний прогрес, війна стала більш технократичною, і вони програли. Українці завжди користувалися технікою. Цей технократизм відчувається і в літературі, і в музиці, – в усьому. Українці – нація, я б сказав, менш гуманітарна, більш технократична.

– Якими вам бачаться перспективи розвитку кримсько-татарської літератури? Чи якими хотіли би їх бачити?
– Я навіть можу спрогнозувати, якою вона буде. Там не виникне ніяких проблем. Кримські татари дуже організовані. Скажімо, якщо їхній лідер скаже проголосувати так, а не інак, вони проголосують саме так. Там не буде розпорошення на партії. Тобто думаю, в кримсько-татарської літератури перспективи нормальні. В майбутньому вони, можливо, стануть господарями у Криму. Зараз татари виступають союзниками української державності, хоча, як не парадоксально, ми воювали п’ятсот років…
Треба сказати що з усіх тюркських народів кримські татари ближчі до турків, вони такі ж європейські, ближчі до Європи, ніж до Азії.

– А які жанри переважають у кримсько-татарській літературі?
– Якщо говорити про прозу, то тут усі жанри розвиваються повноцінно, просто ця література – інша. Тоді як українці намагаються йти в ногу з часом, якась течія з’явилася – і відразу сто творів на цю тему (звичайно, різної якості), то кримські татари не особливо орієнтуються на якісь сучасні течії. Вони просто пишуть і передають проблеми, які їх хвилюють. От така специфіка – вона екзистенціальна, вона національна. Тобто кримські татари живуть і описують ті проблеми, які переживають у побуті. Це не погано, це добре, бо ця література буде з народом.

– Кримсько-татарська література більше «чоловіча» чи «жіноча»?
– Я б сказав, що чоловіки домінують. Правда, жінки теж пишуть. От, наприклад, в антології є дочка Шаміля Алядіна Лейля Алядінова – вона пише історичне фентезі, у якому тюрки перемагають, тобто письменниця хоче підняти дух тюркського народу…

Кримсько-татарська література загалом не вульгарна, вона дуже моральна, набагато цнотливіша, ніж українська, зорієнтована на вічні цінності, які були і будуть визначальними в літературі будь-якої епохи. Мода проходить, але все одно має бути благородний герой, благородні помисли. Це те, що потрібно, а не бруд, який панує в літературі. Бо бруду й так достатньо. Все-таки мистецтво повинне давати людині шанс вижити, повинно давати йому ідеали. І той герой, який з’являється в літературі, повинен ці ідеали показати. Татари якраз непогано в сприяють цьому. Я вважаю, що їх варто перекладати, – це література, яку буде цікаво читати всьому світу.

arnautТудора Арнаут, письменниця, президент Союзу гагаузів України, доцент кафедри тюркології КНУ ім. Тараса Шевченка:

– Пані Тудоро, ви вперше берете участь у фестивалі такого плану?
– На заході такого плану ми беремо участь уперше, і це дуже приємно, що гагаузів запросили. Гагаузи – це тюркомовний народ, котрий є корінним населенням України. Я, наприклад, є гагаузьким поетом України, і мої вірші є в усіх підручниках. Що стосується особисто мене, то я принесла в гагаузьку мову багато тюркізмів…
Ми беремо участь у багатьох літературних, культурних заходах, які проводяться в Україні, і дуже в цьому зацікавлені. От, наприклад, ми виступали на фестивалі «Всі ми діти твої, Україно» – запрошували сюди ансамблі з наших гагаузьких сіл, котрі зосереджені в основному в Одеській області…
Офіційно гагаузька література розвивається з 1957 року, хоча в нас є ще давньотюркські пам’ятки писемності. Великий плюс для розвитку гагаузької літератури в тому, що держава дозволила нам 2008 року перейти на латинську графіку (хоча, наприклад, у Молдавії, де також мешкають гагаузи, це сталося значно раніше – ще 1996-го). Зараз у наших школах ми намагаємося вчити дітей гагаузької мови – на жаль, дуже мало, всього три години на тиждень. Але ми намагаємося більше приділяти уваги гагаузькій літературі. В першу чергу намагаємося перекладати з українських класиків – Тараса Шевченка, Лесю Українку, наприклад. Я переклала 40 віршів із “Кобзаря” – і це вперше в історії гагаузької літератури. Зараз хочу їх видати. Також ми намагаємося підтримувати не тільки гагаузьку, але й інші тюркські мови та літератури, тому раз на два роки в КНУ ім. Тараса Шевченка ми проводимо круглий стіл «Тюркомовні народи України» – цього року він проходив вже вдруге.

– Українські студенти цікавляться гагаузькою літературою?
– Так. І для нас дуже приємно, що саме українські студенти цікавляться нашою літературою – наприклад, знаходять там певні паралелі з літературою українською.

– А які справи з книговиданням?
– Книжки в нас є. Але більшу їх частину ми привозимо з Молдови.

– Українські видавництва цікавляться гагаузькими письменниками?
– Поки що ні, на жаль. До того ж у нас уже готові підручники з гагаузької мови, але держава каже, що на це немає коштів. І нам би дуже хотілося, аби вдалося видати хоча б підручники, а вже потім – художню літературу.

Спілкувалася Мирослава Крат