«Буква і цифра»: «Якби ми хотіли заробити на модній темі — продавали б ринґтони»

Видавництво «Буква і цифра» — найменше в Україні. Воно складається лише з двох молодих осіб, маніяків у найпозитивнішому сенсі — Олександра Ворошила й Віталія Мужа. І ці-от двоє за якихось півтора року з власної ініціативи й без усіляких спонсорів запустили кілька яскравих молодіжних проектів — «Пісьма братана», «Всі наші», «8. Жіноча мережева проза», якими одразу ж привернули до себе увагу. Елементарне свідчення популярності «БіЦ»: у двох сусідніх київських кав’ярнях одночасно відбуваються презентації «Жіночої мережевої прози» та «Капіталу» Сергія Жадана, й на «8» приходить народу не менше, ніж на улюбленця всея молоді.

 

Фішка «Букви і цифри» — матеріал. Усі твори взято з українського сегменту Інтернету — а тому вони незвичайні, часто експериментальні, вільні за формою, дуже актуальні й надзвичайно щирі. І хоча одночасно вони також і дещо незрілі, не «витримані», роль «БіЦ» загалом дуже позитивна: бути таким собі мутагенним фактором у літпроцесі. Якісь їхні дітища виявляться нежиттєздатними, але з якихось, можливо, еволюціонує новий літературний вид.

— Із чого все почалось? Коли, кому і як стукнуло в голову видавати на папері те, що висить у неті?

Олександр Ворошило (псевдо в мережі — Ґіґґз): Найбанальніша відповідь: з Інтернету, який у зовсім недавньому минулому залишався єдиною оазою свободи в невільній країні. Сайт samvydav.net був для нас майданчиком, де кожен міг висловити свою думку, де не було цензури й можна було знайти однодумців, вдумливих критиків і щирих прихильників. Поступово разом із політичними текстами почали з’являтися літературні. А за чотири роки ми вже мали кілька тисяч творів, відомих лише відвідувачам, — хоча деякі почали жити класичним життям самвидаву: їх роздруковували, на них кидали лінки, їх хвалили й читали — значно більша кількість людей, ніж та, що заходила на сайт протягом дня. І серед цих текстів достатньо було несподіваних — там були експерименти з формою і змістом; речі, написані з використанням усього арсеналу можливостей Інтернету. Врешті-решт, ці тексти були свіжі за ідеями. Так визріла думка: треба вийти за межі одного сайту, показати, що сучасна українська література дуже різноманітна й різнойменна.

 

— От критики ламають голову: такий акт — переміщення нет-прози на папір свідчить про її несамодостатність чи зумовлений бажанням збільшити аудиторію? Чи ви просто бажаєте заробити на модній темі?

 

Ґіґґз: Бажання збільшити аудиторію  — так, це один із факторів за обставин, коли Інтернет і досі не охоплює всього населення. Паперова книжка зберігає своє значення, хоча не має колишньої абсолютної влади. Щодо специфічних можливостей, які надає Інтернет, то ми готові з появою в широкому вжитку електронних книжок перейти на цей формат. Проте, як на мене, ділити літературу на мережеву й паперову — помилково за суттю. Література буває доброю і поганою, а спосіб, яким створюється текст, значення не має. Власне, винайдення кулькової ручки, друкарської машинки чи текстового редактора з автоматичною перевіркою орфографії теж свого часу зробили переворот у засобах творення текстів. Але ніхто не поділяв літературу на кулькоручкову та пір’ячу, друкарськомашинну й рукописну. Врешті-решт, хоч би де і як був створений текст, залишається питання: читатимуть його чи ні? Хтось усе ще має знаходити тексти, відбирати їх, редагувати. Інтернет — занадто великий простір, а читачі занадто ліниві, щоби самостійно шукати там цікаві речі.

Віталій Муж (псевдо в мережі — Бонк): Якби ми намагалися заробити на модній темі — то, мабуть, продавали б ринґтони з мелодіями R’n’B. Проекти текстового лейблу «Буква і цифра» — це можливість постійно долучати нові імена до літературного контексту. Крім того, одна з цілей — підштовхнути інших людей відкривати свої міні-видавництва, запускати якісь сайти, піратські радіо­станції в Інтернеті, де б транслювалися тексти вголос, інші проекти… Ми просто молоді, ми не випускаємо загальних зошитів і календариків чи «заказухи», щоб виплатити зарплатню своїм працівникам. Ми шукаємо цікаві тексти і знаємо, як їх просунути серед аудиторії Інтернет-користувачів.

 

— Ваші книжки самоокупні чи дотовані?

 

Ґіґґз: Дотування і ґрантів ми не визнаємо як явища. Всі чотири книжки перебувають на межі самоокупності. Нам цікаво здійснювати видавничу справу, й ми готові були вкласти в цікаву справу власні гроші. Спонсорів у нас немає — це дозволяє зберігати власну редакційну свободу. Ідея «Букви і цифри» близька до західних невеличких музичних лейблів: вони не працюють зі шлягерами чи суперпопулярними виконавцями, не випускають альбомів мільйонними накладами. У них менша аудиторія, але це дозволяє їм бути мобільнішими й вибагливішими в пошуку творів.

 

— Як уявляєте свою аудиторію?

Ґіґґз: На цей момент — молоді люди 20‑30 років, вища освіта, якесь наближення до української концепції середнього класу. Цим людям ще щось цікаво поза роботою та побутом, вони ще зберігають віру в літературу та текст.

 

— Чи не із цього середовища й ваші автори? Чи можна сказати, що нет-література — хобі українських яппі?

Ґіґґз: Автори здебільшого із цього сере­довища. Власне, професійно літературою займаються одиниці: от Чехов був лікарем, Аркадій Стругацький — астрономом, Борис Стругацький — перекладачем. Мені більше імпонують саме такі люди — які в житті вміють робити багато чого. Я думаю, що мережевість літератури для наших авторів — узагалі не хобі, а найдоступніший і найзручніший спосіб реалізувати свої творчі прагнення в умовах хронічного цейтноту — характерного стану всіх творчих людей.

 

—  Чому всі ваші автори підписуються ніками — мережевими псевдонімами?

Ґіґґз: Використовувати нік чи паспортні дані — це завжди особисте рішення автора. Є таке загальне переконання (абсолютно неправильне), що нік — це спосіб сховатися. Насправді люди постійно плавають між реальним світом і мережею. Бо електронна пошта, блоґи чи ай-сі-к’ю — це лише один із можливих способів спілкування. Тому нік — не більше ніж іще одне ім’я, яке, на відміну від офіційного, людина обирає собі сама. Фактично він виконує функцію псевдоніму, інститут якого існує сотні років. До речі, є така весела історія про ніки. Один із авторів самвидаву, Харченко (це також нік, а не прізвище) якось не дуже ділився з дружиною тим, що він пише п’єси. Аж ось одного вечора повертається з роботи додому, й дружина дає йому роздруківку однієї з його п’єс — мовляв, почитай, дуже кльово! «І що ж ти?» — питаю його я. «Прочитав», — відповів Харченко.

 

— Скільки авторів працювало над виданнями «Всі наші», «Пісьма братана», «8»? І, до речі, ви їх на власні очі бачили?

Бонк: «Всі наші» — одинадцять авторів, із-поміж яких відкрив своє справжнє ім’я тільки Максим Саваневський (nash-kolia.livejournal.com). Багатьох із них ми й не бачили ніколи. «Пісьма братана» — один унікальний автор, Женя Галяс, хоча я чув від людей версії, що цеп’ятеро різних людей. «8» — вісім авторок, усіх бачили на власні очі, бо вони гарні!

 

— Вони отримали гонорари?

Бонк: Ми завжди обговорюємо ці питання. Гроші платимо, але часто сам автор каже: «Та які гонорари? Мені просто прикольно, що книжка вийде». Тобто в нас здебільшого не грошовий обмін із авторами, а щось на кшталт «духовного бартеру».

 

Ґіґґз: Я би сказав, що кожна наша книжка — це таке колективне зусилля зацікавлених осіб. Люди збираються, щось роблять і зі спокійною совістю — що вони вже прожили життя не дарма — повертаються до своїх звичайних справ. Або далі працюють над новим проектом.

 

— Ви стикалися з реакцією справжніх братанів на «Пісьма братана», справжніх політиків на проект «Всі наші», справжніх жінок на «Жіночу мережеву прозу»?

Ґіґґз: Знаю приклади, коли «Пісьма братана» читали люди, що не читають узагалі. Чи читали «Всіх наших» прототипи — важко сказати. Точно відомо, що кожному з них вручено примірник. Єдине, що можна з певністю стверджувати: читав і отримав задоволення від історій Микола Томенко — він навіть прийшов на київську презентацію книжки. 16 оповідань у збірці «8» писали справжні жінки, тому реакція справжніх жінок на книжку — позитивна.

 

— Ваші книжки дуже концептуально задизайнені — то шнурівка кросівка замість закладки, то геніальні карикатурки. Хто над цим працює?

Ґіґґз: Над дизайном працюємо самі. Хоча ми не стільки замислюємося над концептуальністю, скільки робимо дизайн таким, яким він має бути за визначенням. Мене досі дивує, якщо до зовнішнього вигляду книжки підходять так, ніби ми все ще живемо за часів, коли книжка залишається дефіцитом, і її куплять, якою б вона не була. Знаєте, це як кубинська зубна паста — такий простий тюбик з алюмінію без жодних написів  — бо справді, навіщо витрачатися на напис, коли зубної пасти днем з вогнем не знайти?

 

— Які наступні проекти?

Бонк: Видавати мережеві тексти. Ми не заглядаємо в далеке майбутнє — усе одно все буде іншим. Якби мені п’ять років тому сказали, що я видаватиму книжки, я би не повірив.

 

Ґіґґз: Загалом ми запланували на цей рік 10 книжок. Це, звісно, програма-максимум. Але про конкретику говорити не хочеться, щоб не наврочити. У загальних планах — кілька перекладів і кілька видань, що, як нам здається, ніхто з наявних українських видавництв зробити не зможе й не захоче.

Розмовляла Ксенія ТЕРЕЩЕНКО