Наталка Сняданко: «Писати за гроші? — Чому б і ні!»

Літературі відомо чимало колекціонерів: Федора з дитячої казочки колекціонувала брудний посуд, доктор Ганнібал Лектор — рецепти приготування страв із людського м’яса, Плюшкін — взагалі все, що бачив. Героїня ж роману  «Колекція пристрастей» колекціонує пристрасті до найрізноманітніших представників чоловічої статі: від кандидатів наук до металюг, від натуралів до чубатих хлопчаків із «блакитним» відтінком. Та й сама авторка — неабиякий колекціонер. На її рахунку вже чимало досягнень: дві вищі освіти, журналістське визнання та три успішні романи.


— Коли людина може сказати: «Я — письменник»?
— Думаю, що письменником себе можна вважати ще з дитячого садка. Це питання абсолютно індивідуальне.

 

— Чи вважаєте ви себе письменницею?
— Мені особисто більше подобається, коли  кажуть, що я просто пишу книжки. На мою думку, залежно від професійного досвіду людини її можна назвати письменником, літератором або просто автором тексту.

 

— А щоб писати прозу, обов’язково мати досвід?
— І так, і ні. Однак описувати лише те, що відбувається з тобою в реальному житті, — дуже нудно. Це характерно переважно для письменників-початківців. Доволі часто якісь перші творчі спроби зовсім відірвані від реальності — своєрідна спроба автора замаскуватися. А потім — різкий контраст — перехід в автобіографію, щоб зрозуміти себе і зрозуміти світ через себе. Проте існує й інший спосіб написання автобіографічних творів. Тільки це вже не подієва частина життя письменника, а духовна, ніби внутрішня подорож у підсвідомість. Це вдається письменникам-професіоналам. У будь-якому разі я не відчуваю в собі сили писати настільки глибоку прозу. Мені це не вдається, адже маю поки замало досвіду. Кожна наступна моя проба пера все більше комбінована. Усі мої персонажі складаються з кількох десятків помічених мною жестів, слів, висловів.

 

— А поділ на жіночу й чоловічу прозу, на вашу думку, компетентний?
— Напевно так, тому що є різниця в психології чоловіків і жінок. Вони по-різному думають, по-різному пишуть. Але, знову ж таки, можна відзначити, що часто розподіл на чоловічу та жіночу прозу відбувається на стереотипному рівні. Коли чоловіча проза — це, в основному, бойовики, а жіноча — любовні романи. Але це вже накладання негативного сенсу.

 

— Що є характерним для жіночої прози?
— Певні характерні особливості залежать від темпераменту письменника. Якщо він сентиментальний, то приділятиме увагу сентиментам. Я думаю, різниця існує і в способі спостереження, у тому, як письменник сприймає світ. Жінки-письменниці — уважні до деталей, чоловіки зазвичай їх пропускають. Проте аналітичні конструкції останнім вдаються краще. Хоча, це, знову ж таки, індивідуально.

 

— А ваш новий роман до жіночої прози можна віднести?
— Дивлячись у якому сенсі. У сенсі любовного роману — ні, на жаль. Тобто там є любовна лінія, є любовна інтрига, є навіть еротичні сцени, але не такого розряду, як-то в Даніели Стілл. Та й за мету я собі подібного завдання не ставила. У сенсі відображення реальності мій роман можна назвати жіночим. Я ніколи не вірила чоловікам, які пишуть від імені жінок — це завжди непереконливо. І навпаки. Тому мені дуже складно писати від імені якогось чоловічого персонажа. Звичайно, я намагаюся зрозуміти, як мають поводити себе чоловіки в тих чи інших обставинах. Сподіваюся, що міркую правильно. Однак, як на мене, не варто братися за далекі для тебе речі, адже є дуже багато ближчих і зрозуміліших тобі тем, які можна передати стовідсотково краще.

 

— А за автобіографічні варто братися?
— У мене «Колекція пристрастей» — автобіографічний твір. Але я знаю дуже багато людей, які кажуть: «Цей твір про мене, адже у мене такий самий досвід». Тобто у цьому випадку це вже спільний досвід, пережиття, яке стосується кожного.

 

— То  та  історія  з  «Колекції  пристрастей» про дівчину, яка хотіла позбутися цноти за допомогою викрутки, теж із особистого досвіду?
— Та ні, (сміється) це була лише інтрига.

 

— Ваша особиста думка щодо сучасного зневажливого ставлення до цноти… Книжка ж має чомусь повчати…
— Це  питання  краще  обговорити  з  братами Капрановими, які на цю тему написали цілий роман.
Я, звичайно, розумію, що книжка має чомусь повчати. Однак, сподіваюся, моя спонукає замислитися.

 

— А ваша «Колекція пристрастей» спонукає замислитися про неможливість щастя взагалі?
— Перманентна неможливість щастя — це лише думка головної героїні. Мені ж здається, у кожного є шанс бути щасливим. Щастя — це стан свідомості, якого можна досягнути лише працюючи над собою. Одним це вдається, іншим — ні. Звісно, щастя — дуже важлива категорія життя. Якщо людина не в гармонії із собою, зі світом, то хоч якого успіху вона не досягла б, як би легко їй все не вдавалося — вона не відчуватиме справжнього задоволення. Інша справа, як цього досягти? Подібного рецепта немає — саме про це йшлося в «Колекції пристрастей».

— Ви щаслива людина?
— Принаймні, я себе такою вважаю.

 

— А пропозиція написати жіночий роман за кругленьку суму зробила б вас щасливішою?
— Не знаю, як стосовно щасливішою, проте на подібну пропозицію погодилася б. Я ж пишу для газет — це далеко не завжди творчість і далеко не завжди те, що хочу писати. Я жива людина й повинна заробляти гроші. Усі знають, що сьогодні в Україні з самої лише літературної творчості не проживеш.
Вважається, що та література, яка легко читається, легко й пишеться. Насправді ж зовсім не так. Щоб писати детективи чи любовні романи, треба бути фахівцем, добре знати читацьку аудиторію. А це неабияке ремесло, якому варто навчатися. Я, наприклад, не переконана, що могла б працювати у цьому напрямку.

 

— Ваша нова книга «Синдром стерильності» — не замовна. Про що вона?
— Дуже важко переказати зміст цього роману, бо книга має кілька сюжетних ліній, об’єднаних колажним методом, і дуже велику кількість розділів. Сюжети про голландця, який потрапляє в маленьке містечко і там зникає, про маленьку провінційну газету, яка, з одного боку, хоче відповідати смакам елітарної публіки, з іншого — мати високий наклад, про щурика з обкладинки. Мій роман складається з цілої галереї персонажів, на перший погляд, до болю знайомих, але водночас із абсолютно несподіваними відхиленнями. «Синдром стерильності» — насамперед роман тем.

 

— Чи вписується ваша творчість у європейський контекст?
— По-перше, я б не сказала, що європейський контекст існує. По-друге,  я  мало  подорожую Європою, відвідую в основному Польщу та Німеччину, мови яких знаю не настільки досконало, щоб читати їхню літературу в оригіналі. Тому не можу говорити про всю Європу. Що стосується подібності українського літпроцесу до польсьского чи німецького, то вона спостерігається насамперед у творчості літмолодняка. Ну, наприклад, Любко Дереш і Дорота Масловська — письменники приблизно одного віку — мають між собою багато спільного. Між старшими авторами, до яких належу і я, — різниця відчутніша. Що з написаного є хорошим, що поганим — я не знаю. Однак неодмінний плюс у тому, що всі творчі доробки дуже різні.
У Європі література умовно поділяється на масову й експериментальну, для вужчого й для ширшого кола читачів. Ще одна особливість: скільки письменників там існує, стільки творів і видається та продається. Це технічні питання, але в України в цьому плані дуже багато мінусів. Однак що стосується творчого процесу, то в нас переваги в кількості літературного матеріалу. Західноєвропейський побут дуже стандартизований, тож творчий потенціал нашої літератури більший. У нашому хаотичному житті, яке постійно змінюється, він не може бути інакшим.

 

— Змінюється в політичному, економічному планах?
— Ні, зміни відбуваються у свідомості людей під впливом певних побутових речей. Наше суспільство дуже неорганізоване, неструктуроване, а це ускладнює життя. Така хаотичність дає чимало несподіваного досвіду. У нас кожна поїздка в автобусі може бути непоганим літературним матеріалом.

 

Спілкувалася Іра ТАТАРЕНКО