Галина Вдовиченко: «Я була письменницею із самого дитинства»

Ім’я Галини Вдовиченко напевне запам’яталося українським читачам (а насамперед – читачкам!), адже її перший роман «Пів’яблука» швидко став загальним улюбленцем як «український «секс і місто». Своїм другим романом, переможцем цьогорічного Всеукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова», що вийде під назвою «Тамдевін», письменниця остаточно закріпила славу навдивовижу талановитої й успішної авторки.

 

– Пані Галино, що спонукало вас узятися за літературну творчість?
– Купила старенький ноутбук і написала перше речення, а далі годі було зупинитися. Мабуть, я просто дозріла до роману. І він потягнув за собою другий, третій…

 

– Розкажіть докладніше про ваш новий роман «Тамдевін»? Як з’явилася ідея цього тексту, чому ви вирішили його написати? І чи багато в романі художнього домислу й вигадки?
– У жовтні 2008-го року неподалік Добромиля на українсько-польському прикордонні я побачила вовка. Ця зустріч стала тим зернятком, що падає в потрібний час у потрібний ґрунт і проростає романом. Епізод про дослідника вовків, який проводить унікальний експеримент у заповідному урочищі Карпат, поступово розрісся в «чоловічу половину» роману, в якій розповідь іде від імені мужчини. Коли писала «я підхопився», «я не міг заснути», то справді деякі звичні речі сприймала не по-жіночому… Хоча й «жіночу половину» роману – від успішної художниці із Санкт-Петербурга, «львів’янки назавжди» – теж писала «не від себе», бо я зовсім по-іншому ставлюся до успіху, грошей, творчості… У моєї Анни ставлення до життя та розуміння, що в ньому головне, а що другорядне, починає змінюватися саме у віддаленому від цивілізації карпатському селі, куди її покликала подруга, колишня однокурсниця по Академії мистецтв. І саме там Анна зустрінеться з науковцем-етологом, дослідником вовків… Я дописала роман на початку цього року і відправила його на «Коронацію слова»… У романі – усе вигадка, окрім місця, де розгортаються події. І дорога на Добромиль, і замок Гербуртів, і гори-близнючки – усе правдиве. Ці місця справді дихають містикою. Деякі дивні історії, які мені розповідали місцеві мешканці, потрапили в роман. Він незабаром вийде під назвою «Тамдевін».

 

– Якби вам до рук потрапило оте чарівне яблуко, яке ви описуєте у своєму романі «Пів’яблука», як би воно могло змінити ваше життя і чи могло б узагалі? Що надихнуло вас на створення цього образу у своїй книзі?
– А воно мені вже «потрапило» до рук. Спочатку я його вигадала, потім вдалася до власного рецепту: зробила те, що давно хотіла (як і кожна з чотирьох моїх героїнь), незважаючи ні на що (написала книжку) – і почав діяти «закон підтримки». Не минуло ще й року, як книжка вийшла у видавництві «Нора-Друк», а в моєму житті сталися неймовірні зміни – і великі, і маленькі. «Пів’яблука» привело до мене кількох справжніх друзів і дуже багато читачів, принесло вже кілька відзнак, та ще й зробило мені кілька несподіваних сюрпризів. Один до одного, як написано в романі. Обережно треба поводитися зі словом! (Сміється.) Воно програмує майбутнє. А от що надихнуло, то це голови янголят майстра Пінзеля: вони схожі на пустотливих дітлахів, що дуріють: надувають щічки, скалять зуби… Нечувано, як для XVІІІ століття! На таке був здатен лише майстер-загадка Іоан Георг Пінзель. Його творчість я відкрила для себе вже років двадцять тому, коли побувала у фондосховищі Олеського замку. А нещодавно з друзями ми їздили у Бучач та в Рукомиш спеціально заради Пінзеля – там дотепер у церквах є роботи цього видатного скульптора…

 

– Дехто з письменників зізнавався, що тримає в голові безліч сюжетів і ніби дістає їх, як книги з полиці? А як це відбувається саме у вас?
– Ледве стримую зараз навалу задумів, прошу: почекайте, давайте по черзі, не усі нараз… Зараз настільки захоплена новим романом, що ношу із собою папір і ручку – записую ідеї, епізоди й думки. Вже знаю, що хочу сказати новою книжкою, вже вибудувався основний сюжет, пишу потихеньку, хоча хотілося б хоча би дві-три години щодня знаходити для цього…

 

– Кажуть, у своїх перших творах письменник виписує образи із себе, додає деталі із власного життя; часто там діють персонажі, які є реальними людьми в житті автора. Скажіть, чи є героїня «Пів’яблука» Галина вашим втіленням у романі?
– У журналістки Галини багато спільного зі мною, однак далеко не все. Тут вигадка й правда перемішані, як борошно з водою, утворюючи щось третє, таке собі тісто…

 

– Кому адресовані ваші книжки? Хто має бути ідеальним читачем?
– Вони адресовані усім, хто любить життя й людей, кому цікавий кожен день, для кого найголовніше – внутрішня гармонія й душевний стан. Хто не руйнівник, а творець. Хотіла б, аби перша й наступні мої книжки потрапляли до рук і тих, хто розчарований, розгублений, зневірений…

 

– Хто ваші літературні вчителі й кумири, улюблені письменники?
– Льюїс Керолл, Астрід Ліндґрен, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Микола Хвильовий, Антон Чехов, Герман Гессе, Ельфріда Елінек, Ліна Костенко, Курт Воннеґут, Песах Амнуель… Список може зайняти дуже багато місця. Тим паче, що він увесь час поповнюється!

 

– Скажіть, чи не мріяли ви в дитинстві стати відомою письменницею? Я знаю, що ви закінчили філологічний факультет ЛНУ імені Івана Франка, а звідти й до літературної творчості недалеко…
– У дитинстві я не мріяла бути письменницею, я нею була. Проте навіть не усвідомлювала цього. Вигадувала історії, розповідала їх у дворі, надихаючись повною тишею й відкритими ротами своїх слухачів. Мені це було робити легко, як дихати. Я з дитинства любила книжки й знала, що моя майбутня професія буде з ними пов’язана. Була б на своєму місці десь біля книжок – у бібліотеці, в книгарні, на книжкових розвалах біля пам’ятника Іванові Федорову у Львові…

 

– У вас є двійко дітей, тож, можливо, виникала думка написати дитячу книжку? Адже писати для дітей зараз вельми популярно серед письменників.
– Я написала книжку «Мишкові миші» – про те, як різні хвостаті, часом навіть вороги, можуть стати гармонійним музичним ансамблем, коли їх об’єднає спільна ідея. Коли цю казкову повість моя подруга прочитала своїй маленькій доньці, дівчинка слухала й малювала героїв. Я бережу ці ілюстрації як дорогий подарунок. А над ілюстраціями до майбутньої книжки зараз працює молода львівська художниця Вікторія Проців. Я побачила на виставці її роботи й зрозуміла – мої мишки виглядають саме так. А тоді знайшла Віту… І ще в мене є кілька казок і повістей для дітей, на різних стадіях написання. Усе життя я вигадувала для своїх дітей, племінниць і племінників різні історії, нічого не записуючи. Тепер-от спочатку пишу, а потім починаю розповідати.

 

– Як вважаєте: чи повинен письменник рекламувати себе й стати не лише автором книг, й промовтером?
– Не повинен, однак якщо він цього хоче, то все ж таки варто допомагати своїм книжкам знайти до читача коротший шлях. Я вже другу свою відпустку «розпорошую» на поїздки й зовсім не шкодую, навіть роблю це з радістю!

 

– Ваша основна діяльність – журналістика. А як воно тепер – опинитися по «той бік диктофона»?
– Дотепер, коли приходжу на прес-конференцію «з власного приводу» (презентація книжок, серед яких і моя, тощо) і мене на вході просять зареєструватися, пишу в списку, що я журналіст і називаю своє видання. Ще не звикла… Часом читаю деякі смішні помилки в матеріалах про себе – хтось із колег щось недочув, хтось щось додав… Але ставлюся до цього з розумінням. Фахових журналістів надзвичайно поважаю, бо знаю, що стоїть за нашою роботою. Крім того, героїня мого нового роману, який пишу зараз, працює в газеті…

 

– Чи читаєте сучукрліт? Що вам у ньому подобається або ж не подобається?
– Намагаюся читати більшість із того, що виходить у наших видавництвах. Хоча не все дочитую до кінця. Вважаю, що сучасна українська література розвивається сама по собі, без втручань і без допомоги, і тому читачам є чого чекати від авторів вартісного. Думаю, незабаром сучасну українську літературу чекає потужний прорив через кордони, нас почнуть перекладати не поодиноко, а масово.

 

– Кого вважаєте своїм конкурентом на українській літературній ниві?
– Саму себе – таку, якою я можу бути і до якої мені ще тягнутися й тягнутися. У кожного свій шлях, і так, як ти, не зробить ніхто.

 

– На вашу думку, яка література в Україні може мати (чи має наразі) більшу популярність: серйозна чи розважальна? Якою б ви зробили нашу літературу і що виправили б, якби мали таку можливість?
– На справжню популярність може розраховувати талановита література. Приклад? Серйозне дослідження Оксани Забужко «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», яке розкуповують великими тиражами. І літературне хуліганство Люби Клименко (назвемо автора так, як написано на обкладинці) «Пор’ядна львівська пані». Нехай у нас будуть усі жанри, напрями, література на всі смаки. Але талановито написана, якісна.

 

Розмовляла Лілія Хомишинець, фото Наталки Кушнір