МАРИНА та СЕРГІЙ ДЯЧЕНКИ: Марина Дяченко ─ страшна людина

Вони ─ одні з найуспішніших українських авторів, а ще чоловік і дружина. Кажуть, що з ними трапляються вигадані ними ж події; а ще вони товаришують із Борисом Стругацьким; а ще прототипом героїні одного їхніх творів стала дика танцівниця Руслана; а ще за їхніми творами розробляють комп’ютерні ігри. На їх рахунку ─ понад 60 нагород та премій, останню з яких ─ “Золотий кадуцей” ─ вони отримали за роман “Vita nostra” у вересні цього року в Харкові. Там же, на ІХ харківському фестивалі фантастики “Зоряний міст”, подружжя було нагороджене престижною премією “Дракон” за внесок у розвиток фантастики.
Він стверджує, що його дружина ─ його муза, а вона не приховує, що він ─ її вчитель в усьому. Передчуваю, ваш вигук буде: «Це фантастика!» Неправильно ─ це фантасти Сергій та Марина Дяченки.


─ Ви нещодавно були нагороджені особливою премією – «Золотим Драконом». Знаю, що для вас вона була важливою…

 ─ М: Це був ІХ міжнародний фестиваль «Зоряний міст». Були нагороджені ті автори, які за підсумками дев’яти років фестивалю отримали найбільше «Кадуцеїв» (основний приз фестивалю). Як виявилося, ми отримали «Кадуцеїв» більше за всіх. Крім нас, були нагороджені також Володимир Васильєв і Олександр Громов із Москви.
– С: Цей «Дракон» нам дуже симпатичний, ми й гадки не мали, що нам будуть його вручати. Коли на сцені я взяв його до рук, мене раптом просякло ностальгією. Я згадав, що в одному з наших перших романів фігурував наскрізний образ дракона, мудрого, шляхетного. Цей роман писався в період медового місяця в будинку творчості в Коктебелі, на березі моря. Я тоді залицявся до моєї ще юної дружини, такої беззахисної… Я Маринку звабив завдяки листам. Ми з нею товаришували, але я щовечора писав їй лист, де освідчувався в коханні й розмірковував про життя. Десь на сотому її серце затремтіло, і так з’явився наш роман та цей дракон. Тому для мене це не просто приз, не одна з шістдесяти премій, а якась ностальгія.
─ Ви обмовилися, що у вас більше 60 нагород. А що ви з ними робите, де зберігаєте?
─ С: У нас у дзеркальній шафі є спеціальна поличка, де стоять нагороди. Але вони всі вже не вміщаються туди, тому розкидані по різних місцях. Для нас призи, лауреатство ─ це не самоціль, а свого роду орієнтація і для письменника, і для читача. Адже наклади – це один показник, а літературна премія – інший. Іноді вони не збігаються.
– А кого ви зараховуєте до своїх літературних вчителів?

─ С: У Маринки, напевно, основний вчитель ─ Толкієн. Коли ми познайомилися, вона мені дірочку в черепі просвердлила, без усякої трепанації, розповідями про Толкієна, «Володаря кілець», гоббітів. А моїх вчителів можна розділити на безпосередніх і заочних. Безпосередні ─ це Василь Аксьонов, Микола Сизоненко, у яких я був на семінарах, також мій вчитель по ВГІКу Микола Васильович Крючечников. Я його ніколи не забуду, ми пережили разом багато важких моментів у вісімдесяті роки ─ адже тоді панував соцреалізм і була партійна цензура. А от заочні вчителі ─ це Гоголь, Булгаков, Бредбері, Шеклі, Лем. Зі Станіславом Лемом я навіть хотів зустрітися, але не вдалося. А зараз доля подарувала нам можливість спілкування із Борисом Стругацьким, слава Богові, він є!
─ Ви сказали, що дуже чекали зустрічі з Лемом. А чи думали про те, що в нього запитаєте?
─ С: Я би запитав, чому він розчарувався у фантастиці. Він в останні роки пішов у філософію, футурологію. Але так вийшло, що в своїй філософії він не став тим Лемом, якого знає і любить увесь світ… Що він пам’ятає з дитинства, з юнацтва; як він ставиться до України – чи вважає її батьківщиною? Адже він родом із України, зі Львова, де народився в 1921 році, і лишень після війни переїхав у Краків. За фахом я лікар-психіатр, тому знаю, наскільки важливі для особистості перші роки життя: енергетика дитинства наповнює все майбутнє життя внутрішнім світлом. Ще я запитав би, чому він категорично не сприйняв фільм Тарковського „Соляріс” (за однойменним романом Лема). Адже це геніальна картина, світовий шедевр, як і роман. А Лем ніби відрікся від цього фільму – у них був конфлікт із Тарковським. Мисляча планета Соляріс у Лема так і залишилася незрозумілою для людства; а в Тарковського цей океан дарує людині радість повернення у своє дитинство, зіткнення з найдорожчим, що є в людини. От узяти його львівське дитинство ─ невже він не хотів, як Кріс, герой „Соляріса”, повернутися туди?
─ А правда: часто те, що ви пишете в творах, відбувається з вами в реальності?
─ С: Певною мірою так, і нічого немає в цьому дивного. Сюжети черпаються із підсвідомості, з інтуїції, з передбачення ─ в кожного письменника це так. А крім того, у моєї коханої дружини і співавтора є властивість глибоко інтуїтивно відчувати завтрашній день, вона його навіть формує і наближає це до побуту. Ось, скажімо, ми збираємося кудись поїхати. А вона: „Ой, Сергію, буде…„ От якщо я їй устигну закрити рот, і вона не встигне договорити: „буде дощ” ─ дощу не буде, а вимовить уголос ─ буде дощ. Навіть якщо на небі немає жодної хмаринки ─ буде. Це страшна людина.
─ А що з передбаченого вже відбулося?
 ─ М: Найголовніше із здійсненого те, що Сергій розповідав мені при першій зустрічі: в нас буде донька ─ саме донька(!), ми будемо писати книги і так далі.
─ А звідкіля берете героїв?
─ М: Іноді бачимо сни. Сергієві сняться такі довгі історії з безліччю персонажів, мені теж часом щось сниться. А крім того, буває ─ подивився, скажімо, виставу в театрі, а потім прийшла думка, яка з цієї вистави виникла, але співвідноситься з нею побічно. І раптом вона починає розвиватися. Або скажімо, у нас є роман „Печера”. Сергій завжди говорить, що він народився з наших глибоких думок про те, чи можливий світ без насильства. Але я ж точно пам’ятаю, що він народився з мультику „Дівчинка й крокодил”, який ми випадково подивилися напередодні.
 ─ С: Що я чую! Який там крокодил! Дійсно були розмови, дослідження про суть насильства ─ і на тобі: „Дівчинка й крокодил”!
─ Як ви пишете разом? Часто сперечаєтеся?
– С: Так і пишемо ─ в авторських суперечках. Дуже часто я зранку розповідаю Марині: “Ось послухай, я такий сюжет вигадав”, ─ або “Мені наснився такий сюжет!” Розповідаю, а Марина на мене дивиться і каже: “Так, це цікаво, я подумаю”. Я відразу розумію: все, кінець, історії ніколи не буде. Але буває, її очі загоряються, вона перепитує: „Це дійсно тобі наснилося?”
─ М: Рідко співавторство має настільки глибоку емоційну складову, як наше, тому що рідко співавтори живуть не тільки літературним життям, а й сімейним, емоційним, пристрасним.
─ Що таке «М-реалізм»? Хто так охарактеризував стиль ваших творів?
─ С: Це не мета-реалізм, не магічний реалізм, не мега-реалізм, а «Маринкин реалізм». Це щось особливе, ніжне, шляхетне, романтичне, мудре, стилістично довершене, із проблиском келиха сонячного світла наприкінці.
─ Не повірю, що маючи маму, яка розпочала свою письменницьку кар’єру з чотирьох років, ваша донечка не пише…
─ М: Вона написала казку, яка була опублікована в журналі „Ухтишка” ─ про добру зозулю. З тих пір Сергій напророкував їй майбутнє романіста Толстого, але, по-моєму, їй більше подобається малювати комікси, тобто сполучати картинку і текст. Вона, як на мене, просто більше візуаліст, ніж оповідач.
─ С: Вона вже хотіла бути й пожежником, й ветеринаром…
─ У „Пригодах Марійки Михайлової” Стаска послугувала прообразом головної героїні? Знаю, що росіяни збираються екранізувати цей твір. Їй не пропонували зіграти головну роль?
─ М: Скоріше, це було розказано для Стасі, ніж вона послугувала прототипом. І потім вона дуже довго просила розповісти про Машу Михайлову ще. Цей детектив народився з казок на ніч. Ідея екранізації є, але це складний проект, і коли та як його буде реалізовано, хто буде в ролі головної героїні ─ зараз сказати складно.
─ А зараз придумуєте для неї казки, розповіді?
─ М: Ми тепер перейшли на іншу вікову категорію, продовжуємо писати історії вже для підлітків, де героїні 13-14 років, – це ніби історії „на виріст” для неї. Зараз працюємо над третьою частиною ”Ключа від королівства” та “Королівської обіцянки”. Третій роман має назву “Повернення некроманта” ─ там таке діється! А щодо казок, то зараз уже дочка розповідає нам казки на ніч. Вона нам читає „Пригоди Шерлока Холмса” англійською мовою.
─ У вихованні дочки сполучаєте корисне з приємним. А в читанні на дозвіллі слідуєте тому ж принципу?
─ М: Ми часто читаємо книги, за якими нам пропонують писати сценарії, ─ це геть різні книги, зовсім різних авторів, яких важко уявити на полиці одного бібліофіла, однак це досвід сполучення приємного з корисним. А для душі я шукаю якийсь емоційний відгук ─ Террі Прачет, скажімо. Він для мене став найяскравішим відкриттям. У нього дуже нерівні книги: фентезі, вигаданий світ. Здавалося б, це несерйозно, але в багатьох своїх книгах він доходить до найглибшого філософського розуміння життя. А останнє, що прочитала ─ „Кім” Кіплінга.
Сергій на дозвіллі дивиться кіно. Справа в тім, що він ─ кінолюдина, переглядає величезну кількість різних фільмів: сучасних, класичних, стрічок вісімдесятих років. Подивиться десять фільмів, один із них обов’язково справить на нього сильне враження ─ він мені його переповідає. А я, в свою чергу, раджу Сергію, що йому обов’язково треба прочитати. Він сідає і перечитує.
– Який останній фільм порадив вам чоловік?
– М: „Дім з піску й туману”, його поставив киянин Вадим Перельман. Цей фільм було номіновано на “Оскар”. Дуже цікаво було його аналізувати. Мій чоловік ─ це безумовно мій вчитель і по життю, і в літературі, й у кіно.