Дара Корній: «Дуже дивно, що грецьку та римську міфологію ми вивчаємо у школі… А от своїх, слов’янських, практично не знаємо…»

Дара Корній не приховує того, що поза літературним життям її звуть зовсім інакше (що дуже полегшує спілкування та спостерігання за людьми – адже вони не знають, що перед ними письменниця, і поводяться природно). Як і того, що почала писати «дорослу» літературу на «соцзамовлення» своєї дочки, котра захоплюється Толкіном та «Поттеріаною». Замовлення вдалося – дуже скоро роман «Гонихмарник» Дари Корній здобув третю премію на «Коронації слова», а також був удостоєний відзнаки «Дебют року» за версією «Друга читача». І це лише початок!

Підніміть завісу таємничості над своєю історичною постаттю: хто Ви, що так знаєтесь на гонихмарництві, за освітою?

– Журналіст! Хоча працюю не за фахом, а в Національній академії мистецтв. Детальніше не розповім (сміється).

Якщо погодитися з умовним поділом України на схід і захід, Ви – яскрава представниця заходу?

– Я не згодна з цим поділом. Тим більше після того, як одержала багато відгуків на свого «Гонихмарника» саме зі східної України – люди пишуть, що завдяки цій книжці відкрили для себе красу української мови…

А як книжка потрапила на схід?

– «Книжковий клуб сімейного дозвілля», котрий видав «Гонихмарника», включив його до свого каталогу, анонсувавши мене як українську Стефані Майєр… Тому недивно, що взимку, коли я востаннє цікавилася долею накладу, видавці сказали, що три тисячі з семи уже продано. Крім того, як яхту назвеш – так вона і попливе, тому гадаю, що я вдало назвала книжку «Гонихмарник».

Давайте поговоримо про «Дебют року», заради якого Ви приїхали до Києва. Чому варто було їхати?

– Тому що дуже приємно, коли тебе визнають не якісь там фахівці… Наприклад, журі «Коронації слова» – це книгорозповсюджувачі, видавці, редактори, актори, академіки. А «Дебют року» – це визнання самих авторів. Дуже приємно, коли твої колеги по цеху вирішують, що торік твій твір дебютував дуже вдало. Це цікаво людям, які також пишуть…

Дуже дякую братам Капрановим, що запросили мене на цю акцію! Звичайно, у переддень свят багато роботи, багато клопоту різного, та й квитки важко взяти, але, напевне, хтось на небі вирішив, що мені варто поїхати, і квитки за один день знайшлися – і туди, і назад. Я дуже вдячна, що такі акції проводяться, і це додає оптимізму.

Коли Ви надсилали рукопис на «Коронацію слова», розраховували на перемогу?

– Ні, абсолютно! Взагалі моя мала каже: «Треба маму трохи кόпати». Я часто сумніваюся – чи варто щось робити, чи ні… Але у мене є така колежанка Наталка Ліщинська, яка також пише, і вона просто сказала: «Якщо ти «Гонихмарника» не відішлеш на «Коронацію слова», то я відішлю!» Я надіслала в останній день до кінця терміну і думала, що він не дійшов. І коли мені зателефонували і запросили на церемонію нагородження, я не повірила. Це була для мене велика несподіванка, бо там дуже багато людей, які вже видали не одну книжку, а я такий початківець – невідомо, звідки взялася… На церемонію нагородження я прийшла з бирочкою на руці, бо й справді почувалася, наче новонароджена дитина, яка тільки прийшла у світ, і що її чекає далі – невідомо… Дуже дякую долі, що зорі склалися для мене. Тому писатиму далі!

Як Ви вважаєте, молодим авторам треба розсилати свої рукописи на максимальну кількість різних конкурсів?

– На «Коронацію слова» варто – це стовідсотково! Бо, наприклад, автори твору, що торік здобув перше місце, розповіли, що надсилали його на цей конкурс вже вдруге – уперше він не пройшов, тоді вони його трішки переробили, удосконалили… Позаторік він не пройшов навіть у фінал, а торік виграв першу премію. Тому якщо ти вважаєш, що твір вартий, треба ризикувати! Мені здається, що звертатися безпосередньо до видавців – це безуспішно.

Кого з колег читаєте?

Мілу Іванцову читаю. Мені дуже приємно, що я її знаю особисто. Галину Вдовиченко – вона і львів’янка, і по духу мені близька… Дуже люблю Галину Пагутяк, Ірен Роздобудько – бачите, все жіноча проза… Чомусь так випадає! Вони мені близькі якимись настроями, життєвою філософією…

Ви ділите прозу на жіночу і чоловічу?

Ні! Авторів-чоловіків теж читаю залюбки. Наприклад, Стівена Кінга дуже люблю, і не соромлюся це говорити. Він мій літературний учитель – дуже багатьох дотепних прийомів я навчилась у нього. А ще я люблю Коельйо, Маркеса, Кафку – такий, знаєте, заїжджений перелік… З українських люблю Володимира Лиса. Відкрила його «Століття Якова» – мені до такого рівня рости і рости! Так психологічно тонко показати українця в усьому – в побуті, в коханні, у взаєминах із сім’єю, з родиною, з державою – з різними державами, які тут перебували… Та й земляк він мій, і колорит, присутній у його творах, мені дуже близький.

Якою Ви уявляєте собі свою читацьку аудиторію? Чи справджуються Ваші очікування?

– Я гадала, що це буде аудиторія більш молодіжна, оскільки це писалося спеціально для моєї доньки. Але коли я підписую книжки на якихось заходах, то чомусь підходить багато чоловіків та поважних пань, яким давно за 50… Не можу сказати, що книжку читають тільки підлітки чи студентська аудиторія. Вона цікава всім, бо там є дві паралельні лінії – одна про кохання студентів, а друга – про долю Аліниної мами, її кохання. Кожен знаходить тут те, що хотів би знайти.

Запитання, на яке мало хто відповідає, але традиційно його ставлять усім митцям: творчі плани?

– Варто мати творчі плани! Коли їх нема – це погано… Зараз у мене виходить ще одна книжка – можу сказати, бо вона вже на підході – «Чому розцвітає папороть» у видавництві «Теза». Я написала її для свого сина Максимка, йому 11 років. Це така наче повість чи роман – щось середнє… Це також гонихмарництво, дохристиянська українська міфологія. Якщо її прочитаєте, то дізнаєтесь, чому розцвітає папороть.

А чим Вас так приваблює українська міфологія?

– Дуже дивно, але грецьку та римську міфологію ми вивчаємо у школі. Можемо перерахувати всіх богів і чудово знаємо, хто така Афродіта, хто такий Зевс тощо. А от своїх, слов’янських, практично не знаємо… Хіба що «Лісову пісню» у школі вивчали і знаємо, хто такі мавки. Але український міфологічний шар дуже багатий. Цей матеріал варто брати, використовувати, поселяти тих героїв у сучасні умови – тоді буде цікаво!

Насамперед це наші казки. І не лише ті, яких цілу збірку ви можете купити у книгарні, бо це оброблено для сучасників, а в етнографічних збірках.

Спілкувалася Наталка Гай