Роман Іваничук: «Не хочу працювати на комп’ютері. Моя думка скрапує з кінчика чорнильної ручки»

На бесіду про літературу й творчість український письменник Роман Іваничук запросив до себе додому. Простора кімната, залита ранковим сонцем, лакований стіл посередині, на стінах – гуцульські килими, на меблях – ліжники з традиційними карпатськими візерунками. Величезні стелажі з книгами – незамінними друзями письменника та його найбільшим надбанням. І атмосфера творчості, якою насичена вся кімната – саме тут народились 20 романів, що прославили Романа Іваничука й зробили його класиком української літератури.

 

Яким був Ваш шлях до написання історичних романів?

– Я завжди цікавився історією. Взагалі, така моя натура – любив читати історичні романи, повісті, книжки Чайковського, Кащенка. У дитинстві навіть пробував осмислити Грушевського. Коли став професійним письменником, працював у жанрі новелістики, повістей. А повісті завжди скочувалися до тем минулого, до історії. Коли підходило моє поважне повноліття – сорок років, я збагнув, що історичний роман як той чинник, який зміцнює історичну пам’ять в людей, пам’ять про минуле, зникає через радянську владу, яка забрала в нас цю історичну пам’ять. Без неї народ стає отарою. Спостерігаючи, як знекровлюється нація у безпам’ятстві, я зрозумів, що це мені асоціюється з яничарством. Написав роман «Мальви», який став своєрідним вибухом. У мене є безліч листів, які зберігаються ще з тієї пори – українці тоді прозрівали, шукали свій корінь. Мене підбадьорила письменницька слава, я не сподівався, що буде такий ефект. Цей роман привернув до мене увагу вчених. І ось один львівський професор, Григорій Нудьга, якось перестрів мене і сказав: «Ви можете писати історичні романи. І хай це буде вашим життям. Бо все пропадає. Напишіть десять історичних романів про найважливіші віхи нашої історії. Й можливо ці книжки вийдуть і будуть потрібні людям». Я сказав, що для цього не вистачить життя – над одним романом треба працювати кілька років. Проте написав 20 історичних романів, тепер у моєму доробку ціла бібліотека. І от на цьогорічному Форумі видавців я три дні сидів у боксах, підписував книжки, бачив, що людей це дуже цікавить – за півгодини я підписував 100-200 книжок, люди просто хапали їх. Я пишаюсь тим, що це моя робота. Але пишаюсь більше тим, що книжки купували не лише старші люди, брала студентська молодь – книжки дорогі і молодь викладала останні гроші. Я свого домігся, свою життєву і письменницьку функцію виконав. Наразі відсилаю для «Кур’єру Кривбасу» останній свій роман. Не знаю, чи буду ще писати. Ці 20 історичних романів охопили наше життя від Київської Русі до Майдану. Я не написав про все – це неможливо. Але окремі історичні віхи я здолав. І витратив на це 45 років свого життя.

Які ідеї для історичних романів зараз на часі?

– Тема відступництва, яничарства – вона є вічна. Людина хоче краще жити, піддається впливу, зраджує себе, народ, віру. За гроші вона стає манкуртом. Можливо, винні обставини. Треба викликати в людей огиду до того почуття зради за гроші. Все це почалось дуже давно – Юда, який зрадив Христа за срібняки, полковник Ніс за Івана Мазепи, що провів у Батурин каральні полки Меншикова. Це теми, які висять у повітрі і спонукають мислячих людей думати.

Розкажіть трохи детальніше про те, як працюєте, де Вам найкраще пишеться?

– Працюю в цій кімнаті. Маю дачу, донька має дачу. Є рідне місто Коломия, куди можу приїхати, відірватися від шумного Львова. Проте здебільшого мушу працювати тут, бо тут моя бібліотека. У мене в домі 10 тисяч книг. Вони тут скрізь, без книги я жити не можу і навіть не уявляю, як може людина, яка вміє читати, жити без книг. Коли матеріал зібраний, скарткований, міститься в папці, часом виїжджаю на місяць-два в інше місце, щоб трошки змінити довколишню обстановку. Тут шум вулиці, діти, внуки, родина, друзі. А для творчості треба абсолютної самотності. Коли я збираю матеріал, ще терплю якісь навколишні завади. Але коли обдумую і пишу, мусить бути тиша і спокій.

Чи є якесь місце у Львові, яке додає Вам натхнення?

– Я не чекаю натхнення. У мене є потреба праці, я дуже працьовита людина, не вмію відпочивати. Звісно, люблю це робити, влітку виїжджаємо з дружиною в гори чи до моря, але весь час є процес роботи. Навіть на відпочинку я думаю про те, що маю зробити. Коли хочу щось написати, розповідаю про це моїй дружині (письменниця Ніна Бічуя – авт.), вона мені щось радить, підказує. Кожного разу діє притягання матеріалу і я ніколи не буваю вільний, навіть уві сні. Часом мені щось сниться і встаю, щоб записати це, бо можу забути. Це мій спосіб життя і я з нього страшенно задоволений. Звісно, він виснажливий. Я дуже багато написав, у мене чотири стелажі моїх власних творів і часом казав своїм товаришам – мені цього досить, але проходило два-три місяці і з’являлось щось нове, я захоплювався і писав знову.

Американський письменник Рей Бредбері не користується новітніми технічними винаходами – комп’ютером, мобільним телефоном. А як Ви ставитесь до див прогресу?

– У мене дуже схоже ставлення. Мені здається, я вже залишився єдиним письменником в Україні, хто друкує на машинці. Власне, пишу я рукою, чорнильною ручкою. Кілька разів переписую. Написаних від руки рукописів однієї книжки є щонайменше три. Потім я друкую на машинці і я даю це комусь читати, наприклад дружині, потім ще раз передруковую. Мої ровесники вже працюють на комп’ютерах, а я не хочу, мені це буде тільки заважати. Моя думка скрапує з кінчика чорнильної ручки на папір. А потім, коли друкую на машинці, вона мене слухається. Я відчуваю її як свого товариша, я звик до неї. Маю з цим клопоти – видавництва просять дати електронний варіант книг. Їм машинописні книги, звісно, не подобаються, але беруть, бо кожне видавництво хоче заробляти. Загалом я вважаю себе прогресистом, але в цьому питанні – цілковитий ретроград. Моя донька (перекладач з норвезької мови Наталя Іваничук – авт.) на комп’ютері працює як бог. Пропонує навчити мене – каже, що за тиждень буду вміти все. Але я не хочу, мені машинка допомагає, це мій організм, я її відчуваю як себе.

Історія – це факти. Література – це часто художній домисел. Як між цими крайнощами знаходити баланс?

– Баланс обов’язково мусить бути. Коли історичний романіст все вигадує, то він або фальшивий, або його просто не читають. Читач любить фактаж. Я дуже часто зустрічав цитати з моїх романів, ніби це з Грушевського – так робити не зовсім правильно. Я сам «проковтнув» Грушевського, творю своє бачення, яке має історичний ґрунт. І має право називатись історичним романом, що допомагає пізнати історію. Але мого домислу там дуже багато. І без нього це не роман, це історіографія.

Чому наразі ситуація з історичним романом у нашій країна плачевна – молоді не беруться писати в цьому жанрі?

– Старші письменники – Василь Шкляр, Ліна Костенко, Іван Білик, Павло Загребельний за життя – не відрікалися від історичного роману. А молодь літературна є різна – спекулятивна і дуже здібна. Але вони бояться тої праці. Писати пригодницький, авантюрний, сексуальний роман – це набагато легше, бо кожна людина має знання, щоб написати такі твори. А от написання історичного роману – велика робота. Треба сісти за матеріал і діставати звідти те, чого ти ще не знаєш. Треба його осмислити, воскресити, знайти. Я багато такого знайшов, про що й історики не знали. Роман має свої закони, до його написання треба мати здібність – подавати історичний матеріал так, нібито ти сам це бачив. Часто люди думають, що так воно й було, а насправді це домисел. Але воно могло бути саме так. Дат чи місць я не змінюю. Взагалі, читач часом буває дуже прикрий, він ловить на брехні одразу ж. Наприклад, приходить лист, чоловік пише, що такого слова в давнину не було, чи не вживався певний термін. Люди допомагають мені, я цього не соромлюсь, дякую їм за це.

Як ставитесь до сучасної української літератури?

– Я її знаю, але маю до письменників різне ставлення. Не сприймаю того вигадного стилю – постмодернізму, мовляв це щось нове, нове бароко і так далі. Це все вигадка. Постмодернізму не може бути, бо ми не мали модернізму, в нас він був розстріляний. Коли молодий автор підсилює зацікавлення читача ненормативною лексикою, то це є, перепрошую, свинство. Вони пишуть таке, про що соромно говорити. Є красива еротична література. От Людмила Таран, вона пише еротичні новели й повісті. Але робить це дуже делікатно, не збуджує ні похоті, ні огиди. Звісно, не варто цуратись цієї сторони нашого життя, але про це треба писати як про розкриття таємниці. А в сучасній літературі часто доходить до порнографії і нею перенасичені твори. Література – це храм, а не бордель. За радянської влади в нас все було заборонено і такі теми також. Ми стали незалежні і ніби отримали дозвіл писати про все. Це є огидно і це не література. Стосовно ж молодих письменників, то мені подобаються Євген Пашковський, Галина Крук, Василь Шкляр. Його роман про Холодний Яр – велика заслуга, бо це була заборонена тема, яку він воскресив.

А що скажете стосовно нового роману Ліни Костенко?

– Я його «нюхав». Я не знаю, навіщо було створювати такий ажіотаж навколо книги записок, які кожен письменник пише. Я маю кілька книг таких записок. Вони потрібні, ці книги – щоб у майбутньому про нас знали. Ображатися, коли хтось сказав, що ця література не є високою, також не можна. Кожен письменник має право написати щось особисте. Мемуарну літературу будуть читати завжди.

 

Спілкувалася Лілія Хомишинець

Фото Віталія Грабара 

 

  • Samovydets

    Щиро зичу панові Роману доброго здоров’я і довгих літ! Він – один з моїх улюблених письменників. З його роздумів отут можна почерпнути багато корисного 🙂 Нехай береже Вас, Господь, пане Романе!