Раїса ЛИША: Мене переслідували за вірші, які ніде не були друковані

Ця авторка починала писати в радянському «андеграунді», її одночасно експериментальні й просякнуті духом архаїки твори нормально вийшли друком лише за незалежності. Розмова про її відчуття поезії, світу й часу вийшла теж доволі «поетичною» або, принаймні, небуденною. Тож хай не зовсім звичні формулювання й мелодійна, плинна мова Раїси Лиші спонукають кожного читача до своїх власних роздумів.

Пані Раїсо, ваша поезія зовсім не схожа на «українську радянську поезію», хоч ви й починали у роки застою. А ви самі свої твори до якого напряму, стилю, покоління відносите?

Справді, вже в самому слові «радянський» було щось цілковито протилежне моєму уявленню про поезію як річ сокровенну, універсальну. Поезію новітню, суголосну моєму внутрішньому очікуванню, в якій чулася відвага форми й готовність відповідати на духовні запити часу, я зустріла в «Атомних прелюдах» Миколи Вінграновського та ще в Івана Драча. А ще десь окремо завжди стояли Тичинині «Кларнети», «В космічному оркестрі».

Суб’єктивно я свою творчість ні до якого стилю не пристосовувала. Мені йшлося, щоб то було щось справжнє. І не випадає авторові тлумачити власний стиль.

Однак написане в 1970—1980-ті, напевне, можна віднести до явищ і стратегії нонконформізму («дисидентського мистецтва», позаофіційного, вільного). І все це офіційна критика називала «формалізмом». Але то були якраз форми живі, на відміну від ілюзорних конструкцій «соцреалізму».

Інтуїція форми, потреба повернення до естетичних підходів набули в той момент, за якимись невидимими спонуками, виняткової напруги.

Тож я не заперечую ні авангарду, ні модернізму чи там сюрреалізму, хоч виходило все це якось само, незумисне. І жодні засоби не вичерпують поезію. Врешті сама мова несе в собі безліч прихованих смислів й естетичних можливостей. Для мене важить зберегти природність слова. Образи мають тяжіти до таємної взаємодії.

Особисто мені у ваших текстах впадає в око певне чи то протиборство, чи співіснування таких речей, як, з одного боку, авангардний чи поставангардний експеримент, досить герметичне естетство, а з другого боку — елементи архаїки, фольклорної стихії, консервативного сільського духу. Як усе це вживається разом, «терпить» одне одного?

Я не помічала за собою прагнення до герметичного естетства як такого. В поезії, на моє відчуття, навпаки відбувається пробудження, оживлення завмерлих сутностей, і взагалі поезія — то якесь велике містичне спілкування з сущим: минулим, теперішнім і прийдешнім. Щодо архаїки, фольклору, знаків-архетипів духовної світобудови і глибинного національного світогляду, то саме ці речі є на диво живими, після всіх навал духовних спустошень, і вони протистоять профанному світові. Для мене поєднання цих речей із сучасним образним баченням є природним зв’язуванням часів. Неможливо творити нове без глибини минулого. А поезія має творити міф нового світу з усієї цілості буття.

А село я мислю як оселю буття в космічному Всесвіті. Ту оселю, відкриту в безмежжя й невідомість світів, яка у вихорі катаклізмів ХХ століття зберігала дивовижну духовну сталість та повноту життя й дарувала відчуття справжності та свободи, я ще застала в дитинстві. Той, хто це пізнав, збереже ту космічну оселю в собі. До речі, й Київ я сприймаю як космічну оселю у Всесвіті, хоча й дещо пошкоджену мегаполісними тенденціями.

У сучасній поезії часто відчувається небезпека вичерпності, кількісної обмеженості прийомів і ходів. Як ви відчуваєте цей момент? Як шукаєте вихід на інший рівень, за межі повтору, зужитості?

Намагаюся писати тоді, коли приходить і проситься щось «внутрішньо нове». Воно саме підкаже й форму.

Як реагувало ваше близьке й далеке оточення в радянські часи на ваші вірші? Я знаю, що можливості нормально публікуватись у вас не було…

Вірші для мене були чимось настільки важливим, що я не дуже-то й хотіла комусь показувати. Їх знало невелике коло друзів.

У 1970 році я змушена була залишити журналістську працю в обласній газеті «Прапор юності». Відчувалась атмосфера переслідування: виклики «на розмову», «обговорення в колективі», проблеми з житлом, пропискою, обшуки… Парадокс полягав у тому, що переслідували власне за «небезпечні» приватні розмови, зустрічі… й вірші, які ніде не були друковані.

У 1975 році, під час подорожі в Карпати, я прочитала кілька віршів у невеличкому товаристві в гостях у місцевого поета. І потім у Дніпропетровську мене запитали: «Чому вас у Львові вважають поетом?» Тож ні про який друк не могло бути навіть мови.

В офіційному «попередженні», яке мені оголосили після допитів у зв’язку з другим арештом у 1980 році поета Івана Сокульського, коли була спроба зробити з нашого невеличкого гурту друзів-поетів «організацію», було таке формулювання: «писання ідейно шкідливих віршів».

Наскільки важливою, на вашу думку, має бути етична відповідальність письменника?

Етична відповідальність випливає вже з самої сакральної природи Слова, яке є творящим началом у світобудові. Письменник, безумовно, має бути свідомим того, що слово, як і думка, творить те, що потім стає реальністю й обличчям часу.

Тим паче сьогодні, коли людина стоїть на межі й мусить кардинально змінитись, аби зберегти свою божественну сутність. Людина має вийти в нові виміри й масштаби бачення світу. В цей час випробувань, коли сама катастрофа прикидається благом і має вигляд комфорту, надто багато залежить від глибини й чутливості творчої свідомості митця. Від того, наскільки ми правдиво переймаємося цими питаннями: що є людина? Для чого ми прийшли сюди? Що таке світ і що таке свобода? Вічність? Конечність?

Сьогодні якось особливо сприймаються Гайдеѓѓерові міркування про таємничу фундаментальність «конечності» в бутті людини: «Якщо ми бажаємо стати тим, чим ми є, то не можемо відкинути цю конечність або обманути себе щодо цього, але мусимо її зберегти». Неймовірна реальність вимагає неабиякої відваги творчості, метафізичного дійства душі й світу, спромоги бути у відкритому Всесвіті. Такого масштабу світосприймання сягнув у своїй творчості Микола Руденко. Він перший промовив ці дивовижно пророчі слова: «Всесвіт став мені домом».

На яких відчуттях вибудовується вірш Раїси Лиші — зорових, кольорових, на запахах, дотиках?

Здається, весь спектр відчуттів мене вабить. Проте колір і світло, може, найбільше притягують, та ще — простір. Із таємницею далечі, до речі, пов’язана моя поема «Гість хрещатий». Субстанція кольору хвилює мене особливо як межа, що пов’язує душу з видимим і невидимим. А світло, воно — наче голос невимовної першосутності. Тому хочеться також і малювати.

А як ви взагалі почали писати?

Ой, це важко сказати. Бо що таке — «почати писати»? Мені здається, відбувався якийсь неусвідомлений рух до цього. І то дуже рано, може, тоді, коли улюбленою грою було заховатися десь у садку в траві чи в куточку й вигукувати, вимовляти, вигадувати слова, вслуховуватися й вдивлятися в їхні звучання. І відчути, що вони живі.

Крім того, в моїй душі закарбувалося свято Різдва й Нового року — як дійство народження Слова. Я сама розігрувала тоді святковий вертеп біля ялинки, змушуючи й маму іноді щось казати від імені когось із героїв. Пізніше, коли траплялося в бібліотечних книжках знаходити щось про мандрівні театри, лялькові й інші, це будило якусь дивовижну ностальгію.

У мене було кілька спроб написати невеличкі п’єси, але рукописів тих, на жаль, не можу знайти, як і ще багато чого.

Та чи не найбільше вплинуло, може, моє перше зіткнення з тим, що його називають «ніщо». Це було пов’язано з казкою (взагалі, казка, міф — це диво, яке розмикає межі, дає повну свободу вибору і творення). Батько тоді лежав удома після госпіталю, тяжко поранений, рана на нозі, яку ледве врятували від ампутації, не заживала, нога й пальці рук не згиналися. Мати — в колгоспі на роботі. А я — з татом, і прошу його розповісти казку. Чи могла я тоді, в чотири роки, уявити, про що думає людина, повернувшись отак із війни? Отож, допоможу йому перемістити ногу — і знов про казку. А він мовчить або каже: «Я не знаю». Я теж помовчу, та й знов за своє. Тоді він зронить: «Жив собі Орел… Або Ворон…» І замовкає. «А далі?» — «Я забув». І раптом одного разу чую: «А ти сама далі кажи». Й оці слова вчинили мені диво. Ось я сиджу перед якоюсь пусткою, де немає казки, тобто там немає нічого. І вслухаюсь у пустку: а раптом все-таки там щось є. Через певний час і справді щось десь ніби починає ворушитися, щось починається: «…Жив собі жучок — червоний козачок», — це ті жучки, що навесні чи не найперші вилазять грітися на сонце, й від них віє такою святковою, ніжною привітністю. І я про того жучка розказую татові казку. Ось щойно не було нічого, а тепер є. Ця відкрита в собі спроможність не забулася.

Ви починали літературну діяльність на Дніпропетровщині. Про мистецьке середовище цього регіону за тих часів широкому читачу відомо не так багато…

Але ж у «Смолоскипі» не так давно вийшов збірник вибраного з дисидентського самвидавного літературно-мистецького альманаху «Пороги», його впорядкували ми з Юрієм Вівташем та Орисею Сокульською. Він виходив у 1988—1990 роках, ми видавали його разом із поетом і в’язнем сумління Іваном Сокульським. Альманах «Пороги» був особливим феноменом. Мені здається, цей збірник відкриває сьогодні українській спільноті досі належно не пізнаний і не поцінований духовний, мистецький, культурний потенціал Козацької Наддніпрянщини, а також далеко не провінційний мистецький здобуток, витворений у той жорстокий час.

Сьогодні багато хто з митців говорить про депресивну ситуацію в країні, за якої легше емігрувати, ніж писати, працювати тут. А як ви підтримували настрій і дух у які-небудь сімдесяті роки, коли писали у стіл, а довкола був безпросвітний «совок»?

Хоч як би там було, але виїхати зовсім кудись в іншу країну я ніколи не хотіла. Наше невеличке коло тримали дружба, спілкування, взаємопідтримка і властиво сама творчість. Знати, що тобі й у тебе вірять, читати одне одному вірші, малювати для когось, щоб світ ставав кольоровим, вільно говорити про все, що діється довкола, засвітити свічки й пити чай та розмовляти… — а все це ми робили, хоч і називали нас «націоналістичним зборищем», — то таки переважувало пітьму. Вірю, що й тепер поет протиставить вихорам часу одержимість своєї надії.

Чи подобається вам сучасна молода українська поезія? Адже багато хто з цих авторів у певному сенсі продовжують деякі ваші прийоми й підходи?

Так, мені бачиться, що молода українська поезія нарощує сили, сміливо розвиває образну мову. І це при тому, що нині молодь вкинута у вир небувалих випробувань. Це і світоглядні пастки, і суспільна невстановленість, і чимало всього іншого. Але вони довіряються мові й творчості, не намагаються писати за схемою, а здебільшого — творити з себе. Власне, це один із головних постулатів творчості у традиції української культури. Центр світу й можливостей там, де є ти. І творити буття можна лише з себе, з власних зусиль душі, з власного бачення. Звідси бере початок уся неповторність народного мистецтва, іконопису й цілої української культури.

Чому в українській літературі чоловіки-автори легше потрапляють до читача й у публічний простір, ніж жінки? Це протидія чоловіків, скутість жінок, ще щось?

Не знаю. Мені не імпонує ідея протиборства чоловічого й жіночого начал. Я сприймаю людину за Біблією, згідно з якою обидва ці начала є втіленням духовних особливостей цілої людини, і вони взаємодоповнюючі. Тож кожна особистість має нагоду творчо підходити до цього великого спілкування.

Над чим зараз працюєте й що читаєте?

Я готую до друку збірник статей та есеїв, це вже давно проситься.

А серед останнього прочитаного особливе враження маю від «Пшеничного годинника» Петра Перебийноса. Тут я знайшла особливу музику, якийсь тонкий ритм, таке досконале звучання, що починаєш чути либонь те, що називають «музикою сфер». А може, то голос «заповідного життя». Ще вразив у «Кур’єрі Кривбасу» роман Дмитра Дроздовського «Хамелеон» — новаторський твір, провісник уже нової літератури, цілком іншої якості. Наразі читаю «Тюремну сповідь» Оскара Вайльда та «Синхронію» Юнга. Назву також «Знане і незнане про Антонича» Ігоря Калинця, «Веньямін літературної сім’ї» (про Олексу Влизька) Михайла Слабошпицького…

Розмовляв Олег КОЦАРЕВ