Галина Крук: «Із брошурками «Про що говорять ваші аналізи» поезія ніколи не конкуруватиме»

Її ім’я і прізвище обігрує у своїх віршах шевченківський лауреат Тарас Федюк. А сама вона не тільки пише, але й викладає літературу, а також є постійною учасницею різноманітних фестивалів. Власне про літературно-фестивальний рух, який останнім часом дуже пожвавився в Україні, ідеться в розмові з Галею Крук. Тож, ми сидимо у затишній львівській кав’ярні на вулиці Леся Курбаса під час Форуму видавців і згадуємо фестивалі, українські та закордонні, намагаючись вивести формулу ідеального фесту.

 

Галю, Ти є активною учасницею літературно-фестивального руху, буваєш на багатьох фестивалях. Для чого це Тобі?

– Я належу до тих авторів, для яких спілкування з живим читачем/слухачем важливе. Мені цікаво бачити реакцію на свої тексти, цікаво спостерігати, знаходять вони відгук чи не знаходять. Але, випереджаючи можливе зустрічне запитання, одразу скажу, що тут нема запрограмованості на рецепцію, підлаштовування під того, хто читатиме-слухатиме вірш. Пишучи, я про це ніколи не думаю, але коли вірш завершений, мені цікаво, яким чином він «працює». Я люблю читати вголос, для мене важлива не тільки графічна форма вірша, але й певний звуковий комплекс, звукове враження. А читання у фестивальному форматі дає можливість показати, як ця поезія звучить. Само собою, що спілкування читача друкованим текстом може бути глибшим, я тільки «за» таке спілкування, але тоді, на жаль, нема змоги спостерігати цю рецепцію. Літературно-критичні відгуки – це вже інша парафія, мені ідеться про той зв’язок, який виникає при живому авторському виконанні.

 

Тобто ідеться про повернення поезії до витоків, до архаїчного періоду, коли поезія була одним цілим із музикою?

– Для мене поезія, дійсно, не обмежується лише графічною формою, бо включається багато факторів. Я помітила, що ритміка, яку я закладаю в текст, не завжди прочитується, коли хтось інший читає цей текст. Особливо, коли це не регулярна силабо-тонічна ритміка, а трохи своєрідніша, складніша. Тобто, у мене є досить багато текстів із нетиповим поділом рядків, де раптом посеред рядка виникає якась важлива для мене внутрішня рима, де від паузи залежать нюанси змісту. Це все, на жаль, дуже важко відобразити графічно і нема сенсу, щоби текст виглядав як партитура із якимись вказівками, тому що це відволікає. А от авторське виконання дозволяє інтонувати вірш, передати фонетичну гру, яка мені важлива, зміну тону…

 

З чим, на твою думку, може бути пов’язане пожвавлення літературно-фестивального руху в Україні в останні роки?

– Це все тісно пов’язане із сучасним літературним процесом та загальним тлом, на якому він розгортається, тобто з тим, ЩО ми маємо. Література, зокрема поезія, завжди шукає виходи до читача. А сучасна система книгорозповсюдження, у якій працює тільки її комерційна ланка, взагалі не зорієнтована на поезію. З точки зору книжкової комерції поезія є продуктом настільки вузькопрофільним, незатребуваним, маргінальним, що нею взагалі можна знехтувати, поставити на найдальшу поличку, а ще краще – не брати на реалізацію взагалі. Звичайно, із брошурками на зразок «Про що говорять ваші аналізи», збірками кулінарних рецептів чи анекдотів добра поезія ніколи не конкуруватиме, тому в країнах з нормальною системою книгорозповсюдження для неї є свої ніші. Читач поезії існував у всі часи, існує і зараз, просто на ньому не заробиш за рахунок обсягів продажів. І в такій ситуації живий авторський виступ на фестивалі чи навіть поза ним – це наш шанс зустрітися із читачем, який матиме змогу тебе почути і, якщо це його зацікавить, то він почне шукати в книгарнях книжку. Бо насправді дуже мало шансів, що людина випадково натрапить на твою книжку, яка дуже мало де продається, людина, яка зазвичай поезії не читає, але, можливо, має якусь внутрішню потребу в ній. Тобто спрацьовує дуже багато чинників і мені здається, що наявність літературних сцен на музичних фестивалях пов’язана з тим, що поезія цікавить, але не має достатньо шансів розповсюдження звичайним книжковим шляхом.

 

Чи є різниця між українськими і закордонними фестивалями?

– У мене, може, не аж такий великий досвід присутності на закордонних фестивалях, щоб зробити тут глибокий і різносторонній аналіз. Доводилося бувати на літературних фестивалях у Польщі, Данії, Швеції, Каталонії, Німеччині, Литві і т.д., переважно це були суто поетичні фестивалі, повністю зорієнтовані на поезію, з найкращими можливостями для її представлення. Звісно, маючи добру фінансову базу, можна зорганізувати все так, що і публіка прийде зацікавлена саме поезією, і зал буде найкращим для поезії, і поети матимуть змогу познайомитися і поспілкуватися поміж собою. Тобто, створити всі умови, щоб поезія була не додатком до музики, не заповнювала паузи, доки музиканти лаштують інструменти, не мусила перекрикувати рокерів на сусідній сцені (як це часто буває на наших літературно-музичних фестивалях), а щоб поезія була центральною. Пам’ятаю, якось у Німеччині під час одного з читань звернула увагу на те, що після кожного вірша люди в залі щось дружно гортають – виявилося, що для кращого сприйняття перед вечором їм роздали буклети, де були роздруковані тексти, от вони і стежили за текстом, слухаючи авторське виконання. Чесно скажу, це мене вразило, бо у нас (на відміну від зазначених країн) якось не прийнято після авторських читань підходити і ділитися з автором своїми враженнями чи роздумами з приводу почутого, проте авторові часто дуже важлива така реакція, важлива не для задоволення власного самолюбства, а для саморозуміння.

 

Які тенденції в українській фестивальній культурі? Які позитивні моменти і недоліки літературно-фестивального руху?

– Тут мені важче говорити, я менше їжджу по Україні, буваю в основному на тих фестивалях, на яких ми всі буваємо. Звичайно, тут є багато відмінного від західноєвропейських фестивалів та літературних імпрез. І відмінності ці насамперед пов’язані з недостатністю (а то й узагалі відсутністю) фінансування, внаслідок чого організатори мусять скочити вище власної голови, щоб зробити все на належному рівні. Тому критикувати наші малобюджетні фестивалі, які тримаються виключно на ентузіастах, язик не повертається. Коли порівнювати бюджети закордонних фестивалів, де все передбачено, і наших фестивалів, то мені дивно, що знаходяться люди, які за такі кошти беруться зорганізувати фестиваль. Це дуже невдячна справа, особливо при контактуванні з владними структурами. Нещодавно ми розмовляли з Сергієм Жаданом про фестиваль «Акумулятор», який вони організовували наприкінці цього літа. Деякі акції були фактично заборонені владою, однак дуже важко було потім довести, що заборони таки були, а конфронтуватися із силовими структурами – означало б «підставити» самих учасників фестивалю.

Насправді знаю, що кожен фестиваль кращає разом із досвідом організаторів. Наприклад, якщо на початках ужгородський фестиваль «Березневі коти» вражав своєю непередбачуваністю та хаотичністю, то з часом організатори врахували всі свої помилки і цього року їм вдалося зробити фестиваль навіть міжнародним і яскравим, наскільки я знаю з відгуків закордонних гостей, які були на ньому.

Пригадую, цікавими були фестивалі «Останньої барикади», особливо ті, що з виїздами на стрільбища і читаннями віршів з повітряної кулі, єдина проблема, що часто київський ландшафт не дуже надається для таких дійств. Тобто зібрати в Києві численну і зацікавлену поезією публіку – це не зовсім те, що зібрати її у Львові чи у Харкові, де є традиції публічного слухання поезії.

 

Тобто в Києві менше людей приходять на поетичні читання?

– Мені здається, так. Бо Київ має свій ритм життя і в цьому ритмі, у цих відстанях, у цьому насиченому потоці важко знайти якусь лакуну, яку можна заповнити літературним, зокрема, поетичним фестивалем. Це доводить не лише досвід «Останньої барикади», а й «Київських Лаврів», адже здавалось би, у такому великому місті шанувальників поезії мало б бути набагато більше. Але, напевно, річ тут у певних стереотипних уявленнях про поезію, на загал люди сприймають її як щось далеке від життя, занудне, непрактичне. Доводиться боротися із цим стереотипом, зацікавлюючи, інтригуючи, вигадуючи нові формати. У цьому плані цікавими видаються фестивалі, де поезія чи загалом література сусідує з іншими мистецтвами. Тоді люди, які зазвичай слухають музику, цікавляться театром, живописом і т.д., мають шанс послухати іще й поезію. Я не кажу, що вони відразу стануть шанувальниками, але, може, з якоїсь сотні принаймні одна людина щось для себе в поезії відкриє. Тобто я розглядаю цю фестивальну культуру не як єдиний і не як достатній спосіб існування літератури, це наразі доступний нам один зі шляхів, якими література, і поезія зокрема, може доходити до читача. Щоправда, певним недоліком такої фестивальної активності письменників є насамперед те, що вона забирає набагато більше часу, ніж звичайне спілкування автора і читача через книжку.

 

Ти трохи згадала про організацію. Ким є організатор українського фестивалю?

– Скажу лише про ті, що мають літературну складову. Є фестивалі на зразок молодого і перспективного «MERIDIAN CHERNOWITZ», який тримається на колективі організаторів, що активно співпрацюють із закордонними партнерами – і від цього фестиваль лише виграє. Є комплексні фестивалі на зразок «ФортМісії», організатором яких є творчі агенції на зразок Львівської «Дзиґи», тут маємо серйозний організаційний підхід, напрацьований досвід, свої контакти, потужну медіальну підтримку і т.д., тобто усі необхідні умови для доброї організації. Частина фестивалів тримається, як я вже казала, на харизмі та контактах свого ідеолога-натхненника, як скажімо, фестивалі «Останньої барикади» завдячують своїм існуванням Олесеві Донію, чи то акції, зорганізовані Жаданом, чи, наприклад, фестиваль мономистецтв «Розкуття», який тримається на харизмі Володимира Смотрителя. Хай вибачать мені всі, кого тут не назву, насправді дуже багато відбувається цікавих фестивалів. Хоча буває часом, що організацію беруть на себе люди, які ані харизмою, ані організаційними талантами не наділені, але про невдалі приклади не буду.

 

Які фестивалі Тобі цікавіші: ті, що відбуваються в місті чи в позаміському просторі?

– Я пригадую один такий: рік тому мені довелося бути в Данії на фестивалі «WoWiWo» (розшифровується як «World Wide Words»). Це був фестиваль так званої «spoken’ poetry»- тобто, поезії, для якої звучання і форми живого виконання є не менш важливими, ніж текст. З’їхалося близько 100 поетів з усіх континентів, які виконували свої тексти як джаз, як реп, як драматичне дійство, як перформанс. А сам фестиваль проводився в невеличкій місцевості, куди публіку треба було привозити, що було завданням не з легких. Це я до того, що фестиваль на пленері ставить перед організаторами додаткові вимоги привабити публіку, заопікуватися нею, зорганізувати її. Крім того, фестиваль просто неба набагато більше залежний від погоди та інших некерованих нами речей. Із цієї точки зору фестиваль у місті простіше організовувати, бо публіку зібрати там набагато легше. Але з іншого боку, якщо створити гарний фестиваль у чудових природних умовах, який зарекомендує себе добре, то це набагато цікавіше, бо це більше згуртовує, змушує якось по-новому подивитися на якісь звичні речі, поспілкуватися цілком по-інакшому, ніж це дозволяє міська атмосфера.

 

Якби Тебе запитав літератор-початківець про те, як потрапити на фестиваль? Що Ти йому порадила?

– Я би одразу спитала, навіщо йому це потрібно. Тобто залежить від того, яку мету ти ставиш перед собою. Якщо людина хоче просто потусуватися, просто поспілкуватися в гарному товаристві і їй менше залежить, наскільки серйозно буде сприйматися її читання, то це буде один варіант. Якщо людині більше залежить, щоб її послухати, щоб почути відгук, то в нас теж є такий формат, формат «Смолоскипу» – це Ірпінські семінари, теж свого роду фестивалі. Єдине, що вони називаються семінарами, але фестивальна частина там теж значна: є можливість почитати в середовищі, яке уже налаштоване на певне літературне сприйняття. Багато людей думають, що дуже просто виступити на фестивалі і стати відомим. Насправді фестиваль є певним випробуванням, тому що або тобі виходить нав’язати контакт із публікою, (а її багато, це не те, коли ти читаєш десятьом людям) або не виходить. Дуже часто молоді автори не враховують, що не все так просто.

 

І останнє запитання – якби Ти робила фестиваль, яку би він специфіку мав?

– Я боюся, що я цієї організації не потягнула б. Будь-який папірець, який треба узгодити в якійсь інстанції, у мене викликає паніку. Я на фестивалях із чіткою організацією належу більше до деструктивного елементу. Тому варіант, щоб я щось організувала, дуже малоймовірний, хіба би хтось взяв на себе усю конкретну організаційну роботу. Насправді у нас дуже багато незаповнених просторів, досить мало цікавих регіональних фестивалів, які б проводилися в невеличкій місцевості, щоб були туди запрошені автори з інших регіонів. Я собі навіть думала, що була б велика практична користь, якби, скажімо, Форум видавців і Літфест проводився щороку в іншому обласному центрі, такий собі мандрівний Форум. Якби це правильно організувати, то ефект для української культури та її циркуляції був би колосальним. Якщо ж суто в мистецькому плані, то мені був би цікавим фестиваль імпровізацій, в тому числі поетичних. Це могло би бути щось на кшталт мультимедійного проекту, творчої лабораторії, де була би можливість творчо співпрацювати з представниками інших мистецтв, щоб зробити якийсь цікавий спільний продукт. На мою думка, часи змінюються, поезія не може стояти на місці і чекати, коли її зауважать і оцінять, вона сама мусить шукати підходів.

 

Спілкувалася Любов Якимчук