Сестри Чернінькі: «Ми – принцеси трешу в літературі? Не може бути!»

Рік тому львів’янки Олена та Юлія Чернінькі яскраво дебютували із романом «Хутір розбещених душ». Ця книжка не залишила байдужими ані читачів, ані літературних критиків. Хтось обурювався цим текстом, комусь це навпаки подобалося. Утім, найголовніше – «Хутір розбещених душ» стала подією.

У вересні сестри Чернінькі презентували дві нові свої роботи – роман «Вілла «Райські пташки» та поетичну збірку «Колись давно, як ще дерева говорили». Про це – у розмові із Оленою та Юлією.

 

За рік ви презентували одразу три книжки. Два романи – «Хутір Розбещених Душ» і «Вілла  «Райські пташки» та збірку поезії – «Колись давно, як ще дерева говорили». Досить несподівана і серйозна заявка. Це такий продуманий маркетинговий хід чи збіг обставин?

Продуманих маркетингових ходів у нас немає. Усе що робимо – робимо від душі та від серця. Але те, що цьогоріч в нас вийшло три книги –  дуже тішить. І у подальшому плануємо не знижувати обертів. Бо написання текстів для нас – це задоволення. А ми,  як і усі жінки, любимо отримувати задоволення.

Коли ти щось робиш з любов’ю, то результат безперечно знаходить безліч однодумців. Ми одержуємо багато листів від абсолютно різних людей. Нас знаходять у соціальних мережах або пишуть у видавництво. Переважно це подяки, що, безперечно, нас дуже радує.

Ви одразу дебютували прозою великої форми – романом. Чи писали ви раніше, наприклад, оповідання, повісті? Чому все розпочалося із роману?

Ще з дитинства обожнювали вигадувати казочки та розповідати їх батькам і друзям. Потім, коли пішли до школи, написання творів з літератури стало справжнім святом та віддушиною. А пізніше почали писати романи від руки. Світ, що вигадували на папері, був для нас подорожжю в інший власний вимір.

Один із літературних критиків після прочитання вашого роману «Хутір Розбещених Душ» назвала вас «принцесами трешу». Як ви себе почуваєте у цьому статусі? І чи мрієте стати королевами українського трешу?

Ми себе так не називали та й нічого спільного у своїх творах із трешом не помічаємо. Але який хороший солдат не планує бути генералом?

Щойно з’явилася поетична збірка «Колись давно, як ще дерева говорили». Знаний літературний критик Олег Соловей, який написав передмову до цієї книжки, охарактеризував вашу поезію як «ліризована епіка», поставивши її в один ряд із поезією Гулака-Артемовського, Руданського, Гребінки. Скажіть, що для вас ближче – проза чи поезія? Чи може поетична проза?

Для нас ближче проза. Бо вірші – це стан душі. Це своєрідний крик, який у певний час виливається на папір у римовані рядки.

Я знаю, що ви, окрім літературної творчості, ще займаєтеся співом. У якому ще статусі ми можемо побачити найближчим часом сестер Черніньких? Не плануєте записати пісні на вашу поезію у власному виконанні.

Плануємо. Але все ще попереду, бо катастрофічно бракує часу. Останнім часом захопились відеозйомкою. Сподіваємося, що у цьому напрямку скоро зробимо щось дуже цікаве. А щодо пісень – плануємо записати кілька композицій у власному виконанні на власні тексти.

Олено, Ви професійно займається фотографією. Це допомагає писати прозу? Бо фотомайстер це перш за все психолог.

Так, дуже допомагає. Я спілкуюся постійно з великою кількістю людей. Часто необхідно «налаштувати» модель на певний лад, підібрати потрібний образ та вималювати його на світлині. Тут без «внутрішнього» психолога не обійтись. Отже, знайомлюсь з людиною, вивчаю її та згодом розумію, які потрібно підбирати ключики. Це майже, як психологічний розтин:)… і для літератури такий досвід – це справжня знахідка.

Як вам живеться під одним спільним брендом сестер Черніньких? Ви готові конкурувати із брендом Братів Капранових?

Яка може бути конкуренція між хорошими людьми? Адже найголовніше у світі – це любов та чистота помислів. І коли вони присутні в нашому житті, то такі поняття, як конкуренція (навіть здорова) – відсікаються як непотріб:)

Скажіть, а вам не заважає сексуальність? Як думаєте, люди адекватно сприймають вашу творчість чи вас як персонажів літпроцесу?

Все залежить від ситуації. Часом допомагає, а часом – заважає. Адекватно сприймають –  адекватні люди, а неадекватні – пишуть якусь «дурню» та чомусь переважно під псевдо.

Спілкувався Олександр Горецький