Сергій Пантюк: Толстой мене кумарить

“Його Всеп’янійшесво Сліва” відомий небагатьом. Зате багатьом добре відомий український письменник Сергій Пантюк. Він ─ автор кількох поетичних збірок, тісно причетний до бардівського руху, організатор літературного фестивалю “Під знаком Водолія”. А ще ─ учасник “Революції на граніті” та громадський діяч. А ще Сергій Пантюк відкрив видавництво,  в якому минулого року побачив світ його перший роман “Сім днів і вузол смерті”.

─ Пане Сергію, якими були ваші «входини» в літературу?

─ Загалом, я досі не впевнений, чи я там є. А якщо серйозно ─ я людина, що все життя прагне якусь свою думку, якусь частину своєї душі засобом того, що дав Бог, тобто писанням, донести до інших. Не знаю, література це чи ні. Але я радий, що люди читають і реагують. Вважаю, що перший літературний досвід здобув десь у три-чотири роки. Моя прабабуся співала багато пісень, зокрема «Їхали козаки із Дону додому». Ця пісня мене вразила. Я думав: «Що це за негідники, навіщо вони спалили бідну Галю…» ─ і придумав позитивну версію пісні, з хепі-ендом. Слів не пам’ятаю, але сенс був таким: козаки поїхали далі, а Галя пішла додому.

─ Ви автор кількох поетичних збірок. А тепер от з’явився ваш роман. Як відбувся перехід від поезії до прози?

─ Переходу як такого не було. Я завжди прагнув писати щось прозове. Це було мені цікаво. Але я не можу просто писати ─ а лише тоді, коли вимучить і рвоне. Тому я завжди писав короткі форми. Протягом життя опублікував близько десяти новелок. Взірцем у побудові художнього твору для мене завжди був Висоцький. Мені подобалось, коли герої не просто живуть, а потрапляють у такі ситуації, що людина виявляє зовсім інші риси: або добрі, або погані. Можна сказати, граничні ситуації, Коли людина ходить по лезу. Хоча це не обов’язково має бути війна. Пам’ятаю, колись у студентські роки, написав новелу про голод. І мене тоді “розбирали”. Писав і гуморески, і багато чого ще, але не вважав це серйозним. От вірші для мене завжди були чимось особливим. Я вважав, що серйозну прозу треба писати після сорока. Але трохи не дотримав слова, і свій роман закінчив десь у років 38-39.

─ На вашу думку, на якого читача розрахований роман «Сім днів і вузол смерті»?

─ Узагалі-то, я не заперечую жодного напрямку в літературі. Але проза має бути розрахована якщо не на масового читача, то на досить велику аудиторію. Це моє глибоке переконання. Від мене не дочекаються рефлексивних романів, хоча я можу так написати ─ правда, хіба щоб похизуватися. Але навіщо?
Мабуть, я ретроград. Я прочитав багато світової попси, і для мене в цьому плані взірцем є Конан-Дойль. Якщо його уважно читати, то можна помітити, що він говорить багато серйозних і глобальних речей. Це лише зовні ─ Шерлок Холмс, котрий розкриває якісь злочини. А всередині ─ багато людських, моральних речей, які починаєш хавати після третього-п’ятого прочитання. Тому це для мене є не те щоби взірцем, а настановою. Я повинен робити читабельний роман, щоб людина, яка взяла його і відкрила, вже не відклала книгу.

─ А хто для вас є «метром» у літературі?

─ Перш за все, французькі натуралісти. Але ще раніше я відкрив для себе Меріме ─ це було фантастично. От усі кричать: Зюскінд, Зюскінд. Я прочитав ─ і він мене не вразив. Бо що таке «Парфумер»? Це фішка, правильно знайдена. А от Річард Бах ─ він хавається від першого до останнього слова. У нього, окрім філософського, є щось людське, я б сказав, чоловіче.
Був і такий американський письменник Брет-Гарт: його манера письма ─ просто неймовірна. Кардинально не сприйнялися Діккенс, Толстой. Їхні «длінноти» мене кумарять. От навіть Достоєвського читаєш ─ маячня божевільного, але там є глибина, яка тебе затягує. Навіть адреналін виділяється від такої прози. Також для мене відкриттям був Григір Тютюнник. А от Загребельний  ─ кумарить. Таке-от у мене схиблене відчуття літератури (сміється).

─ Щодо натхнення: ви його чекаєте, чи воно знає, що потрібно приходити тоді, коли ви сідаєте працювати?

─ Звичайно, доводиться сідати і працювати, тобто натхнення знає, коли треба з’явитися. Хоча якщо умовно покласти собі норму ─ то вона буде. Але одна справа, коли писання тебе пре, а інша ─ коли мучиш.

─ А потребуєте якихось особливих умов для творчості?

─ Як правило, людина сама собі придумує якісь умовності. Мені потрібні чай чи кава ─ але швидше для того, щоб зранку прочунятись. А загалом, це все вигадки, забобони. От Андрусяку треба ходити. Хоча він сам це собі придумав. Людина вводить себе в цей міф. Але якщо комусь це на користь, активізує творчість ─ то будь ласка. Є багато історичних анекдотів про дивацтва письменників, а якщо в них розібратися ─ все дійсно набагато прозаїчніше.

─ Письменник і слава ─ наскільки вдалий такий союз?

─ Не знаю, що таке слава. Швидше, відомість, впізнаваність. Позитив є ─ можна скористатися з того, що тебе знають у певних колах. Не для себе особисто, а для якоїсь справи. З іншого боку ─ є й негатив. От я, наприклад, одружена людина, маю дитину. І тут мені приходить лист (а знайти мою електронну адресу ─ не проблема) ─ мало не зізнання в коханні. Ну, я отримав прочухана від дружини. Вона цілий день зі мною не розмовляла. Але я не хотів би мати такої слави, як скажімо, публічні люди, ─ це не життя.

─ А як з’явився «Його Всеп’янійшество Сліва»? Хто вас так «охрестив»?

─ Люблю позитивні авантюрні штучки, вони нікому не шкодять… Якось мені потрапила монографія Олександра Кониського «Тарас Шевченко-Грушівський», де було детально описано, як створювалося «Товариство мочиморд» ─ своєрідна прародія на масонські ложі. У товаристві були звання, посади, відзнаки, на кшталт: корок у петлиці, пляшка на поясі, бутиль через плече. І були звання: ваше мочимордіє, високомочимордіє і всеп’янійшество. Тоді й подумалось: чому б не відродити цю ідею. До цього були причетні Іван Андрусяк, Олег Соловей, Роман Скиба. Чому головою обрали мене ─ не знаю. Мабуть, тому що ідею подав я. Та й випити можу багато… Хоча відтоді пройшло багато часу, і зараз це, швидше, легенда.

─ Що зараз читаєте?

─ Та якось часу не вистачає ─ треба гроші заробляти (сміється). Читаю якось спонтанно, а хочеться ще й періодику охопити, й Інтернет. З останнього прочитав В. Сердюка.

─ А що читаєте сину?

─ Я йому ще давно написав віршика: «Товстий Бабак сів у літак, не злетів літак, бо затовстий Бабак». Син вважає, що тепер цей бабак поселився у нас в хаті, й усе, що відбувається поганого, зробив він. Щось поламалося ─ це не він, це бабак. Це тепер синів друг. А взагалі, багато чого читаю малому. Купив от казки про тварин. До речі, там кожна друга ─ кровожерлива, когось неодмінно мають убити, когось замучити. Як це читати дитині? Доводиться по ходу переінакшувати.

─ Чи маєте час на відпочинок?

─ Як будь-яка людина язичницького світогляду, не маю кращого відпочинку, ніж природа. Гриби, рибалка, поїхати туди, де природа збереглася в чистому вигляді… Раніше займався полюванням, але як одружився ─ перестав. Дружина плакала: як, мовляв, ти смієш вбивати зайчиху, в неї ж малі дітки… І переконала мене. Зрештою, хто мені дав право вирішувати долю цього нещасного зайця. Тому я це діло припинив. Але коропчуків і далі залишаю без матерів (сміється).

─ А раків ловите?

─ Усе життя, і тільки руками. До речі, з раками пов’язана історія, коли я мало не залишився назавжди молодим і красивим. У студентські роки я з компанією поїхав на стави. Вирішив наловити раків, але застряг між коренями дерев, що росли при березі. Ну, думаю, все, моє життя закінчилося, я тут втону. Але згадав, що читав історію про Гаррі Гудіні, який мало не задихнувся під льодом, але знайшов  між ним і водою проміжок повітря. Я подумав: невже ця вода впритул підходить під грунт? І справді ─ знайшов потрібне місце, видовбав заглибину і якось висунув носа. Кілька разів вдихнув повітря і потім уже потихеньку почав вибиратися. Отак ціною обдертих боків виліз із того коріння… Можна сказати, що тоді мене врятувала література, точрніше, книга.

 

Сергій Пантюк

Народився: 10 лютого 1966 року в с. Сокілець Дунаївецького р-ну Хмельницької обл.

Освіта: Кам’янець-Подільський державний педагогічний інститут.

Творчість: автор семи поетичних збірок та роману «Сім днів і вузол смерті» (2007).

Переможець Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» (1993), лауреат Всеукраїнського поетично-музичного фестивалю «Лір» (1995), дипломант Всеукраїнського конкурсу малої прози «Що записано в книгу життя».

Член Національної спілки журналістів України з 1993 року, член Національної спілки письменників України з 1997 року.

Мирослава Крат