ІРЕНА КАРПА: ЧОЛОВІК МАЄ НАРОДИТИ МЕНІ ДИТИНУ

Авторка сучасних романів «Перламутрове порно», «Фройд би плакав», «50 хвилин трави» і фронтвумен молодіжної групи «Фактично Самі», руда, невеличкого зросту, скандальна, талановита, несамовита, епатажна… Головне — всі вищезгадані чесноти — правда! Зустрічайте дівчину, творчість якої викликає сього­д­ні чимало суперечок: літературні критики торочать, що «все-таки вона письменниця», а музичні їм дорікають, що «Ірена, в першу чергу, співачка». Навіщо сперечатися — талановита людина талановита в усьому!

— Твоя книжка «Фройд би плакав» вийшла друком у Польщі й викликала скандальні відгуки. Чим поясниш таке несхвальне враження?
— У Польщі скандальні рецензії? Це новина для мене. Круто. Не знаю, я ще нічого не чула, бачила лише стандартні, тривіальні коменти, викликані публікацією мого інтерв’ю у «Високих абзацах» (польська газета). Це інтерв’ю робили дві мої подружки — теж скандальні, бо вони гарні й успішні. А відомо ж: немає нічого гіршого для пересічного заздрісного громадянина, як чужий успіх. Тільки він побачить, що жінка гарна й успішна, починає стверджувати, що вона: а) тупа; б) курва. Це так смішно.
— Які рецензії на свої твори ти частіше бачиш: погані чи гарні?
— Я не знаю, яких більше. Був один «сопливий» журнал (не згадуватиму назви, аби не робити йому реклами) — паскудне видання, якому треба платити 5 тисяч доларів, щоб з’явитися на обкладинці. Якою ж дурною має бути людина, щоб платити за споглядання своєї харі в метро. Мало їй дзеркала? А цей журнал реально «сопливий», адже має такий формат: «Альона пріготовіла мнє кофє, і ми с нєй вмєстє 35 лєт. Наши дєті там закончілі інстітут…» І вони пишуть, що «Фройд би плакав» — це соплива книжка (соплі в подушку)! Мене найбільше тішать такі неадекватні відгуки на мої книги. Як правило, виникає дуже смішний зворотний зв’язок, дзеркалення його особистих проблем, комплексів, переживань.
— Якось я чула такий відгук на твою адресу: «Ірена Карпа пише так, що після цього мені хочеться розмовляти українською». Який найприємніший комплімент стосовно своєї творчості ти отримала?
— Один був дуже подібний до твого: сорокарічні чоловік і жінка підійшли до мене в Харкові й сказали, що завдяки моїм книжкам вони почали розмовляти українською. Це можна одразу брати й тикати в обличчя всім тим, хто каже, що «це не українська, а якісь жахливі матюки, як це можна читати?» Ну, добре, пишіть про калину за вікном, і подивимося, чи оцінять завдяки цьому красу нашої мови. Також мені дуже зігрівають душу слова, почуті від дітей: «Ірено, пишіть, коли вам сумно, пишіть, коли вам весело. Може статися так, що мені буде дуже погано, а ви не дасте мені зруйнуватися». Люди надають перевагу ефекту й емоціям, а не тупим бійкам та стрілянині. Я переконана, мої романи — це їжа для людей, так само, як і моя музика (стосовно гурту «Фактично самі»).
— Я чула плітку, що ти намагалася «проштовхнути» тексти білоруського письменника, молодого автора. Це правда?
— Ну, що значить «проштовхнути»? Я просто пообіцяла знайти йому видавця, бо в Білорусії його ніколи в житті не видадуть. Там, щоб просто почитати свою прозу в якомусь із театрів, письменник змушений посилати запит у Міністерство культури і благати про дозвіл на проведення акції. Якщо ж про нього і його творчість нічого не відомо якомусь старому пердуну в Міністерстві культури, то не може бути й мови про позитивну відповідь. Страшенна цензура. А Сєрьожка Пістончик — дійсно талановитий, дуже класно, живо пише, ще й, до того ж, малює.
— Але ж і в Україні стан видавничої справи досить невтішний. Проте це не заважає з’яві твоїх книг. Чи важко видаватися в Україні?
— Мені неважко, тьху-тьху. У мене зараз останній роман на підході, і я вирішую, з яким видавництвом співпрацювати, нині надходять пропозиції. Я хочу, щоб книжки потрапляли до рук спраглих читачів, особливо на периферії. Адже саме там люди не мають можливості повноцінно знайомитися з новинами культурної тусівки. А представники моєї читацької аудиторії, як правило, такі собі «чорні вівці». Це люди, які не підпадають під якісь певні рамки. Їх не розуміють — і засуджують. І особливо багато таких людей у маленьких містечках. Я сама з їхнього кола  — усі ці етапи пройшла.
— Розкажеш про свій новий роман?
— Книга написана десь на дві третини, проте мене насторожує, що в ній вже якось дофіга сексу. Просто перед цим дорікали, що у «Перламутровому порно» немає порно. А так — драйвова книжка буде, цікава. Сюжет — стосунки жінки із набагато молодшим за неї хлопчиком. Врешті-решт виявиться, що в неї насправвона розповідала про хлопчика, — вигадка, надумане бажання бути романтичною. Закінчиться все дуже добре, жирно, цинічно — як завжди.
— Книжка завжди має повчати.
— Ні, мої книжки нічому не повчають, вони підтримують і допомагають. Кожна людина має власного дуже потужного вчителя, який їй щось підказує — внутрішній голос. Я до нього постійно дослухаюся і раджу це робити іншим.
— Але ж є книжка, якою ти керуєшся у житті?
— Я дуже люблю Кларісу Пінколу Естес. Її книгу «Та, що біжить з вовками» дуже раджу усім жінкам, особливо творчим, які мають якісь сумніви, яких давить соціум. Ця книжка буде цікава для всіх жінок: від незадоволених своєю зовнішністю до пригноблених чоловіками. У мене був такий чоловік. Якось на одній із вечірок, на яку ми разом пішли, я випила шампанського, у яке явно щось підсипали. Мені стало зле. Після вечірки він заявляє, що я його зганьбила, хоча його ніхто там не знав. Коханий не повинен забороняти робити те, що приносить тобі задоволення.
— То ти вважаєш сімейні стосунки соціальним ярмом на кшталт «Даєш оргазм за матеріальний добробут» чи, навпаки, кожна людина має посадити дерево, побудувати будинок, народити дитину?
— І вбити москаля (сміється). Ні, сім’я — не соціальне ярмо, це класно, якщо з правильною людиною її створювати. Як на мене, сім’я в ідеалі — це фізичне і платонічне кохання, плюс взаєморозуміння. Дуже добре, коли кохана людина дає тобі поштовх до самореалізації, є твоєю музою.
— А як щодо дітей?
— Нічого не маю проти. Але в моїх мріях саме чоловік має мені народити дитину, а не я йому.
— Твій коханий є твоєю музою?
— Так, уже впродовж багатьох років. Але якось дивно, більшість видатних людей мали звичку закохуватися в проституток, які були порожніми, але їх можна було наповнити певним сенсом. У мене ж, навпаки, коханий — і муза, і особистість.
— Ти багато пишеш для різних журналів, газет. У яких саме виданнях можна натрапити на твої статті?
— Я для журналів зараз пишу мало, працюю на телеканалі «Інтер»: роблю передачі про книжки, спілкуюся з цікавими людьми. Ну, для «Кореспондента» дещо пишу, хоча мене дико напружує написання російськомовних статей. Це такі затрати енергії — я ж не володію цією мовою так добре.
— А як щодо фотосесії топлес для журналу  «FHM»…
— Фотосесія була, але ще рік тому. З мене тридцятирічну тьотку зробили: нафарбували, зачесали волосся у кінський чубчик. Дивно, часом робиш щось таке дурне, а від цього починають кайфувати. Подумаєш, цицьки побачили. Я не бачу нічого поганого в PR, якщо він не надуманий. PR має бути природнім. Я б ніколи в житті не заплатила за показ кліпа чи ще щось.
— Занадто яскравий, гламурний одяг — це також форма твого PR. В одному зі своїх інтерв’ю ти сказала, що через це тебе не люблять інші письменники.
— Письменники — люблять, недописьменники — не люблять. Я інколи люблю погратися на людських стереотипах. Якщо чекають, що приїде Карпа-сука, то я навмисне не буду одягатися нормально, адекватно. Ну, а є такі люди, які думають, ось приїде — буде викаблучуватися. Ну, і я навмисне роблю так, щоб вони могли повторювати: «А ми ж казали». Так смішно людей заганяти в їхній тупості якомога далі.
— Кого ж відносиш до письменників?
— Софійка Андрухович — номер один, Ксеня Букша, Андрій Бондар, Таня Малярчук, Тарас Прохасько, Жадан, Андрухович, Іздрик, Пиркало, Поваляєва, Стронговський… Ну все, капець. Усіх друзів доведеться перераховувати. А як когось забуду — попробивають колеса моєї машини.
— Хто ти більше — співачка чи письменниця? Ти ж іще й малюєш. Хто б що не казав, але всі думки збігаються в одному: Ірена Карпа — дуже пробивна дівчина, яка «зробила собі ім’я ще в інституті». Розкажеш щось про свої перші проекти?
— Малюю я погано. Однак єдина мистецька освіта, яку я маю, — це закінчена художня школа. А перший мій творчий проект — КВК. Я чотири роки була капітаном команди: крала жарти, придумувала якісь свої сценарії, спробувала себе в режисурі, постійно щось писала. Перша ж моя книжка «Чтиво ідіо­тів» з’явилася друком, коли мені було 19 чи 20 років. У той час я була безнадійно закохана в хлопчика, який довго не відповідав мені взаємністю. Тому й почала писати. Цей хлопчик виявився дійсно доленосним, адже саме він познайомив мене з Олегом Артемом, що стало початком виникнення гурту «Фактично самі».
— Отже, ти знайшла себе в Києві. Порадиш щось людині, яка щойно переїхала до столиці і якій дуже важко?
— Та ні, спочатку було дуже важко. Усі мої друзі були у Дніпропетровську, тут не було нікого, було так жахливо: негарний район, негарний інститут. Лише згодом все налагодилося. Це нормально, якщо вам важко. Значить — ви дійсно нормальна особистість, із перспективами. Бо є придурки, які приїжджають, починають одразу набухуватися, шукати якихось лівих друзів. Їхні перспективи — лавочка й пляшка дешевого пива. Просто треба визначати собі пріоритети і розуміти, що будь-які труднощі — це явище тимчасове й обов’язково минеться.
— Ти знала, що будеш співати, писати?
— Я просто дуже цього хотіла. Мала мрію, щоб до двадцяти п’яти років у мене вже вийшла перша книжка — у мене їх уже п’ять. Недаремно кажуть: не проси чогось дуже сильно, бо отримаєш у кілька разів більше.
— Одна українська співачка заявила, що людина, яка займається творчістю, має займатися чимось одним.
— Я знаю багатьох людей, які можуть займатися одночасно різними справами і роблять усе дуже добре. Наприклад, мій близький друг Максим із «Ундервуду» — і психотерапевт, і співак, і поет. У нього добре виходить усе це поєднувати. Людина повин­на розвивати усе, що їй дано. Вона повинна докласти зусиль, щоб нічого не пропало. Якщо маєш одну мету — гаразд, іди до неї, якщо ж більше однієї — це не проблема. Займайся всім, що приносить тобі задоволення. Я, наприклад, малюю погано. Проте малювання дає мені окрему насолоду, і я його не зрікаюся. Я малюю на релігійну тематику. Одразу скажу, — не християнську, бо тут профанації я б собі не пробачила. А буддисти однаково не бачать, як я їх зображаю.