Олексій ВОЛКОВ: Я не вважаю детектив бульварним чтивом

Жанр детективного роману серед сучасних українських письменників чомусь не надто поширений. А дарма. Адже саме детективи користуються чи не найбільшою популярністю серед читачів. Принаймні, кожен новий роман Олексія Волкова стає справжнім подарунком його численним шанувальникам. Відкриємо секрет: письменник уже працює над новою книгою. Роман увійде до  серії “Маестро інтелектуального детектива” ─ єдиної персональної серії автора-детективіста в сучасній українській літературі. Тож про новий роман і не тільки ─ розмова ДЧ з Олексієм Волковим.

─ Пане Олексію, ви не киянин. Що вас цього разу привело до столиці?

─ Нема нічого дивного в тому, що зараз я частіше відвідую столицю. Тепер я готую новий роман ─ «Оскар за роль яничара», тож приїхав за запрошенням моїх видавців. Але навряд чи нова книга матиме таку назву. Тут є свої видавничі нюанси. «Виконавець» ─ коротка назва, «Подорож у безвихідь» уже важче вміщається на обкладинці, а от «Оскар за роль яничара» ─ зовсім буде важко розмістити. Отже, поживемо ─ побачимо.
─ А як же ви встигаєте поєднувати дві зовсім різні професії: лікаря й письменника? Не важко?
─ Я письменником не працюю ─ я пишу книжки. Це для мене хобі, захоплення ─ на кшталт рибальства, полювання, збирання грибів. Якщо мої тексти, на думку видавців, добрі й придатні до друку, то їх друкують. Нехай, мені не шкода.
─ Ваше хобі перегукується з роботою? Існує така думка, що писати можна тільки про те, що добре знаєш…
─ Не згоден, письменник може написати про все. То вже інша справа, що коли він буде писати на теми, в яких недостатньо компетентний, ─ книжка вийде нереалістичною й недоречною, недолугою. Тому все ж я поділяю думку, що варто писати про те, в чому ти компетентний хоча би в якійсь мірі.
─ Але ж ваша наступна книжка про розвідника… Нестиковка якась виходить із приводу компетентності?
─ Не те, щоб геть зовсім про розвідника, хоча без такого персонажа не обійшлося. Книжка тільки готується, її ще немає. От коли вийде ─ тоді поговоримо.
─ Маєте улюбленого автора-детективіста?
─ Вони в мене лишилися зі старих часів, хоча вони радше письменники пригодницького жанру, ніж детективісти: Джек Лондон, Стівенсон.
─ А чому надаєте перевагу саме детективному жанрові?
─ Я вважаю, що детективний жанр більш складний, ніж пригодницький. Оскільки він передбачає в фіналі твору зведення кінців із кінцями, відповідність сюжетних вивертів й завершеність ліній. Пригодницька література цього не передбачає, можна просто описувати пригоди.
─ Стривайте, але ж всі нарікають, що детектив – це легке, мало не бульварне чтиво…
─ Усе відносно. Я би не сказав, що детектив ─ легкий жанр. Як в детективі, так і просто у пригодницькій книжці можна підняти багато соціальних проблем ─ все залежить від бажання автора. Якщо хтось і називає детектив «бульварним чтивом», то це його особиста думка, на яку автор детективу чи пригод зважати не повинен. Особисто я не вважаю детектив “бульварним чтивом”.
─ Як вважаєте, чи бувають погані книжки?
─ Бувають книжки, які не мають аудиторії, які не купують і не читають. Це погані книжки, бо вони нікому не подобаються. Хоча, з іншого боку, одна й та сама книжка комусь здається доброю, а комусь поганою. І це нормально. З цього приводу я пригадую одну історію. Коли я входив до складу журі «Коронації слова», мав перечитати чимало творів. Із п’ятнадцяти запропонованих рукописів у п’яти важко було зрозуміти навіть, про що йде мова. Тим не менш, коли відбулося засідання журі, про ці книжки говорили, сперечалися, і врешті-решт прийшли до висновку, що не такі вже вони й погані.
─ Багато книжок не дочитали до кінця?
─ Дуже багато. Наприклад, за шкільних часів практично вся навчальна програма ніяк не лізла мені в голову. За невеликим винятком, я практично жодної книжки не дочитав тоді до кінця. Це була суцільна маячня, яка нав’язувалася, яку неможливо було читати. Сьогодні процент цікавих авторів і творів збільшився.
─ Вас із кимсь порівнюють? Вам це лестить?

─ Я не чув, щоб мене із кимсь порівнювали. Лестить це, чи ображає? Дивлячись із ким порівнюють, і дивлячись хто порівнює. Якщо порівнює фахівець, критик – це одна справа, якщо дилетант, просто людина з вулиці – це зовсім інша справа. Людині з вулиці може подобатися зовсім невідомий письменник більше, ніж класик. На це не треба зважати.
─ А кого з відомих авторів за стилем вам хотілося б наслідувати?
─ Я розумію стиль будь-якого автора як свого роду синтез стилів інших письменників, яких він читав раніше, які йому подобаються. Кожен має своїх вчителів, і в будь-якому випадку людина наслідує стиль якщо не одного когось, то всіх разом узятих. Я вважаю, у цьому немає нічого поганого.
─ Ваш стиль — це синтез чиїх авторських стилів? Ви казали вам подобаються Джек Лондон, Стівенсон.
─ Це буде надто прямолінійно, коли я скажу, що наслідую когось з них. Раніше я читав багато художньої літератури. Те, що подобалося ─ відкладалося у підсвідомості, і автоматично наслідувалося.
─ А зараз щось читаєте?
─ Читаю, але винятково наукову літературу ─ виробничої, фахової тематики. На читання художньої літератури просто не знаходжу часу. Хоча, ось, наприклад, кілька творів Андрія Кокотюхи читав, я з ним товаришую. Я вже казав, що коли працював у журі «Коронації слова», був змушений прочитати чимало книжок, щоби свою думку висловити. Певно, на цьому багаж обізнаності з сучасною українською літературою вичерпується.
─ Як боретеся з “дедлайнами”?
─ Я не знаю, що це таке. Мені видавці не ставлять жодних строків. Коли напишу, тоді й відправляю текст до видавництва. Я себе ніяк не пришвидшую, на щастя, мене ніхто не підганяє. Сподіваюся, і надалі так буду працювати.
─ А що робите, коли «не пишеться»?
─ Дійсно, таке буває. Але письменництво – це хобі, віддушина. На випадок, коли натхнення мене не відвідує, я маю якусь механічну роботу: незакінчені романи, матеріали, надіслані видавництвом на доопрацювання. Тобто звертаюся до роботи, яка не потребує натхнення.
─ Дивно, зазвичай хтось слухає музику, хтось дивиться кіно, а хтось іде блукати парком, аби “прикликати” музу…
─ Це не про мене. Поясню на прикладі свого фаху. Хворобу, причина якої не відома, вилікувати неможливо. Піддаються зціленню тільки ті недуги, механізм виникнення яких вивчений. Те саме стосується й творчості. Якби я знав, що робити, аби приходило натхнення, ─ викликав би його при першій нагоді. Але, на жаль…
─ А в дитинстві здогадувалися, що будете письменником?
─ Ні. В моєму дитинстві всі мріяли бути космонавтами чи льотчиками. Я пам’ятаю, що хотів бути електрозварювальником і пожежником, а от про письменництво точно не мріяв. За часів мого дитинства, юності друкували винятково кон’юнктурних письменників. Таку літературу не кожен може читати, а тим більше ─ створювати. Я не був певний, що щось некон’юнктурне має право на життя. Такий стереотип панував тоді.
─ Як же зважилися, не сподіваючись на друк, дописати до кінця перший твір?
─ Часи змінюються. Мій перший твір писався задля власного задоволення, для близьких друзів, родичів. Це писалося суто “в стіл”. Мій швагро тоді працював журналістом в одній газеті, й коли прочитав, категорично заявив: «Потрібно пробувати друкувати!» Я його думці довіряв, тому й спробував. Почув по телебаченню рекламу конкурсу «Золотий бабай», відправив рукопис, а потім отримав відповідь, що він приймається на друк. От і все!
─ Хто першим читає ваші твори і хто може “забракувати” якісь тези чи думки?
─ “Забракувати” ніхто не може. Адже це моє переконання, моє авторське право. Першими читають мої домашні, мої друзі. З кожною новою книжкою з’являються люди з письменницького оточення, які консультують мене з різних питань. Їхня думка теж має значення.
─ Ваші діти читають ваші книжки?
─ Читають. Синові найбільше подобається «Виконавець», там присутні елементи містики, а він любить жахастики. Ми відпочивали на морі позаминулого літа, йому набридло “смажитися” на сонці, й за три дні його переховувань від сонця він перечитав усі три мої книги, видані на той час.
─ Вважаєте себе письменником?
─ Якщо вважати, що письменник ─ це той, хто пише книжки, видає їх, то ─ так. Якщо ж це людина, яка з цього живе і більше нічим не займається ─ то звісно, що ні.