Двірник, шпрехшталмейстер, палітурник, або Ким працювали письменники

 

Ким тільки нам не доводилось працювати перш ніж зайнятись тим, що дійсно до душі. Теж саме й у письменників. Серед сучасних авторів, тих, хто працює за спеціальністю, дуже мало. Найяскравіший приклад – Юрій Андрухович, який вчився на літератора і цим заробляє собі на життя. Переважна більшість письменників на літературну ниву прийшла, перепробувавши купи професій. Хтось від них наважився відмовитись (Андрій Курков, Макс Кідрук, Міла Іванцова), комусь вдається поєднувати основну роботу з літературною діяльністю (Лариса Денисенко, Юрко Позаяк), для інших (журналістів, редакторів) письменництво це сродна праця (Галина Вдовиченко, Тарас Антипович).

У Всесвітній день письменника (3 березня) «Друг Читача» вирішив поцікавитись, ким доводилось працювати сучасним українським літераторам у минулому і який ще запис в трудовій книжці вони хотіли б мати.

.

 

АНДРІЙ КУРКОВ:

Працював і завідуючим клубом, і зав бібліотекою у санаторію профсоюзу, і робітником в гідрографічній експедиції, редактором видавництва «Дніпро», палітурником, випусковим редактором багатотиражної газети. Подобалось працювати у лікарні для ветеранів війни (що було дуже давно). Бо я працював із особистими справами (архівом) тих людей і копався в них з особливим інтересом. Мав доступ до документів 50-60 років. Це мене забавляло. В геологічній експедиції був би не проти попрацювати. Тобто все, що пов’язано з пошуками чогось неіснуючого, мені було б цікаво.

 

ІРЕН РОЗДОБУДЬКО:

На роботу я влаштувалась одразу після закінчення школи в 16 років, і тому професій у мене багато. Ось кілька з них. Я працювала телеграфісткою, кухарем, офіціантом, старшим методистом кінотеатру, відеоінженером у відеосалоні, головою районного відділку товариства книголюбів, керівником гуртка «Юний журналіст», шпрехшталмейстером, Снігуронькою в фірмі «Свято», диктором і репортером заводської радіогазети, коректором, радіоведучою, оглядачем в газеті, заввідділом і заступником головного редактора журналу. Зараз у мене два місця роботи: головного редактора журналу і керівника курсу кінодраматургів в театральному університеті. Подобалось усе. А якщо не подобалось – я просто звільнялась і шукала іншу роботу.

Зараз я б хотіла мати більше вільного часу, щоб займатися тим, чим займалася, бігаючи з роботи на роботу: писати книжки…

Можливо, щоб змусити себе не боятися їздити містом, я б хотіла попрацювати… таксистом.

 

БРАТИ КАПРАНОВИ:

Першим місцем роботи ще у шкільні роки був очаківський хлібоприймальний пункт. Ми працювали влітку під час підготовки до жнив і протягом жнив. Помічниками муляра були, тобто будували підйомника – цеглу клали, розчин мішали. А у жнива – інша робота: заїжджає машина на підйомник, треба натиснути кнопочку, щоб машина піднялася і зерно у бункер пересипала. Інколи усе сипалося мимо бункера, пару разів перекидалась сама машина. Тому зерно потрібно було перекинути у бункер великим совком з ручкою. Цим же совком сире зерно гортали з одного кутка в інший. Це називалось «штівать». Хліборобська така робота, з відповідним контингентом навколо. Там ми засвоїли всю нецензурну лексику, яку знаємо. Бригадир, наш дядя Вася, вмів будувати нецензурні конструкції більше 4 поверхів: тобто іменник, до нього прикручений прикметник, потім прислівник, дієприкметник. Інколи навіть до 5-го поверху доходив – це коли начальство робило зауваження і відходило, ну а йому в слід лунало…

Друге місце роботи, прибирання території – тобто двірник. Третє: один працював водієм вантажівки, другий – тренером з греко-римської боротьби (у хлопців) і дзюдо (у дівчат). Далі було багато професій, починаючи від сантехніка, майстра встановлення кондиціонерів, техніка-телефоніста до юриста та фінансового консультанта. Ну а тоді сталося підвищення і пішли директорські посади в різних галузях. Доводилось працювати у фармацевтичній, виноробній галузі. Був тютюновий і фінансовий бізнес.

На цьому ми завершили кар’єру не сродної праці і приїхали в Україну. Тут уже ми взялись за значно менше прибуткову, але значно затишнішу для душі галузь – культуру. Бізнесом це можна назвати тільки в англійському значенні цього слова, тобто – спосіб вбивати час так, щоб не було соромно, що ти його убив. І займаємось цим досі.

У трудових книжках у нас записано «Директор». Один очолює видавництво, а другий – торгову книжкову компанію. Що три-чотири роки ми міняємось, бо для нас дуже важливо мати спільний досвід. Всі наші посади були зроблені так, щоб ми обидва могли займатись однією й тією ж справою, щоб обидва могли отримувати той самий життєвий досвід безпосередньо.

У майбутньому хотіли би бути у робочий час трохи письменниками. Хоч на чверть ставки, але побоюємось, що усе-таки доведеться працювати революціонерами. Ще хотілося б якусь десяту ставки мати пов’язану з музикою і музикуванням на людях. Ідеальний же запис у трудовій книжці, який хочеться мати – «Брати Капранови». Але такої професії у класифікаторі нема:)

 

ЛАРИСА ДЕНИСЕНКО:

Оскільки за освітою я правник, то більшість моїх посад були так чи інакше пов’язані з юриспруденцією. Я працювала в Міністерстві юстиції, була помічником народного депутата, працювала в парламентському комітеті; працювала адвокатом, юридичним консультантом, правовим експертом для кількох міжнародних організацій. Зараз я також залишаюся правозахисником, веду клієнтів, допомагаю вирішити, переважно, цивільні справи.

Також маю досвід телеведучої авторської програми на каналі 1+1. Була така програма «Документ», котру в нічному ефірі вели ми з Анатолієм Єремою, Юрієм Макаровим. Дуже подібна за форматом програма «Документ +» виходила на міжнародних «плюсах». Працювала сценаристом. Можна сказати, що маю журналістський досвід, бо проводила інтерв’ю з діячами культури для газети «Високий замок».

Частково спробувала себе як освітянин, в 2011 році написала експериментальний підручник з прав людини для дітей: посібник для вчителів та тренерів, вправи з якого ми вдало випробували на учнях середніх шкіл Києва та Львова. В минулому році я стала головним редактором та запустила два нові правничі журнали для дітей та підлітків: «Правобукварик» та «Абетка права» (додатки до юридичного журналу «Право України»), старт виявився вдалим, «Абетка Права» у 2012 році стала кращим періодичним виданням для підлітків. Мені дуже подобаються ці проекти, вони дозволили мені виявити мої здібності як правника, так і літератора.

Робота мене сама знаходить, тому не здивуюся, якщо з’явиться щось ще.

 

САШКО УШКАЛОВ:

У дитинстві підробляв, миючи машини. З першого курсу працював журналістом, потім перекладачем і редактором. Викладав в університеті. 2 роки був pr-директором книжкового супермаркету. Потім перейшов до реклами, де став працювати креативним копірайтером. Цим займаюся й зараз. Опановувати нових професій поки не хочеться:)

 

МІЛА ІВАНЦОВА:

Працювала після школи: секретарем-машиністкою. В інституті: гідом-перекладачем в Інтуристі під час канікул. Після інституту: учителем російської мови та літератури, давала приватні уроки французької мови, бібліотекарем у величезній бібліотеці медичного інституту (Москва). Робила переклади, брала участь в гуманітарних акціях французьких доброчинних організацій в Україні після Чорнобиля. А ще: була викладачем французької мови в школі, ліцеї, інституті, створила курси іноземних мов, працювала ріелтором (нерухомість)… приватна практика викладання французької мови, переклади, журналістика, курси з дизайну інтер’єрів (лишилося на рівні хобі), і, нарешті, професійна літературна діяльність як робота.

Чим би ще хотіла займатися і чого навчитись? Я бачу неймовірну кількість цікавого навколо, і мені багато чого хочеться навчитись. Але якщо мова саме про роботу, то я б хотіла заробляти тим, що й безкоштовно роблю залюбки – моєю творчістю: літературною, художньою, а також – навчати дітей тому, що я сама вмію.

І ще я б хотіла навчитися писати класні сценарії для хороших фільмів.:)

 

ЮРКО ПОЗАЯК:

Доводилось працювати лаборантом в Інституті мовознавства, викладачем української мови і стилістики в Інституті журналістики і дипломатом. З 1998 року я в дипломатії. Останні дві позиції – викладання і дипломатія – мені подобаються. Якщо чесно, то я повністю задоволений своєю роботою. Космонавтом бути не хотів навіть у дитинстві, генералом, співаком і навіть артистом теж не хотів бути. Всі ці хлопчачі мрії для мене були не актуальні. Хотів бути астрономом, істориком, біологом. Ну і це прямий шлях до філології.

 

ТАРАС АНТИПОВИЧ:
Значить, «Тарасові шляхи» в моєму випадку були такі. Я ріс у місті Полтаві, але кожне літо ми проводили в селі на сільськогосподарських роботах, зміцнюючи свій хирлявий дух. Десь у шостому, здається, класі баба влаштувала мене разом із братами на ферму пасти колгоспне стадо корів. Без вихідних, але зранку до обіду. Платили нам 2 радянські карбованці на день – тобто за три місяці літа виходило 180 крб. Але всі гроші далекоглядна бабуня складала на наші персональні ощадкнижки. Минуло два чи три літа біганини за коровами, і ми почали працювати на току – вантажили зерно на Камази, потім відмивалися від полови й остюків. Здається, платили нам більше, ніж на фермі, але, знову ж таки, грошей ми не бачили – все складалося на книжку. Я тоді ще не знав Христової заповіді «Не складайте скарбів собі на землі», і працював у надії, що підросту й куплю собі «Таврію» (чи «Оку» – що там тоді було в тренді?)

У випускному 11-му класі (94-95 рік) я вийшов на новий рівень – мене задіяли помічником коректора у видавництво «Полтава», на півставки. Чуття мови, успадкованого від батьків-журналістів, вистачало для такої роботи. Там я раз на тиждень брав участь у вичитуванні шпальт одного міського тижневика. Під цим приводом я часто прогулював п’ятничні шкільні дискотеки і був тим дуже гордий («мені на роботу!»).
Потім був факультет журналістики Львівського універу ім. Франка, який я закінчив у 2000-му. І з тих пір я варився в медійних проектах – газетах, піар-службах. Нормальне ремесло. Періодично я втікаю з нього, щоб написати нову книжку. Потім Мамона змушує вертатися назад – сім`я, діти. Тепер от працюю редактором на одному інформаційному інтернет-порталі.

 

Розпитувала Анна Богородіченко