Лауреат Шевченківської премії Леонід Горлач: «Я ніколи радянською людиною не почувався!»

Фото: Українська правда

Янукович Леоніда Горлача не читав. Інакше би Горлачеві Шевченківська премія не дісталася. Тому що хоча ще радянський імунітет дозволяє Леонідові Горлачу філософськи відповісти на потиск руки такого Президента, але самі вірші, що увійшли до увінчаної лаврами збірки «Знак розбитого ярма», настільки суперечать системі цінностей нинішньої влади, що, можна сказати, гуманітарно її підривають.

Як тільки стало відомо прізвище лауреата, в Інтернеті відразу почалася хвиля обурених звинувачень у пристосуванстві та менш приємних речах. Обурено відреагував, наприклад, у своїй Інтернет-колонці Юрій Винничук. Щоправда, Леонід Горлач на це не зважає – все-таки за свої 72 роки багато встиг пережити, тому вже багато на що реагує спокійно. Замолоду просто на вулиці міг заїхати в пику тому, хто, почувши українську мову, обзивав його хохлом. «А вони ж, мабуть, і українці, тільки перевертні були…»

 

– Вручення Шевченківської премії цього року відбулося передчасно – 6 березня. Цікаво, чому?

– Очевидно, це викликано тим, що Президент водночас провів нараду своєї гуманітарної ради, яку нині очолює Юрій Богуцький. Там ішлося про дуже серйозні справи – про підготовку до відзначення 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка,і було розглянуто дуже довгу низку практичних  питань. Мало ще зроблено до цього ювілею, і якраз Янукович дуже критично і в категоричній формі звернувся до уряду (його представляв Грищенко, віце-прем’єр з гуманітарних питань) – мовляв, хлопці, не спіть, давайте запрягатися, бо не так багато часу лишилося – це світова подія, тому будьмо вимогливі до себе! А потім нам усім трьом вручили премії, і на цьому все завершилося.

 

– Уже маєте плани, на що витратите премію?

– Та дірок вистачить! Сучасні письменники, кажучи відверто, бідують: пенсії куценькі (хіба можна прожити на півтори-дві тисячі гривень?). Воно швидко розлетиться все…

Ясна річ, що зараз час прагматиків, час людей, які люблять і свої гроші рахувати, і особливо чужі… Для мене це несуттєво. Аби робота була до душі! Щоб я міг писати, бути у своєму світі… Тим більше не так багато часу залишилося для життя.

 

– Хтозна…

– Все одно в моєму віці треба більше думати про вічність, а не про гроші, якусь славу… Слава – це облуда! Вона скороминуща… Головне – щоб працювалося. Я страшно люблю свою роботу.

 

– Ви ніколи не вважали популярність ознакою таланту – що ж змінилось у Вашому житті з таким державним визнанням?

– Для мене це не нове. Мене висували ще у ХХ ст., потім воно плавно перейшло у ХХІ, а я собі спокійно працював. Я не належу до тих людей, які ліктями розштовхують інших. Для кожного літератора під оцим високим небом Господнім завжди є місце і можливість просто спокійно працювати, творити культуру народну… Премія – це лотерея. Кожен серйозний митець повинен не думати про лаврові вінки, а бути критиком власної творчості у першу чергу. І якщо ти більш-менш нормальна людина – підготовлена гуманітарно, духовно – то собі ціну знаєш. А ті, що б’ють себе в груди, майже нічого не зробивши, – значить, така ціна їм і їхній творчості…

Зараз же критики як такої немає. У часи моєї молодості були серйозні критики-професіонали, і хоч як тяжко було у ті часи – інколи кривити душею доводилося всім – але принаймні була оцінка, аналітичний погляд на літературний процес… А зараз воно розгойдано абсолютно – той у плуг, той у луг…

 

– Якими, на Вашу думку, мають бути критерії вибору твору, достойного саме Шевченківської премії?

– Як на мене, оцінюватися насамперед має художня вартість. Художній рівень мусить бути високим! Другий чинник – це теж незайве – громадянська позиція. Я все-таки сповідую старе правило, що література повинна бути борцем за свій народ, за свою культуру, а не забавлянням – як писав Іван Франко, «штука для штуки».

Мають бути лише ці два критерії. А то починаються якісь корпоративи чи земляцькі порухи… Треба при Шевченківському комітеті створити якийсь маленький підрозділ аналітиків, які б відстежували все, що може претендувати на здобуття Шевченківської премії. Щоб аналітики розбирались у цьому заздалегідь, а не починався розгляд лише після надходження. Тоді буде нормальною і завершальна стадія.

 

Магистраль века : Документальная повесть-репортаж о строительстве БАМа / Горлач Л., Тельнюк С. – К. : Молодь, 1975.

– Зараз твориться так багато літературної попси, що просто читати нічого. Я звик до силабо-тоніки, бо це наше традиційне – її коріння у народній пісні, навіть казки були ритмізовані. Звідки взялася пошесть писати білі вірші чи верлібри? Та просто від лінощів! Спробуй заримувати, помучити себе над точною чи приблизною римою – а якщо шукаєш риму, то знаходиться якась метафора, вона викликає дивовижний процес творення цілісної роботи, цілісного вірша. А так – нанизав, як шашлики оце – і все нормально! І це вважається поезією.

Друга причина поширення цього явища – те, що люди хочуть, щоб їх перекладали. Римований вірш дуже важко перекладати на іншу мову,а це взяв, переказав відповідно до тексту – аби прізвище твоє було під текстом. Це не наша поезія! Я традиціоналіст, впертий націоналіст і вважаю, що наша українська поезія має бути силабо-тонічна.

 

– Воно так, але є деякі митці, які увійшли в історію світової літератури, а в житті були реакціонерами. Ви вважаєте, що вони теж мають право на існування?

– Одне діло – громадянська позиція, а друге – літературна творчість. Фьодор Тютчев був могутнім державним чиновником, а в ліриці який він тонкий і абсолютно нормальний! Тобто в людині поєднано було і те, і те. Одне діло – реальне життя, і друге діло – душа.

 

 

– Ви прийшли в українську літературу ще у радянську добу – яким вам бачиться сучасний український літературний процес у порівнянні з тими часами?

– У60-і роки, коли я починав видаватись все рясніше і рясніше(бо десь у п’ятому-шостому класі надрукував свої перші віршики), був тиск страшенний – і державний, і партійний. Ми змушені були шукати обхідні шляхи, писати, як у байках, езоповою мовою. Підтекстів більше було. А дуже багато писалося і «паровозиків» так званих. Хочеш книжку видати – то попереду книжки, там, де цензор починає читати рукопис чи верстку, обов’язково пишеться про партію чи про комсомол. Так ми наловчились це обходити – ми читали поетичні книжки не з початку, а з кінця, бо там справжня квінтесенція була! А ті «паровозики» – кілька сторінок – можна і не читати. Зараз свобода повна – пиши, що хочеш, вседозволеність. Це нормально! Але з другого боку – сучасні літератори непідготовлені до цієї внутрішньої соціальної свободи. Читаєш  матюки, копирсання в собі, аж до порнографії словесної – вибачте, так же не можна! Хоч дуже багато і цікавих експериментів. Є здобутки, але поки що воно на такій стадії, що от-от із цього молодого середовища має вийти щось таке потужне, як у наші часи Ліна Костенко, Борис Олійник, Іван Драч, а особливо Микола Вінграновський – це був поет од Бога! Воно назріває. Як у природі – спостерігається циклічність, і оцей цикл завершується, воно бродить, бродить, бродить, а потім буде могутній прорив!

 

Виставка з нагоди 70-річчя Леоніда Горлача у Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику М.Коцюбинського

.

– Ви, народжений і вихований у СРСР, як сприйняли його розвал?

– Неоднозначно, чесно кажучи. Хочеться запитати самого себе: а що сталося в Україні з набуттям статусу незалежної держави? Практично нічого позитивного. Так, про нас заговорив весь світ як про європейську державу, але з іншого боку якщо тоді у першому-ліпшому кіоску у вічі впадало багато українських видань, то зараз зрідка з’явиться якась газета рідною, державною мовою…А то заполонила бульварщина, ні про що, де оспівуються якісь «зірки» та бандити… Тоді у Спілці письменників було таке бюро пропаганди художньої літератури. Це була потужна пропагандистська організація – на кшталт товариства «Знання», тільки «Знання» було партійним крилом ЦК КПРС. Так от за результатами одного нашого аналізу було 78 % видань – книжкових, газетних, журнальних – українською мовою. Тепер ми маємо парадоксальну ситуацію: ми незалежна держава, у якій відсоток літератури нашою рідною, державною мовою – 20, від сили 30 %, а решту заполонила чужа мова, мова сусідів наших… Причому цей процес наростає і наростає, що найстрашніше! Жодного каналу українського, крім, може «5-го каналу», не лишилося. Хіба, може, якусь рекламу українською мовою дадуть, та й усе… Де воно таке видано? Ми вже наздоганяємо Білорусь…

До речі, у нас тоді був літературний рух між республіками. Ми проводили літературні декади – я облітав і об’їздив практично весь Радянський Союз. Від Владивостока до Петрозаводська, Грузія, Вірменія, Прибалтика… Все воно було відкрите, ми приїжджали туди з доброю душею – то нас із доброю душею і приймали. Тепер у нас воно відрубно… Я, наприклад, не знаю, що зараз робиться в російській чи вірменській літературі – я відрізаний від них! А тоді було спілкування.

 

– До речі, за що у вас така екзотична нагорода, як Почесна грамота Президії Верховної Ради Грузинської РСР?

– По-перше, тоді я багато перекладав грузинських поетів. А по-друге, у 1969 році у контексті вищесказаного ми провели тріумфальну декаду грузинської  літератури. 10 днів ми приймали могутню грузинську делегацію. Вони на знак пошани нагородили цілу групу наших письменників за активну участь у проведенні цієї декади. Я тоді працював в апараті Спілки письменників помічником Олеся Гончара, і на мене все це було покладено – організація, забезпечення транспортом… Мабуть, за це!

 

– А Ви у радянські часи почувалися українцем, а не просто радянською людиною?

– Я ніколи радянською людиною не почувався – знав, що насамперед я українець! Навіть у армії два роки розмовляв майже виключно українською – спочатку в Карелії, потім у Петродворці трошки, і дослужував у Чернігові.

 

– Ви і в Карелії розмовляли українською?

– А чого ж? Нормально – там повно українців живе серед карелів! Дуже багато наших по всьому світу! Скажімо, в Якутії я виступив українською по телебаченню – якесь зборище було всесоюзне –на другий день після мого виступу був натовп під готелем. Виявляється, це хлопці з Західної України на лісорозробках були, почули рідну мову – і таке братання почалося! Оцей український елемент скрізь присутній. І не треба було відразу переходити на іншу мову… Ясно, що якщо людина справді розуміє, хоч-не-хоч російською треба було. Але це не означає, що це була моя внутрішня мова.

 

– Що Вас спонукало почати писати для дітей?

– Середовище. Я дружив із багатьма дитячими письменниками – зокрема з Віктором Кавою, блискучим казкарем Юрієм Ярмишем… Хлопці під’юджували: а чого це ти нічого не пишеш для дітей?

 

– Якою Ви бачите роль історичної літератури у формуванні української держави?

– Я якраз майже три десятиліття пишу свої віршовані романи саме історичні – починаючи від Аскольда і Діра, Ярослава Мудрого і звертаючи на козацькі часи… Дуже багато білих плям у нашій національній пам’яті. Це страшно! А безбатченки звідки беруться? Через те, що вони не знають свого коріння! І нам уже давно треба розробити державну концепцію саме історичного бачення ролі України, її становлення, осібності її як культури, як справжнього етносу… Це абсолютно неповторний народ – з усіх боків затиснутий іншими, і все одно він живе! Коли говорять: «украінского язика нікогданє било» – Господи, а звідки ж узялися понад 200 000 українських народних пісень, де кожне слово – джерельне? А нам доводять, що у нас не було мови ніколи. Це брехня все! Ліниві неуки, які так говорять, потім, коли напиваються, самі ж співають українські пісні.

Я поставив перед собою завдання: через епічну поезію створити обличчя нашого українського народу. Що і роблю.

Спілкувалася Атанайя Та

  • хамелеон украінський

  • Yakymchuk

    чесна і високодуховна людина.Поважаю!

    • Tatka Tyxh

      Цю високодуховну людину запросили на зустріч із дітьми у свою колишню школу, на що він запросив таку суму, яку звичайна школа просто не могла зібрати. Так і не відбулася зустріч школярів зі своїм талановитим земляком…