Погляд Польщі на Україну, або «Без комплексів, Браття!»

*Відомий польський фантаст Анджей Піліп’юк народився у 1974 році, археолог за освітою, за покликанням – письменник, публіцист, незалежний історик і шукач метеоритів.

Родина Піліп’юків походить з селища Войславіце, що неподалік кордону з Україною. Анджей офіційно не цурається своїх козацьких коренів. Письменником вирішив стати ще на тринадцятій весні життя і тяжкою багаторічною працею таки досягнув своєї мети, ставши найбільш читаємим автором у Польщі (понад 600 тис. проданих екземплярів). В народі за Піліп’юком закріпилось звання «найталановитішого барда польського села від часів Реймонта».

 

Дебютував у 1996 році на шпальті польського журналу SF оповіданнями про невмирущого діда самогонщика і екзорциста Якуба Вендровича, тим самим відкриваючи цілий цикл сатирично-містичних пригод. З того часу автор видав 30 книг різного жанру, середнім тиражем по 30 000, які принесли йому славу і визнання читачів у цілій Польщі, Чехії та подекуди й Росії.

 

*У травні 2013 році, завдяки видавництву Братів Капранових «Зелений Пес» автор «дебютував» на українському ринку з першим томом «Хронік Якуба Вендровича» мовою предків, який особисто презентував на 20-муЛьвівському Форумі. На черзі – його романтичні твори для прекрасної статі.

 

Після участі на 20-му Форумі видавців у Львові польському фантасту було що сказати українським читачам. Спочатку це був відгук про участь у головному книжковому дійстві України. Що ж іще написав пан Анджей про Україну, про нас із вами, дізнаємося вже зараз. Тож усі ми припали до моніторів і готові слухати голос Польщі!

 

*Коли я був малим, тоді Польща межувала з трьома країнами. В географічному атласі я бачив на сході одну велику зелену пляму під абревіатурою – ZSRR (СРСР). Усі з Радянського Союзу для нас були «Русскі» (совкі, комуняки, кацапи) без поділу на національності. Мало хто з моїх Варшавських ровісників взагалі усвідомлювали, що там, на схід від Бугу живе ще один слов’янський нарід, півсотні мільйонів Українців. У віці 11 років, коли я вчився в п’ятому класі, ми вивчали по шкільній програмі повість «Сліди кігтів рисі», події якої відбувались відразу після війни в Карпатських Бещадах, а на її фоні були бої з УПА. Зі змісту того «діла» можна було зробити внесок, що були якісь погані українці, які жили в лісових криївках і стріляли з кущів до «наших», але потім народна армія дала їм ради. «Цивільних» українців на цілі Карпати було в тій повісті аж двоє – горянин вдівець та його підлітковий син. Інший випадок. В історичному атласі для VI-VIII класів були мапи довоєнної Польщі. Однак, свідомість втрати Кресів (територій на схід від теперішньої Польщі) була мізерною до того рівня, що коли ми взнали, що наша винятково несимпатична вчителька польської мови була уродженкою Вільнюса, то всі в класі почали прозивати її росіянкою, яку то буцім то до нас заслали, щоби вона з нас знущалась. І тільки одна старша і розумніша колежанка нас, віслюків, потім просвітила, що вчителька народилась у місті Вільно, яке було на той належало Польщі.

 

В моїх родинних Войславіцах, що розташовані на південь від Холму, до війні порівну проживали поляки, українці та євреї. В 1918-ому році мої відважні предки-комбінатори із застосуванням бутафорної дерев’яної копії кулемету обеззброїли підрозділ австрійських солдатів на залізничній станції та гарнізон угорців, який зайняв кватири панського маєтку. Тим самим, наше маленьке містечко здобуло незалежність на два тижні раніше ніж повітовий центр Холм. Люди, щоправда, в нас поділялися на «своїх», тобто місцевих, і решту. Жили в нас і православні поляки і українці католики. Після Богослужінь і одні і другі спільно зустрічались на тренуваннях „Стрільців” та „Кракусів” – молодіжних парамілітарних організаціях. Під час самої війни також не було значних етнічних сутичок. Територію Войславіц опанували польські партизани трьох різних гілок. Німецький упорядник романсував з аптекаркою, пив бімбер (самогон) і вдавав, що нічого не бачить. З українцями було укладено пакт про ненапад «ви не чіпаєте наших – ми не чіпаємо ваших». Пакту цього дотримувались. Навіть, коли один з наших рідних свідомо продав бандерівцям зіпсуті консерви, ті замість просто розстріляти наказали повернути гроші та вліпили йому хлистів ременями від автоматів.

 

Після війни мій дідусь католик було визнано поляком, а його брата як православного – українцем і вислано десь за Дон. Але далеко не треба було йти. Нажаль, під самим боком, біля Грубешува щоночі горіли хати, по черзі, то польські, то українські. Подібні братовбивчі війни вибухали на південь від нашої ґміни. Польські партизани постійно були в бойовій готовності. А лише за 24 кілометри на схід за Бугом була вже Волинь.

 

Історичні факти є досить очевидними. На території, колонізованої Польщею України ще в часах Казиміра Великого жили здебільшого поляки, русини та євреї (окрім німецьких поселень та вірмен у містах). Поляки були шляхтою або осадниками в заснованих тою ж шляхтою селах. Українці здебільшого були селянами-холопами, працюючими на маєток пана шляхтича. Євреї займалися торгівлею, шинками та лихвою. Той, хто хотів зробити яку-небудь кар’єру, мусив сполонізуватись або, вже по розподілу Речі Посполитої – зрусифікуватись. З чого, зрештою, дехто і користався. В Галичині було трішки легше і власне там, у так званому «українському П’ємонті» кипіло найсильніше. В другій половині XIX століття русини стрімко набирали народної свідомості – кристалізувався український народ, наставлений опозиційно до усіх чужих панівних адміністрацій, зокрема й поляків. Національне пробудження вилилось у війну, в якій вже щойно незалежна Україна стикнулась з незалежною Польщею. Війну, яка послабила обидві сторони конфлікту. На жаль, пізніше не було краще. Міжвоєнна Річ Посполита виявилась для українців скоріше мачухою ніж матір’ю. Звісно, це неможна порівняти із політикою «старшого брата» у новоствореній країні Рад, але справедливі амбіції людей, які вже скуштували СВОБОДИ, не були задоволені. В подальших політичних калькуляціях дозріла думка, що Україна стане незалежною тільки через спротив Польщі. Що держава збудується там, де є найсильніші кадри і де живе українська інтелігенція – на польських Кресах. Тоді з’явилась фундаментальна проблема – що робити з поляками, які там вже проживали? Було обрано радикальне злочинне рішення. Вир шалу поглинув, згідно різних підрахунків від 60 до 240 тисяч жертв поляків.

*

“Битва за Креси”, бофон (квитанція за пожертву) Армії Крайової, травень 1944-го: АК готувалась до боротьби за “східні території”.

Мене нервує одна теза, якою зловживають польські публіцисти. Вони з маніакальною впертістю повторюють, що Волинські Злочини забуті. Хто це про них забув!? Хто про них не знав!? Можливо, такі і були, але ще навіть за глибокої комуни в нас видавали книжки про битви АК проти УПА на Кресах. Декілька з них мав у своїй домашній бібліотечці і мій батько. У 80х роках такий собі Едвард Прус видав триптих «Герої з під знаку Тризуба», «Владика Святоюрський» та «Отаман УПА», де докладно описав усе, що знав і до чого собі сам додумався. Так змішувалися факти і пропагандистські вигадки (наприклад, згідно його «творива» молодий Степан Бандера душив голіруч котів, щоби практикуватися у жорстокості…). Такі книги видавали накладами по кількадесят тисяч екземплярів. Відразу після занепаду комуни з’явилася ціла лавина подібних публікацій, а дискусії навколо цих тем на шпальтах преси часто були просто-таки гарячковими. Проте науковцям, таким як Г.Пайонк, Г.Мотука чи Е.Сємашко вдалося втримати курс на об’єктивність, без перебільшень та вибілювання злочинів. Отримали ми також і спогади про події тих часів з другої сторони. Наприклад, широко відома «9 років у криївці» Омеляна Плеченя, а нещодавно вийшли друком майже одночасно збірки свідчень біженців з Волині та спогади Стебельського «Хріна», одного з найталановитіших сотенних УПА.

 

За свою перемогу над поляками на Волині самим українцям прийшлось дорого заплатити. По-перше, «ляхи» не пішли тупо як барани на різь. В багатьох селах упівці натрапили на збройний опір. Багато з тих, хто пішли вбивати і грабувати добутки польських сусідів, не повернулись ранком до своїх домів. По-друге, на тих територіях оперувала 27 Волинська дивізія Армії Крайової. Польське підпілля не пробачало тих цивільних вбивств. Не одне українське село пало жертвою помсти карних акцій. Не один відділ УПА чи української самооборони було вирізано під пень. По-третє, після «визволення» Совєтами, дійшло до масових арештів упівців, їх конфідентів, зв’язкових, рідних та усіх, кого тільки можна було запідозрити у допомозі чи симпатії «бандерівцям». Хоча Совєти і не любили поляків, проте Волинський злочин виявився досконалим претекстом, який ті не забарилися виконати, розправляючись з місцевим українським населенням. По-четверте, награбовані корови, свині, кози чи інші добра вбивць на довго не збагатили, бо новоспеченим «куркулям» прийшлось усе віддати в новопосталі на тих територіях колгоспи. По-п’яте, недобитки поляків виїхали за Буг, а українські селяни, ті, що були до війни громадянами немилої їм Польщі, тепер стали невільниками на «визволеній» території…

Середовища, які культивують пам’ять замордованих на Кресах поляків, не прагнуть помсти. Передусім йдеться про ексгумацію, гідне поховання жертв та увічнення їх пам’яті. Ніхто не декларує, що треба спробувати переслідувати іще живих винуватців злочину. По правді, то й небагато з них вже залишилося живими. Упівців вбивали здебільшого на місці, небагатьох засилали у Сибір. Навіть ті, хто дивом уникнув репресій, в силу військового часу потрапляли до лав Червоної Армії, де «хохлів», як відомо, використовували як найдешевше гарматне м’ясо. Злочин вже сурово покарано – так це бачиться у Польщі…

Анджей Піліп’юк

Продовження читайте у наступний понеділок 20-го січня.

 

  • Михайло

    Скільки вже можна жити минулим і “страждати”? Як вони вже всі набридли!

    • Contemplator

      Доки будуть стояти пам’ятники Бандерi, доки будуть вулицями ходити натовпи з смолоскипами, прославляючи УПА, доти i буде жити минуле.

  • Гражданин

    Прошлое учит настоящее не допускать ошибок в будущем… Но бендеровские грабли все так же лежат на дороге…