Погляд Польщі на Україну, або «Без комплексів, Браття!». Продовження

*Минулого тижня ми опублікували першу частину розповіді про Україну від популярного польського фантаста Анджея Піліп’юка. Сьогодні ж читайте закінчення і визначайтеся, чи згодні ви з паном письменником, чи ні.

 

Нагадаємо, що Анджей Піліп’юк дебютував у 1996 році на шпальті польського журналу SF оповіданнями про невмирущого діда самогонщика і екзорциста Якуба Вендровича, тим самим відкриваючи цілий цикл сатирично-містичних пригод. З того часу автор видав 30 книг різного жанру, середнім тиражем по 30 000, які принесли йому славу і визнання читачів у всій Польщі, Чехії та подекуди й Росії.

 

*У травні 2013 році, завдяки видавництву Братів Капранових «Зелений Пес» автор «дебютував» на українському ринку з першим томом «Хронік Якуба Вендровича» мовою предків, який особисто презентував на 20-му Львівському Форумі. На черзі – його романтичні твори для прекрасної статі.

 

Після участі на 20-му Форумі видавців у Львові польському фантасту було що сказати українським читачам. Спочатку це був відгук про участь у головному книжковому дійстві України. Що ж іще написав пан Анджей про Україну, про нас із вами, дізнаємося вже зараз. Тож усі ми припали до моніторів і готові слухати голос Польщі!

______________________________ 

В цьому році маємо круглу дату – 70-ті роковини трагедії. Тому, власне, стільки статей та публікацій на цю тему. Почитаємо, поплачемо, десь заскреготимо зубами. Злість прийде і як весняна буря згасне. Ніхто в нас не закидав яйцями пам’ятної таблиці митрополита Шептицького (який, до речі, критикував радикальні методи націоналістів) у Кракові.

 

*Я, по-батькові, походжу з Войславіц. Моя прабабуся ходила до православної церкви. Мій дідусь був католиком. Мій батько був двічі охрещеним – батьки похрестили його в костелі, а потім прабабуся перехрестила його в церкві. Після війни дідусь українською розмовляв тільки з декількома вірними друзями. Батько, проживаючи в Силезії, потім в Познані та Варшаві не мав можливості з ким спілкуватись мовою вигнаних. А я, згідно постійних зауважень моїх вчителів російської, страшно «хохлячив». Сам не знаю, яким чудом, адже я вже, нажаль, не вивчав української. Може, то гени? Те, що по лінії батька в мене українське походження, ба, навіть глибше, козацьке коріння, того я ніколи не цурався. Ніколи, також, з цього приводу в мене не було неприємностей чи принижень. Хоча, у ліцеї я навчався в одному класі з дівчиною, дідусь та бабуся якої загинули на Волині. По мамі, я – польський шляхтич з роду, записи про який сягають вже 1423 року. Суміш козацької та шляхетської крові є досить вибухонебезпечною. Пишучи свої твори, намагаюсь черпати з традиції двох народів. Признаюсь, що це дає цікавий ефект.

 

Поляки дивляться на Креси з сентиментом. Залишилося трішки жалю за втраченою територією (майже половина довоєнної Польщі). Залишився жаль за втраченим Львовом – містом, яке століттями дуже сильно впливало на польську культуру. Однак остатніми роками переважає реалістичний підхід. То пропало. Минуло. На вікі віків. Амінь. Не повернемо ми ні Львова ні Вільнюса собі, що б там дехто не говорив. А от про наші історичні пам’ятки потрібно дбати, щоби не стерся слід в наших серцях від тої давньої сили Річ Посполитої від моря до моря… Треба подбати про наші поховання, цвинтарі, бо в Україні і як у Литві, чи Білорусі лежать кості не тільки наших солдат, але й великих поетів та письменників. Ви ж теж так, мабуть, дбаєте про пам’ять своїх синів та доньок розкиданих по світі? Ніхто не хоче війни з Україною, бо ніхто не бачить у тому жодного сенсу. З того, що мені відомо, то так само й в Україні ніхто з нормальних людей не планує повернення силою Перемишля чи Холму. Завдяки Помаранчевій революції декілька тисяч молоді з Польщі поїхало до України як незалежні закордонні спостерігачі. Для багатьох х них це була справжня перша в житті зустріч зі Сходом. Думаю, що то вже дало свої добрі плоди і буде процентувати далі. Як хоча б те, що поляки з того часу вже знають, бо бачили, що українці – то не «всі одинакові русскі». Багато поляків приїздить до Львова. Це також можливість побачити бодай частинку України. Шкода, тільки, що до України з Польщі лоукости літають тільки на Харків. Сьогодні легше і дешевше з Кракова долетіти до Осло чи Лондону, ніж до давньої славної столиці Галичини.

 

Залишається проблема руху в інший бік – візова політика, яку провадить теперішня Польща стосовно українців, є для мене водночас ідіотизмом і ганьбою. Без контактів, відвідування і дружби між простими громадянами наших країн ми не збудуємо співпраці.

 

Петлюра і Пілсудський змогли домовитись і співпрацювати. Домовились заледве декілька місяців після того, як у Львові поляки і українці кинулися до зброї, щоби боротися між собою за своє місто. Об’єднав нас тоді спільний ворог – більшовицька Совдепія, яка стрімко набирала в силі. До сьогодні в Польщі з повагою згадують українських добровольців, які захищали Замосць. А потім, потім знову все зіпнулось… Сьогодні також знову маємо спільного ворога. Потребу порозуміння помітив і підтримував трагічно загиблий президент Лех Качинський. Так звана «політика Ягеллонська» закладала повернення до передвоєнного польського Прометеїзму – руху, який проголошував, що Росія є нічим іншим як великою в’язницею народів, а місія Польщі є ті народи підтримувати у їх прагненні до свободи. Нажаль, сьогодні в Польщі при владі люди, які вкрай підлабузницьки прислуговують інтересам Росії ВВП. Поєднання? Вірю, що справді буде можливим, але за якийсь час. Даруйте за прямоту, але треба чекати, поки помруть остатні люди, очевидці тих страшних подій, які ще пам’ятають, що треба було втікати з власного дому, що хтось вийшов в поле і вже не повернувся. Ще кільканадцять років і трагедія стане історією. Тоді, спокійно зможемо подати собі руки над могилами. А домовитись ми мусимо. Стати проти де-факто нео-імперської Росії  чи мусульманської Європі можемо тільки об’єднавши потенціал обох країн.

 

Post Scriptum:

Декілька років тому я написав текст: «Мудрість, яку дала нам Волинь». На родючій землі жило собі три народи. Трохи посварені, трохи сконфліктовані. Влада міжвоєнної Польщі своєю дискримінаційною та глупою політикою загострила спори. Коли дійшло до військової поразки, євреїв вимордували, а поляки і українці насправді без раціональної на то причини схопилися один одному за горло. Трагедія Волині, чи країн бувшої Югославії, показують нам, що мульти-етнічне суспільство може тривати тільки за умови існування сильної влади згори. Трагедія з якої не винесено гірких внесків повториться.

 

Через 20-30 років у Франції, Англії, Нідерландах чи Швеції мусульмани схоплять за горло автохтонів колись християнської Європи. Наступить різанина, потім, може навіть голокост. Я в тому переконаний. Тільки от не знаю, чи то білі будуть палити в крематоріях смуглих, чи то, може, смуглі – білих…

Анджей Піліп’юк

Початок читайте тут.