Донбас очима машиніста-письменника. Інтерв’ю з Олексієм Чупою

*Олексій Чупа – нетиповий житель Донбасу. 28-річний машиніст і житель спального району Макіївки, вечорами пише книги, музику, бере участь у поетичних слемах і культурних заходах.

Донецькі інтелектуали пишаються Чупою і говорять про нього “наш Жадан”.

 

Він пише українською для покоління, яке не жило в жодній іншій країні, крім України. Для покоління, яке є якимось “сполучною ланкою” Донбасу з сучасною Україною. За останні півроку в Олексія Чупи вийшло дві книги – “10 слів про вітчизну” і “Бомжі Донбасу”.

 

*

Придбати книгу.

 

Обидві книги – спроби осмислити історію та простір Донбасу. Олексій Чупа наче шукає якесь послання для донеччан. На початку місяця він був у турі Західною Україною з новою книгою “Бомжі Донбасу”. Якраз у цей час сепаратисти залишили Слов’янськ та увійшли до Донецька.

 

Альтернативна історія України

Мене питають: “Бомжі Донбасу” – це щось про переселенців?

 

Проблема переселення зараз проходить червоною ниткою у всіх розмовах. Я почну з кінця. Жити на Донбасі стає дедалі важче і я розумію, що адекватним людям тут і надалі не буде легше. Тому в принципі це логічно.

 

Зараз залишаються ті, що хочуть жити або минулим, або таким майбутнім, яке пропонує наша неорадянська імперія, Російська Федерація. Взагалі, ця книга не зовсім про політику, точніше, зовсім не про політику, це спроба представити альтернативну історію України, яка могла би колись бути.

 

У Донецьку є своя особлива альтернативна історія України, яка виглядає, як міф про молодшого брата. Та байда, яку нам заливають з російського телебачення тут в нормальний ґрунт сіла і от цієї весни “заколосилась”.

 

Я намагаюсь навпаки вплести Донбас в контекст саме української історії, починаючи від часів князя Святослава – певна частина роману починається від часів його походу на хазар, таким чином, я намагаюсь Донбас уже звідти вплести в історію України. Така містифікація.

 фото: Дар’я Миронець

 

Авангард чи периферія: проблеми зі слухом

Донецьк, Луганськ, тобто весь цей “ДНР – ЛНР”, зараз знаходяться не на периферії, як раніше, навпаки – це самий авангард того, що відбувається.

 

Якщо вдаватися до пафосних визначень – це фінальна битва Добра і Зла, тому що це битва між людьми, які хочуть жити так, як живе Європа, фактично, це від України на відстані 25-30 років при хороших розкладах, і між дуже величезної у своєї кількості частиною людей, яка хоче навпаки повернутись на 25-30, 50 і, навіть, 70 років тому, яка мислить категоріями після воєнної епохи.

 

І зараз іде така війна, ми на “острие атаки”, але я не впевнений: це атака минулого на майбутнє, чи майбутнього на минуле.

 

І велика причина того, що відбувається зараз у Донецьку – це масштабна проблема зі слухом з боку української влади, тобто вона не чує не Донбас, а те, скільки гарних креативних рішень проблем пропонують спеціалісти.

 

Наприклад, інформаційна війна тут  програна з тріском. Дай Бог, якщо чверть людей довіряє українському телебаченню. Вони живуть на українській території, але вони перебувають медійно в зовсім іншому світі, вони дивляться російське телебачення, серіали.

 

Тому в Криму ці “зелені человечки”, їх приход не викликав ніякого страху, тому що “ребята” накачані російськими мілітаристичними фільмами, і вони побачили в них позитивних героїв. Тобто єдина передумова, яку я зараз бачу, яка чітка – це те, що українська влада за 23 роки не спромоглась створити інформаційну конкуренцію російському медіа простору.

 

Боротьба за Стуса

Я походжу з української сім`ї, де я з дитинства чув, що я українець. При цьому я  зростав у російськомовному суспільстві, навчався в російській школі,.- для мене це не було чимось гострим, важливим до певного моменту. Але в 15-річному віці я почув “ВВ”, “Океан Ельзи”, і це мене захопило, понесло, я вже не спам’ятався, як читав Стуса.

 

А там де читаєш Стуса, то мимоволі звертаєшся до боротьби. А там, де починається боротьба, там і є весь спектр того, що ми називаємо українськістю. Зараз, коли намагаєшся пояснити людям з інших країн, що тут відбувається, – окрім росіян, зрозуміло, – що відбувалося в Україні взимку, тобто події Майдану, найкраще, що приходить мені в голову, сказати, що “українці – то є така нація, яка ніколи не буде мати спокою”.

 

У нас так склалось історично, що ми весь час боремось: то з монголами, то з турками, то з руськими, то з німцями, то з поляками, то з чиновниками, то з політиками, – це у нас в крові.

 

Я вчився на кафедрі української філології. Коли мої викладачі дізналися, що я почав писати після закінчення університету, в них стався когнітивний дисонанс. Вони були впевнені, що я пишу з помилками та ледве можу вигадати речення. В університеті така ж шизофренія, як у всьому місті.

 

Викладачі живуть у паралельній реальності, а як може бути інакше, якщо людина все життя викладає або Шевченка, або Коцюбинського з Кобилянською – це по суті звичайні радянські вчителі, які весь час знаходяться в одному і тому же матеріалі, так неможливо розвиватися, дивитися кудись далі. Багато з них мислять парадигмами, коли ще Стус був студентом. І навіть те, що він тут був, навчався, нічого не змінило, він тут нічого не значить. Донецьким байдуже, що тут взагалі був Стус.

 

Коли намагалися його ім’ям назвати університет, вий підняли самі ж викладачі. Вони довели це до абсурду, моїх знайомих з філфаку вивели на мітинг з українськими прапорами проти надання університету ім’я Стуса! А чому так? У нас тут залишилася велика незламна динозаврична совкова ментальність. А для совкової ментальності – Стус – це клоп, від якого усе чухається, якій їм постійно заважає. І щоб в центрі одного з найголовніших залишків Радянського Союзу назвали університет ім’ям людини, яка м’яко кажучи, не був прихильником влади…

 

Від кого йшла ініціатива? Від активістів, журналістів, інтелектуалів. Хто її заблокував? Ректор і викладачі. Наприклад, проректором тривалий час була Мармазова, всі ми знаємо, хто вона зараз у керівництві ДНР. Як можна взагалі дійти до того, що людина, яка ненавиділа Україну працювала в Національному університеті, на керівних позиціях і не один рік?!

 

 Придбати книгу.

 

Взаємний дискомфорт

Я білінгв, я абсолютно вільно говорю українською і російською мовами, тобто писання українською, співання в моєму гурті – це для мене просто такий вияв громадянської позиції, от і все. Тут все абсолютно свідомо було. Писати українською в Донецьку, а потім виходити читати ці вірші – це було стрьомно, я потім до цього звик. Українська завжди  здавалось мені той, що краще відповідає моєму внутрішньому стану і погляду на світ. Я жодного разу не пожалкував, що я почав писати українською.

 

Я пам’ятаю певний момент. Це був 2008-рік – початок 2009-го. У людей, які приходили на наші слеми, якісь вечори, читання, в кінці з’являлося таке питання:

“Чуваки, все прошло офигенно. Вот только я не понял, почему он по-украински читал?”.

 

З нашою донецькою аудиторією ми притиралися один до одного, в нас був взаємний дискомфорт. Вони просто не вважали доцільним користування українською.

 

Юридично Донбас був Україною, історично деякий час також. ХХ століття дало багато представників Донеччини українській культурі, а от саме під час Незалежності, як це не парадоксально, перестав. Тобто з цієї масою, яка не хотіла самостійності України, або змірилася з її існуванням невідомо на яких умовах, з нею нічого не вдалося зробити.

 

Зараз ця вся маса вилізла на перший план.

 

В них Україна асоціюється з Петлюрою, з Бандерою і українською мовою, як це не дивно. Петлюра – людина, яка намагалась створити і керувати незалежною українською державою. Бандера також, чи не у витоків українського націоналізму.

 

Річ в тому, що 2014 рік показав, що на всій території України, окрім Криму і до кордонів Донецької і Луганської областей, живуть все ж таки українці, де менше, де більше. А Донбас і Крим – це якісь малороси. Українці себе прекрасно уявляють без Росії, а малоросам без старшого брата якось страшно.

 

І ці люди для пересічного громадянина ці люди хотіли відірвати молодшого брата від старшого, “роз’єднати слов’янську родину”. Є, звісно, ті, хто взагалі не знають, хто це. Рівень освіти останніми роками швидко котиться в прірву. З розповсюдженням інтернету у людей – я маю на увазі школярів, а потім тих школярів, які перетворюються на студентів, – у них мозок працює все менше з кожним роком.

 

Вони прекрасно провалять питання, хто такий Дзержинський чи Микола ІІ. І це не тому, що вони упереджено ставляться до якогось періоду історії, а просто рівень інтелекту такий.

 

Що стосується тих, хто раніше не вважав за потребу розмовляти українською, то зараз вони припинили будь-які намагання порозумітися. Колега по роботі з моєї зміни на заводі пішов зараз в “ополчение”. Я з ним не розмовляв про це, і вже сумніваюсь, що колись буду.

 

Але підозрюю, що він пішов захищати Донбас від фашистів. У нас в це вірять. На заводі працює біля 3000 чоловік, і з відкритою проукраїнською позицією нас всього декілька – двоє-троє. І чим ситуація буде ускладнюватись, тим більша вірогідність, що з наступною такої моєї “лекції” мене просто винесуть.

 

Коли це було можливо, я намагався довести, чому люди стояли на Майдані. І що то не американські “валенки”, не наколоті апельсини, і що то не “госдеп оплачує”, а самі кияни, львів’яни, одесити і всі інші самоорганізуються. Але вони мені не вірили. А зараз – ти диви, вони самі збирають гроші, речі, щось носять  їсти “ополченцам”, тобто до них доходить, але з великим запізненням.

  фото: Дар’я Миронець

 

Страх Ізоляції

В мене питання було одразу, коли я зайшов в перший день на український літературний фестиваль в Ізоляцію: де хлопці з ДНР? Я думав, що їх накриють ще тоді. І здивувався, що того не сталося. То був другий чи третій тиждень Донецької народної республіки “дух свободы вырвался на волю”. Там був Фьодор Березін.

 

А хто він у нас зараз в керівництві ДНР? Письменник-фантаст, який втілює в життя одну із своїх книг? (Федір Березін – письменник, засновник клубу шанувальників фантастики “Мандрівник”, наразі призначений офіційним представником “міністра оборони ДНР” І. Гіркіна-Стрєлкова – прим. автора).

 

Є такі страхи, що завтра і за мною прийдуть. То, що в мене за рік вийшло дві україномовні книги – навряд чи ці люди читають книги, тим більше сучасні. В цьому плані в коло їх зору я не потрапляю. Небезпека може прийти з того боку, що на заводі знають про мою позицію. Я не здивуюсь, що комусь на п’яну голову з них прийде ідея знайти мене.

 

Що стосується переселення, то я бачив всі ці інформаційні вброси про те, що переселенці з Донбасу приїжджають до Західної України, там всіх б’ють, ґвалтують як максимум, як мінімум – забирають робочі місця.

 

З однієї сторони, знаючи наших людей, я можу повірити, що вони таке роблять. Я можу повірити, тому що людей невихованих, хамів і негідників всюди вистачає: і в Улан-Баторі, і у Львові, і у Донецьку, їх однаково у процентному відношенні. Мене дивує те, що ці всі вброси з’явилися в один момент, і це почало активно форситися. Єдине, що я можу порадити людям, що приймають переселенців – перепитати ім’я та фамілію і подивитися на сторінки у соцмережах, перевірити, що ця людина собою уявляє, і після того вирішити – треба тобі такий гість чи не треба.

 

Історія без хепі-енду

Мир має встановитися. Статус Донецької і Луганської області буде переглянути. Далі все буде залежати від того наскільки активно в наші справи буде втручатися наш сусід з півночі і зі сходу. Мене дуже тішить ідея відділення стіною від Росії, бо я зараз іншого виходу і не бачу.

 

Всі люди, які зараз взяли до рук зброю, вони або будуть знищені фізично, або поїдуть до Росії, або сядуть. Я бачу що серед мирних людей підтримка ДНР падає.

 

Цей партизанський рух, який вони створили, як і будь який партизанський рух може існувати тільки завдяки підтримки населення. Єдине, що дуже шкода, що ця криза буде продовжуватися не один місяць. Мені би звісно хотілось, щоб за пару днів все скінчилося, але конфлікт, який надихається зовні, може жевріти безкінечно.

 

Що тут буде після прямих військових зіткнень, я боюся уявити. Що залишилось після Слов’янська, ми вже бачимо. Ключ до цього всього лежить у небезвідомого Володимира Володимировича, і я все таки вважаю, що поки він дуже-дуже сильно не відчує фінансову недостачу від таких дій, він продовжуватиме веселитися на костях.

 

Ми всі розуміємо, що українські війська зможуть зачистити два міста без проблем, але хто може дати слово, що в президента сусідньої країни в голові якась клепка не з’їде, і ці щойно зачищені дві області він не почне атакувати російськими літаками. Ніхто не може дати гарантії. Це як мавпа з гранатою, і куди він її кине – ніхто не знає. Ця історія без хепі-енду, бо там де є війна – хепі-енду не буває.

 

Але якійсь кінець повинен бути. Я би задовольнив вимоги федералістів. Про що вони говорять? Про економічну федеративність. Вони хочуть залишати гроші, які Донбас заробляє в регіоні. Вони переконані, що Донбас годує Україну. І другий пункт – захист прав російськомовних громадян. Заради Бога, хай би вони говорили російською, і жили на те, що вони заробляють.

 

Треба витримати паузу. Якщо ти ворога приспав, то потім його легко нейтралізувати, а потім вже робота спецслужб. Треба мати не тільки законодавство, але й виконавчі органи. Бо в нас є закони, які передбачають покарання за наругу над державною символікою, правда? А скільки таких фактів вже було? І прапори рвали, палили. Цим має займатися СБУ. Більшість цих людей вдалося би перевиховати, але треба додати певних зусиль. І знову ж таки, створити конкурентоспроможний медіапростір. Я не кажу україномовний, нехай російськомовний, але не проросійський.

 

 

І трохи про письменників і пророків

Я працюю на заводі машиністом. Це трохи не типово для письменника, але це найтиповіше для мешканця Донеччини. Хоча тут теж не все просто, бо я і тут не типовий її представник, мої корні – з Закарпаття і Галичини, в моєї родині багато читали і грали на музичних інструментах, я пишу книжки, коли маю час.

 

Взагалі все складно, і коли мене питають, чому я став писати, я відповідаю, що люди йдуть у письменники щоби або заробити грошей, як Донцова чи, наприклад, Бегбедер, або віддзеркалювати дійсність, відповідати на питання. Заробити в Україні на письменництві практично неможливо. Може тут також деякі за цим і йдуть, але не дуже вдається. В нас історично склалося, що письменник – це пророк. І ставлення до них відповідне. Навіщо платити за книгу, якщо її можна скачати?

 

Яка може бути місія письменника у Донбасі? Кардинальні часи потребують екстраординарних рішень. Я вирішив, що буду писати про ці події поза тим, що відбуваються військові дії. Мене ця воєнщина мало цікавить, мене цікавить те, що відбувається у людей в головах: ця пропаганда, психоз. Я намагаюсь це досліджувати, і того, що я наслухався на заводі, мені вистачить на пару книг. І вони будуть про людину, яка ні за які ковріжкі не хоче звідси їхати, незважаючи на життя в цьому жаху, страхітті, бо з іншого боку – це життя в надії. Повірте, мені самому цікаво, чим це все закінчиться. І цікавіше, ніж багатьом, бо ця людина – це я.

Українська правда. Життя

Придбати книги Олексiя Чупи.