«Путінська Росія сама себе знищить»

*Поет В’ячеслав Гук  про сенсо-фізіологізм у літературі, український Крим і свій зв’язок з Бергманом.

Збірка «Кримські елегії» В’ячеслава Гука  надзвичайно цікаве явище сучасної української поезії. Те, з чого складається книжка, дивує, вражає, захоплює, видається химерним божевіллям і одкровенням водночас. У ній відчувається глибока українська поетична традиція ХХ століття, представлена Б.І. Антоничем, В. Свідзінським, М. Семенком… Є в книжці й європейські відлуння, притаманні раннім французьким і бельгійським символістам. Часом «Кримські елегії» хочеться порівняти з «Одним літом у пеклі» Артюра Рембо. Гук у дивовижний спосіб поєднує колосальні традиції української поезії разом із новим способом промовляння поетичної реальності, який типологічно споріднений із німецькими романтиками і французькими чи скандинавськими містиками (серед «учителів» автор називає сучасного норвезького поета Стейна Мерена).

Якісь вірші В’ячеслава Гука нагадують художні шукання Йосипа Бродського з його «оживленням» речей, щось ближче взагалі до кінематографа І. Бергмана («Запалюєш сірника, щоби прикурити, але його відразу ж / намагається загасити вітер, що дме зі зливою з вогкого півдня, / сковує вчинки і наслідки підсолоджений запах на кухні газу, / повз вікна буфетні рухаються вагони з Праги, Софії, Відня»). Зрештою, можна пригадати і французький шозизм А. Роб-Грійє.

У поетичному світі Гука речі також оживлені, вони  в центрі уваги, промовляючи своїми неповторними голосами, як у поезіях Нобелівського лауреата Шеймаса Гіні. У передмові до книжки Сьюзі Спейт і Стівен Комарницький, відомі перекладачі сучасної української літератури англійською мовою, зазначають, що Гіні в статті «Данина поезії» (Нобелівська промова 1995 року) писав, що «поетична форма  це і судно, і якір одночасно, що поезія завжди має прагнути торкнутись основ небайдужої природи людини, проникаючи водночас у байдужу природу світу».

Отже, перед читачем поетичне письмо, укорінене в річищі найкращої світової поезії ХІХ  ХХІ століть, яке, проте, шукає нової комунікації. В’ячеславові Гуку сумно в постмодернізмі, який у вітчизняній традиції і не був постмодерним у західноєвропейському чи американському розумінні. Він живе з відчуттям того, що тієї художньої реальності йому замало, що іронія в абсолютизованих формах з’їдає те, що є мистецтвом апріорі. Можливо, цей поет і справді поза літературним мейнстримом, проголошуючи такі непопулярні думки? А може, йдеться про творення нової післяпостмодерної культурної реальності, в якій неможливо творити без почуттів, без потреби перетворення дійсності з урахуванням нового поетичного коефіцієнту її переломлення. Так, Гук створює для себе нову поетичну концепцію «сенсо-фізіологізму», в чиїй основі фізичне чуття людини, яке виникає після прочитання літературного твору. «Слово стає ланцюгом між людиною та її чуттям».

 В’ячеславе, вам удалося знайти поняття, яке визначить літературу після постмодерну?

 2002 року, надрукувавши в Сімферополі свою другу поетичну збірку «Восьмий день тижня», в передмові до неї я зауважив, що книжка написана в стилі «сенсо-фізіологізму». Цей термін вигадав сам, щоб якось окреслити те, над чим працюю. Зізнаюся, тоді я майже не знав, що відбувається в сучасній українській літературі на материковій Україні: Інтернет тоді лише розвивався, хоча в кримських крамницях і бібліотеках, звичайна річ, були книжки сучасних українських авторів  навіть тих авторів, які ніколи Крим не любили і зневажали його, як тільки могли,  але більшість із них мені, чесно кажучи, не дуже подобалася  від поліграфії до самого тексту (когось із тих авторів, пам’ятаю, я подумки навіть удягав у гамівну сорочку за російські матюки та ксенофобську пихато-нахабну тупість у їхніх текстах). Я тоді «хворів» фільмами Бергмана, психологічними романами норвезьких і шведських авторів, музикою Нільса Гаде, поезією Ігоря Римарука та по-справжньому європейськими романами й оповіданнями Ольги Кобилянської та Наталії Кобринської, і мені хотілося, щоб і сучасна українська поезія і проза були такі урочисті й натхненні, щоб вони не зациклювалися на побуті, а намагалися розгорнути перед читачем якісь інші виміри і світи  чуттєві та незбагненні, які подарують захват, подив, і приголомшення. Я мав бажання, щоб думка митця була набагато вищою і значущою від суспільної думки. Тепер, із плином часу, я вдячний долі за ту культурну ізоляцію, яку мав у Криму: це дало мені можливість писати так, як відчуває серце й душа, а не як вимагають видавці й критики. Моя поезія тоді у зросійщеному та економічно знищеному Криму стала, по суті, реакцією на кризу літератури українського постсоціалізму  кримською реакцію, оскільки все, що я писав, було створено саме в Криму. Сенсо-фізіологізм складається з двох англійських слів: sense  чуття і physiology  фізіологія. У передмові до моєї поетичної збірки «Кримські елегії» С. Спейт і С. Комарницький зазначили, що це «новий літературний напрям, оскільки поняття постмодернізму в сучасній літературі набуло досить розмитого значення».

 Ваша поезія вкрай імажиністська  окремі образи просто вириваються з речень і рядків, щоб ожити в нашій реальності. За вашими віршами справді можна знімати міні-фільми.

 Насправді над цим я ніколи не замислювався, оскільки всі мої вірші написано «потоком чистої свідомості». Коли щось починаю писати, геть не уявляю, що з того вийде. Якщо й казати про мій «імажинізм», то він, звісна річ, не російського, єсенінського трактування, а західний, англійський, імажинізм Езри Паунда, наприклад. До слова, я абсолютно погоджуюся з імажиністами в тому, що тільки образи, як нафталін, якими пересипають твір, рятують останній від молі часу, тому що образ  це броня рядка, це панцир картини, це кріпосна артилерія театральної дії. Іще можу зазначити, що важливу й значну роль у формуванні мене як митця відіграли фільми шведа Інгмара Бергмана: він умів звичайний людський побут, навіть жахливий, де людина завжди самотня, навіть перебуваючи в натовпі, перетворити на щось поетичне, на якесь натхненне дійство, де навіть і не помічалося геть, що актори в його фільмах  ніби звичайні люди, із вулиці, ба навіть негарні, що дія могла відбуватися в звичайному будинку чи кімнаті, що монолог триває півгодини. До речі, із Бергманом мене пов’язує ще один містичний випадок: 2003 року я написав статтю про його творчість «Доторк до вічності». Прочитавши цю статтю, головний редактор газети порадив мені писати прозу. А мені вже давно хотілося написати прозову річ  поштовх зробив саме Бергман: тоді я читаю його дуже цікаву автобіографічну книжку Laterna Magica та роман «Благі наміри». Поступово в моїй свідомості вибудовувався сюжет нової книжки. По тому народився мій роман «Синдром дитячих спогадів», де я змалював життя однієї фінської родини під час Радянсько-фінської війни 1940 року. Тобто роман — про Фінляндію, який, на щастя, було помічено й надруковано на грант президента, який я його здобув 2007 року. За одним моїм поетичним твором і справді можна зробити фільм  це поема Faldbakken, яка 2013 року англійською мовою з’явилася в італійсько-чорногорському часописі Diogen. Співавторами перекладу стали Сьюзі Спейт і Стівен Комарницький, за що я їм дуже вдячний.

– Ця книжка – «Кримські елегії»  поліфонічна, вона ніби зіткана зі світової культури. У назву ви винесли слово «кримські», що природно: ви  людина кримської землі. Але, крім усього, ця книжка дихає українською поезією  Антоничем, Свідзинським, Семенком… Як вам вдалося створити український поетичний Крим?

 Так, у ній є твори про багатьох представників світової культури, а це й ірландські поети Патрік Каванах і Шеймас Гіні, й норвезький прозаїк Герберг Вассму, і німецький поет Готтфрід Бенн, і австрійська письменниця Ельфріде Єлінек, і італійський прозаїк Паола Капріоло… Насправді робочих назв цієї книжки було декілька: це і «Смерть Роберта Вальзера», і «Сезон на катрана в Криму», але я чомусь зупинився саме на «Кримських елегіях». Можливо, через те, що саме в той час читав дуже гарні поетичні твори Христі Алчевської, серед яких запам’ятався вірш «Елегія»  переповнений журбою, щирий, такий надривний… Та і вірші мої  в «Кримських елегіях»  журливі. Нещодавно один критик, характеризуючи мою творчість, зауважив, що моя поезія  дуже сумна, а проза  депресивна. Іще в студентські роки я зачитувався творами Володимира Свідзінського та Михайля Семенка, а до Богдана-Ігоря Антонича прийшов набагато пізніше: у той час, на превеликий жаль, не існувало Мережі, а до Криму щось нове, цікаве та україномовне потрапляло рідко. До того ж не лише я створював український поетичний Крим: у Криму є ще кілька україномовних поетів, представники старшого покоління, які своєю творчістю не обривають пуповини з материковою Україною, а це, наприклад, Віктор Гуменюк, Світлана Кочерга, Орест Корсовецький…

 Ви вірите, що повернетеся додому,  до свого рідного Криму, українського Криму?

 Я навіть не вірю, я цілковито впевнений у тому! Бо в Україні є такі звитяжні люди, які вміють і можуть захистити свою Батьківщину. У Росії всім чомусь досі здавалося, що Україна покориться силі російського агресора і стане навколішки. Але так не вийшло. На мою думку, Бог і правда  на нашому боці, а ненажерний кривавий агресор  путінська Росія  сама себе знищить, бо зло, породжене злом, повертається до першоджерела і діє із подвійною силою!

 Як ви пережили розставання з тим світом, який створив вас як митця?

 Звісно, це було дуже складно, але, маю думку, будь-які випробування, які доля посилає людині, треба приймати гідно: треба зводитися на ноги і, зціпивши зуби, йти далі  нехай хоч як боляче тобі  буде. Цьогоріч я був у Криму. Те, що я там побачив,  жахливо: деякі кримчаки дуже радіють, що нарешті ж «стали росіянами», навіть не на хвилинку не замислюючись над тим, що, по суті, зрадили свою батьківщину, а людину-зрадника в усі часи і в будь-якій країні лише зневажали. Але, маю думку, що ці люди колись прозріють, що в них спаде з очей полуда.

 Які ваші творчі плани?

 Восени в одному з київських видавництв має вийти друком дуже великий за обсягом роман, над яким я працював сім років. Мені дуже хочеться, щоб він знайшов свого читача…

Дмитро Дроздовський

День

Придбати книгу “Кримські елегії”.