Андрій Бондар: Запізніле націотворення – небезпечна й захоплива пригода, яку неможливо було пройти без травм

*

14 серпня Андрію Бондарю виповнилося сорок!

Сам ювіляр схильний вважати себе блогером, і має на це абсолютне право – його дописи в соцмережах часто стають знаковими і спричиняють гарячі дискусії. Хоча насправді Бондар є публічним інтелектуалом найчистішої проби. Зрештою, самоокреслення – оскільки вони все ж “само-” – справа цілком приватна. І суб’єктивна.

Бо ж Андрій Бондар ще й поет, автор книжок “Весіння єресь”, “Істина і мед”, “Примітивні форми власності” – вкрай помітних явищ української літератури зламу століть. Він, до речі, є й автором нашумілого вірша “До Батьківщини”.

Він також і перекладач, і сил та часу, за його власними словами, це потребує найбільше. Саме в перекладі Бондаря на початку двохтисячних з’явився без перебільшення культовий роман Вітольда Ґомбровича “Фердидурке”. Вже потім були і Вітковський, і Задура, і Ґрохоля, і Щиґел.

Бондар не менш відомий і як редактор і публіцист: уклав антологію молодої української поезії “Початки”, був головним редактором “Літератури плюс”, редактором літературної сторінки в “Дзеркалі тижня” і “Газеті по-українськи” – справа, яка, певно, принесла йому найбільше популярності.

Був ведучим однієї з “найрозумніших” передач останніх років, що з’явилися на вітчизняному телебаченні, – “Ч/Б”. Тобто дійсно так – публічний інтелектуал, як ти не крути. І що про себе не говори.

До дня народження INSIDER підготував розлоге інтерв’ю з іменинником.

 

– Андрію, скажи: чи є сенс робити з Тобою інтерв’ю за такої міри Твоєї активності у ФБ, коли те, що Тебе турбує чи тішить, регулярно, майже щодня, виносиш на публіку? А чи потенційно різні аудиторії цих матеріалів усе ж виправдовують такий крок?

– Далеко не все, що мене турбує чи тішить, я виношу на публіку. Так сталося, що моя робота не передбачає тривалої розлуки з комп’ютером. У процесі роботи над перекладами моя голова генерує страшенно багато сторонніх думок (посміхається, – ред.). Із них десь відсотків 40 потрапляє у ФБ. Тому якщо комусь цікаво довідатися про решту 60%, той може це зробити окремо. От ти, здається, цим уже зайнявся.

А про те, наскільки збігаються аудиторії, я не можу знати. До речі, що інтенсивніша моя робота, то більше статусів у ФБ я пишу. Тобто, судячи з мого ФБ, можна зробити висновок, що я працюю завжди. І це майже правда.

 

– В одному з інтерв’ю Ти казав, що роль інтелектуалів (а Тебе ми автоматично до них зараховуємо – не стільки відвішуючи комплімент, скільки просто констатуючи факт) – це спостереження і рефлексування. Чи події останніх восьми місяців щось змінили для Тебе у способі означення українського інтелектуала – він теж має обмежуватись цим, а чи “пакет можливостей” розширився?  Роль публічного інтелектуала далі, в Україні і в світі, – вона яка?

– Я не знаю, наскільки я інтелектуал. Мені дуже імпонують слова мого приятеля, художника Івана Семесюка, сказані, щоправда, про себе. Він себе самоіронічно, вочевидь, для того, щоб збити пафос коментаторів, які його діймали, окреслив, назвавши “базікалом” чи “говорилкою”, якось так. Тобто, як не крути і що не кажи, ти все одно маєш доволі обмежений інструментарій, незалежно від того, вважає хтось тебе інтелектуалом чи ні. Ти не маєш фінансового, політичного чи фізичного впливу. Ти можеш тролити, можеш іронізувати, можеш говорити речі патетичні, мислити вголос, навіть когось спонукати до дії, але ніколи не володієш нічим іншим, окрім слів із різним ступенем суґестивності. “Пакет можливостей” розширився, безперечно.

Але він не має стосунку до цієї ролі – спостерігати і рефлексувати. Просто інтелектуал водночас може бути республіканцем – у буквальному сенсі причетності до “спільної справи”. І раптом почати, приміром, підтримувати загальний оптимістичний дух людей або допомагати знайти американське спорядження для українського спецназу.

Фото: Artem Grygoriev

“Публічний інтелектуал” – це людина, яка має певну довіру в певної частини соціуму. І ця частина доволі обмежена кількісно. Хоча приваблива в якісному значенні. Просто в сучасному світі я, за великим рахунком, не можу запропонувати людям нічого, крім свого мислення в тих чи інших формах. Я просто нічого іншого не вмію (посміхається, – ред.). Такий сухий залишок усіх рефлексій над “роллю інтелектуала”. Його вплив не варто переоцінювати. Втім людина мисляча має право на неправоту. Тому мені дедалі менше подобається слово “інтелектуал”.

 

– Чи боїшся Ти іноді висловлювати непопулярні думки, чи ловиш себе на самоцензурі: мовляв, можна і треба було б гостріше, але ж така ситуація, нащо зайвий раз дратувати і невротизувати людей? Чи є в Тебе “єретичні” думки щодо нинішньої ситуації, якими Ти ніколи публічно (та й приватно) не поділишся, бо вони “небезпечні” і можуть багатьом зовсім не сподобатися?

Тобто, чи має публічний інтелектуал у ситуації, схожій на нашу, “фільтрувати” свої публічні рефлексії, а чи має говорити і писати геть про все і в будь-яких кількостях, якщо його це турбує і здається важливим? Чи слід, приміром, зайвий раз не коментувати дивні рішення військового командування або не дозволяти собі надмір песимізму?

– Авжеж, це важливо – в певні часи не поширювати погану, неперевірену, песимістичну інформацію. Іноді варто щось недоговорити й замовчати, ніж висловити. Тут уже багато залежить від суто людських речей – смаку, розуміння ситуації і просто здорового глузду. Деякі люди, певно, не відчувають, що в умовах війни слід фільтрувати інформацію. Я ніколи не даю оцінок нашим військовим і їхнім діям. Із тієї простої причини, що зовсім не розуміюся на цьому. Я бачу межі своєї компетентності. Досі не можу відрізнити танк від бойової машини піхоти. І річ тут не в самоцензурі, а в тому, що не варто множити чужу дурість і лити воду на ворожий млин. Для цього існують фахові експерти.

Те саме стосується дій президента або прем’єр-міністра. Час для критики обов’язково прийде. Натомість сьогодні потрібен єдиний фронт. Слід пам’ятати події нашої боротьби за незалежність у 1917-1920 роках і не наступати на ті самі граблі. На сьогодні для всіх нас важливо зберегти національну єдність і захистити країну. Тому мені бридко дивитись, як “Інтер” “мочить” Коломойського. Останній зі своїми соратниками – фігури неоднозначні, але моторошно стає, коли уявити, що їх немає. Думаю, нам би тоді довелося вести АТО десь на підступах до Черкас. Але цього, приміром, не розуміє Сергій Лещенко з “УП”, чия журналістська діяльність, ніде правди діти, сприяла поваленню режиму Януковича. Втім це його вибір і його моральні дилеми. Він бачить у Коломойському небезпеку і вважає, що нині час для критики, я – проукраїнську партію та чинник стабілізації.

Але кому потрібна буде Лещенкова правда, якщо Україна припинить існувати на мапі світу? Кого тоді він буде викривати й виводити на чисту воду? Питання риторичне. Те саме стосується делікатного питання “донецьких біженців” і їхнього соціально-побутового іншування, яке розкручується у ЗМІ та соцмережах. Ситуація війни є багато в чому приборканням своїх амбіцій. На цей момент у нас усіх одна амбіція – Україна і мир.

 

– Давай трохи про інтелектуалів-попередників, про шістдесятників – хоча це речі, очевидно, й не цілком тотожні, а часом і геть протилежні. Як думаєш – є їхня провина в тому, як усе тут складалося протягом останніх 20 років? Чи все, що могли, вони, “совість нації”, робили, приміром, у 1990-х?

Чи не пов’язане стрімке падіння їхнього авторитету з тим, що свого часу вони в масі своїй не наважилися бути щирими з суспільством і розказати про свої стосунки з режимом, як це зробили польські письменники, а серед них і Герберт зі Стрийковським, у розмовах з Яцеком Шнадлем, що потім із них була укладена книга “Ганьба домова”? Чи потребуємо нині книги таких бесід із тими, хто ще живий – Павличком, Драчем, Костенко?

– Не хочеться говорити про шістдесятників у термінах “провини” чи “ганьби”. По-перше, кожен із них мав свою персональну історію і свою “історію сумління”. Вони не складали якоїсь монолітної єдності, тому поняття це цілком умовне. По-друге, вони існували в певних історичних умовах, які неможливо порівняти з нашими. Тому нині легко зводити з ними якісь порахунки, міряти своїми мірками. Легко, але немудро. Вочевидь, не кожен із них міг пройти шлях Стуса та йшов на компроміси. Втім ти цілком маєш рацію: зрозуміти їхні мотивації, вчинки і нелегкий вибір можна лише за допомогою “польського шляху”. Певна частина шістдесятників пішли у Верховну Раду. Хтось рахував, що в першому скликанні було понад двадцять письменників. Нічогенька фракція.

І саме за роки їхньої каденції, приміром, було зруйноване українське книговидання: стара система завалилась, а нової ніхто не створив. В їхніх умах будувався якийсь образ декоративної, віртуальної, офіціозної України. Ніхто з них, на жаль, навіть не думав про якісь рефлексії навколо своїх взаємин із режимом чи, крий Боже, самовикриття. Чи дивина, що вони виконували роль статистів у грі старої перефарбованої партноменклатури, “червоних директорів” і “нових капіталістів” у дев’яності? Ні, не дивина. Вони були елементом радянської системи і перекочували в систему незалежної України, відіграючи роль таких собі “символічних переможців”: є Україна – і добре. Вже у двохтисячні в силу об’єктивних причин вони перестали об’єктивно сприймати реальність. Утім так само хтось колись, можливо, скаже і про нас. Ми також діти свого часу.

Бондар на Майдані. Фото: Тетяни Давиденко

 

– Які найбільші відкриття, якщо вони все ж мали місце, у контексті всіх останніх подій Ти зробив у зв’язку з усвідомленням суті чогось такого, як українські ліві-ліберали-націоналісти-консерватори: що чистих типів не існує; що їх узагалі не існує; що їх не існує тут; що само-дефініції – це не найсильніша українська риса?

– Я зморився за останні роки від спостережень за метаморфозами політичної ідентичності (сміється). Реальність революції та війни на Сході і справді виявили відсутність чистих типів. Для того, щоби сказати “я – соціал-демократ” або “я – консерватор”  треба мати внормовану політичну систему, а не те, що ми мали й досі маємо. Кому ти потрібен зі своїм консерватизмом/соціал-демократією, якщо немає жодної політичної сили, яка себе послідовно позиціонує таким чином? Випалене поле – ні традицій, ні умов. Одна суцільна газова мафія. Умовно наші проти умовно ненаших. Треба мати власне політику, а не суперництво бізнес-кланів і змагання персоналій. Поки що єдиним чистим типом є український популізм. Найчастіше він ліво-правий, ситуативний, ніякий. Але чистий-чистісінький.

Ну, бо хто скаже, ким був за переконаннями Янукович або є Тимошенко? А Тігіпко? Що з них політтехнологи московські клепали, те й було. Образи цих політиків створювали люди, які не розуміють, не знають і не відчувають нашої країни. Події також показали провал доктрини мовно-етнічного націоналізму зразка 1920-1930 років. Я дуже сподіваюся, що невдовзі з’явиться змагання ідеологій. Із відкриттів ще також давня українська ситуація: або ти за Україну, або ти проти. Такий поділ свідчить про те, що наші події – одна зі стадій національно-визвольної боротьби з “русским миром”. Дотепер у політиці працюють люди, які не мислять інтересами країни або висловлюють відверто українофобські погляди. Натомість відтепер політична система формуватиметься з огляду на цю війну, яка насправді показала, хто чого вартий.

 

– Ти за фахом літературознавець. Як думаєш, якою буде українська постреволюційна література – чи зміниться в ній щось кардинально, а чи зміни торкнуться лише тематичного діапазону і рівня пафосу? Чи можна очікувати на появу великої кількості (хороших) романів – жанру, що останніми роками, здається, було серйозно занехаяно в нас? Тобто, чи можна чекати на повернення-віднайдення-винайдення великого наративу?

– Великий наратив – неодмінна ознака або “ситої”, або тоталітарної культури. Сам по собі роман не може бути самоціллю. Його пишуть не незримі сутності, а живі люди. Крім того, для написання роману потрібно мати особливе “стаєрське” дихання. Насправді людей, спроможних на такий труд, шалено мало. Це штучний товар. Відповідно, потрібно таким людям створювати певні умови. Піврічні, річні стипендії, премії, розвиток книжкового ринку, щоб письменники могли жити з продажу своїх книжок і не розсіювати увагу на заробітчанство… Стара розмова. Те, що в нас називають романами, здебільшого не витримує критики.

Фото: Лариса Кузора

Чи зможуть революція та війна спровокувати оновлення в літературі і відродити великий наратив? Безперечно, можуть. Ми маємо чимало сірих зон, білих плям і неосвоєних епох у минулому, за які можна зачепитися письменникові. Ми маємо героїчну історію сьогодення, сильні переживання, важкі ситуації вибору. От тільки ніхто цього гарантувати не може – появу якісної літератури. Так само, як ніхто не може гарантувати народження масового українського читача.

 

– Ти неодноразово казав, що Твій улюблений жанр – фрагмент, фрашка, формат допису. А чи не захотілося останнім часом таки написати роман? Бо от у Твоєї дружини Софії Андрухович після тривалої паузи скоро вийде новий роман “Фелікс Австрія”. І як Ти взагалі ставишся до перспектив цього жанру у світлі того, що культура, перепрошую на слові, постмодерну – ігрова, іронічна, позірно антитрадиційна – очевидно, відійшла в минуле, поступившись місцем чомусь значно фундаментальнішому і “ваговитішому”? Роман як такий – нездоланний?

– У цей момент я не почувався спроможним написати роман. Я неодноразово думав над цим, але воно завжди залишалося на рівні задуму й наміру. Можливо, цей жанр мені недоступний із суб’єктивних або об’єктивних причин. Хоча не виключено, що я просто до нього не доріс, не дожив, але десь усередині мене жевріє оте романне дихання. Також можливо, що ніколи й не доживу. Я не переконаний також, що “культура постмодерну” кудись відійшла. Сучасний світ передбачає співіснування ваговитого і легкого. Тут немає або/або. Тільки і/і. Хіба фундаментальні тексти заперечують існування нижчих жанрів? Ні. Та й функція нібито фундаментальних текстів у культурі часто зводиться до розважальної. Іноді романи не ставлять жодних “великих питань” і не відповідають на них. Тому я не прив’язувався б до жанру.

Інша річ, що перепусткою у велику літературу, переклади, славу й резонанс був і залишається саме саме роман. Ну, нічого. Топтатимусь на порозі (сміється, – ред.). Зрештою, в моїй родині вже є один романіст, і велике питання – чи потрібен другий. Софії це добре вдається, вона якраз точно має “стаєрське” дихання. А її успіхи і здобутки я переживаю, як свої. Бути чоловіком прозаїка-романіста – почесна та відповідальна місія.

 

– Вище я питав про шістдесятників. А тепер от спитаю про, сказати б, інший табір – справжніх радянських письменників, тих, кого було офіційно визнано великими письменниками: Панч, Ле, Стельмах, Гончар, Малик, Збанацький. Бажан, про якого Ти, здається, писав наукову роботу. Чи маємо перепрочитати їхню творчість зараз, вдумливо і критично, аби дійсно залишити щось у каноні, а з чимось вже стовідсотково і назавжди розпрощатися?

Якщо запитати загальніше: чи маємо змогу за наявного стану історії нашої літератури і нашого літканону відкинути сімдесят років літератури, особливо прискіпливо на неї і не поглянувши? І чи може за прискіпливого погляду виявитися, що, приміром, ключові ідеї українського літературного ХІХ століття якнайкраще втілилися саме в радянській літературі, і це був не крок назад, а чи кудись геть у бік і бозна куди, а логічний розвиток закладених іще тоді тем-проблем-ідей?

І якщо вже зовсім загально: радянськість і українськість – це зовсім ворожі одне одному модуси існування?

– “Радянськість” і “українськість” – це історія постійного пристосування другої до першої. До радянської доби української літератури потрібен обережний і делікатний підхід. Сказати, що всі 70 років були однаково поганими для української літератури, було б нерозумним узагальненням, але безперечно всі 70 років пронизані її трагічно незадовільним станом. Чи були всі літературні сервілісти безталанними? Безперечно, ні. Чи можна в їхній творчості знайти живі місця? Можна. Також можна знайти письменників, яких треба читати незалежно від погоди. Один Довженко чого вартий. Утім я не погоджуся з твердженням, що соцреалізм був продовженням ідей ХІХ століття.

Повернення до цих ідей відбулось у шістдесятників, а також у прозаїків умовно народницького спрямування. Серед них були дуже гідні імена: Григір Тютюнник, Борис Харчук, Анатолій Дімаров, Євген Гуцало. Думаю, саме вони й залишаться в літературному каноні. Втім пристосування українства до радянщини давало свої плоди не завдяки, а всупереч системі.

Фото з Facebook-сторінки Бондаря

Зовсім окрема розмова – поети, які пережили сталінські репресії, але мали яскраву й вільну творчу молодість. Ранні Бажан, Рильський, Тичина, Сосюра пережили ще й так зване “третє цвітіння” на хвилі хрущовської відлиги. А от до Збанацького, Панча і Гончара в мене ставлення значно скептичніше. Українська проза у сталінські часи була вбита. Чи варто читати соцреалістів? Мабуть, варто. Комусь це може бути цікавим. Це історія нашої культурної поразки, яка мусить бути належним чином інтерпретована. Проте тягнути штучно їх у якісь канони не варто. Та й що таке канон? Шкільна програма з української літератури хіба що.

 

– Свого часу про Тебе перш за все дізналися як про поета. Чи останні події (Майдан-“кримнаш”-“руська весна”-війна) стимулювали Тебе писати серйозні вірші, яких у публічному просторі і за авторства поетів з’явилося чимало, а чи будь-що, написане поетом, – це апріорі серйозно? І наскільки комфортно всередині Тебе уживається поет і публіцист, поет і активний публічний інтелектуал?

– Ні, на цей момент я передусім перекладач. Це єдина сфера, якій я віддаю майже всі свої сили й час. Це робота, яка дозволяє існувати моїй родині й залишає час для мислення. Серйозні вірші… А я не поділяю їх на серйозні та несерйозні. Вони або пишуться, або не пишуться. Якщо пишуться – добре. Не пишуться – теж нема трагедії.

За останні п’ять років я написав багато різної “полови”. Все це здебільшого максимально короткі та несерйозні тексти, які зовсім незабаром вийдуть окремою книжкою. Можливо, це історія моєї творчої поразки, фіксація стану вічної кризи. А може, своєрідна варіація так званої “громадянської лірики”, яку я писав на злободенні теми і викладав у ФБ. Звісно, це можна вважати своєрідним мезальянсом поезії та публіцистики. Блогерство дозволяє бути необов’язковим і вільним у формах, передбачає їхнє природнє чи штучне злиття. Але вони писалися і виконували певну психотерапевничну функцію. Що ж до титулу “активний публічний інтелектуал”, то я не певен чи це коректне означення. Я блогер – з усіма супутніми ознаками і травмами цього статусу. Я не ходжу у творчість. Не міряю її книжками, жанрами або видавничими планами. Я в ній живу. Мені так приємно. Я так звик і мене це наразі задовольняє.

 

– Багацько всякого написано про новочасні трансформації-мутації-вишкталтовування українського як такого. Чи є у Тебе своя найулюбленіша формула українського: українське – це..? Пробудження, хай і поза нашим бажанням, “автентичного українського духу”, що про нього нині так часто пишуть, – військового, затятого, козацько-не-шароварного, з серйозними розмовами про честь, гідність і совість – чи таке пробудження “традиційної українськості” піде на користь нашим європейським устремлінням? А чи мова про даності і відсутність альтернативи – або ми реставруємо отаку, дещо просту і плоску, але зрозумілу і дієву українськість, а чи нас просто може не стати?

– Україну й українців можна знищити ядерним ударом або шляхом відкритого геноциду. Інших способів їх анігіляції я не бачу. Українство якраз усвідомлює себе як щось нове.

“Автентичний український дух”, на мою думку, аж ніяк не суперечить європейським устремлінням. Просто Європа ще не усвідомлює, що європейськість може бути такою, як у нас. Що ж, якщо є серйозні розмови про честь, гідність і совість, якщо є існування на межі двох світів – життя та смерті – отже, існує зрозуміла і дієва формула українства. Нас до неї змусило історичне буття. Чи значить, що українство не матиме інших форм? Матиме. Єврейство, приміром, теж має кілька різних облич, які, втім, співіснують і доповнюють одне одного.

Але існування цього нового духу неможливе без модернізації і реформи всіх аспектів українського життя. Українство має бути різним і мати багато облич. Це поліетнічний, полікультурний і багатоголосий світ. Нам довелося ввійти у відкрите протистояння зі своїм одвічним ворогом і ми платимо за це свою ціну. Перебуваємо у стані under construction. Оце наше запізніле націєтворення – небезпечна й захоплива пригода, яку неможливо було пройти без травм.

Українство, як з’ясувалося, трансґресивне. Воно ламає стереотипи і виходить за межі. Ви могли ще 15 років тому припустити, що ми самі себе називатимемо “жидобандерівцями”, чи сподіватися, що російська мова перестане бути маркером чужого? А воно якраз усе й відбувається зараз.

Українство – широке, це шанс вийти за виділені історією схеми та шаблони. Бо ідея України – це ідея свободи. “Ще не вмерла” – це наша “Марсельєза”. Хуторянство, відсутність солідарної дії, ізоляціонізм, комплекс обложеної фортеці – це вже минуле.

Фото: Barbara Gruszka-Zych

– Скоро перше вересня, і старші класи цього року отримають “нову” програму з літератури – традиційно вкрай суперечливу, щоб не сказати різкіше. Якби її складав Ти, що з написаного за останні 20 років туди точно потрапило би? І з поезії, і з прози.

– Таке питання мене традиційно заводить у глухий кут, я вкотре не знаю, як на нього відповісти. Це тому, що я маю сумніви в доцільності викладання літератури у школі. З одного боку, я мав би назвати свої улюблені тексти. З іншого – не бачу їх у жодних програмах. Я просто не знаю, що можна виховати в сучасних дітях літературою у принципі.

 

– Звідкись я знаю, що Ти високо цінуєш роман Джонатана Літтелла “Благочестиві” (приблизний переклад, в оригіналі – Les Bienveillantes, російською виходив як “Благоволительницы”), де великий шмат основної дії відбувається саме на українських землях – Луцьк, Київ, Харків. Як думаєш, дочекаємося ми коли-небудь схожого українського роману про війну – за рівнем майстерності, за масштабністю проблематики, за болючістю порушених питань? Бо в нас, по суті, майже і немає на що в літературі опертися за бажання написати про війну на Сході. І що з написаного протягом останніх років у світі Ти міг би рекомендувати як доконечний мастрід?

– Тобто, чи дочекаємося ми українського роману про Схід від імені якогось Гіркіна чи Бєзлєра? Літтелл здійснив саме такий крок. Його роман написано від імені ворога, нацистського злочинця. Мабуть, для чогось такого потрібен час, дистанція. Ми зараз перебуваємо у процесі і не знаємо, чим і коли все це закінчиться. Рано ще щось прогнозувати. Але я точно знаю, що буде чимало кон’юнктурних (у доброму і поганому сенсі) спроб романів про війну.

Особисто мені хотілося би насамперед репортажів про війну. Я люблю репортаж. Це, вочевидь, професійне. Я чимало за останні роки переклав різних репортажів із польської та англійської. Мені здається, що українській культурі насамперед потрібно оволодіти цими жанрами – документ, література факту, репортаж. Це той рівень інтерпретації подій, який дозволяє пізнати їхній сутнісний вимір. Прості людські історії. Тільки тоді можна буде сподіватися освоєння теми війни на найвищому художньому рівні. Хоча й репортажі теж бувають найвищого художнього рівня.

З останніх прочитаних художніх книжок вразили “Рідна мова”, “Цвинтар гірких апельсинів” і Natura Morta Йозефа Вінклера, “Серце всякої людини” Вільяма Бойда, “Чому дитину варять у мамализі” Аґлаї Ветерані, всі чотири книжки одного з моїх найулюбленіших польських прозаїків Мацєя Маліцького. Це те, що спадає на думку передусім. Не знаю, чи вони мастрід для всіх. Особливо Маліцький.

І – ніде правди діти – я вражений романом “Фелікс Австрія” Софії Андрухович. Мабуть, ще також і тому, що вперше бачив, спостерігав за тим, як пишеться роман.

 

– Ти відомий перекладач, в основному – з польської. Як ми з’ясували вище, Ти себе ним перш за все і вважаєш. Якби сказали: “Андрію, от Тобі купа грошей і купа часу, перекладай, будь ласка”, за що перш за все Ти взявся би? Є такі переклади-мрії, втілення яких найближчими роками виглядає геть нереалістично? Та й узагалі – переклади художньої літератури українською – темпи, кількість, якість – Тебе як читача і професіонала влаштовують?

– За відсутності ринку перекладної художньої літератури моя перекладацька діяльність для “Темпори” останніми роками якраз і зосереджена на різноманітному нон-фікшні, науковій, історичній літературі. І я не знаю, чи з таким самим задоволенням зможу тепер перекладати художню літературу (посміхається, – ред.). Хоча й дуже хочеться.

Кількість українських перекладів – мізерна в зіставленні з поляками чи росіянами, вже не кажучи про німців. Ринку, повторюю, не існує. Про якість не говоритиму з етичних міркувань. Оцінювати роботу колег огульно не варто. Існує величезна проблема з редакторами. Добрий редактор – це завжди велике щастя для перекладача. Мрію я про те, що можна буде присвятити себе перекладу неперекладеної досі польської класики. Хочеться перекладати драматургію Віткаци, Ґомбровича, Мрожека і Ружевича, прозу Марека Гласка і Єжи Анджеєвського. Є гори літератури.

 

– У Тебе скоро день народження. Чи сформулював уже якісь проміжні підсумки року? Як в ідеалі хотів би провести цей день? І які плани на рік наступний?

– Жодних планів на наступний рік немає. Я відвик за останні дев’ять місяців щось планувати. Дуже хочеться, щоб закінчилася війна на Сході і більше не гинули люди. Це єдине, чого на сьогодні дуже і дуже, понад усе хочеться.

День народження буде звичайним днем. Я не буду святкувати, бо нині не час для святкувань. Глобальні висновки робити пізно. Все перебуває в гарячій стадії. Проміжний висновок: Україна стоїть і стоятиме. А імперія впаде.

INSIDER