Андрій Кокотюха: Важливо розібратися – кидати в смітник чи за ґрати

*

Цього року дві книги письменника Андрія Кокотюхи потрапили до “довгого списку” конкурсу Книга року ВВС-2014“Київські бомби” (видавництво “Фоліо”) та “Повний місяць” (видавництво “Нора-Друк”).

Автор відзначає, що ці “ретро-романи” – співзвучні, оскільки оповідають про радянську владу в Україні з різницею в понад 40 років.

 

У розмові з ВВС Україна письменник розповів, наскільки важко було писати історичний роман під час Майдану та про авторів, що вплинули на його світогляд.

 

ВВС Україна: Це не перший раз ви звертаєтесь до жанру історичного роману? Що особливого було в написанні цих двох книжок?

Андрій Кокотюха: До теми, що в романі “Київські бомби”, з українських сучасних письменників не звертався ніхто. Беру на себе сміливість це сказати… Ця тема за замовчуванням вважається пріоритетом, і російської мови, і російської літератури. Тому що Київ того часу – Київ дореволюційний, був у складі Російської імперії, і вважалось, що українського там нічого не було.

книга

Купити книгу.

Насправді український інтерес був дуже яскраво виражений в описаний період – коли почалась столипінська реакція та наступ на громадянські права та свободи. Ніхто не задавав собі питання, що робили в цей час українці? З одного боку були “терористи”-есери, які протистояли царській охранці. На чиєму з цих двох боків були українці? Чи вони були третьою силою, яка мала право взятись за зброю та відстоювати свої інтереси – це перше, що мене спонукало (до написання роману – Ред.).

 

Друге – дія роману відбувається восени 1907 року. Через десять років ці люди, які грабували банки, викрадали людей, влаштовували теракти, кидали бомби – ці люди прийдуть до влади, і влада ця буде називатись радянською. Ця радянська влада, як ми бачимо у подіях нинішнього дня, нас не відпускає.

Надзавданням було показати передумови радянської влади у формі гостросюжетного пригодницького роману.

 

Щодо “Повного місяця” – ця тема перегукується. Я розповідаю про 1944-й рік, йде війна. Дія відбувається на територіях, які умовно можна назвати вільними… Насправді звільнення як такого не було – одна окупація змінила іншу. І страх перед гестапо нікуди не подівся – з’явився страх перед НКВД. Знову ж таки, хотілося показати роль українців у цьому.

 

Я не вірю, що українці, які служили у Червоній армії, цивільні, стовідсотково не чинили опору радянській системі. Цe було внутрішнє дисидентство, партизанська війна, не лише у вигляді збройного повстання. У романі згадуються українські повстанці.

книга повний місяцьАндрій Кокотюха визначає свій жанр як гостросюжетну історичну драму. Купити книгу.

 

Чи могли повстати проти системи українці, які служили в тій самій Червоній армії чи міліції? У мене є прекрасний приклад мого діда, який вступив у компартію і пішов в армію тільки для того, щоб не лишатись в селі на Чернігівщині під час голодомору. Чи могла бути людина, яка втікала від голодомору – повністю лояльною до радянської армії?

 

Не лише дуля в кишені – вони цілком могли витягнути з цієї кишені збою і стрельнути тихцем в офіцера НКВД чи в іншого ворога. “Повний місяць” – ширше, ніж пригодницька історія, яка відбувається з героями, ніж пошуки того, хто вбиває людей в маленькому селищі на Поділлі. Там ідеться про експерименти над людьми. Їх почали проводити не в нацистській Німеччині, а в Радянському Союзі.

 

Пафос роману “Повний місць” в тому, що експерименти над людьми неприпустимі. Намагались вивести нову породу людей. Ця нова порода людей сьогодні називається ватою, яка опирається будь-якому руху вперед.

 

ВВС Україна: Ви вказуєте, що взялись за роботу над книжкою “Повний місяць” 19 січня, коли на київському Майдані почались активні дії. Наскільки обставини, які тоді відбулись у Києві, впливали на написання роману?

Андрій Кокотюха: Дуже впливали. З одного боку я розумів, що треба працювати, а з іншого – я розумів, що треба бути там, де відбувається не ретро-історія, не минуле, а сьогодення, яке вплине на наше майбутнє.

Я почав писати “Повний місяць” удень, не пішовши на чергове віче, а у вечері я вже кинув все і був на вулиці Грушевського.

Коли я вичитував роман перед здачею до друку, я побачив, що це, до певної міри, зла, сердита книжка. Тому що хотілось реагувати на те, що відбувається ще й в такий спосіб. Хотілось, у буквальному розумінні, убивати якомога більше ворогів України. І в романі офіцеру НКВД за сюжетом перегризає горло перевертень – принаймні підозрюють нечисту силу.

Від самого початку (у романі – Ред.) для балансу мав бути і радянський партизан, і український повстанець. Між ними мав виникнути конфлікт, що для роману завжди добре. Враховуючи події, під час яких я писав книгу, від радянського партизана я вирішив відмовитись.

 

ВВС Україна: У романі “Київські бомби” читач прощається з головним героєм на вокзалі, після того, як він пережив стільки всього за короткий проміжок часу. Що з ним відбувається у майбутньому, коли він від’їжджає з Києва зі своєю коханою?

Андрій Кокотюха: Я не впевнений, що вона його кохана. У них ситуативне знайомство, у них опинився спільний ворог. Обоє зрозуміли, що терор – це контрпродуктивний метод. Вони побачили, що ті хто сіє довкола себе смерть, лише прикриваються високими ідеями.

Цей герой досить складний для мене – тому що він українець. Він встиг побути і в проукраїнській групі, взяв участь у пограбуванні банку, його змусили убити людину. Він українець, яким постійно маніпулюють впливовіші групи. Він ніяк не може визначитись, з ким він. Якщо сторони, які його використовують, чітко знають, на яком вони боці, то Андрій, якого кличуть Полтавою, він не визначений до кінця. Він не стільки їде в невідомість, а в глибокий тил. Він хоче передихнути, подивитись, що буде далі.

Я великий противник того, щоб завершувати історію такою банальною фразою “жили вони довго та щасливо”. У фіналі книги закінчується певний етап в житті героїв.

Головний герой, якщо ви помітили, тричі скоїв убивство – перше захищаючись, друге – під примусом, третє – вже свідомо. В усіх трьох випадках це були вороги. Останній раз він убиває жандармського офіцера, провокатора, внутрішнього ворога, який, по суті, є зрадником своєї держави… Він вже визначився з ворогом.

Я проти того, щоб шукати зовнішнього ворога, насамперед потрібно розібратись з внутрішніми, що набагато складніше, але і набагато важливіше.

 

ВВС Україна: Хто ваші улюблені автори? Чи впливають вони на вашу творчість?

Андрій Кокотюха: Мої улюблені автори впливають на мою творчість насамперед світоглядно. Український письменник Микола Гоголь – я наполягаю на тому, що це український письменник, російський письменник Сергій Довлатов, американський письменник Чарльз Буковські, відомий усім Володимир Висоцький та класик американського чорного роману Раймонд Чайндлер. Це п’ятірка – мої улюблені автори, я поділяю їхній світогляд, їхні погляд на життя мені близький. Інші автори можуть мені подобатись чи не подобатись ситуативно.

 

ВВС Україна: Що з нещодавно прочитаного вам найбільше запам’яталось, вразило?

Андрій Кокотюха: Я зараз читаю, на свій жаль та сором, більше літератури по роботі… Книга не нова, але я її тільки зараз прочитав – це американський письменник Денніс Ліхейн “Прощавай, дитинко, прощавай”.

Це набагато глибше, ніж просто детективний роман. Там говориться про відповідальність – що важливіше: справедливість чи закон? Якщо важливіша справедливість – значить дівчинку, яку викрали та знайшли, не треба повертати матері наркоманці, яка за нею абсолютно не стежить. Якщо важливіший закон – то дитину треба повернути, бо вона мати.

Мені би хотілось, щоб такі питання почали ставити і українські автори. У сьогоднішньому суспільстві потрібно розібратись, що важливіше: народна люстрація – коли кидаєш когось у смітник, чи законна люстрація – коли кидаєш за ґрати. Можливо в смітник – цікавіше, але за ґрати – правильніше.

 

ВВС Україна: Чим важлива для вас премія Книга року ВВС?

Андрій Кокотюха: Премія книга року ВВС для мене важлива насамперед тим, що будь-які розмови довкола неї потрапляють в інформаційне поле. Будь-яка книга в Україні не розбалувана увагою ЗМІ. Якщо будь-яка книга отримає додатковий професійно підготований майданчик, на якому її можна обговорювати, – це навіть важливіше, ніж факт отримання самої премії.

Розмову з Андрієм Кокотюхою вела Євгенія Шидловська

ВВС Україна