Перший фронтовий поет України Борис Гуменюк: «Якщо йдеться про вибір між країною і поезією, я оберу країну»

*

У гардеробі – дорогі шуби, камуфляжні куртки, дитячі пуховики. В залі – дівчата у вишиванках, дівчатка з жовтими та блакитними кісниками, чоловіки у костюмах та одязі кольору хакі, і всіх дуже багато – стільці у велику залу будинку вчителя весь час доводиться доносити… Презентація нового видання збірки Бориса Гуменюка «Вірші з війни» 5 лютого нагадала часи, коли поети збирали стадіони.

Модератором став Михайло Слабошпицький. Вірші Бориса Гуменюка півтори години читали колеги-митці та бойові побратими –  і далеко не всі вимагали слова, в залі сиділи люди набагато впізнаваніші, ніж підходили до мікрофона… Сама атмосфера дійства була настільки щирою і пронизливою, що навіть порівняти нема з чим. Ніхто не заперечив, коли модератор сказав, що Борис Гуменюк цією збіркою, наче танком, проїхався про всій українській літературі, розділивши її на «до» і «після», бо тепер ніхто не зможе писати так, як раніше… «Борис Гуменюк підбив підсумок старої української літератури» – мабуть, звучить трохи пафосно, але ми справді переживаємо кінець світу – того світу, де все було тихо-мирно, тому, як казав класик, «нове життя нового прагне слова», і це слово вже є. Навіть якщо ще не всі його почули.

 

Зізнайся: така резонансна презентація стала для тебе сюрпризом чи ти думав, що так і буде?

– Перший сюрприз мені зробила Оксана Забужко, коли взяла мій скромний пост на фейсбуці (це був текст із віршем) і поширила в себе на сторінці, зробивши допис до нього, що це нова українська література. Я запишався. Я ж уже 25 років щось пишу… А раз ти пишеш, то хочеш мати оцей реверсний хід, коли ти щось читачеві, а читач щось тобі. Співак може піти в ліс і співати там, і всі сойки і синички – бо снігурі ні, ми вже їх з’їли – почують твій спів. Якщо в тебе прекрасний тенор, то співай хоч на весіллях або в дýші, поки сусіди не почнуть стукати тобі в стелю. Так само письменник виспівує свої романи, бо хоче, щоб бодай хтось на них відрефлексував.

 

Читайте також: Війна на Донбасі у вільних віршах

 

Банальне запитання: як ти опинився на фронті?

– Коли почалася війна, я вже знав, що піду туди з Майдану (був там у 24 сотні) мало не маршем. Тим часом Парубій почав робити свою Національну гвардію під шапкою МВС, яке вчинило брутальну розправу над Сашком Білим (Музичком)… От така парадоксальна ситуація, від якої Македонський з Цезарем і Сірко з Мазепою в труні перевертаються: хочеш іти на війну – ставай міліціонером. Ну це сміхота! Я в цьому, ясна річ, не хотів брати участь. Рішення піти на війну прийняв після загибелі 19 чоловік з луцької бригади під Волновахою. Їх просто перебили… Все-таки наше ЗМІ вміє працювати: коли в сюжеті про Волноваху показали картинку, де жінка народила дитину, яку чоловік уже не побачив, я зрозумів: якщо вже має хтось загинути, бо це війна, то хай краще це буде не 25-річний пацан, а дядько, якому 50. Ми з товаришем узяли собі мисливські карабіни, сіли в моє авто… Приїхали в Бердянськ, на той момент там стояв батальйон «Азов». Це було 22 червня. Тоді й почалась моя особиста війна. Потім виникла можливість перейти в інший підрозділ – батальйон «ОУН», де мене запросили на посаду заступника командира. Якось побачив таку картину: сидить хлопець на колоді, тримає в одній руці мобільний телефон, у другій – автомат, набирає повідомлення (мабуть, коханій), а в нього нічого не виходить – треба чогось позбутись, або телефона, або автомата. Описав так, як побачив, не мав можливості відредагувати – відразу на планшет і в Інтернет. Іван Андрусяк відкоментував: «Бомба!». Форма верлібрована – сама обралась. Я не писав традиційний вірш, бо це вже була б літературщина: подивіться, яка в мене гарна рима, які óбрази, які метафори… Та до сраки, який ти талановитий! Правда в тому, як ти можеш показати оце дно війни, оцей виворіт війни. Іван Андрусяк зібрав усе наявне на фейсбуці, відредагував, упорядкував, Сергій Пантюк змакетував, зробив книжку, люди скинулись на неї грішми. І я поїхав на 2 дні на Форум видавців допомогти Пантюку презентувати перше видання «Віршів війни». Коли за три дні Пантюк продав тисячу книжок, коли за ними стояла черга, я зрозумів, що попав. Моє життя, як творчість, розділились на «до війни» і «війна». Я не знаю, що буде після війни. Але «Вірші з війни» – в ній зовсім інший я.

*

 

Друге видання збірки Бориса Гуменюка вийшло у видавництві “Ярославів Вал”

 

От, власне, чим автор «Лук’янівки» відрізняється від автора «Віршів з війни»?

– Література або біографічна, або погана. «Лук’янівка» – це дуже особисте, такий своєрідний щоденник. Там була оберненість в себе. У «Віршах з війни» все не так, тут погляд із себе. Знову згадаю Оксану Забужко: вона патронувала такий проект – «Свідчення Самовидців», де під одною обкладинкою були зібрані 150 авторів. Так от у цьому випадку я очевидець, свідок (ніяких ліричних героїв) – намагаюся засвідчити і про людей навколо себе, і про ті події, які відбуваються, – можливо, через призму власного бачення. Оце і все, що я роблю. Я в художньому сенсі цього слова намагаюся сфотографувати це. Щоб коли хтось через сто років захоче зрозуміти чому ми воювали, відчути емоцію, мотивацію, шал, щоб узяв «Вірші з війни» і зрозумів, як воно було. Я залюбки прочитав би щоденники Мазепи (який, до речі, був поетом) чи мемуари Хмельницького. Але їх нема. І ми мусимо домислювати, догадуватись, як там воно було. Ми повинні все залишити тим, хто прийде після нас у цій країні жити і будувати культуру.

 

Тема війни в українській літературі одна із наскрізних. На твою думку, ця війна, яка відбувається зараз, – чим вона збагатить українську літературу? Що про неї буде написано такого, чого не писалось раніше?

– Думаю, що в певному сенсі це перша війна, яку веде українська держава, хоча на нашій території або за участі наших бійців війни точилися завжди. Ми маємо добу Козаччини, ми можемо говорити про феномен козацької держави, про УНР, ОУН-УПА, але так, щоб існувала країна з певними кордонами, прапором, гербом, гімном, тобто мала всі атрибути державності, і от на цю країну напали, окупували певну її територію і народ цієї країни піднявся на визвольну боротьбу, то такого ще не було. Олег Коцарев мене обізвав першим фронтовим поетом незалежної України. Так, ми можемо скільки завгодно говорити про Андрія Малишка, але це була зовсім інша війна, війна СРСР з гітлерівською Німеччиною, де поет Андрій Малишко воював у лавах Червоної Армії. Як кажуть у мене вдома, це зовсім інша пара кальош.

 

І оці хлопці, яким зараз по 20 років, – мені здається, вони ще напишуть свою поезію і свої романи. Зараз вони солдати – можливо, вони ще не підозрюють про те, що мають якийсь талант. Я свою першу збірку віршів видав у 28 років, а реально почав писати десь у 27.

*

Поети – це нерви суспільства, вони все відчувають гостріше. Скажи чесно: ти відчував, що насувається війна?

– Мені за останній рік довелось роздати багато різних інтерв’ю. І коли журналісти, готуючись до нього, знаходили якісь мої висловлювання, цитати десятилітньої давності – я для себе раптом з’ясовував, що дійсно знав, що буде ця війна.

 

Свідомо чи підсвідомо знав?

– Для мене як для західника, як для галичанина, бандерівця це було очевидним. У нас протягом історії були воріженьки і були вороги. До воріженьків ми ставилися якось поблажливо, як до недоворогів – можна і шаблюкою, можна і нагайкою. А ворог у нас був лише один, і майже все тисячоліття це була Росія. І цього ворога ми виплекали самі. Уявляєш, скільки ми, українці, влили туди своєї крові, своєї сперми – в цих «монголів», в цих азіатів у найгіршому сенсі цього слова, бо монголи – це, мабуть, хороша країна зі столицею Улан-Батором і хороша нація? Я нічого не маю проти монголів, у цьому випадку тут слово «монголи» в лапках, як турки свого часу.

 

У мирному житті більшість пересічних громадян до поезії байдужа. А тут ми спостерігаємо дивний феномен: твої бойові побратими дуже трепетно ставляться до твоєї творчості. Як ти можеш це пояснити?

– Я дуже талантлівий 🙂 Насправді це фантастичне явище для мене самого. Пояснень може бути багато. Взагалі поет як солдат і солдат як поет – образ дуже симпатичний. Та й самі тексти непогані. Кажу це, як літератор, який уже має 4 книжки, одна з яких переживає вже друге перевидання.

 

Твої фронтові вірші пронизливі. Як ти думаєш, після отих переживань, які там описані, можна повернутися до мирного життя?

– Я не уявляю. Думаю, скінчиться війна – і я перестану писати поезію. Я не можу уявити, про що ще можна писати, як не про війну.

 

А не було в тебе думок, що не твоя це зброя – автомат? Адже зброя поета – слово…

– Та не в тому справа. Ти або народжуєшся чоловіком, курва, або не народжуєшся ніколи. І неважливо, скільки тобі років. Зараз починаються якісь медіа-скандали про те, що малолітки пішли на війну… Я сі вибачаю, але коли 17-річний хлопчина має метр дев’яносто, він вже голиться і дуже схожий на свого старшого брата, якому 20, і той хлопчина вкрав у брата паспорт і через чийсь недогляд пішов на війну, бо він не годен дивитися то все по телевізору, коли на його країну напали, прийшли злодії, ґвалтівники і вбивці, і він хоче йти боронити свою країну, своїх жінок від них, то пишатися треба тим героєм, пишатися, а не вишукувати, як він потрапив на передову! Війна не обирає, якої ти статі і скільки тобі років. Якщо ти чоловік, в тебе є людська і національна гідність, бери, б***ь, сокиру, вила чи автомат, що хочеш – і йди бийся! Є речі важливіші за поезію, це абсолютно очевидно. Якщо йдеться про вибір між країною і поезією, я оберу країну. Українська література може обійтися без такого поета, як Борис Гуменюк, а країна, очевидно, ні.

Спілкувалася Атанайя Та