Білоруська письменниця Світлана Алексієвич: “Бандерівці” врятували моє життя

*

Всесвітньовідома білоруська письменниця Світлана Алексієвич у програмі Еспресо.TV “Вечір із Миколою Княжицьким” про енциклопедію “червоного життя”, невидимі тіні катів та жертв тоталітаризму, які нас оточують та свою українську кров.

 


Про жанр


Це є російська традиція літературна. Ще під час Першої світової війни Федорченко збирала записи солдатів у шпиталі, де працювала. Адамович робив цю роботу, ось “Я з вогняного села” – така книга. Потім вони робили з Граніним “Блокадну книгу”. Я по-своєму роблю цей жанр, але спроба зібрати історії з “голосів, які зникають” і спроба наздогнати історію, яка занадто швидко плине, вона в російській культурі існує.

Усні історії в американському варіанті, я знаю багатьох, хто працює з цим в Європі, – це журналістика. У якомусь плані це робить сьогодні Муа Янь, китайський письменник, якого витягли з в’язниці і він своїх співкамерників записував. У Капустинського була спроба, але у нього швидше магічний реалізм. Але це все по-іншому, це спроба документ зробити мистецтвом. Свідок сьогодні відіграє дуже важливу роль в історії. Події сьогодні загострюються, дуже сильно змінюються і змінюється навіть їхня моральна основа, зло змінює дуже швидко маски і, звичайно, люди вже розчарувалися в “белетризованості”, оскільки в “белетризації” все одно стирчить автор: його позиції, його ангажованість, а людина хоче мати справу з реальністю, хоча лоб в лоба з нею зіткнутися неможливо, але свідок знає про неї все-таки більше.


Про теми


Я 30 з чимось років писала історію “червоної утопії”, “червоної людини” – я її так називаю, і в мене була “головна велич задуму”, як казав Бродський, я хотіла створити енциклопедію “червоного життя” – так, як ми живемо. Таких людей напевно ніколи не буде, на такому величезному просторі такого жахливого експерименту. І страшного і в чомусь – чудового. Я йшла слідом за історією по головниї її точкаї. І це п’ять книг: Друга світова війна, діти і жінки, потім війна колоніальна – “Цинкові хлопчики”, потім “Чорнобильська молитва” – зовсім інша війна і вже розпад цієї “червоної імперії”. Ось ці п’ять книг. Так що теми – це головні точки цього життя, яке ми нещодавно жили і називалося воно соціалізмом.


Про комунізм, що нині з кров`ю ходить


Якось мені одна з героїнь моєї книги, вона каже, що “я ось вам розповім, що тільки радянська людина може зрозуміти радянську людину”. Я взагалі-то прожила сорок років за радянської влади. Я в передмові книги кажу, що це історія не якогось іншопланетянина, я сама радянська людина багато в чому. Я жила 40 років в СРСР: і піонер, і комсомолка, мої бабусі, дідусь, батьки були “червоними”. “Червона людина” в нас всіх дуже глибоко сидить – говорить про це всім, про те, що відбувається. У 90-ті роки ми думали, що все – приїде автобус і ми поїдемо в нове життя – так нам здавалося, комунізм десь канув, а в результаті – ні, ось зараз він з кров’ю ходить, не мені вам, українцям, це розповідати.


Про те, чому повернулася до Білорусі з Європи


Я вже другий рік не живу в Європі, вирішила повернутися до Білорусі. Я ніколи не хотіла залишитися в Європі, хоча така можливість була. Моя робота передбачає необхідність життя серед людей. Це не напишеш через інтернет. Я ось це все ловлю в тролейбусі, автобусі, в кафе, автобусі, на вулиці. Це дуже тонко – зробити образ часу, зловити його. Друга причина, Європа – все-таки інший світ, там треба жити, маючи причину. Я нещодавно зустрічалася з німецьким президентом Гауком і він говорив, що немає такої книги мого жанру про НДР. А я сказала, що я б ніколи не змогла написати таку книгу, оскільки я не можу зрозуміти цю ментальність, у мене інша бабуся, інший дідусь, інші пісні, інакше ховаємо, інакше до смерті ставимося. І в Європу я поїхала на знак протесту. Нам здавалося, що наш протест буде почутий, це був протест проти диктатури Лукашенка, що починалася . За ці 12 років, що я там прожила, все так посилилося, ця повзуча коричневість такого дивного мультикольору – вона розповзлася. Як Лукашенко зараз каже, що він – не найстрашніший диктатор в Європі. І в цьому є правда. На щастя – це маленька країна, без ядерної зброї, так що всі ці психози маленьких цих диктаторів важко задовольнити на нашій маленькій території. Але життя кільком поколінням власного народу зіпсувати можна.


Про нові ідеї


У мене є ще дві ідеї, але вони такі метафізичні. Соціальний проект, мій особистий, закінчено. Тому що, все що я могла сказати про людину, про те, як змінюється зло… це я все сказала. Писати про чеченську війну або про те, що у вас відбувається – я нічого нового не скажу. Все, що я могла б там сказати, я вже сказала. У мене, як би, цей проект і нові книги про кохання, ось чоловіки і жінки розповідають свої історії кохання. Це конкретні історії. І друга – це про старість, проблему століття, і смерть – як людина йде… Мене екзистенційні речі цікавлять вже. Соціальні відповіді я всі для себе знайшла.


Про книгу “Час секонд хенд”


Ця книга в першому варіанті видавалася років десять тому, називалася “Зачаровані смертю”, коли розвалювався Союз і було багато самогубств. І по-моєму, історій десять я зробила в першому варіанті. Я спробувала тему. А потім минуло ще десять років, я зрозуміла, що буде завершальна книга мого циклу “Червона людина”, ось я вирішила написати в такій назві. Вона називається: “Час секонд хенд. Кінець червоної людини”. Все життя наше повно історій самогубств. Особливо в 90-ті роки. Ми мало не на першому місці в цьому, тому що для багатьох людей рухнув світ. Я не брала самогубства через любов, через сварки з дівчиною. Я брала історію, коли людина втратила світ. Через це хотіла показати чорну магію цієї “червоної ідеї”. Історій там багато, я по-своєму кожну з них люблю.

Там є історія, яка, може, зрозуміла українцям. Це історія… як в Чечню посилали всіх, якщо пам’ятаєте, міліцію за списком: сьогодні з цієї області, завтра – з тієї, і це ось – з Рязанської області. Там поїхала дівчина-міліціонер і від усього, що вона там побачила, так можна припустити, вона покінчила з життям. Видно, не просто вбивати на чужій території. Що таке військовий на чужій території – це банда. Це кажуть вони, що їдуть “заради великих ідеалів”. Коли вони приїжджають на місце – бачать, що приїхали в банду. Це відразу гроші, збагачення, обман, зрада, знищення людське. Там мама цієї дівчини має типаж такої великої, красивої жінки. Як вона ось про це розповідає і як влада поводиться з людиною… Точно так само як зараз російська влада нічого не каже тим росіянам, яких вбивають біля Донецька, яких обманним шляхом посилають, спочатку обіцяють платити, потім не платять, потім люди деякі через ідеї їдуть. Але багато хто їде відверто за грошима і самі зізнаються в цьому. Ось ця історія дуже страшна. Там є історія ГУЛАГу, коли дочка і мати сиділи в Гулагу, тобто дівчинка народилася там і її виховали так, що вона вважала, що її мама – ворог, а ось вона любить Сталіна. Вся ця матерія того, як обробляється людина.


Про те, звідки в росіян ненависть та агресія


Я не знала часів ГУЛАГу і колективізації. Я думаю, це було страшніше, ніж у Німеччині, тому що Гітлер не обходився так з власним народом. Він євреїв поставив за межу, але з власним народом так не обходився і не вів таку таку довгу, нелюдяну громадянську війну зі своїм народом, як Сталін. Я думаю, те, що являв собою Сталін – це був найстрашніший час. А зараз мене і вас, як інтелігентних людей, лякає те, як швидко зникає те колишнє життя, ті колишні люди, ті колишні поїздки в Грузію на фестивалі письменницькі, в Україну, зокрема. І ці розмови, раптом приходиш, починаєш читати і в страху опиняєшся: скільки ненависті. Я коли писала цю книгу, мала передчуття, що щось буде. Я, звичайно, не могла припустити, що українці будуть воювати з росіянами, але така злість, така ненависть гуляла по Росії, я її чула. Ця бідність, несправедлива дільба, тому що замість комуністів, які робили якийсь вид і “розшаркувалися” перед гегемоном, перед маленькою людиною, то тут, як каже один олігарх, “якщо у тебе немає мільйонів, пішов ти…”. Замість комуністів вийшла мафія, прийшов такий латиноамериканський варіант. Виховання було радянське, інтернаціональне, люди жили в мирі і раптом така темрява. І, звичайно, у страшній жорстокості. І було тільки незрозуміло куди ця ненависть буде спрямована. На думку б не спало, що це буде в бік України. І як змінювалося телебачення: ці “Старі пісні про головне” про Сталіна, фільми про чекістів, величезна кількість книг про Сталіна, про Берію, що вони любили, яких жінок, які вина, цигарки. Їх намагалися зробити “людьми”, їх повертали до нас в життя. Не випадково, нормальні люди в Росії читають ці книги про те, як зароджувався фашизм у Німеччині.


Про необхідність очиститися від тіней катів


Вірно, що ви пам’ятники зносити в Україні. Звичайно, це ще не означає, що люди стануть вільними від цього, але з чогось потрібно починати. Я йду по місту з онукою, по місту рідному, по вулиці “Землячки”, мене вона питає хто це така, а що я їй відповім? У неї ж руки по лікоть у крові, це страшна жінка. Далі вийшли з кіно – вулиця Володарського… Дійсно, ми живемо серед катів і жертв – ці незримі тіні зникли формально, але залишилися в символах. І як це впроваджується в нашу свідомість, у наше життя, ми навіть не знаємо. Це на рівні 25 кадру. Це потрібно тотально вичищати. Але чистку цю потрібно проводити, пояснюючи народу. Втрата демократії, перебудови була в тому, що ніхто людям нічого не пояснював. І чому все це було не прозоро. Я бачила, як Меркель, коли була криза в Німеччині, виходила весь час на телебачення; це було у Франції у важкі часи – там філософи й інтелектуали розмовляли, пояснювали на телебаченні, радіо.


Про “бандерівців”, які врятували життя


Я все своє дитинство провела в українському селі, у Вінницькій області. Я сюди коли їхала і мені одна жінка-професор запитує: “Як ти можеш до цих бандерівців їхати?”. Я кажу, що знаю бандерівців, вона дивується. Кажу, що ці бандерівці врятували мені життя, коли мені було більше рочки, ми жили в Івано-Франківську, тоді нічого не продавали радянським офіцерам, батько, він льотчик, їх стояла авіаційна частина та його товариші якимось чином вкинули його через стіни в жіночий монастир. Він прийшов до цієї настоятельки, став перед нею на коліна і сказав, що “ти можеш зі мною все, що хочеш зробити, але врятуй мою дитину!”. Ну і розповів, що я вмираю від рахіту (це 50-ті роки). Вона сказала, щоб дружина приходила і кожен день вона буде отримувати півлітра козячого молока. Так що бандерівці врятували мені життя.

Звичайно, я пам’ятаю, що дуже важко жили батьки. Батько ж був військовий, потім довго сільським учителем. Я пам’ятаю запах волосся, пилу, ці долини. Бабусю пам’ятаю дуже красиву, з прекрасним голосом, як хату білили, як хліб пекли. Це дуже сильно пам’ятаю. Я завжди кажу, що пишаюся, що у мене українська кров.


Про важку долю Білорусі


Я думаю, що як би не любив Лукашенко владу, у нього немає культурного потенціалу для демократичних законів. Він живе весь час в гетто, він закритий, він не знає іншого життя. Те, що він знає навколо – це диктаторське якесь. Те, як він поводиться щодо України – це гідне поваги. Він веде себе правильно, як і повинен вести.

Він боїться, що він наступний на черзі після України. Донині нас Росія купувала, поки були гроші. А зараз, ось уже в газеті “Известия” друкувалися статті, коли говорили, що “Батька” повинен визначитися: з Європою він чи з Росією. У нас будуть складні часи. Лукашенко – політична тварина, вони чують події, у них якісь рецептори працюють, не інтелектуальні, а інші зовсім. І він чує ці небезпеки. Я думаю, дай Бог йому повернути до Європи, але хто його відпустить? Ось люди були б готові повернути. Але ж ми маленька країна – 10 млн.


Про український досвід перемоги


В України є досвід перемоги, початковий етап цієї перемоги. Наполеон по-моєму говорив, що найбільші революції може з’їсти маленький чиновник. Ця небезпека завжди існує.

Espreso.tv