Лариса Денисенко: Судове засідання – це класична п’єса зі своєю драматургією

*

Як поєднувати в собі різні професії? Що досвід правника дає письменнику? Хто з відомих авторів кинув професію юриста, аби розповідати казки чи писати пригодницькі історії?

 

Про це в Києво-Могилянській бізнес-школі розповідала адвокат – і одночасно письменник та телеведуча – Лариса Денисенко.

 

Про емоції від писання

Творчість має тебе поглинати. Якщо вона не поглинає, якщо це механістичний процес писання, то це є не творчість.

Творчість змінює. Вона емоційно насичує – і емоційно виховує. Це процеси енергетично дуже відчутні.

Коли я закінчую писати текст, коли я його виписала повністю так, як хотіла – то на мить є пустота дуже дзвінка. Але цей момент спустошення – він не є жахливим. Потім ти починаєш знову наповнюватись якимись звуками, словами, емоціями і сенсами.

 

Про здібності

Людина містить в собі все. Це моя теорія, і вона має кілька тисяч, а може і мільйонів емпіричних підтверджень.

Як ілюзіоніст витягує з рукава хустинки, троянди чи інші предмети – так само ми можемо з себе витягнути будь-що. Творчі амбіції, здібності, можливості – в рукавах і кишенях точно є, вони в нас закладені, просто дехто їх в собі не помічає.

 

Суд як рольова гра

Адвокатура – теж творча професія. А судове засідання – це класична п’єса зі своєю драматургією, типова рольова гра. Тут є свої герої та амплуа, є “хороші”, є “погані”, є “мішані”.

Репліки дуже часто прописані. Суддя – це фактично режисер, чи центральний персонаж.

Адвокати і клієнти, прокурори і треті сторони в певному сенсі є маріонетками судді, бо він надає слово, позбавляє слова, він регулює процес, встановлює динаміку, темп.

Завдячуючи письменництву, я чудово розписую дебатні схеми в процесах. Насправді, дебатна схема дуже схожа на поепізодник в серіалі. Це дія, репліки, діалоги, моделювання ситуацій в залежності від того, як тобі можуть відповісти.

Про “попередників”

Виявляється, дуже багато письменників були правниками, чи принаймні починали свій шлях у цій галузі.

Ось лише декілька імен. Це і Бальзак, який деякий час попрацював в нотаріальній конторі – і немало історій звідти перекочувало в його твори.

І казкар Шарль Перро. І Проспер Меріме. І Гете. Вальтер Скотт серйозно займався адвокатською діяльністю.

Російський драматург Островський кілька років працював писцем у суді й теж назбирав там сюжетів і людських доль. Фантаст Бєляєв довго був приватним повіреним. Ахматова навчалась на нотаріальних курсах… Із сучасників – наприклад, Бернар Вербер закінчив юридичний факультет, Джон Грішем мав адвокатську практику, Бернхард Шлінк – ще зараз дуже відомий у галузі конституційного права.

 

Що адвокатський досвід дає письменнику

Коли ти вислуховуєш купу історій, ти починаєш бути уважним до людини – і стаєш уважніший до героя.

Люди дуже емоційні. Навіть коли вони опановують свої емоції, все одно їх можна відчути, якщо ти будеш уважний. З дрібниць складається картина – ти бачиш вже не тільки те, що робить людина, а про що вона думає, чого вона хоче. Мені це дуже допомагає розвивати спостережливість.

Проте я у своїх творах не використовую приватні історії клієнтів – для мене це табу.

Де межа між хобі та професією?

Як на мене, коли ти починаєш читати лекції та майстер-класи, то вже мусиш до цього ставитись не як аматор. Якщо берешся вчити інших, навіть просто говорячи з ними про, скажімо, літературу – то це є частина твоєї професії.

Письменництво як професія – це ні в якому разі не лише саме письмо. Насправді, це ще й постійні переїзди, виступи з лекціями, майстер-класи, презентації видань.

 

Процес писання

Я постійно і будь-де думаю про те, що пишу. Наразі паралельно пишу 2 романи, і це трохи шизофренічне сприйняття дійсності. Якісь фрази, які я чую – одразу сортую, що з цього вписується до якого персонажу. Тобто коли працюю, коли живу, коли не займаюся саме письмом, я все одно про це думаю.

Проблема будь-якої ідеї – в її реалізації. Це скрізь так – і в бізнесі, і в літературі. Процес фантазування і думання – він такий легкий, приємний, ти навіть бачиш цілу книжку. Коли ж вже потрібно розписувати – це робота, і робота важка.

Звичайно, коли ти дозволяєш собі лише думати, філософствувати, в тебе є робота, яка забезпечує тебе, то можеш розбещитися і взагалі нічого не писати. А лінь пожирає дуже швидко! Я просто змушую себе зрушити від процесу думання до виписування.

 

Про свободу

Не можна писати, почуваючись невільною людиною. Для мене творчість – це є свобода.

Окрім іншого, письменництво дало мені як правнику це відчуття свободи і одночасно відповідальності. До питання відповідальності, не кримінальної, а більш ширшої, соціальної – мене наблизила саме література.

 

Критики і персонажі

Я не мріяла бути письменником. Але намагання писати завжди було. Любила твори – але більше на вільні теми. Бо в інших випадках треба було дотримуватись поглядів критиків.

Пам’ятаю, одного разу я по-своєму виписала психологічний портрет Печоріна, і чимось він мені не сподобався. Тоді наша викладачка російської мови та літератури сказала: “ти багато собі дозволяєш!” Така іконізація персонажів – це взагалі цікавий процес.

Про державну службу

Я побувала на державній службі у два заходи. І ті спостереження за державниками, за кабміном, за адміністрацією президента, обурення тим, що там відбувається – вилилось в книжку “Корпорація ідіотів”.

Та зараз я б її писала інакше – набагато гостріше і сатиричніше, ніж у 2005 році. Але тоді я була такою, і книжка є такою. Коли буду писати “Корпорацію ідіотів-2” про судову систему – ось тоді я буду вже іншою.

 

Про трагічні та щасливі історії

Трагічні історії легше пишуться, ніж щасливі. Щастя надзвичайно складно описати так, щоб це було не засолодко, без штучності. Насправді, його можна лише побачити в очах людини.

Українська правда. Життя