Сергій Жадан: «Політика мені несимпатична, саме з позицій цієї несимпатичності я про неї й пишу»

zhadan_bНе встигли читачі як слід намилувалися новою книжкою Сергія Жадана «Ефіопія», як розійшлися чутки про нову книжку культового харківського літератора – «Лілі Марлен». Про неї, а також про літературу взагалі, про літні враження, про комісію з моралі, в дискусіях із якою Жадан устиг засвітитися, та про інші речі ДЧ вирішив розпитати самого Сергія.

– Сергію, розкажи про свою нову книгу.

– Книга називається «Лілі Марлен», туди ввійшов новий цикл віршів, а також вірші з усіх попередніх збірок. Себто, жанрово її можна означити як книгу нових і вибраних віршів. Вони всі тематично та настроєво підібрані, себто це не просто вибране, там є, як мені здається, певна композиційна й сюжетна продуманість. Історія з цією книгою взагалі вийшла цікава. Мені запропонував її зробити харківський фотограф і культурний діяч Ігор Нещерет, він одного разу сказав, що добре було б зробити спільну книгу – з моїми текстами та його фотографіями. Початково ми думали видати цю книгу в якомусь маленькому видавництві мінімальним накладом – для тих, кому цікаво. Потім все-таки надумали зробити це у «Фоліо», щоби було і для тих, кому цікаво, і для тих, кому нецікаво. Себто, проект цілком спонтанний, але від цього, сподіваюся, не менш самодостатній.

Чи легко видавати книжки в теперішній економічній ситуації? Адже багато видавництв, м’яко кажучи, не дуже добре почуваються, та й читачі стали ретельніше рахувати гроші.

Так, книги видавати легко, якщо вони потім продаються. Отож жодних проблем. Та й із українською книговидавничою ситуацією говорити «багато видавництв» – уже дещо некоректно. У нас взагалі не багато видавництв, і деякі з них справді не дуже добре почуваються. А деякі – цілком нормально.

Ти презентував книжку на фестивалі «День Незалежності з Махном». Як тобі взагалі український фестивальний рух? Здається, принаймні серед сусідніх країн – доволі унікальне явище.

Так, справді, складно уявити виступи поетів на рок-фестивалях у Німеччині чи Австрії. Фестивальний рух, це, звісно, дуже добре, але все-таки подібна популярність фестивалів – не від доброго життя. Якби в нас було все гаразд із концертним рухом, себто з виступами рок-гуртів у всіх містах країни, з численими турами й концертами на клубних майданчиках, потреби у фестивалях не було б. Це саме стосується й літератури: якби в нас була більша кількість видавництв, книгарень і книжкових новинок, очевидно, публіка так масово не ходила б на літературні виступи. Вона ходила би до книжкових магазинів. Тому всі ці унікальні явища, попри всю свою симпатичність, мають, на жаль, цілком конкретне маркетингове походження.

Що зараз пишеш?

Пишу новий роман. Написав першу частину. Сподіваюся, закінчу його ще в цьому році, й наступного року він вийде друком. Крім того, пишу нові вірші, робимо нові речі з «Собаками в космосі», пишу щось для театру. Словом, як завжди!

Чи міг би ти визначити, коли й чому тобі пишуться верлібри, а коли – силаботоніка?

Ні, не міг би, тут немає якоїсь виробленої й усталеної стратегії. Я ніколи особливо не декларував ні апофеозу римованого вірша, ні підйом та переможну ходу вірша вільного. Навіть мій вірш «Смерть української силабо-тоніки» – він же не про силабо-тоніку насправді, він про смерть. Насправді, яка різниця, силабо-тоніка чи не силабо-тоніка, головне – вміти римувати і вміти не римувати.

Як справи з кіносценаріями, про які ти колись розповідав і навіть читав? Хтось сприйняв їх усерйоз, а хтось вирішив, що ти просто стьобешся.

Усерйоз, чому ні. Я справді написав кіносценарій, він лежить і чекає свого часу. Його хоч тепер можна друкувати. Вийде смішна книга. Можливо, пізніше я його справді видам. А ось екранізувати його ми з режисером завагалися: доки він писався, змінилось наше уявлення про те, що саме ми хочемо знімати. Тому, мабуть, напишу щось інше. Мені не складно.

До речі, які фільми любиш дивитися?

Ти знаєш, останні два тижні я сиджу в лісі й переглядаю старі фільми Девіда Лінча. А так, взагалі, з великою ніжністю ставлюся до Альмодовара, Вуді Аллена, Кустуріци. Ну, і люблю радянський кінематограф 20-30-х років – Довженка, Ейзенштейна.

Ти сам перекладаєш з іноземних мов і, напевно, чув дискусії щодо того, в якому стані українське перекладацтво. Як тобі ті речі, що вийшли останнім часом в українському перекладі?

Ну, переклади різні виходять – як дуже добрі, так і дуже погані. Мабуть, якщо робити якісь узагальнення (хай і дуже відносні), можна сказати: загальний рівень перекладацтва знизився, але це буде доволі риторичне твердження. Деякі видавництва свідомо замовляють швидкі переклади чи переклади з підрядників, іноді вдаються до послуг молодих перекладачів, оскільки перекладачів достатньої кваліфікації відверто не вистачає. Словом, дитяча хвороба лівизни як свідчення того, що книговидавнича справа набирає обертів, однак не здатна залучити належну кількість фахівців. Я б не хотів торкатися персоналій, без детального аналізу це буде не зовсім коректно. Сам я перекладаю час від часу, дуже вибірково й винятково поезію, тому навряд чи це можна назвати серйозною перекладацькою роботою.

Де ти відпочивав улітку?

Я ж безробітний, я не працюю, а, відповідно, й не відпочиваю. Багато їздив Україною.

Чи можеш якось для себе підбити проміжні підсумки історії з комісією з моралі? Чи дали якісь результати спроби боротьби проти неї?

Підсумки печальні: боротися з комісією, як і з будь-якою іншою державною інституцією, – справа марнотна й за великим рахунком безнадійна. Адже це тобі здається, нібито ти борешся, а їм за це платять зарплатню. Я вже говорив про це, тому хіба повторюся: мені здається, що вся ця активізація боротьби за моральність українського народу напряму пов’язана з виборами, що невблаганно насуваються, і навряд чи є продуманою й далекоглядною стратегією. Тому хочеться вірити, що відразу ж після вборів діяльність комісії та її філій на місцях (які, до речі, почали активно утворюватися) моментально вщухне, принаймні до наступних виборів. Оскільки за особливостей функціонування української виконавчої влади головне не те, які приймають закони, а те, як часто про ці закони згадують.

Ось, наприклад, Юрій Андрухович полюбляє говорити, що літературу, яка пізнала свободу від цензури, назад не загониш. Як гадаєш, якщо все-таки експерименти з мораллю почнуть утілюватися послідовно, це може якось реально вплинути на нашу літературу?

Не знаю, мені здається, щойно почнуться зачистки, з лексикону більшості авторів зникне слово «х*й», а з творчих лабораторій – описи еротичних сцен. До речі, це цілком реально, якщо припустити, що відома комісія й надалі послідовно нарощуватиме темпи своєї діяльності. Крім того, «основний корпус» текстів, писаних сьогодні українською мовою (якщо брати кількісні показники) цілком вільно й дотепер без усього цього обходиться. Себто, я думаю, загін не помітить втрати бійця й легко переформатується під державний запит.

Як ставишся до того, що дехто з читачів усерйоз вважає твої твори мало не політичними деклараціями?

Я хорошої думки про своїх читачів, не думаю, що серед них багато таких, хто бачить у цих текстах саме політичні декларації. Скоріше, аполітичні. У цих книгах є, звісно, якась загальна марксистська настанова, проте марксизм – поняття аж таке широке, що може стосуватися як політичного життя, так і життя приватного. Мене завжди більше цікавив і цікавить дотепер саме приватний марксизм, марксизм як набір життєвих принципів, якими можна керуватися, не долучаючись до лав, скажімо, КПУ. Словом, політика мені несимпатична, саме з позицій цієї несимпатичності я про неї й пишу. Мені здається, це лежить на поверхні.

Які останні цікаві книжки ти прочитав і що порекомендував би нашим читачам?

Дуже раджу біографію Маяковського «Ставка – життя», написану одним шведським професором. Вийшла в Москві, здається, цього року. Фантастичне поєднання глибокого аналітичного письма з постійним западанням у сферу приватного й інтимного. Читається як справжній трилер. Усім, хто любить Маяковського – рекомендую.

Спілкувався Олег Коцарев