Перекладач Євген Попович: «Наші письменники ніколи не здобудуть Нобелівської премії»

Popovych2

Відомо, що кожен автор дивиться на переклад свого твору як на руїни власного дому. Але досі ніхто не вигадав кращого способу ознайомити зі своїм твором носіїв іншої мови. Тому перекладачі зовсім не почуваються злочинцями. Втім, про це набагато цікавіше розповів Євген Попович – людина, яка понад півстоліття була одним із найкращих українських перекладачів. У редакційному портфелі ми знайшли інтерв’ю, яке автор високолітературних перекладів Гессе, Манна, Бьолля, Гофмана, Ремарка та багатьох інших німецькомовних письменників дав незадовго до своєї смерті.

– Чи згодні ви з думкою: аби потрапити до списку класиків, потрібно, щоб тебе гарно переклали англійською?

– Англійська мова, звісно, у світі домінує, але не меншого розголосу може набути французький чи німецький переклад. А що таке «список класиків»? Не знаю, чи існує він узагалі…

– Та й Нобелівської премії, кажуть, не одержиш без англійського перекладу?

– Ми з дружиною у 1993-му були у Швеції, шукали цей Нобелівський комітет – було цікаво поглянути, «як там наші». А слід сказати, що Нобелівський комітет не має спеціального приміщення – є лише Нобелівська бібліотека, тому що не існує організації, яка там засідає – це члени шведської Академії наук, письменники, незмінна група: один помер – інший став на його місце (як, до речі, і у Французькій академії). Нобелівська бібліотека збирає книжки добрих авторів з усіх літератур світу, але бажано європейськими мовами, які можуть прочитати члени Комітету. (Шведи, до речі, німецьку мову знають краще, ніж англійську). Ми особисто бачили клерка, тобто працівника зі слов’янських літератур… І зрозуміли, що ніколи наші письменники не здобудуть Нобелівської премії (якраз тоді висували Ліну Костенко, а це важче – адже всюди у Європі перекладають тільки прозу. А поезія Ліни Костенко, перекладена прозою, втратила свої чари. Якось американський поет Стенлі Кюніц переклав том Пушкіна, і зарубіжні читачі дивувалися: оці банальні думки – класика?)

– Мені здається, що талановитого письменника знайти набагато легше, ніж талановитого перекладача…

– У нас на сьогодні талановитих письменників набагато більше, ніж талановитих перекладачів. Молодь я погано знаю – може, росте, а може, не росте… Я говорю за своє покоління. Я прийшов у переклад в 50-ті роки, коли на переклад було набагато більше заборон. 600 років Україна була під окупацією – татарською, польською, трохи – німецькою, та найбільше – російською. Російська найгірша, і за її час було 65 заборон української мови! Катерина ІІ звеліла спалити всі українські букварі. Петро перед цим наказав спалити взагалі всі українські книжки, навіть церковні. Потім були Валуєвський указ, Емський указ… Іноді бували такі собі “відлиги” – наприклад, перед Емським указом дозволили видавати оригінальні твори, бо доти все забороняли… Спочатку дозволили видавати букварі, а в кінці ХІХ ст. – художню літературу. Але не переклади! Тому що переклад завжди виконував функцію охоронця мови, в його обов’язки входило будувати і розвивати мову.

По-перше, він знайомив із культурою світу, без знання якої народ ніколи не ріс би духовно. Треба знати сусідів, треба знати світ. По-друге, у християнському світі завжди мова вважалася самостійною, якщо нею є перекладене Свято Письмо. Українською мовою Біблія довго лишалася в рукописі. А коли 1867 року Пилип Мурачевський переклав Євангеліє, Російська академія дала дуже позитивні рецензії – але його друк заборонили! Книгу видали тільки під час чергової “відлиги” – 1906 року. Українського перекладу боялися, бо вважалося, що це «нарєчіє», а не самостійна мова. А якщо мова має Біблію чи хоча б Євангеліє, то це вже мова… Після революції була чи не найбільша відлига. З’явилося дуже багато перекладачів, серед них чимало перекладачів середньої руки, що тільки набували досвіду (це як інженери – якщо не талановитий, але грамотний, то й це вже добре). І кілька перекладачів справді добрих – Зеров, Рильський… А потім… Якщо після репресій письменників лишилося 25 відсотків, то «чистих» перекладачів не лишилося зовсім. Бо влада зажди відчуває, хто найкорисніший для тієї мови, яку хочуть знищити. Перекладач – оборонець і творець мови!

– Який із перекладених вами авторів виявився найважчим для перекладу? А який найлегшим?

– Легше перекладати дитячу літературу. А найважче – це філософія: Вінкельштейн, Гайдеггер… А з художньої літератури (я ж узагалі-то вважаюся перекладачем художньої літератури) найважчим був «Доктор Фаустус» Томаса Манна.

– Кого ви вважаєте своїм учителем?

– Учителів у мене не було. Після університету я спробував журналістської праці, зрозумів, що це не для мене, відкараськався від неї і потрапив редактором у видавництво – читав чужі переклади і на цьому вчився. Щоправда, був один перекладач, який мав на мене великий вплив, – це Микола Лукаш. Коли вийшов «Декамерон», ми всі потрапили під його вплив – то така сильна була особистість! Але потім я почитав його Флобера, і мене вразив діалог – нормальною мовою, природний український діалог, без жодного діалектного слова, давнього чи маловживаного. І тоді я зрозумів, що так і треба…

– Чи можна, на вашу думку, перекладати, не знаючи мови, – користуючись підрядником або електронним перекладом?

– Колись мені принесли лист, зроблений електронно. Його мали в Німеччину слати. Довелося переписувати – навіть лист! Що ж казати про художній переклад? А переклад не з оригіналу, а з іншого перекладу – я вважаю, це те, з чим ми боролися і що побороли. Переклад за мого покоління – тих, що прийшли в 50-ті, 60-ті, 70-ті, 80-ті роки, – піднявся дуже високо. Звичайно, перекладали не дуже багато, але наші переклади були не гірші, ніж російські, де культура перекладу плекається давно і де було набагато більше сил і можливості це зробити. Тепер же він іде на спад, бо немає змоги вчити перекладачів.

Раніше в кожному видавництві була система редакторів. Вона мала і певні негативи – скажімо, якщо редактор нездарний або якщо є перекладачі, кращі, ніж той, що сидить у видавництві, але він їх буде правити по-своєму… Проте були і дуже добрі редактори, і перекладачі, які не могли прожити за переклади і працювали ще й редакторами. Але кожен добрий редактор був певною мірою і вчителем, бо передавав свій досвід. Крізь хороших редакторів проходить багато перекладачів. Є такі, що з’явились і пішли. Але редактор був і відкривачем талантів, він давав їм поштовх у життя. І якщо людина – талант, вона могла вчитися сама з добрих чужих перекладів, дивилася, як то люди роблять. Раніше були і вимоги до перекладів, вимоги до набору. Якщо виходила книжка з кількома комами, не так поставленими, то редактору робили догану. А якщо були літерні помилки, то вся редакція йшла в друкарню і вручну весь тираж виправляла. А тепер навіть у дитячих книжках – кричущі помилки… Зараз хороших редакторів дуже мало. І більше стало комерції. А якщо послабити вимоги – почнуться збої. Це, до речі, стосується й художньої творчості. Має людина гроші – пише чисту графоманію, і виходить книжка, яку читати неможливо. Правда, колись теж таке допускали – з ідеологічних міркувань. Але такої відвертої графоманії не було. Або ж її тягнув редактор – сидів, бідолашний, переписував… Ми теж редагували чужі переклади. У деяких не було жодного неправленого речення. Я не міг халтурити – дотягував до свого рівня, а зараз такого майже немає, бо навіщо робити роботу за когось? І література на цьому втрачає. Як і переклад.

Спілкувалася Атанайя Та


Біографічна довідка

Євген Попович

Народився 25 червня 1930 року в с. Межиріч Канівського району Черкаської області.

Закінчив Канівське педагогічне училище (1951), Київський університет (1956).

За фахом – філолог-германіст.

Перекладав українською твори німецькомовних письменників: Лессінга, Ґете, Бьолля, Манна, Гессе, Ремарка, Кафки, Гофмана, Вітгенштейна та інших.

Лауреат премій імені Максима Рильського та Миколи Лукаша.

Помер 6 липня 2007 року.