Маргарита Сурженко: «Інтелігенцію Сходу винищували»

IMG_08381

Фото: stanislavske.tv

 

Нещодавно літературна агенція Discursus випустила у світ другу книжку Маргарити Сурженко «Нове життя», яка є спробою зрозуміти українців, вимушених сьогодні залишатися на окупованих територіях.

 

Однією з тем нашої розмови з молодою письменницею стала спроба зрозуміти різницю менталітетів жителів Сходу та Заходу України, відшукати можливість порозуміння.

Розкажіть, будь ласка, про себе: як давно почали писати? Чи видавали щось до книги «АТО», чи мріяли стати письменницею з дитинства?

 

Скільки себе пам’ятаю, я завжди писала. У школі це були зошити, які я списувала дитячими детективами й історіями про іншопланетян. В університеті я писала про кохання, пізніше – про сімейне життя. З першого курсу я працювала, бо мріяла придбати ноутбук, розуміла, що він дасть мені можливість швидше трансформувати своє натхнення у слова. Я робила поодинокі спроби видати те, що писала. Надсилала два романи на «Коронацію слова», один роман – до відомого великого видавництва. Насправді для молодого письменника ці спроби – це майже ніщо. Певно, зараз для того, щоб тебе й твою книгу помітили, треба надсилати роботи на всі можливі конкурси, в усі видавництва, які можеш знайти в Інтернеті. Й разом із тим вдосконалювати свою майстерність як письменника, намагатися писати ще краще, втілювати нові ідеї в життя. Минулого літа я вирішила «боротися» за те, щоби моя чергова написана книжка не залишилася просто файлом Word у комп’ютері, а була повноцінною книжкою. Уявляла, як буду бігати за редакторами видавництв, даватиму їм роздрукований твір, буду повторювати це, доки його не опублікують. Але як тільки я вирішила це робити, мені пощастило, й майже відразу видавництво Discursus погодилося надрукувати повість: бігати ні за ким не довелося.

 

Чи мріяла я бути письменником із дитинства? Певно, так, хоча я досі соромлюсь називати себе так. Мабуть, зможу себе ним відчувати, якщо написання книжок стане моїм основним видом діяльності, а не просто творчістю, яка приносить задоволення і в якій я знаходжу себе.

 

Як сприймає населення Західної України події на Сході?

 

Я думаю, що вся Україна сприймає події на Сході з болем у серці і мріє про те, щоби в країні настав мир. Хоча бойові дії і відбуваються лише на Сході, кожен на собі відчуває, що країна перебуває у стані війни. Хтось отримує повістки, хтось збирає на фронт своїх синів чи батька, решта відчувають на собі погіршення економічної ситуації, на когось тиснуть щоденні новини.

 

Коли я була переселенкою, яка не знала, що їй робити далі, нас дуже гостинно приймали на Волині, співчували, намагались усіляко допомогти. Це дуже важливо – відчувати таку небайдужість і розуміти, що твоя біда не лише твоя. Певно, це дає сил не здаватися, доводить, що Гоббс помилявся й людина людині не завжди вовк. Принаймні на Волині «вовків» я не бачила.

 

Наприклад, я пам’ятаю, як ми познайомилися в Луцьку з однією жінкою, що гуляла з двома малими дітками. Її донька подружилася з моїм сином, вони гралися, а ми розмовляли. Я зовсім трохи розповіла про те, що приїхала зі Сходу. І в той же день та жінка з чоловіком принесли мені дві трилітрові банки соку й великий пакунок печива. І хоча я їх запевняла, що у нас все добре й нам усього вистачає, вони наполягали прийняти це й вибачалися, що їхня допомога невеличка… Хоча для мене їхні сік і печиво були не «невеличкою допомогою», а проявом небайдужості і певним символом доброти людей із Західної України. І, я думаю, в цьому полягає особливість і своєрідна сила українців: коли вони чують про те, що в країні війна, вони намагаються допомогти хоча б якось, як можуть, не важливо при цьому, самі вони живуть заможно, чи ні. Це нас об’єднує, і як би пафосно це не звучало, але «печиво й сік» ще досі тримають Україну Україною. У нас є багато слабких сторін, але ця небайдужість – наша сильна сторона. Та все це було рік тому. Тоді війна лише почалася. Нині до біженців ставлення змінилось, і це логічно, адже в кожного переселенця було багато часу адаптуватися до нового життя й стати на ноги.

 

12312068_1155403964487272_1455473816_n

Фото: www.prostir.ua

 

Ваша книжка «Нове життя» – спроба зрозуміти людей, які вимушені жити на окупованих територіях. Який досвід ви здобули для себе під час роботи над «Новим життям»? Що є найважливішим для всього населення України у спробах зрозуміти тих, хто залишився «по той бік»?

 

Появі першої книжки зобов’язана натхненню. Я не аналізувала актуальність теми, не вивчала, що цікавить читачів, а що ні. Я просто мала дуже багато вражень, думок, і в один день сіла й почала їх записувати. Перша книжка — це на 70-80% голос музи, певно, тому вона така емоційна. Друга книжка з’явилася на світ, бо я відчувала недоказаність. «Нове життя» — це на 70% робота. Це спроба занурити читача в побут Луганська, в якому я сама виросла, про який знаю не з чуток. Це намагання описати економічні передумови війни, пояснити те середовище, в якому існували мешканці Донбасу і яке сформувало їхні погляди. Якщо перша книжка — книжка про винятки з правил, і вона може видатися нереальною, то друга книжка — про типових мешканців Донбасу. Я мала надію пояснити, що вони такі самі люди, просто їх світогляд формувався під впливом тих чи інших чинників. Хотілося також показати, що, на відміну від молодих людей, для яких війна могла стати шансом змінити своє життя на краще, для людей старшого віку нове життя виявилося набагато важчим випробуванням.

 

Ви читали книжки Світлани Алексієвич, в основі яких саме задокументовані розповіді людей? Саме крізь призму людських розповідей вимальовується зріз соціального життя певної епохи. Чи є у вас бажання стати літописцем епохи? Чи передусім ваша мета – допомогти українцям із Заходу нашої держави зрозуміти проблеми Сходу?

 

Книги Світлани Алексієвич не читала, але тепер маю бажання це зробити. Я навіть письменницею себе називаю невпевнено, який там літописець? Чесно кажучи, зараз я пишу не тому, що треба, а тому що не можу не писати. І чомусь я дуже вірю, що натхнення – це потужний потік енергії, він не може даватися комусь просто так. Гріх не користуватися своїм натхненням, гріх нічого не робити для реалізації своєї ідеї. Ось я і пишу, реалізовую, роблю свої ідеї об’ємними, загортаю їх у слова. А як це у мене виходить, об’єктивно судити не можу. На це кожен читач має відповідати сам. Ті, хто читав мою другу книжку, казали, що, дійсно, майбутнім поколінням з нею буде легше зануритись у наш побут і відчути його, мати зв’язок зі своїм минулим. Але чи буде це так, чи про книжку скоро забудуть, ми побачимо згодом. Нині ж я просто роблю те, що мені дуже подобається, і намагаюся робити це якомога краще.

 

Чи не виникало у вас думки, що менталітет населення Заходу України вкрай відрізняються від менталітету мешканців Сходу? Я, наприклад, бачу, коли потрапляю навіть на Тернопільщину, наскільки хазяйновитіші селяни там, аніж на Сході. Передусім виникає думка: це тому що на Західну Україну радянська влада прийшла пізніше на 20 років… А щодо Донбасу, може, там у населення досі ностальгія за «всесильною радянською імперією»?

 

Так, я з вами погоджуюся, мешканці Сходу й Заходу України відрізняються, це факт. Так само, як мешканці Києва чи Львова різняться від мешканців Європи. На мою думку, справа не лише в ностальгії за «всесильною радянською імперією», хоча й без неї не обійшлося. Після Першої світової війни на Донбасі селяни були масово невдоволені радянською владою. Мало хто згадує про те, що на початку 20-х років на Донбасі були масові виступи проти влади, діяло кілька повстанських загонів, Червона армія довго боролася з ними. І боролись із селянами жахливими методами: голодом і терором. Це все не могло не вплинути на генетичну пам’ять людей. Ми зараз сміємося над тими людьми, які стоять у чергах за гречкою по дві години, ми дорікаємо мешканцям Донбасу за їхню продажність через ковбасу. А я думаю про ті випробування, які доводилося проходити нашим предкам якихось сто років тому, й розумію, що, можливо, ця вся любов до матеріального закладена в них генетично. Ми просто поки що не можемо перестрибнути на нову щабель піраміди Маслоу, переживши такі знущання радянської влади. Цією гречкою люди хочуть ніби заповнити ту діру… Саме тому варто ставитися до людей по-людськи, намагатися їх розуміти. Ще однією особливістю Донбасу є відірваність жителів від коріння, русифікація. Інтелігенцію Сходу винищували, натомість, масово завозили туди робітників на заводи. Стирали індивідуальність, будували міста по однакових проектах, разом із тим, винищували душу краю. Ви кажете про хазяйновитість селян, але в мешканців Донбасу забирали землі, щоби перетворювати їх із землеробів на робітників заводів, втілюючи в життя мрії про індустріалізацію регіону. Донбас – регіон, якій не так давно пережив сотню випробувань і хвороб, він досі не оговтався від них – і тут нові випробування.

 

11119723_10206468035879445_2125484604_n

Фото: dyskurs.com.ua

 

Чи бачите ви можливість завершення війни? Або лише замороження конфлікту?

 

Зараз люди часто ставлять такі запитання один одному. Певно, дуже хочуть почути позитивну відповідь. При цьому всі розуміють, що прогнозувати завершення війни практично неможливо. Я думаю, що конфлікт, найімовірніше, буде заморожено, бо мир у тому регіоні – це невигідний стан речей для багатьох впливових груп тиску. При цьому, по обидва боки барикад.

 

Яким ви бачите найближче майбутнє України?

 

Я оптимістка, тому майбутнє України я бачу позитивним. Я дуже радію тому, що народилась у вік глобалізації, мені здається, нам нікуди від неї не дітися. Людство прямує до об’єднання, до взаємодії, а корупція, авторитаризм, монополія лише гальмують цей процес. Людство об’єднується, бо разом нам легше рухати цю планету вперед. Я думаю, що свобода слова й чесна ринкова економіка сильніші за феодальний лад, прояви якого навіть зараз інколи можна побачити в Україні. Я дуже хочу вірити в те, що мій син житиме в країні, де будуть вирішувати проблеми ракетобудування, знаходити ліки від невиліковних хвороб, відкривати альтернативні джерела палива, а не сперечатися про мову.

 

Чи залишаються перспективи тут для молоді?

 

Багато моїх знайомих говорять про еміграцію, про те, що ця країна ніколи не зміниться, про корупцію та зраду. Але не варто уподібнюватися тим, хто ніяк не може втамувати свою внутрішню жадобу. Емігрувати з країни, за яку віддали життя українці, хтось залишився без ніг і рук… Може, саме це і є зрада? Я добре ставлюся до того, щоби пожити певний час в іншій країни, перейняти позитивний досвід у тих, кому краще від нас вдалося розбудувати державу. Я була би не проти, якби мій син одержав освіту в Європі. Але я б воліла повертатися до України, і щоб мій дім був саме тут.

 

Чи продовжуватимете писати цикл історій зі Сходу?

 

Вже є дві книжки на цю тему, я думаю, цього цілком достатньо. Я написала першу книжку, коли була переселенкою. Я була повністю занурена в ті проблеми, які переживають молоді люди, що були змушені покинути свої домівки. Написала продовження під впливом розмов із тими, хто лишився в Луганську, спостерігаючи за проблемами знайомих. Але зараз мене надихають зовсім інші речі. Я вже майже закінчила третю книжку, й там немає місця війні, там є Київ, пристрасть і кохання. Ця книжка – як ковток свободи, політ фантазії, де можна не боятися писати й думати, що ти когось образиш і тебе хтось неправильно зрозуміє.

 

Чи достатньо, на ваш погляд, держава робить для біженців? Чи вся надія лише на волонтерський рух?

 

Коли ми ставимо собі запитання про те, чи достатньо робить держава, варто згадати, що держава в нас бідна та ще й корумпована, а нас дуже багато. Біженкою я покладалася на себе, а не на державу. Це позиція дорослої людини – брати відповідальність за своє життя, а не перекладати її на тих, хто розв’язав війну. Для мене держава зробила достатньо: мій син пішов до садочку без черги, принаймні за це я вдячна. Якби держава дала мені квартиру на Хрещатику, моє життя було б зовсім не цікаве, і… це не життя взагалі. Адже життя – це постійна боротьба й зростання. Тож давайте робити нашу країну кращою й одержувати за це винагороду як побічний ефект нашої праці: квартири на Хрещатику або ж квитки до країн, які ми мріємо побачити.

 

Спілкувалася Анна Лобановська