Анатолій Власюк: «Вважаю, що письменник повинен писати для себе, а не орієнтуватися на когось»

Анатолій Власюк Фото 2

Як письменник Анатолій Власюк заявив про себе відносно недавно. Збірки його віршів та романи розраховані на вдумливого читача. Наприкінці 2015 року був опублікований новий роман Власюка «Втікачі». З цієї нагоди ми поспілкуватися з автором.


— Пане Анатолію, ви пишете як поезію, так і прозу. Ви поет, який пише прозу, чи прозаїк, який вміє віршувати?

— Один відомий літературний персонаж був здивований, коли дізнався, що все життя розмовляє прозою. Мабуть, люди були б здивовані, коли б їм сказали, що поезія теж усе життя супроводжує їх.

Проза й поезія — це різні стани душі. Одна й та сама людина теж різна у відповідні періоди свого життя. Поезія — складніша штука, бо треба в декількох словах виразити свій всесвіт. Проза — це вже коли хочеш розлого про щось розповісти. Мабуть, коли мені не вистачає слів, пишу прозу. А коли знаходжу точні слова — пишу вірші.

— Коли вперше ви відчули потяг до письма?

— У класі п’ятому. Тоді написав перше оповідання. Воно сподобалося батькам, сусідам. І пішло-поїхало. Паралельно писав вірші. Деякі навіть друкували в тодішніх піонерських всесоюзних і республіканських газетах.

Батьки навчили мене читати, коли мені було чотири роки. Один зі спогадів дитинства: сиджу в дитячому садочку й читаю своїм одноліткам якусь казку. Це врізалося в пам’ять. Чим раніше людина вчиться читати, тим швидше в неї приходить тяга до письма.

Пишу все життя. Ніколи не вважав себе професіоналом. Працював у школі, потім журналістом. Друзям подобалися мої творіння. А потім колега, член Національної спілки письменників України, замучив мене пропозиціями надрукувати роман «Інтуїція». Він вийшов 10 липня 2014 року. Мені саме «стукнуло» 54 роки.

За півтора року видав п’ять книжок. Окрім «Інтуїції», це романи «Страшні люди» й «Втікачі», а також збірка віршів «Осіння ностальгія» та збірка оповідань і повістей «Жовтогаряче сонце в чорному квадраті».

Це зовсім не означає, що саме за півтора року я написав ці речі. Над романом «Інтуїція», наприклад, працював майже двадцять років, аж поки не зрозумів: досить його вдосконалювати, бо може взагалі нічого путнього не вийти.

Зараз дописую аж чотири романи, які розпочав у різні роки. Це «Запах танго», «Комітетник», «Технічний кандидат», а також детективний роман «Нишпорка. Поет і голуби». Про Нишпорку, сучасного детектива, в мене є низка оповідань і повістей.

Щойно здав у видавництво збірку віршів «Вже хтось казав до мене ці слова…».

— Що чи хто вас надихає на творчість?

— Коли пишу вірші, — звичайно, жінки. Інколи якась конкретна жінка, але здебільшого в мене виступає ліричний герой. Часом таке напишу, що дивуюся, звідки в мене це взялось, я ж цього не пережив. А потім читачі — й особливо читачки — пишуть, що я відобразив певний період їхнього життя чи епізод із нього.

Щодо прози, то на творчість надихає саме життя. Здається, ми всі бачимо одне й те саме. Але багато хто не помічає очевидного. Письменник зобов’язаний вихопити це й зобразити.

А ще підганяють роки. Треба встигнути написати те, що, як я вважаю, вартує уваги читачів.

Анатолій Власюк Обкладинка

— Яким сучасним літераторам ви надаєте перевагу?

— Я старомодний. Люблю Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Василя Стуса, Павла Загребельного, Ліну Костенко.

Серед сучасних літераторів подобаються окремі твори В’ячеслава Гука й Степана Процюка.

Ненавиджу так звану масову художню літературу. Вона псує читацький смак, відвертає потяг до художнього й класичного.

— Де ви вбачаєте власну творчість у сучасному українському літературному просторі?

— Мабуть, я вовк-одинак. Не тяжію до жодного сучасного літературного напряму.

— Який саме меседж ви прагнете донести читачеві?

— Я ніколи не нав’язую свою думку. Читач має самотужки викристалізувати власну. Я можу йому лише допомогти. Ось є, умовно, хороший персонаж і поганий. Якщо я просто це скажу, читач може повірити, а може засумніватися. Для цього й існують художні засоби, щоби змалювати того чи того літературного героя. І якщо мені це вдається зробити, й читач вірить мені та робить свої висновки, — значить, я виконав свою місію.

Найголовніше, письменник має вести читача за собою, облагороджувати його, а не плентатися за ним, аби задовольнити його смаки. Це як політики-популісти, які багато обіцяють, потім ми їх обираємо, а вони нічого не виконують. Прочитав такого письменника, ніби сподобалося, а потім відчуваєш, що тебе нахабно обдурили.

Деякі письменники аж занадто намагаються сподобатися читачеві. Наприклад, вживають матюки чи користуються суржиком. Звісно, це все є у нашому житті. Але якщо це самоціль, то чи вона художньо виправдана? Почитайте класиків української літератури. У них цих банальностей нема, але правда життя показана. Із таким самим успіхом можна описувати секс як фізіологічне явище чи справляння природних потреб. Але ж правди життя це не стосується жодним чином .

— Коли ви пишете, орієнтуєтеся на певного читача? Хто ваш потенційний читач?

— Я вважаю, що письменник повинен писати для себе, а не орієнтуватися на когось. Завжди треба залишатися собою. Читач знайде тебе, якщо писатимеш щиро, від душі, без наміру підлаштуватися під когось.

Що би хто не казав, але письменник намагається насамперед зобразити самого себе. Це не дивно, бо виходить він із власного життєвого досвіду, а потім вже спрацьовує фантазія. Ось бачиш якогось літературного героя й розумієш: так це ж ти, друже. Я взагалі колись хотів написати роман, де всі літературні герої були би мною в різних іпостасях. Але, на щастя, є багато достойних людей, в образи яких я вживаюся, й доношу це до читачів.

— Нещодавно був опублікований ваш роман «Втікачі». Про що він? Як його сприйняли?

— Читацька аудиторія сприйняла його тепло. Вже з’явилися перші професійні відгуки, теж загалом доброзичливі. Я бачу недоліки свого роману, але їх іще не помітили.

Найбільше мене здивувало те, що його читає молодь, старшокласники. Я чомусь думав, що лише той, кому більше сорока, зможе його зрозуміти й оцінити. Так часто буває з письменниками. Ніби написав геніальний твір — а його не сприйняли. І, навпаки, не радієш тому, що написав, — а воно сподобалося людям.

Найбільше мене тішить, що роман «Втікачі» сприйняли хлопці, які зараз захищають нас від російських фашистів. Я регулярно надсилаю їм на фронт свої книжки. Так ось, цей роман припав їм до душі, хоча, здається, він не про війну.

«Втікачі» — роман багатовимірний. Не буду розкривати всіх пластів. Скажу лише, на поверхні — психушка. Але ще невідомо, хто насправді божевільний: ті, хто в психіатричній лікарні, чи решта, яка до неї не потрапила.

— Яким ви бачите майбутнє української літератури? Як гадаєте, когось із наших письменників номінують на Нобелівську премію?

— Майбутнє української літератури значною мірою залежить від політичної волі керівництва держави. Українське книговидавництво загнане зараз у глухий кут, і просвітку я не бачу.

Не менш значимим є політика засновників літературних конкурсів і керівників видавництв. Якщо вони й далі орієнтуватимуться на популізм у літературі, й гору братиме бізнесовий підхід, якісної української літератури ми не побачимо, а художні смаки пересічного читача будуть остаточно зіпсовані.

Щодо Нобелівської премії, то не слід гадати, що її завжди одержують достойні. Це все-таки літературний конкурс. Тому слід виходити з сакраментального питання: а судді хто? Згадаймо, наприклад, що титан української літератури Іван Франко Нобелівської премії так і не дістав. Його оточення пробувало висунути його на цю премію, але знайшлися сили, які вважали, що Франко не такий сильний письменник, щоби бути номінованим.

Сьогодні бачимо інший підхід. Літературна сірятина, використовуючи зв’язки, сама преться до Нобелівки. Це був би ляпас українству, якби це сталося. Бачу, що зараз уперто проштовхують до Нобелівської премії одного відомого українського літератора. Він уже одержав чимало престижних літературних премій в Україні та за кордоном. Це необхідні передумови для лауреатства. Його політичні погляди теж знаходять відгук серед європейської братії, але не завжди вони є проукраїнськими.

Нобелівка орієнтується на політику. Думаю, що допоки Україна не поверне Донбас і Крим, не заявить про себе серйозно в геополітичному вимірі, Нобелівську премію з літератури нам не присудять.

Навіть неозброєним оком видно, як присуджують цю премію залежно від того, чоловік ти чи жінка, а також від розташування країни на тому чи тому континенті. Цього року після Світлани Алексієвич із Білорусі буде чоловік десь із Південної Америки.

— На інтернет-сторінках можна зустріти ваші публіцистичні есе, що є реакцією на події в Україні та світі. Як ви гадаєте, яке майбутнє нашої держави? Що потрібно для миру в Україні?

— Це своєрідне продовження письменницької праці. Вдається зробити прогнози, які збуваються.

Майбутнє України — світле. Але все в наших руках. Ні США, ні Європа нам не допоможуть, якщо ми не наведемо лад у власній хаті. Із цього й треба виходити.

Мир в Україні настане тоді, коли розпадеться Росія. Я кажу про справжній мир, а не той, який нам пропонують за Мінськими домовленостями.

Анатолій Власюк (Книжки)

— Ви згадали про досвід роботи в школі. Який предмет викладали?

— Я закінчив філологічний факультет. Потім працював у глухому селі у восьмирічній школі. Викладав російську мову й літературу, українську мову й літературу, фізкультуру, трудове навчання, навіть французьку мову, хоча в школі та виші вивчав англійську. Катастрофічно не вистачало вчителів. Ніхто не хотів їхати в глухі села. Отримував зарплату навіть більшу, ніж директор школи. А мені тоді був лише 21 рік.

Ніколи не шкодував за роками, які провів у школах. Деколи замислююся, що не варто було покидати вчительську працю. Але так склалося життя. Й досі серед колишніх учнів маю друзів, спілкуюся з ними. Тоді я був на сім років старший від них, а з плином часу різниця у віці стирається. Я любив їх, вони любили мене. Це основна умова для успішної вчительської праці. Вона завжди невдячна, але якщо ти любиш учнів і свою роботу, то на інші дрібниці не звертаєш увагу.

Мабуть, своїм учительським вибором я зобов’язаний мамі. Вона все життя працювала у школі. Моя дружина — теж вчителька. Син також працював у школі.

— Які у вас захоплення, окрім письма?

— Письменництво — це не захоплення. Це життя. Так само не уявляю життя без класичної літератури, класичної музики, класичного кіно.

Захоплююся красивими жінками. І мова не про зовнішню красу, а про внутрішню. Це особливий стан душі, коли жінка внутрішньо красива. Але це треба бачити, щоби зрозуміти.

 

Розмову вів Микола Петращук