Артур Закордонець: «Віриться, що наша Україна є одним із осередків, де зростає людина майбутнього»

 

2Минулого року Артур Закордонець був нагороджений спеціальною відзнакою від Дари Корній та Тали Владмирової «Українське сучасне фентезі» конкурсу «Коронація слова» за роман «Відунський сокіл». Пізніше книжку надрукувало видавництво «Твердиня». Незважаючи на те, що автор зараз бере участь в АТО, нам вдалося з ним поспілкуватися.


 

— Артуре, наскільки несподіваною для вас стала відзнака «Українське сучасне фентезі» від «Коронації слова»?

— Якщо несподіванку вимірювати по шкалі «мала — велика», то нагорода від «Коронації» стала несподіванкою дуже великою, котра заскочила мене за незвичайних обставин. Восени 2014-го рукопис було відіслано за присудом, котрий мав прозвучати на початку червня 2015-го, але 21 квітня я вже їхав автобусом до війська. Натужно крокуючи крізь важкі для не дуже молодого дядька будні навчального підрозділу, дочекався червня. Але жаданий дзвінок не пролунав. «Не судилося!» — махнув рукою і поїхав на війну.

Проте попереду було ще бойове злагодження підрозділу, котре проходило в місці, де було море цілющого хвойного повітря й ніякого мобільного зв’язку. І ось нарешті шикується колона в далекий марш, що закінчується в АТО. Я сиджу на броні БТРа і раптом чую, як озвався телефон. «Ти щось там виграв, якийсь конкурс, зателефонуй по такому номеру», — каже брат. Я ошелешено кладу телефон до кишені й раптом несподівано для самого себе витинаю такий гібрид гопака з хіп-хопом, що аж броня двигтить. Отака була несподіванка.

— Що спонукало вас до написання роману «Відунський сокіл»? Чи довго ви над ним працювали?

— Написання книги — то частина життя, а хто ж його, те життя, хронометрує? Роман писався довго, бо робилося те не письменником, а звичайною людиною, котра й гадки не мала про існування монструозного слова «дедлайн». То було намагання пояснити щось самому собі, розібратися в навколишньому, втілюючи думки та образи. Відчуття неправильності світу народило здогадку про те, що людство колись стояло на перехресті. Один шлях вів до розвитку власних можливостей і надможливостей, інший — до розвитку технологій. Захотілося постояти на тому перехресті, осягаючи причини вибору.

4

— Головних героїв роману ви наділили характерами знайомих людей? Чи є в романі герой, з яким ви себе асоціюєте, якому притаманні ваші риси?

— Насправді не так багато зустрічається людей з якоюсь яскраво окресленою рисою характеру. Та й ці риси не є сталими, вони змінюються під фон оточення. Як в АТО: спокійний, розсудливий чоловік виявляється безстрашним воїном, веселун перероджується в зануду й «аватара», «правильний» пацан, котрий «вміє жити», насправді жлоб, що «заникає» тушонку, а згущене молоко відправить додому «Новою поштою». Персонажі книги наділяються рисами-гранями, котрі окреслюють потрібну форму. Щодо головного героя… Я хотів би бути схожим на Грана, але здогадуюся, що він навряд чи відшукав би собі місце в реальному світі, забери я його сюди з Долини.

— На кого ви орієнтуєтеся, коли пишете? 

— «Відунський сокіл» здобув відзнаку в номінації «фентезі», що стало для мене певною несподіванкою. Насправді в книзі немає жодних атрибутів цього жанру. Немає ельфів із гномами, магів із жезлами, заклинань, принцес та рицарів. Є боротьба доброго й злого, є люди з незвичайними знаннями та вміннями, котрі чомусь називаються надприродними. Як на мене, неприродним є наш технологічний світ, а те, що було дано нам природою, те, що в книзі я називаю «Дарами», ми душимо й витравлюємо в собі, підлаштовуючись під скалічене оточення. Тому хочеться думати, що моя книга для всіх, хто захоче постояти зі мною на перехресті, не вважаючи вибір шляху до «світу заліза» остаточним.

— Письмо — це для вас відпочинок чи тяжка виснажлива праця?

— Помітив, що чим важче ведеться в житті, тим легше пишеться. Хоча легше, певно, не те слово. Зазвичай ми називаємо працею здобування засобів існування. Може, тому ідеал більшості — не працювати, усе при цьому маючи. Праця — це те, що ти любиш. Халіль Джебран казав, що, коли ти не любиш свою працю, то кинь її, сядь біля храму й отримуй подане від тих, хто робить свою працю з любов’ю.

5

— Як гадаєте, в сучасному українському літературному просторі фентезі конкурентоспроможне?

— Фентезі — жанр мрійників, котрий вчить читача мріяти. Наша Україна також мрія, народжена не від нудьги, а з гострої потреби жити й вільно творити своє життя. Тому люди читають фентезі, читають фантастику, взагалі зростає цікавість до читання, до рідного слова. Десь я читав, що хлопці в госпіталях віддають перевагу фантастиці. А наш снайпер, за яким раніше не помічалося тяги до книжок, запитав: «Що ти там написав?» — «Ну, типу фентезі.» — «Ну, фентезі можна почитати».

— Яким жанрам літератури ви надаєте перевагу? Хто ваші улюблені письменники?

— З дитинства читаю запійно й безсистемно. Пізніше навіть вивів із тієї безсистемності цілу теорію про те, що таке читання. Такий пошук у хаосі різноцінних творінь відповідей без чітко окреслених запитань і тем неминуче наштовхує на оригінальні думки та ідеї. З віком змінюються вподобання щодо письменників, їхні імена наче вишиковуються в ряд: Екзюпері, Блок, Стругацькі, Гумільов, Толкін, Костенко, Майрінк, Гессе… Наче вчителі, до яких ти приходиш і від яких ідеш далі, до наступного вчителя.

— Над чим ви працюєте зараз? 

— Не надто володіючи власним часом, все таки, пишу другу частину «Відунського сокола», яких загалом має бути три. Ще у квітні начебто має вийти збірка під назвою «П’ять зірок», де мають бути декілька моїх оповідань. Зрідка пишуться вірші, котрі часом викладаю в ФБ.

— Хто ви за фахом? Які у вас хобі?

Із фахом такий же хаос, як із читанням книг. По трудовій книжці я і сторож, і бухгалтер, і токар. Швидше токар. А ще маю три сотні яблунь, котрі мене, власне, і годують. Головне хобі — література. Ще дуже люблю (хоч і не дуже вміло) гітару, пишу пісні.

— Війна в Україні, що вона для вас значить?

Війна завжди значить горе і гнів, втрати і боротьбу. Я й зараз в АТО, вже дев’ятий місяць. Щоправда, не на передовій: наша бригада охороняє штаб АТО, так що, окрім безпілотників та шпигунів, нічого такого не бачив. Не просив такої долі, так випало.

1

— Як ви гадаєте, коли і як завершиться АТО?

Це надовго. Якщо порівнювати з хворобами, маємо не грип, а рак. Розростання пухлини начебто зупинили, метастази рубаються, але лікування буде тривалим, важким і кривавим, з операціями та пересадками. Це мобілізує Україну, мобілізує народ. Не маємо права на поразку, права на смерть, бо несемо непозбувну відповідальність перед минулим і майбутнім. Маємо стати сильними та єдиними.

— Що, на вашу думку, очікує Україну в майбутньому?

— Футурологи в один голос нашіптують та викрикують, що майбутнє за технологіями від роботів і штучного інтелекту аж до сяючої точки сингулярності, за якою настане такий стрибок все тих же технологій, який навіть вигострений розум футурологів не в змозі описати. Така точка справді буде, але за нею має нарешті з’явитися людина. Нині з вікон авто, з ілюмінаторів літаків, космічних кораблів визирають все ті ж кроманьйонці з неандертальцями. Віриться, що наша Україна є одним із осередків, де зростає людина майбутнього. Ми бачимо, як змінюються наші люди, змінюється народ. Чиновники перестають бути самозваними богами через те, що люди відмовляються вірити в їх божественність. Тепер таких богів жбурляють в бак для сміття, де їм і місце. Без всякого пафосу, націоналізму, шовінізму та інших словоблудь вірю, що моя земля, мій народ будують щось вартісне й вагоме, творять нові цінності й значення, котрі змінять світ на краще.

Розмову вів Микола Петращук

  • Виталий

    Может, оно и так, но что делать людям за 30 в этой долбаной стране с этим долбаным правительством?!