Ярослава Литвин: «Люблю багатовекторні тексти, коли герої та події викликають суперечливі емоції»

lytvyn2

Фото з особистої сторінки Ярослави Литвин на Facebook

Ярослава Литвин — молода українська письменниця, авторка книг «Ігри», «Пухнаста» та «Роза Вітрів». Остання вийшла друком у видавництві «Смолоскип» зовсім нещодавно, у 2015-му.

«Роза Вітрів» — це повість на 224 сторінки й клубок червоних ниток на обкладинці. А ще це ім’я молодої художниці, власне, її історія про роботу з піару безхатченків, про найгіршого й найпрекраснішого чоловіка водночас, про здорове почуття гумору й не дуже здорове кохання.


— «Роза Вітрів» — це третій роман у твоєму послужному списку, але в ранніх інтерв’ю ти називала геть інші цифри, пояснюючи це тим, що часто пишеш для себе, «в стіл». Тож який дійсний порядковий номер «Рози»?

— Чесно кажучи, я вже навіть не знаю, як рахувати, тому що постійно пишу по декілька текстів одночасно. Одні дописую, інші так і зависають у повітрі.

— Тож у шухляді покоїться лише недописане, що чекає свого часу, чи є й завершені твори, які з певних причин ти не вважаєш доречним виносити на публіку?

— Тексти лежать. І я їх тримаю при собі не тому, що вони категорично невдалі. Просто часто буває, я не можу домовитися з персонажами. Вони ведуть історію в один бік, я ж маю іншу точку зору. Буває, я їх не чую або не розумію. Можливо, на все свій час. А поки що хай побудуть лише для мене.

— Ти народилася на Камчатці, а вже згодом переїхала з сім’єю до Білої Церкви. Про твій дебютний роман «Ігри» було сказано, що перед роботою над ним ти спеціально поставила собі на мету написати його саме українською. Отже, раніше ти писала російською? Що змусило тебе зробити свідомий вибір на користь солов’їної?

— Колись ми з дівчатами поїхали до Львова, й мені було доволі соромно, що я не все розумію і не можу вільно розмовляти українською. Тому вивчити мову стало вольовим рішенням.

— Написання книжок українською — щось подібне до власного челенджу?

— Ну спершу це було так, насправді, правди ніде діти. А потім мені сподобалося, як мій голос звучить українською. Ти помічала, що коли ми говоримо іншою мовою, наш голос трішки змінюється?

— Серед української інтелігенції роками, якщо не десятиліттями, точаться суперечки щодо російськомовних українських авторів. Яка твоя думка з цього питання? 

— Я б виходила не з мови, а з вектору їх розвитку. Якщо, скажімо, письменники пишуть російською з наміром вийти саме на російський ринок й виступати у Московії, ставши частиною їх літпроцесу, я не можу їх вважати українськими. Важливо не те, якою мовою говорить людина, а те, що вона хоче сказати.

Фото з особистої сторінки Ярослави Литвин на Facebook

Фото з особистої сторінки Ярослави Литвин на Facebook

— Головна героїня «Рози Вітрів» — художниця, піарниця, творча натура… Зважаючи на твою біографію, можна припустити, що персонаж частково списаний із тебе самої. Чи правильні ці здогадки?

— Мені насправді нецікаво про себе писати. Так, персонажі та сама Роза мають якісь мої риси, але тому, що вони народжуються через призму мене й мого Я. Але в багатьох моментах ми суттєво відрізняємося. Я не завжди підтримую персонажів у їхніх вчинках, але завжди намагаюся розуміти.

— Англійська письменниця Доріс Лессінг зауважила, що в її книжках кожен виділяє те, що особисто йому болить: політика, фемінізм, любовна драма. Проте майже ніхто не здатен сприймати картину в цілому, не акцентуючи увагу на окремих фрагментах. Чи траплялося тобі, що читач трактував «Розу Вітрів» не так, як було задумано?

— Ми бачимо світ через призму себе. Так само відбувається прочитання тої чи тої книги. У кожної людини свій окремий досвід, тому вона акцентує увагу на тому, що їй найближче. Через це я і люблю багатовекторні тексти, коли герої та події викликають суперечливі емоції.

Стосовно «Рози», то багато хто каже, що це сумна історія. Мені ж книжка не бачиться депресивною, скоріше різнокольоровою. Наприклад, дуже різні думки викликає постать Єжи. Доходить навіть до агресії.

roza_vitriv

— Як відбувається процес створення персонажу? Це збірний образ, чи герої є прототипами реальних осіб?

Я би сказала, що він програмується. Дуже важливо для тексту правильно прописати персонажа, його вихідні дані. Це дає в подальшому можливість персонажу взаємодіяти з простором й іншими героями самостійно. Немає цієї штучності, коли персонажі ніби шматки картону з намальованими очками.

Тоді відходить на задній план те, звідки саме були взяті ті чи ті риси, кольори волосся й форми вух. Для мене процес візуалізації головної діючої особи тексту нагадує процес підбирання правильної комбінації цифр у сейфі. А потім — клац! — і ти розумієш, все вдасться.

 

Читати також: Творчість, любов, піар художниці на ім’я Роза 

— В одному з попередніх інтерв’ю ти казала, що писати починаєш із перших речень, що крутяться у голові, а потім сюжет додумується вже в процесі. Чи залишила ти цю звичку? Як писалася «Роза Вітрів»?

— Так само писалася — з сюрпризами. Правда, я писала її сім років тому. Зараз я вже пробую все ж приблизно визначити точку А і точку Б.

— Тобто «Роза Вітрів» — один із романів «з шухляди»?

— Так, я не думала, що він піде у світ. Це моя улюблена історія — про те, як слова людей здатні впливати на життя інших. Під час Революції Гідності мене впізнала дівчина й спитала мене, чи це не я часом написала «Розу Вітрів». Я дуже сильно здивувалася, адже «Розка» ніде не друкувалася. Хіба кілька уривків у мережі. Я давала текст читати друзям, ймовірно, він почав жити своїм життям, подався в мандри. Це мене справді надихнуло, і я вирішила відправити рукопис на конкурс.

— Яким уявляєш свого читача? Для кого ти передусім писала цей роман?

— Свинство, але для себе і своїх друзів. Свого читача намагаюся не уявляти. Це як дивитися вниз, коли ти обережно пробираєшся над прірвою

— «Роза Вітрів» була опублікована через перемогу в конкурсі видавництва «Смолоскип», хоча конкурс призначено для новачків, дебютантів. Як так сталося?

— Ніколи над цим не замислювалася, чесно кажучи. Певно що магія.

— Наскільки вважаєш літературні конкурси об’єктивними? У які двері порадила б стукатися молодому автору?

— Не може бути об’єктивності в тому, що стосується творчості. Незважаючи на це, конкурси відсіюють слабкі тексти й відбирають ті зернятка, що можуть прорости. Звісно, молодим авторам я би радила пробувати, не здаватися, вірити в себе й працювати над своїми текстами.

— А як щодо самвидаву? Чи можливо самостійно успішно просувати свій роман чи поетичну збірку без підтримки видавництва?

— Я щиро вірю, що немає нічого неможливого. Але ідея самвидаву особисто мені не подобається. Можливо тому, що для самвидаву потрібно бути спеціалістом із самопіару. А з цим у мене проблеми.

— Ти згадувала, що під час написання роману «Ігри» спеціально для «Коронації слова» у твою перемогу майже не вірили. Як вдалося переступити через сумніви й усе ж таки довести справу до кінця?

— Рано чи пізно в житті людини стається такий переломний момент, коли вона починає слухати тільки себе, руйнувати або ж будувати. І це не завжди виклик, скажімо, долі чи суспільству. Це скоріше питання до себе, чи зможу я.

— Як же зрозуміти, що от цей роман має й далі залишатися лише вордівським файлом чи стопкою паперу на письмовому столі, а от цей треба опублікувати? Які твої особисті критерії оцінки?

— Примітивні: я дослухаюся до думки інших. На жаль, у тому, що стосується власної творчості, ми доволі короткозорі.

— Хто твої перші читачі? Кому довіряєш перше прочитання та винесення вердикту?

— Тут я теж банальна. Звісно, найближчому оточенню. Але перший час я дуже болісно сприймаю критику, тому прошу висловлюватися обережніше.

 

Читати також: Пухнаста, Піпетка – хто або що далі?

— Ти маєш на своєму рахунку вже три опубліковані прозові романи, але у твоєму творчому доробку є і вірші. Чи є в планах видання поетичної збірки?

— Колись я про це думала, але певно що ні. Я до своїх віршів не ставлюся серйозно. Проза для мене складніша й, відповідно, цікавіша. Це мабуть щось із області потреб. Я страшенно люблю, коли в моїй голові вибудовується якийсь інший світ.

— Якби не література, чим би ти займалася?

— Малювала, танцювала, вигадувала рецепти неймовірних страв, створювала одяг, подорожувала. Оп, я все це і так роблю. Власне, те саме б і робила — творила. Але не словами.

Фото з особистої сторінки Ярослави Литвин на Facebook

Фото з особистої сторінки Ярослави Литвин на Facebook

— Питання, яке, мабуть, цікавить багатьох: чи можна прожити на письменницькі гонорари в Україні? 

— Я чула, що деяким українським письменникам вдається, що дарує надію на те, що це все ж можливо. Для інших література — це хобі. Але ж існує байка про голодного митця, може, так і має бути.

— Над чим ти зараз працюєш?

— Зараз я працюю над науково-фантастичним романом під назвою «Сюзанна і рафінад». Сюжет розкривати поки що не хочу, але це буде щось відмінне від усього, що я писала раніше. І, як і все нове, цей текст викликає в мене хвилі непевності, на яких я вперто гойдаюся. Але нічого.

— І наостанок, з опитувальника Марселя Пруста: ким би тобі хотілося бути, якщо не собою?

— Космонавтом. Хоча, може я ним ще і буду.

 

Розмову вела Інгрід Абуладзе