Богдан Бойчук: «Ми зробили дуже просту річ — створили нову сторінку в українській літературі»

Кадр із фільму Олександра Фразе-Фразенка “Акваріум в морі”

Кадр із фільму Олександра Фразе-Фразенка “Акваріум в морі”

Форум Видавців продовжує серію інтерв’ю «Літературні міграції».

Богдан Бойчук — поет-модерніст, прозаїк, перекладач і літературний критик, співзасновник Нью-Йоркської Групи поетів; автор поетичних та прозових книг «Час болю», «Спомини любові», «Вірші для Мехіко», «Мандрівка тіл», «Дві жінки Альберта», «Три романи», «Над сакральним озером» та ін.

Письменник народився у с. Бертники Монастириського району Тернопільської області. У 1944 році був засланий до табору переміщених осіб в місті Ашаффенбурґ (Німеччина). У 1949 році переїхав до США і оселився в Нью-Йорку. У 1957 році закінчив студії з електроніки в Міському коледжі Нью-Йорка і працював інженером. У цьому місті почалась також і його літературна діяльність.


— Ваша дебютна збірка «Час болю» вийшла 1957 року. Вже сама її назва говорить про те, що, вочевидь, письмо для Вас є певним способом говорити про наболіле. Зрештою, з того часу Ви часто пишете у мінорному ключі. Як Ви пояснюєте це для себе, і наскільки поезію можна пов’язувати з болем?

Boychuk

Бачите, я був свідком Голокосту, військових жахіть на Заході, в Німеччині. І темрява увійшла у мій дух, також відбилася у моїй збірці, яка в основному є драматична і експресіоністична. Це була проблема пережиття, але із ходом часу світло почало просякати в мою поезію. Я це запримітив, коли написав цикл «Молитви». Це вже річ ясна в основному. Це моя розмова із Богом. Я не потребую жодного посередника між мною і Богом. Я прочитаю Вам одну молитву «Устні мої отверзеши»:
Відкрий уста мої,
щоб слова виходили
повні і чисті,
як сльози,
обдихані духом
Твоїм.

Щоб на галявині віддиху
Твого
зазвучали фіялково.

І заходили в душі
опущених,
наче надія на
Тебе.

До речі, коли мене забирали німці із собою, мій батько дав мені молитовник, який є на староцерковній мові. І цю староцерковщину я певний час сприймав як поезію. Як бачите, це унікальні молитви. Я просто маю надію, що Богові такі молитви будуть більше подобатися як стандартне повторення щодня, щороку. Але це є тільки припущення. Навіть у цих молитвах є ще пасма темряви. Я припускаю, що темрява до якоїсь міри стала частиною мого духа і вже буде зі мною до смерті.

— Значне місце у Вашій творчості посідають поеми. На мою думку, це саме той жанр, у якому Ваша індивідуальність, стильова манера проявилися в повній мірі. Наскільки цікавий Вам саме цей жанр?

— Після першої збірки «Час болю» я відчув потребу написати велику поему. Ця поема таки була написана і називається «Земля була пустошня». Нікому вона не подобалася і, зрештою, мені, бо я ще був не готовий до таких речей. І я викинув її із свого доробку. І час до часу хтось знаходив її в книгарнях на моє велике розчарування.

Коли людина щось напише, то ці гріхи тягнуться за нею ціле життя. Я не здався і вирішив спробувати ще і написав поему «Подорож з учителем». Ця поема подобалася мені на пів, але вона вже не була такою поганою, щоб я викидав її із свого доробку. Та я ще не був вдоволений і взявся до цієї теми ще раз і написав «Любов у трьох часах».

Це дуже складна річ. Одна із моїх найкращих, без сумніву. Вона була перекладена англійською мовою і видана. Поема має 16 частин, кожна складається із 3-х віршів. Перший вірш я написав у майбутньому часі, але майбутнє насправді не існує. Це лише пісня, уява, ілюзія: «помариш ще білолистям/ щоб виросло білими персами /дівочі перса облистило/ щоби об пестило …» Отож, перша частина це вимір уяви. Другий вірш написаний у сучасному часі. Я написав його вільним віршем: «облипаєш залицяннями мужчин/ на сорок другій вулиці / голими грудьми/ ковськими бердами/ набряклими вустами …». Це така проста буденщина. А третій вірш написаний у минулому часі. Минуле, звичайно, існувало, це історія. Моя історія — це Голокост:
вночі ґестапо пробивало пострілами темряву,
дірявило її — і через діри затікав у мою кімнату
плач жінок і дітей. Крізь мури пропихалися
тремтячі руки і благали милосердя.
Такі були три спроби охопити добу.

— У статті «Про релятивну абсолютність і навпаки» Ви говорите про релятивізм, відносність людських знань, як про «найбільше добро нашої епохи». Для Вас як для митця важливо перебувати у такому стані пошуку, сумніву чи до цього зобов’язувала сама модерна епоха?

— Сумнів мене звичайно супроводжував через ціле життя. Я в ніщо повно ніколи не вірив. Я любив жінок, людей, спілкувався з ними і не вірив. Такий мій хід через життя.

— Часто критики пов’язують Вашу творчість із філософією екзистенціалізму. Ви з цим згідні?

— Після того, що я пережив під час війни я почав ставити питання: чи Бог існує?; якщо існує, то як він міг таке дозволити? Що дійсно є призначенням людини? Це вічні питання, на які немає відповіді. Для нашої генерації старався дати відповідь екзистенціалізм. Жан-Поль Сартр просто казав, що Бога нема, людина немає ніякого призначення, немає ніякої сутності. Альбер Камю був більш поблажливий. Він казав, що те, що людина робить все таки має значення. І тим, що людина робить, творить сама себе, мені це дуже відповідало, бо я любив працювати, все життя щось робив, тобто творив сам себе і був дуже задоволений. А екзистенціалізм в мене виявився тільки у двох віршах. «Де суть була» і це був один із моїх перших віршів: «Де суть була осталися одгадки/ десь дім стояв, та як його знайти(…)». І сумнів, про який ми згадували, по своїй суті є екзистенціальним. Другий вірш «Селянин» поєднує експресіонізм Стефаника із екзистенціалізмом:
Ішов ріллею.
Срібна голова
звисала між плечима.
Обличчя
боронами зрите,
і борозни в ногах.

Ішов.
У жмені репаній
останній клаптик неба,
у серці
грудка чорнозему.
А сонце розливалося
під босими ногами
і пекло.

Упав хрестом.
Клаптик неба
виховзнув з руки.
Торкнув устами
лоно чорної землі
і почорнів.
Тут і закінчується мій екзистенціалізм.

— Ваші романи вийшли друком лише у 2000-них роках, адже до прози у своїй творчості Ви звернулися пізніше. Чим була викликана така потреба?

— Десь у 70-80-х роках поезія стала мені затісна і я вирішив взятися до прози. І, звичайно, не почав писати короткі речі, а хотів написати цілу трилогію, яка б охопила частину мого життя. Ну, трилогія мені звичайно не вийшла, бо я ще не був готовий. Я переробляв її десятки разів, але нічого не вдавалося. Щойно після 2000-ого року я написав роман «Дві жінки Альберта». Я не був дуже задоволений тим романом, але я зрозумів прозу.

Я зрозумів композицію прози і вже знав що з прозою робити. Я маю кілька цікавих романів. Думаю, «Над сакральним озером» дуже добра річ. Минулого року вийшла книжка «Прощання в Парижі». Я там маю п’ять коротких речей. Кожна річ написано в різному стилі.

Мені дуже подобається міні-роман «Прощання в Парижі» в легкому французькому стилі. Я в цій книжці затираю границі між поезією і прозою. І «Прощання в Парижі» було також моїм прощанням з прозою. Якось так раптово. Я вернувся до поезії. Маю вже давніше готову збірку, яка називається «Там, де тебе нема».

Це такі розмисли метафізично-філософські. Мій друг художник, Юрій Соловій, створив серію картин «Тисяча голів». Кожна голова інакша. Мені стрілило в голову написати тисячу віршів. Звичайно, чи я напишу тисячу віршів залежить вже не від мене (сміється). Але написав уже 280.

Я не спішуся, бо нема куди спішитися. Вірш приходить — я записую, приходить із пам’яті чи з минулого — записую. Значить, ще маю ціль до смерті. А далі побачимо, як буде після смерті. Ще вийде книга моїх статей. Я не хотів цього видавати. Але Василь Ґабор взяв це з собою, йому статті подобалися і він відредагував їх. Там буде секція про модерний театр. Ця тема і до сьогодні актуальна, бо в нас нема модерного театру. Я маю секцію про модерний балет (також актуальна тема). І тоді деякі статті про світову й українську літератури. Загалом, мабуть, чотириста сторінок вийде.

— Сьогодні Ви проживаєте в Україні. Чи відчуваєте зв’язок із українським читачем та сучасним літературним процесом на Україні?

— Бачите, я приїхав в Україну з бажанням увійти у літературний процес. Нічого воно мені не здійснилося. Теж тоді і у Спілці письменників був. Це, по суті, совєтчина тягнеться далі, там вісімдесят відсотків графоманів. А молоді постмодерністи, з якими я міг знайти спільну мову, якось так різко поставилися проти своїх батьків, просто заперечували їх.

Кожна генерація приходить, щоб заперечувати своїх батьків, але заперечувати треба творчо. Тоді ми маємо творчу дискусію. Коли існує між генераціями творча дискусія — це вже дуже позитивний акт. Цього не сталося.

Друге, що мене відштовхнуло від молодих це те, що вони весь час хваляться, весь час рекламуються, весь час вилазять з штанів, щоб розважати молодь. Завдання письменника не є розважати. Завдання письменника є показувати людині нову дорогу, нові виміри, чи то життя чи поза життям.

Це має робити письменник, а не забавляти когось. Так, я не знайшов спільної мови з ними, на жаль. Так я став перед дилемою чи лишатися в Україні, чи вертатися назад. Я вже хотів вертатися назад до Америки. В кінці я собі сказав: «Мені не потрібні ні одні, ні другі. Я можу стояти сам».

І стою сам, творю свій власний альтернативний літературний процес. Крапка. Якщо йде про читача, я не можу нарікати, кілька моїх книжок, антологія Нью-Йоркської групи розійшлися. Отже, є люди, які розуміють, що ми зробили. А ми зробили дуже просту річ — створили нову сторінку, інакшу сторінку в українській літературі і цього ніхто не заперечить.

Шістдесятники були дуже популярні свого часу, бо акцентували політику. Нью-Йоркська група розвивалася без популярності, акцентуючи естетику. І ми виграли. Бо мій друг, славний американський поет Стенлі Кюніц, знав також Драча, перекладав його вірші. І весь час питав мене: «Ну як там Іван?». Коли я йому сказав: «Іван пішов у політику», він відповів тоді: «That is the end of his poetry» (Це кінець його поезії). І це правда. Треба стояти на творчих, а не політичних принципах.

— Ви також взяли участь у зйомках фільму «Акваріум у морі. Історія Нью-Йоркської групи поетів», презентація якого відбудеться на цьогорічному Форумі видавців. Які у Вас враження?

— Я ще не бачив цього фільму. Проте маю надію, що кожен поет буде висловлювати в тому фільмі свій власний погляд на поезію, своє власне світобачення, бо такий був наш принцип. Ми не хотіли встановлювати ніякого одного стилю для групи. Ми хотіли, щоб кожний наш член був індивідуальністю, розумів поезію і модернізм по-своєму.

 

Читати також: Олександр Фразе-Фразенко: «Не обов’язково боротися за незалежність України, щоб бути українським поетом»

 

— У межах Форуму видавців також запланована спеціальна програма для членів Нью-Йоркської групи поетів. Вперше за стільки років усі члени Групи зберуться разом на Україні, у Львові. Чи плануєте Ви взяти участь у цих заходах?

— Так, я хотів би бути у Львові. Люблю Львів. І хотів би, щоб мене поховали десь там на Високому замку. Навіть створив собі епітафію:
Я хотів би спочивати
на Високому замку,
щоб цілу вічність
дивитися на Львів.
Але треба ще роздобути трохи слави, щоб таке відбулося (сміється).

Розмовляла Мар’яна Зеленюк, Форум Видавців