Засновники івано-франківського видавництва “П’яний корабель”: “Ми чесно орієнтуємося на меншість, на тих, кому цікаві трохи інші тексти, дещо відвертіші та жорсткіші”.

«П’яний корабель» — молоде українське видавництво, що базується у Івано-Франківську. Його засновниками є Христина Михайлюк (директор, промоутер) і поет Мірек Боднар (перекладач, редактор).

Попри статус молодого видавництва, «П’яний корабель» вже засвітився знаковими виданнями. Одним з таких безумовно є повна збірка віршів поета, містика і музиканта Джима Моррісона «Американська молитва».

Отож далі про «Корабель», «шамана» і поезію загалом.

Олександр: Почнемо традиційно, а отже з видавництва. Кому спало на думку організувати? Яку переслідували мету і чого чекаєте від проекту загалом? І чому «П’яний корабель»?

Христина: Первинна ідея належить Мірекові, він мріяв про своє видавництво кілька років. Мені теж імпонував цей задум, але я, відверто кажучи, спочатку боялася його втілювати. А потім подумала: «Якщо не зараз, то коли?». Щодо мети, то, перш за все, ми просто отримуємо насолоду від процесу видання книжок, бо працюємо з текстами тих авторів, яких самі любимо, і дуже радіємо, що можемо поділитися ними з українськими читачами.

Від проекту очікуємо, що читачі отримуватимуть таке ж саме задоволення від читання, від тримання, розглядання наших книжок, як ми від створення.

А щодо назви видавництва, то ми сподіваємося, що алюзія зрозуміла нашій цільовій аудиторії. До того ж, порт Франківськ — це місце, звідки наш «П’яний корабель» вийшов у плавання.

О: Можу помилятися, але думаю, що «П’яний корабель» передусім знають як видавництво, яке подарувало читачам українські переклади віршів Джима «Шамана» Моррісона. Навряд чи задум був миттєвим. Тож як довго виношували ідею? Кому першому спало на думку і як самі ставитеся до Моррісонового доробку?

Мірек: Думаю, Ви не помиляєтеся, хоча він вийшов уже після збірки віршів Рафала Воячека (нашої першої книжки), теж не менш культового і знакового поета, такого собі польського Єна Кертіса, але, на жаль, менш відомого в Україні. Моррісона я почав перекладати ще задовго до того, як ми з Христиною вирішили, що засновуємо своє видавництво. Перекладав просто так, для себе, у шухляду.

На момент створення видавництва у мене вже був перекладений весь корпус текстів Джима.

Тож думок, вагань, з чого починати, у нас не було. Моррісон мав бути нашим першим виданням, але виникли певні обставини і довелося спершу видавати Воячека. До Моррісонового доробку ставлюся як і до будь-якої доброї поезії, просто насолоджуюся нею, перечитуючи і знаходячи кожного разу якісь нові пласти, сенси, алюзії.

О: Скажіть чесно, наскільки страшно було видавати поезію, яку безумовно не назвеш маслітом, в країні, де панує трикутник «Жадан-Бубабісти-Костенко»? Бо надто вона відмінна від того, що користується популярністю.

Х: Страшно було вникати у всі адміністративно-бюрократичні нюанси та процедури. Але виявилося, що в них нічого страшного немає. Ну, майже.

Щодо популярності, то згаданий Вами трикутник вже зайняв своє почесне місце в історії української літератури, ми не мали амбіцій зваблювати їхню аудиторію. Ми чесно орієнтуємося на меншість, на тих, кому цікаві трохи інші тексти, дещо відвертіші та жорсткіші. Бачимо, що попит на них теж є, звісно, не масовий, але й ми не мали жодних ілюзій щодо смаків та вподобань більшості.

Окрім цього, ми збираємося видавати не тільки поезію, а й прозу. Наприклад, нашою третьою книжкою буде збірка новел «Злодій» німецького експресіоніста Ґеорґа Гайма в перекладі Ольги Свиріпи. Тобто від нас і надалі варто чекати рок-н-ролу. У випадку Гайма радше хардкору, який може збентежити читачів. Непозбувно. Бо справжня література — це завжди вихід із зони комфорту.

М: Мені не було страшно до того моменту, поки не з’явився відкритий лист Павла Шведа про подальшу долю проекту «Komubook» і коли з’ясувалося, що Джеймс Джойс, Вірджинія Вулф, Трумен Капоте, Джозеф Конрад, Маркіз де Сад, Філіп К. Дік, Гантер С. Томпсон, Вільям Берроуз, Річард Бротіґан — це «специфічна література». От тоді мені реально стало страшно. Якщо люди не читають і, судячи з обговорення, не збираються читати вище перелічених авторів, класиків світової літератури, то куди премося ми зі своїми Воячеками і Гаймами? Але нічого, згодом мене попустило і я подумав, що оскільки ми вже назвалися кораблем, то мусимо бути деякою мірою і криголамом, щоб хоч трохи пробити лід всієї цієї пафосно-сопливої і претензійної літератури, яка останнім часом переважає на ринку.

О: Побутує думка, що американська поезія 60-х зупинила війну у В’єтнамі. Читаючи вірші Моррісона, періодично знаходиш паралелі і алюзії на ті події. Як вважаєте, чи має поезія таку силу зараз і чи мала колись взагалі? Можливо, то просто було потрібне місце і потрібний час?

М: Це, швидше, якась така дуже красива метафора, красива фраза: поезія зупинила війну. Чому тільки поезія? А як же ж проза, проза залишалася осторонь від війни? А мистецтво? Я б не хотів говорити про силу поезії, я б, скоріше, поговорив про її слабкості, про це її вічне перетягування ковдри на себе, якесь таке месіанство: ах, Поезія, ах, Поет! Але про це все вже написав Вітольд Ґомбрович у своєму есе «Проти поетів», тож можу лиш повторити услід за ним: «Тисячі людей пишуть вірші, сотні тисяч схиляються перед цією поезією, видатні генії висловлювалися віршем, з прадавніх часів Поетів ушановують — я ж проти цього огрому слави зі своєю підозрою, що поетична літургія відбувається у цілковитій пустці». Тобто я це все веду до того, що вплив і сила поезії надто перебільшені, що поезію насправді читають і розуміють одиниці. Поезія — це останній плацдарм для нескорених, але скільки нас, тих нескорених, лишилося? Одиниці.

О: А як щодо української сучасної поезії? Чи має вона рушійну енергію? Чи може надихати людей на великі зрушення?

М: Чесно кажучи, останні два-три роки я не дуже слідкував за сучасною українською поезією, за винятком кількох авторів, тож не бачу цілісної картини. Але що стосується Ваших запитань, то, як на мене, функція справжньої поезії — розширяти приватні горизонти, а не організовувати масові зрушення.

О: Одним із секретів успіху The Doors були дивні і незрозумілі більшості поезії Моррісона, які попри це все одно чіпляли людей за живе. Читаючи збірку, постійно наштовхуєшся на ті ж самі алюзії на В’єтнам, на окультні традиції, міфологію і загадки, розгадавши які людина, умовно кажучи, може отримати ключ до раю. Отож, наскільки складно було працювати над перекладом і наскільки ці теми близькі вам самим?

М: Над перекладом працювалося легко, у Джимовій поезії немає нічого такого, що потребувало б якихось спеціальних знань і було б важко перекласти. Ґері Снайдер якось писав про деякі зі своїх віршів так: «Я прагнув зовнішньої простоти, що була б наповнена тривожною глибиною». От у Моррісона якраз цей випадок, він виражається дуже просто, але ти розумієш, що за цією простотою ховається величезний досвід осмислення всіх цих традицій, міфологій і загадок. А теми, звісно ж, близькі, інакше я б не брався його просто так перекладати.

О: Які плани у видавництва? Чим збираєтеся захопити читача у новому році?

Х: Я точно знаю, чим не збираємося захоплювати читача, — презентаціями. Нам не імпонує концепт звичних літературних презентацій, це нудно. Ми мали амбіцію робити ненудні, атмосферні, мультимедійні презентації. Зробили одну таку open air у рідному Івано-Франківську, вона пройшла успішно, таке собі свято для друзів. Але ми зрозуміли, що воно забрало в нас невиправдано багато енергії та ресурсів, які краще вкласти в самі книжки. До того ж, ми видаємо мертвих, яких неможливо привезти на презентацію. А я не думаю, що комусь буде аж так цікаво подивитися чи послухати тільки нас з Міреком, ну, максимум, людей, які працювали над книжкою.

Звісно, якщо в нас буде достатньо фінансової свободи і натхнення, то ми будемо організовувати поодинокі, але яскраві події. Ну або нам зроблять пропозицію, від якої не зможемо відмовитися, таке зрідка трапляється. А наразі нехай наші книжки говорять самі за себе. Намагатимемося спокусити читача їхньою якістю.

О: І останнє питання, восьме, на знак безкінечності: якби була можливість поспілкуватися з Джимом Моррісоном тут і зараз, що ви йому сказали б?

Х: Знаєте, колись Джонні Деппа запитали щось на кшталт: «Якби ти потрапив до раю і побачив Бога, що б ти йому сказав?» Депп відповів: «Вау!» Ну ось.

М: Джим любив давати інтерв’ю, напиваючись у процесі. Тож наша з ним розмова десь так би й проходила, я б його просто інтерв’ював за спільним розпиванням якогось бурбону чи пива.

Читайте також: Коли ти чужий – огляд книги віршів та записів Джима Моррісона