Інтерв’ю з Олександром Есауловим – письменником і одним з учасників ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС

У видавництві “Теза” побачив світ новий роман Олександра Есаулова “Чорний ворон”. Цей твір вийшов у серії “Дитячий детектив”, у якій вже надруковано 10 книжок автора.

Для оформлення обкладинки “Чорного ворона” автор звертався в СБУ, для назви шукав символ у живій природі, а у творі намагався показати діткам рідне місто, у якому вони живуть. В інтерв’ю проговорили й досить болісну тему: трагедію на Чорнобильській АЕС. Ця тема близька письменникові, адже він брав участь в роботах з ліквідації наслідків аварії. До 30-річчя найбільшої техногенної, екологічної і гуманітарної катастрофи людства Олександр Есаулов написав книжку “Мамо, що то було?”.

Яр Левчук: Пане Олександре, ми з Вами познайомилися на церемонії нагородження переможців міжнародного літературного конкурсу “Коронація слова”. Ви тоді написали найкращий кіносценарій для дітей. Що далі відбулося з роботою?

Олександр Есаулов: Це був кіносценарій на першу книжку із серії “Дитячий детектив” під назвою “Кенінгова колекція”. Ним зацікавилася одна з робітниць телеканала “1+1”. Я зустрічався із нею, ми поспілкувалися, ніяких договорів поки не підписали. Лише усна домовленість.

Я. Л.: Цікаво, про що цей сценарій?

О. Е.: Ця історія реальна. В Голландії жив такий собі колекціонер Кенікс, у сценарії він Кенінг, я навмисно трошки поміняв прізвище, щоб до мене не було ніяких претензій. Кенікс зібрав дуже велику мистецьку колекцію – це малюнки відомих майстрів, наприклад, художника Леонардо да Вінчі та багатьох інших. Коли розпочалася криза 30-их років XX cторіччя, він мусив закласти цю колекцію в банк, щоб отримати кредит, але повернути її назад не зміг.

Ця колекція пішла-пішла-пішла по руках і, врешті-решт, опинилися в руках, не у кого іншого, як Адольфа Гітлера, бо ж він вважав себе художником. Свого часу він навіть поступав до Віденської академії образотворчих мистецтв. На жаль, він не вступив до цієї школи. От коли б поступив то, може, і історія пішла б іншим шляхом (посміхається).

І коли в 1945-ому році радянські війська взяли Берлін, то звідти почали забирати те, що фашисти вивезли із Радянського Союзу, і на додаток ще щось. До речі, зі столичного музею Варвари і Богдана Ханенків, він колись називався Київський музей західного та східного мистецтва, вивезли більш ніж 20 тисяч експонатів.

До Києва потрапила третина колекції Кенікса, частину вивезли до Москви в Музей ім. Пушкіна, а частину в Ленінград до ермітажу. Ця колекція жодного разу ніде в Україні не експонувалася. І Президент України Леонід Кучма повернув її в Голландію – просто так! Це я вже дізнався з Інтернету, коли шукав інформацію. І я собі подумав: а раптом із цієї колекції щось пропало? Кілька малюнків. І от українські дітки знаходять якусь ниточку.

Поїхав до столичного Музею Богдана і Варвари Ханенків на консультацію і здивувався. Після розмови із хранителькою цієї колекції, виявилося, що я мав рацію, справді так було. Кілька малюнків пропало. І от у моїй книжці дітки натрапляють на щось незрозуміле: якийсь план, а на зворотному боці акт, датований 1945 роком! Їм це все цікаво і вони починають розкручувати цю справу. І так появилися герої цієї серії, а з неї надруковано вже 11 книжок, дві ще лежать у видавництві. Героїв моєї серії “Дитячий детектив” звати: Льоха на прізвисько Холмс, Міха на прізвисько Ватсон і Льохіна сестра Настя на прізвисько Бонасьє. І вони почали розкручувати одну справу за іншою.

Я. Л.: Пане Олександре, ми вже почали говорити про ваші детективи, які виходять у видавництві “Теза”. Розкажіть, будь ласка, докладніше про концепцію цих детективів. Як зав’язалася ваша співпраця?

О. Е.: Видавництво “Теза” розташоване у Вінниці. До речі, там мешкають мої батьки і брат із родиною. Коли я заліз в Інтернет і почав шукати, виявилося, що вони знаходяться недалечко від моїх батьків. Я зателефонував до видавництва, запропонував їм видати дитячу книжку. Вони тоді видавали книжки для дітей молодшого віку, тому передали мій рукопис Братам Капрановим. Брати Капранови її взяли і видали п’ять книжок з цієї серії (йдеться про серію “Заекрання”, до якої входять: “Game over!”, “Антивірус”, “Канікули для Інформи”, “Вихідний формат”, “Таємниця Великого Сканера” – Авт.). У 2013-2014-ому роках вона перевидана харківським видавництвом “Фоліо”. А ці видання побачили світ, дістали непогані відгуки і тоді у видавництві “Теза” мені запропонували написати дитячі детективи. Я подумав – а чом би й ні? І з того моменту я зайнявся Кенінговою колекцією. Зараз у “Тезі” виходять більшість моїх книжок. Видавництво вже випустило 15.

Я. Л.: Нещодавно вийшла нова книжка “Чорний ворон” із серії “Дитячий детектив”. Розкажіть про неї.

О. Е.: Ця книжка про сьогодення. Про те, що відбувається останні три роки. У книжці відбувся теракт, поранило дівчинку, Льохину знайому, і його самого ледь не поранило. І хлопці зачепилися за це, мовляв: як так, на нашій рідній землі й теракт!.. До речі, герої цієї книжки живуть в Горобинівці. Якщо хтось читає, той одразу пізнає Ірпінь. Я сам живу в Ірпені.

Я. Л.: Ця книжка про ваше місто?

О. Е.: Так. Я навіть назви вулиць не міняв.

Я. Л.: Ви намагаєтеся зробити упізнаваним власне місто?

О. Е.: Так, я намагаюсь писати книжки таким чином, щоб читач читав і бачив, що воно таке. Це все для того, щоб дитина читала і уявляла собі все у голові. Набагато простіше писати, коли ти сам бачиш з чого ти пишеш.

Я. Л.: У книжці є окрема сюжетна лінія, в якій діти шукають власних предків, дідів-прадідів. Одна з героїнь ходить до музею, їздить в село, шукаючи власні корені та рідню. Ця тема трендова й модна, письменники багато пишуть про це. Навіть згадувані Брати Капранови у новому романі “Забудь-річка” взяли подібну тематику. Ви свідомо взяли цю тему?

О. Е.: Про те, що ви кажете, чую вперше, чесне слово. Я просто взяв як сюжетну лінію – дівчинка зацікавилася долею свого прадіда – хоче знати правду! Все. Не корені шукає, просто знати правду. Начебто всі радянські нагороди в діда, а тут бац! А він служив в УПА! Як же так?! І вона починає копати: то як було насправді?

Я. Л.: Чому така назва: “Чорний ворон”?

О. Е.: Це такий тренд. Ми домовилися з видавництвом, що кожний детектив буде мати символом якусь тварину, живу істоту. У мене є тут і щур, і кошеня, і собачка. В цьому романі – чорний ворон. Тут зачеплена така історична тема. Починається з того, що головний герой дивиться новий серіал про Чапаєва, а там пісня “Чорний ворон”. Звідти і пішла назва. Все ж таки тут йдеться про страшні події, а чорний ворон є символом цих подій.

Я. Л.: Дуже цікаве оформлення книжки. Тут така велика фотографія з військовими.

О. Е.: Це дуже цікава історія. Коли почали оформляти обкладинку, мені зателефонував директор видавництва і сказав: “Cлухай, потрібно знайти справжню, тільки дійсно справжню фотографію енкаведистів, які під виглядом УПА творили всілякі неподобства. Звернися в СБУ”.

Я пішов у Службу безпеки України, кажу їм “хлопці так і так, потрібні такі фотоматеріали”. Вони попросили, щоб я надіслав офіційного листа. Я написав офіційного листа з проханням і бац! Вони знайшли цю фотку, аж десь у Канаді. Бо у їхніх справах такої світлини не було. Мені офіційно прислали фотографію з листом. Це не підробка, не скачана з Інтернету, а справжня фотографія.

Я. Л.: Пане Олександре, чому саме діти? Чому працюєте саме з такою аудиторією?

О. Е.: Мені доволі часто ставлять це питання. Чому я почав писати для дітей? Скажу чесно: я не знаю. Чи може там на небі хтось-щось перемкнув, чи може в мене характер такий веселий і простий. Перша моя книжка – це мемуари про 86-й рік, я тоді працював у Прип’яті заступником мера. І написав про це книжку. З того часу пишу для дітей.

Я. Л.: У які школи їздите, бібліотеки?

О. Е.: Мене дуже часто запрошують в школи, бібліотеки по всій Україні. Я побував у багатьох містах і в Рівному, і в Хмельницькому, і в Луцьку, і в Краматорську. В Києві більш за все. Бо я мешкаю в Ірпені, а працюю в Києві.

Я. Л.: Будь ласка, розкажіть про найцікавіший відгук на вашу книжку.

О. Е.: Я був у Вінниці. Там школа №1. Запросили мене, я приїхав до брата, було п’ять зустрічей по всьому місту. І в першій школі вони таку зустріч зробили, що я був у шоці. Як я зайшов у клас, а там всі стінки завішані обкладинками моїх книжок. Вони почали всілякі сцени розігрувати з моїх книг, діалоги, читали вірші. Наостанок подарували великий коровай. Я привіз його до брата і вся родина теж була вражена. Дуже мені сподобалася ця зустріч.

Я. Л.: Пане Олександре, знаю, що ви були учасником ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, до речі, там нещодавно встановили новий саркофаг. Прокоментуйте цю подію.

О. Е.: Конфаймент. Саркофаг – це назва того, що досі закривала четвертий блок. Конфаймент – це новий, що збудували зараз. До 30-річчя трагедії на Чорнобильській АЕС я написав книжку, вона називається “Мамо, що то було?”. Писав її чотири місяці. Дуже старався і встиг до трагічної дати. Я намагався все описати так, щоб читач вліз у шкіру прип’ятчан.

Нам завжди говорили, що аварії на Чорнобильській АЕС не може бути. Розумієте, нам завжди втовкмачували в голови! Завжди: ніякої аварії на Чорнобильській АЕС не може бути, навіть теоретично. Що сказав академік Александров? Автор цього проекту… Що це настільки безпечна штука, що її можна побудувати навіть на Червоній площі в Москві. Це його, всім відомі, слова. І всі ми з цим жили, жили і нічого не боялися. Мені батько казав: “А не дай Бог воно вибухне!”. Я йому казав: “Тату, ти чого?! Нічого там не може бути, навіть теоретично”.

Я ж не фізик, не атомник. Раз сказано, то маєш вірити. Потім, коли вибухнуло, ніхто не міг зрозуміти, що відбувається. А ті хто знали, тримали все у великій таємниці. Тому що такі були правила, інструкції. Наприклад, директор атомної станції міг щось сказати про рівень радіації, не нижче, ніж секретарю обкому. Себто нам станція взагалі не підкорялася, нікому в Україні, а напряму Москві. І коли до Прип’яті приїхав другий секретар Київського обкому партії Маломуж, він офіційно запросив у Брюханова (Брюханов Віктор Петрович – колишній директор Чорнобильської атомної електростанції – Авт.) дані про те, що відбувається в місті. Відповідь була такою – все нормально, нічого не відбувається.

У 2014-ому році в Національному музеї “Чорнобиль” співробітниця продемонструвала мені декілька документів, які мене відверто шокували. Наприклад, лист від заступника міністра Міненерго до ЦК, де чітко написано, що відбулася аварія, але ніяких там евакуацій не треба, бо все добре. У військовому містечку “Чорнобиль-2”, це між Прип’яттю і Чорнобилем, зробили радіаційну розвідку. Її провели і в Прип’яті. За даними цієї розвідки населення підлягало евакуації.

Я. Л.: Розкажіть докладніше про книжку “Мамо, що то було?”.

О. Е.: Я уявив так, родина – тато, мама, 5-річний син і собака. В книжці описано три дні: останній день до аварії у п’ятницю, потім субота і неділя – евакуація. В післямові описано, як вони на 30-річчя приїздять додому, в Прип’ять. Я описав, що герої думають, спостерігаючи ці події. Це дуже реалістична книжка. Головний герой подібний до мене. Тато працює в мерії – я працював там і знаю, що там відбувалося. Мама трудиться в медчастині, я був в медчастині добу, тому знав, що і як написати, все там бачив. Словом, я написав так, як кожен бачить своїми очима. А син… Я просто уявив себе на його місці.

Фото з особистого архіву Олександра Есаулова