Василь Шкляр: «За логікою роману, Чорний Ворон мав загинути. Адже він обрав смерть, бо не здобув волі»

foto Myroslavy SapkoРоман «Чорний ворон» – перша сучасна художня інтерпретація подій Холодного Яру 1920-х років. Твір викликав шквал дискусій, бо сюжет ґрунтується на маловивченій  сторінці української історії, і до того ж книга вийшла синхронно у двох видавницвах під різними назвами. Ми розпитали автора про використані ним методи реконструкції минулого, містику в житті та творчості, а також про те, що вирішує долю головного героя.

Робота над романом «Чорний ворон» тривала тринадцять років. Чому так довго?

Дві головні проблеми постали переді мною. Перша – зібрати максимальну кількість матеріалів, історичних джерел. Щоб писати не на рівні легенди, а на міцній документальній основі. Хоча «Чорний ворон» – це передусім художній твір. Крім того, я займався польовими дослідженнями, багато їздив холодноярськими краями. Пізніше отримав доступ до галузевого державного архіву СБУ, там, на щастя, зберігся великий масив чекістських документів, які відтворюють хроніку боротьби 1920-тих років, із портретами отаманів, зі специфікою їхнього опору – ці документи прямо цитовані в романі. Вони смачні, колоритні та вдало доповнюють художню канву. А друга проблема полягала в тому, як подати цей матеріал. Я дуже довго обмірковував композицію твору, його форму, архітектоніку. Я знав, що це буде роман мого життя, і намагався зробити все можливе. Колись Чехов казав: «Пиши кожен наступний свій твір так, ніби він останній». Десь за цим принципом працював і я.

Під час поїздок ви знайшли нащадків отаманів?

Їх практично не лишилося, бо всі ці люди винищувалися в 1920-х – 30-х роках. У Звенигородському районі, де я народився, є село Будище, звідки родом генерал-хорунжий Юрко Тютюнник. Я в тому селі намагався знайти нащадків – і навіть на цвинтарі нема поховань із цим прізвищем. Але щось лишилося… На Кіровоградщині, в селі Цвітне, є внучаті племінники видатного отамана Пилипа Хмари, які зберігають пам’ять про цю видатну постать. Я ще знайшов сліди Прокопа Пономаренка – головного господаря у холодноярському полку гайдамаків; він воював разом із Василем Чучупакою. Доля його склалася драматично. Свого часу вдалося втекти на Криворіжжя, на шахти, потім він повернувся до свого села, й у 1970-х роках наклав на себе руки.

Дія роману – часи занепаду холодноярської республіки, чому ви обрали саме цей період?

У 1990-х перевидали роман Горліса-Горського «Холодний Яр», я його тоді прочитав із величезним захопленням. Але річ у тім, що Горський закінчив свій роман 1920-м роком. Він сам воював у Холодному Яру до весни 1921-го. Тому описує період розквіту, коли повстанці сподівалися на перемогу та мали підтримку уряду УНР. Мене зацікавив найтяжчий період, те, що сталося потім. А потім почався НЕП, це був підступний крок радянської влади. Селянинові дали змогу працювати, багатіти – й основна маса сказала, що вже можна жити, казали «хлопці, вертайтеся з лісу». Тоді частина повстанців пішла на амністію, частина законспірувалась і під чужими іменами пішла на шахти, хтось втік до Росії, декому вдалося виїхати за кордон… Але найстійкіша когорта лісовиків залишилася в лісі. Мій роман про них. Це не просто хлопці, яких образила радянська влада, хату там спалили, чи щось подібне… Вони свідомо боролися за незалежну Україну. Холодноярівські отамани молоді, від 20 до 25 років, освічені, вони пройшли вишкіл у царській армії, потім в армії УНР. На холодноярському чорному прапорі був напис «Воля України або смерть». Звучить пафосно, але такими є історичні реалії.

Персонаж Чорний Ворон мав декілька реальних прототипів. Хто вони?

Я вибирав собі праобраз – першим запав мені отаман Чорний Ворон Микола Шкляр – його звали, як мого батька. Але отаман загинув у 1920-му році, а мене цікавив саме період залишенства. Тоді я пішов територіально – шукав, хто найближчий мені за мовою, за менталітетом (сам я народився у Звенигородському повіті), і той, хто найдовше протримався. Прототип – це Іван Чорновус, із-під Товмача. Певні епізоди, певні колізії я брав з життя інших отаманів. Це звенигородський отаман Іван Лютий-Лютенко – із того ж Товмача, йому потім вдалося втекти за кордон, і він помер не так і давно – у 1986-му році в Штатах, залишивши мемуарну книжку «Вогонь з Холодного Яру». Ще є декілька праобразів. Про Чорного Ворона дуже багато згадок у архівах. Навіть чекісти дають його красиві портретні описи: «Две мєтра роста. Длінниє чьорніє волоси до плєчь. Взгляд угрюмий, мєдлітєльний…». Я уявляю цей погляд! Чекісти недарма називають отаманів – «рицарі лєса».

Жіночі персонажі роману теж дуже красиві й дуже мужні. Чи воювали в Холодному Яру отамани-жінки?

У самому Холодному Яру – ні. На Поліссі відома отаманша Маруся Соколовська: коли загинув її брат, вона його замінила. Молодесенька дівчинка, золотоволоса, 16-ти років, але мала величезний авторитет серед лісовиків. А крім неї, отаманш я не знаю. Були зв’язкові та ті, хто допомагав повстанцям. В архівах згадується, що іноді з Пилипом Хмарою бачили гарну жінку, яку він катав на автомобілі – але автомобіль запрягав кіньми, бо бензин ніди було взяти.

Історія і романтичний міф переплітаються в романі. А що, на вашу думку, з них домінує?

Елемент міфу присутній, я сподіваюсь, що він у мене помітний. Я писав суто художній роман, і документальні вкраплення введені туди тому, що читаються, як художня проза, а подеколи навіть і цікавіше. Я ніколи не ставив себе за мету когось виховати на власних творах, я просто хотів відновити те, що випало з нашої пам’яті, я працював над цим із насолодою, хоча тяжко й довго. Проте писав, повторюю, саме художній твір.

Я згадую загадковий епізод, коли один із повстанців, Вовкулака, зимової ночі ніби перетворюється на вовка. Містичні моменти є не в одному вашому романі, а чи траплялися вони під час роботи над «Чорним вороном»?

Мені важко зараз усе згадати. Можу сказати, що я розумію містику реалістично, і не люблю писати про те, чого не може трапитись в житті. Коли читаю в Кінґа, як хтось із кілком бігає за упирем, то сприймаю це як дитячу казочку. А в нашому житті багато справжньої містики. Що трапилося з Вовкулакою, я не знаю. Перетворювався він у вовка, чи ні? Напевне, ні, але все може бути… У моїх творах є такі речі, яких я сам часом не розумію. Як у «Ключі» – мене часто питають: а хто ж йому дав того ключа? Я щиро кажу: «Не знаю…» У кожному творі є таємниця, читач повинен щось сам домислювати.

У літературі можливо більше, ніж у житті. Якщо б ви писали твір у жанрі альтернативної історії, то хотіли б змінити долю Холодноярської республіки?

Я не люблю вигадок, мрій. Я відтворюю історичні реалії так, як їх знаю і розумію. Інша річ, що фінал мого роману міг бути інакшим. За логікою, Чорний Ворон мав загинути, адже він обрав смерть, бо не здобув волі. Але під час роботи над текстом, коли я почав публікувати уривки, всі мої друзі, письменники, яких я шаную, Ігор Римарук, мій товариш, просили: «Хай він лишиться живий!». Не знаю, чому, ніколи такого не спостерігав, а тут усі втручалися… Хоча все ж залишаю фінал відкритим, не розжовую до кінця. Роман і доля його персонажа – так, тут може трапитися багато варіантів. А в історії – ні. Така вже доля випала нашій нації, і змінювати її навіть у художньому творі я не схильний.

Розмовляла Мирослава Сапко

Біографічна довідка

Василь Шкляр

Народився 10 червня 1951 року на Черкащині. Закінчив Київський і Єреванський університети, філологічні ф-ти. Член Спілки письменників України (з 1978-го року), Асоціації українських письменників (1999). Автор книг: «Перший сніг» (1977), «Живиця» (1982), «Праліс» (1986), «Ностальгія» (1989), «Тень совы» (1990), «Ключ» (1999), «Чорний ворон» (2009) та ін. Лауреат багатьох літературних премій, зокрема «Золотий Бабай» (1999, за кращий гостросюжетний роман), «Золоте перо» (СЖУ, 1995) та ін.

  • Pravochyn

    Гарний роман. Частково скласти враження, про відношення до нього шанувальників, можна з відеороліку Автограф-сесії письменника: http://bilozerska.livejournal.com/407568.html

    • Sad Te Ua

      Підтримуйте українську книгу Шкляра “Залишенець” або ” Чорний ворон”. Придбати її за собівартістю можна на http://sad.te.ua/index.php?productID=224

      Цікаві коментарі щодо Чорного ворона, а також реквізити всенародного благодійного збору на екранізацію цього роману на http://sad.te.ua/forum/viewtopic.php?f=7&t=13#p32

  • Pravochyn

    Гарний роман. Частково скласти враження, про відношення до нього шанувальників, можна з відеороліку Автограф-сесії письменника: http://bilozerska.livejournal.com/407568.html

  • Smbsam

    Роман не просто гарний, а чудовий. Не міг відірватись від нього. Дякую!
    Слава Україні!

  • Nata_war

    книжка чудова, може трошки затягнутий сюжет, але залишила неймовірні враження.  Якби ті люди знали, що зараз стало з Україною, хоча і на перший погляд вільною… сумно і гірко..

  • Ivan

    Книга мені дуже сподобалась!!! Просто супер, прочитав її на одному диханні. Крім того тема дуже цікава. Буду популяризувати книгу серед своїх друзів та учнів (я працюю вчителем історії). На жаль, про повстанців Холодного Яру в підручниках з історії майже нічого не згадується, а що говорити про навчальні програми. Тож нам  потрібно вічно памятати про тих, хто жив, боровся, вмирав зі словами “Воля України або смерть”….

  • Marta Sta

    Вражаюча  книга!!!!!!!!!!!!!!!!Я читала з  великим  захопленням….вона  змусила  мене  задуматись  про  людську  зраду,і  розуміючи  що  це  все  відбувалося  насправді мені  стає  прикро  за  те  що  було  тай  є  зараз ….Книга  пробудила  в  мені  ще   більшу  патріотку нашої  рідної БАТЬКІВЩИНИ!!!!!!!