Іван МАЛКОВИЧ: „Книжки наші Президент має, але ще важливіше, що їх мають його діти”.

Журнал “Сучасність” у 7-му номері за 2009 рік друкує інтерв’ю з дитячим поетом та видавцем Іваном Малковичем. Пропонуємо його вашій увазі.

malkovich1.jpg.

Без нього важко уявити українське культурне життя останніх десятиріч. Надзвичайно тонкий, поліфонічний поет, чий прихід в літературу був привітаний Ліною Костенко, а поява кожної збірки викликала неабиякий резонанс, чиї вірші для багатьох сприймаються як символ цілого покоління, „творець порцелянових міст” і різдвяних феєрій. А за сумісництвом – ще й Дон-Кіхот вітчизняного дитячого книговидання, успішний видавець, очільник чи не найрейтинговішого українського видавництва. Постать, котра щасливо поєднала в собі непоєднувані, здавалося б, речі. Людина-оксюморон. Все це – Іван Малкович…

Ти відчуваєш себе успішним бізнесменом?

– Можливо, я лукавлю. Я ніколи не називав себе бізнесменом, бо я саме видавець. Нічим іншим, пов’язаним з грошима, я б не займався. Якби я не мав видавництва, то просто працював би у видавництві, «пилоцмоками» не торгував би. Так трапилося, що я вчасно почав… Плюс, пощастило. Може, через те, що в “Абетці”, першій книжці мого видавництва, літеру “а” уособлювало зображення ангела. У всіх були акули, автобуси, а в мене все почалося з ангела. Може, через те так і щастить у задумах і, Богу дякувати, до цього часу не було провальних проектів.

Ти починав як поет. Немає відчуття жалю за поезією?

– Я думаю… Що я думаю? Та мені часом невимовно жаль. Але я розумію, що поезія потребує часу. Якщо віддаєшся сповна якійсь справі, вже важко робити щось інше. До того ж, якщо ти ще й відповідальний за долю інших людей, працівників видавництва. Складові творення поезії – тривіально прості: ти мусиш читати, ходити, думати, ти мусиш мати вільний час і не поспішати. А тепер я їду на роботу чи з роботи, і особливо про поезію не подумаєш у київських пробках. Може, лишень в проміжку 10-ти хвилин, коли йдеш зі стоянки додому. (Ну, якщо заповільнюю ходу, то це буде 15…) І от завдяки цьому проміжку я докінчив останню книжку “Вірші на зиму”.

– Важко оминути питання про “покоління” й “групи”, тим більше, що зараз в деяких ЗМІ виникла мікро-дискусія про цільність “вісімдесятників” – мовляв, їх необхідно поділяти на “ранніх” і “пізніших”. То ти який?

– Я завжди був десь між поколіннями, групами й обоймами. Хтось навіть писав, що якась карнавалізація спочатку була помітна в моїх віршах, а потім з’явилася Бу-Ба-Бу. Це все напевно тому, що я “бубабістам” просто пізніше передав книжку Бродського (сміється – П. В.) А загалом, по чесному, я не думаю про це. Мені здається, що 80-ті роки взагалі були дуже цікавими. Злам оцей, початок публікацій тих “шістдесятників” і “сімдесятників”, кого не друкували раніше. Тараса Мельничука, Лишегу… Навіть Наталку Білоцерківець я б зарахував до “вісідесятників”. Я дуже люблю її вірші. І ранні – «легко-тичинні», й пізніші.

– Ти, по суті, відкрив широкому загалу Тараса Мельничука, упорядкувавши його поетичну книгу “Князь роси”, котра за твого активного “лобіювання” побачила світ у 1990-у році. Мені здається, що ця збірка для тебе важить, може, не менше, аніж власні книжки. Та й постать самого Мельничука.

– Так, це правда. Я дуже хотів, аби він відбувся в національній свідомості – не залежно від того, хто б упорядкував Тарасову книжку й видав. Хоча редакторська робота, справді, дуже важлива, у випадку з Мельничуком треба мати навички золотошукача. От пізніше вийшов у Франківську 5-томник, то я навіть не схотів його мати в своїй бібліотеці. Мельничук – особливий тип поета. Навіть не знаю, з ким його порівняти. Можливо, з Тодосем Осьмачкою, цією хаотичністю, нерівністю, коли “на гора” досить часто видається порода, а між нею треба відшукати золото. Тарас довіряв мені пересіювати свої писання, скорочувати їх… Тарас був мовби членом нашої родини. Моя мама переховувала його вірші між хустками, а мій дядько, відомий краєзнавець Петро Арсенич підтримував його у скрутні часи, приймав його в себе після виходу з табору.

– Він на тебе в юності якось впливав?

– Безперечно. Було суцільні розмови про поезію, ми сиділи, пили чай і він читав свої вірші, відкривав мені значення метафори. Саме тоді я зрозумів щось у поезії не тільки на лінійному рівні, мені років 16 було. У збірці “Білий камінь” є вірш, присвячений Тарасові Мельничукові, там я використав образи з нашої розмови за чаєм — це було для мене знаково, адже Тарас тоді сидів.

Тому, коли я став працювати редактором у видавництві “Молодь”, найперше задумав видати Мельничука. Для цього пробив публікації його віршів у журналі “Україна”. Домовився у Франківську з Галею Турелик і Неонілою Стефурак, що вони теж надрукують Тарасові вірші в обласній газеті. А тут, у Києві, у журналі сказав, що його вже ось-ось опублікують у Франківську. Це ж треба було переконати, бо він був заборонений. І коли вийшли обидві добірки, я вже міг іти до директора “Молоді” Анатолія Давидова й казати, мовляв, Мельничук хоч і був засуджений, але в його творчості немає жодної політики, він чистий лірик (тут, певна річ, я трохи прибрехав, але то був єдиний шлях тоді…)

– А сам Мельничук щось знав про твою затію?

– Його не можна було знайти. Він жив тоді десь під Одесою, працював слюсарем, пив. Я навіть від його імені сам на власній машинці написав собі листа до видавництва «Молодь» і відіслав його разом з рукописом, який  надрукував на тій самій машинці… До речі, на упорядкування рукопису у мене пішло з півроку. А Мельничуку я вже показав верстку, то ціла смішна історія була… Їду на Маланку додому, потрапляю вночі в Коломиї на останній автобус і тут раптом бачу Тараса напівзахмелілого. Кажу, поїхали в Березів, везу верстку ваших віршів, там і подивимося. Він втішився, але він хоче випити. По дорозі Тарасові стає погано. У Яблунові завіз його в лікарню, Тарасові  вкололи щось серйозне від нападу серця. Домовляюся, “швидка” нас довозить додому в Березів, але… Але Тарасові взагалі не цікавий рукопис, йому хочеться випити. Я боюся, бо ж він після “серцевого” уколу. Але врешті моя мама взяла відповідальність на себе і налила йому 50 грамів. Тарас випив і… І раптом на очах він «преображається» на Поета. Увесь промениться, читає верстку, схвалює, радіє, лишається в нас дома ночувати, допиває мамину пляшчину… а під ранок він просто здимів – боявся, щоб я не сварився. Але був утішений, щасливий і написав про це на верстці.

– Знаю, досить значну роль в твоєму літературному становленні зіграла Ліна Костенко…

Так, я їй дуже вдячний за все… Ліна Василівна ще й зараз згадує, як вона в рецензії для видавництва „Молодь” покритикувала одного мого вірша, і я його не дав у збірку. І досі пам’ятає, і вважає, що неправильно покритикувала… А я переконаний, що було все дуже справедливо й мудро. Це було у 81-у році, Було моє обговорення на засідання „Студії літературної майстерності”, котру при Спілці письменників вів Петро Осадчук. Перед цим була публікація моїх віршів у „Літературній Україні”, велика добірка, тому прийшло море людей, чоловік 150, хоча на подібні засідання, як правило, приходило людей 15-20. І ось на це засідання приходить Ліна Костенко… Це був такий найприємніший епізод у моєму поетичному минулому. Мені було 20 років. Зал переповнений, люди стоять в проходах. І раптом вони почали так якось розступатися… І я зрозумів, що щось відбувається. А що – незрозуміло. А якраз хтось виступав і критикував мене. І далі все як у сні, такому, гарному… Розступаються люди, роблять прохід, і по ньому проходить Ліна Костенко. Всі вдивляються на неї здивовано, адже досі всі, принаймні моє покоління, бачили Ліну Василівну лише на фотографіях у книжці, коли вона видала “Над берегами вічної ріки”… Та й “Марусю Чурай” вона тоді вже видала. І ми всі впізнаємо раптом, що це Ліна Костенко! І я пам”ятаю, як ноги раптом мимохіть підносять мене і я думаю, що це все, це кінець мені. Холодний піт і все таке. Бо це хтось прийшов такий, про зустріч з ким ти лише потайки мріяв: “А що б сказала про мої вірші Ліна Костенко?” Хтось такий, кому ти найбільше довіряв, хоч, можливо, вголос про це не зізнався нікому,

– Після того обговорення, Ліна Костенко й написала згадувану рецензію?

– Так, вона тоді мене похвалила у своєму виступі і Петро Осадчук їй запропонував: „От ви й напишіть рецензію!” Ну, Ліна Василівна й написала… Рукопис мій був на 40 з чимось сторінок, а рецензія на 15. Досить доскіпливо написана, хоча перші й останні сторінки ну страшенно прихильні, з гарними побажаннями й очікуваннями. А середина – просто нищівне бомбардування. Але це був рятунок! Просто Божа ласка. Бо то ж були просто нікчемні віршики. Це дуже важлива розмова була для мене, розмова за гамбурзьким рахунком. Вона мене навчила відповідальності і, може, саме з того часу не все з написаного друкую. Ліна Василівна підтримувала мене, стежила за моїми публікаціями, радила, як реагувати на ті чи ті рецензії… У нас і досьогодні доволі приязні стосунки — і з Ліною Василівною, і з її донькою Оксаною Пахльовською, і з її онукою  Славцею Барб’єрі (вона теж пише!)  Їхня дивовижна трійця для мене – то така особлива золота нитка українського матріархату.

– Ви з Ліною Костенко входите до Національної Ради з культури при Президентові України. А з Президентом, часом, дружбу не водиш?

– Я знайомий з Віктором Андрійовичем, але щоб отак зустрічатися спеціально, то лише раз був запрошений у Безрадичі на дуже гарне свято. Книжки наші Президент має, цінує, але ще важливіше, що ці книжки мають його діти. Я спілкуюся частіше з Катериною Михайлівною. Вона здавна шанує наше видавництво, бувала у видавництві, спільно ми робили не одну дитячу акцію.

Я не належу до тих людей, які, коли людина посіла якусь значну посаду, конче хоче з нею зустрітися. Знаю по собі, як мало в тебе лишається часу, коли ти щось очолюєш – навіть таке маленьке видавництво, як “А-ба-ба-га-ла-ма-га”. Є багато людей, яких я дуже люблю, але зустрітися не можу через брак часу. Тому намагаюся бути ненав”язливим і уникати зустрічей з людьми при посадах.

– Я знаю, для тебе завжди багато важила родина?

– Обов’язково. У нас в родині я радше виконую роль “мами”. Дружина моя, Ярина, має батьківську таку сувору руку, а я намагаюся і суворо, й лагідно. Збудували будинок, на Софіївській Борщагівці, біля нашого кума, Богдана Бенюка, там маємо можливість бути на свіжім повітрі. Завжди мріяв про це. В мене на батьківщині, у Карпатах, теж велике обійстя. У нас у селі колись було багато землі, 17 гектарів, але радянська влада прийшла і «справедливо» роз’яснила, що не варто одним людям мати так багато. Втім, після 1991 нам  частину земель віддали. Десь 5 гектарів. Там живуть батьки і сестра з дітьми. У мене там теж є свій дім – довгенько ми його будували, років з дванадцять. Туди до нас приїздить багато друзів. Там така краса – струмочки, ліси, гори!

– В якомусь інтервю ти згадував про шляхетське походження роду Малковичів…

– Як пишуть у книзі “Березівське боярство на тлі історії України”, ми були боярами, Малковичі, Арсеничі – я по мамі Арсенич. 1486 року 26 боярських родів, у тому числі й наші, були набілітовані на шляхетство. От у нас Березів і сусіднє село Люча. У Лючі жили прості, а в Березові шляхта. То мій тато  пам”ятає звичай, який побутував ще в 50-х роках минулого сторіччя, що сорочку з вишиваним коміром мали право носити лише шляхтичі, тобто березуни. А якщо “лючін” дозволив би собі таке «святотатство», то березун підходив до нього і відривав той комір. І той нічого не казав, бо знав, що не мав на таке права, уявляєш? У нас у багатьох є родинні герби. Маємо його й ми. Головні кольори — синьо-жовті. Це герб Сас. До нього спочатку належали десь 200 родів. Здається, до цього гербу належить і рід Андруховичів. Але для сучасної людини це все — забавки, не більше.

– А легендарний сотенний УПА Симчич- “Кривоніс”, часом, не з твого села?

Звичайно! Мирослав Симчич з Березова! Тепер у Києві ми приятелюємо з родинами його синів. Уяви, що йому передали, ще коли він сидів, мою першу книжечку. І він написав у село листа, називаючи мене: “майбутнім Франком!” Мій тато теж свято пам’ятає зустріч з ним ще в ті часи. Тато, тоді ще хлопчик років 14-15, з’їжджав на лижвах, а якраз ішли упівці на чолі з Симчичем, він уже був сотенний. Уявляєте, що це таке – сотенний! І попросив у хлопчика, щоб з’їхати на лижвах. І впав! І щось таке сказав тоді татові, дуже підбадьорливе й смішне, що тато ціле життя пам’ятає.

– А хто твої батьки?

– Тато все життя працював і пасічником, і на різних роботах, юнаком навіть їздив на Донбас. Все життя грав у сільському театрі. Можливо, що те «боярство» таки позначилося на звичаях нашого села, бо в нас завжди був якийсь особливий потяг до культури. У Березові ще 1880 року відкрилася школа українська, а в журналі “Дзвіночок”, що виходив у Львові на початку століття, друкували фотографії діток з нашої школи. Була польська школа. Був костел. Була церква. Було якесь співжиття, таке хороше, культурне. У Березові літували Іван Франко і Богдан-Ігор Антонич. Завжди було хорове товариство, був драматичний гурток. Франко в своїй автобіографії пише, що після коломийської тюрми його від голодної смерті врятував Арсенич — мій далекий прародич (іноді жартома думаю, що «на віддяку» за те, моє видавництво носить назву з Франкового оповідання). У Березові здавна існував сільський театр, який діяв навіть за радянської влади. У тому театрику грав і тато мій, і мама, і навіть я в одній виставі – «Фараони» Олексія Коломійця. Я там грав хлопчика-посильного. З цією роллю ми об’їздили усі довколишні села, і уявляєте мої відчуття — адже я роз’їжджав не просто як хлопчик, а як актор! До речі, мій тато й досі бере участь у тому театрі, яким тепер опікується моя сестра (в юності вона писала доволі непогані вірші). Кілька років тому тато, граючи у «Наймичці», так на сцені розплакався, що довелося припинити на деякий час виставу. Надмірна сентиментальність — то в нас родинне…

Багато хто, і я також, звертають увагу на музичність твоїх віршів.

– Я закінчив музичне училище. Зараз теж можу заграти, граю на презентаціях часто. Дружина Ярина теж музикант. Вона закінчила консерваторію по класу скрипки. ЇЇ тато, Богдан Антків, народний артист України, на жаль, уже покійний, керував капелою Ревуцького, а дідо її, теж Богдан, один з найстаріших акторів театру імені Заньковецької. І йому належить інсценівка “Сестри Річинські” за Іриною Вільде, яка йшла у театрі років 30.

– Що цікавого було в „А-ба-би-га-ла-ма-ги” і в Івана Малковича останнім часом? Знаю, ви їздили в Москву на книжковий ярмарок і возили книжки видавництва російською мовою, без права продажу в Україні.

– В порівнянні з тим, як російський ринок нас заполонює, то це навіть не крапля, а крапелиночка. Ми десь книжок 20 привезли. Але якість їхня вища від усередненої російської книжки, і в цьому плані росіянам пощастило, бо з Росії до нас часто приходить дуже сумнівна книжкова продукція…

– А твої діти читають книжки „А-ба-ба-га-ла-ма-ги”?

– Старший син – студент 4-го курсу університету, романо-германська філологія. Він уже мені допомагає. А молодший, Гордій, йому 13 років, це дуже вдячний читач. Сини мої як правило читають книжки ще в рукописі, і мені буває трохи аж жаль… Діти, як би не затягав їх комп’ютер чи ТВ, все ‘дно тягнуться до книжки. Якщо звісно, до неї тягнуться батьки. Якщо вони частіше бачать тата з книжкою, ніж тата з чаркою.

– Що сам читаєш, якщо вистачає часу на цей процес?

– Мені тепер цікаво, що роблять наймолодші. Очевидно, це пов’язано з Тарасом, який належить до наймолодшої генерації поетів і перекладачів. Він теж пише. Але йому не дуже пощастило з татом, якийсь він у нього дуже критичний. Навіть Тарасові друзі мене вмовляють: та не будьте ви такий суворий, у Тараса чудові вірші. Проте я люблю, щоб було все довершено. Мене лякає в їхньому інтернетному поколінні отой поспіх: написати і зразу оприлюднювати. А я переконую, що хай же відлежиться, в мене он скільки віршів, котрі я ніколи не друкував. І слава Богу! Мусить бути якась відповідальність перед словом, перед людьми. У них цього немає, на жаль, але в них є щось інше. Хоча дуже рідко те, що роблять молоді, спонукає мене до творчості. А для мене така спонука завжди була і є ознакою хорошого рівня. У них, переважно, повна розкутість лексична. Я ще не можу через неї переступати, через матюки в кожному вірші, не можу себе настроїти… Як так писати, то тоді треба ходити голим по вулиці.

– Чи будуть якісь новинки не лишень від видавництва, а від поета Івана Малковича?

-Хочу до Львівського форуму перевидати книжку віршів “Вертепчик”. Це розширена версія збірки “Вірші на зиму”. Які, своєю чергою, були розширеною версією збірки “Із янголом не плечі”. Але трохи буде й нового. Один абсолютно новий. І це для мене ознака якоїсь притомності поетичної…

Розмовляв Павло Вольвач.

.

Журнал “Сучасність” видається за сприяння Голови Громадського руху “За Україну!” В’ячеслава Кириленка

  • Ірця

    Дякую за інтерв"ю!! А то в неті не так багато інформації про Малковича..